10)Станковий живопис Київської русі

Як і решта творів середньовічного мистецтва, станковий живопис обмежувався переважно релігійною тематикою. В оздобленні давньоруських храмів, крім монументальних розписів, важливе місце займали твори станкового мистецтва — ікони. Вони писалися мінеральними фарбами на дерев'яних дошках, обклеєних полотном та покритих шаром спеціального грунту — левкасу.

Іконами прикрашалися як храми, так і князівські та боярські палаци, а також житла простих людей. Це був один з найпоширеніших видів образотворчого мистецтва на Русі. Але до нашого часу дійшла тільки невелика кількість ікон. Про ранні твори давньоруського станкового мистецтва можна судити на підставі поодиноких екземплярів ікон та з описів писемних джерел.

Одна з найбільш відомих на Русі іконописних майстерень XI—XII ст. знаходилася у Печерському монастирі в Києві. Тут творив відомий художник Аліпій, про якого у «Києво-Печерському патерику» сказано: «...Иконы писати хитръ бе зело...».

Уявлення про високохудожні твори, що потрапляли на Русь з навколишніх країн, дає ікона відомої «Володимирської богоматері», привезена з Візантії у Вишгород на початку XII ст. На ній зображена богоматір з немовлям на руках. Ікона відзначається великою досконалістю виконання. Цей твір видатного майстра, мабуть, справив певний вплив на виховання художніх смаків та майстерності руських іконописців.

Ікон, які б безперечно належали до київської художньої школи, дійшло до нашого часу зовсім мало. У Третьяковській галереї у Москві зберігається так звана «Ярославська Оранта» — велика ікона, що зображує богоматір у молитовній позі з немовлям та двома архангелами у медальйонах. Ікона за своїми стилістичними рисами (монументальністю, видовженістю пропорцій, малюнком очей та брів) подібна до мозаїк собору Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві, зокрема до зображень Дмитра Солунського та Стефана. Деякі дослідники датують ікону початком XII ст. і пов'язують її створення з ім'ям Аліпія.

У київській художній школі склалася іконографія святих Бориса та Гліба, зображення яких були дуже поширені у творах станкового живопису. Ікона «Борис і Гліб» кінця XIII — початку XIV ст., наприклад, зберігається в Київському державному музеї російського мистецтва.

До творів, в яких відчувається художня та іконографічна манера південноруських майстрів (щоправда, з цими висновками погоджуються не всі дослідники), належить ікона з Владимиро-Суздальської Русі «Дмитро Солунський», знайдена у м. Дмитрові. Святого зображено у вигляді античного воїна на троні з мечем на колінах. Вся його постать, рішучий вираз обличчя, войовничість є уособленням влади. Саме ці риси намагався підкреслити художник, зобразивши Дмитра на троні у царській діадемі на голові та з напівоголеним мечем. Дослідники вважають, що ікона виконана на замовлення Всеволода Юрійовича Велике Гніздо, патроном якого був св. Дмитро.

В Юр'ївському монастирі у Новгороді збереглася ікона XII ст. «Устюзьке благовіщення». З Новгорода походить також ікона «Архангел» кінця XI ст. Близькі за стилем, вони нагадують фрескові та мозаїчні зображення собору Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві.

Безперечним твором київських майстрів XIII ст. є ікона так званої «Свенської богоматері», поруч з якою зображено Антонія та Феодосія — засновників Києво-Печерського монастиря.

Галицьке походження має ікона XIII ст. «Покрова», що зберігається у Київському державному музеї українського мистецтва. Популярність її у давнину пояснювалася тим, що зображена на ній богородиця розглядалась як заступниця від зовнішніх ворогів. Галицька ікона відзначається цікавою кольоровою гамою та незвичайною іконографією. Вона не знаходить собі повних аналогій серед інших подібних пам'яток давньої Русі. Існує думка, що це копія з переробленого оригіналу ікони Влахернського храму в Константинополі.

