1.3. Розвиток теорії економічних витрат в постсоціалістичних країнах та в Україні.

Економічна система, що десятиліттями панувала в “соціалістичних” країнах була зорієнтована на безпосереднє регулювання з “центру” всіх сторін діяльності підприємств. Підприємства виступали по суті як організаційні, технічні ланки єдиного народногосподарського комплексу і справжніми господарями економічних ресурсів, що використовувалися у виробництві, не були. Асортимент і обсяг продукції, її продаж здійснювалися згідно з затвердженим “згори” планом за директивними цінами та напрямами. Підприємства не могли вільно ні купити, ні продати обладнання, будівлі, ні самостійно визначити напрям їх використання. Тому питання про альтернативні способи застосування ресурсів фактично не висувалось, а проблема альтернативних витрат на практиці мало кого цікавила.

Розрахунок витрат на виробництво базувався на обліку фактичних витрат, рівень яких значною мірою визначався особливостями техніки і технології.

Техніка, як правило не відповідала світовим стандартам, як і технологія. А рівень використання ресурсів, як матеріальних, так і трудових, був не найвищим.

Система оцінки результатів діяльності підприємств грунтувалась переважно на поточних грошових результатах. Основним оціночним показником була товарна (реалізована) продукція. На нього були зорієнтовані показники заробітної плати, економічного стимулювання, можливості поповнення основних і оборотних коштів. Тому знижувати витрати підприємству було просто невигідно. Крім невиконання плану, це скорочувало можливості зростання добробуту працівників і розвитку підприємства.

Результатом дії такого парадоксального господарського механізму став зависокий рівень матеріалоємності і трудоємності, велика собівартість і як наслідок – зниження конкурентоспроможності і самих підприємств, і їхньої продукції порівняно з зарубіжними.

Перехід до ринкових методів регулювання вимагає від економістів, фінансистів та управлінців докорінного переосмислення проблем економічних витрат. Тепер підприємства діють здебільшого в умовах жорсткої конкуренції. Вони змушені шукати і відвойовувати свою “ринкову нішу”, що дозволила б їм виживати, отримувати прибутки і розвиватися.

А це вимагає ретельних розрахунків вигідності застосування обмежених ресурсів (грошей, капіталу, праці і т.і.). При цьому на перший план виходить проблема альтернативності способів як залучення, так і використання факторів економічної діяльності. Адже з точки зору обліковців діяльність може бути в принципі вигідною і приносити грошовий прибуток, забезпечуючи навіть досить високий рівень рентабельності. Але цього буде недостатньо. Порівняно з іншими варіантами таке виробництво може бути економічно недоцільним. Щоб зрозуміти це, слід детальніше розглянути, з чого саме складаються економічні витрати, чим вони відрізняються від облікових витрат.

2. Структура економічних витрат

   1. Зовнішні та внутрішні витрати.

Витрати виробництва будь-якої фірми – це сума її видатків для отримання необхідних ресурсів (факторів виробництва). Їх називають собівартістю і підраховують обліковці.

Економічні витрати – це поняття ширше, ніж облікові втирати.

Пам’ятаючи, що всі економічні витрати носять альтернативний характер, можна сказати, що економічні витрати– це ті виплати, які фірма (підприємство) зобов’язана здійснити, або ті доходи, які фірма повинна забезпечити постачальнику, щоб залучити певний ресурс всвоєвиробництво.

Це пояснюється тим, що в умовах конкуренції економічний ресурс направляється туди, де за нього більше платять. А платять більш там, де з нього можуть отримати більшу користь – тобто продукт, дохід і прибуток. Тобто, якщо підприємець хоче найняти робітників певної спеціальності, то змушений платити їм не менше, а то й більше, ніж вони можуть заробити в іншому місці. Наприклад, щоб висококваліфіковані українські будівельники не виїжджали на роботу за кордон, рівень їхньої зарплати має бути не нижчим, ніж в Португалії чи Росії.

Витрати підприємства можуть бути зовнішніми та внутрішніми.

