MedGen розширена

Розділ 1

ВСТУП ДО МЕДИЧНОЇ ГЕНЕТИКИ

1.1. ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ МЕДИЧНОЇ ГЕНЕТИКИ. ІСТОРІЯ МЕДИЧНОЇ ГЕНЕТИКИ

1.1.1. ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ МЕДИЧНОЇ ГЕНЕТИКИ

Генетика — наука про основні закономірності спадковості і мінливості — сьогодні одна з основних теоретичних біологічних дисциплін. Кінець ХХ і початок ХХІ ст. ознаменувалися видатними відкриттями в галузі молекулярної біології і генетики, які докорінним чином змінили наші уявлення про механізми кодування і реалізації спадкової інформації в еукаріотів, створили можливості для вивчення генів і геномів. До найважливіших відкриттів належить розшифровка геномів багатьох організмів, у тому числі лабораторних тварин (дрозофіла, миша), і, нарешті, практично повна розшифровка геному людини, широке впровадження методів генної інженерії. Це створило теоретичну базу для швидкого розвитку одного з розділів генетики та медицини — медичної генетики.

Медична генетика вивчає роль спадковості в патології людини, закономірності успадковування, етіологію, патогенез спадкових хвороб, розробляє методи діагностики, лікування і профілактики спадкової патології, включаючи хвороби зі спадковою схильністю.

Медична генетика вирішує всі проблеми медичної практики, що стосуються генетичних питань. Галузями медичної генетики є клінічна генетика, молекулярна генетика, біохімічна генетика, цитогенетика, імуногенетика, онкогенетика, фармакогенетика, генетика розвитку, популяційна генетика. Найважливішим практичним аспектом є меди- ко-генетичне консультування, спрямоване на запобігання народженню дітей із спадковими захворюваннями.

Одне з головних завдань медичної генетики сьогодні — вивчення патогенезу спадкових захво-

рювань людини на молекулярному рівні, картування генів захворювань, а на основі цього — розробка сучасних технологій діагностики, лікування, профілактики. Друге завдання — розшифровка генних мереж мультифакторіальних захворювань, що може стати основою сучасної предиктивної медицини. Використання усіх можливостей медичної генетики дозволяє не тільки забезпечити народження здорових дітей, зберегти здоров’я, але й закласти основи для повноцінного життя кожної людини.

1.1.2. ОСНОВНІ ЕТАПИ ІСТОРІЇ МЕДИЧНОЇ ГЕНЕТИКИ

Протягом усієї історії людства відбувалося нагромадження й аналіз фактів існування спадковості і мінливості різних організмів, у тому числі людини. Донаукові уявлення про розбіжності між людьми, що успадковуються, існували в античні часи — у працях Гіппократа, Арістотеля, Демокріта та ін. давньогрецьких філософів. Уже в працях Гіппократа відзначалася роль спадковості в походженні хвороб. У XVIII–XIX ст. з’явилися роботи про значення спадковості в походженні полідактилії (Мопертюї, 1752), гемофілії (Нассе, 1820). Були описані як нозологічні форми багато спадкових хвороб — синдром Дауна, нейрофіброматоз, вроджена дисплазія сполучної тканини. Однак тільки з народженням генетики як науки стало можливим розуміння етіології, а потім і патогенезу спадкової патології.

Основні класичні закони спадковості було відкрито Г. Менделем, який у 1865 р. виклав результати своїх досліджень у праці «Досліди над рослинними гібридами». Водночас було закладено основи генетики людини. Її засновником вважають англійського вченого Ф. Гальтона, який опублікував у 1865 р. дві короткі статті «Успадкування таланту і характеру». Ф. Гальтон уперше використав методи біометрії для вивчення кількісних ознак людини, розробив принципи генеалогічного, близнюкового і дерматогліфічного методів, започаткував теоретичні основи євгеніки. Євгеніка — науковий напрямок про поліпшення

