5. Культура Галицько-Волинського князівства.

Київські князі в процесі боротьби з Угорщиною досить рано створили могутню галицьку державу. За Ярослава Осмомисла – одного з героїв «Слова о полку Ігоревім» — держава набула значного розквіту. Галицько-Волинське князівство утворилося в 1199 р. на основі об’єднання Галицької і Волинської земель, яке здійснив Роман Мстиславич. Могутність держави посилилась за князя Данила Романовича, який з’єднав розбиту державу, ведучи боротьбу з Польщею та Угорщиною і з анархічним боярством, підготував свою країну до відсічі орді. Супроти наступу Азії ввійшов у зв’язки з Західною Європою, Галицько-Волинське князівство користувалося великим авторитетом серед європейських країн, багатство і культура міст цієї держави викликали подив, військова тактика і майстерність здобули заслужену славу.

Волинська земля славилась великими містами — Володимиром, Белзом, Кременцем, Луцьком, Пересопницею, Берестям, Дорогобужем; в Галичині відігравали важливу роль в економічному і культурному житті — Перемишль, Звенигород, Галич, Теребовль. Відбувався процес відокремлення ремесла від сільськогосподарського виробництва.

Розвиток феодальної власності призвів до соціального розшарування Галицько-Волинського суспільства. Серед жителів міст існувало досить чітке соціальне розшарування, виділялись заможна верхівка, середнє міщанство та "прості люди". Характерною рисою політичного життя цього періоду була боротьба князів проти боярства за зміцнення монархічної влади і за об’єднання південно-західних земель у єдине князівство.

У 1349 р. польський король Казимир в союзі з уграми загарбав західні землі. Галицько-Волинське князівство почало занепадати. Вже в 1387 р. Галичина повністю перейшла під владу Польщі.

Центрами соціального і культурного життя в Галицько-Волинському князівстві були міста (Володимир, Галич, Холм, пізніше Львів), княжі двори і церква.

На західних землях важливу роль у культурному житті відігравала церква й монастирі. За підрахунками істориків у середині XIII ст. Русь мала понад 10000 церков, у Києві нараховувалось 17 монастирів, у Галичі – 5, Володимирі – 1. У Галичі існувало єпископство, яке в 1302 – 1303 pp. було реорганізовано на митрополію. Ієрархи православної церкви брали активну участь в політичному та культурному житті, виступали в ролі посередників у примиренні ворогуючих князів. Інтереси церкви й держави в XII – XIII ст. на Русі настільки тісно переплітались, що іноді неможливо було розмежувати компетенцію юрисдикції державної і церковної. У період феодальної роздрібненості церква була реальною єднаючою силою, здатною забезпечити тісні зв’язки між різними давньоруськими землями, оскільки вона сама була єдиною. Міжцерковні стосунки в добу Галицько-Волинського князівства відзначались релігійною терпимістю. У Києві у XII столітті мали свій осідок монахи – бенедиктинці і домініканці, існували латинські храми.

Поширення освіти відбувалося шляхом розвитку школи і письменства. За професійною орієнтацією перші школи були різні, зокрема школи для підготовки фахівців різних ремісничих справ і купців. В часи лихоліття шкільна справа перейшла в руки церкви, яка усвідомлювала, що в умовах іноземної окупації культуру і релігію можна врятувати лише через освіту. У православних парафіях створювались школи для здобуття початкової освіти дітьми місцевого населення, навчання і виховання було в основному релігійним. Але ці школи давали елементарні знання і загальні відомості з різних галузей науки, зокрема мови, арифметики і співів.

Після закінчення початкової школи випускники повинні були продовжувати свою освіту самостійно. Україна до XVI століття не мала власних вищих навчальних закладів, тому діти різних вельмож отримували вищу освіту за кордоном (зокрема, в Болонському, Паризькому, Празькому, Краківському університетах). Внаслідок цього українська культура зазнала істотного впливу західноєвропейської культури.

Вища освіта вимагала не лише досконалого знання старослов’янської мови, але й грецької. Культурне та політичне зростання авторитету Галича і Волині в XII ст.. на Заході висувало потребу в знанні його державної мови – латини. Для основної маси людей не існувало потреби у знанні грецької та латини, вони обмежувались рідною мовою, тобто старослов'янською, що була одночасно й церковною мовою. Згодом старослов'янська мова розділилась на церковну і українську мову світського характеру.

Для розвитку освіти необхідно мати обширне письменство. В XI – XIII ст. необхідна література надходила в Україну з Візантії. Поширювалось Священне Писання у перекладі солунських братів Кирила та Мефодія, було перекладено інші церковні книги. Почала розвиватися активна власна перекладацька діяльність і оригінальна література. Українські князі, що дбали про поширення і закріплення християнства у Стародавній Русі, безпосередньо турбувалися про перекладну літературу. Багато уваги поширенню перекладної й оригінальної літератури приділяв волинський князь Володимир Васильович.

В Галицько-Волинському князівстві перше місце посідала оригінальна творчість. Тут складалися власні літописи, розвивалась морально-повчальна література. До таких літературних пам’яток належить «Послання до смоленського пресвітера Фоми» єпископа Кирила Туровського, якого прозвали другим Златоустом, а також «Повчання» митрополита Клима Смолятича. Оригінальна література була як правило релігійною, оскільки вона, наслідуючи візантійську традицію, була покликана зміцнювати основи християнського віровчення і моралі. Рахом з тим вона мала самобутній характер.

Досить поширеним був героїчний епос і перекази про старовину, в яких прославлялися подвиги народних героїв-богатирів. В історичних піснях княжої доби відображена боротьба народу з різними завойовниками. Згодом героїчний епос і билинна поезія злилися з українським фольклором.

Галицько-Волинське князівство успадкувало і продовжило культурні традиції Київської Русі. Зразком цього є Галицько-Волинський літопис (XIII ст.), що складає третю частину Іпатіївського літопису. Він мав п’ять редакцій, проте він є цілісним твором, що належить до однієї літописної школи. Центральне місце у літописі посідає прославлення князів з роду Романа Мстиславича. Основна ідея літопису виражається в обгрунтуванні права князя Галицько-Волинської держави володіти Києвом і всією Південною Руссю. В літописі відображені найголовніші події виникнення, розвитку і занепаду Галицько-Волинського князівства.

Виникали й суто літературні твори художнього характеру, що були споріднені з народною творчістю. В Галичі жив і творив на початку XIII століття «премудрий книжник» Тимофій з Києва, який відстоював ідею єдності всіх земель Стародавньої Русі, був непримиренним ворогом угорських загарбників. Давньоруська література в період феодальної роздрібненості, відбиваючи інтереси феодального класу, зберегла загальнонародний характер.

В літературі зустрічаються твори, котрі не вписувалися в церковну традицію. Популярність духовної літератури була зумовлена багатьма причинами, перш за все – переорієнтацією суспільної свідомості з героя «аскетичного ідеалу» на ідеал «героя борця». В українській культурі з'являються ранньогуманістичні ідеї, пов'язані з новим підходом до розуміння візантійської культури.