Контрольні запитання

1. Яка роль християнської релігії в формуванні філософії Середньовіччя?

2. Чому середньовічна філософія акцентувала свою увагу на духовному житті людини?

3. Чому в епоху Відродження відбулась гуманізація суспільного життя, а в філософії – поворот від теоцентризму до антропоцентризму?

4. Чому в епоху Відродження провідною формою суспільної свідомості стало мистецтво, а не наука?

Тема. Філософія Нового часу та Просвітництва. План

1. Проблема методу пізнання.

2. Новий соціальний ідеал у філософії Просвітництва.

3. Російська філософія

1. У XVI - XVIІ ст. соціально-економічне й духовно-культурне життя Євро­пи було зв'язане з утвердженням капіталістичного суспільного ладу. Життя орієнтувало людину на прагматизм і раціоналізм, на раціональне ставлення до природи і до самої себе. Тому практичне життя людини вимагало наукового обґрунтування. Отже, проблема знання стала однією із центральних у філософії XVII - XVIII ст., а вчення про пізнання стало найважли­вішим розділом філософії Нового часу. В питаннях осмислювання проблем пізнання філософи розділились на дві крайні точки зору, або у вигляді дослідного природознавства, що спиралося на експеримент, або в формі побудови теоретичних систем, які підпорядковувались строгим правилам логічного висновку. На цій основі в філософії XVII ст. формується два протилежні напрям­ки: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм, в якому головну роль відігравали матер­іалісти (Ф.Бекон, Т. Гоббс, Д.Локк), ввжав, що достовірне знання можна одер­жати тільки за допомогою досвіду, експерименту. Раціоналізм (Р.Декарт, Б.Спіноза, Г. Лейбніц), вважав, що його можна досягти тільки за до­помогою принципів організації наукового знання, тому орієнтувався насам­перед на математику.

Філософія XVII - XVIII ст. вирішувала проблему методу наукового пізнання. Для емпіриків таким методом стала індукція, для раціоналістів - дедукція. При застосуванні індуктивного методу пізнання здійснюється сходженням від оди­ничного до загального, від знання про окремі факти до знання більш загального. Родоначальником індуктивного методу пізнання в філософії став англійський філософ Ф.Бекон Метод дедук­ції - виведення наслідків із посилання у відповідності з законами логіки уведений Р.Декартом.. Якщо представники емпіризму виражали оптимізм віднос­но пізнавальних можливостей людини і віру в достовірність знань. (Ф.Бекон: "Знання - сила"), то пізніше на перший план починають виходити концепції, що базувалися на скептицизмі. Зокрема, Д.Юм вважав, що основні проблеми пізнання теоре­тично невирішувані, а обов'язкову для пізнавального процесу причинність неможливо довести, тому слід причинність замінити "вірою" (віра - "незро­зумілий інстинкт"). Френсіс Бекон вважав, що метод індукції може дати достовірне знання тільки тоді, коли свідомість буде звільнена від помилкових суджень («ідолів», «привидів»). Таких ідолів Бекон поділяє на чотири групи. «Ідоли роду» — це перешкоди, зумов­лені недосконалістю людського розуму, «ідоли печери» — спотворення, джерелом яких є індивідуальні особливості розуму індивідів; «ідоли площі» — пе­решкоди, що виникають внаслідок спілкування між людьми; «ідо­ли театру» — перешкоди, породжені сліпою вірою людей в автори­тети, стародавні традиції, хибні думки. Людині звільнитися від та­ких ідолів-помилок повинна допомогти філософія.

Томас Гоббс створив першу в історії філософії закінчену карти­ну механістичного матеріалізму, заперечивши існування душі як особливої субстанції — тіла. Така позиція привела його до механі­стичного розуміння людини. За Гоббсом, люди, як тварини, — складні механізми, дії яких визначаються зовнішніми впливами. Істинним джерелом пізнання він вважав почуття. На перший план Томас Гоббс висував пробле­ми наукового розуміння суспільства, держави, права, релігійної віро­терпимості. Вчення базується на розрізненні двох становищ людського суспільства — природного і громадянського. Природне становище — вихідне, тут кожний має право на все, що може захопити, тобто право збігається з силою. Тому природне становище є стан «війни усіх проти всіх».

