Hai-Nyzhnyk.%20Podatkova%20pol

комісією фінансовий план та б) телеграфувати Генеральному СекретаревіФінансівМ.Туган-Барановськомупронагальнупотребу його негайного повернення до Києва;

2. Доручити усім секретарствам якнайшвидше скласти штати та обрахунки по відповідних відомствам;

3.ДоручитиСекретарствуФінансівстворитиміжвідомчукомісію для остаточного вирішення сміти Генерального Секретаріяту.

4. На випадок відмови М.Туган-Барановського від своєї посади, виявити можливих кандидатів на портфель Генерального Секретаря Фінансів і його Товаришів (заступників)” [212].

До цього переліку слід також додати й ще одне рішення, винесене урядовцями після виступу К.Мацієвича в справі державних маєтків в Україні, яким визначалося “припинити усяке надсилання грошей і других засобів” до центральних (тобто петроградських) установ

[212].

Для загальнодержавного управління країною фінансів в розпорядженні уряду УНР проте не було. Про це, з свого боку свідчить і той факт, що плануючи провести вибори до Українських Установчих зборів, уряд однак не мав на те відповідних коштів. Прагнучи якомога швидше легітимізувати себе в очах громадськості й на противагу узурпаторам влади – більшовикам, Центральна Рада заходиласящонайшвидшескликатиукраїнськуподобувсеросійського “Учрєдітєльного собранія”. Однак належних скарбових ресурсів для цього в неї не було. Вихід було знайдено в доволі сумнівному,

зточки зору втілення в життя, рішенні Генерального секретаріату надати дозвіл інституціям місцевого самоврядування (волосним, повітовим, губерніяльним народним (земським) управам, а також міським і містечковим управам), допоки вони не одержать державні кошти на видатки в цій справі, позичково витрачати на нею гроші

зусіх капіталів, перехідних сум тощо страхових громадських, волосних та сільських позичкових кас і банків [213].

Тим часом Генеральний секретаріат шукав гроші не лише на потреби державотворення, але й на власне утримання. Незважаючи на те, що Центральна Рада не визнала Раду Народних Комісарів як законний уряд Росії, вона продовжувала сподіватися на петроградські гроші. Ситуацію в Києві

60

загострювали до того ж страйкові настрої залізничників і робітників, а також більшовицькі організації, що активізувалися після приходу до влади в Росії їхньої партії. 17 листопада 1917 р. представникЦКУСДРПіодинзпровіднихдіячівЦентральноїРади, генеральний секретар праці М.Порш та член Київського обкому РСДРП(б) С.Бакинський мали перемовини по прямому дротові з представником більшовицького Раднаркому Росії Й.Сталіним. Одним з двох піднятих у розмові питань було й питання фінансове. М.Порш, зокрема, звернувся до Й.Сталіна з наступним: “...місцеві відділи Державного Банку, обслуговуючи фронт і тил, а також і промисловість, мають великі труднощі в грошовім обороті через брак грошових знаків. Ся обставина викликає серйозні ускладнення в промисловості, особливо в такій сезонній промисловості, як бурякоцукрова, не кажучи про те, що брак грошей може викликати неспокій в робітничій масі, якій, як служащим, так і урядовцям, нічим платити. Тому прохання доставити всім відділам Державного Банку на Вкраїні достатній кількости грошей...” [156]. Й.Сталін пообіцяв, що повідомить про прохання українців Раду народних комісарів і запевнив: “не сумніваюся ні на одну хвилину, що вона зробить усі необхідні заходи” [156].

Втім, більшовицький уряд насправді мав зовсім інші наміри. Його вожді апріорі зайняли щодо України агресивну і відверто ворожу позицію, а у фінансовій сфері ними вже було розпочато добре сплановану фінансову війну [51]. І перша її фаза полягала якраз у тому, щоб остаточно затягнути зашморг грошового голоду на шиї київської влади (фінансова ізоляція), а друга – у наданні потрібних коштів радикальним більшовицьким організаціям і боївкам та антирадівським колам для здійснення страйків і збройних виступів (в Києві вже точилися збройні сутички, що переходили в бої). Останньому, своєю неспроможністю налагодити адміністративнополітичний лад і організувати фінансово-економічне життя країни, багато в чому сприяли сама Центральна Рада і керівництво УНР. В дійсності ж М.Порш фактично офіційно повідомив у Смольний про катастрофічне положення Центральної Ради і загрозу соціальнополітичного вибуху через грошову кризу. Саме це, власне, потрібне й було більшовикам, політика яких спрямовувалася на повалення

61

існуючої влади в Україні.

