Фонетичний рівень

1. Поява на місці давніх звуків ыта і звука и високого піднесення переднього ряду, перед яким приголосні звуки завжди тверді, напр.:тихий, низький, кислий.

2.Голоснийене пом'якшує попередніх приголосних звуків, напр.:теплий, село, небо.

3. Поява голосного звука і на місці давнього звука ь (ять), напр.: ліс, сіно, хліб(пор. у російській мові лес, сено, хлеб).

4. Чергуванняо,езіуновозакритихскладах, напр.:дім -дому, піч -печі.

5. Шиплячі, губні та звукрв кінці слова завжди тверді, напр.:плащ, голуб, повір.

6. Після шиплячих та й перед наступними споконвічно твердими приголосними звук е змінюється на о,напр.:жонатий(пор.женитися), шостий(пор.шести), копійок(пор.копієчка).

7. Приголосний л змінився на в у формах дієслів минулого часу чоловічого роду, напр.: писав, читав, знав(пор. у російській мові писал, читал, знал).

Морфологічний рівень

1. Збереження окремого типу відмінювання (IV відміна) іменників середнього роду, напр.: теля, курча, ім'я(пор. родовий відміноктеляти, курчати, імені).

2.Збереження давніх закінчень-о/о, -еюіменників (І відміна) у формі орудного відмінка однини, напр.:рукою, петлею, душею(пор. у російській мовірукой, петлей, душой).

3. Закінчення давального відмінка однини -ові, -еві (-єві) іменників чоловічого роду, напр.: батькові, синові, лікареві, Андрієві.

4. Повні стягнені форми якісних прикметників жіночого, середнього роду та множини, напр.: добра, добре, добрі(пор. у російській мовідобрая,доброе, добрые).

5. Збереження форм інфінітива на -тидієслів, напр.: писати, читати, брати (пор. у російській мові писать, читать, брать).

6. Наявність складної форми майбутнього часу дієслів, напр.: писатиму, читатиму, працюватиму.

7. Чергування приголосних г, к, хізз, ц, су відмінкових формах іменників, напр.:нога, рука, вухо - нозі, руці, вусітощо.

Вплив української мови на інші мовиУкраїнська мова  не може як зазнавати впливу, так і впливати на інші сусідні слов'янські мови, особливо на польську та російську , меншою мірою на білоруську. До багатьох «мовних сімей» світу увійшли українські слова «гопак», «степ», «бандура», «борщ»; до польської було запозичено українські слова «hreczka» —гречка, «chory» —хворий, російської — «бублик» —бублик, «подполковник» —підполковник, румунської  — «ştiucă» —щука, «holub» —голуб, білоруської — «ўлік» —облік, «сякера» —сокиратощо). Наша мова вплинула на діалекти сусідніх мов, як-от на говірку донських козаків : «злыдарить» —злидарювати, «кидаться» —скидатися, «вон зарас гутарить» —він зараз говорить.

*38. Лексикологія. Лексичний склад української мови. Активна і пасивна лексика сучасної української мови. Лексика сучасна і застаріла. Неологізми. Індивідуально-авторські неологізми.

Лексикологія – розділ мовознавчої науки, що вивчає словниковий склад, семантичну структуру, системні відношення, їх стилістичну диференціацію.

Усі слова сучасної української мови щодо їх стосунків із різними функціональними стилями поділяються на дві великі групи:

1.Стилістично нейтральна, міжстильова лексика.

2.Стилістично забарвлена лексика обмеженого вжи­вання(слова, що використовуються лише в окре­мих стилях чи в одному з них).

Стилістично нейтральна(міжстильова)лексика вико­ристовується в усіх мовних стилях(батько, сестра, го­лова, будинок, стіл, вітер, жито, соловей, білий, десять тощо).

Стилістично забарвлена, вужчого стилістичного призначення лексика пов’язана не з усіма, а з окреми­ми функціональними стилями. Сюди належатькниж­на, розмовна, просторічна лексика, діалектизми, терміни, професіоналізми, жаргонізми, арготизми.

Книжна лексикавключає в себе слова, що познача­ють абстрактні поняття:здатність, старанність, мистец­тво; слова із забарвленням урочистості:воїн, корифей, мадонна, серед яких і більшість старослов’янізмів:бла­говісний, благословенний, храм; застарілі слова, що вико­ристовуються в сучасній літературній мові: інквізиція, кольчуга, ясир; поетичні слова:блакить, злотокосий, живо, дайний та ін. Книжна лексика переважає в писемних варіантах стилів. Між книжною й загальновживаною лексикою неперехідної межі немає. З розвитком науки й культури, з підвищенням освітнього рівня, зі змінами в житті народу слова, колись книжні, стають загально­вживаними.

До складу розмовної лексикиналежать слова, що є літературними, але надають мовленню розмовного забарвлення. Як правило, вони використовуються в ус­ному варіанті літературного мовлення (під’юджувати, репетувати, мастак; роздзвонити — «проговоритися»).

Діалектизми — це слова, поширення яких обмежуєть­ся територією певного наріччя (діалекту). Лексичні, етнографічні, семантичні та ін. діалектизми не вико­ристовуються в науковому та офіційно-діловому сти­лях, крім тих випадків, коли вони є предметом опису та вивчення (у таких науках, як діалектологія та етног­рафія).

Діалекти є невичерпним джерелом збагачення літе­ратурної мови. Чимало діалектизмів стало надбанням загально-українського красного письменства. Проте без потреби вживати діалектну лексику не слід, оскільки невмотивовано й невдало використані діалектизми за­смічують літературну мову, роблять її незрозумілою, важ­кою для сприймання.

Словник мови містить активний шар лексики, що по­стійно використовується носіями мови і не має відтінку новизни чи давності, і пасивний, до якого належать за­старілі слова й неологізми.