< Попередня

ЗМІСТ

Наступна >

11)Скульптура київської русі

В оздобленні давньоруських храмів значну роль відігравалопластичне мистецтво та різьбярство. Східнохристи-янська церква, переслідуючи язичницькі вірування, заборонила об'ємну скульптуру, тому пластичне мистецтво розвивалося у вигляді рельєфів. Для різьбленого оздоблення монументальних споруд використовувався мармур та рожевий шифер. Значна кількість рельєфних орнаментальних прикрас збереглася у храмах Києва. Це - різьблені плити, виготовлені в техніці орнаментального і тематичного рельєфу, що прикрашають парапети хорів собору св. Софії Київської, шиферні плити з тематичними рельєфами Михайлівського Золотоверхого та Києво-Печерського монастирів. Шиферні різьблені плити збереглися і в Спаському соборі Чернігова

Цікавою пам'яткою давньоруської пластики на плиті з місцевого пісковику є барельєф, на якому зображена Богоматір-Одигітрія з дитям, який знайдений у руїнах Десятинної церкви.

Історичну і культурну цінність становить саркофаг Ярослава Мудрого (X-XI ст.), що зберігається у київському Софійському соборі. Виготовлений з білого мармуру, вкритий рослинним орнаментом з християнською символікою.

У XII ст., коли в окремих землях Русі склалися місцеві художні школи, скульптура широко застосовувалася в декорі фасадів споруд. Основним елементом орнаментів був стилізований акант, заплетений у кошики, що нагадували романські капітелі. В плетиво орнаментів ув'язувалися зображення птахів, барсів тощо. Цікавим зразком чернігівської пластики є капітель з Борисоглібського собору із зображенням язичницького міфічного птахо собаки - семарг-ла. Іншою була пластика Галицької Русі. Там деталі порталів та площини апсид прикрашалися стилізованими акантовими орнаментами, схожими до романської пластики.

Вершиною давньоруської архітектурної пластики є художній декор Владимиро-Суздальської Русі. У середині XII ст. владимирські різьбярі досягли високої майстерності, про що свідчать фасади церкви Покрова на Нерлі, площини Дмитрівського собору у Владимира та рельєфи Георгієвського собору у Юрєві-Польському, які називають чудовою поемою у камені.

Барельєфна скульптура була поширена в мініатюрних іконах. їх вирізали із рожевого шиферу. Найчастіше зображали Бориса і Глі-ба, Дмитра Солунського, Богородицю, Спаса, Святого Миколая та інших святих. Шедевром мініатюрної кам'яної пластики є ікона "Увірування Фоми". На іконі опуклим рельєфом зображено дві постаті: Христа, що у спокійній, фронтальній позі показує Фомі свої рани, і Фому, що схилився до нього. Давньоруський різьбяр майстерно відтворив м'які, округлі лінії складок одягу, тонко виділив обличчя, руки та ноги. Ця ікона зберігається у Київському історичному музеї.

Живопис

З культовою архітектурою був тісно пов'язаний монументально-декоративний живопис, що значною мірою ґрунтувався на візантійській традиції. Вирішальну роль відіграли історичні і соціальні потреби Київської Русі та глибокі традиції народної культури. Загальнодоступна мова живопису сприяла утвердженню серед народу християнської релігії, пануючих та нових морально-естетичних цінностей. Живописні зображення у храмах були своєрідною Біблією для тих, хто не знав грамоти. Храмові розписи розкривали основні положення християнського вчення в узагальнених, доступних для сприйняття образах, які у поєднанні з архітектурними формами мали сильний емоційний вплив на людей.

У Київській Русі візантійський живопис поширився у формі монументальних настінних розписів -мозаїк і фресок. Цастінні мозаїки застосовувалися у спорудах Київської Русі з кінця X до початку XII ст. Технологія виготовлення різнокольорової смальти (особливо золотої) була дуже складною і дорогою, а саме мистецтво мозаїки вимагало великого уміння. У Києві мозаїками були оздоблені інтер'єри князівських палаців і культові споруди часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Мозаїками здебільшого прикрашали увігнуті та вигнуті поверхні - апсиди, куполи, склепіння, арки.