9

спадкової природи людини шляхом переважного	розвитку генетики людини і медичної генетики, по-
відтворення людей, яким притаманні бажані якості	дано в додатку 1.
(позитивна євгеніка), і перешкоди відтворенню	Однією з перших робіт у галузі медичної гене-
хворих (негативна євгеніка).	тики, в якій було використано закони Менделя для
Робота Г. Менделя залишалася невідомою	поясненняприродизахворювання, булароботаанг-
більшості біологів протягом 35 років, тому що він	лійського лікаря А. Геррода «Поширеність алькап-
своїми дослідженнями набагато випередив загаль-	тонурії: вивчення хімічних особливостей» (1902).
ний розвиток науки і значення цих досліджень не	Автор дійшов висновку, що алькаптонурія може
змогли оцінити його сучасники. Офіційним роком	слугувати моделлю вроджених помилок метаболі-
народження генетики прийнято вважати 1900 р.,	зму й успадковується за законами Менделя як ре-
коли закони спадковості були знову відкриті трьо-	цесивна ознака. Його вважають засновником біо-
ма вченими — Г. Де Фризом (Голландія),	хімічної генетики людини. У 1908 р. А. Геррод по-
Е. Чермаком (Австрія) і К. Корренсом (Німеччина).	єднав чотири спадкові хвороби (алькаптонурію,
Історія розвитку генетики з 1900 р. може бути	альбінізм, пентозурію та цистинурію) у спільну
розділена на 4 етапи, між якими немає чітких роз-	групу — «природжені порушення метаболізму».
межувань.	У 1934 р. А. Феллінг виділив фенілкетонурію як
Перший етап — це епоха класичної генетики (з	самостійну нозологічну форму.
1900 по 1930 рр.). За цей час остаточно утвердився	У 1940 р. К. Ландштейнер і О. Вінер відкрили
менделізм, відкрито явище зчепленого успадкування,	резус-фактор, ібулодоведено, щогемолітична жов-
сформульованатеоріягенаіхромосомнатеоріяспад-	тяниця немовлят виникає внаслідок імунологічної
ковості. Важливе значення мали також розробки	несумісності матері та плода. У 60-ті роки з’явила-
вчення про фенотип і генотип, про взаємодію генів.	сяможливість запобігання гемолітичній хворобіне-
Другий етап (з 1930 по 1953 рр.) відомий під	мовлят шляхом введення анти-Rh-антитіл матерям
назвою неокласицизму. В ці роки було відкрито	із групи ризику розвитку цього захворювання.
індукований мутагенез, можливість штучного му-	У цей же час вивчаються моногенні хвороби і
тагенезу; обгрунтовано принципи генетики попу-	молекулярні основи спадковості людини. У 1948 р.
ляцій і еволюційної генетики; остаточно доведено,	Гібсон уперше довів, що метгемоглобінемія (авто-
що ген — це дискретна одиниця спадковості; сфор-	сомно-рецесивне захворювання) обумовлена пору-
мульовано центральну догму генетики стосовно	шенням активності ферменту NADH-залежної мет-
ролі генів у процесах обміну речовин («один ген	гемоглобінредуктази, а в 1952 р. подружжя Корі
— один фермент»); отримано докази генетичної	виявили недостатність ферменту глюкозо-6-фосфа-
ролі ДНК як носія генетичної інформації.	тази при хворобі Гірке (одна з форм глікогенозів).
Третій етап (з 1953 р. до початку 70-х рр.) —	У 1949 р. Л. Полінг з колегами встановили, що
розвиток молекулярної генетики, відправною точ-	причиною розвитку серпоподібно-клітинної анемії
кою якого вважають опублікування Дж. Уотсоном	є аномалія в структурі гемоглобіну. Це відкриття
і Ф. Криком у 1953 р. праці про структуру ДНК.	стало поштовхом до розвитку подібних дослі-
На цьому етапі відкрито основні молекулярні ме-	джень, і у 1956 р. В. Інграм визначив, що серпопо-
ханізми реалізації спадкової інформації — генетич-	дібно-клітинна анемія є наслідком заміни глюта-
ний код, основні етапи синтезу білка, редупліка-	мінової кислоти на валін у шостій позиції в лан-
цію ДНК, оперонну регуляцію генів у прокаріотів.	цюзі β-глобіну. Наявність аномальних гемоглобі-
Четвертий етап — виникнення «мобільної» ге-	нів дала можливість для детального вивчення
нетики, який характеризується розвитком генної	наслідків мутацій. Було виявлено, що мутації мо-
інженерії, розробкою методів ДНК-аналізу. По-	жуть призводити до заміни амінокислот, зрушен-
чатком його можна вважати відкриття у 1970 р.	ня рамки зчитування або спричинювати обрив
ферменту рестриктази (В. Арбер, Г. Сміт і Д. На-	поліпептидного ланцюга. Було показано, що при-
тан) та ферменту зворотної транскриптази	чиною багатьох уроджених порушень метаболіз-
(Г. Темін і Д. Балтімор) та отримання у 1972 р. пер-	му є мутації, які змінюють структуру білків-фер-
шої рекомбінантної ДНК (С. Коєн, Г. Бойєр). Це	ментів. У 1953 р. Джерві продемонстрував відсут-
дало можливість вивчити тонку молекулярну при-	ність фенілаланінгідроксилази при фенілкетонурії,
роду гена, механізми регуляції генної активності,	а Г. Біккель повідомив про ефективність дієти з
маніпулювати індивідуальними генами, переноси-	низьким вмістом фенілаланіну при цій хворобі.
ти гени одних організмів у клітини інших, створю-	З цього часу з’явилася можливість патогенетично-
ючи таким чином біологічні системи, яких ніколи	го лікування метаболічних захворювань. У 1961 р.
не було у природі. Найважливішим досягненням	Р. Гатрі розробив методику масового скринінгу
генетики наприкінці ХХ — на початку ХХI ст. ста-	немовлят на фенілкетонурію. На початку 60-х рр.
ло розшифрування геномів багатьох організмів,	були описані дефект глюкозо-6-фосфатдегідроге-
включаючи людину. Молекулярні та генно-інже-	нази у випадку індукованої гемолітичної анемії,
нерні підходи забезпечили новий рівень дослі-	ферментативна недостатність при галактоземії.
джень у розвитку теорії гена і мутагенезу, біохімі-	Удосконалювалися методи біохімічних дослі-
чної і еволюційної генетики, імуногенетики, гене-	джень. З’явилася можливість пренатальної діагно-
тики людини, медичної генетики та інших розділів	стики ферментопатій.
науки про спадковість і мінливість.	Переломним моментом в історії медичної ци-
Розвиток медичної генетики був тісно пов’яза-	тогенетики був 1956 р., коли двоє шведських вче-
ний з досягненнями класичної генетики. Основні	них Дж. Тіо і А. Леван установили, що в диплоїд-
етапи історії генетики, що мають значення для	ному наборі людини є 46 хромосом. Медична ге-

10

нетика, яка не вважалася клінічною дисципліною до 1956 р., отримала свій предмет для вивчення — ядро клітини. У 1959 р. французький цитогенетик Д. Лежен довів, що синдром Дауна обумовлений наявністю додаткової хромосоми 21 в каріотипі. На початку 60-х рр. було виявлено аномалії кількості хромосом при синдромах Шерешевського — Тернера, Клайнфельтера, описано синдроми Патау, Едвардса і синдром «крику кішки», різноманітні транслокації, делеції, дуплікації, поліплоїдії та інші хромосомні й геномні мутації. Це надало можливість діагностувати хромосомні хвороби, чому сприяло також удосконалення методів цитогенетичних досліджень. З 1966 р. проводиться пренатальна діагностикахромосомниххворобшляхом амніоцентезу.

Таким чином, на початку 60-х рр. медична генетика стає клінічною дисципліною. Були відкриті основні групи спадкових захворювань, з’явилася можливість їхньої діагностики, пренатального дослідження плода, розроблено методи профілактичного лікування деяких ферментопатій.

