- •Міністерство освіти і науки, молоді та спорту україни
- •1.Поняття цивільно-правових зобов'язань
- •2. Види цивільно-правових зобов'язань
- •3.Система цивільних зобов'язань
- •Література:
- •1.Поняття і принципи виконання зобов'язань
- •2.Суб'єкти виконання зобов'язань
- •3.Поняття видів забезпечення виконання зобов'язань
- •Змістовий модуль 3. Цивільно-правовий договір План
- •Література:
- •1. Поняття і значення договору
- •2. Класифікація договорів
- •3.Зміст договору. Істотні, звичайні і випадкові умови договору
- •Заліковий модуль 2 . Договірне право (Особлива частина) Змістовий модуль 4. Договори про передачу майна у власність План
- •Література:
- •1.Поняття та загальна характеристика договору купівлі-продажу
- •2. Договір дарування
- •3. Договір ренти та довічного утримання
- •2. Права та обов'язки сторін за договором ренти. Припинення договору ренти.
- •3. Поняття та загальна характеристика договору довічного утримання (догляду).
- •Змістовий модуль 5. Договори про використання майна та виконання робіт
- •1.Договір майнового найму (оренди)
- •Договір найму (оренди) жилого приміщення
- •3. Припинення договору найму (оренди) житла, його правові наслідки
- •Договір позички
- •2. Права, обов'язки та відповідальність сторін за договором позички. Припинення договору позички.
- •Договір підряду
- •Договір на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт
- •Змістовий модуль 6. Договори про надання послуг
- •1. Послуги: загальні положення. Договір зберігання
- •1. Поняття та загальна характеристика договору про надання послуг.
- •2. Права та обов'язки сторін договору про надання послуг.
- •4. Права, обов’язки та відповідальність сторін за договором зберігання.
- •2. Транспортні договори
- •1. Загальні положення про транспортні договори
- •2. Договір перевезення вантажу
- •Договір страхування
- •1. Поняття та загальна характеристика договору страхування
- •2. Права та обов'язки сторін договору страхування
- •Договір доручення. Договір комісії
- •3. Поняття та загальна характеристика договору комісії
- •4. Права та обов'язки сторін договору комісії
- •Договір позики. Банківський вклад
- •1. Договір позики
- •Договір банківського вкладу.
- •Сумісна діяльність
- •1. Загальна характеристика договору про спільну діяльність
- •2. Договір простого товариства
3.Поняття видів забезпечення виконання зобов'язань
Ефективне функціонування економіки будь-якої країни певною мірою залежить від належного виконання договірних зобов'язань суб'єктами господарської діяльності. Римські юристи зазначали: «Расtа sunt servanda» - договори повинні виконуватися. Зазвичай контрагенти добросовісно виконують взяті на себе за договором зобов'язання. Водночас в умовах переходу до ринкової економіки зростає ймовірність невиконання боржником своїх зобов'язань. Відмова держави від диктату в договірній політиці не може обумовити послаблення договірної дисципліни. Причиною невиконання може бути як пряма недобросовісність боржника, так і збіг обставин, внаслідок яких він не зміг виконати зобов'язання, непослідовність економічної, податкової політики, вина третіх осіб перед боржником та інші причини.
Учасники цивільного обороту зацікавлені в застосуванні різного роду гарантій виконання зобов'язань, значення яких незмірно зростає. Зобов'язальне право в об'єктивному розумінні буде більш надійним, якщо воно забезпечує реальне здійснення прав кредитора.
В сучасному цивільному праві розроблена і функціонує спеціальна система засобів, метою яких є забезпечення стабільного становища кредитора в договірних правовідносинах.
Види забезпечення виконання зобов'язань - це сукупність заходів, за допомогою яких сторони цивільно-правових відносин впливають одна на одну з метою належного виконання передбаченого договором зобов'язання під загрозою вчинення певних дій, які обумовлять настання негативних наслідків майнового характеру для боржника, незалежно від того чи понесе кредитор фактичні збитки чи ні.
Види (способи) забезпечення виконання зобов'язання мають виконувати такі завдання:
1) створювати кредитору реальні можливості для задоволення його інтересів у випадку невиконання чи неналежного виконання зобов'язання боржником;
2) усувати негативні наслідки, які можуть настати для кредитора у зв'язку з невиконанням зобов'язання;
3) попереджувати потенційних правопорушників про негативні наслідки майнового характеру, які можуть настати при невиконанні чи неналежному виконанні договірного зобов'язання.
В ст. 546 ЦК України до видів (способів) забезпечення виконання зобов'язань віднесено: а) неустойку (штраф, пеня); б) поруку; в) гарантію; г) заставу; д) притримання; є) завдаток.
Водночас передбачено, що договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання. Не можна не погодитися з Н.С. Кузнєцовою, що сучасні тенденції розвитку законодавства щодо способів забезпечення виконання зобов'язання передбачають значне розширення кола таких правових засобів, якими може скористатися кредитор з метою встановити додаткові гарантії, спрямовані на забезпечення виконання зобов'язання.