Основним видом монументального мистецтва Київської Русі був фресковий живопис. Він значно дешевший, але справляв надзвичайний художній ефект. Фресковий розпис потребував доброго вапняного розчину, потрібного набору фарб, в основному мінеральних, і дуже високої майстерності живописців. Фрески виконувались як по вогкому, так і по сухому тиньку, вони чудово поєднувались з фактурою кам'яних стін і мали надзвичайно багатий колорит. Інтер'єри перших кам'яних давньоруських храмів розписували візантійські майстри, які не тільки слідували канону, але і враховували місцеві традиції та смаки.

Техніка фрески була також запозичена у візантійських майстрів, але давньоруські художники довершили її новими елементами і стилістичними зображеннями. Так, новим у мистецькій діяльності давньоруських майстрів стало поєднання мозаїчних і фрескових зображень, чого не практикували у Візантії. У XII столітті мистецтво мозаїки поступається мистецтву фрески.

Перші мозаїчні зображення та настінні фрескові розписи були виконані у Десятинній церкві Києва, але вони не збереглися. Будівництво і оздоблення Десятинної церкви започаткувало київську ар-хітектурно-будівничу і мистецьку школу.

До найвизначніших пам'яток українського і світового монументально-декоративного мистецтва належать мозаїки і фрески Софійського собору у Києві. Головним змістом художнього оздоблення інтер'єру цього храму є утвердження християнства, а храмові настінні розписи стали "біблією для неписьменних", яку потрібно було читати у певному порядку. На фрескових панно три цикли зображень: євангельські, біблійні та житійні. На мозаїках зображені основні персонажі християнського віровчення. Мозаїчні оздоблення прикрашають головний вівтар і купол собору. Це - поясне зображення Христа-Пантократора (Вседержителя) з піднятою десницею, в апсиді центрального вівтаря зображена велична постать Богоматері-заступниці Марії-Оранти - Софії-Премудрості Божої, як охоронниці і заступниці Києва і Русі, як "нерушимої стіни, захисниці градів і вєсєй". Марія-Оранта у народній свідомості злилася з язичницьким образом "Великої Богині", що уособлювала силу землі Київська Оранта за колоритом і малюнком належить до найвищих досягнень монументального мистецтва візантійського стилю, його київської малярської школи.

Нижче мозаїчного зображення Богоматері-Оранти, розташована багатофігурна композиція "Євхаристія" (причащання апостолів), а ще нижче - "святительський чин", який є одним із кращих взірців монументального живопису. Мозаїчні панно св. Софії виконані на яскравому золотистому фоні і набрані із смальти 177 кольорових відтінків. Важливим елементом художнього оздоблення Софії є орнаменти, переважно рослинного характеру. До наших днів збереглося 260 квадратиних метрів мозаїк і близько 3000 квадратних метрів фресок собору Святоі Софії у Києві .

Монументальними розписами були також оздоблені Успенський собор Печерського монастиря, Михайлівський Золотоверхий собор, церква Спаса на Берестові у Києві. З середини XII ст. у Київському, Чернігівському, Переяслському, Галицькому та Волинському князівствах створюються самобутні художні школи. Фресковий живопис повністю замінює настінні мозаїки. Давньоруські фрескові розписи збереглися до наших днів у сакральних спорудах Києва і Чернігова, Смоленська і Владимира на Клязьмі, Пскова, Новгорода, Старої Ладоги та інших давньоруських містах.

• . Мистецтво книжкової мініатюри в Київській 2. ПИСЕМНІСТЬ СЛОВЯНПисемність у східних словян зявиласяприблизно ще в першій половині IX століття.У «Житії» словянського просвітника Кирила зберігся переказ, що він бачив у 860 вкримськомуХерсонесі (Корсуні) книги,написані «руськими письменами». Ці ж«руські письмена» згадують й арабськіписьменники Х століття.

• 3. ПИСЕМНІСТЬ СЛОВЯНВведення християнства значноприскорило розвиток писемностіі літератури на Русі. Ще в 60-70-х роках IX століття візантійськийімператор Михайло III відправивдо словян двох братів-священиків з Фесалонік — Костянтина (в чернецтві —Кирило) і Мефодія. Вониупорядкували словянськийалфавіт і переклали нацерковнословянську мову Євангеліє.

