Непряма мова

Чиюсь мову, передану не дослівно, називають непрямою. Вона передає лише загальний (ос­но­в­ний) зміст, не зберігаючи індивідуальних рис мовлення. У по­рівнянні з прямою мовою не­пря­ма має свої граматичні ознаки: 1. Не є окремим висловленням чи реченням. 2. Як правило, входить у складне речення його підрядною частиною: Марія Іванівна попередила, щоб я не за­пі­з­ню­ва­в­ся на уроки. 3. Приєднується до головного речення спо­луч­ни­ка­ми чи, щоб, ніби, мов, немов, наче, неначе, частками хай, нехай: Передай Андрію, хай би зайшов під вечір. (А.Го­ло­вко) 4. Може бути частиною простого речення: Мати сказали припнути теля. (Г. Тю­тю­н­ник) 5. Має інтонацію підрядності (підлеглості). 6. Характеризується наявністю особових за­йме­н­ни­ків та дієслів. Непряму мову можна перетворити у пряму, а пряму у непряму. При заміні прямої мови на непряму змі­ню­ють­ся особові форми дієслів та займенники з по­гля­ду того, хто вводить непряму мову у своє ви­сло­в­лен­ня, а не з погляду автора прямої мови: Батько сказав мені: «Принеси води з кри­ни­ці». — Батько сказав, щоб я приніс води з кри­ни­ці. Батько сказав мені принести води з кри­ни­ці. Батько сказав: «Петре, принеси води зкри­ни­ці». — Батько сказав Петру, щоб він приніс води з криниці. Батько сказав Пет­ро­ві при­не­с­ти води з криниці. Мама сказала: «Хочу побачити сестру».— Мама сказала, що вона хоче побачити се­с­т­ру. Мама сказала: «Як мені сумно! Хочу по­ба­чи­ти сестру». — Мама сказала, що їй сумно, вона хоче побачити сестру.

Невласне-пряма мова

Цей вид мови зустрічається тільки у художній літературі, де з волі й ес­тетичного задуму ав­то­ра відбувається взаємопроникнення ав­то­рсь­кої і пря­мої мови: Он йде Маланка. Мала, суха, чорна, у чистій со­ро­ч­ці, в старенькій світці. Андрій не ба­чить її обличчя, але знає, що у неї спущені додолу очі й затиснені губи. Ми хоч бідні, але чесні. Хоч живемо з пучок, а проте й для нас є місце в церкві. Коло неї Гафійка. Наче молода щепа з панського саду. Андрій застав Маланку по­кі­р­ли­ву й ласкаву, як завжди по службі бо­жій. Значить, вона лаятиме його сьогодні не так, як у будень, а з солодкою усмішкою і ні­ж­ни­ми словами. По­глядаючи скоса на щільно сту­ле­ні жіночі вуста, він із побільшеною жва­ві­с­тю скинув із себе свиту і розсівся на лаві, як пан. Га! Хіба він не господар у своїй хаті! Проте Андрій плекав надію, що все минеться і жінка не зачепить. (Коцюб.)

Розділові знаки при цитатах

1. Цитати з вказівкою, кому вони належать, ви­ді­ля­ють­ся лапками. Інші розділові знаки ста­в­лять­ся так, як при прямій мові: «Шевченко, Пушкін, Міцкевич — люди, що вті­лю­ють дух народу з найбільшою красою, си­лою й повнотою»,— відзначив Максим Горь­кий. 2. Якщо цитата наводиться з пропуском, то він позначається трьома крапками: Ще Добролюбов писав колись: «...Кожен із лю­дей, які записують і збирають твори на­род­ної поезії, зробив би річ дуже корисну, якби... передав і всю обстановку,.. при якій вдалося йому почути цю пісню чи казку». 3. Посилання в тексті на слова автора або дже­ре­ло цитати подається в дужках: «Є межі між народами, але немає поміж се­р­ця­ми». (Р. Гамзатов) 4. Якщо цитата входить в авторський текст як ча­с­ти­на речення, то вона у цьому випадку ви­ді­ля­єть­ся лапками, але пишеться з малої бу­к­ви: Вони, мов ярмаркові лірники, заведуть, бу­ва­ло, на дозвіллі з братом Денисом тільки їм са­мим відому пісню про «пісочок, що загортає ми­ло­го слідочок». (О. Г.) 5. При цитуванні віршів з точним збереженням рядків і строф лапки не ставляться: Діти нудяться хатині, Нудять, нарікають: «Нащо зима та люта» – Все вони питають.(Л. Українка) 6. Епіграф у лапки не береться. Вка­зівка на дже­ре­ло або автора дається у наступному рядку без дужок: Він (Т. Г. Шевченко) — поет цілком на­род­ний. М. Добролюбов