Серед інших видів забезпечення виконання зобов'язання називають «фідуціарну заставу», «умовну продажу», «відмовно товарні види забезпечення виконання зобов'язання», під якими розуміють відмову від наданого товару при невиконанні продавцем своїх обов'язків тощо.
Види забезпечення виконання зобов'язань мають спільну мету - надати кредитору додаткову можливість отримати належне йому за зобов'язанням. Кожен із встановлених законом видів (способів) обумовлює виникнення поруч з головним (основним) зобов'язанням нового зобов'язання, яке є додатковим до головного, тобто має акцесорний характер.
Таким чином, виявляється, що додатковим зобов'язанням можна забезпечувати лише дійсні вимоги, тобто такі, які реально існують на момент укладання правочину. Якщо недійсним буде основне зобов'язання, то, відповідно, недійсними стають і будь-які способи забезпечення його виконання.
Види забезпечення виконання зобов'язань встановлюються в інтересах кредитора. Тому при уступці вимоги до нового кредитора переходять усі права, які забезпечують виконання зобов'язання. Водночас у разі переводу боргу зберігають свою чинність лише ті способи забезпечення зобов'язань, які стосуються зобов'язань між кредитором і боржником (неустойка, завдаток), а не між ними і третіми особами (порука, гарантія).
Залежно від підстав класифікації в юридичній літературі розрізняють такі види (способи) забезпечення виконання зобов'язань:
1. За кількістю учасників забезпечувальних правовідносин:
а) двосторонні (кредитор, боржник);
б) багатосторонні (кредитор, боржник, третя особа - гарант, Поручитель).
2. За підставами встановлення:
а) як законом, так і договором (неустойка, застава, завдаток, утримання);
б) виключно договором (порука, гарантія).
3. За формою встановлення:
а) проста письмова (неустойка, порука, застава, гарантія);
б) нотаріальна (застава нерухомості, транспортних засобів).
4. За ступенем визначеності:
а) вид і розмір, визначений на момент укладання договору;
б) розмір залежить від характеру і строку невиконання зобов'язання;
в) вид і розмір сторонами не визначений.
5. За характером забезпечувальних засобів:
а) боржник втрачає заздалегідь визначену грошову суму (завдаток, неустойку);
б) боржник втрачає визначене заздалегідь майно (застава);
в) окрім майна боржника стягнення може бути звернене на майно третіх осіб (поручитель, гарант);
г) виключається можливість володіння, користування та розпорядження боржником певним майном (утримання).
6. За процедурою задоволення інтересів кредитора:
а) стягнення проводиться з майна боржника, яке перебуває у кредитора (застава, притримання);
б) проводяться грошові стягнення (неустойка);
в) до відповідальності притягуються треті особи (поручитель, гарант).
Незважаючи на загальну спільну мету, кожен із способів забезпечення виконання зобов'язань має свої особливості. Завдаток і неустойка забезпечують виконання зобов'язання боржником в натурі під загрозою настання для нього невигідних майнових наслідків.
Порука та гарантія забезпечують кредитору більшу ймовірність задоволення його грошових вимог, оскільки у разі невиконання боржником зобов'язання, є можливість звернутися за їх задоволенням до третьої особи.
Застава, з одного боку, забезпечує виконання боржником зобов'язання в натурі, а з іншого - гарантує кредитору задоволення його інтересів у разі невиконання боржником основного зобов'язання.
Вибір виду забезпечення виконання в багатьох випадках залежить від суті зобов'язання або може передбачатися імперативною нормою закону. Так, для зобов'язань, які виникають з договору позики чи кредитного договору, характерним способом забезпечення є застава, гарантія, порука. Зобов'язання щодо виконання робіт чи надання послуг, звичайно, забезпечуються неустойкою, зобов'язання з участю громадян, що виникають із договорів відчуження майна, забезпечуються завдатком.
Види забезпечення зобов'язань умовно можна поділити на зобов'язально-правові та речово-правові. До першого виду відноситься неустойка, порука, гарантія та завдаток, до другого - застава і притримання.
Для речово-правових видів (способів) характерне те, що інтереси кредитора можуть бути забезпечені за рахунок майна, яке перебуває у володінні кредитора. Зобов'язально-правові способи змушують боржника виконати належно зобов'язання під страхом настання негативних наслідків, які пов'язані із зобов'язальними вимогами.
Види забезпечення виконання зобов'язання є різновидом цивільно-правових зобов'язань. Водночас специфічні ознаки способів забезпечення виконання зобов'язань дозволяють відмежувати їх від схожих цивільно-правових інститутів.
По-перше, юридична природа видів забезпечення виконання зобов'язань виключає можливість їх самостійного виникнення та існування, оскільки вони виступають як акцесорні зобов'язання. По-друге, в певних випадках види забезпечення виконання зобов'язань є доказом укладання основного договору (завдаток). По-третє, їх виникнення органічно пов'язане з існуванням головного зобов'язання (неустойка) або ж є передумовою виникнення головного зобов'язання (порука). По-четверте, забезпечувальні засоби дають можливість кредитору отримати майнове задоволення у випадку неналежного виконання головного зобов'язання кредитором. По-п'яте, загроза настання негативних наслідків майнового характеру внаслідок застосування забезпечувальних способів стимулює боржника до належного виконання зобов'язання.
