Контрольні запитання

1. Назвіть основні тенденції некласичної філософи кінця XIX століття

2. Які фактори впливають на еволюцію сучасної західної філософії?

3. Назвіть напрямки філософи XX століття, пов'язані іззахистом та поновленням класичних філософських традицій.

4. Що таке сцієнтизм та антисцієнтизм ?

5. Що таке ірраціоналізм ?

6. Які історичні форми має позитивізм ?

7. Яка різниця між фрейдизмом та неофрейдизмом ?

8.Який зміст філософської категорії «екзистенція»?

9.У чому полягає суть еволюції релігійної філософії XX століття?

10. Які найтиповіші риси основних філософських напрямів і шкіл XX ст?

11. Визначте основні риси марксистської філософії.

12. У чому полягає сутність матеріалістичної діалектики.

13. Які риси притаманні матеріалістичному розумінню історії.

Українська філософія. План

1.Філософська думка доби Київської Русі

2.Філософія українського Відродження та Просвітництва.

3.Українська філософія XIX — початку XX століття

4.Сучасна філософсько-світоглядна ситуація в Україні

Філософія України — органічна частина всесвітньої філо­софії. Проблеми, які вона розглядає, тісно пов'язані з поста­новкою і теоретичним їх розв'язанням у світовій філософії. Разом з тим історія філософії України відтворює і самобутні підходи й шляхи розв'язання цих проблем, що спираються на національні культурні традиції.

У розвитку та становленні філософії в Україні виокремлюють такі періоди: 1)станов­лення і розвиток філософської думки в Київській Русі; 2)період філософії українського Відродження та Про­світництва і розвитку філософії в Києво-Могилянській ака­демії; 3)період української філософії в культурі романтизму XIX — першої половини XX століття; 4)від 30-х років XX століття до кінця 80-х років — філософія радянського періоду, а також філосо­фія української діаспори; 5) період народжен­ня культури незалежної України й формування сучасної філо­софії кінця XX та початку XXI століття.

1. Київська Русь — перша східнослов'янська держава, де в межах духовної культури здійснювалося становлення вітчизняної філо­софської думки. Для вітчизняної культури у становленні давньоруської філософської думки принципове значення мав процес християнізації Київської Русі (988). Перемога християнства в кінці X століття мала своїм наслідком проникнен­ня античних та середньовічних філософських ідей на Русь через Візантійську імперію та сусідню Болгарію. Цей час і є початком роз­витку філософської думки у стародавній Русі.

Другою важливою передумовою виникнення, поширення та розвитку філософських ідей у Київській Русі є формування літературно-писемної мови. Перше місце серед найпоширеніших у Давній Русі перекладених творів посідає твір Іоана Дамаскіна «Джерело знань». Широко був відомий у Давній Русі слов'янський просвітник Іоан Болгарський, який переклав з грецької твори Іоана Дамаскіна, написав кілька своїх творів і склав слов'янський «Шестиднев», тобто тлумачення біблійного оповідання про шість днів утворення світу (за Біблією).

Поширення в Київській Русі набули і збірки висловів давньо­грецьких та римських філософів. Однією з таких збірок була збірка «Бджола», де містилися уривки з філософських творів Платона, Арістотеля, Сократа, Піфагора, Демокріта, Епікура, Анаксагора та інших. Завдяки таким творам, як «Повість про царевича Іосафа» та «Повість про Акіра премудрого», Давня Русь знайомилася з філо­софською думкою середньовічного Сходу.

У ХІ-ХИ століттях з'являються і оригінальні твори давньоруських авторів. На перше місце за своїм філософсько-світоглядним значен­ням слід поставити «Слово про Закон і Благодать», написане митрополитом Іларіоном. У формуванні світоглядних ідей велику роль відігравали і такі твори, як «Послання до Фоми» Климента Смолятича , «Слово про терпіння та любов», «Златоуст» і «Торжественник», «Притча про людську душу і тіло» Кирила Туровського, «Слово» та «Моління»Данила Заточника. В основу майже всіх руських літописів, що розповідають про початкову історію Русі, покладено літопис­не зведення, що називається «Повість минулих літ». Не можна не зга­дати і твір «Слово о полку Ігоревім». Це не тільки видатний літературний пам'ятник, але й джерело філософських поглядів ета­пу становлення державності східних слов'ян.