*97.Складні речення з різними видами зв'язку (складна синтаксична конструкція).

У мовленні не так уже й часто ми потрапляємо на елементарні різновиди складного речення: елементарні ССР, елементарні СПР, елементарні БСР.

Складна синтаксична конструкція являє собою речення з різнотипними граматичними зв’язками між частинами. За характером змістових відношень і за значенням предикативні частини в середині кожного оечення групуються в складні одиниці, які називаються компонентами або блоками, які об’єднуючись в одне ціле складають речення.

У ССК умовно можна виділити декілька варіантів побудови:

1) з сурядним зв’язком між блоками і підрядним в середині компонентів, принаймні хоча б в одному з них: Ти знаєш, що ти людина, а він про це не знає.

2) ССК з безсполучниковим зв’язком між блоками і підрядним всередині них: А любов –то мстивий Бог: якщо хтось його зневажить, любить мститись на обох.

3) ССК з безсполучниковим і сурядним зв’язком: Грає листя на веснянім сонці, а в душі печаль як небеса; він росте й співає яворонці, і згорає від роси сльоза.

4) ССК змішаного типу

Золото топиться вогнем, а людина напастями; пшениця, коли товкти її дуже, чистий хліб дає, людина в печалі набуває розум довершений.

*98.Текст, його складники і особливості.Складне синтаксичне ціле. Засоби і способи поєднання частин складного синтаксичного цілого.

Текст — це змістова, структурно-граматична єдність речень, груп речень, параграфів, розділів та інших мовленнєвих одиниць, у яких ширше і повніше, ніж у реченні, розгортаються і конкретизуються думки, воля, почуття.

У мовленні тексти часто утворюються не лише з речень, а скоріше з їх сукупностей. Бо інформація реченнями не тільки повідомляється, але зміст повідомлення розгортається, тобто навколо змістового стрижня з'являються додаткові повідомлення-речення. Іноді такий змістовий стрижень розподілений між двома, трьома реченнями в тексті. Характерними ознаками тексту є синтаксична єдність, зв'язність складових одиниць, певна інтонаційно-змістова спільність.

З погляду змістовності текст сприймається як закінчене, об'єднане спільною темою змістове ціле. Текст також є продуктом цілеспрямованого мовленнєвого акту.

За прагматичною направленістю (знаряддя акту спілкування між адресатом і адресантом із певною метою) текст має свою інформативну наповненість, тобто висвітлює окремий фрагмент мовної картини світу з різним ступенем об'єктивності.

Текст — це єдність речень, розташованих у певній послідовності й пов'язаних між собою за змістом, інтонацією, стилем, спрямованістю за допомогою різних мовних можливостей. У мовленні — це висловлювання, що складається із сукупності речень, тим самим утворюючи змістову й структурну цілісність.

Провідні ознаки тексту:

• більше одного речення;

— наявність у сукупності речень спільної теми й провідної думки;

— послідовність викладу інформації та завершеність;

— наявність граматичного й змістового типів зв'язку між одиницями тексту (реченнями).

Текст найчастіше має заголовок. Мінімальною одиницею тексту є речення.

Найважливішими ознаками тексту є цілісність, зв'язність, структурна організація, завершеність.

Цілісність тексту полягає в тому, що в ньому вичерпно викладено тему, а виклад підпорядковано досягненню поставленої мети.

