Ключові дати:

близько 1595–1657 рр. – роки життя Б.Хмельницького;

1648 р. – битви на р. Жовті Води, під Корсунем, під Пилявцями;

18 серпня 1649 р.– Зборівський мир;

1650 р. – угода Б.Хмельницького з Портою (Туреччиною);

28 червня 1651 р.– битва під Берестечком;

28 вересня 1651 р.– Білоцерківський договір;

18 січня 1654 р.– Переяславська рада.

Література

1. Апанович Олена. Розповідь про запорозьких козаків. - К.: Дніпро, 1993.

2. Апанович Олена. Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність. – К.: Варта, 1994.

3. Бойко О.Д. Історія України. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2001.

4. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К.: Либідь, 1991.

5. Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII – XVIII ст.: кордони, населення, право. – К.: Основи, 1996.

6. Гуржій О.І., Чухліб Т.В. Гетьманська Україна. – К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 1999.

7. Ізюмов В.І. Українська національна революція XVII ст . – Донецьк: ДонНУ, 2001.

8. Історія України / Під ред. В.А. Смолія. – К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 1997.

9. Історія України / Під ред. М.І. Бушина. – Черкаси: Брама, 2000.

10. Історія України: Курс лекцій / Під ред. Л.Г. Мельника. - Ч.1. - К.: Либідь, 1991.

11. Історія України: нове бачення. Навчальний посібник / За заг. ред. В. Смолія. - К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 2001.

12. Історія України: нове бачення: У 2-х т. – К.: Україна, 1995.

13. Кілессо С.К. Суботів // Пам’ятки України: Історія та культура. - 1994. - № 3-6.

14. Кілессо С.К. Чигирин – гетьманська столиця // Київська старовина. – 1995. - № 5.

15. Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. – Львів: Світ, 1990.

16. Крип'якевич І.П. Історія України. – К.: “Просвіта”, 1992.

17. Логвин Г.Н. Чигирин-Суботів. – К.: Вид-во Акад. Архітектури УРСР, 1954.

18. Мицик Ю.А., Стороженко І.С. Засвіт встали козаченьки: Нариси. – Дніпропетровськ: Промінь, 1990.

19. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. - Т.1. - К.: Либідь, 1992.

20. Рибалка І.К. Історія України. – Харків: Основа, 1995.

21. Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Львів: Слово, 1992.

22. Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. – К.: Либідь, 1995.

23. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея ХVІІ – ХVІІІ століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. – К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 1997.

24. Становлення української державності у ХVІІ ст.: Богдан Хмельницький та його спадкоємці. / За заг. ред. М.І. Бушина. – К.: Вища школа, 1999.

25. Україна в Центрально – Східній Європі. Студії з історії XI – XVIII століть. – К.: Інститут історії України НАН України, 2000.

26. Українське державотворення: невитребуваний потенціал: Словник-довідник / За ред. О.М. Мироненка. – К.: Либідь, 1997.

27. Українське суспільство на зламі середньовіччя і нового часу: нариси з історії ментальності та національної свідомості. – К.: Інститут історії України НАН України, 2001.

28. Федорук Я. Міжнародна дипломатія і політика України. 1654-1657 рр. – Львів: Світ, 1996.

29. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3-х т. - К.: Наук. Думка, 1990.Довідник з історії України (А-Я): Посібник для загальноосв. навч. закл. – К.: Генеза, 2001.

Лекція 4 Україна в другій половині ХVІІ ст. "Руїна": її соціально-політична суть і наслідки

(2 год.)

План:

1. Причини та перебіг розколу України на Правобережне та Лівобережне гетьманства.

2. Запорізька Січ у складі Гетьманщини в другій половині ХVІІ ст. Виникнення та розвиток Слобідської України.

3. Наслідки доби "Руїни" для українського суспільства.

1. Смерть Б.Хмельницького у 1657 р. застала козацьку Україну на переломі: будівництво національно-державних фундаментів було далеким від завершення, а соціально-економічні та політичні суперечності загострені до краю. Українські землі стали ареною запеклої боротьби між Росією, Польщею, Туреччиною й Кримом.