Зовнішніми витратаминазивають ті грошові виплати, які здійснюються фірмою іншим економічним суб’єктам, що постачають їй робочу силу, паливо, сировину, енергію, транспорті послуги і т.і.

Такі витрати називають зовнішніми не лише тому, що вони вилучаються за межі фірми (іншим особам та структурам). Але і тому, що вони є “видимими”, тобто безпосередньо виступають в грошовій формі. Саме їх враховують обліковці при підрахунку собівартості продукції. Тому іноді їх також називають “грошовими” або “бухгалтерськими”.

Поряд з цим, підприємство може використовувати частину власних ресурсів, на залучення яких начебто не потрібно спеціально витрачати кошти. Наприклад, фірма має власний склад, власний транспорт. Але ж і ці ресурси можна було б використати альтернативним способом, який може навіть бути більш вигідним. Тому, незалежно від того, чи є певний ресурс власністю фірми, чи винаймається, певний спосіб його використання пов’язаний з деякими витратами.

Таким чином, внутрішні витрати– це витрати на власний і самостійно використовуваний ресурс. З точки зору фірми внутрішні (невидимі, негрошові) витрати можна зробити видимими, виразити і порахувати їх в грошах.

Це ті грошові платежі, які могла б мати фірма, якби задіяний в даному виробництві ресурс був використаний найкращим іншим способом. Наприклад кошти, що були затрачені підприємцем на купівлю власного обладнання, можна було покласти на рахунок в банку і отримати через певний час дохід у вигляді проценту.

Ще один приклад. Підприємство має власність на будинок і таким чином не сплачує орендної плати. Обліковці можуть вважати, що ці витрати відсутні (є нульовими). Але економісти мусять врахувати, що здаючи будинок в оренду іншим, фірма могла б сама отримувати доход у вигляді орендної плати. Відповідно, підприємець міг би застосувати свій підприємницький талант, працюючи по найму в іншій фірмі. Той заробіток, який він міг би мати, виступає як його внутрішні витрати (втрачені потенційні доходи).

Потрібно звернути увагу, що фактичні витратицікавлять як обліковців, так і економістів. Економісти так само, як і бухгалтери, мусять знати, скільки грошей витрачається на амортизацію, сировину, паливо, зарплату робітникам і т.і. Адже ці кошти можна використати і якось інакше. Вартість втрачених можливостей при цьому може бути складовою фактичних витрат. Наприклад, якщо ви переплатили за оренду складу порівняно з ринковими розцінками.

Але, поряд з фактичними, грошовими витратами економісти приймають до уваги і негрошові. Тобто їх погляд ширший і спрямований в майбутнє. Основне завдання економістів визначитись: чи варто продовжувати використання ресурсів у вибраному напрямі, чи не доцільніше їх перепрофілювати?

Неоднаково підходять економісти і обліковці до підрахунку амортизації. Бухгалтери розраховують її на основі діючих нормативних положень, списуючи припустиму норму амортизації, що не завжди відповідно відображає дійсний економічний знос обладнання, А він, як відомо, може бути і фізичним, і моральним. Вартість капіталу може змінюватися під впливом змін в доходах, які здатні приносити капітальні засоби.

Важливою складовою внутрішніх витрат є нормальний прибуток. Це винагорода підприємця за здійснювані ним особливі функції. Як відомо, до таких функцій відносять здійснення інновацій (нововведень), пристосування до динамічних змін ринку, взяття на себе нестрахованого ризику, наукову організацію виробництва. Хоча точно оцінити належну компенсацію такого ресурсу як підприємництво дуже важко, але грошова винагорода у вигляді прибутку має бути достатньою для того, щоб підприємець зосередився саме на даному виді діяльності.

2. Економічний та бухгалтерський прибуток.

Розмежування облікових та економічних витрат дозволяє уточнити поняття бухгалтерського та економічного прибутку.

Обліковці визначають прибуток як різницю між отриманим виторгом (сукупним доходом) від продажу продукції та грошовими витратами на її виробництво.

