Тема 6податково-бюджетна політика

Податково-бюджетна або фіскальна політика - це свідомі зміни бюджета, спрямовані на стабілізацію економічного розвитку. Держава виражає не приватні, а суспільні інтереси, тому фіскальна політика є ефективним інструментом державного впливу на економічний ріст, рівень зайнятості і динаміку цін. У кейнсианскій моделі економічної рівноваги роль фіскальної політики пов'язана з її впливом на рівноважний ЧНП через зміну сукупних витрат, тобто сукупного попиту.

Сукупність доходів і видатків держави складає державний бюджет, а саме:

а/ доходна частина: податки, тобто безповоротне, основане на законі, вилучення грошей у домогосподарств та фірм; надходження від продажу державних цінних паперів; інші надходження /нетипові/ - санкції, доходи від державного майна, іноземна допомога, спадщина на користь держави, тощо.

б/ видатки державного бюджета: державні закупівлі, тобто закупівля державою товарів та ресурсів, необхідних для своєї діяльності; державні трансферти; обслуговування державного боргу - погашення раніш отриманих позик та процентів по них.

Таким чином, у чистому вигляді державний бюджет має вигляд: T_n = G + D; де: D - дефіцит або профіцит державного бюджету, T_n – чисті податки (валові податки мінус трансферти).

З точки зору макроекономіки: податки - це вилучення, державні закупівлі - це ін'єкції.

Фіскальна політика здійснюється у двох формах: а) дискреційна та б) недискреційна фіскальна політика.

Дискреційна фіскальна політика здійснюється через державні закупівлі товарів і послуг, державні трансферти і податки. Зміна їхніх розмірів призводить до зміни сукупних витрат. Дискреційна фіскальна політика - це зміна державою ставок оподаткування та рівня держав­них видатків. Якщо метою держави є збільшення ЧНП (при спаді), то необхідно проводити зменшення податків, збільшення державних витрат; якщо зменшення ЧНП (при піку) - збільшення податків, зменшення державних витрат.

Недискреційна фіскальна політика грунтується на залежності змін податкових надходжень і державних трансфертів від динаміки ЧНП, що відбиває хід ділового циклу. Вона передбачає автоматичну зміну суми податкових надходжень при незмін­них ставках в залежності від розміру ЧНП. При недискреційнії фіскальній політиці передбачається, що розмір державних видатків /G/ незмінний. Більшість податків в Україні пов'язані з розміром ЧНП: ПДВ, на прибуток, акциз. При цьому держава встановлює лише ставки оподаткування, а розмір податкових надходжень залежить від розміру ЧНП. Недискреційна фіскальна політика передбачає створення вмонтованих стабілізаторів, тобто механізмів, які сприяють стабілізації економіки.

Механізм дії недискреційної фіскальної політики:

а/ в економіці спад, безробіття, розмір ЧНП знижується, тоді як ставки податків та розмір державних витрат незмінні. При зменшенні ЧНП податкові надходження будуть падати, а державні витрати - незмінні. В бюджеті з'являється дефіцит. Він діє на економіку як ін'єкція, тобто стиму­лює попит і вихід із кризи. У цьому випадку політика - стимулююча.

б/ в економіці підйом, інфляція, розмір ЧНП у поточних цінах зростає, тоді й сума податкових надходження зростає, що при незмінних державних витратах створює в бюджеті надлишок. Він діє на економіку як вилучення, зменшуючи сукупний попит та інфляцію. Політика у цьому випадку – стримуюча.

Таким чином, вмонтовані стабілізатори зменшують розмахи як спадів, так і підйомів. Головна перевага недискреційної фіскальної політики – відрив держави від економіки. Державі достатньо встановити фіксовані на довгий період ставки оподаткування та розмір витрат державного бюджету, а економіка буде регулюватися в цих умовах сама, не буде руйнівного впливу грубого державного керівництва.