Значним культурним діячем Київської Русі серед мирян, безсумнів­но, є князь Київський Володимир Мономах, автор «Повчання». Це один з небагатьох текстів, де поданий етичний кодекс поведінки мирян.

Особливості філософської культури Київської Русі

По-перше, для філософської культури Київської Русі характер­ний синкретизм, тобто нерозчленованість між різними сферами духов­ної діяльності людини.

По-друге, для філософської думки тієї епохи характерна різно­манітність підходів до розв'язання тих чи інших проблем.

По-третє, для філософської думки того періоду характерна теїстичність, тобто розвиток під егідою церкви. Давньоруські книжники були не релігійними проповідниками, а політиками їх непокоїли соціально-політичні та етичні проблеми.

По-четверте, для філософської культури Київської Русі харак­терна етизація, тобто розгляд будь-яких проблем здійсню­вався з позиції етики через конфлікт сил добра і зла.

По-п'яте, для філософської думки періоду становлення харак­терна історіософічність, тобто центральною проблемою філо­софської думки Київської Русі була проблема вироблення уявлень про людську історію.

Насамперед давні русичі намагалися відповісти на питання: що таке філософія? Їх цікавив комплекс проблем, що стосувався світо­будови. Вони прагнули з'ясувати і глибинні джерела людської історії, знайти відповідь на питання «Звідки пішла земля Руська?», їх захоп­лювали загадки людського буття

Оіже, можна стверджувати, що вже в епоху розвитку Київської Русі були закладені підвалини філософського мислення, сформульо­вані основні поняття та категорії, засвоєні і творчо пристосовані до руської дійсності елементи візантійської, а через неї грецької та східної філософської культури.

2. Відродження, або Ренесанс — це соціальний і ідейний рух упро­довж ХIV-ХУІ століть у європейських країнах, який був спрямова­ний проти християнсько-схоластичної культури середньовіччя і став перехідним періодом між середньовічною культурою і культу­рою Нового часу. В Україну Відродження прийшло формі реформації.

Послаблення духовного диктату католицизму в Україні дало поштовх до розвитку науки та культури, появи світської освіти. У цей період почали поширюватись в Україні ідеї гуманізму Се­ред найвизначніших українських гуманістів слід назвати Юрія Дро­гобича, Станіслава Орловського, Павла Русина Ко­жен з них усвідомлював належність до своєї нації і дбав про рідну культуру незалежно від своєї гуманістичної діяльності.

Велике значення для відродження української культури мало виникнення книгодруку старослов'янською мовою. Значна заслу­га в цьому належить Франциску Скорині. Скорина переклав з латині та грецької Псалтир, Біблію, «Апостол».

Освітнє діло продовжив Іван Федоров, який працював в Острозі, де й видав першу повну українську Біблію.

Засновником першого вищого навчального закладу в Україні був, Костянтин Острозький. У Острозької колегії культивувалось розуміння філософії як мудрості з характерними пошуками істини на шляху містичного єднання з Богом. Тут відсто­ювалися життєздатності традицій слов'янської писемності, розви­валися реформаційні та ренесансно-гуманістичні ідеї.

Філософськими ідеями позначені твори українського релігій­ного полеміста Герасима Смотрицького, який дав характеристику кругообігу подій у світі.

Видатним українським письменником та релігійним митцем Іван Вишенський, який виступав проти егоїзму, продажності панівних верхів насе­лення, заступався за при­гнічені народні маси, але вихід з цих проблем він вбачав у повороті до старих традицій і рішуче виступав проти реформ у суспільстві, проти світської філософії.

Захарій Копистенський та Стефан Зизаній використовували протестантську теорію про «папу-антихриста.

Визначним релігійним філософом був Кири­ло Ставровецький В його творах проглядається цілісний світогляд і намагання наукового висловлення. Погляди Ставровецького дуалістичні. Він проти­ставляє невидимий світ (Бога) видимому. На його думку, видимий світ складається з 4 елементів, кожному з яких, як і в Арістотеля, відво­диться своє особисте місце у світі: у центрі розташовується Земля, навколо неї — Повітря та Вода, зовнішню сферу становить Вогонь.

З усього сказаного можна зробити висновок, що в XVI столітті в Україні виникла професійна філософія.

Поява до початку XVIII століття в Україні елементів капіталі­стичних виробничих відносин мала вплив і на духовне життя су­спільства, зумовивши розвиток ідей Просвітництва.

