Ключові дати:

23 серпня 1939 року – підписання німецько-радянського договору про ненапад та додаткового таємного протоколу – т.зв.”пакту Ріббентропа-Молотова”.

1 вересня 1939 р. – напад Німеччини на Польщу. Початок П світової війни.

17 вересня 1939 р. – напад СРСР на Польщу, вступ радянських військ на територію Західної України та Західної Білорусії.

28 вересня 1939р. – підписання радянсько-німецького договору про дружбу і кордон.

30 листопада 1939 р. – 12 березня 1940 р. – радянсько-фінська війна. Окупація Радянським Союзом частини території Фінляндії.

28 червня 1940 р. – Радянському Союзу передано Бессарабію та Північну Буковину, що перед тим належали Румунії.

10 лютого 1940 р. – у Кракові створено Революційний провід ОУН на чолі з Степаном Бандерою. Початок розколу в ОУН.

22 червня 1941 р. – напад Німеччини на СРСР. Початок Великої Вітчизняної війни.

30 червня 1941 р. – проголошення у Львові Акту відновлення незалежності Української держави.Утворення уряду на чолі з Ярославом Стецьком.

3 серпня 1941 р. – створення “Поліської Січі” Тараса Бульби-Боровця.

осінь 1941 – окупація більшої частини території України нацистською Німеччиною.

Жовтень 1942 р. – створення Української Повстанської Армії.

Листопад 1942 р. – радянський контрнаступ під Сталінградом, оточення 6-ої німецької армії генерала Паулюса.

Листопад 1943 р. – вступ радянських військ до Києва.

Грудень 1943 р. – таємні українсько-угорські переговори в Будапешті про припинення вогню між УПА та угорською армією.

Лютий 1944 р. – захоплення радянськими військами м. Рівне.

Жовтень 1944 р. – витіснення Червоною армією німецьких військ з території України.

8 травня 1945 р. – підписання в Берліні акту капітуляції Німеччини.

9 травня 1945 р. – закінчення Великої Вітчизняної війни.

2 вересня 1945 р. – підписання акту капітуляції Японії, завершення ІІ Світової війни.

Література

1. Бойко О.Д. Історія України. – К.: Вид. Центр “Академія”, 2001.

2. Грицак Я. Україна ХІХ – ХХ ст. Формування модерної нації. – К., 1997.

3. Довідник з історії України (А-Я): Посібник для загальноосв. навч. закл. – К.: Генеза, 2001.

4. История Украины / Под ред. Н. Бушина. – Уфа, 1996.

5. Історія України / За ред. Ю. Зайцева. – Львів: Світ, 1996.

6. Історія України / Під ред. В. Смолія. – К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 1997.

7. Історія України / Під ред. М. Бушина. – Черкаси: Брама, 2000.

8. Історія України. Курс лекцій. / За ред. Л.Мельника. – Кн. 2: ХХ століття. – К.: Либідь,1992.

9. Історія України: нове бачення. Навчальний посібник / За заг. ред. В. Смолія. - К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 2001.

10. Коваль М.В. Україна у Другій Світовій та Великій Вітчизняній війні (1939-1945рр.): Спроба сучасного концептуального бачення. – К.: Інститут історії АН України, 1994. – 58 с.

11. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж – Нью-Йорк, 1993.

12. Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. – К.,1996.

13. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2 ч. / За ред. В. Панібудьласки. – К.: Вища шк., 1997. – Ч. 2.

14. Політична історія України. XX ст.: У 6 т. / [Редкол.: І.Ф.Курас (голова) та ін.] – К.: Генеза, 2002‑2003. – Т. 4: Україна у Другій світовій війні, 1939–1945. / [Керівник тому В.І. Кучер]. – К., 2003. – 584 с.

15. Сторінки історії України ХХ ст.: Посібник для вчителя / За ред. С. Кульчицького. – К.: Освіта, 1992.

16. Трубайчук А.Ф. Друга світова війна. Коротка історія. – К.,1995.

17. Хто є хто. Політичні портрети. (Петлюра, Мстислав, Стецько, Бандера, Шухевич). – К.: Рад. Укра.,1991.

18. Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза. В 3-х т. – К., 1975.