19(7)листопада1917р.ЦентральнаРадасвоїмТретімУніверсалом проголошує: ”Однині Україна стає Українською Народньою Республікою.НеодділяючисьвідРеспублікиРосійськоїізберігаючи єдність її ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівнихівільнихнародів...Громадяне!ІменемНародньоїУкраїнської Республіки, в федеративній Росії, ми Українська Центральна Рада, кличемо всіх до рішучої боротьби з усяким безладдям і руінництвом та до дружнього великого будівництва нових державних форм, які дадуть великій і незаможній Республіці Росії здоров’я, силу і нову будучність” [141; 107].

Проголосивши УНР Центральна Рада так і не змогла позбутися російського тяжіння, не посмівши оголосити замість федерації з північним сусідою самостійність України. Однак, за відсутності власноїправовоїбазибудь-якепланомірненалагодженняфінансового порядку в країні було практично неможливим. Генеральний секретаріат де-юре як був виконавчим органом самоуправління автономної України із центральною загальноросійською владою

– Тимчасовим урядом в Петрограді, так ним і залишився. Із більшовицьким переворотом у столиці Росії і проголошенням федеративної до неї УНР в Києві постало питання про подальше законодавче визначення підстав управління Україною. Саме тоді в колі співробітників генерального секретаря фінансів М.ТуганБарановського зародилася думка про запровадження власних грошових знаків Україною та створення національної фінансової системи [111, 9].

Тимчасом,24листопада1917р.проперебігпереговорівзПетроградом і плани розв’язання грошових проблем доповідав Генеральному секретаріатові виконуючий обов’язки секретаря фінансів В.Мазуренко.ТодіжвінвпершеповідомивурядУНРпроприйнятий фінансовою нарадою проект випуску українських грошових знаків (бонів)ззабезпеченнямцукровимфондомтавідсотковимипаперами [214]. Цілком очевидно, що поштовхом до зміни позиції провідних фінансових функціонерів УНР щодо питання запровадження власної грошової одиниці стало надзвичайне поглиблення грошової

62

кризи, загострений внаслідок цього соціально-економічний стан і, нарешті, повалення в Росії влади Тимчасового уряду та захоплення влади в Петрограді більшовиками, а відтак й грошова ізоляція української влади та спричинений нею голод коштів в офіційному Києві.

Втім,дляздійсненнявласногоновогополітичноготафінансового курсу Українській Народній Республіці необхідно було позбутися політико-юридичного підпорядкування Петрограду і вийти поза рамкизаконодавчо-правовогополяросійської(більшовицької)влади. Цю проблему було розв’язано без проволікань. Вже наступного дня після виступу перед Генеральним секретаріатом В.Мазуренка, 25 листопада 1917 р., світ побачили перші законодавчі акти УНР, якими Центральна Рада виразно протиставила себе більшовицькому Петроградові, але не російській центральній владі. Перший з них:

Закон про виключне право Центральної Ради

видавати законодавчі акти УНР.

25 листопада 1917 р.

І

До сформування Федеративної Російської Республіки і утворення її Конституції виключне і неподільне право видавати закони для Української Народньої Республіки належить Українській Центральній Раді.

ІІ

1.Всі закони і постанови, які мали силу на території Української Народньої Республіки до 27 жовтня 1917 р. [тобто всі юридичні акти російського центрального уряду, що діяли до більшовицького перевороту – П.Г.Н.], оскільки вони не змінені й не скасовані Універсалами, законами і постановами Української Центральної Ради, мають силу і надалі як закони і постанови Української Народньої Республіки.

2.Право видавати розпорядження в обсягу урядування на

63

основі законів належить Генеральним Секретарям Української Народньої Республіки.

Для видання таких розпоряджень зостаються в силі розпорядження Російського Правительства, які були видані до 27 жовтня 1917 р., оскільки вони вже не змінені або не скасовані Українською Центральною Радою та Генеральним Секретарством.

