Контрольні запитання

1. Що означає термін «діалектика»? Як змінювався зміст поняття діалектики у процесі історичного розвитку філософії?

2. У чому різниця історичних форм діалектики?

3. Що являє собою діалектика як метод?

4. Що таке принцип? Назвіть основні принципи діалектики.

5. Що таке зв’язок, закон, закономірність?

6. Які бувають закони?

7. У чому суть закону діалектичної протилежності?

8. У чому полягають особливості закону взаємного переходу кількісних змін у якісні?

9. Розкрийте сутність діалектичного заперечення.

Тема . Проблеми гносеології. План

1. Сутність і структура пізнання.

2. Основний зміст пізнавальної діяльності.

3. Істина як безпосередня мета пізнання.

4. Наукове пізнання і творчість.

1. При вивченні першого питання теми зверніть увагу на те, що основу діалектико-матеріалістичного розуміння сутності пізнання складає принцип відображення. Згідно з цим принципом, процес пізнання є не чим іншим, як відображенням, відтворенням в людській голові об'єктивно існуючого світу. Пізнання — це вища, людська, соціальна форма відображення, якій притаманні такі риси:

1. Пізнання є формою духовного (ідеального) відображення і освоєння дійсності. Пізнання як відображення — це здатність людського мозку відтворювати у певній ідеальній формі і до певної міри повноти існуючі поза ним об'єкти, їх властивості і зв'язки. Такими ідеальними формами є відчуття, уявлення, поняття, судження, умовиводи, тобто в мозку людини формуються суб'єктивні образи явищ і предметів зовнішнього світу. У формі цих суб'єктивних образів і проходить усе наше пізнання.

2. Джерелом пізнання, сферою, звідки воно отримує свій зміст, є існуюча незалежно від свідомості об'єктивна реальність. Ніяке пізнання неможливе без дії предметів, явищ матеріального світу на нашу свідомість. Тільки в результаті впливу зовнішніх умов, реальних предметів і процесів на свідомість людини в нашій голові можуть виникати образи цих предметів. Мозок людини і зовнішній об'єктивний світ — це два якісно різних види матерії, один з яких відображає інший.

3. Процес пізнання має суспільно-історичний характер. Усі людські пізнавальні здатності, й насамперед мислення, не дані людині від природи, а формуються на основі і в процесі праці, суспільного виробництва. Окрема людина навчається мислити разом із засвоєнням мови і набутих людством знань. Те, що вона може пізнавати і що стає об'єктом її пізнання, також визначається рівнем суспільного розвитку.

4. Основу всього процесу пізнання становлять суспільно-виробнича, соціально-політична, науково-експериментальна та інша практична діяльність людей. Тільки в процесі практичної зміни природи і суспільного життя у людини складається певне ставлення до явищ об'єктивного світу, виявляється сутність предметів матеріального світу, встановлюється істинність всіх наших знань.

5. Пізнання є не пасивним спогляданням дійсності, а активним процесом, не простим одержанням готових знань, а творчим їх формуванням на основі усвідомлення цілей, настанов і змісту практичного впливу людини на об'єкт.

6. Пізнання — складний, суперечливий, нескінчений за своїми проявами процес наближення образів свідомості до об'єкта пізнання, рух нашої думки від незнання до знання, від знання неповного, недосконалого до знання більш повного і досконалого. Таким чином, пізнання — це зумовлений законами соціального розвитку, нерозривно пов'язаний з практикою процес активно-діяльного відображення в свідомості людей об'єктивної та суб'єктивної дійсності, основним результатом якої є знання.

Зверніть увагу на те, що знання — це результат пізнавальної діяльності, виражений в ідеальних образах (уявленнях, поняттях, судженнях, теоріях) і закріплений в знаках природних або штучних мов. Знання певним чином співвідносяться з вірою. Віра — це знання, прийняте без достатньої критичної перевірки, під впливом чужої думки, власного інтересу, традицій, навіювання тощо.

Далі слід перейти до розгляду другої частини першого питання теми — структури пізнання. Розкриваючи це питання, перш за все, зупиніться на характеристиці основних елементів, які складають процес пізнання — суб'єкті, об'єкті, предметі, меті, засобах та результатах пізнання. Проаналізуйте кожен з цих елементів, визначте їх місце і роль у пізнанні, покажіть, що процес пізнання є специфічною взаємодією суб'єкта та об'єкта з метою одержання суб'єктом пізнання істинних знань про об'єкт.

Після цього необхідно перейти до висвітлення питання про рівні і форми пізнання.

