Контрольні запитання

1. Чому філософія не могла виникнути і сформуватися в первісному суспільстві ?

2. Чому давня філософія несе в собі елементи синкретизму і міфології ?

3. Чому, на вашу думку, в Стародавній Індії та Китаї філософія виникає і формується на ідеалістичних засадах, а в античній Греції – на матеріалістичних ?

4. Чим обумовлене різноманіття філософських напрямків і шкіл в античній Греції?

5. Які філософські школи і філософи античної Греції найбільше вплинули на формування середньовічної філософії?

Філософія середніх віків та доби Відродження.

План

1. Розвиток філософії в епоху середніх віків. Патристика, Містика, Схоластика.

2. Філософія епохи Відродження.

1. Середньовічна філософія. Виникненню середньовічної філософії передував ряд змін в духовному житті суспіль­ства, перехід від політеїзму до монотеїстичного християнства, яке стало пану­ючою ідеологією феодалізму. Християнство скориста­лося ідеєю абстрактної рівності і максимою стоїків терпляче сприймати долю, додавши до цього те, що всі люди — "чада божі" та ідею "гріха. Римської імперії, яка переживала кризу, необхідна була універсальна, наддержавна і надкласова релігія, нова система цінностей, нова ідеологія, ілюзія рівності. При імператорі Костянтині християнство стає офіційною релігією імперії, державною ідеологією, домінуючим над усі­ма складовими суспільства інститутом.

Середньовічна філософія була теоцентричною - центром і творцем світу стає Бог. Якщо час в античному світорозумінні — цик­лічний, всесвіт в цілому рухається немовби по колу, то в середньовічному ро­зумінні — від створення його Богом до "страшного суду". Історія одержує спря­мованість, а людина є центром світу тому, що Бог її створив за образом і подо­бою своєю. В цьому відношенні всі люди рівні перед Богом як його породження і раби Божі. Бог створив людину безсмертною для щастя, але вона здійснила "гріх". Тому стає смертною, вимушена постійно думати про своє спасіння. Отже, і філософія ос­новну увагу стала приділяти внутрішньому світу людини, вірі. В християнській онтології до акта божественного творіння нічого не було: Бог творить світ із нічого. Джерелом і критерієм усіх знань є Біблія, в якій символічно відображено весь світ. І під наукою розумівся засвоєний у резуль­таті вивчення зміст Біблії.

В епоху раннього християнства формується апологетика. Твори проповідників носили характер апологій, були направлені на захист та виправдання християн та їх діяльності.

Першою спробою філософського обґрунтування християнства була патристика. Вона розроблялась "батьками" церкви Афанасієм Олександрійським, Василем Великим, Григорієм Ніським, Григорієм Назінським, Августином Блаженним, Іоанном Дамаскіним. Проте, східна церков була зосереджена на інтерпретації догматів про сутність Бога, а Західна церков на відносинах «Бог-людина».

В християнському світогляді мета і сенс пізнання задається не матеріальними потребами людей, не прагненням до самопізнання, а потребою «спасіння душі». Тому метою пізнання є не пізнання об’єктивного світу, а одержання образу Бога. Формою пізнання є віра. Вчення про несамостійність людини в процесі пізнання дістало назву – містика. Сутність містики полягає в тому, що пізнання здійснюється через проміні божественного блиску. Тому процес пізнання включає три стадії: катарсис (очищення душі від тілесних страстей); пізнання душею мудрості божественних істин:, містичний екстаз.

Середньовічна філософія одержала назву "схоластика" — від грецького слова "вчений", "шкільний" і в своєму розвитку пройшла де­кілька етапів, зокрема ранній (II ст. н.е. - до XI — XII ст. н.е.), і пізній (XIII — XIV ст. н.е.) До числа ранніх схоластиків належать Петро Даміані, Ансельм Кентерберійський, Гільйом із Шамо.. До пізньої схоластики належать діяльність Фоми Аквінського, Оккама, Буридана, Дунса Скота.

Середньовічна схоластика була покликана навчати людей основам християнського світогляду. Крім того, середньовічні схоласти досліджували й інші проблеми, зокрема, взаємозв'язок вічних та незмінних ідей і чуттєвих речей. Тут вона придбала форму взаємовідношення загальних понять (універсалій) і конкретних, емпіричних предметів. Концепція, яка доказувала, що справж­ньою реальністю і дієвістю володіють універсали, які є не що інше, як думки Бога перед актом творіння, називалась реалізмом. Реалісти стверджували, що чуттєві речі, все одиничне - не більше, ніж приви­ди, тіні, хоча і мають свої назви. Реально існує тільки загальне. Одним із засновників реалізму був Ансельм Кентербе­рійський.