«Людина людині — вовк». Таке становище, за Томасом Гоббсом, погрожує людині самознищенням. Звідси ви­сновок про необхідність для усіх людей змінити природне станови­ще на громадянське.

Джон Локк критикує вчення про вроджені ідеї. Він доводить, що вроджених ідей немає ані в теоретичному мисленні, ані в моральних переконаннях, все людське знання походить з досвіду — зовнішнього (відчуттів) та внутрішньо­го (рефлексії). Ідеї відчуттів — основа наших знань про світ. Локк роз­поділяє їх на два класи: на ідеї первинних та вторинних якостей. Ідеї первинних якостей (густина, протяжність, фігура, рух та ін.) — копії цих якостей, тоді як ідеї вторинних якостей (колір, запах, смак; звук та ін.) не схожі на якості самих речей. Політична філософія Локка стала основою буржуазного лібералізму в Англії, відбилась у політичних теоріях французької та американської бур­жуазних революцій.

Далі розвиток емпірико-сенсуалістичної гносеології вже в XVIII столітті продовжують Джордж Берклі, Давид Юм. Джордж Берклі — засновник суб'єктивного ідеалізму. Для нього характерне суб'єктивно-ідеалістичне тлумачення приро­ди відчуттів. Філософ ототожнив властивості речей з відчуттями цих властивостей, видав відчуття за єдину реальність, а речі тракту­вав як комбінування відчуттів та ідей. Сутність цієї концепції втіле­на у відомому висловлюванні Берклі: «Існувати — означає сприйма­тися почуттями». Послідовну суб'єктивно-ідеалістичну концепцію розвинув Юм. На відміну від Берклі Юм — скептик, агностик. Він вважав, що основою наших знань є відчуття і все, що ми знаємо і Можемо знати, — це зміст наших відчуттів. Основоположником раціоналістичного напрямку був фран­цузький філософ Рене Декарт (Ренатус Картезіус).

Він приділяє велику увагу роз­робці наукового методу пізнання. Він намагається розробити універсальний метод всіх наук. Таким методом він вважав раціональну дедукцію. Рене Декарт виокремлює чотири правила, яких слід додержуватися в процесі пізнан­ня: 1)не приймати ніяку річ за істину, доки ти її не пізнав як істину вочевидь; 2)уникати будь-якого поспіху та зацікавлення; 3)поділяти кожне з питань на стільки частин, скільки необхідно для їх розв'язання; 4)свої ідеї розміщувати в потрібній послідовності, починаючи з предметів найпростіших й найлегше пізнаваних, здійснювати такі повні розрахунки і такі повні огляди, щоб бути впевненим, що нічо­го не залишено поза увагою.

В основі філософії Бенедикта (Баруха) Спінози ле­жить вчення про єдину субстанцію -природу. Субстанція - при­чина самої себе. Філософ заперечує існування надприродного, ототожнює Бога з природою, стоїть на позиціях пантеїзму. Природа існує вічно, не має кінця, вона є причина та наслідок, сутність і явище. Природа, субстанція, матерія і Бог становлять, за Спінозою, нерозрив­ну єдність. На його думку, рух не є невід'ємною властивістю матеріального світу, а лише його Модусом (вторинною, похідною характеристикою). Це було антидіалектичним моментом у філософії Спінози.

У теорії пізнання Спіноза розвиває раціоналізм. Чуттєве пізнання, з його точки зору, дає поверхове знання, вірні знання ми отри­муємо лише за допомогою розуму. Найвищою формою пізнання, за Спінозою, є інтуїція. Критерієм істини є чіткість.

