9.2. Українська еміграція з Австро-Угорщини (кінець XIX - початок XX ст.)

Протягом XIX ст. прибутки селян в імперії Габсбургів зменшувалися внаслідок, переважно, двох чинників: 1) еконо­мічної залежності від великих землевласників; 2) лихварства в умовах нерозвиненості банківської системи.

Збіднілі селяни були вимушені продавати свої наділи, а ба­гатодітні ділили й без того малі земельні володіння між своїми спадкоємцями, що призводило до зниження рівня життя селян.

Поширення залізничного транспорту негативно позначило­ся на добробуті переважної більшості міського населення. Заліз­ницею почалося масове постачання дешевих і якісних продук­тів західної промисловості до українських земель, приречуючи більшість місцевих виробників на закриття їхніх підприємств у процесі жорсткої конкуренції.

В українських регіонах Австро-Угорщини наприкінці XIX ст. сформувався великий надлишок робочої сили. Безро­біття та зубожіння стали масовим явищем.

Ці явища спонукали сотні тисячі українців до еміграції. Уряди США, Канади, Бразилії, Аргентини та інших країн з ве­личезними сільськогосподарськими ресурсами і браком робочої сили заохочували масовий приплив працездатних людей. Роз­повсюджувалася реклама еміграції, часто-густо недобросовісна. У 1895 р. в Галичині почали активно діяти агенти італійських пароплавних компаній. Судноплавні компаній, що спе­ціалізувалися на пасажирських перевезення! з Середземномор'я до Америки, вже відчули смак великих прибутків від транспор­тування емігрантів (переважно італійців). Ці агенти яскра­во розповідали про чудові перспективи українських селян у Бразилії, про дешеву та родючу землю; почалася так звана «бразильська лихоманка» — ажіотаж навколо виїзду до Півден­ної Америки. Близько 15 тис. селян вирушили до Бразилії і бу­ли там розчаровані суворими умовами, які запропонувала бра­зильська адміністрація (селянам надали не чорнозем, як обіцяли агенти, а ділянки нерозчищеного лісу). Пропонували свої послу­ги емігрантам і залізничники.

Утім, багато емігрантів дійсно влаштували своє життя на чу­жині краще, ніж на батьківщині. Уряди названих країн Амери­канського континенту надавали переселенцям великі ділянки, роботу в промисловості. Вже наприкінці XIX ст. у Канаді меш­кали 24 тис. українців, а у СПІД — більше 200 тисяч.

Українські переселенці у Південній Америці на початку XX ст. становили близько 20 тисяч.

Протягом першого десятиріччя XX ст. на Американський континент переселилися близько 300 тис. чоловік з Галичини і Буковини, 40 тис. з Закарпаття.

Цей переселенський руж українців сприяв розвиткові транспортної та готельної інфраструктури у світі, збільшу­вав фінансові можливості власників готелів та транспорт­них компаній. Наявність українських громад, сформованих цим рухом за океаном, створила передумови для сотень тисяч туристичних поїздок в майбутньому — подорожей емігрантів на їхню (чи їхніх предків) батьківщину, а також подорожей до них їхніх родичів з України (ці подорожі стали поширени­ми з кінця 80-х рр. XX ст.).

9.3. Розміщення та харчування подорожуючих у Галичині у складі Австро-Угорщини (друга половина XIX ст. — 1914 р.)

У другій половині XIX ст. збільшення мобільності населення та зростання міст підвищили попит на готельні послуги не лише в Західній Європі, але й у східній частині ім­перії Габсбургів. Наприкінці XIX ст. практично в кожному галицькому містечку вже були готелі. Серед них траплялися й великі заклади, але більшість готелів були дуже малими. У 1902 р. загалом у Галичині (тобто у Східній та Західній Гали­чині) було 935 готелів, в яких працювало близько 2,9 тис. осіб, тобто в середньому припадало приблизно три особи на один зак­лад. Готелі, у яких працювало більше б людей, складали 9 % від загальної кількості, а заклади з кількістю працюючих біль­ше 20 — лише 0,5 %.

Переважна більшість приміщень мала дуже скромні ін­тер'єри, низький рівень комфортності. Але навіть у маленьких та дешевих готелях були один-два відносно комфортабельних покої для вимогливих заможних мандрівників.

Дуже багато готелів було на межі XIX і XX ст. у Львові — 48 (у Кракові тоді налічувалося 18 готелів, у Варшаві — 32).

Серед невеликих закладів переважали дуже скромні, розра­ховані на комерційних агентів, людей середнього статку, які приїжджали до міста у різноманітних справах. Кімнати здава­лися не лише одномісні, деякі клієнти винаймали лише ліж­ко в багатомісному номері. Водопроводу та каналізації в таких закладах не було, «зручності» розташовувалися на дворі.

Деякі маленькі готелі були, фактично, прихованими будин­ками розпусти, в них клієнти наймали кімнати погодинно.