В Укра­їні раннє Просвітництво зароджується як синтез двох попередніх соціально-політичних рухів: гуманізму та реформації.

Головним центром науки та культури в XVII ст. колегії стала Києво-Могилянська колегія

Києво-Могилянська академія відіграла важливу роль в історії філософської освіти не тільки в Україні, але й у Росії. Вона дала в XVIII та XIX століттях професорів майже усім російським університетам.

Феофан Прокопович та Стефан Яворський очолювали «нау­кову дружину» Петра Першого. Філософські курси, що читались в академії, мали теологічний і схоластичний характер. Традиційно вони розбивались на три час­тини: логіку, фізику та метафізику. На філософських курсах академії панує матеріалістична тенденція. Вона виражалася в алегоричному тлумаченні Біблії, деїзмі та пантеїзмі. Феофан Проко­пович у своєму філософському курсі пропагував матеріалістичні ідеї Бекона, Декарта, Спінози, системи Галілея та Коперника.

Епоха зрілого Просвітництва випадає на другу половину XVIII століття. Зріле Просвітництво: 1) проголошує ідею про позастанову цінність людини; 2) дбає про пробудження самосвідомості і утвер­дження гідності людини; 3) виховує у громадян почуття патріотиз­му, небайдужості до долі України.

Отже, в епоху зрілого Просвітництва проблема науки посту­пається перед проблемою людини. На курсах філософії Києво-Могилянської академії з'являються спеціальні розділи етики, праг­нення переконати людину в тому, що пізнання законів природи дає їй хоч і не універсальну, але цілком реальну силу у світі. Знан­ня стає найвищим етичним принципом, який визначає призначен­ня людини.

Носієм нових віянь у філософії в Україні був Григорій Сковорода.

Філософська концепція Сковороди — це пантеїзм. Бог і приро­да становлять єдине ціле; кожна людина має в собі Бога, він не існує десь поза людиною .

Головна проблема філософії Сковороди — це проблема люди­ни. Його філософія «практична», оскільки він цікавиться, моральною проблематикою. Правильне життя можна побуду­вати тільки на правильних знаннях, на правильній філософії. Своє завдання Сковорода вбачає в тому, щоб донести до простих людей істинні уявлення про світ, про людину, її щастя і шляхи його досяг­нення.

Філософські трактати Г. Сковороди можна поділити на чотири цикли.

1)Г.Сковорода стверджує, що лю­дина невід'ємна від зовнішнього світу, від природи, вона має спільні з нею засади існування і тому через пізнання своєї родової натури осягає і принципи людяності, і закони природи.

2)Г.Сковорода розробляє свою філософську антропологію: вчення про людину, людське щастя і за­гальні засади моральності. Цими засадами, на його думку, є прин­ципи наслідування природи, принцип спорідненої («сродної») праці, найповнішого розкриття здібностей людей чи їхньої не­рівної рівності.

3)Г.Сковорода аналізує символічний світ, який створює особливу сферу культурного буття, а також об­ґрунтовує вчення про загальний ідеал життя.

4)йдеться про те, з чим повинна боротися справжня людина, що слід перемогти і від чого слід звільнитися.

Г. Сковорода форму­лює і свою філософську концепцію про три світи та дві натури. Три світи — це: 1) макрокосм (великий світ); 2) мікрокосм (людина); 3) символічний світ (Біблія). Кожен із цих світів має двоїсту натуру — видиму (зовнішню) і невидиму (внутрішню). Справжньою, істин­ною натурою є внутрішня.

Г. Сковорода мав глибокий вплив на весь подальший розвиток української філософії. Основні ідеї його вчення знайшли відобра­ження і розвиток у творчості практично усіх українських мислителів.

3. У духовному житті України XIX ст. формується новий тип укра­їнського національного інтелігента, який не тільки не цурався на­родного життя, а й свідомо намагався вивчати його побут, культуру, мову. Про зародження нової інтелектуальної культури та філософії, що ґрунтувалася на осмисленні реальної дійсності, аналізі суспіль­но-політичного життя свідчить діяльність Кирило-Мефодіївського товариства. До нього входили Микола Костомаров; Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Основною метою товари­ства було визволення України від соціального та національного гніту, об'єднання усіх слов'янських народів на основі християн­ської віри.