19. Шайкан В.О. Колабораціонізм на території рейскомісаріату „Україна” і військової зони в роки Другої світової війни. [Монографія] / В.О.Шайкан. – Кривий Ріг: Мінерал, 2005. – 451 с.

Лекція 10. Становище України у повоєнний період (1946-1953 рр.) (2 год)

План:

1. Діяльність України на міжнародній арені після Другої світової війни.

2. Відбудовний процес української економіки та його особливості.

3. Суспільно-політичне та культурне життя в Україні у період кризи сталінщини.

1. У післявоєнний період відбулися важливі зміни у міжнародному становищі УРСР: у 1945 р.Україна стала членом- співзасновником ООН. Рішення про прийняття УРСР у члени-співзасновники ООН було викликане, з одного боку, визнанням ролі і значення України у розгромі фашизму, а з іншого – наслідком боротьби за голоси і вплив у післявоєнному світі між СРСР та західними державами.

Ще у 1944 р. Сталін прийняв далекоглядне рішення про розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин. Тоді ж був утворений Наркомат закордонних справ УРСР на чолі з О.Є.Корнійчуком. Розпочалася також робота по створенню збройних сил республіки і навіть був призначений нарком оборони генерал-лейтенант В.П.Герасименко, але згодом від цієї ідеї відмовились.

З проголошенням ООН 24 жовтня 1945 р. Україну обрано до складу Економічної й Соціальної Ради, протягом 1948-1949 рр. вона була постійним членом Ради Безпеки ООН, пізніше входила до Всесвітньої Ради Миру, з 1954 р. – до ЮНЕСКО та ін. УРСР брала участь у Паризькій мирній конференції 1946 р., у підписанні мирних договорів з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією, Фінляндією.

Але діяльність УРСР на міжнародній арені носила обмежений, декларативний характер і повністю залежала від московського центру. Як і СРСР у цілому, Україна у післявоєнний період була втягнута у вир “холодної війни”.

Встановлення західних кордонів. Переселення. Операція “Вісла” До складу УРСР у 1945 р. було включено Закарпаття, згодом були підписані відповідні договори з Чехословаччиною та Угорщиною.

Найскладнішим було врегулювання українсько-польського кордону. Поляки претендували на західноукраїнські землі, на Львів і Галичину. Проте на Кримській конференції (лютий 1945 р.) основоположною в українсько-польському розмежуванні стала т. зв. “лінія Керзона”, що проходила по річках Сян, Західний Буг, Вісла і була визнана ще у 1919-1920 рр. як східний кордон Польської держави (її ініціатор Дж.Керзон тоді був міністром закордонних справ Великобританії).

Внаслідок переговорів між СРСР, США і Великобританією, українсько-польський кордон встановлювався західніше Львова, але такі українські етнічні землі, як Холмщина, Підляшшя, Посяння і Лемківщина (т.зв.“3акерзоння”) із містами Холм, Ярослав, Перемишль, Сянок та ін. визнавалися польською територією.

Протягом 1944-1946 рр. відбувалося добровільно-примусове переселення українців (всього бл. 480 тис.) з їх етнічних земель Закерзоння до УРСР; відповідно поляки (бл. 810 тис.) виїхали з України до Польщі.

У квітні-серпні 1947 р. польський уряд під приводом ліквідації загонів УПА здійснив насильницьке переселення понад 140 тис. українців із Закерзоння у північно-західні воєводства Польщі (операція ”Вісла”). Розселені окремими сім’ями поміж поляками, українці були приречені на денаціоналізацію й спольщення.

Ця злочинна акція була узгоджена і підтримана військовими силами СРСР і Чехословаччини. У концтаборі Явожно поблизу Кракова, на території філіалу колишньої фашистської катівні Освенціму, поляки ув’язнили бл. 4 тис. українців.

На початку 1990-х років Сенат Польської Республіки спеціальною ухвалою засудив акцію “Вісла” як злочинну проти українського народу.

2. За роки війни УРСР зазнала надзвичайно великих господарських втрат : було знищено 714 міст і селиш міського типу, понад 28 тис. сіл, 15 тис. промислових підприємств, 29 тис. колгоспів і радгоспів. На Україну припадало 42% усіх матеріальних втрат СРСР.