Зв'язність тексту виявляється в тому, що між його складовими частинами — реченнями, групами речень чи більшими компонентами — існує тісний змістовий зв'язок.

Тематична близькість, зв'язок між складовими частинами діють у взаємодії.

Текст складається з більшої чи меншої кількості речень, але не завжди сукупність речень є текстом. Для того щоб певна група речень сприймалася як зв'язне висловлювання, текст, необхідне дотримання певних ознак.

Першою ознакою тексту є тема — про що йдеться в тексті — яка охоплює всі його частини.

Необхідною ознакою тексту є його основна думка — з якою метою створюється текст.

Характеристикою тексту є також змістовий зв'язок між реченнями та їх послідовність у викладі змісту.

Неодмінною умовою тексту є його завершеність: кінцевий його компонент говорить, що тему вичерпано. У нашому тексті в першому реченні йдеться про півонії, а в останньому підводиться підсумок: півонії зачаровують, дарують аромат, мають лікувальні властивості. Якщо висловлення позбавлене тематичної цілісності, не відзначається повнотою висвітлення змісту, не спаяне єдиним задумом,- не є послідовним і завершеним, його не можна вважати текстом. Ще однією вимогою до тексту є структурна організація. У межах загальної теми можуть бути виділені її складові частини — підтеми або мікротеми, для висвітлення кожної з яких також необхідна певна кількість речень. Таку тематичну групу речень називають складним синтаксичним цілим або надфразовою єдністю. У надфразовій єдності можна виділити дві частини: одна з них подібна до підмета (це текстовий суб'єкт), а друга — до присудка (це текстовий предикат). Текстовий суб'єкт (С) означає те, про що йдеться в тексті. Текстовий предикат (П) — це те, що говориться в тексті про суб'єкт. Текстовий суб'єкт і текстовий предикат виражаються цілими реченнями.

