10.2. Загальна характеристика української економічної думки пореформеного періоду.

Економічна думка України в другій половині ХІХ ст. розвивалася в основному в наукових товариствах та університетах, зокрема Київському (Св. Володимира), Харківському та Новоросійському (нині Одеському), які існували в Російській імперії, а також у Львівському та Чернівецькому університетах, що перебували під владою Австро-Угорщини. Українські дослідники, широко використовуючи наукові ідеї західних шкіл, зокрема німецької історичної школи, австрійської школи “граничної корисності” тощо, розвивали їх з урахуванням особливостей соціально-економічного поступу України та створили теорії, що увійшли вагомим надбанням до світової наукової скарбниці. Українська економічна думка була представлена різними напрямами та науковими школами, серед яких можна виокремити:

• класичний напрям політичної економії, прихильники якого (І.Вернадський, К.К.Гаттенбергер, Т.Ф.Степанов, В.Ф.Левитський, М.Вольський) стояли на позиціях трудової теорії цінності А.Сміта, виступали за економічну свободу та заперечували державне втручання в економіку;

• маржиналізм, провідні ідеї якого, зокрема: методологічний індивідуалізм, вивчення проблем раціонального розподілу обмежених ресурсів, граничний аналіз, математизація досліджень тощо знайшли відображення у наукових працях О.Д.Білимовича, Р.М.Орженцького, Є.Є.Слуцького, Т.Рильського та ін.;

• народництво, яке відображало інтереси селянської демократії, критикуючи водночас пережитки феодалізму і глибокі соціальні протиріччя капіталістичної системи та розробляючи утопічні проекти некапіталістичного розвитку (М.В.Левицький, Т.І.Осадчий, О.О.Русов, П.Чубинський);

• марксизм і соціалістичні вчення, особливо популярні у 90-ті рр. ХІХ ст., через захоплення ідеями яких пройшло багато українських вчених (М.І.Зібер, І.Я.Франко, М.І.Туган-Барановський (протягом певного часу активний прихильник “легального марксизму”).

• Київська психологічна школа, яка в основному сповідувала ідеї маржиналізму, виступала за розвиток вільного ринку, позитивно оцінюючи роль конкуренції і приватної власності у становленні капіталістичних відносин та критично сприймаючи економічну теорію марксизму (М.Х.Бунге, А.Я.Антонович, Д.І.Піхно, О.Д.Білимович);

• соціальний напрям економічної думки, що сформувався в кінці ХІХ ст. Його представники ( В.Я.Желєзнов, М.І.Туган-Барановський та ін.) наголошували на важливості дослідження соціально-політичних та правових чинників суспільного розвитку.

Головна увага представників різних шкіл української економічної думки пореформеного періоду була зосереджена на питаннях розвитку ринкового господарства, зокрема долі капіталізму в країні, становленні нових господарських форм (капіталістичної фабрики, акціонерних товариств, синдикатів, трестів, різних форм кооперації тощо), проблемах індустріалізації виробництва та ролі іноземного капіталу у розвитку національної промисловості, подолання відставання в соціально-економічному розвиткові від країн Західної Європи. Особливо гостро стояло аграрне питання, зокрема про «пруський» чи «американський» тип капіталістичного розвитку. В цьому контексті в економічній літературі аналізувалися проблеми концепційних засад вирішення аграрного питання, проблеми селянського і поміщицького землеволодіння, досліджувалися податки та повинності селян, велике і дрібне господарство, розвиток інституту приватної власності, форми господарства в аграрній галузі тощо.

Українські дослідники, враховуючи специфіку підлеглого становища України у складі двох імперій та особливості національного розвитку, а також вивчаючи переваги ринкового господарства в країнах Західної Європи, намагалися використати і позитивний світовий досвід, і національні особливості становлення підприємницьких відносин. Іншими словами, розвиток економічної думки в Україні зумовлювався, передусім, станом економічного та соціально-політичного життя у країні в цілому, менталітетом народу, культурними традиціями, а також потужним впливом ідей західноєвропейських шкіл (марксизму, неокласики, німецької історичної школи, маржиналізму).

