Ключові дати:

1965–1982 рр.– Л.Брежнєв на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС;

1965–1985 рр. – період «застою»;

березень 1965–1972 рр.– «Косигінські реформи»;

1966–1970 рр.– VІІІ п’ятирічка;

22 травня 1967 р. – маніфестація в Києві;

1968 р.– Чехословацьке повстання;

листопад 1976 р.– створення УГГ.

Літератури:

1. Бажан О.Г., Данилюк Ю.В. Український національний рух: основні тенденції та етапи розвитку (кінець 1950-х – 1980-ті рр.) – К., 2000.

2. Баран В. Україна після Сталіна: нарис історії 1953–1985 рр. – Львів, 1992.

3. Баран В. Україна 1950–1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. – К., 1996.

4. Баран В., Даниленко В. Україна в умовах системної кризи (1946–1980-ті рр.). – К., 1999.

5. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – К., 1991.

6. Захаров Б. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956–1987). – Харків,

7. 2003.

8. Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. – К., 2002. – С. 400–411.

9. Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, Г.М.Аванесян, В.Я.Береза та ін. – Полтава, 1994. – Вип. ІІ. – С. 61–65.

10. Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. – К., 1997.

11. Касьянов Г. Незгодні: українська інтеліґенція в русі опору 1960–80-х років. – К., 1995.

12. Курносов Ю.О. Інакомислення в Україні (60-ті – перша половина 80-х рр. ХХ ст.). – К., 1994.

13. Лисяк-Рудницький І. Політична думка радянських дисидентів. Нариси історії нової України. – Львів, 1991.

14. Нагаєвський І. Історія української держави ХХ ст. – К., 1994.

15. Нагаєвський І. Українська державність у ХХ столітті. – К., 1996.

16. Новітня історія України: 1900–2000. – К., 2000.

17. Чорновіл В. Лихо з розуму: Портрети двадцяти «злочинців». – Львів, 1991.

Лекція 12. Відродження незалежності України. Суспільно-політичний розвиток України в умовах незалежності (4 год.)

План

1. Соціально-економічне становище і суспільно-політичне життя в роки перебудови.

2. Проголошення незалежності України та його підтвердження Всеукраїнським референдумом.

3. Державотворчі процеси, соціально-економічні процеси.

4. "Помаранчова революція".

5. Національна символіка незалежної України. Українська діаспора.

1. Критичне становище, в якому опинилася радянська держава у середині 1980-х рр., вимагало радикальних реформ. Поворот у внутрішній і зовнішній політиці розпочався, коли у березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М.Горбачова.

Розпочинаючи реформи, керівництво партії вважало, що досить лише виправити окремі негативні риси радянської системи. Було проголошено курс на здійснення двох взаємопов’язаних завдань: радикальної економічної реформи та демократизації суспільного життя і розширення гласності. Кінцевою метою проголошувалася побудова “гуманного демократичного соціалізму”. Проте життя показало, що створена більшовиками система не піддається реформуванню. Перебудова, як “революція згори”, не досягла поставлених цілей.

Натомість, всупереч задуму її ініціаторів, вона стимулювала революційний процес “знизу”, який призвів до знищення тоталітарної системи. Складовою частиною цього процесу стало національно-державне відродження України.

Однак, до 1987 р., коли гласність завойовувала міцні позиції у Москві та у Прибалтиці, Україна залишалася “заповідником застою”. До вересня 1989 р. на чолі республіки залишався В.Щербицький, котрий мав стійку репутацію консерватора.

Значним поштовхом до пробудження українського суспільства стала аварія на Чорнобильській атомній станції 26 квітня 1986 р., яка мала катастрофічні екологічні й економічні наслідки. Та не менш важливими були й політичні наслідки Чорнобиля. Катастрофа відкрила очі мільйонам людей на напівколоніальне становище України.

Наприкінці 1987 р. відбулися виступи інтелігенції, невдоволеної повільними темпами перебудови у республіці. Виник конфлікт між консерваторами з оточення В.Щербицького і групою письменників (О.Гончар, Д.Павличко, І.Драч та ін.), котрі виступили з різкою критикою мовної ситуації у республіці. Демократія перемогла і у жовтні 1989 р. було прийнято “Закон про мови в Українській РСР”, за яким українська мова отримала статус державної.

Пожвавилася діяльність неформальних організацій (уже в червні 1989 р. їх нараховувалося більше, як 47 тис.). Найпомітнішими серед них були Товариство української мови ім. Т.Шевченка (ТУМ), історико-просвітнє Товариство “Меморіал”. Вони змогли оприлюднити інформацію з болючих проблем сучасності, виховати плеяду нових лідерів, відчутно опонувати Комуністичній партії. Своєю діяльністю ці об’єднання суттєво розширили базу демократичного руху, надали йому національного спрямування. Саме на цьому ґрунті й постав у 1989 р. феномен Народного Руху України (НРУ) – першої масової політичної організації, що фактично перебувала в опозиції до КПРС.

Чільне місце серед політичних організацій належало Українській Гельсінській Спілці (УГС), яка взяла на себе роль інтелектуального центру та лідера народної опозиції. Оприлюднена “Декларація принципів” у 1988 р. засвідчила, що УГС з правозахисної перетворилася на “типово політичну” організацію. Вона першою в Україні заявила про необхідність побудови самостійної незалежної держави.

Навесні 1989 р. відбулися вибори народних депутатів СРСР, вперше в радянській історії на альтернативній основі. Незважаючи на обмеженість закону про вибори, який був не досить демократичним, та опір властей, народними депутатами було обрано від України багатьох прихильників радикальних реформ.

