Основна діяльність Великих Київських князів

Великі Київські князі та роки їх правління	Внутрішня політика	Зовнішня політика
Олег (882 - 912)	Проводив політику інкорпорації: захопивши Київ, об’єднав полянську землю з князівством ільменських слов’ян, кривичів та чуді. Приєднав землі древлян, сіверян, радимичів, уличів, можливо дулібів та хорватів	Воював з Візантією та Сходом, прагнув розвивати торгівлю з іноземними державами
Ігор (912-945)	Продовжував об’єднання земель східних слов’ян	Продовжував боротьбу за південні ринки збуту східнослов’янських
Ольга (регент до повноліття сина 945-964)	Зміцнення держави, реформи, спрямовані на впорядкування збирання данини, регламентацію повинностей залежного населення, створення осередків центральної влади на місцях	Намагання забезпечити торгівлю з Візантією дипломатичним шляхом (946 або 957 рр. очолювала посольства до Константинополя), обмінювалася посольствами в 959 та 961 рр. з Німеччиною тощо.
Святослав (964-972)	Мало цікавився внутрішньо-політичними справами. В 969 році призначив своїми намісниками в Києві, Овручі (Древлянська земля) та Новгороді синів Ярополка, Олега, Володимира	965-968: приєднав землі в’ятичів, розгромив Волзьку Болгарію, Хозарський каганат, поширив вплив на Північний Кавказ. 968: завоювання Дунайської Болгарії, відбито напад печенігів на Київ. 969-971: війна з Візантією на Дунаї. 972: загибель в бою з печенігами (орда хана Курі).
Володимир (978-1015)	Провів ряд реформ, серед яких було дві релігійні (прийняття так зв. „володимирського шестибожіє” в 980 р. та християнства в 988 р.), військову, грошову тощо. За князювання Володимира з’явилися перші на Русі книжки й школи. Створив розгалужену систему земляних валів з частоколами, фортець та укріплених міст ("Змієві Вали") тощо.	Провів 7 переможних війн з печенігами, захищав руські землі від польських князів тощо.
Ярослав (1019-1054)	Розширив межі держави, зміцнив її кордони. Було збудовано такі шедеври як Софіївський собор, Золоті ворота, засновано Києво-Печерський монастир, створено бібліотеку Софіївського собору, укладено першу на Русі збірку законів „Руська Правда”.	Зміцнив міжнародний авторитет держави. В 1036 р. остаточно розгромив печенігів, укладав династичні шлюби своїх дітей з представниками іноземних держав тощо.

Давньоруська держава іх – хі ст. (структура управління)

Соціальна структура давньоруського суспільства:

Основні категорії соціальної еліти: князі, бояри, дружинники.

Феодально залежні верстви населення: смерди, люди, закупи, рядовичи, челядь, наймити, холопи, ізгої.

Смерди– більша частина селян, що мали приватне господарство , житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;

Люди–селяни-общинники, які проживали в общинних селах, і взагалі сільське населення, незалежно від його соціального стану.

Закупи–селяни, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку);

Рядовичи– селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність і змушені працювати за частку продукції;

Челядь– особи, що втратили господарство і працювали на феодала. Їх продавали, дарували, віддавали у спадщину;

Холопи– населення, що перебувало у повній власності феодала;

Ізгої – це люди, які випали із свого соціального середовища і втратили з ним зв’язок.

4. Фактори, що сприяли феодальній роздробленості:

• Зростання великого землеволодіння та прагнення окремих князівств до самостійності;

• Територія держави та етнічна неоднорідність населення;

• Порядок успадкування князівської влади;

• Частковий занепад торгівлі

• Геополітичне становище Київської Русі:

Історичне значення Київської Русі:

• Вперше об’єднала всі східнослов'янські племена в єдину державу;

• Заклала засади державності у деяких неслов’янських народів;

• Закрила доступ східним ордам, захистивши тим самим Європу;

• Зміцнила обороноздатність східних слов’ян, захистила від фізичного винищення;

• Зміцнила міжнародні зв’язки, підняла авторитет у Європі;

• Сприяла розвитку культури особливо після хрещення.

5. Галицько-Волинська держава (1199-1340-і рр). Ще в 1142 р. Володимир Володарович об’єднав сусідні землі в єдине Галицьке князівство з центром у Галичі. В середині ХІІ століття Волинське князівство відокремилося в єдину державу. За часів князювання Ярослава Осмомисла (1152-1157) відбулося розширення території та зміцнення Галицького князівства.

В 1199 волинський князь Роман Мстиславович приєднав Галичину.

Його син, Данило Галицький, змушений був боротися з боярами за владу. В 1234 році він утверджується на престолі, а в 1945 році змушений визнати себе вассалом Золотої Орди, однак регулярної данини не платив. В 1252-1255 рр. – вторження татарської орди Куремси на територію князівства. Остаточно ж Данило Галицький визнав владу Золотої Орди та змушений був знищити украплення навколо великих міст в 1259 році. З 1264 по 1301 рр. Галицько-Волинським князівством правив Лев Данилович.

В державному та правовому устрої Галицько- Волинська держава зберігала риси Київської Русі. Особливістю князівства було запровадження нової форми правління – "дуумвірату", правління двох великих князів з титулами "Князі всієї Русі, Галичини і Володимирії" та існування сильної боярської влади, з перш. пол. ХІV ст. існувала Боярська Рада, як постійний орган влади.

З 1325 по 1340 при владі знаходився останній княязь Галицько-Волинської держави Юрій ІІ Болислав. По його смерті відбувається експансія на українські землі іноземних держав.