Семантична класифікація за Виноградовим:

Фразеологічні зрощення— абсолютно неподільні, нерозкладні, немотивовані фразеологічні одиниці, у значенні яких «немає ніякого зв'язку, навіть потенційного, зі значенням їх компонентів» : бити байдики, точити ляси, собаку з'їсти (на чому), пиши пропало. Семантична неподільність виникає або підтримується у фразеологічних зрощеннях рядом фактів:

а) наявністю у складі фразеологічних одиниць застарілих слів, незрозумілих для загалу збити з пантелику; взяти на цугундер;

б) наявністю граматичних архаїзмів (темна вода во облацех; притча во язицех);

в) втратою у межах фразеологічної одиниці живого синтаксичного зв'язку.

Фразеологічні єдності— теж семантично неподільні фразеологічні одиниці, але цілісне значення їх умотивоване значенням компонентів (не нюхати пороху — не бути ще в боях; прикусити язика — замовкнути; та ін.).У них значення цілого пов'язане з розумінням внутрішнього образного стрижня фрази, потенційного смислу слів. Звуковою формою вони нерідко збігаються з вільними сполученнями слів:намилити голову (кому), взяти за боки (кого). Для фразеологічних єдностей характерні римовані співзвуччя (всякої тварі по парі, катюзі по заслузі),алітерація(ні ладу ні складу). Сюди належать і каламбури (прокатати на "ороних, сон рябої кобили). Фразеологічні єдності можуть виникати і внаслідок синтаксичної спеціалізації фрази, вживання її у певній граматичній формі (нуль уваги; діло табак), внаслідок наявності експресивних відтінків значення (плакали наші гроші). До цього розряду В. В. Виноградов залучає «фразові штампи, кліше, типові для різних літературних стилів, і літературні цитати, і крилаті вислови, і народні прислів'я та приказки»

Фразеологічні сполучення — «тип фраз, створюваних реалізацією зв'язаних значень слів» Фразеологічні сполучення не є безумовними семантичними єдностями. Вони аналітичні: «зачепити почуття», «зачепити гордість», «зачепити інтереси».

У них значення слів виокремлюються чіткіше, різкіше, вони аналітичні: зачепити честь (самолюбство, гордість, інтереси)). Словозі зв'язаним значенням допускає синонімічну заміну:глупа ніч — пізня ніч, малиновий дзвін —милозвучний дзвін;поєднується з одним словом (безпросипне п'янство) чи з обмеженим рядом слів (страх, жаль, зло, досада бере при неможливості радість, задоволення, насолода бере). Фразеологічні сполучення практично не мають омонімів. Семантична класифікація і концепція В. Виноградова здобули чи не найбільше прибічників (В. Жуков, О. Бабкін, В. Телія). Різною мірою її розробляли й українські лінгвісти, зокрема Г. Удовиченко, М. Жовтобрюх,В. Русанівський, Д. Баранник М. Алефіренко,Л. Скрипник та ін. Дуже швидко виявилися й вразливі місця семантичної класифікації В. В. Виноградова: окремі підгрупи в середині типів виділяються на основі різних критеріїв; нерідко важко визначити межу між фразеологічними зрощеннями і фразеологічними єдностями (а тому їх об'єднують в одну групу — ідіоми); два перші типи фразеологічних одиниць різко протиставлені третьому — як цілісні (зрощення і єдності) аналітичному (фразеологічні сполучення). Значна кількість фразеологічних одиниць залишилася неохопленою.

Зберігши три основні класи фразеологічних одиниць за схемою В. В. Виноградова, М. М. Шанський виділив четвертий клас— фразеологічні вирази, до яких належать «такі стійкі в своєму складі і вживанні фразеологічні звороти, які не тільки є семантично подільними, але й складаються цілком із слів з вільним значенням (серйозно й надовго; Вовків боятися — в ліс не ходити;). Серед фразеологічних виразів М. М. Шанський розрізняє дві групи:

-фразеологічні вирази комунікативного характеру, що являють собою предикативні словосполучення, рівноцінні реченню, є цілим висловленням, виражають те чи інше судження (; Хрін від редьки не солодший)

-фразеологічні вирази номінативного характеру, що є сполученням слів, ідентичним лише певній частині речення, є словесною формою того чи іншого поняття і,як і слова,виконують у мові номінативну функцію(трудові успіхи, палії війни, і т. ін.).

Близький до семантичної класифікації В. В. Виноградова розподіл за ступенем граматично-змістової злитості елементів, здійснений на українському матеріалі П. Дудиком. Учений виділяєп'ять типів фразеологізмів:ідіоми,фразеологічні єдності,фразеологічні вирази,фразеологічні сполученнята фразеологізовані словосполучення.

-Ідіоми об'єднуються семантичною неподільністю, синтаксичною нерозкладністю й замкненістю; зміст ідіоми прямо не випливає з лексичного значення її елементів (бути на близькій нозі).

-У фразеологічних єдностях значення компонентів трохи ослаблене вільнішою семантичною зв'язаністю структурних одиниць (намилити голову)

-Терміном фразеологічні вирази передусім об'єднуються прислів'я і приказки (за моє жито ще мене й бито). Вони повністю складаються зі слів з вільними значеннями, не виступають семантичним еквівалентом окремого слова.

-Фразеологічні сполучення — ходові формули, що приховують у собі метафору, мають досить прозору внутрішню форму (прибитий горем, голуба кров). Сюди належать і фразеологізми-професіоналізми: вигнати діди (гончарське); дати дуб (чинбарське) «обробити шкіру дубленням»

(Полтавщина).

-Фразеологічні словосполучення об'єднуються неметафоричністю, синтаксичною неподільністю компонентів (шкода й гадки, невелике цабе)

*43. Джерела української фразеології: професійне, античне, релігійне. Художня література (українська та зарубіжна) як джерело фразеологізмів.

1.сільськогосподарські та інші трудові процеси: варити воду (з когось), з одного тіста, орати перелоги, прокладати першу борозну;

2.різні виробництва, ремесла:

Т - ткацько-прядильного: розплутувати вузол, де тонко, там і рветься, розмотати клубок;

-кравецького: білими нитками шите, на живу нитку, як з голочки;

-ковальського: брати в лещата, між молотом і ковадлом;

-гончарського: лудити очі, полуда впала на очі;

-рибальства і мисливства: закидати вудку, стріляна птиця;

3.театрально-музична діяльність: увіходити в роль, помінятися ролями, у своєму репертуарі, коронний номер, як по нотах;

4.військова справа: з відкритим забралом, підносити на щит, схрещувати мечі, нюхати порох, приймати бій;

5.картярські ігри: розкривати карти, плутати карти, мішати карти, кинути всі козирі, ставка бита;

6.народні звичаї та обряди: давати гарбуза, облизати макогона;

7.вірування та магічні дії: напускати ману, замовляти зуби;

8.усталені казкові звороти: за щучим велінням, за тридев'ять земель;

9.ознаки та дії, пов'язані зі світом тварин і птахів: заяча душа, хитрий лис, кіт наплакав, показувати пазурі, птах високого польоту.