Останнім представником європейського раціоналізму ХУІІ сто­ліття вважається німецький філософ - ідеаліст Готфрід Вільгельм Лейбніц. Ядром його філософської системи є вчення про монади - мо­надологія. Монада — це проста неподільна духовна субстанція. Сто­сунки між монадами — це гармонія. Первісна якість монади — са­модіяльність. Тому завдяки монадам матерія має здатність до вічно­го саморуху. Свідомість властива тільки тим монадам, які мають здатність до самосвідомості, — тільки людині. З основними ідеями монадології пов'язана і теорія пізнання Лейбніца. У ній він намагав­ся знайти компроміс між раціоналізмом і сенсуалізмом. Філософ; переконливо доводив, що людське пізнання завжди потребує пев­них принципів, які роблять його осмисленим. До основного прин­ципу сенсуалізму він робить влучне «доповнення»: немає нічого в розумі, чого б раніше не було в почуттях. крім самого розуму (який не можна вивести з ніяких почуттів).

2.У другій четверті XVIII століття у Франції сформувалося Просвітництво. Просвітники критикували феодальний лад та його культуру, вимагали встанов­лення нових, прогресивних суспільних порядків, виступали на захист народних мас, за їх право на освіту і культуру. Вони вірили в людину, в її розум і високе покликання. В цьому просвітники про­довжували гуманістичні традиції Відродження.

Класичним філософом французького Просвітництва був Вольтер Франсуа-Марі-Аруе.

Головне завдання своєї філософії Вольтер вбачав в розвінчуванні релігійної догматики, що заважає людям будувати щасливе життя, культивуючи неуцтво, неосвіченість, фанатизм, брехню. У філософії природи Вольтер — послідовник Ньютона. Він розвинув ідею загаль­ної закономірності природи, а також відстоював перевагу принци­пу причинної зумовленості її явищ перед принципом доцільності.

У теорії пізнання Вольтер прагнув поєднати сенсуалістичний емпіризм з елементами раціоналізму. Основою для нього була теза про походження всіх знань з відчуттів. Одночасно він стверджував, що існує ще й абсолютне знання — логіко-математичне, і знання, яке стосується моралі.

Вольтер обґрунтував ідею рівності людей, і цю рівність розумів як рівність політичну, рівність перед законом і правом. Соціальну та майнову нерівність він розглядав як умову соціальної рівноваги і морального розвитку суспільства.

Жан-Жак Руссо. Центральна проблема творчості Руссо — нерівність між людьми та шляхи її подолання. Руссо досліджував виникнення майнової та соціальної не­рівності людей і прагнув знайти шляхи її ліквідації. Він вважав, що нерівність між людьми не споконвічна, у її виникненні винна при­ватна власність. На думку Руссо, первісне людське суспільство пере­бувало у природному стані і людина була істотою самодостатньою, матеріально незалежною від інших людей. Приватна власність, яка виникає внаслідок суперечностей між інтересами людей, приво­дить до несправедливості.

1. До матеріалістичного напряму філософії французького Просвітництва належить Жюль'єн Офре де Ламетрі , Поль Анрі Гольбах, Клод Адріан Гельвецій, Дені Дідро . Хоча їх філософські погляди багато в чому різнились поміж собою, але в цілому в їх матеріалізмі було багато чого спільного. Особливості матеріалізму французьких мис­лителів XVIII століття полягають у тому, що: 1) існування світу пояснювалось законами механіки. Це відповідало духу епохи Просвітництва, оскільки з усіх наук найбільш розвиненою вважалась механіка. (Ламетрі навіть застосовує механістичний підхід до людини. Людина, на його думку, — це своєрідний складний механізм.);

2. він мав метафізичний характер: предмети і явища розглядалися поза їхнім внутрішнім зв'язком і розвитком, без урахування внутрішніх суперечностей, як джерела саморуху, без осягнення безперервності і стрибкоподібності розвитку в їхній органічній єдності.;