Основне питання філософії Т. Шевченка є співвідношення соціально­го добра і зла щодо конкретної людини в конкретних історичних умовах і щодо його Батьківщини — України. Необхідність знищен­ня народом царського кріпосного ладу — головний висновок філо­софії Т. Шевченка. Як наслідок знищення — побудова суспільства справедливості, добра і свободи, що буде найсприятливішим тлом для щастя вільної людини у вільній Україні.

Відомими є заклики Т. Шевченка до об'єднання усіх верств укра­їнського суспільства на основі злагоди, добра і любові задля допо­моги знедоленим, нужденним, заради України, яка є найвищою цінністю в його філософії. Україну він називає святою.

Значною постаттю в колі представників української філософії XIX століття був Памфіл Юркевич. У центрі його філософського вчення — людина з двома найважливішими проявами — серцем і розумом. Якщо розум виявляє за­гальне в діяльності людей, то серце — це основа неповторності кож­ної особи. Людська природа є одним із кінцевих утворень не­скінченного і вічного. У цьому полягає неповторність і вічність людини. Вона «одна у відомому нам світі» і «має власне, особисте існування в часі і вічності», — зазначає мислитель. «Філософія серця» Юркевича мала суттєвий вплив на представника сучасного екзистенціалізму Льва Шестова, російського «космізму К. Ціалковського, В. Вернадського, О. Чижевського.

Значну роль у розвитку філософської культури в Україні в XIX столітті відіграв Михайло Драгоманов. Він раціоналіст, переконаний у безмеж­них можливостях людського розуму і науки пізнати навколишній світ. Звертаючись до розвитку суспільства, М. Драгоманов виходить з того, що економічна діяльність людей має на меті задоволення їхньої вродженої потреби в харчуванні, обміні речовин. Але він не міг погодиться з тим, що людина має лише цю одну вроджену по­требу — харчуватися. За Драгомановим, не слід однобічно переоці­нювати значення економічних чинників, оскільки людство однаковою мірою загинуло б і від голоду, і від безпліддя, і від ідіотизму. Тому безглуздо вирішувати, яка саме потреба найголовніша, оскільки кожна з них головна.

У другій половині XIX століття в Україні набули поширення ідеї марксизму. Вивченням та пропагандою окремих положень марксиз­му займалися деякі представники ліберальної інтелігенції, зокрема Н.І. Зібер, 1.1. Кауфман.

У руслі матеріалістичних ідей проходила діяльність Олександра Потебні Вчений виходив із визнан­ня вічності і безмірності матеріального світу, відхиляв релігійно-ідеалістичні уявлення про будову природи. Матеріалістична лінія в Потебні пов'язана з аналізом об'єктивних начал мови і мислення, продуктів поетичної і наукової діяльності, з відстоюванням ідеї пер­вісності природи по відношенню до людини.

Філософські і соціально-політичні погляди Івана Франка складалися під впливом національної духовної культури, марксизму і частково позитивізму. У розмінні історії він відстоює ідею закономірності суспільного по­ступу й виявляє елементи матеріалістичного осягнення прогресу, зокрема ролі економічного життя як одного із чинників еволюції.

Своєрідним є ставлення Франка до соціалістичних ідей: він зна­ходив їх привабливими, але вказував, що соціалізм не можна зводи­ти лише до економічних чинників, а слід також враховувати і ду­ховні фактори людини і спільноти. Тому соціалістичні ідеї слід до­повнити християнською духовністю.

Основними рисами світогляду Франка були, по-перше, вірність своєму народові, відданість боротьбі за його соціальне і національ­не визволення, реальне народовладдя, загальнолюдські права і сво­боди; по-друге, переконаність у необхідності усунення соціальних і економічних причин відчуження всіх засобів виробництва від тих, хто ними користується, ліквідації соціально-класових привілеїв і досягненні соціально-політичної та правової рівності між людьми незалежно від того, до якого прошарку суспільства вони належать; по-третє, монізм (єдність) у поглядах на природу, суспільство й лю­дину, переконаність у тому, що «матерія і сила», «дух і тіло — одно суть», впевненість у здатності людини до необмеженого пізнання навколишнього світу, свідомий діалектичний підхід до розвитку в природі й суспільстві, а також у мисленні й методі пізнання; по-чет­верте, економічний детермінізм у розумінні суспільства, підкрес­лення первинного значення економічних факторів і матеріальних обставин життя народу, визначення боротьби народних мас як ру­шійної сили суспільного розвитку, по-п'яте, постійна увага до найновіших досягнень у галузі природо­знавства. У цілому соціально-політичні погляди Франка базуються на за­гальнолюдських, а не на класових позиціях.

