- •1.Педагогіка як наука, її становлення і розвиток.
- •2. Предмет і основні категорії педагогіки.
- •3.Система педагогічних наук. Зв'язок педагогіки з іншими науками.
- •4. Фактори розвитку і формування особистості.
- •5. Методи науково-педагогічних досліджень та умови їх ефективного використання.
- •6. Характеристика основних закономірностей навчання.
- •7. Характеристика принципів навчання.
- •8. Поняття про методи навчання, їх класифікація.
- •9. Методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності.
- •10. Методи організації і здійснення навчально-пізнавальної діяльності.
- •11. Методи контролю і самоконтролю у навчально-пізнавальній діяльності.
- •12. Засоби навчання та їх класифікація.
- •13. Поняття про дидактику. Предмет і завдання дидактики.
- •14. Основні компоненти і рушійні сили процесу навчання.
- •15. Основні функції процесу навчання та їх взаємодія.
- •16. Форми організації навчання та їх розвиток у дидактиці.
- •17. Урок як основна форма організації навчання. Організація навчальної діяльності учнів на уроці історії.
- •18. Типологія і структура уроку.
- •19. Позаурочні форми навчання.
- •20. Нестандартні уроки у навчально-виховному процесі.
- •21. Індивідуалізація і диференціація навчання у сучасній школі.
- •22. Пояснювально-ілюстративне навчання в загальноосвітній школі.
- •23. Проблемне навчання в сучасній національній школі.
- •24. Сутність програмованого навчання в загальноосвітній школі.
- •25. Характеристика системи освіти в Україні. Альтернативні типи навчальних закладів.
- •26. Стратегічні завдання і напрями реформування системи освіти в Україні.
- •27. Характеристика навчальних програм, шкільних підручників з історії.
- •28. Принципи, функції та види контролю результатів навчання.
- •29. Критерії оцінювання навчальних досягнень учнів у системі загальної середньої освіти.
- •30. Характеристика основних закономірностей процесу виховання.
- •31. Характеристика принципів виховання.
- •32. Процес виховання, його структура, компоненти.
- •33. Рушійні сили та специфіка виховного процесу.
- •34. Поняття методу, прийому виховання. Засоби виховання.
- •35. Методи формування свідомості особистості у вихованні.
- •36. Методи формування досвіду суспільної поведінки у вихованні.
- •37. Методи стимулювання діяльності та поведінки у вихованні.
- •38. Методи контролю та аналізу ефективності виховання.
- •39. Виховна роль дитячих та юнацьких організацій.
- •40. Особливості шкільної вікової періодизації. Сутність акселерації та ретрадації.
- •41. Поняття позакласної та позашкільної виховної роботи.
- •42. Поняття «індивід», «особистість», «індивідуальність».
- •43. Характеристика основних напрямків змісту виховання.
- •44. Завдання і зміст розумового виховання.
- •45. Сутність і особливості національного виховання.
- •46. Мета і завдання трудового виховання школярів.
- •47. Складові морального виховання. Система моральних цінностей.
- •48. Характеристика фізичного виховання, його мета та завдання.
- •49. Мета, завдання екологічного виховання підростаючого покоління.
- •50. Завдання та умови ефективності правового виховання.
- •51. Самовиховання: суть, прийоми, умови.
- •52. Поняття колективу і його ознаки. Типи навчальних колективів.
- •53. Завдання і функції класного керівника.
- •54. Напрями планування роботи класного керівника.
- •55. Підвищення кваліфікації вчителів та їх атестація.
- •56. Керівництво навчально-виховною роботою школи.
- •57. Планування роботи школи.
- •58. Особливості внутрішкільного контролю.
- •59. Основні форми методичної роботи в школі.
- •60. Органи учнівського самоврядування.
- •61. Виникнення перших шкіл у світовій цивілізації.
- •62. Особливості спартанської системи виховання.
- •63. Афінська система виховання.
- •64. Вікова періодизація та система шкіл за я.А.Коменським.
- •65. Дидактичні принципи і правила навчання за я.А.Коменським.
- •66. Зародження писемності і розвиток шкільництва в Київській Русі.
- •67. Типи шкіл у Київській Русі, педагогічні умови їх виникнення.
- •68. Зміст і методика шкільного навчання і виховання в Київській Русі.
- •69. Виникнення братських шкіл. Острозька академія.
- •70. Діяльність козацьких шкіл в Україні (січові, полкові, музичні та ін.).
- •71. Навчальні студії і діяльність громадських об’єднань студентів у Києво-Могилянській Академії.