3. у теорії пізнання французькі матеріалісти були прихильниками сенсуалізму: почуття вважали вихідним джерелом пізнання, але надавали значення праці розуму (мислення), підкреслювали їхвзаємозв'язок;

4. велику увагу французькі матеріалісти віддавали критиці релігії: аналізуючи особливості релігійної віри, вони робили висновок, що релігія не веде людину до справжніх істин, а вводить в оману;

5. в питанні про виникнення суспільства французькі матеріалісти схилялись до натуралізму, тобто причину тих чи інших суспільних явищ шукали в природі, навколишньому середовищі та в біологічній природі людини. Також вони розвивали теорію суспільного договору і природного походження держави.

Таким чином, французькі матеріалісти спільно з іншими філософами-просвітниками відіграли велику прогресивну роль у подо­ланні пережитків феодалізму та релігійного клерикалізму, утверд­женні принципів гуманізму, вирішенні філософських та практич­них проблем людини і умов її життя.

3.Російська філософія починає своє існування з XIX ст. бу­дучи частиною світової філософської думки, вона водночас пред­ставляє цілком самостійний напрямок зі своєю тематикою і спе­цифічним підходом до рішення найістотніших філософських проблем. Петро Чаадаєв сформулював проблеми, що були характерними для росій­ської філософії минулого століття. Він перший у Росії усвідомив необхідність синте­зу східної і західної культур. Філософія Петра Чаадаєва дала поштовх розколу в російській філософській думці XIX століття і виникнен­ню в ній двох протилежних течій — західництва і слов'янофільства. Між цими течіями точилася гостра суперечка про історичну долю Росії, її минуле, сучасне і майбутнє.

Представники західництва (західники) виступили за ліберальні реформи, поступову ліквідацію кріпацтва, вважаючи за необхідний і неминучий для Росії західноєвропейський шлях розвитку. До західників належали Борис Чичерін, Тимофій Грановський, Василь Боткін, Іван 'Ґургенєв. Теоретичними джерелами західників були філософія історії Шеллінга, Гегеля, Фейєрбаха. Західництво створило раціоналістичну традицію в російській філософії, спрямовану на обґрунтування наукового знання, прав особистості, громадських свобод, соціальної еволюції. Політичним ідеалом представників західництва були кон­ституційні буржуазно-парламентарні держави Західної Європи.

До слов'янофілів належали Олексій Хом'яков, Іван Киреєвський, Костянтин Аксаков, Юрій Самарін, Олександр Кошелів.

Вони виступили з обґрунтуванням самобутнього шляху істо­ричного розвитку Росії, що відрізнявся й у чомусь був протилежним західноєвропейському. Вони вважали, що плоди цивілізації в Європі в загальнолюдському вимірі обертаються скоріше втратами, ніж надбанням, бо вони оплачені дуже високою ціною — утратою цілісності особистості, перетворенням людини з «образу і подоби Божої» на просту статистичну одиницю буржуазного ринку.

Слов'янофільство є оригінальною російською філософсько-ідеа­лістичною течією. В її основі лежить ідея про месіанську роль російського народу, про його релігійну і культурну самобутність і навіть винятковість. Вихідну тезу вчення слов'янофілів становить твер­дження про вирішальну роль православ'я для розвитку усієї світової цивілізації, позаяк саме православ'я сформувало той «російський дух», що створив російську землю в її нескінченному обсязі. Слов'янофіли розглядали народ як певний постійний набір ідеальних якостей.

У другій половині XIX століття оформилися два напрямки російської філософії -. Революційно-демократичний і релігійно-ідеалістичний.