Активна лексика становить ядро словникового складу мови. Вона об'єднує як споконвічно українські слова, так і численні групи запозичених слів. Головна її ознака — регулярне використання у сфері діяльності людини. Зокрема слова хліб, молоко, яблуко, дорога, тролейбус, повітря, дочка, дощ, великий, солокий, читати, тут тощо — загальновживані слова, використовуються у побуті. Проте до активної лексики належать і такі слова як синус, косинус, діагональ, перпендикуляр, префікс, іменник, речення, кома, кут — терміни.

Пасивна лексика — слова, які вийшли або виходять з активного вжитку, а також нові слова, недавно створені чи запозичені з інших мов — неологізми. Серед неологізмів в українській мові зараз є такі слова як геном, клонування, клон, менеджмент, логістика, віртуальний. Кожне слово на час своєї появи було неологізмом. Наприклад, свого часу слова метрополітен, космодром, телебачення, місяцехід були неологізмами. Проте тепер ці слова стали звичайними і до неологізмів їх більше не зараховують. Поряд із звичайними є семантичні неологізми — слова, що раніше існували у мові, проте з часом набули інших значень. Наприклад народний депутат. Нові неологізми творяться за наявними у мові моделями. Так, за зразком біологія, геологія, зоологія утворилися слова вірусологія, дельфінологія, спелеологія... За зразком атмосфера, стратосфера утворено слово біосфера і так далі. Є також і авторські словотвори. Наприклад вірш Івана Драча: Бабусенько, бабулиня, бабусенція. Ой гаряча, ой бабулик, ой-ой-ой-єчки. Авторські або індивідуальні неологізми є поширеним явищем в українській літературі. Інивідуально-авторські неологізми рідко переходять у загальновживану лексику. Як правило, вони надовго зберігають забарвлення образної індивідуальності й доречні тільки в окремих творах, де виконують певну художню функцію. Неологізми окремих сучасних українських письменників: Андрія Малишка: огнепоклонники, злотоголово Дмитра Павличка лебедіють Павла Тичини: аеропланити, багряноводний, бистрозір, брунькоцвіт, вічнодумний, сонцеприхильник, яблуневоцвітно, ясно-соколово Ліни Костенко: золотаве звечоріння, стрімголова малеча, одкам'янійте, статуї античні, пензлі боговгодні Василя Стуса спогадування, сніння, серцеокий, самозамкнений, стотривожна душа, на цих всебідах, усевитончуваний зойк Михайла Стельмаха місяць-білогривець, підсмуток очей, нездужжя, пора зацвітать і одцвітать, зашовковитися, піднебесність Олеся Гончара рожеве клубовиння, надвечірність, гороїжиться берег, двигіт ударів, протисезонно. Деякі зі створених письменниками неологізмів увійшли до загальновживаних слів. Найбільше це стосується літераторів 19 століття і першої половнини 20: Старицький М. мрія, майбутнє, крок Франко І. поступ, чинник Олександр Олесь прагнути Винниченко В. незграбний, бруд, окремий М. Рильський розкрилитися М. Стельмах всніжити

Архаїзмами у загальному визначенні називаються слова, що вийшли з широкого вжитку й перейшли до так званого пасивного запасу лексики національної мови. У більш точному розумінні до архаїзмів належать слова, «що називають такі предмети чи поняття, які самі по собі аж ніяк не застаріли, але для позначення яких тепер користуються іншими словами». Від інших застарілих слів, зокрема історизмів, архаїзми таким чином відрізняються тим, що мають у сучас­ній мові синоніми. Усі наявні в мові архаїзми поділяються на окремі типи. За класифікацією, поданою в довіднику сучасної української мови, таких типів виділяється П'ять

1. Власне лексичні архаїзми — слова, витіснені з мови словами з іншим коренем: рать — військо, уста — губи, рот, перст — палець.

2. Лексико-словотворчі архаїзми відрізняються від сьогоднішніх відповідників суфіксами або префіксами: вої — воїни, шкатула — шкатулка, коляса — коляска.

3. Лексико-морфологічні архаїзми характеризуються застарілою граматичною формою: роль — роля, читає — читаєши, моліться — молітеся, сини — синове.

4. Лексико-фонетичні архаїзми від сучасних назв різнять­ся однією чи двома фонемами: поет — піїт, злато — золото, ріжний — різний.

5. Лексико-семантичні архаїзми — застарілі значення слів, які тепер уживаються з іншими, сучасними значеннями: живот (життя), язик (мова, народ), мир (громада, світське життя). В художніх творах архаїзми можуть використовуватись з метою: 1) відтворення історичного колориту тієї доби, про яку йдеться у творі, наприклад: «А паче всього він хоче, — тут сотник обернувся до Замойського, — він хоче, щоб козацтву реєстровому якнайскорше таки виплатили державне утри­мання» (І. Ле); 2) мовної характеристики особи, яка говорить, наприк­лад: «Мир дому і живущим в ньому, — сказав Балабуха, обнявши отця Степана» (І. Нечуй-Левицький); 3) надання мові відтінку урочистості, схвильованої під­ несеності над звичайною, побутовою формою вираження, наприклад: «Світе вольний, несповитий» (Т. Шевченко); «Що ти за сила єси?» (П. Тичина); 4) створення комічного враження, наприклад: «Турн тяжку боль одоліває, к Енею руки простягає і мову слезную рече...» (І. Котляревський). 

Історизмаминазиваються слова, застарілі через те, що вийшли з ужитку ті предмети, які вони позначали, наприклад: мушкет, кунтуш, опанча, шеляг, челядь і т. д. З цієї ж причини історизми інколи називають матеріальними архаїзмами. На відміну від останніх історизми не мають у сучасній мові синонімів. Історизмитрапляютьсяпереважно в худож­ніх творах історичної тематики, де вони позначають реалії доби, про яку йдеться, а також слугують засобом відтворення колориту мови тих часів, наприклад: «І була під Києвом січа велика. Стріли закрили сонце, а від тупоту копит, іржан­ня коней і брязкоту заліза не чути було людського голосу. Ціла орда з ханом Отроком прийшла під Київ. <...> (Л. Мосендз).