У березні-травні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР та до місцевих Рад. На цей раз Закон про вибори був значно демократичнішим. Депутати обиралися прямим таємним голосуванням з альтернативних кандидатур. І хоча обрання народних депутатів відбувалося в умовах однопартійної системи й монополії КПУ на засоби масової інформації, з 442 депутатів 111 користувалися підтримкою Демократичного блоку, який утворився напередодні виборів з ініціативи Руху та близьких до нього організацій. Демократи перемогли у 5-ти областях: Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській та Київській. Проте більшість депутатів Верховної Ради залишилися прихильниками компартійного курсу.

Вибори до місцевих Рад засвідчили переконливу перемогу демократичного блоку в Галичині, менш переконливу – у Києві, Харкові. Вперше у трьох західних областях компартія змушена була перейти в опозицію. Але в більшості областей КПУ зберегла свої позиції. Хоча вибори 1990 р. не привели до повної перемоги демократії, вони мали величезне значення для України. Похитнулася монополія Компартії на владу. Уперше в історії Україна одержала демократично обраний парламент.

Влітку 1990 р. новообрані парламенти союзних республік один за одним проголошували декларації про державний суверенітет. У цій ситуації М.Горбачов запропонував укласти новий союзний договір, що передбачав збереження єдиної держави. Народна рада на чолі з І.Юхновським, що організувалася у Верховній Раді УРСР, як опозиційна, вимагала рішуче декларувати намір України стати незалежною.

2. 19-21 серпня 1991 р. керівництво СРСР під час відпустки М.Горбачова зробило останню спробу врятувати імперію і радянську владу шляхом державного перевороту. Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) заборонив діяльність небажаних новому режиму органів влади і управління, політичних партій, громадських організацій і масових рухів, мітингів, демонстрацій і страйків, запровадив комендантську годину та обшук громадян, встановив контроль над засобами масової інформації. В Москву було введено війська.

Однак, завдяки опору демократичних сил, серед яких помітне місце належить українцям, путч провалився, а його організаторів було заарештовано.

24 серпня на позачерговій сесії Верховної Ради України була прийнята Постанова та Акт проголошення незалежності України. З метою всенародного підтвердження Акту незалежності, сесія вирішила провести 1 грудня республіканський референдум. З 32 млн. громадян, що прийшли на виборчі дільниці, майже 29 млн. (більше 90 %) підтвердили Акт проголошення незалежності. Того ж дня було обрано Президента України. Ним став Леонід Кравчук.

7 грудня у Біловезькій Пущі під Брестом зустрілись лідери Білорусії, Росії та України, які наступного дня підписали угоду. Згідно останньої, СРСР як держава у грудні 1991 р. припинив своє існування, а натомість утворювалася Співдружність Незалежних Держав (СНД).

3. Більшість мешканців України сподівались, що з проголошенням незалежності буде забезпечено високий рівень матеріального добробуту. Але ці надії не справдилися. Рівень життя продовжував падати. В економіці склалось надзвичайно важке становище.

Спад виробництва й рівень життя у 1991-1992 рр. набув загрозливих масштабів. Так, національний доход в 1991 р. знизився на 10 %, а наступного року на 14 %. Валова продукція промисловості за 2 згаданих роки зменшилася на 13,4 %, а сільського господарства – на 18 %. У листопаді 1992 р. інфляція перейшла рубіж 50 %. Значною мірою це зумовлювалось тим, що Росія розпочала ринкові реформи з лібералізації цін, що привело до значного зростання цін в Україні на газ та нафту (відповідно в 100 та 300 разів). Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. За 1992 р. гроші знецінились в 21 раз, а за 1993 р. – у 103 рази. Таких масштабів інфляції не спостерігалось в цей час у жодній країні світу. Зросла заборгованість іншим державам.

Загалом за роки економічної кризи (1991-1999 рр.) валовий внутрішній продукт України скоротився в 2,5 рази, обсяги промислової продукції – майже у 1,9, сільського господарства – у 2,1 разів.

Руйнувався науково-технічний потенціал. Питома вага асигнувань на науку в бюджеті скоротилася у 1990-1994 рр. вчетверо, а чисельність науковців – утричі. Сотні спеціалістів вищої кваліфікації виїхали за кордон на тимчасову або постійну роботу.

“Відплив умів” призводить до того, що внаслідок міграції Україна втрачає щороку до 10 тис. дипломованих спеціалістів. Це може привести до катастрофічних втрат. Адже підготовка спеціалістів з вищою освітою, вченим ступенем та втрачена вигода від його використання обходиться, за розрахунками фахівців ООН, у 300 тис. доларів. А процес деградації науки може стати незворотним, якщо країну залишать 10-15% найперспективніших молодих спеціалістів. Не менш загрозливий і внутрішній “відплив умів”. За останні роки понад 20% науковців перейшли працювати у комерційні структури.

Економічна криза ставила під сумнів державну незалежність. Активізувалися сили, які виступали за відродження Радянського Союзу, приєднання до Росії і т.п. Адже, голосуючи під час референдуму за самостійність, багато хто з громадян виходив із того, що Україна має кращі шанси вижити, як самостійна держава, а не як республіка у складі СРСР. Але коли замість обіцяного добробуту мешканці України одержали погіршення свого матеріального становища, 52% із них, за даними соціологічного опитування, після першого року самостійності вже жалкували за СРСР.