Після смерті Б.Хмельницького, який своїм авторитетом і фактично необмеженою владою стримував різні складові нової правлячої верстви, і верхи тогочасного українського суспільства, і нижчі його верстви почали шукати насамперед царської протекції. В результаті влада гетьмана набувала половинчастого характеру і до певної міри зависала в повітрі. Російське самодержавство вміло використовувало відсутність консолідації, розпалювало ворожнечу між окремими верствами суспільства, послаблюючи тим самим новостворену українську державність, крок за кроком поглинаючи Україну, як незалежний політичний організм.

Вибір гетьманом ще за життя Богдана його 16-річного сина Юрія був невдалою спробою реалізувати ідею спадкової влади. Тому вже у вересні-жовтні 1657р. старшинська рада передала гетьманську булаву Генеральному писарю Івану Виговському, шляхтичу за походженням. У молодості він навчався у Києво-Могилянській колегії, служив у війську, потім працював у Луцькому суді, був намісником луцького староства, входив до місцевого братства. У 1648 р. був викуплений Б.Хмельницьким із татарського полону і з тих пір виконував обов'язки Генерального писаря Війська Запорозького.

Наприкінці 1657 – на початку 1658 р. проти нового гетьмана виступили, підтримані Росією, запорожці на чолі з кошовим отаманом Я. Барабашем та козаки полтавського полку на чолі з М.Пушкарем.

У відповідь війська І.Виговського разом із татарами штурмом взяли Полтаву (червень 1658 р.) і “вогнем та мечем” приборкали повстанців. У братовбивчій війні загинули й потрапили в полон близько 50 тис. людей.

У вересні 1658 р. І.Виговський підписав у Гадячі договір із Польщею. Козацька Україна в межах трьох воєводств – Брацлавського, Київського і Чернігівського – поверталися до Речі, Посполитої на правах автономії. Утворювалося т.зв. “Князівство Руське” із 40-тисячним військом (30 тис. козаків і 10 тис. найманців). Законодавча влада належала національним зборам, гетьман, що обирався пожиттєво, мав верховну цивільну й військову владу. Унія скасовувалася, а київський митрополит отримував місце в сенаті. Передбачалося відкриття в Україні 2 університетів, достатньої кількості шкіл і друкарень. Однак, під час ратифікації польським сеймом, договір був значно підкоректований на користь польської сторони, а головне, він так і не був втілений у життя.

У 1658 р. в Україні розгорнулись військові дії проти московських залог. Москва оголосила Виговського зрадником, а московський князь Баратинський повісив у Києві понад 3 тис. українців. В Україну вирушила 100-тисячна російська армія.

Вирішальний бій відбувся у червні 1659 р. під Конотопом (теп. Сумська обл.). Організувавши надійну оборону і провівши вдалий маневр, українська сторона здобула блискучу перемогу. Полягло 30 тис. московського війська, багато потрапило у полон, у т.ч. князь С.Пожарський, якому татари відрубали голову.

Однак, ця перемога не зміцнила внутрішнього становища І.Виговського. У вересні 1659 р., в умовах масового антигетьманського руху, він змушений був віддати гетьманські клейноди. Проти нього утворилась сильна промосковська партія, яка добилася його усунення від влади і проголошення гетьманом Юрія Хмельницького (1659-1663).

Юрій Хмельницький 27 жовтня 1659 р. підписав в Переяслові «Московькі статті», 14 статей цього нового Переяславського договору не тільки значно обмежували українську державність, але й також фальсифікували переяславсько-московський договір 1654 р. Б.Хмельницького. Україна позбавлялася права без дозволу царя переобирати гетьмана, виступати в похід, зноситися з іншими країнами, призначати й звільняти полковників, карати без суду старшин. Крім Києва, російські залоги розміщувалися у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані, а Київська митрополія мала підпорядкуватись московському патріарху.

