2. Виникнення єдиного німецького королівства.

За Верденським поділом 843 р. німецькі землі залишалися в руках Людовіка Німецького (роки правління – 833–876). Його королівство тоді ще називалося “Східно-франкським”. Живою, отже, була ще ідея єдиної Франкської імперії.

Територія цього королівства склалася вже у ІХ ст. Вона охоплювала землі між Рейном і Ельбою, та між Альпами і Північним морем. Крім того, на лівому березі Рейну цьому королівству належали міста Майнц, Вормс і Шпейєр. У 870 р. в результаті нового поділу – Мерсенського – до німців відійшла й Східна Лотарінгія. Східний кордон королівства був нестабільним: тут відбувалися завоювання і колонізація слов’янських земель. Населення Німеччини на кінець ІХ ст. становило близько 4 млн. чол. До Х ст. щільність його була меншою на півночі і на сході країни. В цілому німецькі землі на момент згаданих поділів (Франкської імперії) помітно відставали у соціально-економічному і політичному розвитку від Франції та Італії. Це пов’язано з значно меншим впливом на ці території римських традицій.

“Східно-франкське королівство” складалося з чотирьох крупних племінних герцогств: Саксонії (північний захід), Франконії (міжріччя Рейну і Майну), Баварії і Швабії (або Аламаннії). Крім того, в нього входили Тюрінгія і Фрісландія (останні – на березі Північного моря), які не сформувалися в окремі герцогства, але зберігали самобутність. Початкові стадії виникнення герцогств сучасною наукою практично не прослідковуються. Очевидно, вони виникли внаслідок злиття племен у військові союзи. Ці союзи були підкорені франкською державою у VIII ст. (в основному, за Карла Мартелла і Карла Великого) шляхом затяжних, тяжких воєн. Одною з останніх, була підкорена Саксонія – у 804 р. внаслідок 30-літньої війни. Після завоювання всі герцогства були християнізовані. Карл Великий намагався перетворити герцогів на посадових осіб без спадкової влади. Але після смерті Карла племінні герцоги знову посилилися.

Останнім, хто об’єднав колишню імперію Карла Великого був його правнук – син Людовіка Німецького – Карл ІІІ Товстий. Це було у 885 – 887 рр. Але об’єднання було поверховим; Карл викликав незадоволення магнатів.

У 885 – 886 рр. норманни 10 місяців тримали Париж в облозі; його оборону організував паризький граф Ед (Одон) з роду Робертінів та єпископ Гозлен. Єпископ загинув у бою. А Ед спромігся не тільки організувати оборону, але й таємно вислизнути з міста, щоб покликати на допомогу імператора Карла, і так само повернутися у місто через вороже кільце. Але коли прибув Карл Товстий, причому з переважаючими силами, він замість битви відкупився від норманів за 7 тис. фунтів. Це вкрай обурило феодалів. 887 р. Карл ІІІ Товстий був скинений і відправлений у монастир; наступного року помер. А у Франції і Німеччині обрано окремих королів: у Франції – графа Еда, а у Німеччині – племінника Карла – Арнульфа. Його малолітній син – Людовік Дитя, який помер у 911 р., виявився останнім каролінгським правителем Німеччини. Саме з їх середовища вийшли перші суто німецькі королі. Після смерті останнього короля з династії Каролінгів Людовіка Дитяти у 911 р. вперше було обрано королем місцеву людину – франконського герцога Конрада І (911 – 918 рр.). Проти нього відразу виступили інші герцоги. Він потерпів поразку і скоро помер. Тоді відразу два герцоги одночасно були проголошені королями – баварський і саксонський. Зрештою переміг саксонський – Генріх, але змушений був відмовитися від втручання у внутрішні справи Баварії.

До Генріха королівська влада була дуже слабкою [настільки, що його попередник – саксонський герцог Оттон сам відмовився від запропонованої йому корони [тоді обрали Конрада І]]. Але починаючи з Генріха королівська влада набула стабільності. Традиційно саме з нього (з 919 р.) починається історія Німецького королівства і саме тоді вперше вжито назву “королівство тевтонів”, тобто німців.