• 4. ПИСЕМНІСТЬ СЛОВЯНДо особливостей писемної культури Русітреба віднести утворення двохтипів літературної мови:церковнославянської і близької допросторіччя давньоруської. Першоюписалася церковно-повчальна і житійналітература, близькою до розмовної велосяділове листування, складалися юридичніакти («Руська правда»), літописи, памяткисвітської літератури («Слово о полку

• 5. КНИЖКОВА МІНІАТЮРАЩоб виготовити велику рукописну книгу, требабуло чимало праці та матеріалів - шкіри,золота, фарб. Наприклад, на виготовлення 294аркушів пергаменту для ОстромировогоЄвангелія використали шкури з череди телят у60 голів. Розчинене або листове золотовикористовували для тла в мініатюрах,заставках та ініціалах. Дорогими були й фарби,розчинені на яєчному жовтку. Оправу книгиробили з дощечок і обтягували шкірою. Булиобкладинки і з дорогих матеріалів - срібла,золота, коштовного каміння.

• На рукописі (оправу пограбовано 1793 р.) присягали при коронаціях французькі королі. У 2010 році 32 сторінки, які вціліли до наших днів перевидані українською, англійською та французькою мовами Найдавнішою книгою, що вийшла з Київської майстерні при Софійському соборі, є т. зв. "Реймське євангеліє". Воно датується 40-ми роками ХІ ст., і зберігається в Реймській бібліотеці у Франції. Ця книга кишенькового формату належала дочці Ярослава Мудрого Анні Ярославівні, яка привезла її до Франції, взявши шлюб з королем Генріхом І Капетінгом.6. РЕЙМСЬКЕ ЄВАНГЕЛІЄ

• Текст цієї книги написано великим вишуканим уставним письмом. Окремі рядки виписані розчиненим золотом. Винятково багатим є художнє оформлення євангелія, сторінки якого прикрашені малюнками, заставками, великими ініціалами у зооморфному стилі. На досить високому рівні книжкової справи було написане у 1056-1057 роках "Остромирове євангеліє«, що містить євангельські читання для неділі і свят.7. ОСТРОМИРОВЕ ЄВАНГЕЛІЄ

• Патерик складений в XIII столітті на основі листування єпископа Володимиро- Суздальського Симона (помер 122 6) і ченця Печерського монастиря Полікарпа. Києво-Печерський патерик — збірка оповідань про ченців Києво- Печерського монастиря, заснованого в середині XI ст.8. КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКИЙ ПАТЕРИК

• 9. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИЙ ЛІТОПИСГалицько -Волинськийлітопис — літопис XIIIстоліття, присвяченийісторії Галичиниі Волині. Зберігсяв Іпатіївськомулітописному зведенні.Охоплює події 1201—1292 років. Вважаєтьсяголовним джерелом зісторії Галицько -Волинського князівства.

• З літературного погляду — це зразок популярного в античній та середньовічній літературі жанру повчань і одночасно перша в давній українській літературі спроба життєписної розповіді. Точної дати написання не встановлено, ймовірно 1117 рік. тям» Володимира Мономаха — визначна памятка літератури Київської Русі. Збереглося (без закінчення) в Лаврентіївському списку «Повісті минулих літ» під 1377 р. у кількох неповних частинах.10. ННЯ ТЯМ

• Руська Правда мала безпосередній вплив на всі правові памятки литовської доби в історії України, за посередництва Литовських Статутів деякі норми увійшли до українського права гетьманської доби. Оригіналу Руської Правди не знайдено, натомість збереглася значна кількість її списків з ХІІІ—ХVIII ст. «Руська Правда» — збірка стародавнього руського права, складена в Київській державі у XI—XII ст. на основі звичаєвого права.11. РУСЬКА ПРАВДА

• Слово о полку Ігоревім — героїчна поема кінця XII ст, найвідоміша памятка давньоруської літератури. Оригінал твору відкрив граф Олексій Мусін-Пушкін, відкупивши його в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Йоіля 1791 р., і видав друком у Петербурзі 1800 р. Сам рукопис і більшість друкованих примірників «Слова…» згоріли під час московської пожежі 1812 року.12. СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ

