12. Проблема людини в античній філософії (сократ і протагор)

У філософії Стародавньої Греції панує космологізм у розумінні людини як форми прояву натуралізму. Лю­дина сприймається як частка космосу.

Розвинуте вчення про людину сягає коріннями в античну філософію, де є зародки практично всіх наступних напрямків філософсько-антропологічної думки.

У V ст. до її. е. відбувається антропологічне звернення в античній філософії, зв'язане, насамперед, з творчістю софістів, які зберег­ли успадкований від ранньої філософії цілісний погляд на людину та ба­чення її як частки природи, але вже почали розглядати її і в умовах соціокультурного буття.

У софістів людина — це розумна істота, яка твор­чо діє і в сфері культури, і в сфері пізнання. Тому істини - продукт людської творчості, так само як і культура. Отже, пізнання не відображає об'єктивний світ, а відтворює суб'єктивний світ людини.

Стародавньо-грецький філософ Протагор відмічав: «Людина - міра всіх речей, існуючих, що вони існують, і не існуючих, що вони не існують». Усі істини відносні та мають значения лише для людини, яка виступає джерелом морально-правових норм. У просвітництві людей софісти вбачали зміст свого життя і на відміну від попередників вважали, що доброчесності можна навчитися. Під доброчесністю софісти розуміли не тільки моральні якості, але й усю сукупність людських здібностей.

Слідом за софістами проблему людини розробляє і Сократ, який акцентує увагу на внутрішньому світі, моральних якостях та можливостях, на душі, в якій бачить певну, третю, величину між світом ідей і світом речей.

Душа для Сократа - щось демонічне, сам Ерос, невга­симе завзяття, спрямованість йти вгору. Сократ закликає пізнати самого себе. Але пізнати не означає сприйняти вже готову істину. Мета пізнання не дана у завершеному вигляді. Життя вимагає іншого: пізнавай, шукай самого себе, випробовуй себе - чи добрий ти, знаючий чи ні. Розглядаючи людину як самоцінну першоосновну істоту, Сократ звертається не до лю­дини взагалі, а до конкретного індивіда. Але зводив філософію людини до вчення про душу і, отже, втратив цілісний погляд на людину та заклав певну традицію у філософській антропології, що далі розвивалася у платонівському вченні про дуалізм душі і тіла.

Сократ рішуче повертає філософські дослідження від вивчення Космосу, природи до людини як духовної істоти. "Пізнай самого себе"—такою е головна теза сократівського філософствування. І таке знання можна здобути в практичній зустрічі умів.

Розкриваючи проблему людини, він порушував питання про такі характеристики, як "мужність", "розсудливість", "доброта", "краса" тощо. Філософія Сократа — своєрідна межа в історії античної філософії. У всіх досократівських мислителів ("досократики") світ виступає у вигляді цілісності, яка підпорядковує собі людину— "одну" з части нок Космосу. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом філософії відношення "людина — світ".

13. Філософська система платона: загальна характеристика

Платон (428/27 - 347 рр до н.е.) - один з найвідоміших філософів давньої Еллади. Увійшов до історії філософії як родоначальник послідовної системи об”єктивного ідеалізму. Літературна діяльність Платона тривала 50 років. Написав 36 діалогів. Твори Платона відзначаються красою викладу та чистотою мови. Історики філософії поділяють його діалоги на три періоди: сократичний - вкладаючи в уста Сократа свої погляди, з'ясовує природу понять, критикує софістів. „конструктивний”. Це діалоги „Федон”, „Бенкет”, „Теетет” та ін, в яких мислитель будує свою теорію ідей. Існує два види буття: буття, пізнаване відчуттям, і буття, пізнаване через поняття, - змінне і незмінне, реальне і ідеальне, речі і ідеї. В діалозі „Держава” філософ доводить, що наше життя - це відображення ідей. діалектичний. До нього відносяться діалоги пізнього періоду: „Тімей”, „Парменід”, „Софіст”. „Політик”, „Закони” та ін. В них Платон розкриває своє бачення будови світу. Основними положеннями його філософії були: в онтології: переконання, що існує ідеальне буття, яке первнинне по відношенню до матеріального буття; в психології: визнання, що душа існує незалежно від тіла, але тіло від душі залежить цілком; в теорії пізнання: переконання, що існує раціональне знання, яке має вроджений характер. Знання, отриманні за допомогою відчуттів, є знаннями нижчого порядку в етиці: справжньою метою життя людини повинно бути формування ідеальних цінностей. Особливе місце в філософії Платона займає вчення про державу. Держава е знаряддям удосконалення людської душі. Керувати ідеальною державою повинні філософи, бо вони досягли найвищого рівня мудрості і можуть укласти справедливі закони. Воїни уособлюють вольовий рівень душі. Вони захищають закони і втілюють їх у життя. "Третій стан" (селяни, ремісники, купці) керується в своїй діяльності пристрастями і тому повинні підлягати філософам і воїнам. Але разом з тим тільки "третій стан" в ідеальній державі має приватну власність. Філософи та воїни існують за рахунок державного забезпечення і не мають жодних прав на майно.