10.1. Становлення ринкових форм господарства в Україні.

Середина ХІХ ст. в Україні характеризувалася гострою кризою феодальної системи господарства. Панщина гальмувала розвиток аграрної сфери та економіки в цілому. Малопродуктивна кріпацька праця не забезпечувала зростаючі потреби населення в продуктах харчування, а промисловість – в сировині. Низькі врожаї перешкоджали зростанню товарності землеробської галузі, а в неврожайні роки спричиняли голод та збройні виступи селян. Загострились соціальні суперечності між селянством та земельними власниками. Питання скасування кріпацтва перетворилося у найбільш гостре та злободенне питання в суспільстві.

Умови та шляхи його вирішення широко обговорювалися представниками різних верств суспільства як західноукраїнських земель (польська шляхта, депутати Галицького сейму (К.Красицький, Т.Василевський); так і України у складі Російської імперії (представники дворянства, члени різних урядових комісій, створених для розробки заходів по “влаштуванню побуту поміщицьких селян”, українські поміщики (Г.Галаган, В.Тарновський), вчені-економісти (Д.Журавський, І.Вернадський, М.Бунге) та ін. При дуже широкій розбіжності поглядів щодо вирішення селянського питання (розміри наділу, умови викупу і т.д.) обєднавчим моментом їх стала теза про необхідність скасування кріпацтва.

Кріпосне право було скасовано у 1848 р. в Австро-Угорщині та у 1861 р. в Росії у ході реформ, які передбачали:

• економічні зрушення:

• скасування панщини та позаекономічних форм примусу,

• перетворення землі на обєкт купівлі-продажу,

• наділення селян землею;

• організація викупу землі;

• політичні й соціальні зміни:

• особиста незалежність селян від поміщиків,

• надання селянам громадянських прав;

• зміни в адміністративному житті суспільства:

• організація селянського самоврядування,

• просвітницька діяльність земств.

Селянські реформи в Австро-Угорщині та Росії мали багато спільного. Як прогресивний крок у суспільному розвиткові, вони в цілому створили умови для генезису підприємницьких відносин, підвищення ефективності аграрної галузі, розширення ринків збуту для капіталістич­ного виробництва. Разом з тим методи запровадження реформ у економічне життя обох країн обумовлювали довготривале існування пережитків патріархального ладу, які суттєво гальмували господарську ініціативу селянства та утруднювали процес капіталістичної перебудови сільського господарства.

На західноукраїнських територіях законами угорського сейму та віденського парламенту (1848 р.) було скасовано панщину та кріпосні повинності селянства Закарпаття, Буковини та Галичини. Селяни стали вільними громадянами, власниками рустикальної (селянської) землі, було розширено їхні політичні права та врегульовано взаємини з поміщиками. Землі спільного користування, так звані сервітути (ліси, пасовища тощо), залишилися у власності панів, і селяни за право користування ними мусили сплачувати певну суму грошей. Селяни зобовязані були також сплачувати індемнізаційний борг (компенсація земельним власникам за втрату селянських повинностей).

Тобто, вирішення земельного питання в ході реформи було здійснено на користь поміщиків, зберігши їхню земельну власність і навіть збільшивши її. Але незважаючи на це пореформений розвиток сільського господарства західних земель України супроводжувався поступовою товаризацією його основних галузей та орієнтацією на ринкові методи господарювання. Прогресивні зрушення виявилися зокрема у підвищенні врожайності аграрних культур, розвиткові тваринництва, зростанні товарності сільськогосподарського виробництва, (особливо технічних культур), яке ставало базою для переробної промисловості. Високі темпи розвитку були притаманні також ряду промислових галузей, зокрема деревообробній, видобувній (буре вугілля, сіль), нафтовій промисловості тощо.

Селянська реформа 1861 р. в Росії також помітно прискорила процес ринкової трансформації суспільства. Протягом кількох пореформених десятиріч у Росії, а в її складі — і в Україні, утвердилися нові, капіталістичніёё відносини.