Подальший розвиток медичної генетики як науки був пов’язаний з розробкою методів молеку- лярно-генетичних досліджень, вивченням будови генів, удосконаленням методів пренатальної діагностики. Важливі результати щодо геному людини та інших організмів було отримано при виконанні міжнаціонального проекту «Геном людини». Офіційно проект стартував з 1 жовтня 1990 р., його першим керівником став Дж. Уотсон, а з 1993 р.

— Ф. Коллінс. Цілями проекту були: визначення нуклеотидної послідовності геному людини; складання точної генетичної карти; секвенування і картуваннягеномівіншихорганізмів, якімаютьзначення для біологічних досліджень (кишкова паличка, дріжджі, дрозофіла, миша та ін.); розвиток технологійдослідженняДНК; вирішенняетичних, соціальних та юридичних аспектів дослідження геному людини. Проект, розрахований на 15 років, було успішно виконано достроково — попередня версія геному людини була опублікована у лютому 2001 р., остаточна версія — у квітні 2003 р. Для визначення генів схильності до мультифакторіальних захворювань велике значення мала дочірня програма проекту з вивчення генетичного поліморфізму людини.

На основі досягнень молекулярної біології, генетики та генної інженерії виник новий розділ медичної науки — молекулярна медицина. Її науковим підгрунтям є ідентифікація тисяч структурних і регуляторних генів, з’ясування генної природи і молекулярних механізмів розвитку багатьох моногенних і мультифакторіальних хвороб, ролі генетичних факторів у етіології та патогенезі різних патологічних станів, докази генетичної унікальності кожного індивідуума. Головні особливості молекулярної медицини — індивідуальність підходу і профілактична спрямованість.

Найважливіші досягнення молекулярної медицини сьогодення такі (В. С. Баранов, 2004) :

— розроблено точні, ефективні й універсальні методи діагностики спадкових хвороб на будь-якій стадії онтогенезу, в тому числі й до народження (пренатальна діагностика);

—розроблено підходи до точної ідентифікації особистості (геномна дактилоскопія), генотипування органів і тканин, призначених для трансплантації;

—закладено експериментальні й клінічні основи генної терапії спадкових і неспадкових хвороб;

—на основі даних про індивідуальні біохімічні (геномні) особливості розпочато роботи в галузі фармакогенетики, фармакогеноміки і генетичної епідеміології;

—активно розробляються молекулярні основи профілактичної медицини.

Розвиток медичної генетики в СРСР і Україні

У СРСР медична генетика успішно розвивалася в 20–30-ті рр. ХХ ст. Основоположником клінічної генетики в СРСР вважають видатного невропатолога С. М. Давиденкова (1880–1961). Він організував першу у світі медико-генетичну консультацію (1929), опублікував кілька книг з генетики спадкових хвороб нервової системи.

З 1930 по 1937 рр. над розвитком медичної генетики працювали в Медико-біологічному інституті, перейменованому в 1935 р. у Медико-генетич- ний інститут, директором якого був С. Г. Левіт. В інституті проводилися роботи з цитогенетичних, близнюкових досліджень, клінічної і формальної генетики. У 1937 р. інститут було закрито, а С. Г. Левіта репресовано. Протягом тривалого часу, з початку 40-х і до початку 60-х рр., дослідження в галузі генетики в СРСР було заборонено, а багато видатних генетиків репресовано.

Розвиток медичної генетики в СРСР відновився на початку 60-х рр. Активну участь у відродженні радянської генетики взяли В. Д. Тімаков, С. М. Давиденков, В. П. Ефроїмсон, О. О. Проко- ф’єва-Бельговська, Є. Ф. Давиденкова, С. А. Нейфах, Е. Е. Погосянц. Досягнення в галузі медичної генетики послужили поштовхом для розвитку медико-генетичної служби в СРСР у 70–80-ті рр. Істотний внесок у розвиток генетики на Україні вніс С. М. Гершензон (1906–1998). Він відкрив мутагенність нуклеїнових кислот і вірусів, показав можливість зворотної транскрипції. В Україні медична генетика почала впроваджуватися в роботу окремих науково-дослідних інститутів Києва (Інститут молекулярної біології і генетики НАН України, НДІ педіатрії, акушерства та гінекології МОЗ України), у Львові було організовано перший спеціалізований науково-дослідний інститут, у Кривому Розі створено перший Республіканський медико-генетичний центр. У 1988 р. фах ліка- ря-генетика був внесений до номенклатури лікарських посад, за наказом МОЗ України була створена мережа медико-генетичних установ по Україні. У 1989 р. з’явилася перша кафедра медичної генетики при Київській медичній академії післядипломної освіти, засновником якої стала професор Т. І. Бужієвська. Одночасно була відкрита кафедра медичної генетики в Харківському державному медичному університеті.

Сьогодні в Україні медико-генетична допомога населенню надається у мережі медико-генетич- них консультацій, кабінетів і центрів, високоспе-

11

ціалізована допомога — у профільних інститутах МОЗ та АМН України. У 2003 р. МОЗ України спільно з Академією медичних наук України видав наказ «Про удосконалення медико-генетичної допомоги в Україні» з метою реформування структури медико-генетичної служби, активного впровадження сучасних діагностичних, лікувальних і профілактичних технологій, а також наукових досягнень медичної генетики та молекулярної біології, спрямованих на поліпшення здоров’я населення. Основні напрямки роботи медичних генетиків України — створення системи Державного генетичного моніторингу, удосконалення методів пренатального скринінгу, впровадження сучасних методів запобігання та лікування спадкових хвороб і природжених вад розвитку, дослідження в галузі мультифакторіальної патології, фармакогенетики, онкогенетики, популяційної генетики.

Студенти медичних факультетів університетів вивчають медичну генетику як окрему дисципліну.