Посилення московських впливів на Лівобережжі викликало сильну протидію серед частини правобережних полковників і старшини. До того ж, у 1660 р. наступ на Україну розпочала Польща у союзі з татарами. Під Любарем і Чудновим на Волині (теп. Житомирська обл.) поляки оточили московські війська В.Шереметьєва разом із лівобережними козацькими полками Т.Цицюри.

За таких обставин Ю.Хмельницький підписав із поляками Слободищенський або Чуднівський трактат (1660 р.), що повторював умови Гадяцького договору, але без статті про Руське князівство.

Тим самим вирішувалась доля оточеного московського війська, яке змушене було капітулювати. Однак, як і Виговському, Ю.Хмельницькому не вдалося об'єднати навколо себе українське суспільство. У 1662 р. під ім'ям Гедеон Юрій постригся у київські ченці.

На початку 60-х рр. XVII ст. наказним гетьманом Лівобережної України був Яким Сомко (1661-1662 рр.). Йому протистояли ніжинський полковник В. Золотаренко і кошовий отаман Запорозької Січі (у минулому – ад’ютант Б. Хмельницького) І.Брюховецький. Останній незаконно присвоїв собі нечуваний титул “кошового гетьмана” і всіляко намагався догодити козацьким низам та Москві. У найкращій мірі скориставшись своїми якостями “людини улесливої, хитрої і пронозливої”, І.Брюховецький домігся обрання себе гетьманом на Чорній раді під Ніжином у 1663 р. Я.Сомка йВ.Золотаренка згодом було страчено.

На Правобережній Україні у тому ж 1663 р. козаки обрали гетьманом Павла Тетерю, юриста за фахом, що походив із православної шляхти, був переяславським полковником і зятем Б.Хмельницького, Генеральним писарем у І.Виговського.

Так відбувся розкол козацької України на два Гетьманства – Лівобережне й Правобережне. Причинами цьому було, з одного боку, загострення внутрішніх суперечностей між різними угрупованнями козацької старшини, між старшиною і народними низами, а, з іншого – посилення агресії Росії й Польщі при активній участі Кримського ханства. До того ж самостійну політику в Україні почала проводити Запорозька Січ, що ще більше спричиняло хаос і анархію. Багаторічні війни й спустошення призвели до занепаду й зневіри, а керівники держави не мали хисту Великого Богдана. Розпочалася кривава Руїна, тобто занепад козацької автономії, що відбувався в умовах громадянської війни і військової інтервенції сусідніх держав.

Гетьман Іван Брюховецький (1663-1668 рр.) прагнучи ще більше вислужитися перед Москвою, поїхав до “першопрестольної”, де підписав т. зв. “Московські статті” (1665). Відтепер новообраний гетьман мав приїжджати до Москви на затвердження; збір податків з України переходив до царських воєвод; московські залоги мали розміщуватися у всіх найбільших містах Лівобережжя.

Винагородою за такі нововведення стали для Брюховецького багаті маєтки, боярський титул, а також дозвіл одружитися з московською князівною Довгорукою.

Безцеремонне поводження російської адміністрації у Лівобережній Україні викликало масовий протест. Розпочались антимосковські рухи й повстання.

Гетьман Павло Тетеря (1663-1665 рр.), людина, розумна та освічена, за оцінкою істориків, теж відзначався ненаситним користолюбством, егоїзмом і жорстокістю. У покірливості до поляків він зайшов так далеко, що Україну звав польською провінцією, а короля – “природним і власним паном”.

Протягом його гетьманування Правобережна Україна вибухнула цілим рядом антипольських повстань (І.Попенко, Сулимка, С.Височан, В.Варениця, П.Стріла, П.Децик, І.Сербин, В.Дрозденко та ін.).