- •72. Вплив європейських культурних процесів на освітньо-культурне Відродження в Україні. Перші українські вчені.
- •73. Життя і педагогічна діяльність г. Сковороди.
- •74. Основні принципи та напрями виховання
- •75. Педагогічна діяльність к.Ушинського.
- •76. Педагогічні ідеї о.Духновича.
- •77. Культурно-просвітницька діяльність Кирило-Мефодіївського товариства.
- •78. Освітньо-педагогічна діяльність ф.Прокоповича.
- •79. Загальна характеристика культури й освіти періоду українського Відродження.
- •80. Ідея національної школи м.Драгоманова.
- •81. Просвітницько-педагогічна діяльність х.Алчевської.
- •82. Характеристика системи освіти в Україні на початку хх століття.
- •83. Історико-педагогічна концепція м.Грушевського.
- •84. І.Огієнко – фундатор українського шкільництва.
- •85. М.Корф – основоположник малокомплектних шкіл в Україні.
- •86. Педагогічні погляди с.Русової на становлення національної школи в Україні.
- •87. Національний виховний ідеал г.Ващенка.
- •88. Освітня і педагогічна діяльність т.Лубенця.
- •89. Педагогіка а.Макаренка як наука
- •90. Педагогічна система в.Сухомлинського,
63. Афінська система виховання.
В Афінах (VII-V ст. до н. е.) на базі розвинутого ремесла, торгівлі, мореплавання утворився найбільш прогресивний для того часу державний устрій античної рабовласницької демократії. Це обумовило розквіт афінської культури і прогресивний характер афінського виховання.
Афінське виховання передбачало іншу мету, ніж спартанське, а саме: “Найбільше ми прагнемо, щоб громадяни були прекрасні душею і загартовані тілом, бо саме такі люди добре живуть у мирний час і спасають державу під час війни” (Лукіан). Це виховання мало різнобічний характер.
До 7 років діти отримували традиційне сімейне виховання, метою якого був розвиток у дитини фізичних сил, почуття краси й формування традиційних моральних принципів. Вихованням дитини займались мама, няня, раб.
Після досягнення 7 років дівчатка залишалися виховуватися в сім’ї, а хлопчики починали відвідувати платні школи (одночасно або послідовно): мусичні і гімнастичні, останні мали назву палестри. У заможних сім’ях опіку над юним школярем здійснював раб-вихователь, педагог. Слово “педагог” означає “той, що веде дитину”. Це був домашній раб, який супроводжував дитину до школи й стежив за нею вдома. Поступово зі звичайного раба педагог перетворювався в домашнього вихователя.
У мусичних школах (8-16 pp.) дітей навчали учитель-граматист і вчитель-кіфарист. Тут діти повинні були навчитися читати, писати, рахувати, використовуючи при цьому спеціальний предмет для лічби - абак. Навчання грамоти здійснювалося буквоскладальним методом. Для цього діти використовували навощені дошки - “пери”, на яких учні “стилями” - загостреними паличками - наносили букви, складали тексти, записували результати обчислень. Ці елементи техніки шкільного письма засвідчують про зв’язок стародавньогрецької культури з історично близькою до неї культурою Стародавнього Сходу.
Мусичне виховання охоплювало ті сфери культури, які перебували під опікою муз, за грецькою міфологією - дочки богині пам’яті Мнемосіни. До цієї сфери належали поезія, музика, танці, науки й мистецтва в цілому. У мусичних школах діти вивчали напам’ять уривки з класичної літератури: Гомер, Гесіод, Езоп, Есхіл, Софокл, Евріпід. Музика, поезія і граматика настільки тісно були взаємопов’язані, що викладати їх міг лише один учитель, паралельно навчаючи дітей грі на кіфарі, музичному інструментові щипкового типу. Грі на флейті в афінських школах не навчали, бо, на думку афінян, вона не поєднувалася з усною мовою, а, отже, й з інтелектуальним розвитком дитини.
В палестрах (13-14 pp.) афінські діти тренувалися в бігу, стрибках, боротьбі, плаванні, метанні диска. Помітна увага приділялася мистецтву танцю, в якому прагнули передати гаму людських переживань. Учні брали участь в народних іграх і виставах. Знатні люди проводили з дітьми бесіди на моральні теми.
Юнаки з найзаможніших родин, які успішно завершили курс навчання в мусичних школах і палестрах, продовжували удосконалюватися в державних навчальних закладах - гімнасіях (16-18 pp.). В Афінах у V-IV ст. до н. е. їх було три: Академія, Лікей та Кіносарг, де видатні ритори і поети вели з юнаками повчальні бесіди. Грецьке слово “схола”, нинішнє школа, означає дозвілля, відпочинок від праці, що сприяє фізичній і духовній досконалості.