• «Слово про закон і благодать » — визначний твір красномовства Київської Русі. Написане між 1037 — 1050, правдоподібно священиком (пізніше митрополитом) Іларіоном, це «Слово» стверджує самостійність Київської держави і церкви, заперечує повноваження Візантії щодо Києва. Центральну частину «Слова» становить похвала князю Володимирові і його предкам, бо не у невідомій країні панують вони, але у Руській, знаній і чутній у всіх чотирьох кінцях світу.13. СЛОВО ПРО ЗАКОН І БЛАГОДАТЬ

• «Повість минулих літ» — перша в Київській Русі памятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних словян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення словянської писемності, відбиває настрої різних сусп Оригінал (першопис) «Повісті минулих літ» до наших днів не зберігся. Збереглися лише пізніші списки. Найдавніші з них — Лаврентіївський, переписаний 1377, що охоплює події до 1110, та Іпатіївський , переписаний на початку XV ст. з доведенням розповіді до 1117. Повість минулих літ — літописне зведення, складене в Києві на початку 12 століття, памятка історіографії та літератури Київської Русі.14. ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТільних верств. Записи подаються

• Блискучим памятником давньоруської публіцистики є «Благання» Данила Заточника. Заточений ворогами у вязницю (звідси і його прізвисько Заточник), він благає князя заступитися за нього і взяти до себе на службу. Блискуче освічений, Данило використав скарби фольклору для викриття шкідливого для Русі свавілля світської і церковної знаті. Звертаючись до Ярослава Володимировича, він закликає його спиратися на гідних слуг і соратників, не вірити боярам. Афористичні вислови Данила Заточника увійшли в прислівя і приказки.15. БЛАГАННЯ

• Популярним жанром була житійна (агіографічна) література. Першими були прославлені убієнні в 1015 році сини Володимира Святославича — Борис і Гліб. Загинули вони за наказом їх брата Святополка Окаянного. Відмінність «Житія Бориса і Гліба» від подібних візантійських знов-таки полягає в ідеї патріотизму: ці святі подають «целебні дари» всій «Руській землі», вони «єста заступника Русьстей земли». Були також складені «Житія» княгині Ольги, Володимира Святого.16. АГІОГРАФІЧНА ЛІТЕРАТУРА

• Своєрідною енциклопедією різних знань тієї доби були «Ізборнікі» — збірники різних за тематикою творів переважно візантійських учених, які розтлумачують деякі складні для розуміння біблійні сюжети, а також повчають та дають настанови. В «Ізборніку» 1076 р. значне місце приділено правилам, якими людина має керуватися в житті. Уперше наголошується на існуванні конфлікту між бідними та багатими, який закликається розв’язувати на принципах християнської моралі, проповідуючи загальну любов та всепрощення. «Ізборнік» 1073 р.17. ІЗБОРНІК

Про ікони, ікономалювання на Київській Русі.

• СТАТТІ

 

• немає коментарів

 

З легкої руки Володимира Великого перейняла Русь християнську віру зразка візантійського. Візантія, могутня та авторитетна країна тих давніх часів, привабила руського князя зокрема і  пишною церковною службою та неймовірною енергетикою святих образів. Тому й не дивно, що руська православна ікона заявила про себе світу саме як ікона візантійського типу. Заявила і почала тихо-мирно змінювати, здавалося б суровий та недоторканний канон візантійського ікономалювання. Отож, мандрівники просторами Київської Русі , давайте по порядку.

Руські ікони візантійського типу – це ікони, що були поширені на території Київської Русі в XI-XV ст., і, яка ввібрала в себе візантійський стиль мистецтва та  слідувала візантійському канону іконописання. Проте, руська ікона візантійського типу, пройшовши шлях внутрішнього осмислення  та «перетравлення» руським світоглядом засад православної естетики та філософії, вже в XIII ст. заявляє про себе як про досить специфічний, особливий тип іконопису . Формування якісно нових рис у руських іконах візантійського типу пояснюється, в першу чергу,  досить відмінним від візантійсько-християнського, слов’янсько-язичницьким, способом сприйняття світу, що, не зважаючи на запровадження християнства на Русі, ще довго впливатиме на хід думок русича.