Генріх І Птахолов (919–936) зумів заспокоїти країну і домогтися внутрішнього миру. Щоб не дратувати інших герцогів і знать він навіть відмовився від традиційного обряду коронації і помазання, навпаки завжди демонстрував свою близькість до знаті. Генріх зміцнив кордони, побудував багато фортець (“бургів”) (за словами саксонського хроніста Відукінда, “бурги будувалися безперервно і вдень, і вночі”). Для цього в найближчих селах з кожних дев’яти чоловік, зобов’язаних військовою службою, один поселявся в бурзі і будував там житло на решту вісім та складав у амбари 1/3 врожаю, вирощеного тими вісьмома. Всі збори, будь-які свята, ігри і т. п. мали відбуватися у бургах, щоб будівництво не припинялося. Оточивши бургами і захистивши спочатку свою Саксонію, Генріх домігся її переваги над іншими землями, і таким чином зміцнив становище своє особисте і династії. Він вперше у Німеччині організував численну важку кінноту, яка складалася з людей, особисто залежних від короля і герцогів.

Генріх І став засновником Саксонської династії німецьких королів. Його син – саксонський герцог Оттон І (936–973) був проголошений королем ще за життя батька – на з’їзді знаті в Ерфурті. У 936 р. в Ахені він був коронований. Правління було тривалим – помер в 973 р. Оттон І остаточно розгромив угорців – у 955 р. при Аугсбурзі (Аугсбург) на р. Лех (притоці Дунаю) – військо його складалося з німецької і чеської важкої кінноти. Поразка угорців була настільки тяжкою, що вони назавжди залишили в спокої Німеччину. В цьому він був продовжувачем політики батька. Але в інших відношеннях – не був. Починаючи вже від своєї дуже урочистої коронації, Оттон у всьому прагнув підкреслити свою зверхність над знаттю. Наслідком був цілий ряд заколотів проти нього.

Саксонська династія правила до 1024 р. Після Оттона І правили: Оттон ІІ (973 – 983), Оттон ІІІ (983 – 1002), і Генріх ІІ (1002 – 1024). (Потім рівно 100 років правила Франконська династія).

Королівська влада в Німеччині була виборно-спадковою. Король вибирався з герцогів за участі знаті і вищого духівництва. Влада короля була реальною лише за умови підтримки з боку герцогів і єпископів. Кожний новий король після обрання, як правило, об’їжджав країну і вході поїздки встановлював безпосередні зв’язки (відносини) з місцевими володарями, а також здійснював правосуддя, збирав належне з королівських помість. Німецькі королі не мали ні постійної столиці, ні резиденції, ні централізованого державного апарату. Фінансовою базою королівської влади були лише доходи з земель фіску (корона успадкувала володіння Каролінгів у Німеччині – це й були землі фіску) і королівського домену. Домен зосереджувався у тому герцогстві, звідки був король. Король з оточенням жив то в одному, то в іншому своєму палаці, або в єпископів. Фактично все життя німецьких королів проходило в сідлі – у постійних роз’їздах, військових походах.

Успіхи перших королів Саксонської династії (всередині країни) об’єктивно пояснюються тим, що у Німеччині феодалізація не зайшла так далеко, як у Франції чи Італії, вона тут відставала, і були кращі умови для утворення єдиної держави. За характеристикою Неусихіна “Проблемы европейского феодализма”. – М., 1974. – С. 233., королівська влада у Німеччині розвивалася “зворотнім” шляхом: від порівняно єдиної держави у ІХ – ХІ ст. до децентралізації і роздробленості ХІІ – ХІІІ ст. Коли у Франції і Англії ХІІ – ХІІІ ст. – королівська влада поступово посилювалася, зміцнювалася, в Німеччині вона навпаки послаблювалася – по мірі феодалізації суспільства, що розвивалося тут з “запізненням” (“відставанням”). Головними рушійними силами політичної історії Німеччини (за перших німецьких королів) були боротьба королів з герцогами, завойовницькі тенденції королів і герцогів, церковна політика.