ІІІ

1.До прийдучих змін законодавчим порядком полишаються

всилі і всі державні Уряди і установи, які зосталися на території

Української Народньої Республіки по день 7 листопада 1917 р. з дотеперішнім їх ділокругом, урядження і штатами як Уряди і установи Української Народньої Республіки.

2.Це положення тим часом, до погодження з иншими частинамиРосійськоїФедерації,маєстійністьідоУрядівідоустанов, які обіймають тільки почасти територію Української Народньої Республіки, і тільки в тій мірі, в якій їх діяльність поширюється на Українську територію.

3.Всі особи, які займали посади державної служби по день 7 листопада 1917 р. на території Української Народньої Республіки чи то за призначенням Російського Правительства, чи то за обранням органамисамоврядування,зостаютьсянасвоїхурядахбезособливих прохань чи заяв.

Зоригіналом протоколу згідно: Заст. голови Української Центральної Ради М.Шраг

Секретарь Постоловський

Ствердив: за Генерального Писаря України І.Мірний [38]

Отже, для розбудови власного фінансового господарства УНР отримала хоч і не досконалу російську, але правову базу. Нерідко її правницькі засади заходили у протиріччя з проголошеним Центральною Радою курсом соціалізації. Того ж дня, 25 листопада

1917 р., було прийнято й Закон про утримання Центральної Ради за державний рахунок [38].

Праця уряду УНР в напрямі формування національної

64

грошової системи, в першу чергу в області створення відповідної законодавчої фінансової бази, розпочалася посиленими темпами. Українські можновладці немов би прагнули за останні тижні 1917 року надолужити безповоротньо втрачені минулі місяці мітингів, гасел, безплідних балачок та постійного клянчення грошей у російського уряду. 27 листопада 1917 р. В.Мазуренко доповідав Генеральному секретаріатові про фінансові справи та заходи щодо випуску українських грошей, про негайний продаж на місцях цукру, можливість вивозу якого до північних (російських) губерній через відомі політичні обставини припинилася, а також про призначення народними комісарами – комісарів до відділів Державного банку, та про потребу негайного збору податків. Урядовці (В.Винниченко, М.Ткаченко, І.Стешенко, В.Єщенко, І.Мірний, О.Шульгін, В.Мазуренко) ухвалили відозву до населення в справі внесення податків та доручили комісарові при Київській конторі Госсударственного банку Є.Голицинському виконувати надалі свої обов’язки і ніяких інших комісарів не допускати [215].

Попри це, 30 листопада 1917 р., очевидно з візії Генерального секретаріату, відбулася телефонічна розмова по прямому дротові генерального секретаря праці М.Порша з комісаром Госсударственного банку РСФРР Г.Пятаковим [188, 577]. Позаяк в УНР ще не було установлено власної фінансової системи їй вкотре довелося звернутися до банківських установ Росії (в даному випадкові – до більшовицької Росії) з проханням асигнації певної суми грошової маси. Не дивно, що Раднарком намагався використовувати це (і, подібно до Тимчасового уряду, не раз використовував) як один з засобів тиску на УНР. В розмові йшлося про виділення коштів з Госсударственного банку РСФРР для виплати залізничникам України, які погрожували в разі затримки заробітньої платні оголосити загальний страйк. Г.Пятаков пообіцяв, що гроші будуть надіслані безпосередньо страйковому комітетові Південно-Західної залізниці. Він також заявив М.Поршу, що асигнування грошей Україні можливе лише за умови визнання нею Раднаркому верховною владою та влади рад на місцях [188, 577]. То був неприхований ультиматум державотворчій Україні, не перший і не останній...

Всіцітаіншіфактизмусилинарештіостаточносхилилипровідників

65

УНР до твердого переконання про нагальну необхідність створити повномірнунаціональнуфінансовусистемутазапочаткувативласну грошову одиницю. Вся подальша щоденна праця Генерального секретаріатунеоминалавжецихжиттєвоважливихдляукраїнського державотворенняпитань.Почавсяетапбезпосередньоїпідготовкидо законодавчого запровадження та практичного випуску вітчизняної валюти.