Слід відзначити, що ставлення до нової Української держави і її політики значно відрізнялося в залежності від регіонів. Національно найсвідоміший “Галицький П’ємонт” надав повну й безумовну підтримку державним реформам. Зовсім іншим було ставлення зрусифікованого населення Сходу й Півдня. Жителі регіонів з високим рівнем індустріалізації найбільше відчули на собі вплив економічної кризи, що найдошкульніше зачепила великі підприємства. Обмежені й обережні спроби уряду ввести в дію закон 1989р. про державний статус української мови, викликав серед них хвилю обурення й страху перед наступом “українського націоналізму”. Питання про долю СРСР та позиції союзних республік щодо цього значно посилило соціально-політичну напругу в суспільстві, в тому числі в керівництві КПРС. Його найбільш консервативна частина виступила проти будь-яких поступок союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави.

У ніч на 19 серпня 1991 р. найближчі співпрацівники президента СРСР, які займали ключові посади в керівництві союзними структурами, ізолювали Горбачова на його кримській дачі й зробили спробу перебрати всю повноту влади до рук створеного ними Державного комітету з надзвичайного стану(російська абревіатура – ГКЧП). До складу цього комітету ввійшли, зокрема, віце-президент СРСР Г.Янаєв, прем’єр-міністр СРСР В.Павлов, керівники силових відомств.

Проти заколотників рішуче й безкомпромісно виступив президент Росії Б.Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний заколот. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада в особі її голови Л.Кравчука, зайняло в ці дні аж занадто обережну вичікувальну позицію й не висловило навіть моральної підтримки Єльцину, який мужньо протистояв путчу. Щодо верхівки Компартії України, очолюваної С.Гуренком, більшості місцевих органів влади та партійних комітетів, то вони підтримали дії московських заколотників. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані.

Проте наступ неосталіністів наштовхнувся на опір мас, не був підтриманий він основною масою армії, а також військ КДБ і МВС, й вже на третій день зазнав поразки.

Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 24 серпня 1991 р. відбулася позачергова сесія Верховної ради УРСР. Найвищий законодавчий орган України, виходячи з ситуації, що склалася внаслідок ліквідації серпневого заколоту, прийняв Акт проголошення незалежності України. Це був документ величезної історичної ваги.

Верховна рада проголосила незалежність України як самостійної держави, правочинність на її території тільки українських законів. Одночасно з виборами президента, призначеними на 1 грудня, тепер мав відбутися референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності. З метою упередження нових спроб військового перевороту Верховна Рада України визнавала необхідним створення власних збройних сил та національної гвардії. Раді міністрів доручалося організувати перехід у власність України підприємств союзного підпорядкування, ввести в обіг власну грошову одиницю і забезпечити її конвертування.

26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України, зважаючи на факт підтримки керівництвом Компартії України дій московських заколотників, прийняла указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України». 30 серпня, коли створена президією Верховної Ради спеціальна комісія беззаперечно довела участь партапарату у підготовці і здійсненню путчу, Л.Кравчук підписав указ «Про заборону діяльності Компартії України».

Прокомуністичні сили у Верховній Раді та за її межами розгорнули кампанію на захист компартії, мотивуючи свою позицію тим, що, по-перше, постанова від 30 серпня стосувалася Компартії України як республіканської організації і не означала того, що її члени без судового рішення можуть звинувачуватись в причетності до серпневого заколоту. По-друге, у відповідності до Постанови Верховної Ради від 14 травня 1993 р. громадяни України, які поділяють комуністичні ідеї, можуть утворювати свої партійні організації. Останнім рішенням, до речі, комуністи оперативно скористалися: вже в червні того ж року було утворено Комуністичну партію на чолі з П.Симоненком. Одначе й після цього спроби відмінити постанову від 30 серпня не припинялися.

Ще одна частина членів колишньої компартії України обрали дещо інший шлях: 26 жовтня 1991 р. вони оголосили про створення Соціалістичної партії України. Очолив її О.Мороз.

Після провалу путчу стало зрозумілим, що Радянський Союз як федерація існувати не здатний. Серпневі події в Москві ще більше посилили прагнення народів СРСР до самостійного розвитку, до незалежності.

1 грудня 1991 р., коли відбулися референдум і вибори президента, – знаменна дата у багатостраждальній історії століттями позбавленого своєї державності українського народу. Більшість населення підтвердила українську незалежність, за неї проголосували 90% громадян. Першим президентом був обраний Л.Кравчук.

7 грудня того ж року у Біловезькій Пущі під Мінськом зібралися лідери Білорусії (С.Шушкевич), Росії (Б.Єльцин) та України (Л.Кравчук). Без залучення М.Горбачова, який повернувся до виконання обов’язків Президента СРСР, вони провели переговори і наступного дня підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав. 21 грудня в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування.

Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Ліквідація найбільшої у світі тоталітарної імперії, яка проіснувала майже 70 років, стала фактом глобального значення.

Слід зауважити, однак, що своєрідною «платою» за поворот частини КПУ до ідеї незалежності стало збереження при владі номенклатури, котра навіть залучила до своїх лав деяких представників опозиції. Оскільки ж процес державотворення не супроводжувався реальними реформами, в перспективі це вело до певної дискредитації ідеї незалежності.

4. Причини Помаранчевою революції:

1.Криза режиму президента Л.Кучми. Прагнення зберегти владу

2.Масова фальсифікація владою результатів виборів 2004 р. На користь кандидата в президенти, прем’єр-міністра В.Януковича

3.Боротьба фінансово-промислових груп і регіональних еліт за владу

4.Утрачання Росії у внутрішні справи України.