Відбудовчі роботи розпочалися ще в ході війни. До її закінчення було відновлено близько третини довоєнного промислового потенціалу.

У роки ІV п’ятирічки (1946-1950 рр.) завдяки трудовому героїзму вдалося на 15% перевищити довоєнне промислове виробництво. Перевага надавалася галузям важкої промисловості, вугільно-металургійному та оборонному комплексам. Валова продукція легкої промисловості на 1950 рік становила лише 79% довоєнного рівня, повільно відбудовувалося сільське господарство.

Відбудова проходила в умовах “холодної війни”. До того ж СРСР та країни соціалістичного табору відмовилися від американської програми фінансової допомоги (“план Маршалла”).

За темпами промислового розвитку західні області випереджали загальнореспубліканські показники. Обсяг валової промислової продукції тут зріс більше, ніж втричі, з'явилися нові галузі виробництва (машино– і приладобудівництво, металообробки, хімічна та ін.), розроблялися нові родовища корисних копалин (Бориславське нафтове родовище, Львівсько-Волинський вугільний басейн, Роздольське родовище сірки та ін.). Було збудовано найпотужніший на той час у Європі газопровід Дашава – Київ.

Однак промислове зростання краю мало як позитивні, так і негативні наслідки: безгосподарність, розкрадання й винищення природних ресурсів (особливо Карпат), відставання галузей харчової й легкої промисловості, порушення екології тощо.

До початку 1950-х рр. в західних областях була завершена суцільна колективізація сільського господарства. Вона здійснювалася у звичних для командно-адміністративної системи умовах примусу, репресій і терору, із порушенням принципів добровільності й поступовості.

Голод 1946-47 рр. Важке становище склалося у сільському господарстві, ресурси й можливості якого різко зменшилися. До цього додалася посуха 1946 р., що супроводжувалася надмірно високими й нереальними планами хлібозаготівель та занадто великими обсягами експорту хліба й продуктів тваринництва за кордон. В результаті від голоду людські втрати – 1 млн.чоловік. Голодом була охоплена більша частина східних і південних областей України. Водночас із СРСР у країни соціалістичного табору було безкоштовно вивезено бл. 1,7 млн. пудів хліба.

3. Протягом 1946-1951 рр. вийшло 12 постанов ЦК ВКП(б) із політико-ідеологічної роботи. Її основними напрямками визначалися поетапно боротьба проти націоналізму, космополітизму й низькопоклонства перед Заходом. Головним “ідеологом” в СРСР був А. Жданов, а в Україні знову вславився Л.М.Каганович, який з березня по грудень 1947 р. очолював ЦК КП(б)У.

У післявоєнні роки переслідувань і публічного цькування зазнали О. Довженко (за кіносценарій “Україна в огні”), М.Рильський, Ю.Яновський, І.Сенченко, Ю.Смолич, В.Сосюра (за вірш “Любіть Україну”), К.Данькевич (за оперу “Богдан Хмельницький”) та багато інших визначних літераторів, митців та науковців.

Крім загальносоюзних, масовані ідеологічні удари в республіці визначалися такими постановами, як “Про перекручення й помилки у висвітленні української літератури у “Нарисі історії української літератури”; “Про журнал сатири й гумору “Перець”; “Про журнал “Вітчизна”; “Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії Наук УРСР” та ін.

Розгорнуті наприкінці 1940-х — на початку 1950-х рр. всесоюзні “дискусії” із питань мовознавства, філософії та політичної економії остаточно встановлювали партійну монополію у науці, ідеологічний диктат і контроль у всіх сферах суспільно-політичного й духовного життя.

Великої шкода біологічній науці і сільському господарству завдала “лисенківщина”. Її жертвами в Україні стали відомі генетики М.Гришко, С.Гершензон, Л.Делонс, І.Поляков та інші.

В цілому розвиток наукових досліджень був спрямований на виконання “плану перетворення природи”, що його висунув Сталін у 1948 р. Розпочалося будівництво багатьох гідроелектростанцій, водосховищ, каналів, пробували акліматизувати субтропічні культури тощо.