Оскільки до складу економічних витрат входять як грошові (зовнішні), так і негрошові (внутрішні) витрати, то поняття економічного прибутку є іншим. Це різниця між виторгом та економічними витратами. Цей прибуток називають чистим прибутком. Його наявність свідчить про економічну доцільність діяльності фірми. Саме економічний прибуток є сигналом і стимулом для залучення в певну сферу діяльності додаткових ресурсів, перш за все капіталу.

Якщо економічний прибуток дорівнює нулю, то це означає, що якби підприємець задіяні у певному виробництві економічні ресурси використав альтернативним оптимальним (найкращим з можливих) способом (кожний ресурс – окремо, а не в існуючій комбінації), то він зміг би отримати ті самі доходи. Нульовий прибуток свідчить про певну рівновагу – ситуацію, коли немає сенсу змінювати напрям і обсяги діяльності, але і немає стимулу для їх розширення.

Сигналом про недоцільність економічної діяльності є ситуація, коли сума економічних витрат перевищує суму виторгу (сукупного доходу). При цьому підприємство буде мати чисті економічні збитки. Але бухгалтерська звітність при цьому може свідчити про наявність грошового прибутку.

Як ми побачимо при розгляді наступних тем, в умовах конкуренції з часом можливості отримання економічного прибутку зменшуються. Більшість фірм стикаються з нульовим економічним прибутком. Наявність при цьому у певних фірм солідних фінансових прибутків свідчить про високий рівень внутрішніх витрат. Наприклад, фірма може мати власність на патент і маючи доступ до передової технології, забезпечувати низький рівень фактичних витрат порівняно з іншими фірмами. Тому її фактичні доходи і прибуток будуть вищими. Але якщо врахувати, що ринкова ціна патенту є дуже високою, то не продаючи його, а використовуючи самостійно, фірма жертвує великим можливим доходом. Тому її економічні витрати значно вищі за бухгалтерські.

3. Види економічних витрат.

На суму економічних витрат фірми впливає багато факторів. Це і обсяг виробництва, і ціни виробничих ресурсів, і технічні та технологічні зміни, і асортимент продукції та її якість.

Але в першу чергу для дослідження динаміки витрат виробництва спираються в першу чергу на зміни в обсягах виробництва, припускаючи, що всі інші чинники залишаються незмінними.

Цей аналіз здійснюють в межах короткострокового періоду (коли масштаби діяльності та потужності фірми залишаються незмінними) та тривалого (довгострокового) періоду (коли масштаби діяльності та потужності змінюються). І в короткому і в тривалому періоді економістів цікавлять різні види витрат. Звичайно, важливо знати, якої суми потребує забезпечення певного випуску продукції в цілому. Тобто аналізують сукупні витрати (ТС) на весь випуск продукції.

Не менш важливо знати, чого коштує кожна одиниця продукції при певному випуску. Тому визначають середні витрати (АС) – це витрати на одиницю випуску. Їх розраховують за формулою:

,

де q- обсяг випуску.

Але витрати, що впливають на виробничі рішення фірми, це перш за все – граничні витрати (МС), тобто очікувані добавки до затрат постачальників ресурсів.

Ми вже знаємо, що слово граничний (marginal) означає те саме, що й “розташований на межі” або “той, що з краю”. Граничні витрати показують приріст сукупних витрат, коли обсяги виробництва змінюються на одиницю. Тобто, це ті додаткові витрати, яких вимагає остання додатково випущена одиниця продукції.

Граничні витрати визначаються таким чином:

.

Граничні витрати можуть бути пов’язані зі скороченням чи збільшенням, але завжди характеризують зміну. Вони відіграють центральну роль в економічному аналізі витрат, бо здійснення ефективних рішень передбачає саме граничні порівняння.

3. Динаміка витрат в короткостроковому періоді

   1. Постійні, змінні та сумарні витрати.

Як ми вже знаємо, під короткостроковим періодом економісти розуміють такий проміжок часу, що є недостатнім для того, щоб фірма змінила всі свої ресурси. Тобто частина з цих ресурсів залишається фіксованою. Тому будуть сталою величиною і ті витрати, що пов’язані з використанням фіксованих ресурсів. Такі витрати називають постійними (TFC). Їх величина не змінюється, незалежно від того чи випускає фірма продукцію і який обсяг випуску.