Масові виступи населення 22 листопада – 8 грудня 2004р. Помаранчева революція.

Результати і наслідки:

• Зростання національної самосвідомості населення. Завершення формування української політичної нації.

• Формування громадянського суспільства, зміни в роботі ЗМІ.

• Демократизація суспільно-політичного життя.

• Визнання у судовому порядку не дійсними результати другого туру президентських виборів, оголошених Центральною виборчою комісією 26 листопада 2004 р. Висловлення недовіри ЦВК, переобрання іі складу.

• Фактична відставка уряду В.Януковича, відставка Генерального прокурора В.Васильєва.

• Прийняття законопроекту про внесення змін до Конституції України, який передбачає зміни владних повноважень Президента, прем’єр-міністра, Верховної ради і Прокуратури України.

• Зростання міжнародного авторитету України.

• Перемога на президентських виборах 2004 р. В. Ющенка.

Після призначення прем’єр-міністром країни Ю Тимошенко новий уряд взявся активно реалізовувати обіцянки, що були дані на майдані. Уряд поставив перед собою декілька ключових завдань:

1. наповнити державний бюджет за рахунок ліквідації пільг в оподаткуванні, вільних економічних зон і всіляких тіньових схем отримання доходів, припинення контрабанди, маніпуляціями з поверненням НДС.

2. підвищити доходи громадян за рахунок збільшення заробітної плати, розширення соціальної виплат.

3. реприватизація незаконно приватизованої власності, кадрові зміни.

Вибори 26 березня 2006 р. У виборах взяли участь 45 партій і блоків. Найбільше голосів набрала Партія регіонів(32,14%)другу позицію посів Блок Ю.Тимошенко( 22,29%), Наша Україна (менше 14%) і т.д. Вибори 2006 р. вперше відбулись за пропорційною системою. Проте головну роль у виборі відіграли не партійні програми, а авторитет лідерів. 6 липня 2006 р – обрано головою Верховної Ради О.Мороза, створена антикризова коаліція між Партією Регіонів, КПУ і СПУ. В цьому ж році вступали в силу поправки до Конституції України, які зменшували повноваження Президента.

2 квітня 2007 р. В.Ющенко видав Указ про дострокове припинення повноважень ВР України і призначення дострокових виборів на 27 травня 2007 р. більшість депутатів Верховної Ради не визнали Указу Президента, вважаючи його неконституційним. Їх підтримав прем’єр-міністр Віктор Янукович та члени Кабінету міністрів.

27 травня 2007 р. в результаті переговорів було досягнуто політичних домовленостей. Завершення політичної кризи.

2 серпня 2007 року стартувала передвиборча компанія, в якій взяли участь 20 партій і передвиборчих блоків. На виборах 3% бар’єр подолали наступні партії: Партія Регіонів – 34,37%; Блок Юлії Тимошенко – 30,71%; Наша Україна – Народна самооборона 14,5 %, Комуністична партія України – 5,39%, Блок Литвина – 3,96%.

Головою Верховної Ради був обраний Арсеній Яценюк, Прем’єр-міністром – Юлія Тимошенко. Проте Демократична коаліція виявилась малоефективною. Нависла загроза нових позачергових виборів ВР України.

17 січня 2010 р. відбулись вибори Президента України. За попередніми результатами другого туру президентських виборів В.Янукович отримав – 48,95% голосів виборців, а Ю.Тимошенко – 45,47% голосів. Достатньо невеликий розрив у результатах виборів, регіональна перевага Ю.Тимошенко над В.Януковичем (15 областей Заходу та Центру проти 10 Сходу та Півдня. )

Незважаючи на значні труднощі і невдачі 90-х років у політичних, соціально-економічних реформах і у ході приватизації, що призвели до зростання безробіття і збідніння більшості населення на тлі казкового збагачення небагатьох, Україна не втратила шансів наздогнати те, що упустила протягом першого періоду свого існування. Майбутнє нашої держави цілком залежить від мудрості, далекоглядності та рішучості лідерів, толерантності та зваженості в діях різних політичних сил, єдності та віри громадян України у свої сили.

Впевненості додає той факт, що серед еліти українського народу зростає розуміння тісного зв’язку між економічним розвитком, що надає можливість покращити добробут людей, і утвердженням повноцінного громадянського суспільства, процесом демократизації всіх сфер суспільного життя в Україні.