Згідно з Положеннями реформи 1861 р. було скасовано кріпосне право, ліквідовано залежність селян від поміщиків. Селяни отримали особисту свободу та присадибні ділянки у власність, селянське господарство перестало бути частиною поміщицького. Земля стала об’єктом купівлі-продажу. Але надільної землі селяни отримали менше, ніж мали до реформи. Вона була гіршою за якістю та розмежованою в такий спосіб, аби зберегти залежність селян від поміщиків. Надільні землі перебували лише у користування селян. Останні не могли продати, закласти земельний наділ, тобто повною мірою розпоряджатися ним аж до сплати викупного платежу. Розмір викупних платежів значно перевищував ціну землі. За даними тогочасних дослідників, цінність земельних наділів у нечорноземних, чорноземних і західних губерніях була визначена у 867 млн. крб, а продажна ціна їх (за цінами 1854—1858 рр.) становила не більше 544 млн. крб [2, с. 16].

За реформою селяни одержали від поміщиків у подвірне або общинне користування також і польову землю, за що мали виконувати певні повинності на користь поміщика. Поземельні відносини при цьому регулювалися місцевими положеннями, але з урахуванням існуючих традицій. Існували положення для білоруських губерній, великоросійських та інших. Для окремих районів країни були встановлені найвищі та найнижчі розміри наділу.

Зокрема, Малоросійське місцеве положення стосувалося Лівобережної України, де переважало подвірне землекористування. На Правобережжі діяло інше положення, яким у 1864р. селян Правобережної України було переведено у стан власників з подвірним землеволодінням. Подвірно-спадкове землеволодіння охоплювало в Україні майже 11 млн. десятин землі. Саме ці землі першочергово стали основою розвитку капіталістичних відносин у сільському господарстві, підприємницького землекористування українського селянства та ринку землі.

Поступово втягувалися у ринкові відносини і поміщицькі господарства, запроваджуючи більш досконалу техніку та досягнення агрономії, багатопільні сівозміни та розвиваючи нові перспективні галузі: бурякосіяння, картоплярство, виробництво тютюну тощо. Крім цього, в поміщицьких господарствах ширше використовувалася вільнонаймана праця як більш продуктивна. Виникають поряд з традиційним поміщицьким та селянським господарствами нові господарські форми, зокрема економії – потужні агровиробництва, що велися на передовій технічній базі з застосуванням досягнень агрономічної науки (використання мінеральних добрив, багатопільної системи землеробства тощо) та застосуванням вільнонайманої праці. При економіях, як правило, існували виробництва по переробці сільськогосподарської сировини (цукрові заводи, млини тощо). На Півдні України в останній третині ХІХ ст. заможні селяни почали створювати товарні господарства фермерського типу.

В цілому труднощі ринкової еволюції сільського господарства були зумовлені не тільки збереженням поміщицької земельної власності, а й існуванням общинного землеволодіння, яке охоплювало в кінці ХІХ ст. 4/5 надільної селянської землі в Європейській Росії. В Україні общинне землеволодіння було менш поширеним, особливо на Правобережжі. За даними К. Качоровського, общинні землі Слобідської України становили 80,4 % селянського землеволодіння, Лівобережної України — 33,0 %, Правобережної — 13,9 % [3, с. 83]. Тобто в цілому общинне землеволодіння сягало близько 40 % селянських наділів.

Общинні відносини з тимчасовим володінням землею, частими переділами, примусовою сівозміною, безумовно, стримували розвиток продуктивних сил у сільському господарстві, утруднювали процес купівлі-продажу землі. Але під дією об’єктивних процесів генезису капіталізму община також еволюціонізувала у бік ринкових відносин. Оскільки ж общинне землеволодіння було притаманне значно більшою мірою Росії, ніж Україні, а в останній переважало індивідуальне приватне господарство, то і становлення капіталізму на українських теренах йшло набагато швидше, ніж на російських територіях.

В Україні генезис підприємницьких відносин в сільському господарстві відбувався і американським, і пруським шляхами одночасно. Для північних губерній більш характерною була система відробітку, феодальні пережитки, тобто прусський шлях розвитку аграрного сектора господарства. Для центральних і східних районів України було властиве поєднання капіталістичного фермерства з напівфеодальними системами ведення господарства. У південних українських губерніях, де залишки феодалізму були менш відчутними, сільське господарство в основному розвивалося американським шляхом, на підприємницьких капіталістичних засадах, хоча відробітки також мали місце. Тобто абсолютно чистих форм економічної організації господарства в пореформену добу не існувало. Поєднувалися риси як панщинної, тобто відробіткової, напівфеодальної, так і капіталістичної систем. Їх тісне переплетення було характерною особливістю економічного розвитку сільського господарства в пореформений час.