Відбувався, на нашу думку, також взаємний вплив української та російської економічної науки, особливо щодо питань капіталістичної індустріалізації, механізму ринкового ціноутворення, концентрації, монополізації виробництва та банківсько-фінансової сфери, соціально-економічних наслідків реформи, обсягів та ролі іноземних інвестицій в розвитку національної економіки тощо. Крім того, багато українських учених того часу (І.В.Вернадський, В.Я.Желєзнов, М.І.Туган-Барановський, Л.В.Федорович, Л.М.Яснопольський, М.Х.Бунге та ін.) навчалися або певний час викладали в навчальних закладах Москви та Санкт-Петербурга, обіймали державні посади (М.Х.Бунге, І.В.Вернадський, П.П.Мигулін) в Російській імперії, що не могло не відбитися на їхніх наукових поглядах.

Але в цілому праці названих економістів були спрямовані, насамперед, на дослідження українських реалій пореформеного розвитку. Українські дослідники висвітлювали національний аспект різноманітних проблем соціально-економічної еволюції країни (питання розвитку сільського господарства, кустарного виробництва та кооперації, торгівлі, створення внутрішнього ринку, концентрації та монополізації промислового виробництва, сутності економічних криз, географічного розміщення бюджетних доходів і витрат, питання соціально-класової структури суспільства тощо).

З позицій класичної школи на захист підприємницьких відносин, що зароджувалися, виступив після селянської реформи І.В.Вернадський (1821-1884). Вчений виступав за вільний ринок, відкидаючи будь-яке втручання держави в економічні процеси, обгрунтовував переваги великого виробництва і капіталу, вважаючи, що великий капітал сприяє поділові праці та застосуванню у господарстві машин, які, в свою чергу, підвищують ефективність праці та суспільного виробництва в цілому. І.В.Вернадський взагалі бачив у машинному виробництві потужний засіб зростання промисловості, подолання феодальних пережитків та відсталості країни, важливу передумову розвитку ринкових відносин в цілому.

Позитивно оцінюючи процес концентрації капіталу та виробництва, він, проте, негативно ставився до великих земельних володінь, які знаходилися у власності поміщиків. На думку вченого, застосовувана там праця була малопродуктивною. «Для продуктивності, — писав І.В.Вернадський, — централізація взагалі корисна, але володіння великими ділянками становить іноді перешкоду до більшого добробуту поселян». І далі підкреслював необхідність розвитку фермерського господарства та приватного землеволодіння.

Вчений вважав, що для суспільства більш ефективним є «господарство в великих ділянках при окремому, роздрібленому володінні» [11, с. 29]. Саме таким чином уявляв І.В.Вернадський розвиток аграрного сектора економіки після реформи і можливість його пристосування до ринкових методів господарювання.

Слід наголосити, що до питання про велике та дрібне виробництво, їх співвідношення та роль у національному господарстві спостерігався неабиякий інтерес у науковій літературі 60-х років ХІХ ст. Більшість українських дослідників (С.А.Подолинський, М.І.Зібер, М.Х.Бунге, В.Я.Желєзнов, М.І.Туган-Барановський) в укрупненні виробництва бачили характерну рису ринкового господарства. Великий капітал та велике виробництво уможливлювали, на їхню думку, науково-технічні зрушення, підвищення продуктивності праці, позитивні соціальні перетворення тощо.

Цю позицію поділяв професор Київського університету М.І.Зібер (1844-1888), відомий в сучасній науковій літературі як коментатор і популяризатор марксизму в Росії. Між тим коло його наукових інтересів було значно ширшим. М.І.Зібер вивчав теоретико-методологічні проблеми політичної економії, закономірності розвитку світової економіки, питання кооперації. З позицій класичної школи політичної економії ним було викладене власне розуміння закономірностей суспільно-економічного розвитку, в тому числі процесу становлення ринкових форм господарства, особливостей їх формування в аграрному секторі економіки. М.І.Зібер наголошував на прогресивності капіталістичного виробництва, аналізував його основні інститути: приватну власність, конкуренцію, різні форми кооперації, розкриваючи разом з тим його основні суперечності.

В процесі аналізу питань концентрації виробництва особливо помітною була прихильність М.І.Зібера до марксистської економічної теорії. Український дослідник, подібно до К.Маркса, стверджував, що економічно більш ефективними є великі форми організації капіталу і аргументовано доводив їхні переваги в конкурентній боротьбі з дрібним виробником.