*39.Територіальні діалектизми, їх види. Жаргонізми та арготизми в українській мові. Загальна характеристика. Професійна лексика.

Діалекти-це загал нар. Фон мови що обєдн. Групу говірок повяз між собою рядом спільних явищ невідомим спільним говіркам.

Є діалектизми

1)Власне лексичні відрізн за фонет. І графічною оболонкою(картопля-крумплі)

2)семантичні-слова що за зовн формою збігаються із літ. Але мають відмінне лекс. Значення вага- журавель(гуцульське)

3)етнографізми- це назви предметів понять характ.для побуту … притаманній певній місцевості.(сардак-зим. Одяг.

Основною причиною виникнення територіальних різновидів мови є утруднення і послаблення зв'язків між різними місцевими угрупованнями мовної спільності, що зумовлюється географічними, економічними, політичними, релігійними, демографічними та іншими обставинами. Межі між окремими діалектами дуже нечіткі, окремі мовні риси охоплюють різну територію, їхні кордони, які в картографічних зображеннях називаються ізоглосами, перетинаються, і лише досить приблизно можна встановити територію поширення мовного явища (яка називається його ареалом), як і кордони самих діалектів. За ступенем стійкості при визначенні діалектних ареалів найбільше важать фонетичні явища, після них ідуть морфологічні, а лексичні ізоглоси найрозмитіші.

На основі нечіткості діалектних кордонів деякі лінгвісти прийшли до заперечення існування самих діалектів, але такий погляд спростовується реальністю діалектних рис та їх територіальною обмеженістю. В українській мові, наприклад, розрізняють три наріччя: північне, південно-західне й південно-східне. Північне охоплює східнополіський, середньополіський та західнополіський говори. До південно-західного належать волинський, подільський, наддністрянський, надсянський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, закарпатський та лемківський говори. Середньонаддніпрянський, слобожанський та степовий говори утворюють південно-східне наріччя української мови.

До професійної лексики, що виникає стихійно, близька створювана цілеспрямовано наукова й технічна термінологія. Відмінність між ними полягає в тому, що наукова термінологія не допускає існування територіальних варіантів, а професійна лексика може інколи набувати й локального характеру. Так, окремі частини ткацького верстата мають у різних районах України різні найменування:навійіворотило,ставкиістативи,победриниіжердки,песикіжабкаабоцуга,поперечницяйшайдата ін.

Термін на відміну від професіоналізму є водночас офіційно прийнятою назвою поняття. Трапляються випадки співіснування терміна і професіоналізму: друкарська помилка — ляп, синхрофазотрон —каструля. Отже, термін більше властивий писемній мові, а професіоналізм — розмовній. Розповідаючи про подію на футбольному полі, репортер напише: Суддя показав гравцю Н. жовту картку, а друзям скаже: Суддя показав Н. горчичника.

Іншим різновидом соціальної диференціації мови є жаргон. Розрізняють групові, чи корпоративні, жаргони і жаргони декласованих елементів.Корпоративні жаргонихарактеризують мовну діяльність людей, які пов'язані між собою спільними умовами життя й інтересами (навчання в школі чи вищому учбовому закладі, служба в армії, колекціонування і т. ін.), тому основу такого жаргону складають професійні жаргонізми. Професійний характер мають, наприклад, слова і вирази вузівського жаргону:пара— «лекція»,шпори— «шпаргалки»,шеф (шефиня)— «керівник дипломної чи курсової роботи»,по діагоналі- «дуже поверхово» (читати книжку чи конспект);хвіст— «нескладений залік чи екзамен», і т. ін. Але поряд з ними в жаргоні вживаються й розмовно- побутові слова або слова, запозичені з інших жаргонів:махнути«обміняти»,купити когось-«по-жартувати з кого-небудь»,сачкувати— «ухилятися від обов'язків»,намилити шию— «критикувати»,рубати— «їсти»,бабки- «гроші»,чувак— «хлопець»,шарага— «група своїх» тощо.

Жаргони декласованих елементів,тобто злодіїв, жебраків та інших антисоціальних елементів, які намагаються специфічною термінологією приховати свою діяльність, називають також арго. Зовнішня система мови формується і функціонує під впливом трьох чинників — часового, просторового і соціального.

У сучасній українській мові виділяють три основні групи діалектів: північну, південно-східну та південно-західну.

1.Північні діалекти. Територія північних діалектів відділена від південних умовною лінією, що йде на північ від Володимир-Волинського: Здолбунове - Житомир - Біла Церква - Корсунь-Шевченківський - Канів - Лубни і на захід від Сум до Суджі. На північ від зазначеної лінії знаходиться стокілометрова зона перехідних говірок до південно-західних і південно-східних діалектів.

Найголовніші особливості північних діалектів такі.

Фонетичні:

а) наявність дифтонгів [уо], [уе], [уи], [уі]на місці давньогоов історично нових складах (вуол, вуел, вуил, вуїл) або монофтонга[у], [ÿ], [и](вул, кут, нÿс, мистзамість літературнихвіл, кіт, ніс, міст);

б) наявність на місці давнього ēв нових закритих складах та на місці ђ дифтонга[іе](піеч, шіест, діед, ліес) або монофтонга[е](печ, стена, мешок);

в) збереження дзвінкої вимови приголосних у кінці слів і перед глухим приголосним (дуб, колодез, казка);

г) ствердіння [р]у кінці слова та в деяких інших позиціях (базар, зора, вечерат);

д) тверда вимова звука [ц] (хлопец, серца); є) наявність звукосполучень [гі], [кі], [хі] проти літературних [ги], [ки], [хи] (стожкі, ложкі, тонкі палец, сухі лист).

