Питання 2. Фактори, що впливають на розвиток економіки та держави
Перше десятиріччя ХХІ століття остаточно утвердило інноваційну модель розвитку економіки у якості найефективнішої для виходу зі стадії кризи та переходу до економічного зростання. Більше того, в Україні чітко сформувалася думка, що майбутнє країни, якість життя населення, життєздатність й ефективність суспільних інститутів і соціально-політичних систем визначається рівнем розвитку інноваційної діяльності, здібністю творчих людей, фахівців і підприємців створювати нові продукти, ініціювати нові процеси, адекватно сприймати й впроваджувати у виробництво інновації, які з’являються у світі. У цьому контексті головним завданням економічної політики держави має стати сприяння розвитку інноваційної діяльності.
З метою формування теоретичної бази об’єкта дослідження розроблена системна класифікація інновацій за ознаками, які дають змогу диференціювати їх за ступенем впливу на розвиток національної економіки та визначити відповідний інструментарій державного управління, спрямований на активізацію інноваційної діяльності, зокрема: 1) значимості у розвитку продуктивних сил; 2) ступеня новизни; 3) масштабу розповсюдження; 4) характеру потреб, що задовольняються; 5) предметного змісту; 6) сфери застосування; 7) способу виникнення; 8) способу розповсюдження; 9) призначення; 10) рівня ефективності.
Визначено, що інноваційна діяльність – це сукупність видів діяльності щодо використання нових знань, яка спрямована на створення інновацій, впровадження і реалізацію їх на ринку.
Дослідження розвитку інноваційної діяльності показало, що її субстанціональною основою є інтелектуальні ресурси, які в інноваційному процесі трансформуються в інноваційну продукцію. Цей процес виражений у виді категоріального ряду: інтелектуальні ресурси інтелектуальний потенціал інтелектуальний капітал інноваційний продукт інтелектуальна власність інноваційна продукція.
Аналіз тенденцій інноваційної діяльності в економіці Україні засвідчив, що кризові явища у національній інноваційній системі продовжують поглиблюватися. Сектор промисловості в Україні характеризується низькою інноваційною активністю. Частка підприємств промисловості, що впроваджують інновації, в Україні у 6 разів менша ніж в країнах з економікою інноваційного типу. Динаміка чисельності та структури наукових кадрів свідчить про негативні тенденції, що становлять загрозу для розвитку інноваційної діяльності: скорочується чисельність, погіршується вікова структура працівників наукових організацій і рівень забезпеченості науковими кадрами в Україні.
Дослідження світової та вітчизняної практики фінансування інноваційної діяльності дало змогу зробити висновок, що приватний сектор є ключовим у формуванні джерел фінансування інноваційної діяльності. При цьому держава здійснює бюджетну, грошово-кредитну, податкову, амортизаційну політику, спрямовану на сприяння формування інвестиційних ресурсів інноваційної діяльності цього сектору.
На основі дослідження світового досвіду фінансування інноваційної діяльності зроблено висновок щодо зростання ролі нетрадиційних методів інвестування, зокрема, фінансового лізингу. Узагальнюючи закордонний досвід державного регулювання лізингових відносин визначено, що лізинг має пільговий режим оподаткування порівняно з орендою або продажем у кредит, саме завдяки виконанню їм функцій довгострокового інвестування сфери матеріального виробництва. Для підвищення ефективності лізингових операцій в інноваційній сфері запропоновано: визначати ціну об’єкта фінансового лізингу з урахуванням витрат лізингодавця, які виникають у зв’язку з укладенням договору лізингу та придбанням об’єкта лізингу; включити об’єкти промислової інтелектуа-льної власності у сферу об’єктів лізингу, поширити використання лізингу як інструменту державного фінансування інноваційної діяльності[3, 17-23].
Протягом трьох останніх десятиліть ХХ сторіччя зріст інтересу до проблематики оподаткування стимулював теоретичне і емпіричне дослідження ефектів оподаткування. Пошук інструментів стимулювання економічного зростання привів більшість урядів до принципово нової реформи оподаткування, яка орієнтується як на запобігання різкого зниження економічної активності, так і на траєкторію виходу національної економіки на стабільне економічне зростання.
З 80-х років ХХ сторіччя податкова політика стала головним інструментом державного регулювання росту національної економіки. Податкова конкуренція все більше актуалізується і поступово переходить на лідируючі позиції при прийнятті економічних та / або інвестиційних рішень. Ефективна податкова політика відкриває можливість для держави ринковими методами регулювати пропорції макроекономічних тенденцій.
Спочатку розглянемо роль держави у забезпеченні стабільного економічного зростання шляхом використання податкових важелів регулювання в контексті кризових явищ в економіці.
Якщо звернутися до класичної економічної теорії, то для сприяння економічному росту необхідно надати сукупному попиту можливість рости з такою швидкістю, яка буде відповідати темпу зростання природного рівня реального обсягу виробництва (сукупного пропозиції). Підтримувати ж необхідний рівень національного виробництва можна за допомогою податкового стимулювання та адекватної кредитної політики. Якщо відбувається занадто швидке зростання сукупного попиту, то прискорюються інфляційні процеси в економіці, і це неминуче призводить до ослаблення інвестиційної активності та уповільнення - відповідно значенню мультиплікатора - економічного зростання країни. З іншого боку, якщо сукупний попит зростає повільніше сукупної пропозиції, то неминуче відбудеться спад темпів зростання ("рецесія зростання").
Кейнсіанська теорія пов'язує економічне зростання країни переважно з факторами сукупного попиту, використовуваними в рамках експансіоністської політики, а неокласики (зокрема, «економіка пропозиції ») - з факторами сукупної пропозиції, «підстьобує» податковими та іншими заходами.