Як пише літопис в 989-996 роках в Києві за бажанням Володимира будується великий мурований храм Пресвятої Богородиці, званий ще Десятинною церквою. Ікони та інші предмети для Богослужіння в цьому храмі були привезені з Корсуня (що тоді належав Візантії). Так перші візантійські ікони потрапили в Київ. Далі  за правління Володимира Великого та його сина Ярослава Мудрого відбувалося так-зване «давання» ікон з Візантії, ікон з чітким каноном іконографії та художніх технік . Протягом  X-XI ст. на Русь також прибували візантійські та грецькі іконописці, що навчали русичів ремеслу іконопису, про що свідчать неодноразові згадки подібних явищ у «Повісті временних літ» та «Києво-Печерському патерику».

Проте, вже до XII ст. запрошення візантійських іконописців на Русь ставали все менш численними. Адже, вже з XI ст. в Києві з’являється, власне ікономалювання, що зосереджується навколо собору святої Софії та Печерського монастиря за сприянням митрополита київського Іларіона. Першими руськими іконописцями вважають Алімпія Печерського, Григорія та його учнів. Ці живописці були досить майстерними, й вже на межі XI-XII ст. вони зуміли виробити власні прикмети іконопису – тривимірність, пряму перспективу, теплі та гармонійні тони, наближення рис святих ликів до рис місцевого населення, таким чином, виокремивши київську школу іконопису з візантійської.

Такі особливі прикмети  яскраво розвинулися у руському ікономалюванні XIII ст., коли після завоювання хрестоносцями Константинополя та монголо-татарської навали на Київську Русь зменшився нагляд візантійських візитаторів за іконописанням на теренах Русі.

Паралельно з Києвом у XI-XII ст. виникають й інші центри суспільно-культурного життя, в яких, відповідно, розвивалося ікономалювання із своїми характерними особливостями – Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, Галич, Володимир-Суздальський.

Але наступне, XIII ст., було досить складним для Київської Русі – Золотоординське іго та міжусобні війни тяжко позначилися на всіх сферах її існування. Відповідна атмосфера не могла не відобразитися в руському мистецтві тієї доби, що хоча й занепало, проте, аж ніяк не переривалось. Так, по Русі будують добре укріплені невеликі храми, монастирі, які стають осередками ікономалювання. Самі ж ікони стають більш монументальними, суворими, як даність такої ж суворої доби. Шукаючи в цей важкий час внутрішньої рівноваги та оновлення у вірі, Руссю поширюється ідея захисної сили ікони, прохання заступництва у Діви Марії (з цим пов’язана популярність іконописного типу Богоматір-Одигітрія (Провідниця) . Розширюється список образів, що входять в ікони, серед них: українські мученики за віру  Борис та Гліб, князь Володимир, княгиня Ольга, засновники Печерського монастиря Антоній та Феодосій.

 З XIV ст. культурно-мистецьке життя Києва, добряче поруйнованого феодальними війнами та монголо-татарською навалою, зберігало, можна сказати, лише локальне значення. Центри українського художнього життя перемістилися на захід – на Галичину та Волинь, адже Галицько-Волинська земля довше, ніж інші  руські князівства зберігала свою незалежність від татар й була розміщена на важливих в той час торгівельних шляхах.