Морфологічні:

а) закінчення іменників II відміни чоловічого (середнього) роду в давальному відмінку -убез розрізнення назв осіб (брату, коню, ведру);

б) закінчення прикметників чоловічого роду називного відмінка однини без -й (і), тобто стягненої форм (молоди, дебели, осінн'і) і навпаки;

в) уживається нестягнена форма прикметників (займенників) жіночого роду називного й знахідного відмінків однини та називного множини [малаjа, малуjу, таjа, туjу, поўниjі, нашиjі];

г) в інфінітиві переважає суфікс -т'-, рідко вживаються форми на -ти [робйт', брат', пуіти'].

Лексичні: наявні обласні (вузьколокальні) слова: кияхи(кукурудза),вилка(рогач),вихолка(гойдалка),утва(качки),валка(череда) та ін.

До північних діалектів входять східнополіські, середньополіські і західнополіські говори, що різняться окремими рисами.

2.Південно-західнідіалекти поширені в південно-західній Україні. Сюди входить і Закарпатська область. У них найбільше збереглися архаїчні форми і фонетичні риси давніх епох.

Найголовніші особливості південно-західних діалектів такі.

Фонетичні:

а) перехід давніх [о], [е] в новоутворених закритих складах в [і] (віл, кінь, піч, осінь);

б) перехід давнього дифтонга [іе], позначуваного буквою ђ, в [і] (білий, пісок, літо);

в) вимова ненаголошеного [о] з наближенням до [у] (чо^улов'ік, со^уб'і);

г) тверда вимова [р], зрідка поява після твердого [р] звука [j] (рабий, расно, бурjа, варjу);

д) наявність поряд із нормативними звукосполученнями -ри-, -ли- (на місці давніх-ръ-, -лъ-, -рь-, -ль-між приголосними) звукосполучень [ир], [ил] чи [ер], [ел] (кирниця - керниця, сильза, гирміти);

е) відсутність подовження м'якого приголосного в іменниках з давнім суфіксом –ьj- [жит'е, нас'ін'е, з'іл'е];

є) оглушення дзвінких приголосних у кінці слова і складу перед приголосним (рас, рипка, т'ашка), хоча в багатьох карпатських говорах зберігається дзвінкість приголосних у цих позиціях;

ж) у частині говорів спостерігається дорсально-палатальна (дуже м'яка) вимова з призвуком шиплячого звуків [з], [с], [ц], [дз], [з^жор'ана н'іч, с^шпина, ц^чв'іте, дз^джв'ін] та перехід звуків [н], [д], [т] у певних позиціях в [ĭ] (годиноĭка, дваĭц'ат', д'івоĭка).

Морфологічні:

а) поширення флексій -ови, -еви- в давальному відмінку однини іменників II відміни (братови, коньови, коневи);

б) поширення флексії -омна м'яку і мішану групи іменників II відміни (хлопцом, коньом);

в) збереження етимологічного -ив давальному і місцевому відмінках однини та називному множини іменників II відміни (земли, по земли, на кони, у кінци, на поли); г) наявні застарілі форми займенників при дієсловах (зроби мі, узяв тя, ся бою, питав го); д) наявність залишків давньої перфектної форми минулого часу (пішов-єм, пішла-м, пішли-сьмо); є) вживання аналітичної форми майбутнього часу (му робити — робитиму, меш робити — робитимеш, мемо робити — робитимемо) та ін.

Лексичні:наявні в говірках вузькодіалектні слова:кліть(комора),неньо(батько),бадіко, вуйко(дядько),вепр(кабан); у тому числі багато засвоєнь з польської, румунської, угорської мов:гречний(чемний),милитися(помилятися) — з польської;гавра(барліг ведмедя),плай(гірська стежка),сарака(бідний, нещасний) — з румунської;марга, маржина(худоба) — з угорської.

Кожна з трьох груп південно-західних говірок — південно-волинська, галицько-буковинська і карпатська — мають багато спільного, відрізняються окремими фонетичними і граматичними рисами.

3. Південно-східнідіалекти охоплюють територію більшої частини центральних (Київської, Черкаської, Полтавської, Харківської), південних і східних областей України (Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, більшої частини Одеської та частини Сумської).

Порівняно з іншими південно-східні діалекти виявляють менше відмінностей і мають більше рис, спільних з українською літературною мовою. До південно-східної групи належать говори центральної Наддніпрянщини, які лягли в основу сучасної української літературної мови.

Соціальні діалектизми все частіше проникають у художні твори:– Це було б суперово!(Юрій Покальчук); Ви, пацани,базар би фільтрували!;

Структура соціальних діалектів

1. Професійні мови – мисливців, риболовів, гончарів,шахтарів, металургів, професійної інтелігенції.

2. Групові, або корпоративні, жаргони чи сленги учнів, студентів, спортсментів, головно молодіжних колективів.

3. Таємні мови, арго декласованих елементів, ремісників,торгівців. Злодійське арго, блатні мови, таємні жаргони.

Г. Аркушин уклав „Словник евфемізмів, уживаних у говірках та молодіжному жаргоні Західного Полісся і західної

частини Волині” (2005). Тут він спробу- вав розрізнити діалектизми, жарго- нізми й арготизми. Ось як там нази- вають звичайну хату: діалектизми – конура́, халабу́да, розвалю́ха;

жаргонізми – апартаме́нти, ха́узе, конура́, нора́, малі́на;арготизми – хаза́. Найприйнятнішою, за Л. Ста- вицькою, є така термінологічно-поняттєва парадигма соціальних діалектів:

1) арго, 2) жаргон, 3) професійний жаргон, 4) сленг. Проте більш популярний такий поділ: арго – жаргон – сленг.

АРГО – особлива умовна мова певної відокремленої професійної чи соціальної групи. Складається з видозмінених елементів природної мови чи двох мов. Це засіб прихову- ванняпредмета комунікації. Мова декласованих елементів, злодіїв,

жебраків. Виникнення арго пов’язане з тим періодом доби феодалізму, коли існували закриті корпорації ремісни- ків,торгівців, жебраків з метою збереження своїх таємниць. Відомі

арго сліпих кобзарів і лірників, сліпих жебраків;школярські й бурсацькі арго, пов’язані з розважальним характером. Власне, це були арго-жаргони. К. Ши ро- цький називає їх жаргоном,О. Горба́ч – арго.