Але серед маленьких готелів траплялися й дуже солідні, дорогі, з розкішними меблями, вишуканим інтер'єром, вишко­леною обслугою.

Великі престижні готелі Львова кінця XIX — початку XX ст. мали власні лазнички, душі, каналізацію, в таких закладах працювали ресторани, кав'ярні. У холах та вздовж сходів висі­ли картини, на підлозі лежали килими. Ціни в таких готелях були доступними небагатьом.

Про ціни престижних львівських готелів промовисто ка­же тодішня популярна приказка:

Три речі з'їдають члувіка:

Любов, готель і аптика.

Ресторани та кав'ярні, розміщені у готелях, мали, як пра­вило, такі ж назви, як і заклади, в яких вони знаходилися. По­єднання послуг з розміщення та харчування приваблювало клі­єнтів.

Найбільш відомі такі готелі Львова часів австро-угорського панування:

• готель «Жорж»; у 1796 р. було побудовано готель «Dе Lа Rus», в якому, серед інших подорожуючих, зупинявся кілька разів відомий письменник Оноре де Бальзак; піз­ніше готель став називатися «Готелем Жоржа» за іменем його засновника, Жоржа Гоффмана; у 1894 р. «Жорж» у цьому будинку закрився, і в 1901 р. знову відкрився на іншому місці;

Реклама з газети початку XX ст.: «Всім, хто прибуває до Львова, рекомендуємо першорядний люксусовий готель «Жорж». Він має 93 покої, з яких 32 — це апартаменти з лазничками, впорядкованими на найсучаснішому рівні. Всі номери з водою холодною і гарячою, цен­тральним опалюванням, телефоном і світлосигналами. Ціни кімнат цілком приступні: покій одноліжковий від 6 зол. на добу, покій дволіжковий — від 12 зол. Ціна покою з ванною — 13 зол., дволіжкового з ванною — 24 зол. У готелі є першорядний ресторан і вишукана каварня, в мармуровій залі щовечора концерт сальонної оркестри».

• «Англійський готель»; готельний заклад під назвою «Англійський», на 100 номерів, відкрив у Львові в 1840 р. підприємець із чеського міста Брно; у 1888 р. будівлю готелю розібрали, і заклад перемістився на но­ве місце, в будинок № 21 по вул. Карла Людвіка;

• «Гранд»; відкрився у 1893 р. по вул. Карла Людвіка, 13, містив 48 номерів і ресторан; інтер'єри у стилі необароко; один за найрозкішніших готелів Львова;

• «Народна Гостинниця»; заснована видатним культур­ним діячем, архітектором Василем Нагірним, який у своїх спогадах так написав про це: «У 1899 р. засновано за моєю ініціативою товариство з обмеженою порукою під фірмою «Народна Гостинниця». Цим товариством задумав я осягнути таку ціль: 1) дати нашій молоді спромогу вивчитися готельного промислу, каварняного і шинкарського; 2) створити інституцію, що дбала б за ширення замилування до ведення готельного промислу, шинкарського і каварняного...»; готель, кав'ярню і ре­сторан відкрили у 1906 р; інтер'єр у народному стилі; в «Народній Гостинниці» гуртувалася українська інтелі­генція; тут, у ресторані та кав'ярні, регулярно декламу­вали свої твори молоді українські письменники.

Серед львівських готелів виділялися також: «Европейський» (один з найстаріших у Львові, відкритий ще у 1804 р.), «Краків­ський». «Французький», «Центральний».

За зразком західноєвропейських країн у Галичині створю­валися також так звані пансіонати - мебльовані кімнати, в яких, як правило, жили протягом тривалого часу. Зазвичай пансіонат був меншим за готель і відрізнявся затишною, сімей­ною атмосферою. Кімнати для сну були окремими, але їдальня та салон - спільні. Деякі пансіонати були дуже солідними, престижними закладами, господарі ретельно відбирали нових клієнтів, щоб не відлякати старих постояльців. До таких за­кладів можна було потрапити лише за рекомендацією.

Незаможним людям, які подорожували Галичиною, става­ли в нагоді корчми. На початку XX ст. в Галичині сучасники нараховували більше 20 тис. корчем. Основною масою клієнтів більшості таких закладів були місцеві мешканці, а не подоро­жуючі, але ними часто користувалися й подорожуючі. Корчми були дуже зручним закладом розміщення і харчування для незаможних мандрівників, тому що їжа тут пропонувалася за низькими цінами (щоправда, асортимент у переважній більшо­сті корчем був вкрай обмежений), а нічліг надавався клієнтам корчми безкоштовно.

Будівлі корчем були, здебільшого, дерев'яні чи глинобитні, на зиму їх для утеплення обкладали снопами. Дахи будували солом'яні.

Напередодні Першої світової війни корчми як заклади роз­міщення і харчування для подорожуючих стали втрачати по­пулярність, поступилися більш сучасним закладам - готе­лям і заїздам.