Незадовго до вищезгаданої розмови М.Порша з Г.Пятаковим, 28 листопада 1917 р. В.Мазуренко вкотре виніс питання друку українськихгрошейназасіданняурядуУНР.Генеральнийсекретаріат нарешті ухвалив замовити малюнок грошових знаків, а “ціну грошей позначити на чотирьох мовах” [216; 188, 482]. Виконуючому обов’язки секретаря фінансів було доручено переговорити з приводу видруку облігацій з власником однієї з київських друкарень В.Кульженком [216; 188, 482].

ЩечерезденьВ.Мазуренковжедоповідавгенеральнимсекретарям по низці взаємопов’язаних між собою фінансових аспектів, а саме: “про стан справ з випуском українських грошей, про заснування Головного Українського казначейства, про потребу видати подвійні пайки цукру на Україні, щоб швидше одержати потрібні гроші, бо вивіз цукру за межі України припинився” [217]. 1 грудня 1917 р. на пропозицію секретаря судових справ М.Ткаченка уряд постановив “видати популярну брошуру і велику брошуру з поясненням що до фінансового пляну Генерального Секретаріяту і фондів забезпечення українських грошей, а також, опублікувавши розмову Порша з Пятаковим, почати газетну кампанію проти фінансової політики Совєта Народніх Комісарів, що може спричинитися і до спопуляризування українських грошей” [319; 188, 491].

2 грудня 1917 р. урядом, на пропозицію В.Мазуренка, було ухвалено законопроекти про державні доходи УНР, перетворення Київської контори Госсударственного банку на Український Державний банк і реформу казначейств, а також про ліквідацію Дворянського і Селянського Земельного банків через перетворення їх на Український Державний Земельний банк, яке мав здійснити Державний банк через особливих

66

комісарів у порозумінні з генеральними секретарствами фінансових та земельних справ [320].

Іншимзавданнямурядовцівстаєукладаннябюджетуреспублікина 1918 рік. Базою для складення українського бюджету стає бюджетне право Російської імперії, яке Центральна Рада юридично відновила вищезгадуваною постановою від 25 листопада 1917 року. Російське ж бюджетне право спиралося на “Загальні кошторисні правила” від 22 травня 1862 року та на “Правила про порядок державного розпису прибутків і видатків та про асигнування з скарбу видатків розписом непередбачених” від 8 березня 1906 року [97, 5-6]. 3 грудня 1917 р. до всіх ”казених палат” України було надіслано наказ переслати до Секретарства фінансів не пізніше 18 грудня 1917 р. проекти губерніальних видатків на 1918 рік. Проте через внутрішню дезорганізацію в країні наказ цей виконано не було.

Тим часом, 4 грудня 1917 р. більшовицькою Радою народних комісарів, в день висунення відомого ультиматуму РНК Центральній Раді, було офіційно заявлено про припинення асигнації українському урядові рубльової готівки. Зашморг фінансового голоду затягувався над державотворчою Україною все сильніше і загрожував катастрофою. З свого боку Генеральний секретаріат, прагнучи вийти з патової ситуації, надав генеральному секретареві фінансів В.Мазуренку право “реквізиції всіх потрібних матеріялів

для друку грошей” [321]	і, намагаючись вгамувати відсутність
в обігу дрібновартісної	готівки, видав обов’язкову постанову

про практичне використання в якості грошових знаків колишніх російських державних облігацій внутрішньої позики [63; 39].

Постановою цією провінційні скарбниці, однак, скористатися не встигли. Її доповнила постанова про прийняття скрізь, яко грошей, чеків випущених київськими банками на Київську контору Державного банку до 1 березня 1918 р. (за старим стилем).

Цього ж дня в Києві розпочав свою роботу З’їзд Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів України. 5 грудня 1917 р. член української соціал-демократичної робітничої партії В.Мазуренко від імені уряду УНР проінформував учасників зібрання, що Генеральним секретаріатом вже

67

виробленоівнесенонарозглядМалоїРадизаконопроектпроте,щоб усі державні податки вносилися до скарбниці Української Народної Республіки.Урядовецьнаголосив,щотоді“мизможемообійтисябез більшовиків, позаяк одна київська казенна палата навіть до війни мала 15-16 млн. [рублів] прибутків” [157].