В останній третині ХІХ ст. сільське господарство все більше набувало товарного характеру. Зростали посівні площі, збільшувалася врожайність аграрних культур. Виникнення на Півдні України великих районів комерційного зернового господарства свідчило про зростання товарного землеробства взагалі, збільшення внутрішнього ринку сільськогосподарських товарів. Вирощування зернових культур і в пореформений період, незважаючи на появу нових сільськогосподарських галузей, як-то: картоплярство, вирощування соняшника, льону, бурякосіяння, — залишалося основною галуззю сільськогосподарського виробництва, а також важливою експортною статтею. Особливо зросло вирощування хліба на південних степових землях України, в меншій мірі обтяжених пережитками феодально-кріпосницької системи. Із українського експорту в 368,6 млн крб. у 1909—1911 рр. на хліб припадало 267,8 млн крб. [4, с. 39]. Тобто питома вага зернових культур в українському експорті сягала 73 %.

Сприятливі умови для вирощування хліба на українському півдні, наявність вільних земель та можливість організувати господарство на більш продуктивних капіталістичних засадах забезпечили швидке розширення посівів зернових і поступово перетворили Україну в основного виробника й експортера хліба в Російській імперії. Цьому сприяв і бурхливий розвиток залізниць, що розпочався у 70-ті роки ХІХ ст. і який значно примножив хліботоргові обороти та транзит зерна до чорноморських портів України. Залізничні перевезення тільки хлібних вантажів збільшились в Україні за останню чверть ХІХ ст. в 1,8 раза [5, с. 60].

Товарною культурою Правобережжя України були цукрові буряки — основна сировина для виробництва цукру (у 1882/1883 р. — 87,8 % загальноросійського його виробництва припадало на українські губернії). На Лівобережжі важливими комерційними галузями стали тютюнництво, вирощування соняшника, садівництво тощо.

Зростання товарності сільськогосподарського виробництва прискорювало розшарування селянства, що особливо посилилося в останній чверті ХІХ ст. Диференціація села, з одного боку, вела до зростання внутрішнього ринку, а з іншого, — зумовлювала формування класів капіталістичного суспільства: заможного селянства та сільських пролетарів. На цій основі набував певного розвитку ринок вільнонайманої праці.

Аграрні реформи доповнювалися адміністративними перетвореннями суспільства. Протягом 60-х рр. ХІХ ст. були проведені також земська і судова реформи, запроваджено селянське самоуправління. Завдяки військовій реформі (1874 р.) відбулися перетворення у військовій справі: були відмінені рекрутські набори, скорочено строк служби, розроблена система заходів щодо технічного переозброєння армії.

Проте підготовлені й проведені в основному представниками консервативних кіл дворянства, реформи мали серйозні вади: численні пережитки феодально-кріпосниць­кої системи, майже недоторканне поміщицьке землеволодіння, обтяжливий фінансовий тягар для селян у вигляді викупних платежів тощо. А умови, за яких відбулося скасування кріпосного права, визначили особливості аграрної еволюції країни: повільний та болючий перехід від замкнутого феодального господарства до капіталістичних методів ведення останнього.

У промисловості становлення капіталістичних відносин порівняно з аграр­ним сектором економіки проходило набагато інтенсивніше. Протягом 60—80-х  рр. ХІХ ст. в основному завершився промисловий переворот, внаслідок якого відбувся перехід від заснованої на ручній праці мануфактури до великого машинного виробництва. При цьому формування класу промислової і торговельної буржуазії відбувалося паралельно з розвитком капіталізму, що було не характерно для провідних країн Європейської цивілізації.

Промисловість України, яка в пореформений період почала динамічно розвиватися, формувалася як система взаємопов’я­заних галузей важкої індустрії, передусім металургійної, вугільної, залізорудної та залізничного транспорту.