У пізній схоластиці формується - номіналізм. Прихильники номіналізму стверджували, що загальні поняття (універсалії) — суть продукти людсь­кого мислення, вони лише імена, назви предметів. Справжніми є тільки речі, що чуттєво сприймаються. Такі судження і таке розуміння співвідношення загального і одиничного або оди­ничного і загального йшло всупереч основним догматам церкви. Основний теоретик пізньої схоластики Фома Аквінський визнає єдність душі і тіла, і наявність у кожної людини особистого інтелекту, його примат над волею. Тобто, філософія Середньовіччя поступово набирала все більшої авто­номності, ставала все більше світською і гуманістичною, в ній виявились і за­кріплювались тенденції натурфілософії, пантеїзму і деїзму, які стали панівни­ми в філософії епохи Відродження.

2.Філософія Ренесансу (Відродження). Ренесансом прийнято називати XV — XVI століття, коли відбулися суттєві зміни в соціально-економічному і куль­турно-духовному житті Західної Європи, зроблено цілу низку наукових і гео­графічних відкриттів, а пригальмована енергія людей стала вивільнятися й на­бирати видимих рис у різних галузях суспільного життя: в зростанні вироб­ництва, розвитку ремесла і торгівлі, в збільшенні ролі людської індивідуальності в суспільних процесах. Людина поступово звільнялась від тісних рамок фео­дального ладу і релігійної моралі аскетизму, сліпої покори і соціальної пасив­ності. Формується нова людина, нова свідомість, виникає гуманістичний інди­відуалізм, який орієнтується на практичну суспільну діяльність. Пріоритетом стають не багатство і походження, а особисті якості, метою — не спасіння душі, а творча діяльність на основі знань і орієнтації на найвищі неперехідні цінності. Людина як земна чуттєва істота була поставлена в центр світоглядної пробле­матики: середньовічний теоцентризм поступово витісняється антропоцентриз­мом, світське світорозуміння виводить людину з-під компетенції релігії, а, відповідно, відбувається докорінна переоцінка цінностей. В центр ставиться культ прекрасної людської особистості, яка насолод­жується земним життям.

Пред­ставники гуманізму стверджували ідею права людини вирішувати свою долю, на свободу і гідність, критикували схоластику взагалі та її положення про лю­дину ( Мірандолла). Зароджуються вчення про державу, влада в якій належить народу (Ла Боесі). З'являються перші ідеї утопічного соціалізму: (Томас Мор і Томазо Кампанелла). В їхніх так званих "утопіях" химерно поєднані туманна мрія з суворою, майже церковно-феодальною, мо­раллю. Значні досягнення були і в природничих науках. Так, Микола Кузанський, визнаючи Бога творцем людини і природи, ототож­нював бога з природою і всупереч християнському догмату твердив, що Земля не є центром світу, а так зване коло зірок не є тим, чим замикається світ. Інший релігійний учений, Микола Копернік в книзі "Про обертання не­бесних сфер" писав, що світ є геліоцентричною системою, що Земля обертаєть­ся навколо своєї осі і навколо Сонця. Тим самим було здійснено прорив у науці. Джордано Бруно розвивав ідеї пантеїзму і прийняв ідею Коперніка про обертання Землі, але заперечував його твердження про Сонце як абсолютний центр Все­світу: Сонце лише одна із численних зірок. Всесвіт же безмежний, і число світів безмежне. Світи однорідні за своїм складом, їх складові: земля, вода, повітря, вогонь, планети, а проміжки між планетами заповнені ефіром. Матерія в ціло­му одушевлена, тобто Д.Бруно стояв на позиції гілозоїзму. Світова душа на­повнює собою Всесвіт. Людина як Мікрокосм, пізнаючи, відображає Макрокосм. Чуттєве пізнання багато в чому оманливе, малоцінне джерело знання, бо відчуття нездатні охопити Всесвіт, безмежність. У філософії Д.Бруно є еле­менти діалектики, які проявилися, в основному, в проблемі співпадання про­тилежностей. Завершує цей період у філософії Галілео Галілей. він відкрив цілу низку законів механіки. Галілей вважав, оск­ільки істина двоїста, то слід відділяти науку від релігії: природа повинна вив­чатися за допомогою математики, а не Біблії. Предмет релігії - "благочестя і слухняність", сфера моральних вчинків. Предмет науки - природа і людина. Можливості пізнання безмежні, і пізнання істини також не має меж. Матерію Галілей уявляв як тілесну субстанцію, що має корпускулярну структуру. Його про-матеріалістичний світогляд носить характер механіцизму, деїзму і метафізики.

В цілому філософія епохи Відродження, як і її культура, носила перехідний характер, була багато в чому не до кінця визначеною, суперечливою, а філо­софів не можна беззастережно відносити до матеріалістів чи ідеалістів, діалек­тиків чи метафізиків. Для всіх їх характерним був пантеїзм, їх учення носило характер натурфілософії, оскільки основна увага приділялась проблемам при­роди, людині ж було приділено її значно менше.