Велике значення для розвитку української духовної культури мав Володимир Вернадський. В його вченні про ноосферу простежується ідея взаємозв’язку природи, людини і мислення.

Підвищенню авторитету україн­ської науки у світі сприяла творчість Михайла Грушевського, Дмитро Чижевський.

Особливо вагомий вне­сок Чижевський зробив у вивчення історії української та російської філософії. Він працював у сфері вивчення етнонаціональних характеристик філософських знань.

Таким чином, українська філософська думка кінця XIX — початку XX століття знаменувала новий етап розквіт ку філософської культури на основі досягнень тогочасних природничих і суспільних наук.

4. Встановлення радянської влади в Україні привело до повної політизації філософії. Через призму марксизму аналізувалася вся історія філософії. Особлива увага приділялася аналізові творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. 3 незначними зауваженнями їх віднес­ли до «табору матеріалістів. Одночасно велася робота стосовно виявлення “ворожих елементів” у лавах тодішньої інтелігенції. Кафедру з національних питань, очолив Микола Скрипник, філософсько-соціологічний відділ очолив Семен Семковський, який досліджував актуальні проблеми історії філософії, філософські проблеми при­родознавства

3 середини 40-х років об'єктом філософського дослідження були проблеми розвитку матеріаліс­тичної діалектики, особливості формування і розвитку соціалістич­ного базису, його вплив на надбудову, діалектика змін у соціально-класовій структурі суспільства, роль соціалістичного змагання і його вплив на формування комуністичної людини

Важливим осередком розвитку філософської думки у 20-ЗО-х ро­ках стала Західна Україна На цей час припадає пік творчості Дмит­ра Донцова, ідеолога українського націоналізму. Його ідеї були спрямовані на відокремлення України від Росії. Світо­глядною основою політичних поглядів Дмитра Донцова є філософський волюнтаризм та ірраціоналізм, ірраціональна воля до жит­тя та панування, звідси його презирство до народу та прагнення до встановлення влади еліти.

В'ячеслав Липинський зміст істо­ричного процесу вбачає в боротьбі позитивних сил з силами деструктивними. Крім цього, історіософська концепція В. Липинського ґрунтується на такому тлумаченні суспільного життя, в якому діють вище і нижче, випадкове і необхід­не Найважливішим державотворчим чинником, на думку Липин­ського, є аристократія, яка, використовуючи свою освіченість, знан­ня, здатна організувати суспільне життя. Ідеалом державного уст­рою України В'ячеслав Липинський вважав монархію

Домінуючими напрямами філософських досліджень К Айдукевича, Т Котарбінського,Я Лукасевича, К Твардовського були логіка, психологія, теорія пізнання. Більшість членів львівсько-варшавської школи перебували на позиціях неопозити­візму, неокантіанства, махізму та неотомізму Загалом у Західній Україні поширеною була християнсько-католицька філософія, представниками якої стали А Шептицький, Т Галушинський, Й Сліпий, М Конрад, О Бачинський, Г Костельних.

Павло Копнін спрямував філософів не на вивчення незалежних від людини об'єктивних законів природи та суспільства, а на те, що залежить від людини, що освоюється людиною в процесі осмислен­ня світу. Таким чином під його егідою сформу­валася світоглядно-гумані­стична проблематика. Школа Володимира Шинкарука досліджує проблеми діа­лектики, логіки та теорії пізнання, спираючись на німецьку класич­ну філософію.

Наприкінці 80-х років, з'являються публікації, в яких по-новому осмислюється буття світу та суспільства - світ не складається з нескінченної кількості множин, а є єдиним цілим, неподільним на матеріальну та ідеальну субстанцію. Виникнення речовини потенційно можливе в будь-якій точці простору і в будь-який час Перехід від потенційно-мож­ливого до реального проходить стрибкоподібно.

Проголошення Україною незалежності дало новий поштовх роз­витку суспільствознавчої вітчизняної думки в цілому і філософської культури зокрема. Крім розробки основних напрямків філософської теорії, помітним фактом стала концентрація зусиль у дослідженні проблеми людини, історії розвитку філософії в Україні.