Великих нещасть зазнала Україна від польського походу 1663-1664 рр. на Лівобережжя; тільки на Київщині й Брацлавщині у 1664 р. загинуло й було взято в полон бл. 100 тис. людей. Тоді, за переказом, була зруйнована могила Б.Хмельницького. Загинули, звинувачені у зраді, І.Виговський та І.Богун, були заслані у Мальборк київський митрополит Й.Тукальський, а також Ю.Хмельницький та полковник Г.Гуляницький. У 1665 р. П.Тетеря втік до Польщі, забравши, а собою військовий скарб, архів, клейноди.

Гетьман Петро Дорошенко (1665-1676 рр.) бувлюдиноюзнаноюй заслуженоюу козацькому війську, його дід Михайло гетьманував у 1620-х роках, а батько був полковником. Сам Петро здобув добру освіту і пройшов велику військову й дипломатичну школу під керівництвом Б.Хмельницького; в наступні роки був прилуцьким полковником, згодом Генеральним осавулом та полковником Черкаським, а головне – був щирим та відданим патріотом України.

Гетьманування П.Дорошенка припало на період, коли Україна, за свідченнями сучасників нагадувала “жахливе вавілонське стовпотворіння”. Найстрашнішим було те, що внутрішній розкол закріпився у міжнародних договорах.

П.Дорошенкоще раз спробував з’єднати розірване тіло України в єдину державу. У своїх зносинах з царемП.Дорошенко висував пропозицію утвердження царського протекторату над всією Україною.

Після підписання між Москвою і Польщею Андрусівського перемир'я 1667 р., за умовами якого Росії відійшла Лівобережна, а Польщі -правобережна Україна, Запорозька Січ потрапляла у залежність від двох держав – протекторів (пізніше запорожці перейшли під московську юрисдикцію), Дорошенко уклав союз з Туреччиною. Здійснивши ряд успішних бойових операцій проти Польщі на чолі об'єднаного українсько-турецького війська, П. Дорошенко змусив польський уряд визнати широку автономію Правобережної України і розпочав боротьбу за Лівобережжя. На початку літа 1668 р.П.Дорошенко вирушив на Лівобережжя і через якийсь час був проголошений гетьманом України обох боків Дніпра (І.Брюховецького козаки стратили). Знову Україна відновила свою цілісність і державність. Проте ненадовго.

У 1668 р. після смерті І.Брюховецького під тиском сусідніх держав, невдоволених посиленням гетьманської влади, змушений був повернутися на Правобережжя. Тим часом на Правобережжі ситуація різко погіршилася. У боротьбу за гетьманську булаву тут спочатку включився П.Суховій (1668-1669 рр.), а згодом уманський полковник М.Ханенко (1669-1674 рр.). Останній у 1670 р. в Острозі був офіційно визнаний поляками як гетьман Правобережної України.

У 1669 р. Дорошенко уклав угоду про перехід України під владу Туреччини на правах автономії. Проте народ не підтримав цей вчинок гетьмана. У 1672 р. Порта перемогла Польщу і за Бучацьким договором забрала собі Поділля. Турки визнали у давніх кордонах Українську державу (така назва України в офіційних документах зустрічається вперше), але в їх інтересах було перетворити її у безправного васала.

У 1674 р. наступ на Правобережжя розпочали об’єднані московські й козацькі війська гетьмана І.Самойловича. Вони розбили загони П.Дорошенка, а І.Самойлович навіть був проголошений гетьманом усієї України. У відповідь турки з татарами перейшли у наступ і жахливо спустошили Правобережжя. У 1675 р. П.Дорошенко зрікся турецької протекції, а у 1676 р. – гетьманської булави на користь І.Самойловича, гетьмана Лівобережної України. Він присягнув на вірність цареві і згодом змушений був переїхати до Москви. Протягом декількох років (1679-1682 рр.), був воєводою у Вятці. Помер у 1698 р. у с.Ярополче під Москвою.

Падіння гетьманства на Правобережжі стало завершальним актом Української національної революції.