Початок швидкого зростання видобутку мінерального палива припав на 70-ті рр. ХІХ ст., коли закінчилося будівництво головних залізничних магістралей. У 1869 р. почала діяти Курсько-Харківсько-Азовська залізниця, яка перетнула західну частину Донецького району. У 70-х рр. були введені в експлуатацію Харківсько-Миколаївська, Лозово-Севастопольська, Маріупольська та Фастівська залізниці. У 80-х рр. Катеринославська залізниця сполучила донецьке вугілля з криворізькою залізною рудою.

Розвиток залізничної мережі зумовив значне збільшення обсягів виробництва у кам’яновугільній промисловості. Питома вага Донецького басейну в загальноросійському видобутку вугілля невпинно зростала. Якщо в 1864 р. Домбровський басейн давав 56,3 %, Донбас — 28,5 %, Урал — 4,7%, Підмосковний басейн — 7,1 % загального видобутку вугілля в Росії, то в 1913 р. — відповідно 19,2%; 70,3% ; 3,3 %; 0,82 % [6, с. 233]. Тобто на тлі відсталої економіки Російської імперії Донбас помітно виділявся як передовий осередок швидкого і потужного розвитку промислового виробництва.

Залізорудна та металургійна галузі промисловості також розвивалися високими темпами, особливо в період промислового піднесення 90-х рр. Так, якщо в 1870 р. Південний район давав 2,8 % російської руди, то в 1890 р. — уже 21,5 %, у 1895 р. — 35,2 % і в 1900 р. — 57,2 % [7, с. 28]. Виплавка чавуну на українських заводах зросла з 1270 тис. пудів у 1880 р. до 91 550 тис. пудів у 1900 р., випередивши Урал майже вдвічі.

Важливою рисою промислового розвитку України був високий рівень концентрації виробництва. Майже повна відсутність тут кріпосницьких пережитків створила умови для більш швидкого процесу концентрації промисловості, ніж на Уралі. Особливо інтенсивно розвивалися галузі, що створювали засоби виробництва. Так, 70 найбільших шахт давали 89 % усього видобутку вугілля Донецького басейну. Схожою була ситуація і в металургійній промисловості. В 1900 р. в середньому на кожному металургійному заводі Півдня було зайнято робітників — 1841, середня потужність енергетичної бази заводу дорівнювала 6159 кінським силам, а виплавка чавуну становила 3192 тис. пудів; тобто середня виплавка чавуну на одного робітника становила 1714 пудів за рік [8, с. 114].

Необхідність для розвитку промисловості великих капітало- вкладень викликала появу акціонерних товариств — організаційно-правової форми господарювання, найбільш властивої ринковій економіці. В Україні вони діяли ще до 1861 р. Зокрема в Одесі в 1836 р. було зосереджено 25 % всіх акціонерних товариств Росії, а розвиток цукрової промисловості, заснованої на акціонерному капіталі, відбувався на нормативних засадах Положення Комітету Міністрів «Об учреждении в Малороссии компании для добывания сахара из свекловицы», яке було затверджене імператором Миколою І ще 10 червня 1830 р. [9, с. 71].

Новий етап акціонерного засновництва був пов’язаний з капіталістичною модернізацією промисловості у середині й особливо в останній третині ХІХ ст. Розвиток акціонерних підприємств, створення на цій основі акціонерної форми власності суттєво впливали на процеси концентрації виробництва та зародження монополістичних тенденцій в економіці. У 70-80-х рр. ХIХ ст. темпи акціонерного засновництва помітно зросли, майже подвоюючи кількість акціонерних компаній. У другій половині 90-х рр.спостерігається ще один серйозний акціонерний бум, що збільшив кількість акціонерних товариств у 2,5 рази. Циклічний розвиток акціонерної справи, який ішов паралельно періодам спадів та підйомів у промисловості, давав можливість на етапі піднесення розвивати такі капіталомісткі галузі промисловості, як вугільна, металургійна, залізорудна, транспортна та ін.

Важливою особливістю української промисловості була її значна залежність від іноземного капіталу. В залізорудній, металургійній, вугільній галузях домінували англійські, бельгійські та французькі капітали, в хімічній промисловості та залізничному будівництві – німецькі. Національний капітал в основному був задіяний у галузях з меншими обсягами капіталів, зокрема цукровій промисловості (Харитоненко, Терещенко), хоча й там також були присутні іноземні інвестиції. Держава підтримувала політику активного залучення іноземних капіталів (особливо в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.), вважаючи її ефективним засобом прискорення національного промислового розвитку. При цьому зазначений процес мав і негативну сторону – до 70% прибутку іноземних капіталістів йшли за кордон.