Начало формы Конец формы

Складне синтаксичне ціле— одиниця більша, ніж речення. Воно утворюється кількома реченнями: простими неускладненими, ускладненими, складними елемен­тарними і багатокомпонентними. Речення, які належать до складного синтаксично цілого, різні за своєю структурою і самостійні, вільно поєднуються одне з одним передусім змістом. Зв’язки між такими реченнями називаютьміжфразовими.Вони здійснюються за допомогою лексичної послідовності, а також спеціальних синтаксичних засобів. Складному синтаксичному цілому властива єдність думки, вислову, теми, суб’єк­тивно-модального забарвлення. Це цілісне утворення, в якому зв’язок окремих речень зумовлюється ставленням мовця (автора) до висловлюваного. Воно характеризується і специфічною ритмомелодійною оформленістю: паузи між окремими реченнями в ньому коротші, ніж паузи між блоками речень. Отже, в одному складному синтак­сичному цілому поєднуються речення з відносною завершеністю теми (мікротеми), семантичним синтаксичним зв’язком компонентів. У ньому виділяється зачин (по­чаток думки, теми — перше речення), середня частина (розвиток, виклад теми) і кінцівка, що становить підсумок усього вислову (теми). Складне синтаксичне ціле не можна ототожнювати з абзацом. Абзац— це частина тексту між двома відступами (діалогічна і монологічна мова). Абзац не має особ­ ливого синтаксичного оформлення і може складатись з одного речення.Засобами зв’язку компонентів складного синтаксичного цілогоє передусім семан­ тична пов’язаність речень, єдність їх змісту, а також лексичні, морфологічні, синтак­сичні та ритмомелодійні засоби.1. Лексичні засоби. Це повторення слів, уживання особових і вказівних займен­ників, займенникових прислівників тощо, наприклад: Ніч пролітала помалу. Ш ахай, попередивши свою жінку про вранішній виступ Ь села, спав тихо, наче й не спав зовсім. Снів фантастичних і нереальних він не знав. Така була його вдача. Сонце сідало на ланах десь унизу. Стрімкі скелі вставали перед ним і його військам. Ось їд е він кам ’яною дорогою, тільки підкови вибивають іскри. Шлях лежить перед ним довгий і все нагору. Він чує, як військо гомонить позад його тривожно. Я к зірветься іноді вершник який—з дороги в безодню. Б ’ється з конем об каміння гостре й летить униз, у долину. Серце холодне в Шахая, не знає він жалю. Веде дорога вгору до мети.І. наближаючись до ясного верхів % він бачить нові й нові простори, оповиті тума­ нами (Ю. Яновський). У цій надфразній єдності змістовою домінантою є прізвище персонажа Шахай та його займенникові відповідники.2. Морфологічні засоби. Це співвідношення видо-часових і способових форм дієслів-присудків, наприклад: Так і не знайшовши відповіді, Тихін опустився на камінь й потягнувся руками до джерела. Набрав у пригоршні холодної до ломоти в зубах вологи. Довго пив. Затим з його рук пив, робив передих і змову пив хлопчик(К. Піеоцький). Присудки в наведеній конструкції виражені дієсловами минулогом часу, що зумовлює взаємопов ’язаність цих речень.3. Синтаксичні засоби. До них належать порядок слів і речень, паралелізм по­ будови окремих речень тощо, наприклад: Був чудовий ранок. Свіжа рослинність бли­щала під блакитним небом проти сонця. Зеленою левадою побігла стежечка аок доставка. Стежкою йшов Семен Караташ. Він тільки що підголивсь шматком старої коси, і підголена борода біліла проти запеченого лиця. Семен йшов купатись. Подихав свіжий вітерець; по ставку плигали маленькі хвилі і сріблом блищали на сонці. Здавалось, що на дні ставка кипіло срібло, що гарячі бризки розтопленого срібла підскакували догори та продирали рівний поверх води. Ставок блищав, аж очі боліли глянути на нього. Ластівки вились над ставком і от-от не черкались крилом І блискучої хвилі. Від берега, під вербами, вода була наче зеленаста. Маленькі хвилі І рівно котилися, ласкаво мили берег (М. Коцюбинський). У наведеній надфразній єдності широко представлений паралелізм структури речені, однотипність речень, які є двоскладними повними.З огляду на спосіб зв’язку між реченнями розрізняють два структурні типи склад­них синтаксичних цілих:з ланцюжковим (послідовним) зв’язком компонентів і з паралельним зв’язком компонентів.1. Складні синтаксичні цілі з ланцюжковим зв’язком компонентів. Найпо­ширеніші у мовленні. За такого зв’язку розгортання думки відбувається послідовно,кожне наступне речення доповнює попереднє; засобами зв’язку між реченнями є лексичні повтори, займенники, займенникові прислівники тощо. Найбільш самостій­ ним є перше речення, наступні речення послідовно «чіпляються» одне за одне, напри­ клад: 77 ж учителі говорили, що з Тимка вийде художник. Він справді непогано І малював. Однак вчитися далі не схотів. Після одного зимового надвечір ‘я. Тоді з І городу він спостерігав захід, захмарений, з льодовою сизістю, яка внизу переходила в І похмуру, що поволі наближала обрій, темінь. Од н еї в Тимка вповзала відлюдькуватість лютневої ночі, на яку безнадійно щось очікувало (Г. Штонь).2. Складні синтаксичні цілі з паралельним зв’язком. Характеризуються тим, що між реченнями однорідного складу чи подібної будови зв’язки дуже близькі до тих, що наявні між частинами складносурядних і безсполучникових складних речень з однорідними частинами. Таким реченням властива відносна самостійність. Вони по­ єднуються передусім семантично, але певну роль відіграє і співвідношення видо-часових форм дієслів-присудків. Ними передаються незалежні одна від одної події, яю відбуваються одночасно, наприклад: Сергій брів посеред величезного кривого поля.Летіли над ним птахи. Сергій сміявся, беззвучно регот ів, відчуваючи, що скинув із душі важкий, ніби камінь, страх. Ще запліталися ноги од т ієї ваги, але йти вже було легше (В. Тарнавський).Паралелізм зв’язків грунтується на семантичних відношеннях переліку, зіставлен­ня, протиставлення, що часто супроводжуються структурним паралелізмом частин. Надфразні єдності з паралельним зв’язком компонентів використовуються пе­ редусім для опису одночасності чи послідовної змінюваності подій, явищ, наприклад: Тихою ходою, ледве стукаючи потомленими ногами по свіж ій ріллі, йшов за плугом 486 зарубок Семен Ворон. Сиві круторогі воли, помахуючи рогатими головами, поспішались з гори в долину на спочинок, бо Семен нині трохи припізнився, доорюючи панський лан. Справді, було нерано. Осіннє сонце давно вже сховалось за горою,забрало з собою й проміння; лиш холодне небо кидало на чорну землю блакитне сяйво,дихало холодам й вогкістю (М. Коцюбинський).У межах одного складного синтаксичного цілого можуть поєднуватись ланцюж­ковий і паралельний зв’язки компонентів, наприклад: Повівав холодний вітрець.З краю неба насувались білі, наче молочаї, хмари. Разно бігіи мишасті коненята.Дорога була слизька, і сани йшли «затоки. На обидва боки від дороги, скіїьки скинеш оком, розстелилось поле, вкрите снігом, мов білою скатеркою. Твердий синявий сніг грав на сонці самоцвітами. Чорне вороння сідало громадами на сніг і знов здіймалося з місця. Вітер дужчав. Насували снігові хмари і оповили небо. Сонце сховалось за хмари. Посипав сніжок. Василько вйокнув на коні, і вони побігли підтюпцем, набли­ жаючись до лісу, що чорною стіною стояв перед ними (М.Коцюбинський).