Аналіз періоду економічного зростання в Україні свідчить про те, що уряд України виробив власний спосіб збільшення темпів зростання сукупного попиту: м'яка бюджетна і жорстка податкова політика; експансіоністська грошово-кредитна політика. Це призвело до того, що розмір державного втручання в економіку України (через доходи бюджету) досяг в 2008 році 44,2% і має явну тенденцію до стабільного зростанню (2004 - 37,6%, 2005 - 41,9%, 2006 - 42,6%, 2007 - 42,4%). Для країни з економікою, подібної української, це дуже велике втручання, яке явно заважає ринковому розвитку економіки і трансформує її управління на ручний режим.
На сьогоднішній день політика оподаткування прибутку характеризується тим, що значна частина прибутку вилучається з національної економіки до бюджету у формі податку на прибутку, навіть незважаючи на кризову фазу, в якій знаходиться наша країна. ефективна ставка за більшістю видів економічної діяльності перевищує номінальну ставку податку. Податок на прибуток підприємств в Україні перетворився виключно в фіскальний інструмент. Необхідно переорієнтувати політику надання податкових пільг із споживання на накопичення капіталів і їх інвестиційне використання. Такий концептуальний підхід створить основу для податкового стимулювання модернізації та розширення виробничих потужностей, що, в свою чергу, сприятиме:
підвищенню зайнятості;
підвищенню економічної (і особливо інвестиційної) активності бізнесу;
збільшенню продуктивності праці, який забезпечує базу для зростання рівня заробітної плати;
зниження інфляційного тиску;
покращення конкурентної позиції економіки України на світовому ринку;
прискоренню впровадження інноваційних технологій в виробничі процеси[4, 55-70].
Характерною рисою економіки України є утворення багатоступеневої моделі інвестиційної діяльності. Її структурні та інституційні форми передбачають розмежування функцій, завдань між різними суб’єктами господарювання і дають змогу врахувати ставлення різних типів юридичних та фізичних осіб до ризику і діяльності, пов’язаної з ним.
Одним з головних елементів багатоступеневої моделі інвестиційної діяльності є інститути спільного інвестування (ІСІ), які в перспективі можуть скласти серйозну конкуренцію банкам у боротьбі за вільні кошти суб’єктів господарювання та громадян.
Стримують розвиток інвестиційного ринку України й недосконала нормативно-правова база та відсутність на вітчизняному ринку цінних паперів ліквідних фінансових інструментів. Саме тому можна зробити висновок, що нерозвиненість українського ринку фінансових інструментів не дає змоги ефективно здійснювати інвестиційну діяльність в Україні та призводить до того, що концепція бізнесу інвестиційних фондів викривлюється, а деякі з них використовуються для обслуговування лише корпоративних інтересів.
Саме тому варто велику увагу приділити політиці розробки нормативної бази регулювання інвестиційного ринку.
Є й інші проблеми, які не дають можливості розвиватися ринку спільного інвестування: низький рівень диверсифікації активів, поінформованості населення про переваги ІСІ, недостатня кількість консалтингових та інформаційних центрів, маркетингових фірм, які б надавали консультаційні послуги щодо розвитку фондового ринку загалом та демонстрації позитивних прикладів їхньої діяльності. Суттєвою проблемою залишається методика коректної оцінки вартості чистих активів ІСІ. Чинне положення НКЦПФР, що врегульовує дане питання, дає змогу компаніям достатньо довільно оцінювати чисті активи ІСІ, що знаходяться у них в управлінні.
Для посилення інвестиційного потенціалу ІСІ варто вжити низку заходів. Зокрема, необхідно удосконалити інституційну складову ринку спільного інвестування шляхом створення сприятливих організаційно-правових умов для суттєвого нарощення обсягів діяльності ІСІ, насамперед через розвиток фондів, орієнтованих на інвестування в окремі класи фінансових інструментів (фондів боргових цінних паперів). Доречними стануть посилення контролю за діяльністю емітентів, обігом цінних паперів на організованому ринку з метою підвищення якості активів, розширення переліку фінансових інструментів для інвестування активів ІСІ, запровадження пільгового оподаткування інвесторів, що вкладають кошти в ІСІ на тривалий термін, або зменшення ставки оподаткування інвестиційного доходу[5, 105-115].
Ефективний контроль державних фінансів не лише є важливою складовою системи управління економікою, а й запорукою фінансово-економічної стабільності та національної безпеки держави. Сучасний стан вітчизняної системи контролю державних фінансів експерти оцінюють, як вкрай незадовільний. Аналіз виявлених порушень за останні роки свідчить про стійку тенденцію до збільшення їх кількості при одночасному зменшенні відшкодування нанесених бюджету збитків.
Відповідно до світових стандартів система контролю державних фінансів має бути дворівневою і складатися з зовнішнього (незалежного) аудиту, що проводиться вищим органом контролю державних фінансів, і внутрішнього аудиту, спрямованого на підтримання законності використання бюджетних коштів і ефективності діяльності державних органів.
Внутрішній аудит має надавати незалежні та об’єктивні гарантії і консультації, спрямовані на удосконалення діяльності органів державного і комунального сектору, підвищення ефективності процесів управління, сприяння досягненню мети такими органами.
Отже, служби внутрішнього аудиту в органах державного і комунального сектору поки що не створені, відсутнє правове і методологічне забезпечення їх функціонування. На фоні проведення загальної адміністративної реформи із значним скороченням бюрократичного апарату відчувається певне нерозуміння важливості процесу створення служб внутрішнього державного аудиту, а іноді навіть і протидія йому, що і обумовлює несвоєчасне виконання запланованих етапів реформування вітчизняної системи контролю державних фінансів[1, 252-257].