Взагалі активне державне втручання майже у всі сфери економічного життя суспільства виступало характерною рисою становлення і розвитку капіталізму в нашій країні. Держава брала участь у створенні державних та приватних підриємств, банків тощо; діяла на користь окремих підриємств, штучно захищаючи їх від конкуренції, надавала казенні замовлення, пільги, субсидії, проводила відповідну митну політику (охоронні тарифи 1868 та 1891 років), надавала фінансову підтримку у випадку банкрутства. Така діяльність дала в цілому позитивні результати, особливо щодо прискорення розвитку промисловості та формування в країні підприємницьких відносин.

Залізничне будівництво, як уже зазначалося, стало важливим елементом ринкової інфраструктури, суттєвим чинником піднесення промисловості в цілому. Створюючи попит на товари важкої індустрії, залізничне будівництво не тільки сприяло її розвитку, а й викликало появу нових галузей. Окрім цього, будівництво залізниць та розвиток транспорту стали найважливішою умовою створення внутрішнього ринку. Завдяки їм зросла динаміка вивозу хліба, збільшилися перевезення сільськогосподарської та промислової продукції. Залізниці сполучили промислові райони, з’єднали Україну зі столицею імперії. «В міру того, —підкреслює відомий дослідник О. Субтельний, —як з України на північ ішли продукти й сировина, а у зворотному напрямку... у небачених кількостях пливли російські готові вироби, економіка України, яка досі була відносно самостійною й “відрубною”, почала інтегруватися в систему імперії» З часом ці інтеграційні процеси привели «до виникнення всеросійського ринку —масштабного, продуктивного й ефективного економічного цілого, що приносило користь обом країнам» [10, с. 334].

Проте, за всіх позитивних моментів процесу створення загальноросійського ринку та ринкової модернізації господарства, всі зміни в економіці проводилися, насамперед, в інтересах імперії, а не українських земель, що входили до її складу. Тому український ринок не міг бути комплексним і збалансованим. Він створювався з сильним креном у видобувні, сировинні галузі та зі значним відставанням у галузях легкої промисловості і у виробництві готових товарів. Новостворюваний ринок засобів виробництва за темпами і масштабами набагато випереджав розширення ринку предметів споживання.

Реформи 60-х рр. ХІХ ст. привели до суттєвих змін у фінансовій системі царської Росії. Замість казенних банків з 1860 р. почав функціонувати Державний банк як інститут капіталістичного кредиту, зявилися приватні й акціонерні кредитні установи. Динамічно розвивався процес іпотечного кредитування, оскільки позики під заставу землі були конче необхідними в ході прове­дення селянської реформи та формування приватного селянського землеволодіння.

Згідно з положенням про місцеве самоврядування з 60-х років ХІХ ст. починає створюватися мережа міських громадських банків, виникають також товариства взаємного кредиту, позичково-ощадні каси, різні форми кооперації (хліборобські артілі, споживчі, збуто-постачальні та інші форми сільськогосподарської кооперації). Формується банківська система України у складі загальноросійської фінансової системи, створюючи умови для динамічної перебудови промисловості й аграрної сфери господарства на ринкових засадах.

Таким чином, Україна в своєму індустріальному розвитку в останній третині ХІХ ст. зробила значний крок уперед. Певне ж відставання Росії, і в її складі України, від передових країн світу на даному етапі мало не тільки негативні прояви. Воно принесло паралельно і позитивні результати, як-то: можливість скористатися досвідом західноєвропейських країн у здійсненні промислового перевороту, організації виробництва та запровадженні нової техніки та технології; залучити іноземні інвестиції для проведення власних індустріальних перетворень. Це, в свою чергу, впливало на темпи економічного зростання, модернізацію промислового виробництва, сприяло розвитку економіки на підприємницьких засадах, хоча цей розвиток, як зазначалося вище, носив незрівноважений характер та мали місце деформації структури економіки ( домінування галузей важкої промисловості, незавершений цикл виробництва, відсталість окремих галузей сільського господарства).