1.2. МОЛЕКУЛЯРНІ ОСНОВИ СПАДКОВОСТІ

Молекулярну основу спадковості становлять нуклеїнові кислоти — ДНК, а також РНК (у деяких вірусів).

1.2.1. БУДОВА І ФУНКЦІЇ ДНК

ДНК — це полімер, мономером якого є нуклеотид. Кожен нуклеотид складається із залишку фосфорної кислоти, моносахариду (пентози) дезоксирибози і однієї з чотирьох азотистих основ — аденіну (А), тиміну (Т), цитозину (Ц) або гуаніну (Г). Аденін і гуанін — похідні пурину, тимін і цитозин

—похідні піримідину. Послідовність азотистих основ у ланцюгу ДНК визначає спадкову інформацію, записану в її молекулі. Нуклеотиди з’єднуються в ланцюг ковалентним (фосфодіефірним) зв’язком між фосфатом одного і дезоксирибозою наступного нуклеотиду. Атоми вуглецю в дезокси-

рибозі нумеруються, в утворенні міжнуклеотидного зв’язку задіяний 5′ С одного і 3′ С іншого нуклеотиду. Це визначає полярність ланцюга ДНК

(рис. 1.1): на одному кінці ланцюга розташована вільна 5′ фосфатна група, на другому — 3′ гідроксильна група.

Молекула ДНК містить два полінуклеотидних ланцюги, які утворюють подвійну спіраль. Азотисті основи нуклеотидів орієнтовані всередину спіралі і з’єднуються між собою водневими зв’язками за принципом комплементарності, тобто строгої відповідності нуклеотидів (А–Т; Г–Ц). Між А і Т утворюються 2 водневі зв’язки, а між Г і Ц

—3. Ланцюги в молекулі ДНК антипаралельні: один ланцюг йде у напрямку 5′–3′ вздовж осі, а другий у напрямку 3′–5′.

Оскільки фермент ДНК-полімераза може наро-

щувати полінуклеотидний ланцюг, приєднуючи нуклеотиди тільки до 3′ кінця, прийнято записувати нуклеотидну послідовність ДНК так, щоб 5′ кінець знаходився біля верхнього ланцюга зліва і позначав початок молекули.

а

Основа

б

Основа

Основа

в

г

Рис. 1.1. Будова фрагмента полінуклеотидного ланцюга ДНК:

а — вільна фосфатна група на 5′-кінці; б — фосфодіефірний зв’язок; в — дезоксирибоза; г — вільна гідроксильна група на 3′-кінці

(5′) АТГТТАЦАГГГЦ (3′) (3′) ТАЦААТГТЦЦЦГ (5′)

Спіраль ДНК у більшості випадків правозакручена, з діаметром 2 нм. У кожному витку спіралі 10 пар нуклеотидів, довжина повного витка 3,4 нм. Між витками уздовж осі молекули можна виділити велику і малу борозни. У цих борознах регуляторні білки можуть взаємодіяти з певними нуклеотидними послідовностями ДНК

(рис. 1.2).

Дволанцюгова комплементарна структура забезпечує такі важливі властивості молекули ДНК.

1.Здатність молекули до самоподвоєння (реплікації). Два ланцюги розділяються, і уздовж кожного синтезується комплементарний ланцюг. Можливість утворення двох абсолютно ідентичних молекул забезпечує передачу спадкової інформації від материнської клітини дочірнім клітинам при поділі (рис. 1.3).

2.Здатність до денатурації та ренатурації. При зміні температури і хімічного складу середовища молекула здатна розділитися на два ланцюги (денатурація, або плавлення), а при поверненні до фізіологічних умов дволанцюгова структура спонтанно відновлюється (ренатурація, або відпал). При цьому відповідні одноланцюгові ділянки знаходять одна одну завдяки принципу комплементарності. Здатність ДНК до денатурації та ренатурації широко використовується в сучасних мо- лекулярно-генетичних дослідженнях.

3.Здатність до репарації — відновлення пошкоджень, які утворюються у структурі молекули.

12

а5′-кінець 3′-кінець

A T

		C	G
	C	G
б	A	C
	A	T	г
	C	G	A
	G	T
			C
в		C	G
		T	G C
			A
		T	A
	T	A
	C	G	д

GC

TA

3′-кінець

5′-кінець

Рис. 1.2. Подвійна спіраль ДНК:

а — цукро-фосфатний остов; б — мала борозна; в — велика борозна; г — азотні основи; д — водневі зв’язки між основами

ДНК локалізується в ядрі клітини у складі хромосом, а також в мітохондріях (у людини — мен-

ше 1 %).

Головна функція ДНК — зберігання спадкової (генетичної) інформації. Спадкова інформація — це інформація про структуру всіх білків і РНК організму і порядок реалізації цієї інформації в онтогенезі. Молекула ДНК забезпечує передачу генетичної інформації дочірнім клітинам завдяки здатності до реплікації. Вона бере участь у реалізації спадкової інформації, оскільки служить матрицею для синтезу РНК і регулює її утворення.

1.2.2. БУДОВА І ФУНКЦІЇ РНК

Як і ДНК, РНК є полімером, що складається з нуклеотидів (рис. 1.4). На відміну від ДНК, РНК складається з одного полінуклеотидного ланцюга; до складу нуклеотиду входить рибоза; замість тиміну містить азотисту основу — урацил (У). Всі види РНК синтезуються в ядрі на матриці ДНК.

5′

3′

5′

3′

Дочірні

Материнські ланцюги

ланцюги

3′

5′

5′

Материнська

3′

молекула ДНК

Дочірні молекули ДНК

Рис. 1.3. Напівконсервативне подвоєння ДНК

5′-кінець

Ф

Рибоза А

Ф

Рибоза У

Ф

Рибоза Г

Ф

Рибоза Ц

3′-кінець Рис. 1.4. Схематична структура фрагмента РНК

РНКберутьучастьуреалізаціїзакодованоївДНК спадкової інформації на рівні синтезу білка. Залежно відфункціїіособливостейбудовирозрізняютькілька видів РНК, найголовнішими з яких є: інформаційна (або матрична), транспортна, рибосомна РНК, малі ядерні і ядерцеві РНК, мікроцитоплазматична РНК

(табл. 1.1).