У дещо сприятливіших умовах розвивалися математично – природничі й технічні науки, які обслуговували військово-промисловий комплекс. У 1948-1950 рр. в Україні було виготовлено першу в Європі електронну цифрову обчислювальну машину, вперше одержано важкий азот, розроблено теорію розділення ізотопів, методів концентрування важкої води. Активно проводилися дослідження у галузі фізики атомного ядра та атомної енергетики, авіації, порошкової металургії, електрозварювання, освоєно технологію отримання надміцного чавуну, у 1953 р. збудовано найбільший на той час (понад 1,5 км) суцільнозварний міст через Дніпро у Києві та ін. Паралельно з відбудовчими роботами, у західних областях прискореними темпами здійснювалися індустріалізація, колективізація, т.зв. “культурна революція” і “радянізація”. Спосіб життя західних українців необхідно було у найкоротші строки привести у відповідність із Наддніпрянською Україною.

У соціально-культурній сфері на західно українських землях інтенсивно ліквідовувалася неграмотність, зростала мережа шкіл, училищ, вузів, технікумів, закладів культури й охорони здоров’я. Так, порівняно з довоєнним періодом кількість учителів зросла майже у 6, а кількість студентів майже у 10 разів, тут було створено 22 вузи.

Водночас швидкими темпами викорінювалося усе, що було пов’язано з попереднім способом життєдіяльності. Зі Сходу прибуло бл. 86 тис. партійних, радянських, комсомольських працівників та спеціалістів різних галузей народного господарства і соціально-культурної сфери. Приїжджі кадри становили бл. 90 % керівників різних чинів, вони ж складали основне ядро партійних організацій. Наприклад, у 1950 р. із 23 тис. членів Львівської обласної організації КП(б)У тільки 10 відсотків становили місцеві активісти.

Утвердження радянського способу життя супроводжувалося збройною боротьбою численними зловживаннями, порушеннями норм законності, ігноруванням місцевих особливостей. До приходу Радянської влади греко-католиками були бл. 5 млн. західних українців на чолі з митрополитом А.Шептицьким. Після його смерті у 1944 р. греко-католицьку церкву очолив Й.Сліпий. Тоді ж розпочалася ліквідація цієї церкви: розроблявся сценарій, створювалася “ініціативна група”, заарештовувалися й переслідувалися священики.

У березні 1946 р. у Львові був скликаний і проведений під контролем НКВС церковний Собор. “Ініціативну групу” очолив Г.Костельник (у 1948 р. вбитий). І хоч рішення Собору не були канонічними, але офіційно Українська греко-католицька церква у Галичині перестала існувати (з 1949 р. також у Закарпатті). Її віруючі насильно переводилися до Руської (Російської) Православної церкви. Понад 1400 священиків та 800 монахів і монахинь були заслані у Сибір, 200 розстріляні.

Отже,суспільно-політичний та соціально-економічний розвиток УРСР у повоєнні роки був складним і неоднозначним. Україна вийшла на міжнародну арену, хоч і не мала можливості самостійно проводити зовнішню політику, в її кордонах об’єдналась більшість етнічних земель, відбулося врегулювання територіальних питань з сусідніми державами, ціною величезного напруження фізичних і духовних сил піднеслося з руїн народне господарство. Однак сподівання на лібералізацію сталінського режиму виявилися марними. В Україні повністю відродилися структури тоталітарної системи, ідеологічний контроль, репресії, особливо проти інтелігенції.

На західноукраїнські землі відновлення радянського ладу принесло насильницьку колективізацію сільського господарства, масові репресії, русифікацію і релігійні утиски. Під забороною опинилася греко-католицька церква. Збройний опір ОУН–УПА поступово був зламаний.

Тоталітарний режим відтворив довоєнну модель розвитку економіки з її жорсткими плановими показниками, домінуванням важкої промисловості. Дедалі очевиднішою ставала однобічність, незбалансованість народного господарства, яке підпорядковувалось потребам військово-промислового комплексу. Аграрний сектор зоставався відсталим, малорентабельним і не забезпечував потреб населення у продуктах харчування, а промисловість у сировині. Матеріальний рівень життя населення залишався низьким, бракувало житла, одягу, взуття, продовольства.