Зверніть увагу на те, що в пізнанні виділяються дві взаємопов'язані, але відносно самостійні ступені пізнання — чуттєвий і раціональний.

Першим, вихідним ступенем (рівнем) пізнання, поза яким неможливе формування будь-якого знання, є чуттєве пізнання. Чуттєве пізнання (або живе споглядання) здійснюється за допомогою органів чуття — зору, слуху, нюху.

Живе споглядання як момент чуттєво-предметної діяльності (практики), здійснюється у трьох основних взаємопов'язаних формах: відчуттях, сприйняттях та уявленнях.

Відчуття — це відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їх безпосереднього впливу на органи чуття людини, які пов'язують її із зовнішнім світом. Основними видами відчуття є: зорові (світлові або кольорові), слухові, смакові, нюхові, дотикові. Вони виникають і під впливом процесів, що відбуваються в людському організмі.

Сприйняття — це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей за безпосередньої дії їх на органи чуття людини. Сприйняття — це цілісний, багатоаспектний чуттєвий образ дійсності, який виникає на основі відчуттів, але не є їх механічною сумою.

Уявлення — це форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за допомогою слідів, залишених у пам'яті предметами, що раніше сприймалися

суб'єктом. Уявлення — це чуттєвий образ предмета, який уже не діє на органи чуття людини. Уявлення дає можливість зіставляти різні сприйняття і наочно уявляти властивості, зв'язки та взаємовідношення речей, які в даний момент безпосередньо не сприймаються.

Отже, для чуттєвого пізнання в цілому характерне відображення дійсності в наочній формі, наявність безпосереднього (без проміжних ланок) зв'язку людини з навколишнім світом, відображення головним чином зовнішніх індивідуальних особливостей предметів і процесів, їх деяких загальних властивостей. Вихід же за межі чуттєвого пізнання досягається за допомогою мислення.

Мислення — це вища форма ідеального відображення об'єктивної реальності, яка полягає в цілеспрямованому, опосередкованому і узагальненому пізнанні суб'єктом істотних властивостей і відношень речей, у творчому створенні нових ідей, в прогнозуванні тих чи інших дій, явищ, подій. До основних форм мислення належать поняття, судження та умовиводи.

Поняття — це форма мислення, що відображає загальні й істотні ознаки предметів і явищ дійсності. Своїм логічним змістом поняття відтворює таку діалектичну закономірність пізнання, як зв'язок одиничного, особливого і загального, хоча в понятті вони і не розчленовані, їх розчленування і виявлення співвідношення розкривається в більш складній формі думки — судженні.

Судження — форма мислення, в якій за допомогою зв'язку понять щось стверджується або заперечується стосовно об'єкта пізнання. В судженнях виявляється зв'язок між речами, речами і їх властивостями, розкривається їх зміна, дається визначення.

Умовивід — форма мислення, за допомогою якої з одних думок (засновків) одержують нові думки — висновки. Перехід до нового знання в умовиводі здійснюється не шляхом звертання до даних чуттєвого досвіду, а опосередковано, на основі логіки розвитку самого знання, його власного змісту.

Таким чином, процес пізнання здійснюється у формах чуттєвого та раціонального відображення. На завершення розгляду першого питання теми зупиніться на з'ясуванні місця і ролі практики у пізнані. Розкриваючи це питання, зверніть увагу на те, що основні функції практики у пізнання проявляються у тому, що:

1. Практика є джерелом пізнання тому, що всі наші знання зумовлені перш за все її потребами.

2. Практика є основою пізнання і його рушійною силою. Вона пронизує всі сторони, моменти, форми, ступені пізнання від його початку і до його кінця. Весь пізнавальний процес, починаючи від елементарних відчуттів і кінчаючи найабстрактнішими теоріями, зумовлюється — в кінцевому підсумку — завданнями і потребами практики.

3. Практика є кінцевою метою пізнання, оскільки останнє здійснюється не заради простої допитливості. Всі наші знання розраховані врешті-решт на те, щоб повернутися знову в практику й активно впливати на її розвиток.

4. Практика є вирішальним критерієм істини, тобто дозволяє відокремити істинні знання від хиби (про цю функцію буде сказано далі). Для більш повного засвоєння зазначених питань використайте рекомендовану літературу.

2. Розглядаючи друге питання слід звернути увагу на основний зміст пізнавальної діяльності.