10.іншомовні запозичення, інтернаціональні звороти: буря в склянці води, перейти рубікон, муки Тантала, віща Кассандра, гордіїв вузол, драконівські (драконові) закони. До найважливіших джерел таких сталих словосполучень належать античні міфи. Запозичені фразеологізми часто вживають без перекладу: нім. Sturm und Drang — “буря і натиск” — час бурхливого розвитку, піднесення; італ. Finita la commedia — комедія скінчилася; франц. Idee fix — ідея фікс, англ. time is money — час — гроші.

11.біблійного походження: око за око, наріжний камінь, Содом і Гоморра, альфа й омега, у поті чола, друге пришестя, голос волаючого в пустелі, земля обітована, камінь спотикання.

12. Художня література бути чи не бути людина у футлярі поки сонце зійде роса очі виїсть

Типи фразеологічних трансформацій:

Трансформація – це видозміна структури стійкого словосполучення слів, яка спричиняє зрушення в їх семантиці.

Фразеологічна контамінація – самостійний прийом структурно-семантичної трансформації, який полягає в поєднанні двох чи кількох фразеологічних одиниць, що спричиняє появу нового фразеологізму: вивести на світлу воду. під сонцем кожен хоче тепле місце мати.

Розщеплення – розпад фразеологічної одиниці на кілька одиниць: убивати двох зайців, ганятися за двома зайцями – за двома зайцями поженешся –жодного не спіймаєш.

Поширення стійких сполучень – полягає у введенні до їхнього складу нового компонента, який ніби конкретизує6 гордіїв вузол соціальних проблем, сусід на боротьбі зі шкідника останні зуби з’їв.

Усічення (еліпсис) – це скорочення фразеологічних одиниць.стріляний горобець (стріляного горобця на полові не обдуриш), ні сіло, ні впало (ні сіло, ні впало дай бабо сало)гріш ціна (гріш ціна в базарний день).

*44.Системні відношення у фразеології: полісемія, омонімія, синонімія та антонімія фразеологічних одиниць. Явище варіантності у сфері фразеології. Пареміологія. Паремії. Види паремій. Загальна характеристика

Уважні спостереження над еволюцією ФО дають підстави твердити, що для фразеології так само, як і для лексики, властиві певні внутрішні закономірності, зокрема такі системні відношення, як полісемія, синонімія та антонімія.

Аналіз фразеологічного матеріалу переконує, що певній частині фразеологізмів властива полісемія.

Як же розвивається багатозначність ФО? На базі вільного словосполучення внаслідок його переносного вживання виникає первинно-образне значення ФО. Наступне ж значення народжується вже на основі повторного переосмислення значення першої ФО, це значення є вторинно-образним.

Прикладом може бути вислів віддати кінці. Пряме нефразеологічне значення – “відв’язати канат, коли судно відшвартовується”. Переносне, первинно-образне (перше фразеологічне) – іти чи від’їжджати звідкись (щодо людей). Наступне фразеологічне значення – вторинно-образне: іти з життя, помирати.

Багатозначні ФО:  очі  рогом лізуть – 

1)     очі широко розкриваються від напруження тощо;

2)     хтось через силу робить що-небудь;

3)     хтось незручно, неприємно себе почуває.

Оскільки значення ФО є менш диференційованим, ніж значення слова, то і полісемія є обмеженим явищем у сфері фразеології.

Під фразеологічними омонімами розуміють такі фразеологічні одиниці, які повністю збігаються за компонентним складом, але не мають нічого спільного у значенні.

Фразеологічна омонімія вивчена ще недостатньо в сучасному мовознавстві. Дослідники зазначають, що омонімічних фразеологізмів у порівнянні з лексичними значно менше.

Виникнення омонімів обумовлюється різними способами фразеологізації того самого вільного словосполучення. Так виникли фразеологічні омоніми пускати півня, що означає “підпалити щось…”, а також може мати значення “писнути, співаючи чи говорячи”; дати волю рукам – “побити когось”, дати волю рукам – “обнімати кого-небудь”.

Фразеологічними синонімами називаються такі ФО, які позначають той же предмет дійсності, виражають те саме поняття, відтіняючи різні сторони його. Фразеологічні синоніми мають однотипне категоріальне значення.

Фразеологічні синоніми об’єднуються у синонімічні ряди, члени яких по-своєму розкривають певні поняття чи судження: “бути близьким до смерті”: на ладан дихати, бути однією ногою в могилі, три чисниці до смерті; “тікати”: пуститися берега, брати ноги на плечі, давати драла.

Для більшості фразеологізмів-синонімів характерні такі риси, як: однорідність моделі, співвіднесеність значення із значенням відповідної частини мови, а також своєрідна сполучуваність.

Об’єднуючись спільним значенням, синонімічні ФО розрізняються певними семантичними відтінками. Так фразеологічні синоніми на позначення поняття “багато” можуть мати такі відтінки: хоч греблю гати, по горло, як зірок у небі, тьма-тьмуща – сполучаються з широким колом понять; кури не клюють і хоч лопатою загрібай – стосовно грошей, коштовностей; як грибів після дощу – крім знач. “багато” має ще й відтінок “швидко”.

Фразеологічні антоніми – це дві фразеологічні одиниці з протилежними значеннями, наприклад: у рот води набрати – теревені правити; кури не клюють – як кіт наплакав; жити як кішка з собакою – жити душа в душу.

Серед фразеологічного матеріалу можна визначити абсолютні антоніми, у яких протилежність семантики двох фразеологічних одиниць пояснюється наявністю частки не,що входить до скла- ду компонентів:до пуття довест –не довести до пуття;ряст топтати– не топтати ряст.

Другу групу становлять фразеологізми-антоніми з різним компонентним складом, тобто різноструктурні: рукою подати – за тридев’ять земель; теревені правити – у рот води набрати.