Ефективність впливу фіскальної політики на практику може знижуватися в результаті її тимчасового запізнювання стосовно потреб поточної економічної ситуації, її використання в політичних цілях, а також у результаті непередбачених міжнародних шоків сукупного попиту й ефекту чистого експорту, якщо економіка носить "схований” характер.

Бюджетний дефіцит виникає внаслідок перевищення державних витрат над державними доходами. Він призводить до росту державного боргу - загальної суми накопичених бюджетних дефіцитів минулих років.

Існують різні підходи до регулювання бюджету:

1/ щорічно збалансований, тобто щорічно T = G. При цьому немає де­фіциту та надлишку, не виникає пов'язаних із цим проблем. Але цей тип бюджету посилює циклічні коливання в економіці. Так, при спаді: розмір ЧНП знижується – розмір Т знижується – у бюджеті буде дефіцит - держава повинна скоротити G - а це зменшить попит та ще посилить спад. При інфляції - навпаки. Цей тип бюджету може існувати, але при дуже малій частці держави в ЧНП /5%/.

2/ бюджет, що балансується на циклічній основі, тобто в роки спадів мають місце дефіцити, а в роки підйому - надлишки. А в цілому Т = G за період циклу. Якщо підйоми рівні спадам за тривалістю та розмаху коливань ЧНП, тоді все гаразд, а якщо буде неспівпадання, то в кінці циклув в бюджеті буде або дефіцит або над­лишок.

3/ функціональні фінанси, коли проблема балансування держав­ного бюджету займає другорядне місце у порівнянні із балансуванням економіки. Метою держави у цьому випадку є забезпечення неінфляційної повної зайнятості. При цьому іде процес накопичення бюджетних дефіцитів. Але треба врахувати й нахил лінії довгострокового тренду, що веде до розширення з часом бази для покриття дефіциту.

Державний борг - це зобов'язання держави перед фірмами, домогосподарствами, банками, нерезидентами. Інакше кажучи, це сума бюд­жетних дефіцитів за винятком бюджетних надлишків.

Причина утворення державного боргу - неспівпадання податкових надходжень та державних витрат, а це може бути у випадках:

• неспівпадання тривалості підйомів та спадів;

• позаекономічні причини /політика, війни, стихийні лиха/. Приклад, як краще фінансувати воєнні витрати: інфляція - підриває стимул до праці; податки – зменшують інвестиції, підривають довіру до уряду; запозичення – оптимальне, погашення буде вже після війни, у громадськості є стимул виграти війну);

• створення надійної сфери заощадження, тому що уряду всі довіряють.

Суб'єктом (дебетором) державного боргу є уряд країни

Параметри державного боргу:

• Відношення суми державного боргу до суми державного бюджету – критична межа 100%.

• Відношення суми державного боргу до розміру ВНП – критична межа 50%.

• Відношення суми держ-го боргу до розміру експортних надходжень – критична межа 200 %.

При перевищенні цих нормативів виникає проблема отримання державою нових позик та погашення старих, тобто загроза державного банкрутства.

Збільшення державного боргу в принципі не може призвести до банкрутства держави з ряду причин. Необхідність погашення боргу відсутніх, достатньо лише фінансувати його. Крім того, джерелом прибутків для виплати боргу і відсотків може виступати додаткове оподатковування. Нарешті, уряд має право збільшувати грошову масу в обертанні.

Але ріст державного боргу може викликати негативні тенденції, зокрема:

І/ ефект витіснення інвестицій: при великій сумі позик держава виступає як конкурент фірм на грошовому ринку: щоб купили державні папери, їх треба зробити привабливими для населення та фірм; для цього необ­хідно підняти доход по них; у свою чергу це викличе збільшення процентних ставок в економіці; це зменшить інвестиції та ЧНП; що призведе до зростання безробіття.

2/ поглиблення нерівності у доходах окремих верств населення: процент по державному боргу отримують головним чином багаті люди, а джерелом є або податки /з усіх/ або скорочення інших статей держбюджету /перш за все трансферти/;

З/ сплата процентів по зовнішнім боргам зменшує національний доход країни. У великих розмірах може загальмувати економічний розвиток країни.