Зобов'язально-правові види забезпечення виконання договірних зобов'язань
Неустойка. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання ( ст.549 ЦК).
В умовах планово-розподільної економіки неустойка була безперечною «царицею» серед способів забезпечення виконання зобов'язання'.
І це не було випадковістю, оскільки, по-перше, підстави стягнення неустойки та її розмір, як правило, визначають самі сторони, а по-друге, для її стягнення немає необхідності доводити наявність збитків, достатньо лише факту порушення договору.
Неустойка може бути встановлена у твердій сумі, у відсотках до суми всього невиконаного зобов'язання або до його частини, у формі додаткового платежу. Традиційно, різновидом неустойки розглядають штраф і пеню. Законодавець визначає штраф як вид неустойки, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
За підставами встановлення розрізняють неустойку законну, тобто безпосередньо передбачену в конкретному нормативному акті, і договірну, тобто таку, умови стягнення і розмір якої визначили самі сторони при укладанні договору. Якщо законом передбачений розмір неустойки, умови, а іноді й порядок її стягнення, то ці вимоги є імперативними, і сторони не можуть зменшувати розмір неустойки чи відмовлятися від її стягнення.
Законна неустойка допомагає економічно слабкішій стороні захищати свої договірні інтереси.
Законодавець інколи визначає вищу і нижчу межу неустойки. Так, п. 1 Постанови Верховної Ради України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» від 24 грудня 1993 р. було встановлено обов'язкову сплату платниками, незалежно від форми власності, пені у розмірі 0,5 % від суми простроченого платежу на користь одержувача коштів за кожний день прострочки, якщо більший розмір пені не обумовлений згодою сторін. Як наслідок, на практиці почали виникати зобов'язання, за якими розмір пені за прострочення платежу в декілька разів перевищував розмір основного боргу. Тому в Законі України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» від 22 листопада 1996 р. вже передбачалось, що розмір пені за прострочення платежу встановлюється за згодою сторін, але він не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня.
Якщо неустойка встановлюється в договірному порядку, то договір неустойки повинен бути оформлений письмово, оскільки порушення письмової форми в даному випадку тягне за собою недійсність договору неустойки, про це прямо зазначається в ЦК України, а також спеціально підкреслюється в п. 2.2. Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 29 квітня 1994 р. (із змінами від 14 липня 1994 р. та 18 листопада 1997 р.) «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання і неналежне виконання грошових зобов'язань». Зокрема зазначається, що якщо сторони у відповідному договорі не встановили конкретного розміру відповідальності за прострочення платежу, то «пеня стягненню не підлягає, за винятком випадків, коли розмір пені встановлений чинним законодавством».
Пеня може поєднуватись із штрафом. Так, за перші ЗО днів прострочки виконання зобов'язання може стягуватися пеня за кожний день, а потім - штраф.
Неустойка - досить гнучка санкція, і законодавець або безпосередньо сторони визначають який саме вид неустойки може захистити їх інтереси уразі невиконання контрагентом своїх зобов'язань.
Залежно від співвідношення до збитків розрізняють чотири види неустойки: залікова, штрафна, альтернативна і виключна.
Залікова неустойка — найпоширеніший вид неустойки. Кредитор стягує в повному обсязі неустойку в залік збитків, а якщо неустойка не покриває збитків, то стягує і збитки в тій частині, що не покрита заліковою неустойкою. Прикладом залікової неустойки є неустойка, що встановлена ч. 2 ст. 231 ГК України за порушення строків виконання зобов'язання, яка передбачає стягнення пені у розмірі 0,1 відсотка (вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів - додатково штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.
Штрафна неустойка дає змогу кредиторові стягнути і неустойку, і збитки в повному обсязі. Цей вид неустойки покладає на боржника додаткову відповідальність.
Так, ч. 2 ст. 231 ГК України передбачено, що у тих випадках, коли в господарському зобов'язанні хоча б одна із сторін є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення, пов'язане із виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг).
Сторони можуть передбачити в договорі й альтернативну неустойку, умови якої надають кредиторові право вибору: вимагати відшкодування заподіяних збитків чи стягувати зазначену в договорі неустойку. На практиці кредитор не завжди може негайно визначити розмір збитків, яких він зазнав внаслідок неналежного виконання договору контрагентом, це перешкоджає йому визначитися у виборі: стягувати неустойку чи збитки? За відсутності збитків, звичайно, є сенс звернутися до неустойки, але якщо збитки настали, то важко швидко визначитися, покриє неустойка збитки чи ні. Саме ця невизначеність і є основною причиною того, що цей вид неустойки дуже рідко застосовується на практиці.