Критично оцінюючи реформу 1861 р., М.І.Зібер все ж вважав, що саме завдяки їй став можливим шлях до ринкових форм розвитку. Вчений розглядав капіталістичне виробництво як об’єктивно необхідний і прогресивний етап в еволюційному процесі всіх народів. Капіталізм, підкреслював він, це явище «...універсальне, що зустрічається у будь-якому суспільстві на певному ступені його розвитку...» [12, с. 673].

Учений був певен, що економічний розвиток Росії також відбувається за об’єктивними економічними законами, тому, полемізуючи з російськими народниками В. Воронцовим, Ю.Жуковським, Б.Чичеріним, він категорично заперечував народницьку тезу про особливий шлях економічної еволюції Росії. Навпаки, М.І.Зібер стверджував, що країна вже визначилася у питанні щодо пореформеного економічного поступу і просувається капіталістичним шляхом, в розвитку якого чітко простежуються три стадії, жодну з яких не можна обминути. Це ремесло, мануфактура і фабрика.

Фабрику або машинне виробництво М.І.Зібер вважав особливим етапом у розвитку ринкових відносин, причому не стільки з огляду техніко-організаційних зрушень в економіці, скільки з огляду на соціалізацію виробництва. У своїх працях «Капитализм в России», «К вопросу о развитии крупного хозяйства» вчений визнав потужні процеси усуспільнення виробництва, формування інститутів нового ладу, які свідчили про те, що ринкова система розвивається на власній соціально-економічній основі і що це прогресивний розвиток.

Аналогічної позиції щодо висвітлення характерних рис пореформеного розвитку України дотримувався й видатний український мислитель, засновник української школи фізичної економії С.А.Подолинський^* (1850-1891).

Учений виходив з того, що економічний розвиток України відбувається в контексті розвитку країн Західної Європи, а отже, повторює етапи їхньої еволюції. У праці «Ремесла і фабрики на Україні» (1880) С.А.Подолинський аналізував три стадії розвитку капіталістичних відносин у промисловості: «ремесло, мануфактуру і великий фабричний здобуток». При цьому вчений підкреслював, що зазначені форми звязані між собою, «виростають одна з одної, але нерідко живуть і поруч в одну добу і або надають допомогу одна одній, або борються між собою» [13, с. 139]. Процес їхньої еволюції у дослідженні С.А.Подолинського виступав як історичний прогрес, оскільки сприяв поглибленню поділу праці, підвищенню її продуктивності, поступовій соціалізації виробництва та розбудові національного ринкового господарства.

Тобто С.А.Подолинський вважав капіталізм прогресивним ладом порівняно з замкнутим феодальним господарством. Разом з тим, у його працях не залишилися поза увагою глибокі суперечності нового устрою. Вчений писав про процеси розшарування українського села, жахливі умови життя робітників, високий рівень їх експлуатації на цукрових заводах України. Перебуваючи під впливом «Капіталу» К. Маркса, він вважав, що витоки суперечностей капіталізму слід шукати, насамперед, у привласненні неоплаченої праці робітників.

У праці «Про багатство та бідність» автор розкрив механізм капіталістичної експлуатації та в популярній формі висвітлив теорію додаткової вартості К.Маркса. С.А.Подолинський виклав своє розуміння економічної сутності капіталу. Глибоким є його аналіз господарських форм, а саме: кооперації, мануфактури і машинного виробництва, в тісному переплетінні яких вчений бачив специфіку генезису капіталізму на українському ґрунті. С.А.Подолинський розвинув також категоріальний апарат нового ладу, розкривши своє бачення сутності приватної власності як одного з найважливіших інститутів ринкової економіки, необхідного та додаткового часу, економічної природи «додаточної вартості», концентрації виробництва тощо. Демократичні ідеї та глибокий аналіз капіталізму у працях С.А.Подолинського дістали високу оцінку його сучасників І.Я.Франка, М.М.Павлика, М.П.Драгоманова.

Більшість українських учених розуміли, що вирішення найбільш пекучого питання пореформеного розвитку - аграрного - повинно базуватися на загальнодержавних інтересах, враховуючи, насамперед, інтереси найбільш численного класу – селянства. Одним з найважливіших принципів проведення сільськогосподарських реформ, на їх думку, мав бути принцип компенсаційності, відшкодування. Зокрема професор Новоросійського університету, а з 1909 р.- Київського політехнічного інституту В.А.Косинський вважав, що всі землі повинні продаватися. При цьому важливим є принцип приватної власності на землю, запровадження якого, на думку вченого, стане потужним провідником принципів права і порядку в анархічно налаштованій селянській масі населення та гарантуватиме піднесення селянського добробуту [ 14, с. 40].