З середини XIV ст., коли українська територія була розділена між Польщею (Галичина з містами Холм та Белз) та Литвою, особливо важливу роль у суспільстві починають відігравати міста Галицько-Волинської землі, такі як Львів, Перемишль, Самбор, Луцьк. Міста володіли Магдебурзьким правом, тобто, певним самоврядуванням; в них повсюдно  виникали ремісничі цехи. В містах почав створюватися шар національно активного населення (який складався, переважно  з підприємців та ремісників), що виявляв супротив національно-суспільним утискам. Тому, якщо раніше осередками живопису на Русі були монастирі  – в XIV-XV ст. ними стають ремісничі центри західноруських міст. Так само, коли раніше головними замовниками творів мистецтва була феодально-церковна верхівка – в XIV-XV ст. основними замовниками вже є міські ремісничі чи сільські громади. Тому й мистецтво за таких обставин змінюється – стає доступним та лаконічним, торкає почуття мас, урочиста репрезентативність пом’якшується тонкою лірикою. Слід додати, що протягом XIV- поч. XV на території Русі ще досить поширеними були ідеї заступництва ікон, їхня допомога в боротьбі із загарбниками, і якщо у XII-XIII ст. головним виразником цієї ідеї була постать Богородиці, то пізніше разом із нею цю ідею уособлювали в собі ще й святі Микола та Юрій. Юрія малювали у поєдинку із злісним змієм, прикладом цього іконописного типу того часу є, наприклад, ікона з села Станиля Львівської  області. Миколу Чудотворця ж зображували як князя Церкви, пастиря, що береже своє стадо від вовків цього світу, вдягаючи його у відповідну багату одіж – владичний саккос золотого чи білого кольору з візерунками великих хрестів.

 XIV-XVст. вважається українським Передвідродженням. На руський іконопис того часу вплинуло Палеологівське Відродження у Візантії з його тенденціями до забутого еллінізму та жанрового тлумачення образів, Італійський Проторенесанс XII-XIIIст., з його тяжінням до реалістичних течій та польське звернення до елементів німецької готики. Український іконопис XV ст. ще суворо дотримувався візантійського канону іконографії та його все ж торкнулися прогуманістичні ідеї – послаблюється суворість та відстороненість фігур, збагачуються життєвим змістом сюжети, широко застосовуються риси людини «з народу», з’являється  певна динаміка у композиції. На межі XIV-XV ст. на Україні формується трьох’ярусний іконостас, що сприяє збільшенню варіацій зображень ікон празникового чину й розвитку так-званого «жанрового іконопису». В таких іконах зображується багато постатей та глибоко виражається дія.

 За наявними творами XV ст. можна виділити існування в той час двох найяскравіших іконописних шкіл: перемишльської та львівської, що всередині теж діляться на дві течії. Одна тяжіє до площинно-графічних прийомів та ієрархічно-статичних образів, інша – до малярського вираження образу та порівняно вільної та динамічної композиції.  Слід сказати, що ці дві течії поєднують елементи народної творчості, які характеризуються високою експресією, лаконізмом, спрощеністю, високохудожнім примітивізмом. Своєрідним напрямом виділяють також ікони Волині, що ще більше насичені рисами народної творчості.

Взагалі, православні ікони на Русі, як візантійське надбання, були позитивно сприйняті й набули нового, особливого, звучання не тільки в художньому вияві, а й в естетично-богословському розумінні. Таке переосмислення Руссю та вироблення власних рис на основі отриманого мистецтва Візантії можна співвіднести з явищем «діалогу культур», яке описав науковець Ю.М. Лотман в статті «Проблема византийского влияния на рускую культуру в типологическом осветлении».

Легкому освоєнню візантійського мистецтва сприяло чуттєве сприйняття природи руськими язичниками, їхнє захоплення красою, завдяки чому у візантійському мистецтві язичників особливо вразила краса й багатство оздоблення та художнього вирішення творів. Авжеж, ми не можемо забувати, що у язичників-русичів на час запровадження християнства вже була розвинена широка естетична свідомість. Все що давало давньоруській людині духовну насолоду вважалося нею прекрасним. Духовна краса в очах русича була самодостатньою цінністю й не потребувала краси фізичної, яка отримувала свою значущість тільки як знак, що вказував на красу духовну, тому фізична краса стала знаком чистоти, святості, праведності й досягла свого художнього втілення у ликах святих та янголів руського іконопису.

Після монголо-татарського вторгнення на Русь в її естетиці залишається цінність краси, крім того, краса отримує нове звучання – у прославленні краси рідної землі, краси зруйнованих святинь, князів-захисників та воїнів-героїв.