Більшовики,всвоючергу,відповілирадикальнимизаходамивже наступного дня. Після невдалої спроби спрямувати в протирадівське руслороботуВсеукраїнськогоз’їздуРадізахопитикерівніпосадина зібранні, його делегати-більшовики 6 грудня 1917 р. покинули Київ і подалися до Харкова. Того ж дня до цього міста прибув московський “червоний” загін Сіверса. Більшовицьке керівництво перейшло у наступ не лише збройним шляхом. В цей же день несподівано для уряду УНР штаб Південно-Західного фронту висунув Центральній Раді вимогу асигнації 40 млн. руб., штаб Румунського фронту – 500 тис. руб., мотивуючи це тим, як повідомив генеральний секретар військових справ С.Петлюра, що “невважаючи на їх телеграми до Петрограда, ніяких грошей не получають” [199].

Генеральний секретаріат12 губився в роздумах щодо винайдення готівки.НазапитанняВ.Винниченка,чиможназадовольнитивимоги штабів, В.Мазуренко відповів, що 50 млн. руб. було надіслано з Петрограду в розпорядження Куриловича на погашення боргів Південно-Західних залізниць, а в Державному банку готівкою є в наявності лише 6 млн. рублів [199]. Голова українського уряду довів також до відома генеральних секретарів, що московський та петроградський банки згодні відкрити УНР кредит на велику суму. В.Винниченко,напевно,читозабувщенещодавнігрошовіросійські лещата, в яких було затиснуто національні державотворчі потуги українців, чи робив вигляд, що забув, або все ще не усвідомлював небезпекитакогокроку.Напротивагуйому,Золотарьовзапропонував погодитися взяти позику в вітчизняному синдикаті банків,

12 6 грудня 1917 р. на засіданні Генерального секретаріату були присутніми секретаріВинниченко,Ткаченко,Петлюра,Шульгін,Мазуренко,Стешенко,Порш, Золотарьов,Міцкевич,МірнийтатоваришісекретарівКрасковськийіСокович[199].

68

якімализобов’язаннярозмінюватимайбутнікарбованцінаросійські рублі. Урядовці пристали на цю пропозицію й вирішили “запросити до Києва представників деяких банків – Вишнеградського, Когана, Розенберга й інших – для переговорів в справі позики”, а для задоволення потреб фронту було постановлено “одпустити в розпорядженняГ[енерального]С[екретарства]В[ійськових]С[прав] 20.500.000крб.,взявши10млн.[крб.]зДержавногоБанку,10.500.000 [крб.] позичково з переводних сум поштово-телеграфного відомства і сум правлєній всіх залізниць України” [199].

Більшовицьке ж керівництво, з свого боку, почало активно спонсорувати ліворадикальні робітничі групи Києва і свої бойові організації, які готувалися зі зброєю в руках виступити проти української влади під час “червоного” наступу на столицю УНР. Так, В.Лєнін наказав наркому фінансів РСФРР видати більшовику заводу “Арсенал”, робітники якого вже три місяці не отримували зарплатню, А.Іванову 3 млн. 200 тис. руб. готівкою. Гроші було доставлено з Петрограда в Київ головою заводського комітету А.Косяковим під охороною 37 озброєних робітників [196, 28]. З цих коштів 600 тис. руб. покрило тримісячний заробітній фонд 4 тисяч арсенальців, решта ж грошей пішло на озброєння бойових загонів. Саме група заводських бойовиків під орудою Ф.Гнєповського згодом (в ніч на 29 (16) січня 1918 р.) обеззброїть охорону і захопить “Арсенал”. За більшовицькі кошти буде зведено барикади, вирито окопи, закуплено зброю для повстанців (а це близько 20% робітників заводу), організовано пункт харчування, продовольчий склад, медпункт [196, 28], а повстання арсенальців поклало початок більшовицькому заколоту в Києві. Більшовицьку готівку отримають також для озброєного виступу проти Центральної Ради й робітники інших підприємств і залізничники, селяни та профспілковці...

Проте було б несправедливо вважати, що Центральна Рада та її уряд в грудні 1917 р. не намагалися виправити ситуацію, принаймні щодо вирішення питання фінансового голоду. Але розв’язати цілий вузол проблем у лічені тижні (а то й дні) після майже року риторики, мітингувань і загравань з хвилевими настроями анархізованих нижчих верств населення було вже якщо не надто пізно, то вкрай складно.

69