Послідовним прибічником ліквідації економічних основ кріпосництва та підготовки умов для ринкової еволюції суспільства був також один із провідних економістів другої половини ХІХ ст., засновник Київської психологічної школи, професор Київського університету Св. Володимира М.Х.Бунге (1823-1895).

Людина високоосвічена, прихильник економічних ідей Г. фон Шмоллера, Д. Рікардо, Дж. С. Мілля, Г. Кері, він активно виступав за розкріпачення селянства, брав у цьому процесі діяльну участь, зокрема щодо формулювання фінансових аспектів реформи 1861 р. З іменем М.Х.Бунге пов’язані податкові реформи, які полягали у скасуванні неефективної подушної податі і встановленні натомість прибуткового податку, заснуванні Селянського банку для допомоги селянам у придбанні землі, початку перебудови залізничного господарства, прийнятті перших фабричних законів, розробці проекту переходу до золотої валюти у грошовому обігу та інші соціально-економічні новації.

Обстоюючи шлях капіталістичного розвитку як історично обумовленого та більш прогресивного, М.Х.Бунге, проте, був категоричним противником соціальних потрясінь, яких зазнала Західна Європа, утверджуючись на шляху становлення ринкових відносин. На його переконання, Росія мала всі можливості досягти вагомих економічних результатів без потрясінь, шляхом ліберального реформування господарства.

Вчений активно підтримував ідею класичної школи щодо максимального розвитку приватної ініціативи, яка, на його думку, зрештою, слугує суспільним інтересам. Він відзначав прогресивність акціонерної форми власності, вважав позитивним процес концентрації виробництва і банківської справи. М.Х.Бунге поділяв також позицію класиків щодо створення конкурентного середовища, яке дає можливість розвитку найбільш передовим і конкурентоспроможним підприємствам.

Що ж до питань економічної політики, то тут вченому були ближчими погляди представників німецької історичної школи з ідеєю необхідності активного регулювання економічних процесів з боку держави. Відкидаючи тезу класичної школи щодо невтручання держави в економічне життя суспільства, М.Х.Бунге вважав, що економічно обгрунтоване регулювання необхідне і корисне. «Суспільство упорядковане, — наголошував він, — не є неминучою формою вільно створених приватних відносин, як думали послідовники Сміта, - це результат безперервної спільної дії уряду та народу» [15, с. 41].

Як і інші українські економісти, М.Х.Бунге у своїх дослідженнях аналізував також негативні риси капіталістичної системи господарства: протилежність інтересів робітників і підприємців, занепад дрібних підприємств, відсталість сільського господарства тощо. Але при цьому в ринковому господарстві він убачав і великий потенціал, завдяки якому, на думку вченого, можна вирішити назрілі економічні та політичні питання.

Стосовно шляхів вирішення соціально-економічних проблем М.Х.Бунге, з одного боку, досить скептично ставився до оптимізму Г. Кері щодо можливості досягнення гармонії інтересів у суспільстві (хоч і був прихильником його поглядів). З іншого боку, вчений різко критикував К. Маркса за його революційні висновки щодо майбутнього капіталізму. На думку М.Х.Бунге, проблеми, порушені К. Марксом, «...свідчать лише про існування хворобливих явищ у суспільному організмі, а не про непридатність самого організму та про необхідність його перебудови...» [15, с. 152]. Вирішення цих проблем учений пов’язував з діяльністю уряду, його втручанням у перебіг соціальних процесів.

Саме в період його міністерської діяльності (спочатку як міністра фінансів, а з 1887 р. як голови Комітету міністрів Росії) розпочалося запровадження фабрично-заводсь­кого законодавства, що мало на меті регулювання стосунків між робітниками і підприємцями. М.Х.Бунге виступив також з ініціативою щодо можливості створення робітничих асоціацій, а також участі працівників у прибутках підприємств.

Проблема ринкової перебудови економіки залишалася актуальною протягом усієї другої половини ХІХ ст. Такий інтерес до проблеми пояснювався тим, що процеси концентрації і монополізації промисловості, акціонування виробництва та кредитних установ, характерні для 80—90-х рр. ХІХ ст., не могли бути до кінця з’ясованими без вивчення умов формування та сутності підприємницьких відносин, законів функціонування ринкового господарства та ролі в цих процесах Селянської реформи 1861 р.