У першій частині надфразної єдності наявний паралельний зв’язок компонентів; кінцівка цього складного синтаксичного цілого репрезентує послідовний семантичний зв’язок його складових одиниць. Отже, цілісне мовлення досліджує нова галузь мовознавства —лінгвістика тексту. Текст характеризується цілісністю, зв’язністю, структурною організованістю, завер­шеністю. Одиницею тексту є складне синтаксичне ціле, компоненти якого пов’язані за змістом, а також лексичними, морфологічними і синтаксичними засобами.

*99.Пунктуація. Розвиток української пунктуації. Принципи української пунктуації.

Пунктуація – це система правил про вживання на письмі розділових знаків; розділ мовознавства про використання розділових знаків. В українській мові вживаються одиничні (крапка, двокрапка, три крапки, кома, крапка з комою, тире, знак питання, знак оклику, знак виноски) та парні (дві коми, два тире, лапки, дужки) розділові знаки (пунктограми). Призначення розділових знаків — полегшити читачеві сприйняття змісту написаного:

• крапка ділить текст на речення.

• двокрапка відділяє одну частину від іншої вказуючи на те, що в цій другій частині міститься пояснення, розкриття причини того, про що йшлося у першій.

• три крапки (багато крапок) вказує на те, що в реченні не всі його компоненті наявні, а речення не закінчене, обірване.

• кома розділяє граматично рівноправні частини простого чи складного речення.

• крапка з комою функціонально подібна до коми, але розділяє складні (або ускладнені) за будовою граматично рівноправні частини.

• тире розділяє головні частини речення (якщо вони виражені подібними лексично- граматичними категоріями), порівнювані мовні одиниці, частини складного безсполучникового речення, які перебувають в умовно-часових, протиставних та причиново-наслідкових зв'язках.

• знак питання ділить текст на речення, але разом з тим вказує на те, що речення містить у собі питання.

• знак оклику ділить текст на речення та вказує на експресивність мовлення, вигук.

• знак виноски — видільний, він вказує, що за словом, біля якого цей значок поставлений, має йти частина тексту, яка подається у порядковій частині сторінки або в кінці тексту.

• парні розділові знаки — дві коми, двоє тире, дужки, лапки — виділяють якийсь відрізок тексту (другорядні члени речення), коли є потреба його відокремити, вставні і вставлені слова, словосполучення, звертання.

• Українська пунктуація побудована на структурному, смисловому та інтонаційному принципах.