Гімнасій Академія розміщувався в храмі легендарного афінського героя Академа. В садах Академа стояли жертовники музам і Прометею, який, згідно з легендою, подарував людям писемність. Саме тут Платон збирав своїх учнів.
Гімнасій Лікей містився біля храму міфічного Аполлона Лікейського, в якому навчав Арістотель. У гімназії Кіносарг, де могли навчатися юнаки не лише з середовища повноправних афінян, працював зі своїми учнями Антисфен, засновник філософської школи киніків. Поряд з цим гімнасієм розташовувалось святилище Геракла, легендарного напівбога-трудівника, який був немовби покровителем цієї школи.
З 18-ти до 20-річного віку афінські юнаки повинні були перебувати в ефебії - дворічному військовому державному органі, в якому юнаків навчали військовій справі. Після першого року перебування на службі вони давали клятву на вірність Афінській державі.
В Афінах та інших містах Еллади в кінці V - на початку IV ст. до н. е. свої школи мали й мандрівні вчителі мудрості - софісти, які навчали, у першу чергу, красномовству й логіки. Красномовство, мистецтво переконувати і відстоювати свої погляди, стало справою політиків. Потребу в підготовці таких людей і задовольняли софісти. їх називали вчителями мудрості, “словесної боротьби”, “гімнастики розуму”. Софісти започаткували розвиток риторики й логіки, як мистецтва мови, що передбачає залучення поетичних, художніх і наукових творів. Розвиваючи риторику, софісти сприяли піднесенню загального рівня освіти юнаків; привчаючи їх мислити, правильно говорити, наслідувати поведінку видатних людей. Методи навчання були найрізноманітніші: розповідь, бесіда, розгорнуте доведення, дискусія та ін.
В VI ст. до н. е. в Стародавній Греції почали вже досить чітко формуватися філософські школи. Найдавнішою з них була піфагорійська, яка справила особливий вплив на наступний розвиток всієї філософської думки. Засновником піфагорійської школи, своєрідного релігійно-етичного братства був Піфагор Самоський (VI ст. до н. е.), розквіт життя якого припав на 540-537 pp. до н. е. У піфагорійському братстві навчання й виховання молоді було добре продуманим і організованим.
В основу періодизації розвитку людини піфагорійці поклали число 7: в перше семиріччя життя людини випадають молочні зуби, у друге семиріччя наступає статева зрілість, у третє - виростає борода. Навчати й виховувати необхідно, враховуючи вік людини, щоб “діти не вели себе як немовлята, юнаки - як діти, чоловіки - як юнаки, а старі не впадали в маразм”.
Завдяки пізнішим висловлюванням філософа III—IV ст. Ямвліха можна скласти уявлення про організацію навчання юнаків у піфагорійському братстві. День розпочинався з ранкової прогулянки у священному парку, щоб кожен окремо міг “впорядкувати й гармонізувати свідомість”. Після цього учні збиралися в храмі, де відбувалося навчання й удосконалення вдачі. Потім - гімнастика, а вже потім - сніданок і прогулянка з друзями з метою колективного повторення нових знань. Після обіду юнаки приступали до читання, яке проводив наймолодший учень, а найстарший коментував. У кінці дня вчитель висловлював свої настанови і учні розходились по домівках.
Важливим завданням учителя був розвиток пам’яті учнів, яку надзвичайно цінували й постійно тренували; у процесі навчання не переходили до розгляду наступного питання, не засвоївши попереднього, учні привчалися до самостійного переборення труднощів у навчанні. Характерними піфагорійськими настановами педагогічного характеру були: правильно організоване навчання повинно здійснюватися за спільним бажанням учителя й учня, бо в іншому випадку завдання не буде вирішене; якщо вивчення наук і мистецтв здійснюється добровільно, то мета буде досягнута, а якщо не добровільно, то це негідно й безрезультатно тощо.
У V ст. до н. е. в Стародавній Греції стала очевидною необхідність осмислення в межах філософії такого важливого явища соціального життя, як виховання необхідних державі громадян. На цей період вже був накопичений досить багатий і різноманітний емпіричний матеріал, в багатьох містах-полісах античного світу функціонували школи. Нерозчленовані ще наукові знання концентрувалися у своєрідних натурфілософських системах, органічною складовою яких були й педагогічні ідеї, думки й погляди багатьох учителів, просвітителів. Іншими словами, у надрах натурфілософських знань формувалася педагогічна думка Стародавньої Греції.