Глибокий аналіз причин та соціально-економічних наслідків знищення кріпацтва характерний для праць видатного українського економіста М.І.Тугана-Барановського (1865-1919) . Його висновкам щодо місця та ролі реформи 1861 р. у процесі формування ринкових відносин та модернізації суспільства на капіталістичних засадах передував глибокий ретроспективний аналіз, за висловом ученого, «маєткової нерівності», починаючи від стародавньої Греції, країн Західної Європи XI—XIII ст. і закінчуючи Російською імперією першої половини ХІХ ст. Такий історико-еволюційний підхід дав змогу вченому розглянути процес створення великого приватного землеволодіння та особливостей його розвитку в різних країнах, встановлення різних форм кріпосної залежності селян.

Аналізуючи проблему закріпачення селянства в історичному плані та у порівнянні досвіду країн Заходу і Росії, М.Туган-Барановський вказує на особливості взаємин між селянами і поміщиками у Степовій та Правобережній Україні, де наймана праця існувала ще до Маніфесту 1861 р. Тобто тут ринкові відносини почали складатися ще до реформи, й українське панство цих районів, безумовно, було зацікавлене у визволенні селян, оскільки відміна кріпацтва знизила б заробітну платню і збільшила б постачання робочих рук.

М.І.Туган-Барановський наголошує на тому, що поступово в суспільстві фор­мується клас противників інституту кріпацтва. Насамперед, це купці та промисловці, які до середини XIX ст. становили вже значну економічну силу і вважали, що праця закріпачених селян малопродуктивна. «Фабрика, — підкреслював М.І.Туган-Барановський,  — потрібувала вже більше продуктивної праці, яку міг дати тільки вільний робітник» [16, с. 74]. До знищення кріпацтва схилялася земельна буржуазія або «шляхта», що хотіла проведення реформи на вигідних для себе умовах, а також чиновники, побоюючись народних повстань. В урядових колах зріло також розуміння того, що кріпацтво стало відчутно гальмувати економічний розвиток держави в цілому і, зокрема, розвиток промисловості. А оскільки, на думку вченого, «інтересу державної могутності уряд не міг легковажити, ... тому це міркування було одним із найдужчих доказів на користь визволення селян» [16, с. 75].

Окрім економічних чинників, які підривали підвалини кріпацтва та готували підгрунтя для нових підприємницьких відносин, М.І.Туган-Барановський вказує також на причини соціально-політичного та морально-етичного порядку. Це, як уже наголошувалося, був соціальний рух самого селянства, а також виступи інтелігенції, культурних верств населення проти соціального гноблення та поневолення народу. Останньою краплею у справі скасування кріпацтва, на думку вченого, стала поразка Російської імперії у Кримській війні. Розгром Росії свідчив про політичне ослаблення держави, в основі якого лежало кріпацтво з його неефективною примусовою працею. Після цього уряд змушений був піти на реформи, що зняли перепони на шляху становлення ринкових відносин. З ліквідацією інституту кріпацтва, наголошував він, в Росії починає вільно розвиватися нова господарська система, що панує й на Заході — капіталізм.

У багатій науковій спадщині українського вченого знайшли відображення різні проблеми становлення й розвитку підприємницьких відносин, питання кооперації, монополізації виробництва, ринків, проблеми соціалізму тощо. Особливе місце в цих дослідженнях посідають проблеми економічних циклів і криз, завдяки науковим розробкам яких вченого по праву вважають засновником сучасної інвестиційної теорії циклів. Працею М.І. Тугана-Барановського, «Промышленные кризисы в современной Англии, их причины и влияние на народную жизнь» (1894 р.) було започатковано новий етап у дослідженні закономірностей циклічного розвитку ринкової економіки .

Порушені в зазначеній праці проблеми стали серцевиною наукових пошуків М.І. Тугана-Барановського протягом багатьох років його наукової діяльності. У процесі аналізу розширявся об’єкт дослідження, уточнювалися теоретико-методологічні позиції, залучалися нові проблеми, які суттєво доповнювали попередні спостереження та висновки вченого.