Після відходу П. Дорошенка, спочатку наказним, а потім повноправним гетьманом на Лівобережній Україні став Дем’ян Многогрішний (1668-1672 рр.), полковник чернігівський, за походженням із простих козаків (сучасники називали його “мужичим сином”). У 1669 р. він підписав із Москвою т. зв. “Глухівські статті”, які дещо обмежували присутність російських воєвод в Україні, і, звичайно, не повертали козакам усіх “прав і вольностей”, що мали вони за Б.Хмельницького.

Відновивши певний порядок, Многогрішний почав проявляти самовпевненість і різкість, а головне, намагався закріпити за своїм родом гетьманську булаву. Посипалися доноси старшини; у 1672 р. його із сім'єю було ув'язнено і після тортур заслано в Сибір, де він у злиднях прожив до початку XVIII ст. Д.Многогрішного називають першим політичним в’язнем з України.

Наступний лівобережний гетьман Іван Самойлович (1672-1687 рр.) походив із родини священиків (його називали “поповичем”), освіту здобув у Києво-Могилянській колегії, був Генеральним суддею. Як політик, вороже ставився до Польщі, але виступав за порозуміння з турками й татарами. Йому вдалося стабілізувати становище на Лівобережжі, а також проводити активну діяльність по об’єднанню українських земель під владою Московської держави.

Після нової польсько-турецької війни 1673-1676 рр., до Туреччини, крім Подільського воєводства, відійшли ще південна Київщина й Брацлавщина. На захоплених козацьких землях турки створили т. зв. “Українське князівство”, що його протягом 1677-1681 рр. очолював Ю.Хмельницький, аж поки не був страчений турками у Кам’янці-Подільському.

У 1677-1678 рр. турки й татари з козаками Юрія двічі наступали на Чигирин. Ці чигиринські походи до решти зруйнували козацький край; гетьманська столиця була дотла знищена, а населення, що вціліло, було насильно переселене гетьманом І.Самойловичем на лівий берег Дніпра.

У 1681 р. був підписаний Бахчисарайський мирний договір між Росією, Туреччиною й Кримом. Відтепер землі між Південним Бугом і Дніпром не повинні були заселятися. У центрі козацького краю (Черкащина) узаконювалася пустка. Як писав С. Величко, “через незгоду тогдашную, козаки всі пропали, самі себе звоювали”.

Іншим договором – “Вічним миром” 1686 р. між Росією й Польщею – закріплювалися права Речі Посполитої на Правобережну Україну, а за Москвою залишилися Лівобережжя і Запорозька Січ.

Поділля з Кам’янцем знаходилось у складі Туреччини до 1699 р., а потім знову перейшло до Польщі.

Отже, можемо зробити висновок, що Військо Запорозьке, яке на початку революції відігравало роль активного суб’єкта міжнародних відносин, поступово перетворилось на об’єкт боротьби між потужними державами регіону – Московською державою, Річчю Посполитою та Оттоманською Портою. Козацька еліта по обидва боки Дніпра намагалась грати на зіткненні інтересів цих держав, однак так і не спромоглись відновити територіальну цілісність Гетьманщини.

2. Протягом другої половшій XVIIст. Запорізька Січ, хоча і входила до складу Гетьманщини, проте прагнула повернути собі провідну роль у житті України. При цьому запорожці не завжди виявляли мудрість і політичну далекоглядність, а часом навіть сі сшшіи на бік відвертих ворогів Української держави, по збавляючи гетьманів підтримки або навіть виступаючи проти них у вирішальні моменти.. Це яскраво видно на прикладі одного з найвизначніших кошових отаманів – Івана Сірка.

У період 1652-1709 рр. Запорізька Січ знаходилась у гирлі річки Чортомлик. В історичній науці її називають Чортомлицькою.

Багаторічним кошовим атаманом Січі в цей період був Іван Сірко. На політичну арену Сірко вийшов навесні 1645р., коли разом з Б.Хмельницьким подався до Франції для переговорів про участь козаків у тридцятилітній війні на боці Франції.