Пізнання, даючи адекватне відображення дійсності і озброюючи людину знаннями законів її функціонування та розвитку, які не­обхідні для цілеспрямованого перетворення дійсності, теж має бути творчим процесом. Специфіка творчості у пізнанні проявляється у тому, що це процес діалектичної єдності найбільш сильно вираженої активності суб'єкта і максимальної об'єктивності змісту результатів його пізнавальної діяльності. Шляхи реалізації пізнавальної твор­чості багатогранні: вони проявляються і в розкритті природи об'єк­та; і в пошуку методів та форм реалізації процесу пізнання; і в розумінні, інтерпретації та осмисленні досліджуваних явищ; і в пе­ревірці істинності та достовірності отриманих знань; і в їх практич­ному застосуванні.

Творчість у пізнанні проявляється і в тому, що пізнання творить і самі форми відображення, розробляючи відповідну логіку, засоби та методи, а також через реалізацію усіх пізнавальних здібностей людини: форм чуттєвого відображення, раціонального пізнання, твор­чої уяви, але найбільш яскраво — інтуїції. „

Інтуїція — це такий спосіб одержання нового знання (форма пізнання), коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками і не усвідомлюючи шляху руху власної думки, суб'єкт робить наукове відкриття, одержує нове об'єктивно істинне знання про дійсність Інтуїція — це кульмінаційний момент творчого процесу, коли всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього були у відокремлено­му стані, об'єднуються в єдину систему. Основні характеристики інтуїції при дослідженні: безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів одержання нового знання. Неусвідомленість характе­ризує інтуїцію як процес, а несподіваність та безпосередність — як результат.

Інтуїція — це здатність суб'єкта робити у процесі пізнання вис­новок, який є науковим відкриттям, не усвідомлюючи проміжних ланок аргументації.

Розуміння — це процес і результат духовно-практичного та пізна­вального освоєння дійсності, коли зовнішні об'єкти залучаються до осмислення людської діяльності, виступають її предметним змістом. Розуміння — це форма освоєння дійсності (практичного і пізнаваль­ного), яка розкриває і відтворює смисловий зміст об'єкта.

Пояснення — це розкриття сутності предметів та явищ шляхом з'ясування причин їх виникнення та існування, наявності законів їх функціонування та розвитку. Найрозвинутішою формою пояс­нення є наукове пояснення, яке ґрунтується на основі осмислення теоретичних законів виникнення, функціонування та розвитку об'єктів. Основою наукового пояснення є загальні категоріальні схеми, які відображають різноманітні взаємозв'язки та взаємоза­лежності дійсності. Будь-яке пояснення будується на основі того чи іншого розуміння дійсності, яке характеризує цілісність знання, його осмисленість і певну оцінку. Розуміння — це насамперед осмислення знання, вияв та реконструкція його смислу, а також оцінка через суспільнозначуші цінності людської життєдіяльності та культури. Теоретичне освоєння дійсності передбачає не тільки одержання знання про світ, а й розуміння цього світу.

Знання, пояснення та розуміння — це необхідні моменти взає­модії людини з навколишнім світом, за допомогою яких вона нако­пичує певну інформацію про об'єкти, що включені в суспільну практику.

3. Приступаючи до вивчення третього питання теми, зверніть увагу на такі положення:

1. Якщо кінцевою і опосередкованою метою пізнання є практика, то безпосередньою його метою є істина.

2. На всіх своїх етапах розвитку істина нерозривно пов'язана зі своєю протилежністю — оманою, або заблудженням. Кожна з цих протилежних сторін єдиного процесу пізнання має свою специфіку, яку доцільно розглянути в такому порядку.

Істина — це адекватне відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта. Інакше кажучи, істина — це правильне відображення дійсності. Поглиблене розуміння цих визначень вимагає чіткого з'ясування основних властивостей, ознак істини, які можна сформулювати в таких тезах:

1. Об'єктивність — перша і вихідна ознака істини, яка означає, що істина зумовлена в кінцевому підсумку реальною дійсністю, практикою і незалежністю змісту істинного знання від окремих людей. В цій тезі увага наголошується на незалежності від суб'єкта саме змісту істини. Водночас положення про об'єктивність істини не означає, що вона є елементом об'єктивного світу. Будучи результатом суб'єктивної діяльності людини, істина в той же час у своєму змісті відтворює дійсність і тим самим не залежить від суб'єкта.

2. Істина є процес, а не якийсь одноразовий акт осягнення об'єкта відразу, цілком і в повному обсязі. Для характеристики цієї ознаки істини вживаються категорії відносного та абсолютного.

Проблема істини завжди була серцевиною тео­рії пізнання, до якої спрямована вся гносеологічна проблематика. Тому всі філософські напрями і школи в усі часи намагалися сфор­мулювати своє розуміння природи і сутності істини.

Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об'єктивна ре­альність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої вияв­ляється через явище; по-друге, пізнання та його результат — істина — нерозривно пов'язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина — це адекватне відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання.

Пізнання світу ніколи не може бути завершеним, воно постійно удосконалюється, збагачуючись усе новим і новим змістом. У цьому плані будь-яке знання, зафіксоване на тому чи іншому конкретно-історичному етапі, є неповним, неточним, певною мірою однобічним, тобто на кожному конкретно-історичному рівні розвитку пізнання ми маємо справу лише з відносною істиною. Відносна істина — це таке знання, яке в принципі правильно, але неповно відображає дійсність, не дає й всебічного, вичерпного образу. Відносна істина включає й такі моменти, які в процесі подальшого розвитку пізнання і практики будуть змінюватися, поглиблюватися, уточнюватися, замінюючись повним. Історичний процес розвитку пізнання саме в тому й полягає, що неповне, однобічне знання поступово замінюється більш точним, всебічним.

Абсолютна істина (точніше, абсолютне в істині) — це повне, вичерпне знання про об'єкт. Зверніть увагу на те, що абсолютність істини пов'язана з її об'єктивністю. Оскільки істина об'єктивна за змістом, вона одночасно є і абсолютною, але тільки в певних межах. Саме тому об'єктивна істина неминуче не лише абсолютна, але одночасно й відносна, тобто вона є абсолютною лише в певних межах, по відношенню до них. Самі ці межі визначаються рівнем історичного розвитку пізнавальної та практичної діяльності суб'єкта.

Отже, зробіть висновок, що немає і не може бути окремо абсолютної істини й окремо відносної. Існує одна істина — об'єктивна за змістом, яка є діалектичною єдністю абсолютного та відносного, тобто є істиною абсолютною, але відносно певних меж. Далі, в процесі пізнання людська думка рухається від істини неповної, відносної до істини більш повної, глибокої, абсолютної.

3. Істина завжди конкретна. Це один з основних принципів діалектичного підходу до пізнання, який передбачає точне урахування всіх умов (у соціальному пізнанні — конкретно-історичних умов), в яких перебуває об'єкт пізнання. Конкретність — це властивість істини, за якою істинність того чи іншого твердження залежить від умов місця та часу, а також тільки в певній визначеній теоретичній системі, в системі відліку і т. п. Конкретність істини виявляється у тому, що істинне знання має своїм змістом певний, конкретний об'єкт, фрагмент об'єктивної реальності. Істина завжди конкретна, оскільки конкретні самі об'єкти дійсності, які є її джерелом. Тому будь-яку істину ми повинні розглядати під кутом зору умов.

Таким чином, абстрактної істини немає, істина завжди конкретна. Вимога конкретності істини означає, що об'єкт пізнання слід розглядати в тих умовах місця і часу, у тих зв'язках і відношеннях, у яких він виник, існує і розвивається. Незнання або ігнорування цих меж перетворює наші знання з істини на заблудження (хибу, оману)

Заблудження — це невірне, викривлене, ілюзорне відображення дійсності. Будучи неадекватною формою знання, заблудження головним своїм джерелом має обмеженість, нерозвиненість суспільної практики і самого пізнання. Загальним гносеологічним коренем заблудження є метафізичний метод мислення, абсолютизація, “роздування” одного з моментів пізнання, відрив цього моменту від об'єкта пізнання й суб'єкта, який пізнає. Соціальним ґрунтом заблудження є історична обмеженість суспільної практики та абсолютизація її як критерію істини.

Як діалектичні протилежності заблудження й істина за певних умов перетворюється одна на одну: істина абсолютизована, взята абстрактно, перетворюється на заблудження і, навпаки, заблудження як момент складного діалектичного процесу пізнання, будучи однобічним відображенням одного з проявів дійсності, може стати шляхом до істини і, отже, моментом її пізнання.

Заблудження слід відрізняти від неправди — навмисного спотворення істини в корисливих цілях — і пов'язаної з цим передачі свідомо неправильного знання — дезінформації. Якщо заблудження — характеристика знання, то помилка — результат неправильних дій індивіда в конкретній сфері діяльності (логічні, фактичні, помилки в обчисленнях, у політиці, в повсякденному житті тощо). Отже, помилка — це невірне знання, яке сприймається за істинне, або, навпаки, істинне, що тлумачиться як хибна думка.

Згідно з діалектико-матеріалістичною гносеологією, вирішальним критерієм істинності людських знань є суспільно-історична практика в усьому обсязі свого змісту й форм, а також в цілісному історичному розвитку. Саме в процесі практики відбувається реалізація людських знань, перетворення їх на предметну дійсність і разом з тим перевірка їхньої відповідності об'єктивній природі речей.