Розпочавши з дослідження, як зазначав у передмові до другого видання книги М.І.Туган-Барановський, «найзагадковішого і незрозумілого явища господарського ладу... — періодичних промислових криз», завдяки яким «виникає ритмічна пульсація колосального організму капіталізму» [20, с. 10], вчений вийшов далеко за межі аналізу означеної проблеми. Через кризи надвиробництва він прийшов до розуміння циклічності капіталістичного розвитку в цілому, структури економічного циклу, змісту його окремих фаз, по суті започаткувавши теорію економічної кон’юнктури.

Думка М.І. Тугана-Барановського про закономірний характер генезису капіталізму та циклічність його розвитку не була новою в українській економічній літературі другої половини ХІХ ст. В.Я.Желєзнов, зокрема, підкреслюючи «неминучість перетворення домашньої промисловості у фабричне виробництво», проблему бачив у тому, щоб цей перехід до нової форми господарювання було зроблено якомога зручнішим для трудящих верств населення [17, c. 276].

Важливе місце посідала проблема виникнення та сутності ринкових відносин у науковому доробку С.М.Булгакова (1871-1944). Його «Короткий нарис політичної економії» (1906) повністю присвячений дослідженню «мінового господарства». Праця вченого була написана в київський період (1901—1906 рр.) його життя і являла собою витяги та тези з курсу політичної економії, який читав професор С.М.Булгаков студентам Київського політехнічного інституту. Своє дослідження, виконане переважно в руслі уявлень класичної політичної економії, він доповнив історичним нарисом про походження народного господарства, етапи його еволюції, причини трансформації натурального господарства у товарне та виникнення капіталістичних відносин.

Аналізуючи розвиток капіталізму в цілому, вчений цілком слушно зауважував, що знайомство з ним було б неповним без з’ясування особливостей його генезису та еволюції в різних країнах. На характер капіталістичного процесу, — підкреслював він, — головним чином впливали час, місце та обставини його розвитку. ... велика різниця існує між раннім та пізнім розвитком капіталізму, накладає відбиток також і те, чи здійснюється він у новій, колоніальній, або ж старій країні, врешті-решт, на ньому відбивається вся сукупність історичних обставин, що його супроводжували [18, с. 105].

С.М.Булгаков розглянув особливості формування ринкових відносин в Англії, Німеччині, США, Франції. Важливе місце у праці вченого відведено аналізові російського капіталізму, в якому цілком слушно відмічені специфічні умови формування останнього, його бюрократичний характер, велика роль держави в економічних процесах . Але при цьому С.М.Булгаков був упевнений в тому, що «капіталізм був історично необхідною формою загальноекономічного прогресу країни» [18, с. 119].

В цьому пункті вчений різко відмежовувався від народників, які вважали капіталізм у Росії чужорідним, штучним утворенням, що не має майбутнього. Таку позицію, зокрема, відстоювали представники українського народництва Т. І.Осадчий та П.Чубинський.

Останній, аналізуючи селянське землеволодіння, показує нерівномірність розподілу землі між окремими групами селянських господарств, наводить статистичні дані про високу орендну плату та експлуатацію селянства через феодальні форми оренди. Вчений доходить висновку, що 40% доходів господарства йдуть на податки, збори та різні натуральні повинності. Проте висновки з проведеного аналізу П.Чубинський робить половинчаті, обмежені, виходячи з народницьких позицій. Він, як і Т.І.Осадчий покладає надії на надання селянам кредитів, на розвиток кустарної промисловості, дрібних промислів, розвиток ощадно-позичкових товариств тощо.

Утопічні погляди представників ліберального народництва М.В. Левицького, П.А. Червінського, О.О. Русова і Т.І. Осадчого щодо перспектив розвитку капіталізму різко критикувалися в економічній літературі того часу. У працях В.Я.Желєзнова, М.І.Тугана-Барановського, С.М.Булгакова наголошувалося, що ринковий тип господарства має в Росії своє майбутнє і попри всі суперечності характеризується піднесенням економічного розвитку суспільства, зростанням добробуту народних мас, насамперед селянства.

Таким чином, в українській економічній літературі поступово складалася позиція щодо позитивної оцінки реформи 1861 р. у справі ринкової трансформації економіки України. Більшість дослідників підкреслювали її об’єктивний характер, наголошували на тому, що реформи 60-х рр. ХІХ ст. істотно послабили пута, які перешкоджали розвитку продуктивних сил суспільства, формуванню нових ринкових відносин. При цьому реформа, з одного боку, розглядалася як межа між старим феодальним і новоствореним товарно-грошовим господарствами, а з іншого — як важливий чинник, що сприяв перебудові патріархального господарства в ринкову економіку, стимулював розвиток підприєм­ництва.