Під час визвольної війни ім'я І.Сірка не набуло такої популярності, як І.Богуна чи М.Кривоноса. Та все ж у 1654 р. він уже був першим полковником, тобто заступником Б.Хмельницького. Проте підписання Переяславської угоди було вороже сприйнято І.Сірком. Він склав повноваження і виїхав на Січ. На політичній арені він знову з'явився, коли серед козацтва поширились опозиційні настрої щодо пропольської політики І.Виговського. Він очолив збройний виступ проти гетьмана За це від російського царя отримав винагороду – "двісті золотих та на триста рублів соболів". І.Сірко зі своїми козаками примусив І.Виговського зректися булави і зробив усе можливе, щоб вона потрапила до рук Ю.Хмельницького.

1660 р., вже за часів гетьманування І.Брюховецького, І.Сірко став кошовим отаманом запорозького козацтва. Він зосередився на боротьбі з татарами, здійснивши вдалий похід на Перекоп (1663 р.). У цей час в Україні розгорілась боротьба за гетьманську булаву між І.Брюховецьким, якого підтримувати росіяни, і П.Тетерею, що спирався на поляків. І.Сірко втрутився в цю боротьбу на боці І.Брюховецького. Це сприяло перемозі останнього, але Україні від цього не стало легше.

Потім він знову розпочав бороіьбу з татарами. 1667 р. І.Сірко здійснив настільки вдалий похід, що біля Перекопу розбив самою хана і дійшов аж до Кафи (Феодосії). Тут у долі Сірка відбувся новий поворот Він несподівано залишив Січ і став полковником міста Змієва (нині Харківська обл.). Адміністратора з нього не вийшло. Його обурила політика росіян щодо Слобідської України, і він став на чолі антиросійського повстання. Здобувши кілька перемог, але не отримавши підтримки ні з боку гетьмана, ні з боку кошового, він знову опинився на Січі. У цей час на Січі було обрано гетьманом Петра Суховія. Спираючись на підтримку татар та турків, він намагався встановити свою владу на Україні. Проте ні П.Дорошенко, ні Д.Многогрішний не бажали віддавати йому владу. У цю ситуацію втрутився І.Сірко, який розгромив як татар, так і П.Суховія. Але вже через деякий час він підтримав П.Суховія в його боротьбі проти П,Дорошенка.

1670р. І.Сірко здійснив похід на Очаків, турецьку твердиню на узбережжі Чорного моря, захопив і зруйнував її.

1672р. після усунення і заслання до Сибіру Д.Многогрішного І.Сірко вирішив поборотися за гетьманську булаву. На заваді його планам стали П.Дорошенко і І.Самойлович. У цій боротьбі І.Сірко зазнав поразки. Полтавський полковник Жученко захопив І.Сірка в полон і передав російському царю. І.Сірка засудили і відправили до Сибіру.

Однак 1672 р. на Україну рушило 300-тисячне турецьке військо, а також кримськії орда. Виявилось, що полководця, який зміг би протистояти навалі, не було. І тоді, за проханням польського короля, 1.Сірка звільнили. У червні 1673 р. І.Сірко вже знову на Січі. Зібравши козаків, він штурмом взяв Аслам. потім Очаків, а також захопив великий загін ординців. Після цих перемог І.Сірка знову обирають кошовим отаманом. Розгніваний султан Мухамед ІVвирішив помститися козакам. Узимку 1675 р. турецько-татарське військо несподівано рушило на Січ. Але, навіть вдершись на Січ, воно не змогло здолати козаків і було вщент розбите.

Улітку 1675 р. І.Сірко здійснив похід у відповідь. Дійшов до Бахчисарая і біля Перекопу знищив ханське військо.

Перемога І.Сірка на Січі і під Перекопом надзвичайно розгнівала султана. Він зібрав нове військо і, переконаний у перемозі, надіслав отаману листа з погрозами і пропозицією здатись. Відповідь, що її написали козаки султану, увійшла в історію як "Лист запорозьких козаків турецькому султану". А похід турецьких військ, організований в 1679р., так і не відбувся. Забачивши козаків, турецьке військо повернуло в Крим. 1680 р. Іван Сірко помер на власній пасіці, поблизу села Грушівки.

