5. Взаємини держави і церкви в імперії.

За римським церковним правом верховним власником церков у межах діоцезу вважався єпископ; він же був і розпорядником їх доходів, призначав на всі церковні посади. Але вже з VII ст. єпископи зберігають за собою власність на церкви лише у єпископських містах.

Ті ж церкви і монастирі, які засновувалися і забезпечувалися конкретними особами – королями чи світськими феодалами – залишалися фактично в їхній власності. Це було так зване Eigenkirchenrecht – буквально – “право власної церкви”, тобто право світських осіб бути власниками церковних установ. Церква була змушена визнати це право ще за Карла Великого, висунувши тільки умови не дрібнити церковні володіння і не призначати на духовні посади людей невільного статусу.

Ще Карл Великий свого часу зрозумів, що одним з найефективніших способів управління країною (в умовах феодальної роздробленості) є опора на церковну організацію, використання її королівською владою. На церкву король спирався і в боротьбі проти бунтівних світських феодалів.

Королям (імператорам) було вигідно засновувати монастирі, будувати храми, роздавати землі єпископам і абатам – з ряду причин:

І. Церковні володіння не передавалися у спадок і не дробилися, ніколи не могли стати приватною власністю; на нього не претендували родичі прелата, його сім’я та інші особи. Церковні володіння практично ніколи не відчужувалися.

ІІ. Після смерті прелата король міг привласнити собі усе його рухоме майно, бо воно було прибутком з його лену (право споліації). Допоки посада єпископа чи абата була вакантною (до нових виборів духовної особи), королю належали всі доходи з церковного лену. При цьому король мав величезний вплив на вибори церковного ієрарха – ці вибори ставали простою формальністю, бо король проводив на посади своїх людей. Він здійснював над новообраним прелатом обряд світської інвеститури – вводив його у володіння леном, а прелат приносив васальну клятву вірності королеві (імператорові).

ІІІ. Крупні володіння церкви теж роздавалися у лени. Наприклад, на початку ХІ ст. (за Генріха ІІ) монастир св. Максіміна роздав феодалам, які несли військову службу, 6656 гуфів (наділів землі, відповідали французьким мансам), а собі залишив тільки 1000 гуфів. Загалом церковних князівств (по кількості) було приблизно в два рази більше, ніж світських. Прелати приводили у королівське військо до трьох чвертей важко озброєних кінних рицарів, тобто ¾ від загальної кількості рицарів королівського війська.

IV. Церкви і монастирі, засновані імператором, і наділені ним землею (в якості ленів), перебували фактично цілковито під владою імператора. Він розпоряджався майном, висував своїх людей на церковні посади, обкладав ці землі прямими податками, як свої власні. Церковна організація, заснована імператором і йому підпорядкована, дістала в історіографії назву “імперської церкви”. По аналогії, крупні світські феодали також мали “свої” церкви на основі “права власної церкви”.

Пізніше, коли остаточно склалася феодальна “ієрархія щитів”, (ХІІ – ХІІІ ст.), вважалось, що церковні прелати були феодалами ІІ-го щита (І – король, а герцоги і графи – ІІІ). Це пояснюється тим, що багато герцогів і графів тримали лени від церкви. Це не вважалося принизливим, бо у такому випадку не були васалами конкретної особи, а – цілої установи.

Церковна політика німецьких імператорів полягала насамперед у поширенні на “імператорську церкву” цілого ряду привілеїв. Це вперше широко здійснював Оттон І. Так звані “оттонівські (оттонові) привілеї” являли собою сукупність різноманітних конкретних привілеїв, дарованих різним церковним установам у різний час (реально – у сукупності королівських грамот, якими жалувались ці привілеї). Вони полягали: 1) у наданні церковним володінням імунітету; 2) у поширенні цього церковного імунітету територіально – на всю округу, де знаходились церковні землі (церковні володіння були, як правило, розкидані серед інших земельних володінь – всі вони підпадали під юрисдикцію єпископа чи абата); 3) у пожалуванні права банну. Банн – це сукупність прав прямої влади короля, частину з яких він міг передавати уповноваженим ним особам (чиновникам, графам, іншим феодалам). Прелатам, як правило, надавалося право не тільки нижчої, але й вищої юрисдикції. Отже, їх володіння повністю вилучалися з під влади графів. Міг бути судовий бан. Тоді він відповідав приблизно судовому імунітетові. Але були “бургові бани” (мешканці декількох графств мали виконувати роботи по будівництву бургу) і т. д. Для здійснення судових функцій у церковних володіннях обирався фогт. Фогти не тільки судили, але й керували військовими силами даної церковної організації. Становище [кожного конкретного] фогта визначалося становищем його церковної установи. Вирішальну роль у виборах чи призначенні фогта мав феодальний “власник” даної церкви – єпископ або світський феодал. Королі (імператори) в рамках “імператорської церкви” безпосередньо втручалися у вибори і призначали цих фогтів, тому фогти були залежні від них. Фогти, які не були духовними особами, поповнювали вищі та середні прошарки феодального класу.

В цілому, суть “Оттонових привілеїв” полягала в наданні церкві особливого статусу щодо королівської влади і світських феодалів. Імператори обдаровували церковні установи землями і привілеями, але взамін за це розглядали прелатів як своїх підданих і вимагали служби. Таким чином, імператорська влада сприяла феодалізації церкви, сприяла зміцненню прошарку церковних феодалів, на яких спиралася на противагу герцогам. Така політика посилила імператорську владу в Німеччині. Але рано чи пізно вона мала призвести до зіткнення з папством.

В цілому, церковна політика Оттона І і його наступників не була послідовною, продуманою і чіткою, її не слід уявляти собі як якесь свідоме, цілеспрямоване реформаторство; це була конкретна політика, як “мистецтво можливого”, маневрування між різними політичними силами. Тісний союз між церквою і королівською владою у Німеччині склався фактично ще за часів Франкської імперії. Тоді виникли такі крупні монастирі як Фульда, Лорш, Сен-Галлен, Райхенау та ін. Від фульдійського монастиря, наприклад, тримали лени багато крупних світських феодалів на чолі з самим королем. Приблизно половина всіх земель і багатств Німеччини в ХІ ст. перебувала в руках церкви! Німецькі королі були зацікавлені у посиленні свого впливу на папство, не лише тому, що єпископи підпорядковувались папі, але й тому, що у Римі вони діставали імперську корону. За одне століття – з 955 по 1057 р. з 25 римських пап за прямого втручання німецьких імператорів було обрано на папський престол 12, і скинуто з престолу – 5. Пряме втручання німецьких імператорів у справи церкви призвело до гострої боротьби між імператором і папством у середині ХІ ст. (це вже інше окреме питання).