2006 р. у Львові була опублікована велика праця О. Горбача́ „Арґо в Україні”, у якій проаналізовані джере- ла до вивчення українського арго, етимологічна аналіза арготизмів.

Автор називає професійні арго, арго злодіїів, тюремників, каторжан та вуличників, арго школярів та сту- дентів, мову пастухів. Наведемо приклади східноукраїнських арготизмів міської вулиці та школи: ада́мові сльо́зкьі́ – горілка, а́мба –

кінець, на ара́па – не підготувавшись, одби́ли бала́бухи – відбили печінку, баланда́ – рідкий суп, ба́ки забива́ти кому́сь__ заговорювати когось, обдурювати когось, бан – залізнична

станція, баньки́ – очі, кльо́вий – добрий, шкраб – учитель, шу́ри-

му́ри водьі́ть – фліртувати з дівчиною, зна́ти на йа́ть – дуже добре знати. Усі вони мають переважно позначку „харк.”, тобто „харківське”, і записані від мешканців Харкова В. Михайловсько- го і проф. М. Глобенка.

Горбач виділив „український елемент в арґо”, вважаючи при цьому його „основою українських арґо”. Ось приклади одеського арго: кепаться – купатися, моряшка – море.

Відзначимо метатезу: вогори́ти – говорити, метафори: кам’яний

мішок – тюрма, макітра – голова; метонімії з евфемізмами: купити – вкрасти; іронічні вислови: засвітити комусь –вдарити; перифрази: натягнути ноги – померти; уживання

власних імен на позначення типів людей, речей: сидір – мішок, клунок, фомка – лом.

З а п о з и ч е н н я з і н ш и х м о в :

П о л о н і з м и : яда́чка – рот, уста; ру с и з м и : больно́й –дуреньчертье́й дать – набити;

ци г а н і з м и : ракло́ – босяк, шкери – штани, ха́вало – рот, лице;

р у м у н і з м и : кантить – говорити, ча́нити – лити, мо́теньc2а, Ще недавно його оцінювали як „словесне сміття” (Ф. Філін), „словесне хуліганство”, „грубість”. Жаргон обслуговує

найважливіші для її носіїв ситуації. Відомий фронтовий жаргон:

сабантуй – обстріл, самовари – міномети, огірки – снаряди,мішок, котел – оточення (в Олеся Гончара у „Прапороносцях”).

Раніше знаний бурсацький жаргон на Поділлі. Його,наприклад, зібрав Кость Широцький. Серед них багато слів

„московських, польських, сербських”: дуби́на – здоровець, дере́вня – простак, калі́на – красна дівка, во́нса – вуси, пеньо́ндзи– гроші; єврейські: шахрай – нечесна людина, італійські: мадона– прислужниця. К. Широцький опублікував „Словарець бурсацького говору” – „в українській діалектології та етнографії це найдосконаліша фіксація жаргонової системи”, як вважав сам автор. Власне, це жарго- нізми учнів Кам’янець-Подільської духовної семінарії, де він навчався в 1851–1856 рр. Ось деякі приклади зі „Словарця”: антімонія – пуста балачка, ба́лухи –очі, бе́льбас – здоровенний, а дурний. Деякі бурсацькі фразеоло- гізми: битва з кабардою – сутичка бурсаків з міщанами, весе́лими ногами – п’яними ногами, души́ти комара – спати,запусти́ти журавля – запустити очі в книжку, красна дє́виця соромли- вий хлопець,чорне море– широкі штани.

Відомі п р о ф е с і й н і ж а р г о н и . Серед них жаргон спортсменів: програти всуху, гірчичник – жовта картка- попередження, розмочити – відкрити рахунок; міліцейський

жаргон: заказуха – убивство на замовлення, глухар – нерозкритий злочин; жаргон музикантів: врубати – вмикати на повний голос, лажа – та, що низько оцінюється; комп’ютерний жаргон: комп – комп’ютер, персик – персональний комп’ютер вухо, жабка, собака, песик, бобик, блямба –спеціальний знак,клава – клавіатура.

Складає інтерес жаргон шахтарів (гірників). Серед них баба яга –підвісна дорога, балда – важкий молот, туди-сюди –кліть для перевезення шахтарів, конюшня – незаповнений простір, свистун прийшов – поява в лаві метану, який вида є свист. Відомі жартівливі або іронічні вислови: день фантиків, день шахтаря – день одержа- ння шахтарями зарплати, тормозок– їжа, яку бере з собою шахтар у шахту.

Широко відомий м о л о д і ж н и й жаргон. Його призначення –

1) настанова на фамільярність,

2) бажання порозважатися,

3) намагання виділитися, блиснути слівцем.

„Молодіжний жаргон – це особлива мова у складі загальнонаціональної мови, яку використовують люди відповідного віку в невимушеному спілкування з однолітками”(Є. Удзінська).

К р и м і н а л ь н и й жаргон посідає одне з провідних місць. Майже в усіх країнаї Європи є мова злочинного світу. В українській мові виділяється дві мовні стихії кримінального

жаргону: 1) західноукраїнський, пов’язаний з польським,чеським та німецько-ідиш, і 2) центрально- та

східноукраїнський, пов’язаний з російським жаргоном.

Ось як представлене поле ЛЮДИНА в кримінальному жаргоні (За Л. Стави- цькою). Він віддзеркалює два світи: свій, тобто злочинний, та світ решти – ворожий, чужий, гідний того, щоб його обдурювали. Злодії – це люди, незлодії – скотинка,фраєри; вівця, дятел, лох. Селянин і селянка – суслик і хрюшка.

Не в пошані й інтелігент – олень фарши- рований, очкарик.