«Пареміографія– розділ фольклористики: збирання, систематизація та оприлюднення друком паремій. Пареміографія невіддільна від пареміології.Пареміологія, або приказкознавство, – розділ фольклористики, що займається мовним і структурним аналізом паремій – прислів'їв і приказок».«Пареміографія– це частина фольклору, яка об'єднує найкоротші жанри, що в образній формі відтворюють найістотніші явища і реалії дійсності: прислів'я, приказки (приповідки) та їх жанрові різновиди – вітання, побажання, прокльони, порівняння, прикмети, каламбури, тости. Це – словесні мініатюри, що в процесі формування закріпились як своєрідні усталені формули, образні кліше» (Мар'яна Лановик, Зоряна Лановик).   «…В сучасній науці паралельно із термінами «прислів'я» і «приказка» на означення жанру вживається термін «паремія» (від гр. paroimia – притча). Від цього слова утворились назви «пареміографія»– записування, збирання прислів'їв та «пареміологія» – наука про прислів'я, їх дослідження, пояснення. Проте обидва терміни часто вживаються паралельно чи взаємозамінюють один одного. Окрім фольклористики прислів'я і приказки вивчає мовознавство (фразеологія). Але між цими дослідженнями існує істотна різниця. Фольклористи розглядають паремії як жанр народної словесності, аналізують їх з точки зору композиції, художньо-образної структури, ідейного навантаження. Мовознавці розглядають лише лінгвістичний аспект: відносять їх до розряду мовних фразеологізмів, пояснюють лексичне значення (пряме і переносне), вивчають вживання у живому мовленні та ін.» (Мар'яна Лановик, Зоряна Лановик).«Прислів'я– це короткі сталі афористичні вислови, в яких у художній формі виражено судження народу про життєві явища… Прислів'я справедливо вважають вираженням народної мудрості і народної філософії… На відміну від інших жанрів прислів'я охоплюють найрізноманітніші аспекти дійсності… Прислів'я досить стійкі,менше від інших жанрів піддаються варіантності.Основою цього є той факт, що вони правдиво відтворюють життєві спостереження і дають оцінку певним явищам. Стійкість підсилюється і тим, що прислів'я є творами афористичними і легко запам'ятовуються.«Прислів'я і приказки– це стійкі афористичні вислови, що у стислій, точній формі висловлюють думку про певні життєві явища, реалії дійсності, людські риси, вчинки і т.п. у їх характерних і специфічних ознаках. Узяті з різних джерел народної словесності на основі безпосередніх спостережень над навколишнім життям, вони відзначаються влучністю вислову і загущеністю думки; увібравши світогляд народу і його багатовіковий досвід, становлять невід'ємний пласт народної філософії – скарбницю мудрості» (Мар'яна Лановик, Зоряна Лановик).  «Прислів'я та приказки схожі між собою і становлять по суті один жанр народної творчості. Відмінність між ними полягає, головним чином, в тому,що прислів'я висловлюють більш повні твердження, які містять у собіпевне міркування і висновок,а приказка – лише натяк на висновок… Приказка може перетворитись на прислів'я, коли міркування, дане натяком, набуде розширеності, узагальненості «Відносячись до одного жанру, прислів'я і приказки відрізняються певними структурними особливостями.Прислів'я –довершений за змістом вислів, який становить граматично й інтонаційно оформлене судження, як правило, у формі складного речення, що має двочленну структуру: «Поженешся за двома зайцями – жодного не здоженеш». За визначенням В.Даля, прислів'я – це коротка притча, в якій висловлено судження, присуд, повчання. Приказка, за Далем, – це простий вислів без притчі, без судження, без висновку.Приказка – це образний вислів чи мовний зворот, який влучно характеризує людину, її вчинки, явища життя і т. ін., і є елементом ширшого судження: «Гнатися за двома зайцями». Прислів'ям властиве повне вираження думки, приказка висловлює думку неповно, часто є частиною прислів'я» (Мар'яна Лановик, Зоряна Лановик). Жанрові різновиди паремій(за Мар'яною і Зоряною Лановик):1. Вітання– сталі вислови-кліше, які говорять при зустрічі знайомої людини. Окрему групу становлять святкові вітання, тобто усталені фрази, якими вітають один одного лише у певені свята.2. Побажання– словесні мініатюри зичення добра, щастя, матеріального статку.3. Тости– застільні побажання, висловлені господарям дому або гостям.4. Побажання-подяки.5. Прощання.6. Формули-побажання до певних нагод: з нагоди народження дитини, застосовані у похоронному обряді.7. Прокльони– своєрідні форми вираження почуття незадоволення, обурення, досади, гніву з висловленням побажання зла чи загибелі іншій людині.8. Присяги– словесні формули, якими людина підтверджує правоту своїх слів із зазначенням, що у разі обману чи невиконання обіцяного, лихо чи нещастя повинно впасти на неї.9. Приказки-застереження– формули, якими один співрозмовник спиняє іншого (або й самого себе), щоб не сказати зайвого.10. Прикмети– сталі вислови, в яких певні явища природи відповідно до змін пір року пов'язуються з кліматичними чи погодними змінами, які впливають на наслідки хліборобської праці. Народний календар – перелік прикмет на кожен день року і пов'язана з ним народна мудрість.11. Народні порівняння– стійкі словесні формули, в яких одні предмети, явища або дії зіставляються з іншими предметами, явищами або діями на основі спільності. подібності, спорідненості.12. Афоризми– короткі влучні оригінальні вислови, в яких узагальнена, глибока думка висловлена у стислій лаконічній формі, подеколи несподівано парадоксальній.13. Каламбури– сталі фрази, побудовані на зіставленні чи поєднанні непоєднуваних, несумісних понять та явищ, що набуває форми нісенітниці. Вони вживаються здебільшого  в сатиричному, іронічному контексті.14. Діалогічні каламбури чи стягнені анекдоти, які в лаконічній формі в кількох репліках передають комічну ситуацію. Як й інші каламбури, вони побудовані на мовних парадоксах чи використанні прийому невідповідності.15. Казкові зачини і кінцівки. 16. Дитячі примовки, скоромовки, дражнилки(жанри дитячої пареміографії).

*45.Предмет і завдання лексикографії. Словник. Основні типи словників. Енциклопедичні та лінгвістичні словники. Загальна характеристика.

Лексикографія –

а) розділ мовознавства, предметом якого є теорія і практика укладання словників, вивчає типи словників.

б)процесзбирання слів певної мови,упорядкування їх, опис словникового матеріалу; в) сукупність словників певної мови і наукових праць з цієї галузі.

Отже, лексикографія (словникарство) – розділ мовознавства, пов’язаний зі створенням словників та опрацюванням їхніх теоретичних засад.