5. 90 роки ХХ століття започаткували новий етап в історії України. Цей етап пов’язаний з розбудовою суверенної і незалежної української держави, яка постала в 1991 р. Одним з найважливіших елементів процесу становлення державності є визначення національної символіки як невід’ємної ознаки незалежної країни. Українська національна традиція символічного відображення світу формувалась протягом кількох тисячоліть. Будь-яка держава, яка поважає себе і хоче здобути міжнародний авторитет, має свою атрибутику. З моменту прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. і Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. виникла незалежна України виникла нова незалежна українська держава ,а існування незалежної країни у світі не можливо без власного Державного гімну, Державного прапора та Державного герба. 15 січня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Постанову Про Державний гімн України, автором музики якого є М.М. Вербицький. 28 січня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Постанову про „Про Державний прапор України .Цією постановою було затверджено як Державний прапор України національний прапор .19 лютого1992р. Верховна Рада України прийняла Постанову Про державний герб України, вважаючи його головним елементом великого герба України. Українська діаспора – збірне визначення української національної спільноти поза межами українських земель (етнічної української території), яка почуває духовий зв'язок з Україною. Станом на 2004 р. за межами України мешкає від 10 до 15 млн. українців та їх нащадків, тобто близько третини корінної нації. Поняття «діаспора» (грец. διασπορά «розпорошення», «розсіяння») виникло у євреїв, яких, розпорошившись по світу та опинившись поза своєю первісною батьківщиною, здавна сукупно так іменували. Під українською діаспорою розуміють усіх українців поза політичними кордонами України, які відчувають духовний зв'язок з Україною. Вже на початку XVIII ст. жила нечисленна політична еміграція в Туреччині і на Заході після поразки під Полтавою (1709). На початку другої половини XVIII ст. постали українські хліборобські колонії в тодішній Угорщині (кілька тисяч закарпатських українців оселилося в Бачці та Сремі, в сучасній Сербії). Після зруйнування Запорізької Січі частина козаків перейшла до Добруджі (в межах Османської імперії). Але значно більше селян переселювалося на Надволжя й Урал, де вони створили великі українські острови серед російської більшості. Згодом, невеликі українські колонії постали у європейських столицях: Відні, Будапешті, а також у Римі. В 1880 році, українська діаспора налічувала близько 1,2 млн. осіб: 0,7 млн. українців в європейській Росії; 0,2 млн. українців в Австро-Угорщині; 0,1 млн. українців в Азійській Росії; 0,1 млн. українців в Америці. Це становило 4,6 % всіх українців у світі. Себто, всіх українців в 1880 р. було близько 24 млн. чол., в тому числі на українських етнічних землях проживало 22,8 млн. чол. На останню чверть ХІХ ст. припадає початок масової еміграції українці з Австро-Угорщини до Америки; і з Російської імперії – за Урал, до Азії. Причиною еміграції було аграрне перенаселення. Законодавство не робило перешкод виїздові. Другорядне значення мала еміграція близько 10 000 українських селян з Галичини до Боснії (кінець XIX ст.), яку стимулювала австрійська влада по окупації Боснії. Близько 15 000 українських селян з Галичини та Буковини переїхало до Росії під впливом російської агітації (майже всі вони повернулися). До Америки емігрували також частково українські селяни з Російської імперії – з Холмщини й Підляшшя (та майже масово євреї з усіх українських земель). Частина емігрантів поверталася на рідні землі (рееміграція); наприклад, на 393 000 українців, які емігрували до 1909 року до США, повернулося 70 000; з 2 млн. емігрантів до Азії – близько 0,5 млн. повернулось. Початок еміграції за океан датується 1877 роком. Вона була скерована до США, переважно на заробітки в промисловості й на будовах. З 1890-х pp. почалася еміграція українських селян до Канади, Бразилії (штат Парана) й Аргентини (провінція Місіонес). Разом до Першої світової війни емігрувало до Америки близько 500 000 українців, поділено так: до США – близько 350 000 українців; до Канади – близько 100 000 українців; до Бразилії й Аргентини – близько 50 000 українців. В 1914 р., українська діаспора за океаном приблизно становила 700-750 тисяч людей, поділено так: в США – 500 000-550 000 українців, в Канаді – понад 100 000 українців; в Бразилії – близько 50 000 українців; в Аргентині – 15 000-20 000 українців. Від самого початку емігранти намагалися гуртуватися при Греко-католицькій церкві, унаслідок чого було створено греко-католицькі єпископати у США й Канаді. Вимоги самодопомоги серед заокеанської еміграції, як також приклади організованості чужомовного оточення диктували українцям створювати цілу мережу власних релігійних, братсько-допомогових, освітніх, господарських і громадянсько-політичних організацій у нових країнах поселення. Так постали окремі національні спільноти української діаспори, які вдержували зв'язки з рідними землями та культурними центрами на батьківщині: звідти приходили книги, преса, приїздили священики, культурні діячі для праці серед поселенців, - і також ширилися нові ідеї й рухи, що виникали на Україні. Емігранти за океаном під впливом рідних земель пройшли пришвидшений процес національного самоусвідомлення, а дечим навіть перевищили тих людей того ж самого становища, що залишилися вдома. Слід згадати, що в українському суспільно-політичному житті на загал майже не брали участі емігранти зі Закарпаття й Лемківщини – ці творили свої організації і навіть мали окрему церковну (греко-католицьку) організацію. Політична ідеологія свідомішої частини української діаспори була орієнтована на національне визволення і державну самостійність України. Щодо цього українська діаспора в США й Канаді особливо активізувалася під час Першої світової війни й українських визвольних змагань. Виняткову роль відіграла закарпатська еміграція в США, яка своїми заходами вирішально вплинула на приєднання в 1919 р. Закарпаття до Чехословацької республіки. Крім політичної і фінансової допомоги, репрезентативні організації українців Канади й США вислали своїх представників до Європи з метою сприяння українським позиціям на Мировій конференції. Українська діаспора в Російській Імперії (зокрема в Азії), що була майже винятково хліборобська, мала цілком інший характер, ніж в Америці. Після 1860 р., вона була далі скерована на Надволжя і на Урал, але в останній чверті 19 ст., коли вільної для поселення землі в європейської Росії вже не було, скерувалася за Урал, спершу на Західному Сибірі і сусідню частину Туркестану, згодом і на Далекий Схід, на так званий Зелений Клин. За переписом населення 1897 в Російській Імперії жило в діаспорі 1 560 000 українців, поділено так: В європейській частині 1 232 000 українців: на Надволжі і сусідньому Уралі: 392 000 українців; на неукраїнській частині Курщини і Вороніжчини: 232 000 українців; понад 150 000 українців в розпорошенні в Бесарабії; в азійській частині 311 000 українців; на Закавказзі 117 000 українців. У наступні роки українська еміграція до Азії постійно зростала (разом близько 1,5 млн. українців), так що число українців в Азії збільшилося станом на 1914 р. майже до 2 млн. (у всій Російській Імперії в діаспорі – до 3,4 млн українців). Тоді вже поволі почалася асиміляція української діаспори з російським оточенням, на