Номінації цінності життя: житуха, жити кучеряво,житуху гнути –погано жити. Протилежне смерть: матросов – самогубець.

Зневага до почуттєвої сфери: дрейфити, ловити мандраж. Ось деякі негативні емоції: амба – безвихідь, бути в диму – не знати, що робити; кайф зірвати.

СЛЕНГ – нелітературна лексика з відтінком особливої неформальності та не обмежена певним регіоном. Його

вивчення розпочалося пізніше: зазна- чимо що цей термін відсутній і в енциклопедії „Українська мова” (2000). Учений В.О. Хом’яков визначає його як „особливий периферійний пласт

неліте ратурної лексики і фразеології, що знаходиться як поза межами літературно-розмовної мови, так і поза діалектами загальнонаціональної мови”. Його риси:

1) відносно стабільний

для певного періоду,

2) широко розповсюджений,

3)загальнозрозумілий,

4) нелітературний,

5)емоційно-оціночний та експресивний, 6) часто є протестом-насмішкою над

соціальними, етичними, мовними умовностями й авторитетами.

Термін запозичений з англійської мови, де в нього загальне значення – „неформальна мова”. Етимологія терміна не з’ясована: то „циганська мова”, то „мова арештантів”. Зараз частіше його розуміють як жаргон.

Ось деякі зразки сленгових слів та висловів: абіту́ра, аварі́йка, автомат (залік), Альоша (простакуватий хлопець),дружити з аптекою, при баблі (при грошах), база́р (розмова), гнилий базар (сумнівна розмова), бу́льбашки (шампанське), бухий у дим, у до́ску, у до́шку, удрабада́н, у дупель. Етимологія деяких уживаних жаргонізмів:

До лампочки – це специфічний одесь- кий зворот, що виник під впливом українського іпольськогопросторіччя.

Прийменник до має значення „до чого”, пол. gadać do lampy„говорити даремно щось до когось”, як об стінку горохом; так,

ніби ти звертався б до лампочки. Букв. значення: „ставитися до кого, чого як до лампочки, тобто до нецікавого побутового предмета. За тією ж моделлю в рос. мові до лампы, до лампады, до фени, до феньки, до фонаря, до потолка.

Крити нічим „нічого заперечити. Постало в арго мошенників-картярів, означало, що в гравця немає карт, якими він міг би бить (крить) карту суперника.

„У професійногофілолога і пересічного мовця почасти складається уявлення про суто російський характер жарґон- ного слововживання, –зазначає Л. Ста- вицька. Проте „потужний український етно- та лінґвоментальний код аж світиться у російськомовних дискур- сах…”. „У російський жарґон на правах

запозичень потрапили з української мови халява, забивати баки; у російсь- кому жарґоновживанні фігурують українізми гиршый, цикавый, ковтать, вабить, файний; український синтак- сис легко прочитується в жарґонізмах до лампочки – „все равно”, до хауза – „домой” та інших („Українська мова без прикрас”).

У жаргоні є чимало анти естетично- го,непристойного.

*40.Склад української лексики з погляду її функціонально-стильового використання: загальновживана (міжстильова) лексика і стилістично маркована: розмовно- побутова, суспільно-політична, офіційно-ділова, науково-термінологічна, емоційно-експресивна і книжна лексика.

Стилістично нейтральна лексика є основою будь-якого висловлювання. До неї належать слова, що є назвами предметів навколишньої дійсності (земля, степ, річка), явищ природи (сніг, дощ, вітер, спека),

людей за біологічною статтю та родинними стосунками (чоловік, жінка,хлопець, дівчина), речей, пов’язаних із життям людини, та їхніх частин –

предметів побуту; страв, предметів одягу, взуття, знарядь праці (тарілка, хліб, сукня, сорочка).

Серед слів, співвідносних з окремими функціональними сти-лями, розрізняють лексику розмовну, експресивно забарвлену та книжну з підгрупами: суспільно-політична, виробничо-професійна,науково-термінологічна, офіційно-ділова.

Розмовну лексику співвідносять з розмовно-побутовим стилем літературної мови. Їй властива стилістична зниженість, обмеженість ужи-

вання за розмовно-побутовим мовленням (помітка «розм.» у словниках):роботяга, гуляка, комизитися, пика; уживано в художніх творах як засіб

характеристики героїв, у публіцистичному стилі для надання мовленню жвавості І. Ющук називає таку лексику розмовно-побутовою.

До експресивно забарвленої лексики належать урочисті та такі, що позначаючи відповідні поняття, виражають ставлення мовця до назва-

ного і надають мовленню виразності, образності, емоційного забарвлення: батьківщина, велич, благословенний, сум, хлопчиськ.

Книжна лексика властива писемній формі літературної мови (помітка«кн.» (книжне) у словниках), уживана не лише в писемному мовленні, а й усному. Книжну лексику поділяють на кілька груп.

І. Ющук називає її лексикою художніх творів, характеризує образністю,метафоричністю, переносним уживанням слів, поетизмами, наприклад:

маєво, розбуялий, джерельно-чистий, витися .

Суспільно-політична лексика, чи лексика публіцистичного стилю (І.Ющук) – слова, які називають явища навколишньої дійсності, пов’язані

з політичним, громадським життям суспільства і людини в суспільстві,тобто це слова, що називають поняття, пов’язані з політичною діяльністю, суспільним та економічним будівництвом у країні, характер стосунків між державами, державно-адміністративні, партійні органи,наприклад: суспільство, держава, комунізм, преса, газета.

Виробничо-професійна лексика складається зі слів, що називають професії, посади, виробничі процеси, знаряддя праці, приміщення,в яких відбуваються виробничі процеси, та інші поняття, пов’язані з

виробництвом, наприклад: відділ, секретар, дисципліна, бригада, бухгалтер. Кожну галузь виробництва характеризують «своєю» виробничо-

професійною лексикою: лікарня, тонометр, школа, учитель-методист,семінар, лебідка.