Аскетичні ідеали принесені на Русь візантійською естетикою не занадто прижилися. Адже, пам’ять про старослов’янські обряди, свята та традиції з їхньою барвистістю, життєрадісністю, життєлюбством та видовищністю, ще жила. І в християнському культовому мистецтві русича перш за все принаджувала зовнішня краса, що збуджувала емоційну реакцію (здивування, захоплення, радість), а абстрактна, не втілена в конкретно-чуттєві форми мистецтва, християнська духовність засвоювалася гірше. Тому, людина Давньої Русі частіше, ніж візантієць звертається за духовною їжею до мистецтва й наділяє його красу більшим значенням, ніж це було у Візантії. У красі зовнішній на Русі вбачали більшу глибину, яку важко було описати словами, проте, можна було відчути, побачити.

Окремим аспектом руського мистецтва є його софійність (любов до мудрості). Софійність мистецтва полягала в глибокому розумінні та відчутті давніми русичами єдності мистецтва, краси та мудрості. Адже, мистецтво та мудрість вважалися нерозривно пов’язаними, мистецтво не мислилося не мудрим, тому й іконописця вважали мудрецем. В мистецтві русичі пов’язували дві мудрості – людську та божественну.

Щодо канону в православних іконах. В давньоруському мистецтві канон став головним носієм традицій, виконував всередині художнього образу функції знака-моделі, недосяжного для розуму духовного світу. Канон обмежував творчість, та не вбивав її. Так, в руському мистецтві слід відрізняти тему ілюстративну та тему художню. Художник може прийняти ззовні дану ілюстративну тему й залишитися вільним у своєму сприйнятті її як теми художньої. Правила канонічного обмеження іконографії на Русі були втіленні в «єремініях» або «типиках» – в таких-собі «лицевих» взірцях, що «контролювали» іконописання в XIII-1ій пол. XVI ст. Проте, як відомо, ікони у всьому подібні між собою майже ніколи не зустрічаються, тому, можна сказати, що значення «типиків» трохи перебільшене. Так, російський дослідник руських ікон Е.І. Грабар вважає, що важливішим за «типики» були неписані традиції, що передавалися від вчителя іконопису до його учня, від майстра до підмайстра. Й разом з тим, той же Е.І. Грабар підкреслює , що обмеження руського автора певним переліком тем мало позитивне значення, адже, воно змушувало художника зосередити всю свою фантазію та майстерність на стилістичній сутності живопису.

До всього сказаного слід додати, що іконопис на Русі також був просякнутий високою моральністю. Так, малювати ікони мали право тільки ті люди,що володіли винятковою духовною чистотою. Тому будь-який живописець не приступав до роботи не помолившись про очищення душі, просвітлення серця та дарування світлого розуму. Іконописець, взагалі, був для русича не ремісником, а чудотворцем, людиною, що перебуває на грані земного та божественного світу; існувала навіть віра в те, що пензлик, яким іконописець малює ікони, допомагає зцілювати хворих.

На Візантії ж подібного досвіду не було. Там іконописці малися за простих ремісників, а творцем ікони був той, хто її замовляв. Сакральну ж силу ікона у Візантії отримувала не під час явлення світу через намалювання (як вважали на Русі), а після її освячення.

Поважання ікони на Русі було особливим. Тут вона стала предметом загального шанування. православними іконами прикрашували  кам’яні та дерев’яні церкви, княжі хороми та будинки населення, ікони ставили на воротах, брали з собою у воєнні походи. Особливо поважне та благоговійне відношення до ікон на Русі знавець руської та візантійської естетики, В.В. Бичков, пов’язує тяжінням культової пам’яті русичів до ідолошанування, активної народної міфотворчості, що породжувала легенди про чудесні появи ікон, написання ікон за допомогою чудесних сил та чудотворності ікон.

Таким чином, народившись з лона візантійського іконопису, руські православні ікони, а згодом і одна з їх спадкоємиць, ікона українська, «виросла» у нову, особливу та неповторну систему художнього сакрального образу. Образу із власним гонором,  сприйняттям світу та відчуттям прекрасного.