6. Зовнішня політика імперії.

Статус “імперії” підняв міжнародний престиж Німеччини. Він давав німецьким імператорам привід втручатися у внутрішні справи інших держав, наприклад, у суперечки між французьким королем і його феодалами. Вже за Оттона І Німеччина підтримувала дипломатичні стосунки (обмінювалася посольствами) з Візантією, Данією, Богемією, Польщею, Угорщиною, Руссю, Болгарією.

Зовнішня політика мала декілька основних напрямків. Ми вже згадували про 1) південний напрям – регулярні “італійські походи”. Напрями розрізнялися за характером політики, Так, боротьба проти угорців мала оборонний характер, а політика щодо слов’ян, навпаки, – агресивний, завойовницький.

Боротьба з угорцями набула загальнонаціонального значення за Оттона І. Після вирішального розгрому ним угорців у 955 р. у Німеччини не було більше зовнішньої небезпеки протягом багатьох століть. Це дозволило їй самій спрямувати свої сили на зовнішню агресію. Основним напрямком експансії став 2) східний – проти заельбських слов’янських племен, які перебували на різних стадіях суспільного розвитку, воювали між собою (сербо-лужичі, ободрити, лютичі).

Одним з перших великий похід на слов’ян здійснив Генріх І у 929 р. Він обклав даниною племена бодрицького і лютицького союзів: ободритів (бодричів), вільців, ратарів, мільчан і гаволян, у 932 – 934 рр. – лютичів і укран, зберігаючи, однак, їхні племінні князівства, князі платили данину і давали обітницю прийняття християнства. Цим їхня залежність від німців за Генріха І і обмежувалася. Таким чином, за Генріха І слов’янські землі ще не включалися до складу імперії, не колонізувалися, церква в них не проникала. Новий крок у цьому напрямку зробив Оттон І. Він підкорив і включив у склад імперії землі між Ельбою (Лабою) і Одером. Тут утворено дві марки (“марка Біллунгів” – на землях ободритів (бодричів) – на узбережжі Балтійського моря (Біллунги – знатний саксонський рід, першим маркграфом був Герман Біллунг, якому Оттон І дарував титул герцога); “марка (Лужицька або Східна) Герона Залізного” – Герон завоював землі сербо-лужичан і частково лютичів, зокрема, укран. Його марка охоплювала територію від Середньої Ельби до Одеру.

Пішла активна колонізація і християнізація слов’янських земель. Там було утворено декілька єпископств і нове архієпископство у Магдебурзі – спеціально для здійснення широкої місіонерської діяльності серед слов’ян.

Політика маркграфів відрізнялася насильством і жорстокістю. Особливо уславився маркграф Герон Залізний [937 – 965], який винищив дуже багато слов’ян, підступом, по-зрадницькому вбив 30 слов’янських князів.

Слов’яни чинили відчайдушний опір. Найбільші слов’янські повстання спалахнули у 983 р. – лютичів, та у 1002 р. – ободритів. Лютичі здійснили військовий похід на німецькі землі, а ободрити навіть захопили і розгромили м. Гамбург. Ці племена звільнили в ході повстання практично всі свої землі, ліквідували там церкву і повернулися до поганства. Після цього близько півтора століття всі спроби німців, як і поляків, підкорити полабських слов’ян і християнізувати їх залишалися безуспішними. Новий німецький наступ почався тут лише у ХІІ ст. Однак не змогли звільнитися лужичани (в Східній марці, там колонізація була сильнішою).

Німецькі імператори вели, також, боротьбу за верховну владу над Польською і Чеською (Богемською) державами, які якраз формувалися у Х – ХІ ст. Вони то визнавали суверенну владу Німеччини над собою, то звільнялися від неї.

У 935 р. Генріхом І була заснована і марка у Шлезвігу – на кордоні з Данією. Боротьба з датчанами прискорила їхню християнізацію.

Зовнішня політика забезпечувала значну частину доходів королівської скарбниці у вигляді данини з підкорених і залежних країн. Наприклад, з Чехії щорічно бралася данина у 120 волів і 500 марок сріблом.

У Х ст. данину німцям платили і датчани, а в ХІ ст. – угорці. Під час “італійських походів” збиралася і данина з італійських міст.

Понад 100 років в історіографії є дискусійним питання про те, чи агресивна зовнішня політика сприяла зміцненню єдиної німецької держави, чи, навпаки, послабленню королівської влади? Провідний радянський спеціаліст з історії німецької держави епохи середньовіччя Микола Колесницький вважав, що можна однозначно стверджувати: ця політика тільки послаблювала загальнодержавну владу. Італійські походи виснажували Німеччину. Боротьба з папством закінчилася поразкою німецьких імператорів, зміцнила внутрішню антикоролівську опозицію. А з територіальних захоплень на сході найбільше скористалися магнати, а не королі. На схід від Ельби згодом у ХІІ ст. утворилися одні з найкрупніших князівств (маркграфство Бранденбурзьке – Бранденбург – лютицький центр Бранібор; і герцогство Мекленбурзьке – область бодричів). Можна судити і за загальним результатом: роздробленість Німеччини прогресувала, а об’єднати країну і створити централізовану державу не вдавалося. Німеччина та Італія створили свої єдині національні держави фактично останніми в Європі – аж в останній третині ХІХ ст.