Виділяють практичну і теоретичну лексикологію. І. Ющук зазначає, що словник – зібрання слів (іноді – словосполучень),розташованих у певному порядку, з певними супутніми поясненнями залежно від його призначення.

Словник являє собою системно упорядкований склад усуспільнених лінгвістичних форм, укладених за мовленнєвою практикою даної мовної

спільноти і прокоментованих автором так, що кваліфікований читач розуміє значення кожної окремої форми, а також одержує інформацію про

суттєві факти, пов’язані з її функціонуванням у відповідній спільноті.

У словнику можуть тлумачити значення описуваних одиниць, з’ясовувати їхнє походження, наводити інформацію про правильність написання чи вимови, подавати переклад іншою мовою,

висвітлювати енциклопедичну інформацію про позначувані словами предмети, явища, наукові поняття тощо

Словники бувають короткі (до 30000 слів), середні (70000–80000 слів)й повні (понад 80000 слів).

Словники виконують як інформативну, так і нормативну функції.

Основні типи словників

Розрізняють два типи словників – енциклопедичні і лінгвістичні,чи філологічні (за А. Грищенком). Між ними є докорінні відмінностіщодо реєстру слів і тих ознак, за якими їх характеризують.

М. Плющ виділяє енциклопедичні та загально-

мовні (філологічні).

В енциклопедичному словнику, чи енциклопедії, описують не слова як одиниці лексичного складу мови, а наводять відомості про позначувані ними предмети і явища в найширшому розумінні – наукові поняття,біографічні довідки про окремих осіб, відомості про населені пункти, країни, різні події т.Необхідно відзначити,що дореєстру енциклопе-

дичного словника входять іменники (загальні і власні) та іменникові словосполучення, тобто, одиниці з функцією предметних номінацій, у той

час як лексикографічні праці лінгвістичного спрямування мають своїм завданням охопити слова різних частин мови: іменники (лише загальні

назви, крім спеціальних випадків), прикметники, дієслова, прислівники, займенники, прийменники, сполучники, частки, вигуки.

М. Плющ зазначила, що до енциклопедичних нале- жать усі термінологічні словники енциклопедії, біографічні словники, наприклад: «Українська радянська енциклопедія» (УРЕ),«Шевченківський словник», «Українська літературна енциклопедія».

Енциклопедичні словники використовують як довідкові видання різного обсягу і фахового призначення. Наявні багатотомні праці широкого

профілю –загальні енциклопедії. Склад реєстру в них розраховано на подання найширшої інформації, що не обмежують виключно українознавчими аспектами фактичного матеріалу.

До найбільших за обсягом належить сімнадцятитомна Українська Радянська Енциклопедія (УРЕ), видана за загальною редакцією М. Бажана упродовж 1959–1965 рр.

Першу українську енциклопедію було видано упродовж 1930–1935 рр. у Львові головним чином зусиллями Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (НТШ). Тритомну Українську Загальну Енциклопедію – Книгу Знання було створено під керівництвом проф. І. Раковського.

До визначних досягнень української наукової думки належить Енциклопедія Українознавства (ЕУ), створена зусиллями порівняно невеликого авторського колективу поза межами України в складних умовах еміграції. З ініціативи головного редактора проф. В. Кубійовича УЕ було поділено на дві частини – статейну (ЕУ – 1) та словникову, чи алфавітну(ЕУ – 2).

Важливу роль виконують галузеві енциклопедичні словники,присвячені висвітленню знань, пов’язаних з конкретними науковими сферами. Їх створюють у формі фахових енциклопедій, словників, довідників.

У лінгвістичних словниках наведено інформацію про слова. Вона охоплює такі аспекти, як тлумачення прямих і переносних значень, з’ясування семантичних відношень між словами (синонімічних, антонімічних), відомості про написання, вимову чи походження тощо. З метою власне мовознавчого опису приймають і послідовно витримують систему спеціальних ремарок, які розкривають граматичні, семантичні, стилістичні та інші характеристики реєстрових одиниць.

Сучасну українську лексикографію представлено двома основними типами лінгвістичних словників – двомовними і одномовними

М. Плющ зазначила, що загальномовні(лінгвістичні) словники рідше бувають багатомовними.

Двомовні словники поділяють на українсько-іншомовні та іншомовно-українські відповідно до завдань перекладу з української мови на інші мови та з інших мов на українську.

За кількісним складом української лексики найповнішими є академічні шеститомний

«Українсько-російський словник», тритомний «Русско-украинскийсловарь», однотомний «Болгарсько-український словник», двотомні

«Польсько-український» і «Чесько-український» словники. Видано також англо-українські, німецько-українські, французько-українські словники, які не завжди були досконалими щодо якісних характеристик українських перекладних відповідників.

І. Ющук уважає, що повністю до компетенції мовознавства належать лінгвістичні словники, а енциклопедичні – це предмет передусім окремих галузей науки чи науки в цілому, хоч у них наявні й тлумачення семантики окремих слів

За мірою охоплення лексики лінгвістичні словники поділяють на загальномовні (уключають усю лексику мови, не вирізняючи тих чи тих її семантичних категорій) і спеціальні (подають лексику лише певного роду, певної семантичної категорії).

За розташуванням слів словники поділяють на алфавітні і гніздові.

Різновидом алфавітних словників є так звані зворотні (інверсійні словники), в яких слова подають в алфавітному порядку кінцевих літер.

У гніздових словниках фіксують гнізда споріднених слів за алфавітним порядком первинного слова й усіх похідних у кожній словниковій статті.

За тим, скількох мов стосується словник, лінгвістичні словники бувають одномовні і перекладні.

Перекладні словники за призначенням в основному бувають двохтипів: загальномовні – більш чи менш повно охоплюють лексику мови,до слів якої подають відповідники; спеціальні, у яких перекладають лексику лише певної категорії; це найчастіше перекладні термінологічні

словники. Перекладні словники здебільшого двомовні, але бувають і багатомовні.

Слова в словнику розташовують, як правило, в алфавітному порядку,рідко – за кореневими гніздами, за темами. Слово, яке пояснюють чи

перекладають, називають реєстровим (заголовним). Воно виділяється іншим шрифтом, має біля себе позначки, що характеризують його з граматичного, стилістичного та інших поглядів. Реєстрове слово разом із поясненням, перекладом і т. д. становить словникову статтю.

Основним типом лінгвістичних словників є різноаспектні одномовні лексикографічні праці. Їх поділяють на тлумачні, орфографічні, етимо-

логічні, історичні, словники іншомовних слів, фразеологічні, термінологічні, діалектні, мови окремих письменників, словники конкретних

лексичних груп (синонімів, антонімів, паронімів, омонімів), словотвірні.