що впливала низька національна свідомість українців – і де в чому спільність з росіянами, зокрема в релігії. Бувши винятково еміграцією, українські поселенці на сході, хоч численніші від українських поселенців з Австро-Угорщини за океаном, не створювали власного організованого життя на новій території – і не мали подібних зразків серед свого нового оточення. Зв'язки України з цими поселенцями були обмежені (висилка преси, книг, випадкові відвідини) – власних організацій там і не було. Щойно революція 1917 р. сприяла самоорганізації українського населення, ідейно пов'язаної з національно-політичним відродженням України. Поразка у визвольних змаганнях та Перша світова війна викликали першу масову українську політичну еміграцію, яка зміцнила існуючу українську діаспору свіжими кадрами діячів з політичних, наукових, господарсько-професійних і культурних профілів. Дотогочасна, здебільшого заробітчанська еміграція одержала громадянський й інтелектуальний провід у всіх країнах української діаспори, включно з утворенням нового осередку в Маньчжурії. Проте головним скупченнями нової еміграції були середня й західна Європа, де вона осіла численно й очолила організацію життя українську діаспору, - а інколи й брала участь у житті українців на тих землях, які опинилися в тих чи тих країнах внаслідок мирних договорів (зокрема на Закарпатті). Так постали нові центри української діаспори, а наявні зміцнилися: в Чехословаччині, Німеччині, Польщі, Франції, Бельгії, Австрії, Румунії, Югославії, при тому найдинамічнішим було українське скупчення в Чехословаччині (Прага стала поряд Харкова, Києва і Львова одним з центрів української культури, а навіть політичного життя). Поміж українськими осередками української діаспори нав'язалася тісна співпраця, утворено ряд спільних установ і плановано спільні заходи. Зокрема політичні організації та рухи (уенерівці, гетьманці, соціалісти, націоналісти) утримували між собою тісний контакт – і виступали спільно, не зважаючи на політичні кордони. Вони так само поширювали свої кордони на українську діаспору за океаном. Деякі організації, наприклад, студентська централя ЦЕСУС, жіночий світовий союз, об'єднували також організоване студентство чи жіноцтво й українських земель поза УРСР. Високі школи (УВУ та Господарська Академія) стали спільними організаціями для української діаспори, а почасти й для українських земель. Єдиною спробою надпартійного громадянського об'єднання – це Головна Еміграційна Рада з центром у Франції, що об'єднувала, однак, тільки організації, прихильні до екзильного уряду УНР. Лише в окремих країнах діяли загальногромадянські централі (комітети, ради), - і то не особливо сильні. У 1920-х роках українська діаспора почасти підтримувала зв'язки з підрадяньськими землями, але з початку 1930-х pp., через політику русифікації і розгром українського суспільного життя і культури, усе припинилося – виняток становили кілька «сов'єтофільських» груп у Канаді й США. Натомість канадська й американська українська діаспора постійно була у зв'язку з Галичиною й Закарпаттям, даючи чималу матеріальну допомогу (зокрема культурному життю) на рідних землях. Кількість політичної еміграції зменшилася в середині 1920-х років через повернення частини емігрантів (зокрема з Галичини) на рідні землі, еміграцію за океан (особливо до Канади) і переїзд деяких в УРСР. Це, а також зменшення припливу студентів на студії і важкі економічні відносини зменшили значення політичної еміграції, зокрема культурної. По перерві під час війни, з 1920-1921 відновилася заробітчанська еміграція з західних українських земель за океан і постала нова еміграція у Франції. Кількісно вона була значно менша, ніж до війни, зокрема до США і Бразилії, які обмежили імміграцію; натомість збільшилася до Аргентини, Франції, Парагваю та Уругваю, у малій кількості до Бельгії. Економічна криза припинила майже цілком еміграцію у 1931—1934 pp., пізніше вона відновилася, але у менших масштабах. Найбільш емігрувало за 1920-1939 pр. (числа приблизні): до Канади – понад 70 000 українців; до Аргентини – 50 000 українців; до Франції – 35 000 українців; до США – 15 000 українців; до Бразилії – 10 000 українців; по кілька тисяч до Парагваю й Уругваю. Разом уся українська діаспора становила, за винятком СРСР, 1,7-1,8 млн., обраховувалася такими (здебільшого приблизними) числами: в Америці: ,в США: 700-800 тисяч українців , в Канаді: 250 тисяч українців, в Аргентині: 100-120 тисяч українців, в Бразилії: 80 тисяч українців ,у Західні і Центральні Європі:, в Румунії (головно в розпорошенні в Бессарабії): 350 тисяч українців в Польщі: 100 тисяч українців в Франції: 40 тисяч українців в Югославії: 40 тисяч українців в Чехословаччині: 35 тисяч українців в інших країнах західної і центральної Європи: 15-20 тисяч українців Чисельнішою була українська діаспора на сходу від України на території СРСР. До 1925 р. вона не збільшувалася шляхом імміграції з України, згодом – приблизно до 1932 р. – незначно. Її кількість і розміщення відносно докладно подає радянський перепис 1926 р. За ним в СРСР жило поза межами українських земель 3 450 000 українців: в Європі: 1 310 000 українців, 242 000 українців в сусідстві з українською етнічною територією 771 000 українців на Надволжі й Уралі в Азії, 2 138 000 українців 861 000 українців у Казахстані, 830 000 українців на Сибірі, 315 000 українців на Далекому Сході, 64 000 українців у Киргизькій РСР, 33 000 українців в середньоазійських республік, 35 000 українців на Закавказзі. В Азії, більшість українців становила переважне число населення у двох великих районах: в Середньо-Азійському краї і на Зеленому Клині. З 1-го січня 1933 р. кількість української діаспори в СРСР можна було визначити на 4,5 млн. людей (числа більші, ніж офіційні), тоді ж в Америці жило 1,1-1,2 млн. українців, в Європі поза СРСР – 0,6 млн. українців, разом з Бессарабією, яка в 1940-му році відійшла до СРСР. За переписом 1926 р. близько чверті українців, розпорошених в СРСР, мали б користуватися російською мовою як своєю рідною; до цих чисел можна ставитися з деяким застереженням: 97 % українців у діаспорі були селяни і жили, на загал, у великих суцільних скупченнях. Проте русифікація прогресувала, на що вплинув брак будь-яких українських організацій, слабий контакт з Україною. Лише в добу українізації на північних Слобожанщині, Кубані й Далекому Сходу діяло певне число українських шкіл, виходило кілька газет, відбувалися гастролі українських театрів тощо. Під час колективізації, - а згодом і голоду – з ріс приплив українців, шукаючих захисту, до Азії. Чимало їх приїхало за війни у наслідок евакуації – головне до промислових районів; іншу категорію переселенців становили засланці до концентраційних таборів і розкуркулені, переселені в Сибір. В самій УРСР на цей час проживало 25 300 278 українців. Українська діаспора значно поширилася й кількісно збільшилася після 1945. Одразу по війні друга хвиля політичної еміграції (понад 250 000 українців) опинилася в Німеччині й Австрії, а в кінці 1940-х – на початку 1950-х рр.. розселилася по різних континентах і країнах. Так постали нові українській громади в Австралії, у Тунісі (Бен-Метір), Венесуелі – і зміцнилися існуючі поселення в США, Канаді, Бразилії, Аргентині й Парагваї. У Європі залишилося близько 50 000 українців, що створили нову сильну українську громаду в Великобританії та зміцнили міжвоєнні громади у Франції, Бельгії, і Нідерландах. З розселенням української еміграції з Німеччини й Австрії по той