рухоме і нерухоме майно». Товарна неустойка може виконувати свої функції лише в тому випадку, коли вона визначена родовою, подільною річчю. По-перше, кредитор завжди матиме можливість вимагати сплати саме неустойки, оскільки за відсутності в боржника речей, які визначені як неустойка, він матиме можливість їх придбати. По-друге, суд завжди зможе скористатися своїм правом і у виняткових випадках зменшити розмір неустойки. По-третє, оскільки «родові речі не гинуть», то укладене зобов'язання завжди буде забезпечено. В іншому випадку застосування товарної неустойки буде штучно обмежено.
При встановленні неустойки у вигляді речей, визначених родовими ознаками, розгорнута характеристика речей (найменування, кількість, асортимент, номенклатура, якість, сортність, вологість, забрудненість, їх грошова оцінка) повинна виступати істотною умовою договору.
Застосування товарної неустойки доцільно, перш за все, в договорах, предметом яких виступають саме речі, що визначені родовими ознаками - купівля-продаж, поставка, контрактація, кредитний договір, оскільки боржнику простіше інколи сплатити товарну неустойку, а кредитору отримати задоволення саме у вигляді родових речей. Водночас, природа таких договорів, як постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу (електроенергія, газ, тепло) не дозволяє використати товарну неустойку як засіб забезпечення виконання зобов'язання.
В ч. З ст. 551 ЦК передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, за наявності наступних умов:
а) якщо він значно перевищує розмір збитків;
б) за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Вирішуючи питання про можливість зменшення розміру неустойки, необхідно пам'ятати, що неустойка, по-перше, не повинна перетворюватися в джерело збагачення, оскільки в цьому випадку вона втрачає свою стимулюючу функцію. По-друге, сплата неустойки не вимагає повного складу цивільного правопорушення.
Так, для стягнення, наприклад, виключної неустойки, не має необхідності доводити і обґрунтовувати розмір збитків взагалі.
Законодавець не наводить переліку «інших обставин», які мають істотне значення. Це питання вирішується з врахуванням конкретної ситуації. Такими обставинами можуть бути:
1) відповідність порушення розміру неустойки (характер порушення договірного зобов'язання і його тривалість; традиційний розмір неустойки, який зустрічається в практиці ділового обігу; співвідношення розміру неустойки із сумою основного зобов'язання; наявність збитків і їх розмір; негативні наслідки, які настали або можуть настати для кредитора у зв'язку з неналежним виконанням боржником зобов'язання);
2) форма і ступінь вини боржника; ступінь виконання зобов'язання боржником перед кредитором і контрагентами перед боржником; розумні заходи щодо недопущення і зменшення розміру збитків у кредитора, які можна було вжити і які фактично вжиті боржником;
3) ділова репутація боржника, ступінь поширеності такого порушення в діловому обігу;
4) рівень інфляції протягом часу, коли зобов'язання повинно було бути виконано, і до його фактичного виконання чи до моменту прийняття судового рішення; середня банківська ставка за користування кредитом тощо.
Суд може прийняти рішення про зменшення розміру неустойки як за власною ініціативою, так і за обґрунтованим клопотанням сторони.
Порука. Порука - це односторонній, консенсуальний договір, за яким третя особа бере на себе повну або часткову відповідальність за невиконання чи неналежне виконання боржником його зобов'язання перед кредитором (ст. 553 ЦК).
На відміну від застави, яка надає кредиторові переважне право перед іншими кредиторами боржника задовольнити свої вимоги із вартості заставленого майна, за договором поруки кредитор поруч із боржником набуває в особі поручителя додаткового боржника.
ЦК України встановлює солідарну відповідальність поручителя і боржника, якщо інше не передбачене в договорі. Тобто викладена норма є диспозитивною. Сторони можуть передбачити і субсидіарний характер відповідальності поручителя. Якщо ж це спеціально не передбачено в договорі, то поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, а саме - за сплату основного боргу, відсотки, неустойки, збитки, витрати по стягненню боргу тощо. Звичайно, при цьому обсяг відповідальності поручителя не може перевищувати обсяг відповідальності боржника.
Договір поруки повинен бути укладений обов'язково в письмовій формі, порушення письмової форми тягне за собою безумовну недійсність договору. Не вимагається, щоб сторони укладали окрему письмову угоду, достатньо, якщо поручитель на розписці боржника зробить припис про те, що він ручається за виконання боржником своїх зобов'язань. Сама по собі позитивна рекомендація боржника чи надання будь-ким відомостей про його матеріальне становище без спеціально зазначеного наміру зобов'язуватися за боржника не можуть розглядатися як порука.
Цей вид забезпечення виконання зобов'язань найбільш поширений для забезпечення виконання грошових зобов'язань, зокрема тих, що виникають на підставі договору позики, кредитного договору, купівлі-продажу тощо. Так, забезпечення виконання зобов'язань безпосередньо порукою передбачено Законом України «Про майнову відповідальність за порушення умов договору підряду (контракту) про виконання робіт на будівництві об'єктів» від 6 квітня 2000 р., Законом України «Про порядок надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла» від 29 травня 2001 р., Законом України «Про інноваційну діяльність» від 4 липня 2002 р. та ін.