І. Ющук подає іншу класифікацію одномовних словників, виділяючи підгрупи: тлумачні, нормативні, вибіркові, генетичні, функціональні,

ненормативної лексики.

М. Плющ поділяє лінгвістичні(загальномовні) словники на тлумачні, орфографічні, орфоепічні, іс-

торичні, етимологічні, словники синонімів, омонімів, фразеологічні,словники мови письменників

-Нормативні утверджують сучасну літературну норму у вживанні, наголошуванні, написанні слів; сюди належать орфографічні словники, в яких подають нормативне написання слів;

-орфоепічні словники та словники наголосів, що містять інформацію про літературну вимову

слів;

-словники правильного мовлення, в яких звертається увага на можливі помилки у використанні слів, у вимові, наголошуванні їх; -словники скорочень тощо;

-вибіркові подають певні категорії нормативної лексики без обов’язкового тлумачення лексичних значень окремих слів; сюди можна віднести словники синонімів, антонімів, омонімів, паронімів,

власних назв; а також словники фразеологічні (без тлумачення значення фразеологічних одиниць), прислів’їв та приказок, крилатих слів, сталих порівнянь тощо

-Генетичні розкривають походження та розвиток значення слова (тобто його ґенезу) через його структуру, зв’язок з іншими словами; сюди

належать насамперед етимологічні словники, які з’ясовують походження слів та зміни в їхньому значенні й звуковому оформленні; морфемні й

словотвірні, які розглядають будову слів; а також певною мірою зворотні (інверсійні) словники, в яких слова розташовано за алфавітом кінця слова; функціональні відображають уживання окремих лексичних одиниць,можливості поєднання їх, використання в побудові висловлювань; сюди

належать асоціативні, частотні словники; словники епітетів,рим, мови окремих письменників.

Словники ненормативної лексики реєструють лексику, пов’язану з певними періодами функціонування мови, з окремими групами мовців; сюди належать історичні словники, які подають лексику певної історичної епохи; діалектологічні словники, що фіксують лексику якоїсь місцевості, території; словники жаргонізмів, арготизмів, дитячої лексики.

Тлумачні стосуються насамперед семантики слів. Цей словник відображає словниковий склад мови на певному етапі її розвитку . Крім тлумачення значень, стисло подано довідки правописного

характеру, граматичні і стилістичні, типові поєднання цього слова з іншими, фразеологічними зворотами. Сюди належать загальномовні тлумачні словники, які охоплюють більш-менш усю лексику, а також спеціальні словники фразеологізмів та крилатих слів, в яких не лише фіксують ці категорії лексики, а й розглядають значення окремих лексичних одиниць; словники іншомовних слів, які охоплюють порівняно недавно запозичену лексику, з’ясовують походження й значення окремих

запозичених слів; термінологічні словники, в яких розкривають значення термінів із певної галузі науки.

Укладанню тлумачного словника передує важлива підготовча робота, яка полягає в доборі реєстру з особливою увагою до таких ознак лексичних одиниць, як відповідність їх нормам сучасної літературної мови, загальновживаність, співвідношення між нормативною лексикою і такими її стилістичними категоріями, як діалектизми, вузькопрофесійні, застарілі слова тощо. Другим важливим аспектом тлумачного словника є, звичайно, інформативність значеннєвого опису, розмежування прямих і переносних значень, вичерпність граматичних і стилістичних ремарок, ідентифікація омонімії тощо. Під час тлумачення слів беруть до уваги також випадки вживання їх у складі фразеологізмів різних типів.До обов’язкових умов тлумачення слів належить використання ілюстративного матеріалу,дібраного з відповідних джерел і упорядкованого у вигляді спеціальної картотеки. У тлумачному словнику слова розташовують за алфавітом, основною одиницею опису виступає слово,яке разом з усією належною до нього інформацією утворює словникову

статтю.

Структуру й обсяг інформації словникової статті у тлумачному словнику зумовлено семантичною специфікою аналізованих лексичних одиниць, про- дуктивністю вживання їх у складіфразеологізмів.

Найповнішим щодо тлумачення лексичного матеріалу поки що залишається одинадцятитомний Словник української мови (1970–1980), укладений науковими співробітниками Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні АН України. Реєстр словника містить понад 135 тис. слів.

В орфографічних словниках наводять відомості про правильне написання слів відповідно до діючих орфографічних норм.Розташовані в алфавітному порядку, слова подають у початкових формах: іменники – у називному відмінку однини, прикметники – у формі чоловічого роду однини, дієслова – у неозначеній формі (доконаного і недоконаного виду). Для орфографічних словників

української мови типовою є така інформація – відмінкові закінчення іменників.

Орфографічна інформація про прикметники полягає в наведенні закінчень жіночого і середнього роду форм на ій (-їй).

Числівники подають у називному відмінку. Крім того, наводять форми родового та інших відмінків, якщо їм властива певна правописна специфіка.

Дієслова подають у неозначеній формі з наведенням закінчень першої і другої особи однини теперішнього чи, якщо дієслово доконаного виду,

майбутнього часу. До реєстру орфографічних словників уводять також власні іменники – імена та по батькові людей, назви міст, установ, країн

тощо, що дає інформацію про вживання великої літери. До орфографічної інформації належать також відомості про написання слів окремо і

через дефіс тощ.

Орфоепічні словники інформують про правильну літературну вимову й наголошення слів, їхніх форм. Слова та їхні форми або частини, що мають вимовні особливості, подають фонетичною транскрипцією. Українська літературна мова у своєму розпорядженні має такі орфоепічні словники: Українська літературна вимова і наголос: Словник-довідник. – К., 1973, близько 50 000 слів;

М. Погрібний.Словник наголосів. – К., 1959 (І вид.); 19 б4 (II вид.) та Орфоепічний словник. – К., 1984.

Словотворчий словник допомагає з’ясувати, як утворено те чи тепохідне слово, за допомогою яких словотворчих засобів, на основі якого

слова, в яке словотвірне гніздо воно входить. Слова в такому словнику розміщено словотвірними гніздами (тобто сукупністю однокореневих слів, спільних за значенням; першим розміщено непохідне слово, що виступає основою для творення інших слів; кожне попереднє слово є

основою для утворення наступного слова, наступних слів). У кожному наступному слові виділено твірну основу й словотворчий засіб.