Інформаційна (або матрична) РНК (іРНК, або мРНК) синтезується на матриці ДНК за принципом комплементарності. Вона переносить інформацію про будову білка з ядра в цитоплазму і слугує матрицею для синтезу білка рибосомами.

Транспортна РНК (тРНК) зв’язується з відповідною їй амінокислотою, транспортує амінокислоту на рибосому і забезпечує її включення в білкову молекулу в суворій відповідності з гене-

Таблиця 1.1. Функції нуклеїнових кислот

	Нуклеїнові	Функція
	кислоти
	ДНК	Зберігає і передає спадкову
		(генетичну) інформацію
	іРНК	Переносить генетичну інфор-
	(або мРНК)	мацію від ДНК до рибосом,
		слугує матрицею для
		синтезу білка
	тРНК	Транспортує амінокислоти
		до рибосоми, відповідає за
		трансляцію послідовності
		нуклеотидних триплетів іРНК
		у послідовність амінокислот
		в поліпептидному ланцюзі
	рРНК	Входить до складу рибосоми,
		забезпечує взаємодію іРНК
		і тРНК
	Малі ядерні	Беруть участь у сплайсингу
	РНК	іРНК
	Малі ядерцеві	Беруть участь у дозріванні
	РНК	рРНК
	Мікроцитоплаз-	Беруть участь у регуляції
	матичні РНК	експресії деяких генів

13

тичним кодом. На рибосомі тРНК приєднується антикодоном (кодовим триплетом) через систему водневих зв’язків до одного із триплетів (кодонів) іРНК. Комплементарність антикодона тРНК кодону іРНК є тим специфічним механізмом, який забезпечує реалізацію послідовності кодонів іРНК і, відповідно, гена, в послідовність амінокислот у поліпептиді. Таким чином, молекула тРНК посідає центральне місце в біосинтезі білка, виконуючи функцію адаптерної молекули (відповідає за трансляцію послідовності нуклеотидних триплетів іРНК в послідовність амінокислот у поліпептиді).

Рибосомна РНК (рРНК) разом із рибосомними білками входить до складу рибосом. Вона виконує структурну функцію, а також бере участь у з’єднанні іРНК з рибосомою та тРНК.

Малі ядерні РНК беруть участь у сплайсингу іРНК, а малі ядерцеві РНК — у процесингу та модифікації азотистих основ рРНК.

Мікроцитоплазматичні РНК — це молекули (20–25 нуклеотидів), які регулюють генну активність у процесі розвитку і диференціювання клітин. Вони здатні виключати експресію життєво важливих генів, взаємодіючи з їх мРНК.

1.2.3. ГЕН

У вузькому розумінні слова терміном ген визначають ділянку молекули ДНК, яка несе інформацію про структуру одного поліпептиду, молекули тРНК або рРНК. Ген у широкому розумінні цього слова — це структурно-функціональна одиниця спадковості, що містить певний обсяг спадкової інформації.

За функцією, яку вони виконують, гени поділяються на кілька груп (табл. 1.2).

1. Структурні гени несуть інформацію про будовуполіпептиду, рРНК, тРНК та інші РНК. Такзвані «гени домашнього господарства» експресуються в усіх клітинах, оскільки їхні продукти необхідні для забезпечення життєдіяльності клітин будь-якого типу. Прикладом є гени рРНК і тРНК, білківгістонів. Гени термінального диференціювання

(«гени розкоші») — тканинно-специфічні гени, які функціонують лише в певних типах клітин або на певних стадіях онтогенезу, наприклад, гени імуноглобулінів.

2. Регуляторні гени — послідовності нуклеотидів ДНК (функціональні ділянки), які регулюють зчитування спадкової інформації із структурних генів (тобто регулюють експресію структурних генів). Промотор — послідовність нуклеотидів ДНК на 5′ кінці гена, з якою зв’язується фермент РНК-полімераза для початку транскрипції структурного гена; термінатор — ділянка закінчення транскрипції. Енхансери — ділянки ДНК, що підсилюють транскрипцію шляхом зв’язування зі специфічними факторами транскрипції, які полегшують приєднання РНК-полімерази до промотору. Сайленсери — послідовності ДНК, які послаблюють транскрипцію, також зв’язуючись з факторами транскрипції.

1.2.4. БУДОВА ГЕНА ЕУКАРІОТІВ

Під час транскрипції ланцюги ДНК принципово розрізняються за своєю функціональною роллю. Один із ланцюгів є кодуючим, або змістовим, другий — матричним. Інформаційна РНК синтезується за принципом комплементарності уздовж матричного ланцюга і, таким чином, відтворює нуклеотидну послідовність кодуючого ланцюга

(рис. 1.5).

До складу структурного гена входять послідовність, що транскрибується, і регуляторні ділян-

ки (рис. 1.6).

1. Послідовність, що транскрибується. Перший нуклеотид, що транскрибується (стартова точка транскрипції), позначається +1, всі наступні нуклеотиди під час транскрипції записуються із знаком «+». Нуклеотиди до точки початку транскрипції позначаються зі знаком «–».