Слова чи мовні звороти, властиві мовленню людей певної галузі виробництва, називають професіоналізмами.

Науково-термінологічна, чи наукова (І. Ющук) лексика – це сукупність слів, що вживають у науковій літературі та мовленні людей,діяльність яких пов’язана з тією чи тією галуззю науки. Значну її час-

тину становлять терміни – слова чи словосполучення, що виражають відповідні поняття певної галузі науки, мистецтва, суспільного життя;

є однозначними, позбавленими емоційного, стилістичного забарвлення.

Науково-термінологічну поділяють на загальнонаукову (уживають в усіх

чи багатьох галузях науки, наприклад: диференціація, твердження, доказ, категорія, зіставлення) і галузеву (властива кожній окремій на-

уці, у них відображено специфіку наукової галузі, наприклад: інтуїція,здібності, фонетика, речення, октава, мотивація навчання, зоологія,динамік).

Офіційно-ділова, чи адміністративно-ділова (М. Плющ), лексика об’єднує слова, уживані в офіційно-діловому стилі літературної мови:

у канцелярському мовленні, державних та урядових постановах, указах та інших документах, ділових паперах. Ці слова однозначні, позбавлені

емоційного, стилістичного забарвлення, уживані в чітко визначеному для кожного з них місці певного документа, наприклад: постанова, ухвала, кодекс, декларація, заява, оголошення, звіт

А. Грищенко розподіляє стилістично забарвлену лексику на лексику усного мовлення, лексику писемного мовлення, якою послуговуються

офіційно-діловий (канцелярсько-діловий, державного управління, юридичний, дипломатичний тощо), публіцистичний і науковий функціональ-

ні стилі.

О. Пономарів визначив критерії функціонально-стильового розмежування сучасної української літературної мови, тобто поділ на функціональні стилі. Функціональний стиль – це різновид літературної мови, який визначають сферою вживання і характеризують особливими лексичними, граматичними, фразеологічними та іншими засоба-

ми: офіційно-діловий стиль (оформлення різних актів державного,суспільно-політичного, економічного, життя, ділових стосунків між членами суспільства, характеризують логізацією викладу, уживанням

усталених конструкцій, зокрема безособових та наказових, відсутністю

емоційного забарвлення); науковий стиль (обслуговує різні галузі науки й техніки; йому властиве широке використання термінів та абстрактних слів, складних речень, зокрема складнопідрядних); публіцистичний (поєднання логічного викладу, доказовості і переконливості з емоційністю та образністю); художній стиль (уживання слів у прямому і переносному значенні, використання всіх засобів виразності – лексичних, синтаксичних, фразеологічних, широкий вияв авторської індивідуальності); розмовний (складниками цього стилю є інтонація, міміка, жести, конкретна ситуація; стиль переважно представлено усною формою, а у письмовому вигляді використовують як діалогічне чи політологічне мовлення в художніх творах).

Слова вужчого стилістичного призначення пов’язані не з усіма, а з окремими функціональними стилями: книжна, розмовна, просторічна лексика, терміни, професіоналізми, жарґонізми, арґотизми, діалектизми.

Із стилістичною настановою в українській літературній мові, переважно в художньому стилі, уживають такі групи загальнонародної лексики, як діалектизми (територіальні), арготизми (соціальні діалектизми),вульгаризми.

41,Фразеологізм, його ознаки. Співвідношення фразеологізму із синтаксично вільними словосполученнями та словом. Зв’язок фразеологізмів із частинами мови: дієслівні, іменникові, прикметникові, прислівникові, вигукові фразеологізми. Синтаксичні функції фразеологічних одиниць.

Фразеологією називається розділ мовознавства, що вивчає усталені мовні звороти.

Об’єктом дослідження фразеології як розділу мовознавства є стійкі вислови, їх семантика, структура, походження, роль у мові, взаємозв’язок з іншими мовними одиницями, зокрема словом і реченням.

Фразеологією називають також сукупність усталених зворотів певної мови

Стійке сполучення, що являє собою змістову цілісність і відтворюється в процесі мовлення, називається фразеологізмом.

Предметом фразеології як окремого розділу мовознавства виступає дослідже- ння природи фразеологізмів, властивих їм структурних і семантичних ознак, а також джерел формування і закономір- ностей функціонування у мовленні

Об’єктом вивчення фразеології є фразеологічні одиниці, чи фразео-

логізми. Стійке сполучення двох і більше слів, яке в процесі мовлення відтворюється як готова словесна формула і звичайно являє собою семантичну цілість, називають фразеол-о гічною одиницею, чи фразеологізмом.

На думку Н. Шкуратяної та С. Шевчук, фразеологічною одиницею(фразеологізмом) називають лексико-граматичну єдність двох і більше нарізно оформлених компонентів, граматично організованих за моделлю

словосполучення чи речення, яка, маючи цілісне значення, відтворюється в мовленні за традицією, автоматично, наприклад: землі під ногами не чути, брати бика за роги.

А. Грищенко фразеологізмом називає семантичне пов’язане сполучення слів, яке, на відміну від подібних до нього за формою синтаксичних структур

(словосполучень чи речень), не створюється в процесі мовлення відповідно до загальних граматичних і значеннєвих закономірностей поєднання слів, а відтворюється у вигляді фіксованої конструкції з властивим їй лексичним складом і значенням.

У вільних словосполученнях, що становлять основу функціонування синтаксичної системи української мови, слова поєднуються як автономні одиниці, не втрачаючи властивих їм індивідуальних лексичних значень і виступаючи номінативними одиницями.

Фразеологізми мають значеннєві відповідники у вигляді одиничних слів чи словосполучень.

Основні типологічні ознаки фразеологізмів

Слова в мові вживаються не ізольовано, а в реченні чи у фразі, тобто в сполученні з іншими словами. У нашій мові розрізняють словосполучення лексичні, синтаксичні і фразеологічні.