Сучасна українська мова не має словотворчого словника. Невеликий за обсягом такий словник міститься у праці В. Горпинича «Будова слова і словотвір». Довідником для з’ясування особливостей творення багатьох українських слів може бути, крім названого, «Школьный

словообразовательный словарь русского языка» О. Тихонова (Посібник для учителів. – М., 1978 (І вид.); 1986 (ІІ вид)); його двотомний«Словообразовательный словарь русского языка», що містить 145 000 слів

і побачив світ у 1985 р., та «Українсько-російський словотворчий словник» С. Сікорської (К., 1985).

В етимологічних словниках подають основні відомості про походження і генетичні зв’язки слів. Відповідний опис лексичних одиниць здій нюють на тлі загальнослов’янської етимології.

У сучасному слов’янському мовознавстві вироблено певні принципи етимологічного аналізу слів. Успадковані з праслов’янської мови слова

індоєвропейського походження зіставляють зі спорідненими словами слов’янських та інших індоєвропейських мов з послідовним урахуван-

ням установлених порівняльно-історичним мовознавством закономірних звукових відповідностей між слов’янськими і взагалі індоєвропейськими мовами та реальних можливостей семантичних змін і переходів між зі-

ставлюваними словами. Саме на цих засадах ґрунтується «Етимологічний словник української мови» у семи томах за редакцією О. Мельничука. Одна з характерних особливостей етимологічних словників – широке залучення до реєстру історичної та діалектної лексики, яка часто містить важливу етимологічну інформацію Термінологічні словники – це словники, в яких зібрано, систематизовано терміни, уживані в певній галузі науки, розтлумачено їхнє значення, названо походження. Такі словники можуть бути одномовними і двомовними (перекладними).

Українська мова має термінологічні словники з багатьох галузей науки: мінералогії, біології, медицини, математики, тепломеханіки та

газотехніки, літературознавства, мовознавства, спорту. «Словник лінгвістичних термінів», укладений Є. Кротевичем та Н. Родзевич, вийшов

у 1957 р.; під такою самою назвою в 1985 р. вийшов у світ словник, укладений Д. Ганичем та І. Олійником. Останній є двомовним – українсько-

російським перекладним словником і тлумачним.

Фразеологічні словники – це словники, в яких зібрано й розкрито значення фразеологічних одиниць. Такі словники є одномовні і двомовні. В одномовних фразеологічних словниках, які є тлумачними,розкривають значення фразеологізмів, уживаних у рідній мові, наводять їхні варіанти, іноді подають стилістичну й граматичну характеристику.

Наводять зразки вживання фразеологізму в різних стилях літературної мови

Двомовні фразеологічні словники – це перекладні словники. У них до наведених фразеологізмів однієї мови подають фразеологічні відповідники іншої, як це зроблено в «Українсько-російському і російсько-українському фразеологічному словнику», укладеному І.Олійником та М. Сидоренко в 1978, чи в праці «Англо-український фразеологічний словник» К. Баранцева (1969).

В історичних словниках за основу взято діахронічний принцип добору і аналізу лексичного матеріалу. Вони містять слова і звороти з різних

пам’яток із перекладом цих слів сучасною мовою. Реєстр укладають на базі пам’яток писемності відповідних історичних періодів мови. Першою спробою створення лексикографічної праці цього різновиду було видання в 1930–1932 рр. лише першого тому (у двох зошитах)«Історичного словника українського язика» за ред. Є. Тимченка. Ціл-

ком завершеною працею став укладений під керівництвом Л. Гумецької«Словник старо- української мови XIV – XV ст.» у двох томах (1977 –1978).

Словник укладено за принципом тезауруса що

передбачало введення до реєстру абсолютно всіх слів, зафіксованих у текстах української мови відповідного часового відрізку – пам’ятках

світського характеру. В історичних словниках із максимальною точністю відтворюють особливості правопису тих джерел, з яких добирають реєстр та ілюстративний матеріал.

Історичні словники дають змогу простежити розвиток семантики слів, визначити періоди їхнього активного і пасивного вживання чи ж

повну втрату ними актуальності

Словники мови письменників фіксують слова і звороти з художніх текстів із тими значеннями, в яких їх використано митцем.

Основна лексикографічна робота в Україні була зосереджена з 20-хрр. в ІУНМ, потім в ІМ, а з 1991 – в ІУМ. У 1951–63 в ІМ виходило спеціальне лексико- графічне видання – «Лексикографічний бюлетень»

*46.Історія української лексикографії: основні етапи та найважливіші лексикографічні праці.

Українська лексикографія має давню традицію, початок якої фактично збігається з виготовленням у Києві найдавніших списків і копій південнослов'янських текстів, а потім появою перекладів з грецької мови і власних оригінальних творів. Перші спроби лексикографічного опрацювання слова пов”язують з внутрішньорядковими і покрайніми глосами, якими пояснювалися грецькі і південнослов'янські слова. Глоси виконували перекладну, тлумачну, етимологічну функції, як у Хроніці Георгія Амартола, Ізборнику Святослава 1073 р., "Повісті временних літ”, "Київському літописі”. У Київській Русі були поширені словники-ономастикони, що призначались для тлумачення християнських імен. Такі лексикографічні праці відомі з ХІІІ ст.

Протягом ХУ – ХУІ ст. продовжувалася традиція використання глос для пояснення незрозумілих слів українськими.

До третьої чверті ХУІ ст. головним виявом лексикографічної роботи залишалися глоси, але мотиви їх використання стали іншими. У цей період виконувались переклади конфесійних текстів з виразною орієнтацією на живу українську мову. Тому постала потреба пояснення неслов”янських слів загальнодоступними лексичними одиницями.

Першим українським словником став "Лексис с толкованиєм словенских слов просто” невідомого автора. Словник не датований, але дослідники довели, що укладався він до виходу з друку "Лексиса” Л.Зизанія, тобто до 1596 р. "Лексис … просто” – це перекладний церковнослов'янсько-український словник, до реєстру якого входить 896 слів, 128 з яких не мають перекладів. Праця була опублікована тільки у 1884 році.

1596 р. у Вільні вийшов друком перший український словник "Лексис, сиречь речения, вкратце собранни и из словенскаго язика на простий руский діалект истолковани”. Його створив видатний український діяч Лаврентій Зизаній-Тустановський. Ця праця містить 1061 словникову статтю.

Л.Зизаній продемонстрував найвищий для свого часу рівень філологічної і лінгвістичної культури в лексикографічному опрацюванні слова.