Послідовність, що транскрибується, складається з лідерної ділянки, власне ділянки, що кодує поліпептид, і хвостової трейлерної ділянки. Лідер і трейлер необхідні для взаємодії іРНК з рибосо-

Таблиця 1.2. Класифікація генів

Групи генів за функцією	Приклади генів	Функції генів
Структурні гени — кодують	Гени «домашнього	Забезпечують життєво важливі функції, актив-
білки і РНК	господарства»	ні в усіх клітинах
	Гени термінального	Функціонують тільки в певних типах клітин
	диференціювання	або на певному етапі онтогенезу
	(гени «розкоші»)
Регуляторні гени	Промотор	Ділянка ДНК, з якою зв’язується РНК-полі-
		мераза для початку транскрипції
	Термінатор	Ділянка, що визначає кінець транскрипції
	Енхансер	Послідовність ДНК, яка, зв’язуючи фактори
		транскрипції, посилює транскрипцію
	Сайленсер	Послідовність ДНК, яка, зв’язуючи фактори
		транскрипції, послаблює або припиняє
		транскрипцію

14

Кодуючий

5′

3′

(змістовий)

ланцюг

ДНК

Т А Ц Г Т Т Ц Г А Т Ц Ц Ц

А Т Г Ц А А Г Ц Т А Г Г Г

Рис. 1.5. Матричний і кодуючий ланцюги ДНК

3′

Транскрипція (за принципом

комплементарності з матричного ланцюга)

5′

Матричний ланцюг

РНК-транскрипт (має ту ж послідовність нуклеотидів, що й кодуючий ланцюг)

РНК 5′ У А Ц Г У У Ц Г А У Ц Ц Ц 3′

мою, але самі не транслюються. Послідовність, яка кодує поліпептид, починається зі стартового кодону АТГ — універсального сигналу ініціації трансляції (синтезу поліпептиду) — і закінчується кодоном термінатором в ділянці 3′ кінця гена — ТАА, ТАГ або ТГА. Послідовність гена, яка починається зі стартового кодону, кодує один поліпептид і не має усередині термінуючих кодонів, називають відкритою рамкою зчитування.

Послідовність, що кодує поліпептид, у більшості еукаріотичних структурних генів (рис. 1.6) складається з кодуючих частин — екзонів (ex- pressed) та некодуючих — інтронів (intervening), що чергуються. Екзони несуть інформацію про послідовність амінокислот, а інтрони вирізуються у процесі формування зрілої іРНК (сплайсинг). Кількість і розмір інтронів варіюють у різних генах і можуть перевищувати сумарну довжину екзонів у кілька разів. Інтрони розташовані в строго визначених ділянках гена, зазвичай поряд із ділянками, що кодують важливі функціональні домени білка. Можливо, така організація генів пов’язана з еволюційним об’єднанням кількох прокаріотичних генів, які не мають інтронів, в одну функціональну одиницю. Всі інтрони починаються з послідовності ГТ і закінчуються послідовністю АГ. Мутації в цих ділянках призводять до порушення сплайсингу і можуть бути причиною спадкових хвороб.

Стартова точка транскрипції (+1)

	Промотор	Інтрон 1
		Екзон 1

Типовий ген людини складається у середньому з 28 000 основ і має 8 екзонів. Він кодує поліпептид, якийміститьусередньому447 амінокислот. Найдовшийген, знайденийугеномілюдини, — цегенм’я- зового білка дистрофіну, що містить 2,4·106 п. н.

2. Регуляторні ділянки гена. З боку 5′ кінця ко-

дуючого ланцюга попереду кількох десятків пар нуклеотидів перед послідовністю, що транскрибується, знаходиться промотор. Промотор — послідовність нуклеотидів ДНК, з якою зв’язується фермент РНК-полімераза для початку транскрипції структурного гена. У більшості генів у ділянці промотора знаходяться консервативні послідовності: ТАТА-бокс (-20), ЦААТ-бокс (-70-80). Перед промотором часто знаходиться ГЦ-мотив (-100). Консервативні ділянки, багаті на відповідні нуклеотидні пари, необхідні для правильної транскрипції і беруть участь в її регуляції. З 3′ кінця гена знаходиться термінатор (ділянка, в якій завершується транскрипція). В еукаріотів він може входити до послідовності, що транскрибується.

1.2.5. ГЕНЕТИЧНИЙ КОД І ЙОГО ВЛАСТИВОСТІ

Певна послідовність нуклеотидів нуклеїнової кислоти, в якій закодована послідовність амінокислот у відповідних поліпептидних ланцюгах,

Ділянка закінчення синтезу РНК

Інтрон 2 Інтрон 3

Екзон 2

Екзон 3

Екзон 4

5′

ЦААТ-		ТАТА-
						Ділянка, що кодує поліпептид
бокс		бокс
				5′-лідер

3′

  

Термінатор

3′-трейлер

ГЦ-мотив	Послідовність, що транскрибується

Рис. 1.6. Схема організації еукаріотичного гена, що кодує білок (кодуючий ланцюг)

15

називається генетичним кодом. Генетичний код має такі основні властивості:

1.Код триплетний, тобто кожну амінокислоту кодують три нуклеотиди (триплет або кодон).

2.Код вироджений, оскільки до складу білка входять 20 амінокислот, а з 4 видів нуклеотидів можна мати комбінацію у вигляді 64 триплетів. Усі амінокислоти, крім метіоніну і триптофану, кодуються двома або більшою кількістю триплетів.

3.Специфічність коду полягає в тому, що кодон кодує тільки одну певну амінокислоту.

4.Код не перекривається (триплети не накладаються один на одного).

5.Між триплетами немає розділових знаків.

6.Лінійне розташування нуклеотидів у ДНК відповідає лінійному порядку амінокислот у білку

—колінеарність коду.

7.Код в основному універсальний (однакові триплети у різних видів організмів кодують одні і ті ж амінокислоти).

8.Три триплети (УАА, УАГ і УГА) не кодують амінокислоти, вони знаходяться в кінці гена й означають закінчення синтезу (термінуючі триплети, або нонсенс-кодони).

