4. Захист права власності.

Право власності в Україні захищається конституційним, кримінальним, адміністративним, цивільним правом. Всі форми власності під захистом закону. Цивільне законодавство забезпечує громадянам та іншим власникам рівні умови захисту права власності. Для захисту права власності подаються позови.

Найважливішим цивільно-правовим способом захисту права власності є віндикаційний позов – позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння. Власник може вимагати повернення лише його речі, а тому вона повинна мати індивідуально визначені ознаки.

Якщо майно набуто безоплатно у особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати майно в усіх випадках. Якщо майно за плату придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, добросовісним набувачем, то власник вправі витребувати це майно від набувача лише у разі, коли майно загублене власником, викрадено або вибуло з володіння власника іншим шляхом поза його волею. Гроші, а також цінні папери на пред’явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача. Віндикаційний позов не може бути задоволений, коли у відповідача речі вже немає (вкрадена або знищена) – у таких випадках мова може йти не про віндикаційний позов, а про позов зобов’язального характеру – відшкодування шкоди.

Захист прав власника можливий і в тих випадках, коли власник володіє річчю, але не може належним чином користуватися чи розпоряджатися нею, оскільки інші особи створюють перешкоди для здійснення цих повноважень. У таких випадках захист інтересів власника здійснюється шляхом негаторного позову, тобто вимоги власника про усунення перешкод, що заважають здійсненню його права власності. Власник має право вимагати усунення порушень його прав незалежно від наявності вини у діях порушника (достатньо, щоб ці дії були протиправними).

Власник має право на відшкодування збитків, завданих порушенням його права власності. Збитки відшкодовуються в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи і неодержані доходи.

Такі ж права щодо захисту права власності мають особи, які не є власниками, але володіють майном на праві повного господарського відання, оперативного управління, спадкового довічного володіння чи на іншій підставі, що передбачена законом або договором. Ці особи мають право на захист свого володіння і від власників.

5. Цивільно-правові правочини та умови їх дійсності.

Правочинами визнаються дії громадян та організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав чи обов’язків.

Правочин передбачає намір, тобто внутрішню волю особи, яка її вчиняє, а також певні засоби доведення волі особи до відома інших осіб – волевиявлення.

Волевиявлення поділяються на три групи:

1) пряме волевиявлення (наприклад, укладення договору);

2) конклюдентне, коли особа, що має намір укласти угоду, виконує такі дії, зміст яких явно свідчить про цей намір (наприклад, виставлення товару на вітрині);

3) мовчазне.

Класифікація видів правочинів може відбуватися за різними ознаками. Залежно від кількості сторін, що беруть у ній участь, право чини поділяються на односторонні, для здійснення яких достатньо волі однієї сторони (наприклад, складання заповіту, публічне обіцяння винагороди), двосторонні та багатосторонні, які називаються договорами. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов’язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

Правочин буде вважатися дійсним, коли він відповідає вимогам закону щодо її: сторін; єдності волі і волевиявлення; форми; змісту. Вада будь-якої з цих складових призводить до недійсності правочину. За загальним правилом по недійсній право чинів кожна з сторін зобов’язана повернути іншій все одержане за право чином, а при неможливості повернути одержане в натурі – відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом. Таке повернення до попереднього стану називається реституцією.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених Цивільним Кодексом України, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсним є правочини:

1) укладені особами, які не мають цивільної дієздатності:

А) неповнолітніми, які не досягли 14 років, крім дрібних побутових угод;

Б) фізичними особами, визнаними недієздатними;

В) неповнолітніми віком від 14 до 18 років без згоди батьків (усиновителів) або піклувальника – за позовом батьків (усиновителів) або піклувальника;

Г) громадянином, обмеженим у дієздатності, без згоди піклувальника – за позовом піклувальника;

Ґ) громадянином хоч і дієздатним, але який в момент її укладення перебував у такому стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними – за позовом цього громадянина;

2) укладені внаслідок помилки, а також обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких обставин (відсутня єдність волі і волевиявлення);

3) Фіктивні правочини, які вчинені без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином (наприклад, фіктивний продаж майна з метою уникнути його конфіскації)

4) Удавані правочини, які вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили;

5) укладені з недодержанням визначеної законом нотаріальної форми (недодержання простої письмової форми, що вимагається законом, позбавляє сторони права у разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків, а у випадках, прямо зазначених у законі, має наслідком недійсність угоди).

Правочин може вчиняться усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Усно можуть вчиняться правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою. Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє. Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє.

Стаття 208 ЦК вказує, що у письмовій формі повинні укладатись:

1. правочини між юридичними особами;

2. правочини між фізичною та юридичною особою;

3. правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

4. інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

Залежно від порядку визнання правочинів недійсними вони поділяються на:

1) нікчемні, недійсність яких встановлена законом (наприклад, правочини, укладені неповнолітніми віком до 14 років та ін.) – такі правочини є недійсними вже в момент їх укладення і тому будь-хто без рішення суду вправі вимагати застосування наслідків їх недійсності;

2) оспорюванні, рішення про недійсність яких приймається судом (наприклад, правочини, укладені неповнолітніми віком від 14 до 18 років; внаслідок помилки, обману, насильства тощо) – закон надає право оскаржити їх протягом строку позовної давності.

Однією з форм здійснення прав і обов’язків суб’єктів цивільних правовідносин є представництво.