Слобідська Україна (друга назва – Слобожанщина) – історична область, до якої входила територія сучасних Харківської, східна частіша Сумської, північ Ненецької та Луганської областей України; південно-східна частини Воронезької, південне-західна частини Бєлгородської, південь Курської областей Росії.

Починаючи з др. пол. XVIст., а особливо з 30-х рр. XVII ст., Слобожанщину почали поступово заселяти українські селяни й козаки з Лівобережної та Правобережної України, які втікали від гніту польських феодалів. У 1638 р. сюди переселилися учасники селянсько-козацького повстання на чолі з Я. Острянином (вони оселилися в Чугуєві). У 1652 р. велика група селян і козаків Черніговського та Ніжинського полку на чолі з І. Дзиковським заснувала Острогозьк, а переселенці з містечка Ставищі Білоцерковського полку на чолі з Г.Кондратьєвим, які оселилися на Суминому городищі, заснували Суми.

Поселення, що їх засновували українські переселенці, називалися слободами (звідси й назва – Слобідська Україна). Одночасно Слобожанщину заселяли російські служилі люди, які перебували під управлінням царських воєвод.

Царський уряд використовував українських переселенців для господарського освоєння та охорони південних кордонів Російської держави від нападів кримських і ногайських татар, постачав їм зброю, продовольство, на пільгових умовах наділяв їх землею та іншими угіддями, зберігав за переселенцями козацькі прившеї і самоврядування. Однак уже в перші післявоєнні роки козацька старшина, що швидко збагачується, обмежує права рядових козаків, захоплює їхні землі. Серед великих землевласників Слобідської України можна назвати родини полковників Щидловського, Донця, Кондратьєва.

У 50-х рр. XVIIст. царський уряд сформував з українських переселенців козацькі слобідські полки: Острогозький (Рибинський), Охтирський, Сумський, Харківський. У 1685 р. було створено Ізюмський полк. Полкове управління складалося з полковника і полкової старшини: обозного, судді, осавула, хорунжого, двох писарів. Полки поділялися на сотні. Сотенне управління складалося з сотника, отамана, осавула, хорунжого і писаря. Адміністративними, судовими, фінансовими і військовими справами в полках відали полковники, в сотнях – сотники. Якщо спочатку козацьку старшину обирали на козацьких радах, то в XVIIIст. царський Уряд призначав старшину з верхівки козацтва.

3. Поняттям "Руїна'" історіографія позначає трагічний період в історії України, пов'язаний з третьою чвертю XVII ст. "Руїна" об'єднує поняття громадатської війни та іноземної інтервенції в Україну з боку Росії, Польщі, Туреччини.

Смерть Б. Хмельницького ослабила підвалини української держави. Цим скористалася Росія, щоб посилити наступ на вольності українського народу, почастішали вторгнення в Україну польських військ, турків, кримських татар. Соціальні протиріччя та боротьба старшинських угруповань за владу загострились і переросли у справжню громадянську війну. Усе це вело до великих людських жертв, руйнування міст і сіл, запустіння цілих районів.

Козацька старшина, дбаючи насамперед про станові інтереси, прагнула загарбати землю селян і рядових козаків, перетворити їх на своїх кріпаків. У боротьбі за владу і багатства представники різних старшинських угруповань не гребували будь-якими засобам і, що особливо небезпечно для долі України, намагалися опертися на збройні сили інших держав. У зв'язку з цим українські гетьмани нерідко перетворювалися на справжніх маріонеток Росії, Польщі, Туреччини, Кримського ханства. Внаслідок Руїни Україна зазнала незліченних людських втрат, виявилась розколотою на дві частини, втратила чимало здобутків доби Б. Хмельницького. Окремі дипломатичні і воєнні успіхи (за І.Виговського і П.Дорошенка) не були розвинуті через внутрішні чвари.