Ці витрати пов’язані з самим існуванням фірми, необхідністю мати обладнання, обслуговуючі структури, приміщення і т.і. Як правило, до постійних витрат належать рентні платежі, виплата процентів за позиками, оплата адміністративного персоналу фірми, амортизаційні відрахування, страхові внески і т.п.

В наведеній далі таблиці ці витрати вказані в 2 колонці. Як бачимо, їх сума є незмінною при різних обсягах випуску.

Поряд з фіксованими ресурсами фірми використовують змінні ресурси. Тому інша частина витрат безпосередньо залежить від зміни в обсягах виробництва. Такі витрати називають змінними (TVC). Якщо випуск не здійснюється, ці витрати відсутні. До змінних витрат відносять витрати на сировину, паливо, енергію, послуги транспорту, на оплату більшості найманих працівників, зарплата яких залежить від продуктивності та часу роботи.

Зі збільшенням обсягів випуску рівень змінних витрат зростає. Але зверніть увагу, що загальною закономірністю в поведінці змінних витрат є те, що розміри приросту змінюються. Це пояснюється тісною взаємозалежністю між динамікою змінних витрат та дією закону спадної віддачі в короткостроковому періоді.

До тих пір, поки співвідношення постійних та змінних ресурсів покращується, а ефективність виробництва зростає, приріст випуску супроводжується відносно меншим збільшенням витрат. Якщо ж сполучення постійних і змінних ресурсів стає неоптимальним, реакція витрат буде протилежною. Тобто для виготовлення додаткової одиниці продукції потрібно буде все більше коштів. На графіку динаміки витрат це відображається в тому, що лінія витрат спочатку стаж пологішою, а потім зростає все стрімкіше. Точка перелому кривої витрат буде відповідати точці найвищої ефективності в короткостроковому періоді.

В таблиці поведінка змінних витрат в залежності від випуску показана в колонці 3.

Сумарні витрати (ТС) показують обсяг постійних та змінних витрат при кожному даному випуску. В таблиці вони показані в колонці 4. Якщо випуск є нульовим, то сумарні витрати співпадають з сумою змінних витрат. При додатніх випусках вони включають як суму змінних, так і суму постійних витрат. Тобто, при збільшенні випуску на одиницю зростають на ту ж величину, що і сума змінних витрат. На графіку це виражається в тому, що крива ТС розташована вище за криву TVC на суму постійних витрат TFC.

Рис. 3. Динаміка витрат підприємства в короткостроковому періоді

Таблиця 1

Рівень вироб-ництва	Постійні витрати (TFC)	Змінні витрати (TVC)	Сумарні витрати (TC) TC= TFC+TVC	Середні постійні витрати (AFC) AFC=TFC/Q	Середні змінні витрати (AVC) AVC=TVC/Q	Середні сумарні витрати (ATC) ATC=TC/Q	Граничні витрати (MC) MC=TC/Q
0	33	0	33
1	33	27	60	33.0	27	60.0	27
2	33	47	80	16.5	23.5	40.0	20
3	33	63	96	11.0	21.0	32.0	16
4	33	87	120	8.3	21.8	30.0	24
5	33	137	170	6.6	27.4	34.0	50
6	33	201	234	5.5	33.5	39.0	64
7	33	285	318	4.7	40.7	45.4	84

На рівень змінних витрат підприємці можуть впливати безпосередньо, маніпулюючи обсягом задіяних змінних ресурсів та випуску. В той же час в короткостроковому періоді вони мусять змиритися з наявним рівнем постійних витрат, оскільки вплинути на них не можуть. Ці витрати потрібно оплачувати незалежно від обсягів виробництва.

1. Середні витрати.

Для визначення доцільності, ефективності діяльності поряд з витратами на весь випуск, важливо аналізувати, чого коштує випуск одиниці продукції. Саме порівняння середніх витрат з ціною дозволяє зорієнтуватись відносно прибутковості виробництва.