Порукою, згідно з чинним законодавством України, може забезпечуватися лише дійсна вимога, а не та, що можливо з'явиться в майбутньому. За однією із справ суд не визнав порукою зобов'язання, за яким особа «поручилася» за іншу матеріально-відповідальну особу, що у випадку розтрати з боку останньої вона (як поручитель) відшкодує розтрати в межах 2000 крб. В ЦК Російської Федерації передбачено, що договір поруки може бути укладеним також для забезпечення зобов'язання, яке, можливо, виникне у майбутньому (ст. 361).
Оскільки боржник і поручитель, за загальним правилом, відповідають солідарно, то кредитор може звернутися з позовом безпосередньо до поручителя. В цьому випадку поручитель має притягнути до справи боржника, надати йому можливість захищати свої інтереси. Якщо поручитель цього не зробить, то після задоволення вимог кредитора він може скористатися правом регресу, оскільки набуває всіх прав кредитора, але і боржник має право висунути проти нього всі заперечення, які він мав проти кредитора.
Поручитель має право на власне заперечення вимог кредитора навіть у тих випадках, коли боржник визнав вимоги кредитора (наприклад, поручитель може посилатися на закінчення строку позовної давності, на що не звернув увагу боржник). Боржник, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, повинен негайно сповістити про це кредитора і поручителя: якщо і поручитель виконав зобов'язання, то він набуває права зворотної вимоги до боржника, а останній має право стягнути виконане з кредитора, який двічі прийняв оплату за одним зобов'язанням.
Договір поруки укладається як громадянами, так і організаціями. В певних випадках договір поруки, як засіб забезпечення виконання зобов'язання, прямо передбачений у законі.
Відносини поруки виникають з моменту укладання договору поруки, а припиняються, окрім загальних підстав, у таких випадках:
- у разі припинення забезпеченого порукою зобов'язання;
- після закінчення трьох місяців з моменту настання строку виконання зобов'язання, якщо кредитор не звернувся з вимогою до поручителя;
- після закінчення одного року з моменту укладання договору, якщо строк виконання зобов'язання не був визначений або визначений моментом вимоги, за умови відсутності іншого договору;
- у разі переведення боргу, якщо поручитель відмовився відповідати за нового боржника.
Гарантія. За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку.
Гарантія - це односторонній договір, за яким одна організація (гарант) зобов'язується нести майнову відповідальність перед кредитором за неналежне виконання зобов'язань боржником.
Кредитор, а це, як правило, кредитна установа, надає позичальнику кредит лише за умови отримання гарантійного зобов'язання. При гарантії, як і при договорі поруки, участь беруть три особи: кредитор (банківська установа), боржник і гарант.
Умови і порядок видачі гарантійних зобов'язань регулюються спеціальними банківськими правилами. До прийняття гарантії банк повинен впевнитись в фінансовій надійності гаранта й реальності грошового забезпечення.
Відповідно до ст. З Уніфікованих правил Міжнародної торгівельної палати для гарантій за першою вимогою 1992 р. всі гарантії повинні містити такі обов'язкові умови:
1) найменування принципала, бенефіціара, гаранта;
2) посилання на основний договір, в якому передбачена необхідність видачі гарантії;
3) максимальна грошова сума, що підлягає виплаті і валюта платежу;
4) строк, на який видана гарантія, або подія, при настанні якої припиняється гарантійне зобов'язання;
5) умови, на підставі яких здійснюється платіж;
6) положення, спрямовані на скорочення суми гарантійних виплат.
За відсутності в законодавстві України вимог щодо умов договору про надання гарантії не можна не погодитися з пропозицією про доцільність застосування наведених вище Уніфікованих правил при укладенні договорів про надання гарантій банками та іншими фінансовими установами України з метою забезпечення однакового застосування законодавства про гарантію'.
Завдаток. Завдаток - це грошова сума, що видається однією зі сторін у рахунок належних з неї за договором платежів іншій стороні як доказ укладення договору і забезпечення його виконання (ст. 570 ЦК).
Як спосіб забезпечення виконання зобов'язань завдаток має такі особливості: предметом завдатку може виступати лише грошова сума; завдатком забезпечується виконання лише договірних зобов'язань, а не зобов'язань, які виникли з інших підстав; він може мати місце лише за погодженням сторін.
Завдаток має таке призначення:
по-перше, це засіб платежу, оскільки завдаток передається в рахунок належних іншій стороні платежів;
по-друге, передача завдатку є доказом укладання договору, особливо в тих випадках, коли договір не вимагає письмової форми (наприклад, договір майнового найму між громадянами на строк до одного року); угода про завдаток, яка є, звичайно, письмовою, підтверджується наявністю договору;
по-третє, завдаток є таким засобом забезпечення виконання зобов'язань, який додатково обмежує дії сторін.
Зазвичай завдатком забезпечується виконання зобов'язань з участю громадян при укладанні договорів купівлі-продажу житлових будинків, квартир, гаражів, найму житлового приміщення.
Забезпечувальна функція завдатку полягає в тому, що у разі, якщо покупець, передавши завдаток продавцю, вирішить відмовитися від договору купівлі-продажу, то наданий ним завдаток залишається у продавця. Якщо ж від виконання договору ухиляється інша сторона (наприклад, продавець знайшов вигіднішого покупця), то вона зобов'язана не лише повернути завдаток, а й сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості, так званий подвійний завдаток.