Разом з тим діалектико-матеріалістична гносеологія вказує на відносний характер критерію практики. Про підтвердження істинності чи хибності якогось положення практикою можна говорити тільки в межах певного досягнутого рівня суспільної практики. За цими межами питання про істину чи заблудження лишається відкритим.

4. Вивчення четвертого, заключного питання теми доцільно розпочати з характеристики сутності і специфіки наукового пізнання. При цьому слід виходити з того, що наукове пізнання — це соціально зумовлений процес пізнання законів об'єктивного світу, результатом якого є система істинних знань і методів, які служать цілям перетворення дійсності. Більш повно специфіку наукового пізнання складають такі його риси:

1. У науковому пізнанні (науковій діяльності) беруть участь спеціально підготовлені люди — вчені, дослідники, теоретики, які досягли певного рівня знань, навичок, умінь і виробили відповідні світоглядні та методологічні установки з приводу своєї професійної діяльності.

2. Основне завдання (призначення) наукового пізнання — це виявлення об'єктивних законів дійсності: природних, соціальних, законів самого пізнання, мислення тощо. Звідси — орієнтація наукового пізнання, головним чином, на загальні, істотні властивості досліджуваного предмета, його необхідні характеристики і їх вираження в системі абстракцій, у формі ідеалізованих об'єктів.

3. Безпосередньо метою і вищою цінністю наукового пізнання є об'єктивна істина, яка осягається переважно раціональними засобами і методами (з участю, зрозуміло, чуттєвості). Звідси така характерна риса наукового пізнання, як його об'єктивність.

4. Науковому пізнанню притаманна системно-логічна організація, оскільки воно існує і функціонує у вигляді системи понять, принципів, ідей, гіпотез, теорій і т. п., логічно пов'язаних між собою. Звідси випливає така якість наукового пізнання, як його строгість.

5. Для наукового пізнання характерні розробка і використання спеціалізованої зрозумілої і символічної мови — певних понять (категорій), термінів, символів (знаків), а також специфічних прийомів, засобів, процедур і методів дослідження, що відповідають вищезазначеним критеріям.

6. Наукове пізнання ґрунтується на обов'язковій практичній перевірці знання на істинність та хибність. Це передбачає можливість зіставлення ідей і теорій з експериментальними даними, підтвердження теорій фактами та історичним досвідом.

7. Наукове пізнання здатне не тільки давати найбільш глибоке, точне і достовірне знання про дійсність, а й прогнозувати і передбачати майбутнє.

Як і будь-яка інша форма пізнання, наукове пізнання має свою структуру. Взяте в загальному плані, воно включає в себе перш за все два основні, але якісно відмінні рівні — емпіричний і теоретичний.

На емпіричному рівні переважає чуттєве пізнання, раціональний момент і його форми тут присутні, але мають підпорядковане значення. Тому досліджу вальний об'єкт відображається переважно з боку своїх зовнішніх зв'язків і прояв, в яких виражаються внутрішні відношення. Характерними ознаками емпіричного пізнання є збір фактів, їх первісне узагальнення, систематизація, класифікація або інша факто фіксуюча діяльність.

Теоретичний рівень наукового пізнання характеризується переважанням раціонального моменту — понять, теорій, законів та інших форм розумової діяльності. Живе споглядання не усувається, а стає підпорядкованим аспектом пізнавального процесу. Теоретичне пізнання відображає явища і процеси з боку їх універсальних внутрішніх зв'язків і закономірностей, що осягаються за допомогою раціональної обробки даних емпіричного пізнання.

Найважливіше завдання теоретичного пізнання — досягнення істини в усій її конкретності.

До основних компонентів, що відображають структуру теоретичного пізнання, належать проблема, гіпотеза і теорія.

Проблема — форма знання, змістом якої є те, що ще не пізнане людиною, але що необхідно пізнати. Іншими словами — це знання про незнання, питання, яке виникає в ході пізнання і вимагає відповіді. Слід зазначити, що проблема — це не застигла форма пізнання, а процес, який: включає два основних етапи руху пізнання — її постановку і вирішення.

Гіпотеза — наукове припущення, ще не доведене практикою. Гіпотеза висувається для пояснення нових фактів в науці” які необхідні з точки зору існуючих теорій. За допомогою гіпотези здійснюється рух наукового знання, перехід від старої теорії до нової.

Теорія — це система узагальненого знання, основних наукових ідей, законів і принципів, які відображають певну частину навколишнього світу, а також матеріальну і духовну діяльність людей.