1.2.6. ЕКСПРЕСІЯ ГЕНА

Під експресією гена розуміють реалізацію записаної в ньому спадкової інформації (рис. 1.7). Згідно з центральною догмою молекулярної біології, вона відбувається в такому напрямку:

ДНК		іРНК		білок		ознака
	транс-		транс-
	крипція		ляція

Перша стадія реалізації генетичної інформації

— транскрипція. Це процес, внаслідок якого послідовність нуклеотидів ДНК переписується у послідовність РНК. Транскрипція відбувається в ядрі клітини уздовж матричного ланцюга ДНК за принципом комплементарності. Утворена молекула РНК має екзонно-інтронну організацію і є незрілою (про-іРНК). При її дозріванні (процесингу) інтрони вирізуються, екзони з’єднуються (сплайсинг), до 5′ кінця приєднується метилгуанін (кепування), а до 3′ кінця приєднується полі-А-по- слідовність (поліаденування). Внаслідок процесингу утворюється зріла іРНК. Посттранскрипційні зміни необхідні для транспорту іРНК у цитоплазму, вони підвищують стабільність молекули і забезпечують приєднання рибосом до іРНК.

Потім іРНК виходить у цитоплазму і потрапляє у процес трансляції або синтезу білка. До неї приєднуються рибосоми, які, просуваючись по нитці іРНК, синтезують поліпептид у відповідності до послідовності нуклеотидів. У трансляції беруть участь тРНК.

Синтезований поліпептид піддається посттрансляційним модифікаціям: утворення відповідної просторової структури, модифікація амінокислот тощо.

Сучасні уявлення про реалізацію спадкової інформації дещо ширші. Перш за все, білок може складатися з кількох поліпептидів і, отже, кодуватися кількома генами (наприклад, гемоглобін). З іншого боку, один ген може кодувати кілька поліпептидів. Це можливо завдяки таким механізмам:

— кожен із ланцюгів дволанцюгового фрагмента ДНК може кодувати свій білок;

Регуляторна ДНК ділянка

5′

		Початок						Кінець транс-
Промотор транскрипції Екзон 1							Екзон 2
								крипції
									3′
ЦААТ		ТАТА				Інтрон
			 					 
			лідер					Трейлер

Транскрипція

Первинний РНК-транскрипт

(про-іРНК)

Я

Д

Сплайсинг

Р

О

Процесинг

Полі А-сайт

Кеп

Зріла іРНК

ААА..А

Цитоплазма

Трансляція

Рис. 1.7. Схема реалізації спадкової інформації в еукаріотичній клітині

16

—інтронні ділянки усередині гена можуть кодувати самостійні невеликі білки;

—усередині одного гена можливі альтернативні промотори, або різні рамки зчитування спадкової інформації (різні ділянки початку транскрипції і, отже, різні іРНК, і різні білки);

—існує альтернативний сплайсинг і альтернативне поліаденування при дозріванні РНК і, отже, утворення різних зрілих іРНК;

—останнім часом відкрито процес редагування зрілої іРНК у цитоплазмі — заміна окремих нуклеотидів, що може спричинювати утворення стоп-кодонів і синтез скороченого ланцюга білка.

Ці і, ймовірно, інші, невідкриті поки механізми пояснюють той факт, що при наявності близько 30 тис. білок-кодуючих генів у людини в процесі онтогенезу синтезується близько 250 тис. білків.

Зараз відомо, що процес зчитування спадкової інформації не є односпрямованим (ДНК→РНК).

Інформаційна РНК може служити матрицею для синтезу ДНК (РНК→ДНК). Цей процес називається зворотною транскрипцією. Синтезована ДНК позбавлена інтронів і має назву кДНК (комплементарна ДНК). Синтез нуклеїнових кислот на матриці білка поки не доведений, проте виявилося, що деякі білки (пріони), що надійшли ззовні, здатні змінювати просторову організацію та властивості аналогічних власних білків організму.

1.2.7. РЕГУЛЯЦІЯ ЕКСПРЕСІЇ ГЕНІВ

Регуляція експресії генів у екаріотів відбувається як за відносно простим принципом, коли продукт гена змінює його активність, так і за допомогою складних механізмів на рівні транскрипції

ітрансляції.

Укожній клітині організму еукаріотів транскрибується усього 7–10 % генів. Серед них виділяють групу конститутивних нерегульованих генів «домашнього господарства», які функціонують протягом всього життя організму і забезпечують життя клітини. Друга група — гени, які регулюються. Це гени термінального диференціювання (гени «розкоші»), що функціонують тільки в певних типах клітин або на певному етапі онтогенезу. Активність цих генів залежить від впливу факторів як генетичної, так і негенетичної природи. В еукаріотів переважає так званий позитивний генетичний контроль, при якому основна частина геному репресована, і регуляція відбувається шляхом активації необхідних генів. На рівні транскрипції регуляція може відбуватися таким чином:

— ампліфікація (збільшення кількості копій) гена;

— зв’язування регуляторних послідовностей (промоторів, енхансерів і сайленсерів) з білками — факторами транскрипції, що полегшують або утруднюють транскрипцію;

— вплив гормонів, які часто слугують індукторами транскрипції;

— метилування нуклеотидів ДНК, в основному, в ГЦ-ділянках — це робить неможливим приєднання факторів транскрипції і вимикає ген;

— ацетилювання білків гістонів, що зменшує

ступінь зв’язування ними ДНК і полегшує транскрипцію.

Контроль на рівні трансляції йде шляхом регуляції утворення комплексу іРНК — стартова тРНК

— рибосома, зміни часу життя іРНК за рахунок цитоплазматичних факторів та ін. Наприклад, за відсутності в цитоплазмі клітин гему припиняється синтез глобінових ланцюгів, а час життя іРНК білка молока казеїну збільшується у присутності пролактину.

Регуляція утворення білків можлива і шляхом зміни швидкості й активності посттрансляційної модифікації поліпептидного ланцюга.

Таким чином, формування будь-якої ознаки не можна розглядати як результат дії однієї пари алельних генів у генотипі. Регуляція експресії відповідального за цю ознаку гена здійснюється за участю інших генів. Для опису механізмів, які контролюють експресію генів, не будучи самі під їх безпосереднім контролем, запропоновано назву «епігенез». Прикладом епігенетичної регуляції може бути інактивація однієї Х-хромосоми у жінок і явище геномного імпринтингу.