бік океану пожвавилося організоване життя української діаспори у Америці й у Західній Європі. У 1948 р. постав Координаційний Осередок Українських Громадських Організацій в Європі; паралельно діяла Панамериканська Українська Конференція, що об'єднувала громад централі Північної і Південної Америки. Після довшої підготовки у листопаді 1967 р. на з'їзді в Нью-Йорку створено Світовий Конгрес Вільних Українців (СКВУ), який об'єднував всі крайові та міжкрайові українські централі. Хоч Секретаріат СКВУ був лише координуючою установою і бракувало йому як і фінансової бази, так і виконавчого апарату, проте його моральний авторитет як репрезентанта української діаспори був незаперечний – і був визнаний колами руху опору на Україні. Разом з цим постав ряд інших організацій: молодіжних, жіночих, кооперативних, освітніх та інші. Вони оформили свої централі в масштабі всієї української діаспори, що й сприяло координації дій та унапрямленню громадського життя всіх українців поза комуністичною сферою впливу. Проте політичні умови не сприяли налагодженню співпраці з організованим життям українських меншостей у Східної Європі. У західному світі між окремими країнами української діаспори існували культурні співпраця й обмін, не зважаючи на чималі віддалі й кошти. Такий обмін відбувався головно між Західною Європою й Північною Америкою. Наукові установи гуртували українських науковців: НТШ, УВАН, УВУ, УКУ, Гарвардський і Канадський інститути українських студій. Бракувало українській діаспорі лише відповідних педагогічних центрів, видавництв, спільної пресової трибуни й пресового бюро. Найсильнішою ланкою в українській діаспорі була Церква – і організоване релігійне життя. Заходи щодо організації єдиного ієрархічного проводу мали лише частковий успіх: українській православні церкви (і то не всі) перебували лише в молитовному зв'язку; тільки Українська Православна Церква (УПЦ) в США і Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) в Європі, Південній Америці та Австралії дійшли до єдності на початку 1970-х років. А зусилля Української Католицької Церкви оформити спільне синодальне управління і патріархальний устрій натрапляли довгий час на труднощі: щойно 1980-го року синоди української католицької ієрархії почали визнаватися Ватиканом. Українські євангелики-баптисти також оформили центральний орган: Всеукраїнське Євангельсько-баптистське Об'єднання. Поряд з інституційним оформленням в українській діаспорі відбулася ідеологічна кристалізація, шукання концепцій взаємин між українською діаспорою й Україною: як і щодо власного обличчя в цілій українській спільноті за кордоном. Загально переважає погляд, що українська діаспора повинна б бути в моральній, національній і культурній єдності з Україною. Стало виразно, що головна мета політичної еміграції, - це антирадянське і протиросійське (у антиімперіалістичному розумінні) ставлення до СРСР. Усі спроби радянських органів нейтралізувати таке ставлення не увінчувалися успіхом. Покоління, народжене в нових країнах поселення, почало вважати ці окремі країни за свою батьківщину: воно, зінтегроване у державне життя, бажало зберегти етнічні спільноти – але як вислів окремої культурної спадщини. Унаслідок природного процесу інтеграції в нове середовище та поступового віддалення від України, – а подекуди й ізольованості, – творяться окремі види спільнот і культурних станів: югославських, канадських, бразильських, що й помітне навіть у їхніх українських емігрантських говірках. Ступінь етнічної свідомості та плекання культурної самобутності виражається у різних варіантах: від свідомості свого походження і готовності сприяти існуванню української діаспори – до намагань будувати кращу Україну закордоном. З метою посилення української самосвідомості та підбудування української субстанції, українські установи та українська преса намагалися перевиховувати українську діаспору шкільництвом, організаціями молоді, літературою тощо. В Східній Європі українська діаспора поділено так: у Польщі: 200–300 тисяч українців у Чехословаччині: 120–150 тисяч українців у Румунії: 100–150 тисяч українців у Югославії: 45–50 тисяч українців У всіх цих державах українці мали статус національних меншостей, культурно-суспільні організації (єдині і напіврядові), шкільництво, пресу й видавництва. Ці права були в кожній з цих країн різні – найширші в Югославії. Найчисленнішою була українська діаспора в Польщі, що складалася з українців: які залишилися на західних окраїнах України: їх на підставі радянсько-польського договору приєднано до Польщі – вони не переїхали в УРСР та їх було вивезено (їх кількість невелика); яких поляки переселили на західні й північні землі Польщі, котрі до 1945 р. належали Німеччині. Українці в Чехословаччині жили на Пряшівщині, частково на своїй етнічній території – і користувалися досить широкими правами; також вони жили і в Чехії на понімечених землях. Українці в Румунії жили як на окраїнах української етнічної території (Буковина, Мармарощина), так і в розпорошенні. Українці в Югославії жили головно в Бачці, Сремі і Боснії: церковну організацію українці мали лише в Югославії (Крижевецька єпархія) і на Пряшівщині. Тут існували найвигідніші видавничі та культурні можливості. У найгіршому становищі з усіх перебувала українська діаспора в СРСР. Хоч кількісно вона перевищував решту української діаспори у світі, проте не користувалася жодними гарантованими правами й інституційними засобами національного життя. Складаючись із понад 6 млн. українців, розпорошених по всіх республіках СРСР, нагадуються дореволюційні царські часи. Якщо до 1930-х існувала ще українські преса й шкільництво на суміжних українських етнографічних землях поза УРСР і на Далекому Сході, то з середини 1930-х років усе було ліквідовано. Навіть для значної частини українців, що жили в Москві й Ленінграді та налічували кількасот тисяч, не було жодних українських клубів, театрів, шкіл, радіомовлення. Преса й книги доходили з України в обмеженій кількості, у кіосках їх не було (поза Україною була тільки єдина українська книгарня в Москві). За радянськими соціологічними дослідженнями в Сибіру 27 % українців ще читали українську пресу, передплачену з України, але недовго. Інколи заїжджали з України мистецькі ансамблі, – і часом в програми місцевих самодіяльних гуртків потрапляв український репертуар. Усе це відбувалося скоріше по лінії популяризації «багатонаціональної радянської культури» і творення «радянського народу» – для прикриття посиленої русифікації. Українською мовою в Сибірі користувався нижчий відсоток населення, ніж серед українців-поселенців у Канаді чи Бразилії. У 1970-х роках, як виявили радянській опити, 38 % українського населення розмовляло українською мовою. Але зберігалося ще різні етнографічні побутові ознаки життя українців: житлова культура, одяг, народні страви. У 1970-х роках між сибірськими українцями було 82 % змішаних подружж, здебільшого російсько-українські, хоч у багатьох випадках діти залишалися українцями. Брак національного культурного життя, як і змішані подружжя, призводили до поступової асиміляції, якій сприяла й урядова політика русифікації. У західному світі, тільки в Канаді подають урядові переписи населення докладне число осіб українського походження. В СРСР переписи подають, правда, число українців за національністю і мовою, але (зокрема переписи 1959 і 1970 pp.) не вірно (особливо українська діаспора в Європі на кордоні з Україною). В 1970 p., українська діаспора була поділена ось так:

• В СРСР: офіційно 5,1 млн. українців поділено на: в Європі – 2,8 млн., в Азії – 2,3 млн.

• У Східні Європі (поза СРСР) 465–650 тис. українців поділено на: Чехо-Словаччина– 120—150 тис.; Польща – 200–300 тис.;Румунія – 100–150 тис.; Югославія – 45-50 тис.

• В Середній і Західній Європі 88-107 тис. українців поділено на: Австрія – 4-5 тис.; Німеччина – 20-25 тис.; Франція – 30-35 тис.; Бельгія – 3-5 тис.; Великобританія – 30-35 тис.

• В Америці й Австралії 2 181 - 2 451 тисяч українців поділено на: США – 1 250-1 500 тис.; Канада – 581 тис.; Бразилія – 120 тис.; Аргентина – 180-200 тис.; Парагвай – 10 тис.; Уругвай – 8 тис; інші – 2 тис.; Австраліяі Нова Зеландія – 30 тис.

• В той час, приблизна кількість осіб українського походження в діаспорі в СРСР може бути на 10-12 млн (у тому числі в Азії – 7-9 млн.); звичайно, це є максимальне число і більшість їх цілком зрусифікована. З незалежністю України, українці переселяються, зокрема в Португалію, Іспанію, Чехію, Італію через непевний економічний стан в Україні.