Якщо збитки потерпілої сторони не покриваються завдатком (наприклад, продукція, що швидко псується, зіпсувалася, оскільки зв'язаний завдатком добросовісний продавець її не реалізував), то вона має право вимагати від порушника зобов'язання відшкодування збитків у частині, яка не покривається завдатком. На перший погляд, завдаток забезпечує належне виконан-ня обов'язків кожною зі сторін за договором під страхом втрати завдатку. Але слід зважати на те, що стосовно реальності покарання за невиконання обов'язку сторони перебувають у різних становищах. Так, якщо від виконання договору ухиляється сторона, яка надала завдаток, інтереси іншої сторони в цій частині цілком гарантовані, бо сума, яку втратить відповідальна за невиконання зобов'язання сторона, знаходиться у сторони, на користь якої завдаток передано. Проте, якщо відповідальною за невиконання зобов'язання є сторона, яка отримала завдаток, то її обов'язок - повернути отриману суму та ще й приплатити від себе таку ж — нічим не забезпечений і гарантій, що потерпіла сторона отримає цю суму, фактично немає.
Як виняток, завдаток підлягає поверненню у випадках:
а) припинення зобов'язання до початку його виконання (наприклад, з'явилися обставини, які обумовили недоцільність виконання зобов'язання сторонами);
б) при неможливості виконання зобов'язання.
Завдаток необхідно відрізняти від авансу. Аванс — це також визначена грошова сума або цінності, які покупець чи замовник передають продавцю чи виконавцю робіт в рахунок майбутніх платежів за передане майно, виконану роботу чи надані послуги. Аванс, як і завдаток, є доказом укладання договору і зараховується в рахунок кінцевого платежу.
Суттєва відмінність авансу від завдатку полягає в тому, що на аванс не покладено функцію забезпечувати взяте сторонами на себе зобов'язання. Тому, незалежно від того, яка сторона відповідальна за невиконання зобов'язання, той, хто отримав аванс, повинен його повернути. І якщо продавець чи підрядчик отримали як аванс певну грошову суму, а договір не був виконаний, то, незалежно з чиєї вини це трапилось і які обставини цьому перешкодили, аванс в будь-якому випадку підлягає поверненню.
Недоліком ЦК 1963 р. було те, що угода про завдаток не вимагала обов'язкової письмової форми. А при використанні усної форми виникала цілком зрозуміла проблема кваліфікації переданої суми грошей: як завдатку чи авансу? Судова практика виходила з того, що передана грошова сума вважалася авансом, поки не доведено, що вона є завдатком, тобто що вона передавалася з метою забезпечити в майбутньому виконання зобов'язання.
Ця прогалина в законодавстві усунута ЦК України, який передбачає обов'язкову письмову форму договору про завдаток.
Речові види забезпечення виконання зобов'язання
Застава. В сучасній банківській практиці застава є пріоритетним видом забезпечення зобов'язання. Основним нормативним актом, що регулює заставні правовідносини в Україні, тривалий час залишався Закон України від 2 жовтня 1992 р. «Про заставу». Тепер у ЦК України заставі присвячені ст.ст. 572-593, де визначені основні положення цього способу забезпечення виконання зобов'язань. Водночас зберігають чинність норми Закону України «Про заставу», які не суперечать ЦК України.
В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (ст. 572 ЦК).
Спосіб забезпечення виконання зобов'язання шляхом застави за своєю природою носить речово-правовий характер, так як заставодавець, який порушує зобов'язання, позбавляється права на річ шляхом примусового її вилучення на підставі судового рішення.
Особа, яка надає майно в заставу, називається заставодавцем. Заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель). При заставі майна заставодавцем може бути як власник майна, так і особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на нього. Особа, яка отримує майно в заставу, називається заставодержателем.
Згідно зі ст. 574 ЦК підставами виникнення застави можуть бути: договір, припис закону або рішення суду. До застави, яка виникає на підставі закону, застосовуються положення ЦК щодо застави, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.
Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке не може бути звернене стягнення. В заставу мож-на передавати і очікуване майно, наприклад, майбутній урожай, приплід худоби, плоди та інші прибутки, якщо це передбачено договором.
Предметом застави не можуть бути національні, культурні та історичні цінності, що перебувають у державній власності й занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання; вимоги, що мають особистий характер (про відшкодування шкоди, заподіяної життю або здоров'ю, право спадкування, вимоги про аліменти. Водночас самі ці права можуть бути забезпечені заставою); інші вимоги, застава яких заборонена законом.
Предметом застави також не можуть бути об'єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами, а також майнові комплекси державних підприємств та структурних підрозділів, що знаходяться у процесі корпоратизації. Залежно від виду договору застави можуть бути встановлені й обмеження щодо предмету застави. Так, Типовий статут ломбарду визначає, які речі не приймаються від громадян у заставу.
