16. Теоцентризм як основний спосіб трактовки буття і людини у філософії середньовіччя

На відміну від грецької філософії, яка була пов'язана з язичницьким багатобожжям (політеїзмом), філософська думка середніх віків ґрунтується на вірі в єдиного бога (монотеїзм). Основу християнського монотеїзму становлять два важливі принципи: ідея божественного творіння та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно взаємопов'язані і сповідують єдиного бога, уособленого в людській подобі. Ідея творіння становить основу середньовічної онтології, а ідея одкровення є основою теорії пізнання (через бога). Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних інститутів — від церкви. Середньовічне мислення за своєю суттю є теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а Бог.

Вчення про буття. Згідно з християнським догматом, Бог створив світ із нічого, створив актом своєї волі, внаслідок своєї всемогутності. У середньовічній філософії дійсним буттям може бути лише Бог. Він вічний, незмінний, ні від чого не залежить і є джерелом усього сущого. На відміну від Бога, створений світ не має такої самостійності, тому що існує не завдяки собі, а завдяки Богові. Звідси мінливість світу, його плинність і несамостійність.

Проблема людини. На питання, що таке людина, середньовічні філософи давали різні відповіді: одна з них — це біблійне визначення сутності людини як "образу і подоби" Божої. Існували й інші визначення: людина — це розумна тварина. Виходячи з цього, філософи Середньовіччя ставили таке запитання: яке начало переважає в людині — розумне чи тваринне?

Головною особливістю у вирішенні цього питання є подвійна оцінка людини. З одного боку, людина створена за "образом і подобою" Божою і є царем природи. А цареві необхідні дві речі: по-перше, свобода та незалежність від зовнішнього впливу; по-друге, щоб було над ким царювати. І Бог наділяє людину розумом, незалежною волею і здатністю міркувати та розрізняти добро і зло. Це і є сутність людини, образ Божий в ній. А для того, щоб людина була царем у світі, що складається з тілесних речей та істот, Бог дає їй тіло і душу, як ознаку зв'язку з природою, над якою він царює.

Як бачимо, в середньовічній філософії людина не є органічною часточкою космосу. Вона начебто вирвана з космічного природного життя і поставлена над ним. Вона вища від космосу і повинна бути царем природи, але через своє гріхопадіння, яке властиве їй, людина не володіє собою і повністю залежить від милосердя Бога. Двоїстість становища людини — найважливіша риса середньовічної антропології. Але слід зазначити, що людина середньовічного суспільства є насамперед духовне начало.

17. Патристика і схоластика

Патристика (лат. pater — батько) — сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) II—VII ст. Представлений він вченням «отців церкви» — Квінта Тертулліана (160—220), Августина Блаженного та ін. Відомим твердженням «Вірую, бо це абсурдно» Тертулліан висловив один із основних принципів патристики — примат віри над розумом. Августин Блаженний пристосував платонізм для розбудови християнської теології. На його думку, світ ідей Платона є не що інше, як думки Бога, що передують акту створення світу. В Бога ідеї передують речам, в людині вони слідують за речами. Пізнаючи речі, людина проникає в думки Бога. В такий спосіб теологи поєднали релігійну доктрину створення світу Богом і концепцію Платона. Певний інтерес представляє концепція історії Августина. На противагу циклічним уявленням про час, характерними для греко-римської культури,Августин розвинув лінійну концепцію: історія має початок (створення світу),кульмінацію (пришестя Христа) і майбутній кінець (друге пришестя і страшний суд). І хоч така концепція є есхатологічною (визнає кінець історії),однак розумінням історії як єдиного сповненого смислу процесу сприяло пробудженню історичної свідомості. Стараннями Августина в європейській культурі утверджується розуміння часу як однолінійної перспективи, що йде з майбутнього через сучасне в минуле. Августин у «Сповіді» відкрив новий предмет дослідження —переживання людини, внутрішню духовну особу. Августин дав цікавий аналіз часу, виходячи із структури внутрішніх переживань. У душі він розрізняє три настанови:чекання, спрямоване в майбутнє; увагу, пов’язану із сучасним; пам’ять, яка утримує минуле. Завдяки цим настановам душа «конституює», творить час.Час, на думку Августина, існував би навіть за умови існування однієї лише душі.

Схоластика (лат. scholastikos —учений, шкільний) — філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами.Філософія викладалась у школах при монастирях, вона була шкільною мудрістю, звідси і назва — «схола» (з грецької — школа)

У схоластиці, на відміну від патристики, інтуїтивний порив поступається місцем логічному доказу і раціональному обґрунтуванню заздалегідь істинних тверджень. Якщо для патристики характерно звертання до міфотворця Платона, то для схоластики не менш значимим стає теоретик Аристотель. Проте в схоластиці з'явилися і принципово нові постановки старих проблем, зокрема проблеми «універсалій» — загальних понять. Чим є загальні поняття стосовно людини і навколишнього світу? Що є, приміром, людина взагалі? Просто ім'я? А може, щось реальне, відмінне від усіх конкретних людей, і яке перебуває в ідеальному світі? 1 якщо "людина взагалі" реальна, то чи співвідносна вона з кожною людиною чи з усім людським родом?Зіткнувшись з подібними питаннями, схоласти розділилися на номіналістів і реалістів. Розуміння людини та її меж у Середньовіччі:

Перші вважали, що загальні поняття це тільки імена, які існують у нашому мисленні, в мові (лат. слово "номен" означає "ім'я", звідси і назва "номіналізм"). До цієї позиції близький і так званий концептуалізм, що наполягає, однак, на самостійному існуванні загальних понять завдяки людському розуму.

Реалісти ж вважали, що загальні поняття не менш реальні, ніж усі одиничні речі, які доступні нашим органам чуттів, більш того, що реальність універсалій підноситься над реальністю речей. Вчення реалістів походить від концепції Платона про світ надчуттєвих ідей. Номіналізм і концептуалізм ближчі до Аристотеля, для якого ідеї є формами матеріальних речей і нашого мислення. Найвиразнішими представниками номіналізму були Росцелін, Оккам, а реалізму — Еріугена, Ансельм Кентерберійський і Фома Аквінський.На позиції останнього мислителя хотілося б зупинитися особливо, бо він, як ніхто інший, вплинув на подальший розвиток філософії Заходу. Фома Аквінський і його раціональна містика. Фома Аквінський (1225/1226—1274 рр.) розробив найбільш завершену концепцію середньовічного реалізму. Будь-яка універсалія, у тому числі "людина", є водночас і загальним поняттям, і ідеальним буттям, що можливе в трьох іпостасях:

Насамперед, універсалії існують "до речей" — у божественній Свідомості та Уяві як Ідеї речей;

Далі, в результаті Божественного Творення універсалії з'являються "в речах" — як їхні сутності;

І,нарешті, універсалії проявляються "після речей" — як поняття людської свідомості.

Таким чином, питання "Чи існує людина взагалі?", з погляду філософії Фоми Аквінського, ділиться на питання: 1) про Божественний Задум людини, що є його ідеєю; 2) про створення людини як тіла і мислення;