Памво Беринда, видатна праця якого "Лексикон словеноросский и имен толкование” була видана 1627 р. в Києві. У "Лексиконі” близько 7 тисяч словникових статей. Він складається з 2 частин – власне церковнослов'янсько-українського словника і словника вживаних у тогочасній мовній практиці іншомовних слів. Перекладна частина у словнику П.Беринди відзначається надзвичайною інформативністю. крім перекладу, широкого тлумачення та енциклопедичних пояснень у "Лексиконі” особливо важлива роль відводиться з”ясуванню лексико-семантичних варіантів багатозначних слів, синонімічним відношенням між лексемами.

На ХУІІ ст. припадає лексикографічна діяльність Єпіфанія Славинецького. Є.Славинецький створив перекладний "Лексикон латинский”, який виданий не був, а поширювався у списках як навчальний посібник. У перекладній частині словника поєднуються церковнослов'янські та українські слова. "Лексикон” фіксує українську побутову і виробничу лексику ХУІІ ст.

У співавторстві з Арсенієм Корецьким-Сатановським Є.Славинецький створив "Лексикон словено-латинський”.

Усі згадані староукраїнські словники перевидано або опубліковано вперше у серії "Пам”ятки української мови” протягом 1961 – 1973 рр. В.В.Німчуком.

Друга половина ХУІІ – ХУІІІ ст. характеризувалася поступовим витісненням української мови з освіти і ділового письменства, а також з книгодрукування.Це вкарай негативно позначилось на розвитку лексикографії. У 1793 р. Ф.Туманський опублікував як додаток до історичних документів переклад 333 українських слів російською мовою, що можна вважати першою спробою українсько-російського словника.

З огляду на те, що читачами "Енеїди” були росіяни, перше видання твору супроводжувалося поясненням незрозумілих або малозрозумілих слів шляхом перекладу їх російською мовою У третьому виданні словник містив 1125 слів. Словник І.П.Котляревського став зразком для такого типу лексикографічних коментарів, що дадавалися до різних видань протягом перших десятиріч ХІХ ст. Заслуговує на увагу "Короткий малоросийский словарь” при "Грамматике малоросійского наречия” О.Павловського, виданій у Петербурзі в 1818 р. лексико-фразеологічний матеріал у цьому словнику поділяються на такі частини:

а) прості слова – загальновживана іменникова, прикметникова, дієслівна, прислівникова лексика і службові слова.

б) слова, належні до натуральної історії, - лексико-семантичні групи, що охоплюють назви рослин, тварин, речовин та матеріалів.

в) імена, що даються під час хрещення.

Перший великий словник української мови уклав письменник і перекладач П.П.Білецький-Носенко.(1966) Обсяг лексикографічної праці становить понад 20 тис. словникових статей. Перевершений він був тільки у словниках 80-х рр. До реєстру добиралися слова, властиві тільки українській мові, або спільні з російськими, але відмінні від них за звуковим складом. Специфіка словника полягає також у тому, що в ньому наводяться відомості з українського словотвору, докладно описується словозміна, використовуються синтаксичні коментарі.

Протягом другої половини ХІХ ст. вийшли друком такі лексикографічні праці, як "Словарь малороссийских идиомов” М.Закревського, "Словарь малороссийского наречия” О.Афанасьєва-Чужбинського (1855), "Опыт южнорусского словаря” К.Шейковського (1861), "Словниця української (або юговоїруської) мови” (1873, 1882) Ф.Піскунова.

Російсько-українські словники були представлені працями М.Левченка "Опыт русско-украинского словаря” (1874), М.Уманця та А.Спілки (псевдонім М.Комарова та осіб, що допомагали в роботі над словником), "Словарь російсько-український в чотирьох томах” (1893 - 1898) Є.Тимченка. "Русско-малороссийский словарь” (1897- 1899).

До найвизначніших досягнень української дореволюційної лексикографії належить "Словарь української мови” у 4 т., виданий за редакцією і найактивнішою авторською участю Б.Д.Грінченка в 1907 – 1909 рр.

З 1921 р. у складі ВУАН почав функціонувати Інститут української наукової мови, завдання якого полягало насамперед в укладанні різногалузевих термінологічних словників, виробленні норм української наукової термінології. Протягом 1926 – 32 рр. було видано понад 30 термінологічних слвників.

У 1924-33 рр. вийшли окремими випусками І – ІІІ томи "Російсько-українського словника”, роботу над яким очолював А.Ю.Кримський.

Після російсько-українських словників, виданих Інститутом мовознавства ім.О.О.Потебні і 1937 і 1948 рр, було укладено й видано новий тритомний "Російсько-український словник” (1969), що містить 120 тис. реєстрових слів, багатий лексичний матеріал.

Протягом 1959 –1970 рр. вийшли друком російсько-українські термінологічні словники з фізики (16 тис. термінів), гірничої справи (20 тис. термінів), геології (19 тис. термінів), математики (12 тис. термінів), гідротехніки (13 тис. термінів), ботаніки (понад 10 тис. термінів), фізіології (15 тис. термінів).

ПЕРЕКЛАДНІ СЛОВНИКИ:

1948 – Російсько-український словник (за ред. Калиновича). У 6 т.

1968 – Русско-украинский словарь . У 3 т.

1985 – Російсько-український, українсько-російський словник (Д.Ганич, І.Олійник).

ТЛУМАЧНІ СЛОВНИКИ

1.Словник української мови. В 11 т.

2.Короткий тлумачний словник української мови. К., 1978 – 1988.

3. Словник мови Т.Шевченка. В 2 т. К., 1964.

4.Словник мови Квітки-Основ»яненка

5.Словник іншомовних слів. К., 1974, 1985.

ЕТИМОЛОГІЧНІ СЛОВНИКИ, ІСТОРИЧНІ СЛОВНИКИ

1.Етимологічний словник української мови І т. – 1982; ІІ т. – 1989; ІІІ – 1989. У 7 т.

2.Словник староукраїнської мови ХІУ – ХУ ст. У 2 т. 1977 – 1978.

СЛОВНИКИ СИНОНІМІВ, АНТОНІМІВ, ПАРОНІМІВ

1.Короткий словник синонімів української мови. – К., 1960.

2.Синонімічний словник-мінімум української мови. – К., 1972.

3. Словник фразеологічних синонімів К., 1988.

4. Словник антонімів.

5.Словник паронімів.

ОРФОГРАФІЧНІ, ОРФОЕПІЧНІ СЛОВНИКИ

1.Орфографічний словник української мови. К., 1975, 1977, 1994.

2.Орфоепічний словник. К., 1984.

3.Словник-довідник з правопису та слововдживання. К., 1989.

4. Словник труднощів української мови. К., 1989.

СЛОВОТВІРНІ І МОРФЕМНІ СЛОВНИКИ

1.Морфемний аналіз. К., 1981.