Принципи української пунктуації

Українська пунктуація, будучи складною і розвинутою системою, ґрунтується на трьох принципах:

1. Синтаксичний (структурний).Згідно з ним розділові знаки ставляться на межі частин складного речення, в реченнях з однорідними членами, відокремленими другорядними членами, вставленими і вставними конструкціями, звертаннями тощо. Вони зумовлені структурою речення і тому є обов’язковими.

2. Смисловий принцип. На цьому принципі, як і на синтаксичному, ґрунтуються розділові знаки у складному і в простому реченні, ускладненому відокремленими другорядними членами, передусім означеннями і прикладками, які порівняно з невідокремленими мають більше змістове навантаження: Вірний син трудової поневоленої України, Шевченко став виразником дум і сподівань народних (О. Гончар). Відокремлена прикладка має додаткове обставинне значення. Смислову функцію виконують і крапки: ...підняв смичок... і скрипка ожила! (Л. Костенко). Особливо важлива роль цього принципу у складних безсполучникових реченнях: Вогонь перекидається на хату, солом’яна стріха займається, пожежа швидко поймає хату (Леся Українка) (наявні темпоральні відношення – послідовність подій) – Вогонь перекидається на хату – солом’яна стріха займається, пожежа швидко поймає хату (причиново-наслідкові відношення).

3. Інтонаційний принцип. Тісно пов’язаний із смисловим, тому розділові знаки можуть бути різними: Я бачу, погляд твій палає від погорди (Леся Українка) (вставне речення) – Я бачу: погляд твій палає від погорди (складне безсполучникове). За інтонаційним принципом ставляться розділові знаки в кінці речення – ? ! ., часто і в середині – Тату, візьми мене з собою – Тату!Візьми мене з собою (підвищена емоційність, особлива видільна інтонація зумовлюють знак оклику). Інтонаційний принцип реалізується у зв’язку зі структурним та смисловим. Здебільшого усі три принципи взаємодіють одночасно. Поєднання принципів розстановки розділових знаків свідчить про розвиток сучасної української пунктуації, її гнучкість, що дає змогу передавати найтонші відтінки змісту та структурне різноманіття.

Основні правила вживання розділових знаків

КОМА– між

-однорідними членами речення, з’єднаними лише інтонацією, єднальними і розділовими (і...і, ні...ні, чи...чи, або...або), протиставними сполучниками (а, але, проте, зате, хоч), перед приєднувальними сполучниками а також, ще й, та й, парними не тільки... а й, як... так і, не лише... а й, не так... як, хоч... але, після слів а саме, як-от: Чи то садок видніє, чи город, чи поле? (Панас Мирний). – при повторенні слова для означення великої кількості предметів, тривалості дії, для підкреслення згоди або заперечення тощо: Все, все згадала вона в ту хвилину! (О. Довженко); Здається, часу і не гаю, а не встигаю, не встигаю (Л. Костенко).

– для виділення звертань і зв’язаних із ними слів: Народе мій, ясна любове, ти волю лиш яви свою... (Д. Павличко);

– після вигуків: Гей, на коні, всі у путь (П. Тичина); О, як люблю я рідну землю... (П. Воронько).

– після стверджувальних слів так, еге, гаразд, авжеж, заперечення ні, запитання що: Що, титаря вбили ? (Т. Шевченко).

– для виділення вставних і вставлених конструкцій: З копачів я, бачте, родом (Д. Білоус);

– для виділення порівняльних зворотів, які вводяться словами як, мов, наче, немов, ніби, ніж: Зникло лихоліття, наче уві сні (Братунь).

– для виділення відокремлених членів речення: Деревця молоді, укриті білим пухом, тихонь сплять над Волгою в снігу (Л. Забашта);

– для виділення уточнюючих обставин: Там, за горами, давно вже день і сяє сонце (М. Коцюбинський);

– у ССР, СПР, СБР (з однотипним зв’язком).