Застава охоплює не лише головну річ, а й приналежні, основні плоди, якщо інше не передбачено законом чи договором.
Якщо річ перебуває у спільній власності, заставити її можна лише за згодою всіх співвласників. Тому бажання чоловіка заставити свою частку однокімнатної квартири без згоди дружини замало. Майно, яке перебуває у спільній частковій власності може бути самостійним предметом застави лише за умови виділення його в натурі.
Договір застави повинен укладатися у письмовій формі. У договорі необхідно зазначити найменування (прізвище, ім'я та по батькові), місцезнаходження (місце проживання) сторін, суть забезпеченої заставою вимоги, розмір і строк виконання зобов'язання, опис предмета застави, інші умови, на яких напо-лягають-сторони.
Нотаріальне посвідчення договору застави вимагається, якщо предметом застави є нерухоме майно, космічні об'єкти. Договір посвідчується за місцем знаходження нерухомого майна; якщо предметом застави є транспортні засоби чи космічні об'єкти - за місцем їх реєстрації.
Застава нерухомого майна підлягає також державній реєстрації. Порушення обов'язкової нотаріальної форми договору тягне його недійсність.
Право застави виникає з моменту укладання договору, а коли договір підлягає нотаріальному посвідченню — з моменту посвідчення договору, Реєстрація застави не пов'язана з моментом виникнення права застави. Якщо предмет застави повинен знаходитись у заставодержателя, то право застави виникає з моменту передачі йому предмета застави; якщо передача була здійснена до укладання договору - з моменту його укладання.
Застава вже заставленого майна (наступна застава) допускається, якщо інше не передбачене законом чи договором про заставу. Зрозуміло, що наступна застава можлива, коли вартість предмета застави є більшою, ніж зобов'язання за основним договором. Вимоги заставодержателя, право якого виникло пізніше, задовольняються з вартості предмета застави після повного задоволення вимог попередніх заставодержателів.
Заставодавець зобов'язаний попередити кожного із заставодержателів про всі попередні застави свого майна, про характер і розмір забезпечених заставою зобов'язань.
Згідно зі ст. 593 ЦК право застави припиняється у разі: припинення зобов'язання, забезпеченого заставою (у цьому разі заставодержатель, у володінні якого перебувало заставлене майно, зобов'язаний негайно повернути його заставодавцеві); втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави; реалізації предмета застави; набуття заставодержателем права власності на предмет застави; в інших випадках встановлених законом.
Залежно від виду майна, яке може бути предметом застави розрізняють наступні види застави: іпотека, заклад, застава товарів в обороті або переробці, застава цінних паперів та застава майнових прав.
Відповідно до ст. 1 Закону України від 5 червня 2003 р. «Про іпотеку»' іпотека — це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Предметом іпотеки є нерухоме майно, під яким розуміються земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці і невід'ємно пов'язані з нею, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Правовий режим нерухомого майна поширюється на повітряні та морські судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти.
Слід зазначити, що законодавцю необхідно розробити чіткі критерії поділу майна на рухоме і нерухоме, оскільки при безсистемному віднесенні до категорії нерухомого різних видів майна поняття «нерухоме майно» стає умовним, а це недопустимо в практичному аспекті, оскільки чинне законодавство передбачає різний правовий режим щодо рухомого і нерухомого майна. Оскільки особливістю іпотеки є те, що заставлене майно залишається у заставодавця, то заставодержателю надаються додаткові права, зокрема: перевіряти документально і фактично наявність, стан та умови збереження предмета застави; вимагати від заставодавця вжиття заходів, необхідних для збереження застави.
Серед прав іпотечного заставодавця зазначимо такі: право на реалізацію предмета застави за письмовою згодою заставодержателя іншій особі з переводом на неї основного боргу та право здавати предмет застави в оренду за наявності письмової згоди заставодержателя. Одночасно на заставодавця покладені такі обов'язки: виконувати капітальний і поточний ремонт предмета застави, застрахувати його на користь заставодержателя і належним чином зберігати, надати аналогічне за вартістю нерухоме майно або виконати зобов'язання, якщо предмет застави загине.
Закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом - у володіння третій особі (ч. 2 ст. 575 ЦК, ст. 44 Закону «Про заставу»). За угодою сторін річ може бути залишена у володінні заставодавця під замком та опечатана заставодержателем. Такий вид застави називається твердою заставою.
За втрату або недостачу предмета закладу заставодержатель несе відповідальність у розмірі вартості втраченого майна, а за пошкодження предмета закладу - в розмірі суми, на яку знизилась вартість заставленого майна.
Заставодержатель зобов'язаний відшкодувати заставодавцю всі заподіяні втратою, недостачею чи пошкодженням предмета закладу збитки в повному обсязі, якщо це передбачено законом чи договором.
Заставодержатель звільняється від відповідальності, якщо доведе, що втрата сталася не з його вини. Однак, якщо заставодержателем виступає ломбард чи повне господарське товариство, для якого надання кредитів громадянам під заклад є предметом його діяльності, заставодержатель звільняється від відповідальності лише у випадку непереборної сили.