2.Морфемний словник. К., 1983.

3.Українсько-російський словотворчий словник К., 1985.

ФРАЗЕОЛОГІЧНІ СЛОВНИКИ

1.Галицько-руські народні приповідки. 1901 – 1910 (І.Франко)

2.Українські прислів'я та приказки. К., 1984.

3. 1000 крилатих виразів української мови (О.Коваль). – К., 1978.

4. Словник українських ідіом (М.Удовиченко) . К., 1984.

5. Фразеологічний словник української мови. У 2 кн. К.1993.

6 Фразеологічний словник української мови (М.Удовиченко). – К., 1984.

7.Українсько-російський словник . – К., 1978.

*47.Слово як об’єкт морфемного та словотвірного аналізів. Морфеміка. Морфема - мінімальна значуща частина слова. Морф. Аломорф. Варіанти морфеми. Коренева морфема

Морфемний склад слова – це сукупність виділюваних у ньому значущих частин, що утворюють лексико-граматичну єдність лексеми. Морфемний розбір відображає сучасну структуру слова: його системно пов’язані між собою морфеми і специфіку відношень, у яких вони перебувають .Мета морфемного аналізу– виявити, з яких значущих частин складається слово в сучасній мові, вказати тип і значення виділених морфем, їх функції в аналізованому слові. Основним прийомом виділення морфем у слові є підбір однокореневих і одноструктурних слів, тобто слів з тим самим префіксом і суфіксом. При виокремленні суфіксів необхідно враховувати словотвірні зв’язки, включати елементи словотвірного аналізу, наприклад, у словіпо-материнськи наявні чотири суфікси(-ер-, -ин-, -ськ-, -и-), а у словізнесилити – один префіксзне-.Щоб правильно виконати морфемний аналіз слова, треба враховувати специфіку відношень між морфемами та їх функції. Так, в іменникубратíвморфема-ів є флексією, що виражає граматичне значення родового відмінка множини, а в присвійному прикметникубрáтів морфема- івє суфіксом, що вказує на належність особі (пор.:У Тетяни немає братíв; Андрій узяв брáтів олівець).

Морфеміка – це розділ мовознавства, що вивчає склад(будову) слова.

Предмет морфеміки – види морфем за їх значенням, будовою, функціями, походженням; типи значеннєвих морфем(лексичні, граматичні, лексико-граматичні, словотвірні); словоформи і основи словоформ; нелінійні значеннєві одиниці; фонологічна будова морфем; принципи виділення морфем у слові і правила їх поєднання між собою, історичні зміни у морфеміці; лексикографічна морфеміка.

Завданнями є аналіз розподілу морфем і морфемного складу слова, опис законів конструювання морфемних структур слова, визначення допустимих в мові структур, їхніх ознак, правил формотворчої, семантичної та стилістичної сполучуваності морфем.

Морфема – найменша неподільна значуща частна слова, яка має план вираження і змісту. Цей термін ввів Іван Бодуен де-Куртене у 1881р. В укр. мовознавстві цей термін розповсюдився завдяки Є.Тимченку 1907р.

Морф — найкоротший мінімальний відрізок словоформи, або інакше — текстового слова, що наділений самостійним значенням і певною формою. Через те, що морфи реалізуються в конкретних мовленнєвих ланцюжках, вони доступні спостереженню. Родовим поняттям для морфів є морфема. Морф — конкретний лінійний представник морфеми, узагальненої абстрактної одиниці мови, один із формальних її різновидів, що встановлюється при поділі текстового слова.

Аломорф — морф певної морфеми, зовнішня несхожість якого порівняно з іншими морфами тієї самої морфеми зумовлена фонемним складом сусідніх морфів, отже, тільки його позицією в слові. Морфема виступає як клас позиційно зумовлених аломорфів. Ця абстрактна одиниця маніфестується (реалізується) в текстах як сукупність аломорфів.

Аломорфи морфеми характеризують три ознаки. Вони:

1. мають те саме значення

2. наділені формальною (фонемою) близькістю, тобто частково подібним складом фонем і порядком їх слідування,

3. замінюють один одного лише в певних позиціях, перебуваючи в контексті взаємовиключення.

Так, морф -ін- у наведених прикладах з'являється лише після коренів, що закінчуються йотованим. У цій позиції неможливий морф -ин-. Морф -юват- зі значенням неповного вияву ознаки приєднується лише до коренів з кінцевим приголосним н.

Співвідношення між морфою, аломорфом та морфемою приблизно таке саме, як між фоном (звуком мови), алофоном та фонемою. Важливо розуміти, що аби дві морфи відносилися до одного аломорфу, вони не обов’язково повинні мати абсолютно однакове звучання: вони повинні мати лише однаковий фонемний склад та наголос.

Варіанти однієї морфеми — це морфи, які характеризуються фонемною близькістю, наділені тотожним значенням, здатні замінити один одного в складі того ж слова чи словоформи.

На відміну від аломорфів, для яких визначальним є відношення додаткової дистрибуції, варіанти морфеми перебувають у відношенні вільного варіювання.

У мові морфем, що мають варіанти, значно менше порівняно з тими, що реалізуються як сукупність аломорфів.

Прикладом варіантів морфем є:

• закінчення прикметників називного відмінка однини жіночого роду -а, -ая(червона, червоная), середнього -е та -еє (синє, синєє), місцевого відмінка однини чоловічого і середнього родів -ім, -ому (у синім, у синьому, в чистім, у чистому), називного множини -і та -її (високі, високії),

• дієслівні закінчення 1 особи множини наказового способу -імо та -ім /запишімо,запишім, розкажімо, розкажім, ходімо, ходім/;

• закінчення дієслів 1 особи множини дійсного способу -имо/-им, -емо/ -ем:свідчимо, свідчим, знаємо, знаєм;

• прикметникові суфікси -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк-/живесенький, живісінький,любесенький, любісінький, дрібнесенький, дрібнісінький, дрібнюсінький/,

• суфікси інфінітива -ти та -ть: думати, думать, жити, жить;

• дієслівний постфікс -ся та -сь: вагатися, вагатись, скаржитися, скаржитись. Вибір варіантів морфеми часто залежить від стилістичних особливостей їхнього використання. У поетичних текстах, наприклад, повні форми прикметників співіснують з короткими. Так, у Т.Шевченка трапляються високії /могили/, козацькії /очі/, козацькая /воля/, ненька /старенькая/, синєє /море/, лютеє/ /горе/. Для розмовного стилю характерні -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк-:гарнесенький, гарнісінький, гарнюсінький, худесенький, худісінький,худюсінький.