Лексичне словосполучення означає назву якогось одного поняття, воно виступає зрідка в термінології (антонів вогонь – гангрена, атомна вага) та як географічна чи інша власна назва (Біла Церква Червоний Лиман).

Синтаксичне словосполучення – це вільне граматично організоване за допомогою сурядного чи підрядного зв’язку поєднання слів (батько і мати, широке поле, посіяли кукурудзу).

Однак слова об’єднують не лише у вільні, а часто й у стійкі, чи фразеологічні, словосполучення, що сприймають як одне ціле, як єдиний вислів, або мовний зворот, неподільний на окремі частини без втрати його значення. Такі стійкі сполучення слів називають фразеологічними одиницями, а їхню сукупність становить фразеологію мови. До фразеології належать і усталені в мові звороти й вислови (мати на увазі, пасти задніх), і прислів’я, приказки та влучні вирази, чи крилаті слова.

Серед мовознавців поки що немає єдиної думки, які мовні утворення слід зараховувати до фразеологізмів. І. Ющук пропонує розрізняти фразеологізми у вузькому розумінні (власне фразеологізми, чи фразеологізми) і в широкому розумінні (фразеологічні вирази). До власне фразеологізмів він відносить такі сполуки, які своїм лексичним значенням рівнозначні окремим словам чи словосполученням: бути на сьомому небі – почуватися щасливим; брати за душу – розчулювати;. Їх характеризують образністю і водночас нерозкладністю лексичного значення, співвіднесеністю його з певним цілісним сигніфікатом.) фразеологізм сухим вийти з води викликає в уяві лише образ води та сухого одягу як натяк, але повністю й чітко усвідомлюється як поняття «уникнути покарання».

Для власне фразеологізмів властиве певне емоційно-експресивне забарвлення. Наприклад, прислівник тривожно лише констатує стан людини, тим часом фразеологізм коти шкребуть на серці має ще й виразне конотативне забарвлення, викликає певні емоції: Ніби все правда і правильно, а десь на серці коти шкребуть (В. Собко).

У фразеологічних виразах слова більшою мірою, ніж у власне фразеологізмах, зберігають своє індивідуальне значення. Самі фразеологічні вирази, як правило, позбавлені певного емоційно експресивного забарвлення. До фразеологічних виразів І. Ющук відносить мовні кліше і штампи (ринкові реформи, сфера обслуговування), складені найменування (річ у собі, коефіцієнт корисної дії), прислів’я та приказки (Вовків боятися – у ліс не ходити), крилаті вислови (Борітеся – поборете(Т. Шевченко))

Д. Булаховський, наприклад, усі фразеологічні звороти поділяє на дві групи: ідіоми, чи ідіоматичні словосполучення, і фразеологізми, чи фразеологічні одиниці.

Ідіомами називають стійкі специфічні для даної мови звороти, що виражають єдине поняття. Лексичне значення їх не збігається зі значеннями тих слів, що входять до складу ідіоматичного звороту, воно дорівнює значенню одного слова. Так, приміром, ідіоматичний зворот замилювати очі своїм лексичним значенням дорівнює слову обдурювати, хоча дієслово замилювати й іменник очі, взяті окремо, зовсім не зв’язані з подібним значенням.

До ідіом в українській мові належать, наприклад, такі вирази, як вусом не веде, гріти руки, на всі заставки, дати гарбуза, наче у воду опущений, байдики бити і под. В ідіоматичних словосполученнях дуже часто виявляється національна специфіка мови, тому під час перекладу ідіом з однієї мови іншою не можна добирати лексичні відповідники до кожного слова окремо, а потрібно знайти такий зворот, який своїм значенням відповідав би ідіоматичному словосполученню, інакше кажучи, ідіоми дослівно з однієї мови іншою взагалі не перекладають.

Так, згаданий вище ідіоматичний зворот української мови замилювати очі російською мовою перекладають втирать очки, а не замыливать глаза.

Фразеологізми утворюють специфічну систему одиниць, об’єднуючись у її складі за кількома типологічними ознаками.

ознаки фразеологізмів

1)відносна постійність семант.складу і структури відтворюваність

2)семант. Цілісність (не можна нічого вкласти у фразеологізм)

3)варіантність

4)нарізно оформленість(2 слова які нарізно оформлені )

5)з-ня фраз-му не дорівнює сумі значені його складників(собаку зїсти –набути досвіду)

6)не перекладність іншими мовами

7)метафоричність(не треба виносити сміття хати)

8)стилістична маркованість(худ. Розм. Побутовим стилями)

9)організація моделлю сло-ння чи речення

10)ф-зм здатен виступ. Членом речення (грошей у мене як кіт наплакав)

Зв’язок фразеологізмів із частинами мови

Фразеологізми співвідносять із різними частинами мови за приналежністю стрижневих компонентів до відповідних лексико-граматичних класів слів. У цьому виявляють органічний зв’язок їх з лексичною і граматичною системами української мови, з участю в організації семантично-синтаксичних зв’язків і відношень у складі речень.

Розрізняють такі лексико-граматичні розряди фразеологізмів:

а) дієслівні: бити байдики, брати бика за роги, витрішки продавати,виходити сухим з води, спочивати на лаврах;

б) іменникові: бабине літо, біла пляма, білий світ, вавилонське стовпотворіння, єгипетська кара;

в) прислівникові: аж до неба, без задніх ніг, від роду і до роду, в пух і прах, одним махом, на кожному кроці, за тридев’ятьземель, через пень колоду, на око;

г) прикметникові: кров з молоком, не ликом шитий, ні риба ні м'ясо,гострий на язик, важкий на руку;

ґ) вигукові: ну й ну, от тобі й на, як би не так, чи бач, чорта з два,чорти б його забрали.

*42.Основні класифікації фразеологізмів. Лексико-граматичні зміни у фразеологічних одиницях: скорочення лексичного складу, заміна одного компонента іншим, розширення і звуження обсягу їх значень.