КРАПКА З КОМОЮ –між

-поширеними однорідними членами речення, особливо якщо в середині хоч би одного з них є коми;

– між реченнями, що входять до СБР, коли вони поширені або в середині них уже є розділові знаки;

– між реченнями – частинами ССР, зв’язаними сполучниками а, але, проте, однак, все ж таки: І крізь мокру сніговицю бачу я вогонь червоний, наче сонце, що конає у молочній білій млі; а навколо нього мріють наче тіні чорних птахів (Леся Українка).

ДВОКРАПА – якщо

-перед однорідними членами стоїть узагальнююче слово, що вказує на перелік: У густій мряці, білій як молоко, все пропадало: небо, гори, ліси, пастухи (М. Коцюбинський);

– між двома реченнями, що входять до складу СБР, якщо друге речення розкриває зміст першого або вказує на причину того, про що йдеться в першому реченні: Лаврін не поганяв волів: він забув і про воли, і про мішки й тільки дивився на Мелашку (І. Нечуй-Левицький); Якби його так намалювати, – сказали б: то не чоловік сидить, то – сам сум! (Панас Мирний);

ТИРЕ – між підметом і присудком,

а) коли останній виражений іменником або кількісним числівником у Н.в, а дієслова-зв’язки немає: Київ – столиця України; Три та сім – десять (примітка: якщо перед присудком-іменником є заперечна частка не, то тире не ставиться: Серце не камінь);

б) коли один із членів (або обидва) є інфінітивами: Говорити – річ нудна; Вік прожити – не ниву пройти гомінку (А. Малишко);

в) якщо перед присудком є частки це, оце, то, ось, значить: Поезія – це завжди неповторність (Л. Костенко); Це таке щастя – любити людей (О. Гончар);

– перед єднальним сполучником між двома присудками, якщо другий з них виражає щось несподіване або різко протилежне: Земля на прощання усміхнулась – і потемніла (Панас Мирний); Повечеряємо – і за роботу (Г. Тютюнник);

– перед узагальнюючим реченням після однорідних членів речення День, вечір, ніч, ранок – все біле, все тьмяне (Леся Українка);

– на місці пропущеного члена речення, переважно присудка: Праворуч – сонце, ліворуч – місяць, а так – зоря (П. Тичина);

– для виділення прикладки в кінці речення, якщо перед нею можна, не змінюючи змісту, вставити а саме: У своїм невеличкім гурточку він завів новину – гуртову роботу;

– між частинами заперечного порівняння (То не вітер буйний, то не вода бурхлива, – то козак плаче);

– між реченнями, що входять до СБР чи ССР, якщо в другому з них подано висновок або наслідок дії першого: Защебетав соловейко– пішла луна гаєм (Т. Шевченко);

– між частинами СБР, в якому перша частина виражає причину або умову, а друга – наслідок: Як тільки займеться десь небо – з другого боку встає зараз червоний туман і розгортає крила (М. Коцюбинський); або коли зміст речень різко протиставляється: Ще сонячні промені сплять – досвітні огні вже горять (Леся Українка);

– між двома або кількома власними іменами, сукупністю яких називається вчення, теорія, науковий закон: Фізичний закон Бойля – Маріота;

– між двома словами на означення просторових, часових або кількісних меж: Автотраса Київ – Одеса; Пам’ятки ХІІ–ХІІІ ст.;

– для виділення вставлених словосполучень і речень: А тоді зопалу – не встигло радіо попередити! – вернулися морози (В. Яворівський);

– для спеціально підкреслюваної паузи: І віримо, що переможем – ми, і знаємо, що не вмремо – ніколи!;

– разом із комою у періоді: Як тільки ясний день погасне і ніч покриє божий мир, і наше лихо трохи згасне, і стихне людський поговір, – я йду до берега крутого...(Л Глібов);

– перед початком прямої мови, якщо вона починається з абзацу.

ДУЖКИ –

підзаголовки, пояснення іншомовних та маловідомих слів: Вокатив (кличний відмінок) – форма іменника, що означає особу, до якої звертаються; – вставлені конструкції: Там батько плачучи з дітьми (А ми малі були і голі), не витерпів лихої долі (Т. Шевченко);