Представники української економічної думки докладно вивчали питання місткості внутрішнього ринку, акціонування та концентрації промислового виробництва, поділу праці, утвердження приватної власності як одного з найважливіших інститутів ринкової економіки, ролі держави в становленні та розвитку підриємницьких відносин тощо.

Зокрема М.І.Туган-Барановський у 90-х рр. ХІХ ст. активно включився в наукову дискусію щодо перспектив розвитку капіталізму в Росії. У своїй доповіді на засіданні Вільного економічного товариства (1899), спираючись на багаті статистичні дані, вчений доводить, що Росія — країна капіталістичного розвитку і що останній — природний та необхідний наслідок економічної і соціальної динаміки суспільства.

Результатом його досліджень стала докторська дисертація «Русская фабрика в прошлом и настоящем», яку М.І.Туган-Барановський захистив у Московському університеті 1898 року. Ця вагома історико-теоретична праця, написана на основі багатого фактичного матеріалу, відобразила розвиток ринкових відносин у Росії, становлення фабрики як основної господарської форми капіталістичного поступу Російської імперії в кінці ХІХ ст., особливості генезису підприємництва в Україні, процес переходу від вільної конкуренції до монополістичної, питання акціонування та концентрації виробництва і робочої сили, зародження національного підприємництва тощо.

На прикладі цукробурякової промисловості розкрив процес становлення ринкових відносин професор К.Г.Воблий (1876-1947), наукова та педагогічна діяльність якого була тісно повязана з Київським комерційним інститутом. У своєму пятитомному дослідженні «Нариси з історії російсько-української цукробурякової промисловості» вчений проаналізував процес становлення цукробурякової промисловості, її кризовий стан напередодні реформи 1861 р. та результати її перебудови на капіталістичних засадах у пореформений період. Заслугою автора стало те, що розвиток однієї, окремо взятої, галузі промисловості він розглянув у тісному зв’язку з історією розвитку народного господарства в цілому. Вивчаючи динаміку зростання цукрової промисловості у другій половині ХІХ ст., К.Г.Воблий розкрив процеси концентрації цукро-бурякового виробництва, формування робочої сили для цукропереробних заводів, розміщення цукрової промисловості, проаналізував монополізацію виробництва та її конкретні форми, методи державного регулювання розвитку цукрової промисловості, цінову, податкову політику уряду, заходи митного порядку тощо.

Таким чином, питання ринкової трансформації економіки досить глибоко вивчалося в українській економічній літературі другої половини ХІХ — початку ХХ ст. Українські дослідники зосередили свою увагу, насамперед, на вивченні таких чинників, які передували ринковим перетворенням у країні. У працях І.В. Вернадсь­кого, М.Х.Бунге, Т.Ф.Степанова, М.І.Зібера було проаналізовано кризу феодальної системи в Росії кінця 50-х років ХІХ ст. і зроблено висновок про єдино можливий вихід із неї — розвиток країни на капіталістичних засадах.

Завдяки глибокому аналізові зазначеної проблеми було всебічно розкрито передумови становлення ринкових відносин у країні, показано роль Маніфесту 1861 р. у цьому процесі. Характериною рисою досліджень українських авторів було те, що вони надавали перевагу макроекономічним підходам до аналізу, акцентуючи увагу на макроекономічних дослідженнях ринку, на вивченні господарської конюнктури, на загальних тенденціях розвитку ринкової економічної системи та ролі держави у її регулюванні.

Позитивною рисою досліджень українських економістів було також те, що у розвиткові економіки на підприємницьких ринкових засадах вони бачили об’єктивний і закономірний процес. У висвітленні цього питання представники української економічної теорії значно випереджали своїх російських колег, певна частина яких ще до 90 рр. ХІХ ст.продовжувала вивчати питання про «общинний шлях розвитку суспільства» як альтернативу капіталістичній еволюції.

Дослідження проблем ринкової трансформації суспільства в другій половині ХІХ ст. не втратили своєї актуальності і в умовах сьогодення. Тому глибокий аналіз теоретичної спадщини попередників щодо перетворення відносин власності, проблем розвитку підприємництва і зміни соціальної структури суспільства, концентрації промислового виробництва, питань соціального захисту населення залишається важливим завданням сучасної економічної науки.