Причиною спадкових хвороб може бути не тільки зміна структурних генів, але й порушення регуляторних механізмів (епігенетичні мутації).

1.2.8. МІТОХОНДРІАЛЬНА ДНК

Еукаріотична клітина має до кількох сотень мітохондрій, у кожній з яких міститься у середньо- му2–10 кільцевихмітохондріальнихДНК(мтДНК). Іноді у людини мтДНК називають 25-ю хромосомою (22 автосоми, Х-, Y-хромосоми та мтДНК).

Мітохондріальна ДНК людини — дволанцюгова кільцева молекула (рис. 1.8). Вона складається з 16 569 п. н. і містить 37 генів, продукти яких беруть участь у процесі вироблення енергії в дихальному ланцюзі мітохондрій (13 генів, що кодують ферменти окисно-відновних ланцюгів, 22 гени тРНК і 2 гени рРНК, які беруть участь у синтезі білка безпосередньо в мітохондріях).

На відміну від ядерної, для мтДНК характерні такі ознаки:

—відносно невеликі розміри і малий набір генів; практично відсутні некодуючі ділянки;

—гени в мітохондріях позбавлені інтронів, деякі гени перекриваються;

—відмінності в структурі генетичного коду: стоп-кодонами є триплети АГА і АГГ, які кодують в ядерній ДНК аргінін; кодон ТГА визначає триптофан, не будучи стоп-кодоном;

—відсутність рекомбінацій;

—висока частота мутації — в середньому в 10– 17 разів вища, ніж у ядерних генів, що пояснюється недосконалістю репараційних механізмів, відсутністю гістонів і присутністю вільних радикалів кисню — побічних продуктів аеробного дихання (мутагенів); мутації мтДНК призводять до виникнення мітохондріальних хвороб;

—цитоплазматичний тип успадкування; вся мітохондріальна ДНК успадковується за материнською лінією з цитоплазми яйцеклітини; навіть якщо в яйцеклітину при заплідненні проникає

17

	Глухота, спричинена
MELAS	застосуванням амі-	Міопатія	Атрофія зорових
	ноглікозидів
Хвороба Лея			нервів Лебера
Неспецифічна енцефаломіопатія
MELAS			Атрофія зорових нервів
Прогресуюча зовнішня
			Лебера (у тому числі
офтальмоплегія
			з дистонією)
Міопатія (в тому числі
з кардіоміопатією)
Атрофія зорових
нервів Лебера
Прогресуюча зовнішня	Синдром Кернса — Сейра
	Прогресуюча зовнішня
офтальмоплегія
	офтальмоплегія (типова
	делеція 5 т. п. н.)
Атрофія зорових
нервів Лебера
Неспецифічна
енцефаломіопатія
Прогресуюча зовнішня
офтальмоплегія
			Атрофія зорових
Атрофія зорових нервів			нервів Лебера
Лебера

Нейросенсорна

глухота

MERRF NAPR MELAS MERRF/MELAS Хвороба Лея

Рис. 1.8. Схема мітохондріальної ДНК (стрілками показано гени, відповідальні за розвиток мітохондріальних захворювань): ND1–ND6, ND4L — гени субодиниць комплексу I дихального ланцюга; Cyt b — ген субодиниць комплексу II дихального ланцюга; COX I– СОХ III — гени субодиниць комплексу IV дихального ланцюга; ATРase 6–8 — гени субодиниць комплексу V дихального ланцюга; 16S і 12S — гени рРНК; однолітерні символи

— гени тРНК відповідних амінокислот; D-петля — ділянка початку реплікації; MELAS — мітохондріальна енцефалопатія, лактат-ацидоз, інсультоподібні епізоди; MERRF — міо- клонус-епілепсія, рвані червоні волокна; NAPR — невропатія, атаксія, пігментний ретиніт

кілька копій батьківської мтДНК, їхній внесок у наступне покоління блокується на молекулярному рівні.

Висока частота мутацій, відсутність рекомбінацій і цитоплазматичний тип успадкування дозволяє використовувати аналіз мтДНК у судовій медицині та популяційній генетиці.

1.2.9. ГЕНОМ ЛЮДИНИ

Геном — повна генетична система клітини, яка визначає характер онтогенетичного розвитку організму та спадкову передачу всіх його структурних і функціональних ознак.

Сучасне поняття геному має на увазі сукупність всієї ядерної та мітохондріальної ДНК організму (або клітини). Кількість ДНК у геномі вимірюють у парах нуклеотидів (п. н.) або тисячах пар нуклеотидів (т. п. н., кбази). Геном людини складається з 3,2·109 п. н. і, за сучасною точкою зору, містить близько 30 тис. генів, що значно менше передбачуваної раніше їх кількості (близько 100 тис.).

Вважають, що послідовності ДНК, які кодують білок, займають лише 2 % геному. Ділянки, що кодують РНК, — близько 20 % геному, а більшість становить некодуюча ДНК (табл. 1.3).

Більшість білок-кодуючих генів еукаріотів належить до унікальних послідовностей, які зустрічаються в геномі тільки один раз. Мутації в цих генах призводять до розвитку моногенних спадкових хвороб. Деякібілок-кодуючігениповторюютьсявід кількох разів до кількох сотень разів. Певні гени утворюють мультигенні родини і суперродини. Це групи генів, які виникли із спільного гена-поперед- ника, мають схожу екзонно-інтронну організацію і кодують функціонально споріднені білки. Прикладом генних родин є гени глобінів, імуноглобулінів, інтерферону, колагену, гістонових білків. Суперродини генів утворюють гени головного комплексу гістосумісності (МНС), ферментів цитохромів.

Некодуючі послідовності ДНК можуть бути асоційовані зі структурними генами (інтрони, регуляторні ділянки) або являють собою самостійні послідовності.

18