Застава товарів в обороті або переробці. Предметом цього виду застави є сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція. Такий вид застави створює для заставодавця певні незручності. Незважаючи на те, що він має право продавати і купувати товари, сировину, матеріали, загальна вартість товару, який в нього знаходиться, не повинна бути меншою за ту, яка передбачена договором про заставу.
Товари в обороті чи переробці перестають бути предметом застави з моменту їх реалізації, а набуті заставодавцем нові товари стають предметом договору з моменту виникнення у нього права власності на них.
Застава цінних паперів. Застава векселя чи іншого цінного паперу, який може бути переданий шляхом вчинення передавального запису (індосаменту), здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержателю індексованого цінного паперу. Передавальний запис вчиняється на звороті. Заставлені папери за угодою сторін можуть бути передані на збереження в депозит нотаріальної контори або банку. Нотаріус, приймаючи в депозит цінні папери, не перевіряє підстави і правильність їх внесення, тобто підстави виникнення прав кредитора та обов'язків боржника.
Застава майнових прав. Предметом договору застави можуть бути і належні заставодавцю вимоги за зобов'язаннями, де він є кредитором, або вимоги по зобов'язаннях, які виникнуть в майбутньому. У договорі про заставу майнових прав повинна бути зазначена особа, яка є боржником відносно заставодавця і яку необхідно повідомити про заставу прав.
Суть застави майнових прав полягає в тому, що у разі невиконання боржником зобов'язання до заставодержателя переходять закладені права в тому обсязі, в якому вони належали заставодавцю.
Якщо заставляється право вимоги, яке чинне протягом певного часу, то воно може бути предметом застави лише до закінчення строку дії цієї вимоги. Так, якщо заставляється право на оренду, то предметом застави в даному випадку виступає право здійснювати оренду протягом строку, який залишився до припинення договору оренди.
Порядок реалізації застави. У разі невиконання зобов'язання, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. Воно здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 590 ЦК). Закон України «Про заставу» встановлює ще одну форму стягнення — на підставі виконавчого напису нотаріуса.
Якщо предмет застави складають дві або більше речі, то стягнення може бути звернене на всі речі або на будь-яку з них за вибором заставодержателя.
Реалізація заставленого майна, на яке звернене стягнення, здійснюється судовим виконавцем на підставі виконавчого листа суду або наказу господарського суду, або виконавчого напису нотаріальних органів, якщо інше не передбачене законом чи договором. Заставодержатель, маючи на руках нотаріально посвідчений договір, не може самостійно вчинити стягнення, він повинен звернутися до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису, якщо ж договір не нотаріальний, то необхідне судове провадження, рішення суду, виконавчий лист.
Відповідно до ст. 591 ЦК України реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, провадиться шляхом його продажу з публічних торгів. Порядок реалізації заставленого майна передбачений Положенням про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, що затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1997 р.
Реалізацію майна здійснює судовий виконавець, а майна державних підприємств та відкритих акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації, всі акції яких перебувають у державній власності, - відповідний орган приватизації. Відшкодування витрат, пов'язаних з реалізацією майна, покладається на заставодавця.
Заставодавець має право в будь-який час до моменту реалізації предмета застави припинити звернення стягнення на майно виконанням свого зобов'язання.
Притримання. Інститут притримання як вид забезпечення виконання зобов'язань є новелою ЦК України і передбачений ст.ст. 594-597 ЦК. Сутність права притримання полягає в тому, що кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання (ст. 594 ЦК).
На відміну від більшості інших видів забезпечення виконання зобов'язання, притримання виникає безпосередньо в силу закону.
Правом на притримання речі може скористатися зберігач, комісіонер, підрядник, продавець, вимагаючи від боржника сплати обумовленої винагороди або належної за укладеним договором плати.
Норми щодо притримання не мають диспозитивного характеру, тому акцесорне забезпечувальне зобов'язання, яке виникає з його приводу, не залежить від волі боржника та кредитора. Відмовитись від права на притримання не можна. Така відмова буде вважатися нікчемною. Поряд з тим притримання — це все ж таки право, а не обов'язок кредитора. Скористатися ним чи ні — цілком залежить від його волевиявлення.
Кредитор має право притримати річ у себе також у разі, якщо права на неї набула третя особа за умови, що ці права виник-ли після передачі речі у володіння кредитора. Про реалізацію права притримання кредитор зобов'язаний негайно повідомити боржника.
Оскільки до кредитора, що притримує річ, внаслідок притримання право власності не переходить, він не має права користуватися майном, що притримується. Однак, згідно із законом, кредитор відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини (ст. 595 ЦК). Крім того, на ньому лежить ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притриманої речі, якщо інше не встановлено законом.
Оскільки кредитор на законних підставах обмежує права власника речі (позбавляє його можливості не лише володіти належною йому річчю, а і користуватися та розпоряджатися нею), то на кредитора покладається обов'язок - негайно сповістити боржника про реалізацію свого права притримання.
Задовольнити свої інтереси кредитор може шляхом реалізації предмету притримання в такому ж порядку, в якому реалізується предмет застави.