В короткостроковому періоді виділяють:

1. Середні постійні витрати (AFC), що показують рівень фіксованих витрат на одиницю випуску.

Вони визначаються шляхом порівняння суми постійних витрат (TFC) та випуску (Q):

Оскільки сума постійних витрат є сталою, то рівень AFC зі збільшенням випуску буде неухильно знижуватися.

Розрахунок цих витрат проілюстровано в таблиці в колонці 5. Особливо добре динаміка AFC виражена на графіку.

2. Середні змінні витрати (AVC) розраховують шляхом ділення суми змінних витрат (TVC) на відповідну кількість виробленої продукції (Q):

;

Динаміка цих витрат є дзеркальним відображенням динаміки середнього продукту в короткостроковому періоді. Тобто, коли ефективність виробництва зростає, середні змінні витрати знижуються, і навпаки. Це проілюстровано в таблиці 1 в колонці 6. З графіка видно, що крива AVC є спадною, а потім зростаючою, тобто –U подібною.

Особливо швидко ці витрати будуть зростати тоді, коли все обладнання буде завантажене і яскраво проявиться дія закону спадної віддачі. Застосування змінних ресурсів буде приносити все менший додатковий продукт.

3. Середні сумарні витрати (АТС) визначаються:

а) шляхом ділення сумарних витрат (ТС) на відповідний випуск (Q):

б) сумуванням середніх постійних та середніх змінних витрат:

ATC = AFC +AVC.

Це можна перевірити по таблиці (дивись колонки 4,5,6,7) та побачити на графіку. Зображення кривої АТС показує, що вона лежить вище кривих AFC та AVC, а її форма визначається поведінкою одночасно як середніх постійних, так і середніх змінних витрат. Тобто крива ATC теж є дугоподібною, але по мірі руху зліва направо стає більш пологою і поступово наближається до лінії AVC. Це відбувається тому, що відстань між лініями АТС та AVC показує рівень AFC при кожному випуску. А середні постійні витрати неперервно знижуються.

3. Граничні витрати.

Динаміка граничних витрат в короткостроковому періоді є дзеркальним відображенням динаміки граничного продукту. Розрахунок граничних витрат (МС) проілюстровано в таблиці в колонці 8. Ми бачимо, що для підрахунку граничних витрат потрібно подивитися, як змінилася сума загальних (або змінних) витрат при збільшенні випуску на одиницю. З графіка видно, що форма кривої граничних витрат теж є дугоподібною. Поки зростає гранична продуктивність, граничні витрати падають.

Коли додаткові обсяги змінного ресурсу приносять спадний додатковий продукт, то граничні витрати починають зростати.

Необхідно звернути увагу на зв’язок динаміки граничних витрат з динамікою середніх змінних та середніх сумарних витрат. особливо на той момент, коли крива граничних витрат перетинає лінії середніх витрат в точках мінімуму середніх. Тобто граничні витрати дорівнюють середнім витратам тоді, коли середні витрати є найменшими. Це пояснюється як з математичної (через взаємозв’язок середніх та граничних величин), так і з економічної точки зору. До тих пір, поки виробництво додаткової одиниці продукції вимагає менше додаткових витрат, ніж середні витрати при минулих випусках, то середні витрати будуть знижуватися. І навпаки.

Рис.4.Залежність між граничними та середніми витратами.

За своєю природою граничні витрати – це витрати змінні, тому сума середніх витрат на весь випуск завжди дорівнює сумі граничних витрат. Але їх розміри на одиницю випуску неоднакові. На практиці підприємствам, навіть великим, що добре знають свій ринок, далеко не завжди вдається визначити розміри граничних витрат при різних випусках. Тому їх значення підміняються даними про середні змінні втирати, що може спотворювати реальну динаміки витрат. Разом з тим, теорія граничних витрат дозволяє зрозуміти логіку поведінки підприємців при виборі обсягів виробництва для максимізації витрат. Вони можуть діяти у відповідності з теорією, навіть не знаючи її, часто інтуїтивно, переслідуючи мету максимізації загального прибутку від випуску.