Представниками першого напрямку були Микала Чернишевський, Георгій Плеханов. Чернишевський був одним із ідеологів російського селян­ського соціалізму. Він вважав, що Росія може поминути капіталізм і перейти безпосередньо до соціалізму. Однак общинний соціалізм Чернишевського припускав відкидання цивілізації й утримання Росії в первісному стані. Для Чернишевського людина за одних обставин буває доброю, а за інших — злою. Щоб спрямувати людину в бік морального розвитку, необхідно змінити реальні умови її життя, змінити її соціальне становище. Моральний світ, за Чернишевським, як і світ фізичний, підлеглий закону причинності. Усі люди — егоїсти, ними рухає бажання добра для себе. Добро — це велика користь, а поза­як бажання.в усіх однакові, то звичайна ощадливість і розважливість зобов'язують зменшувати егоїзм і надавати йому розумної форми (теорія «розумного егоїзму»).

Георгій Плеханов був ідею Карла Марк­са про визначальну роль економічних відносин. Географічне середовище, на його думку, визначає характер продуктивних сил, створює об'єктивні передумови для стрибкопо­дібного розвитку соціальної надбудови.

Створена Плехановим модель історичного матеріалізму істот­но відрізнялася від марксистського вчення. Він навіть гадки не мав, що в Росії здійсниться революція до того, як капіталізм набере пов­ної сили і пролетаріат не становитиме більшу частину населення.

Основи російської релігійної філософії заклав видатний росій­ський мислитель Володимир Сергійович Соловйов. Центральна ідея філософії Соловйова — ідея всеєдності. У своїй філософії всеєдності він намагався довести, що синтез філософії, науки і богослов'я надасть можливість створення «цілісного знан­ня», яке через «цілісне суспільство» приведе до «цілісного життя». Цілісне життя встановить живу й істинну єдність Творця і творіння, посередником між якими виступить так звана світова душа, або Со­фія. Звідси виникає «вільна теократія».

Микола Бердяєв зосереджується на питанні пошу­ку засобів духовного оновлення та само ідентифікації суспільства і особистості, проблемах історіософії, антропософії та персоналіз­му. Джерелом філософських побудов він вважав християнське віровчення з акцентом на містичному світосприйнятті. Основні філософеми Бердяєва такі: укоріненість особистісного, історично­го та соціального буття в Бозі, примат свободи над Богом та буттям. Для Бердяєва важливими атрибутами відносин Бога й людини є творчість, екзистенція і свобода.

Важливий вклад у розвиток російської релігійної філософії внесли і такі філософи, як Микола Лоський , Павло Флоренський, Семен Франк, Лев Карсавін, Іван Ільїн, Олексій Лосєв. Всіх їх єднає інтерес до ду­ховних цінностей, визнання теоретичної та практичної першості духовного життя, пошук змістовних творчих основ людського буття.

Релігійні та філософські ідеї знайшли своє відображення в літе­ратурі. Поети-декаденти і символісти — Олександр Блок, Андрій Бєлий, Валерій Брюсов, Дмитро Мережковський — оспівували лю­дину.

Однією з філософських течій, орієнтованою на гуманістичний погляд на людину і світ став російський космізм. У руслі цієї філо­софії проблема людської солідарності майбутнього людства вирі­шується так - за світоглядну основу береться як релігія, так і наука: мрії про майбутнє стоять поряд з науковим аналізом, але зберігається постійна для російської філософії ідея єднання людей. У роботах основних пред­ставників філософії космізму Володимира Одоєвського, Миколи Федорова, Костянтина Ціолковського, Володимира Вернадського обґрунтовується необхідність єднання людей на основі ідей екологічного змісту. Людське суспіль­ство розглядалося не як випадкове явище у Всесвіті. Науково-технічні проекти Костянтина Ціолковського стали фундаментом сучасної космонавтики, технічним доповненням до «космічної філософії». Космосу, заповненому різними формами життя, і людині, її розуму та творчості, відводилося в цих проектах основне місце. Виокремлення в російському космізмі глобально-екологічної проблематики привело згодом до розробки видатним українським ученим і філософом В. Вернадським учен­ня про ноосферу і формування антропо космічного світогляду.