2. Державне управління в умовах глобальної інтеграції здійснюється за допомогою відповідних засобів – адаптації, трансформації та модернізації.

Адаптація являє собою засіб прилаштування, пристосування та облаштування системи управління окремої держави до нових умов глобалізаційного розвитку шляхом встановлення відповідності у відносинах між державами в межах глобального простору; трансформація характеризує різні форми радикальних змін, яких зазнає система державного управління; модернізація, змінюючи умови взаємовідносин між державами, відрізняється від осучаснення, оскільки передбачає наявність певного еталона сучасності, порівняння з яким породжує прагнення досягти або зрівнятись з вищим рівнем.

Основними механізмами управління інтеграційним процесом є: 1) глобальне (узгоджена взаємодія держав та ТНК у загальносвітовому масштабі), яке включає відповідні форми (двосторонні та багатосторонні угоди) і 2) державне (узгоджена діяльність органів державної влади, політичних партій) управління, яке здійснюється за допомогою державної інтеграційної політики. Кореляція механізмів глобального і державного управління інтеграційним процесом дає можливість виокремити основні: етапи (інтеграція на рівні глав держав, міждержавних інститутів, суспільства); засоби (стратегія моніторингу громадської думку, стратегічне інформування громадськості); форми (нормативно-правова та реальна) реалізації інтеграційної стратегії держави.

5. Дослідження основних глобалізаційних викликів суспільного розвитку дало змогу визначити особливості їх виникнення та вплив на систему державного управління.

Виокремлено обернені форми глобалізації та визначено їх виклики суспільному розвитку, серед них: регіоналізацію (приводить до асиметричності політико-територіальної структури окремих регіональних об’єднань), американізацію (централізований вплив (екстремістський та ліберальний) США на розвиток сучасного світу); китаїзацію як одну з форм боротьби Китаю з міжнародною гегемонією; бразилізацію як нову тенденцію стандартизації соціально-економічного розвитку західного світу.

Чітко розмежовано поняття глобальних проблем (позбавлені чіткої часової регламентації, охоплюють усі сфери людської життєдіяльності, протягом всієї історії розвитку людства майже не змінювалися) і світових проблем (постають перед окремою спільнотою на певному етапі її суспільного розвитку, регламентуються певними умовами та факторами відповідної ситуації); сформульовано зміст осьових проблем, які призводять до змішування мов, культур, цивілізацій та різних ментальних систем цінностей, що породжує умови цивілізаційної невизначеності людства.

Доведено, що головним викликом суспільного розвитку в умовах глобалізації стає підміна національного інтересу глобальним інтересом, який позбавляє окрему національну державу можливості реалізації власної стратегії суспільного розвитку. Глобальний інтерес має транснаціональний характер, оскільки відображає зміст національного інтересу кожної окремої держави і є чітким індикатором спільних потреб суб’єктів глобального простору, які належать до різних національних держав.

Процеси глобалізації породжують дві форми викликів національної безпеки: зовнішні (пов’язуються зі спробами світових держав підпорядкувати собі окрему національну державу) та внутрішні (зумовлені змістом внутрішньої політики окремої національної держави), які спричиняють нестабільність суспільного розвитку, одним із механізмів протистояння їм є механізми забезпечення “динамічної стабільності” (який забезпечує відповідність національної безпеки системі глобальної безпеки). Її основними показниками є здатність системи державного управління протистояти та нейтралізувати негативні глобалізаційні виклики національної безпеки.

Одним із викликів суспільного розвитку є глобальний тероризм (сукупність інструментів силового характеру, спрямованих на досягнення провокаційних цілей у межах загальнопланетарного масштабу), основними механізмами його подолання є офіційно-дипломатичний рівень визнання терористичних загроз та створення спеціальних інституційних структур (антитерористичних альянсів); засобами – формування ефективної системи державного управління, створення потужної міжнародно-правової основи.

До важливих викликів суспільного розвитку також належить глобальна міграція, яка прискорила процеси міжцивілізаційної взаємодії, призвела до розпорошення людського потенціалу, змішення мов та конфесій у пошуках реалізації відповідних інтересів, що дало змогу визначити її основні фактори (глобальний тероризм, економічна нестабільність, низький рівень життя, масове безробіття, війни, різні форми політичних експансій, порушення прав людини, соціально-економічна нерівність).

Розроблено механізми подолання глобалізаційних викликів, серед яких: а) механізм стратегічного партнерства (злагоджена система співробітництва між державами); б) створення відповідних державно-управлінських структур; в) механізми інтегрованої міграційної політики (захист державних кордонів від небажаних міграційних потоків), її основним інструментом має стати “система міграційної фільтрації”, яка б забезпечувала ідентифікацію міграційних потоків та механізми управління ними. Основним інструментом протистояння глобалізаційним викликам має стати трирівнева інтегрована взаємодія суб’єктів глобального управління: національних, регіональних та транснаціональних структур.

6. Проведений аналіз особливостей впливу глобалізації на систему державного управління перехідних суспільств дав змогу обґрунтувати глобалізацію як універсальну форму історичної динаміки, відповідно до якої утверджуються єдині принципи, фактори, інструментарії динамізації розвитку світу та синхронізації функціонування перехідних суспільств. На основі цього визначено основні глобалізаційні фактори (вплив ТНК, форми глобальної інтеграції, різні соціальні та культурні зразки поведінки тощо), стратегії (націоналізації, глобалізування), типи відносин між суспільствами в межах інтеграційних об’єднань (єднання та розкол), які охарактеризовано за допомогою “ефекту метелика”, відповідно до чого ідентифіковано форми синхронізації історичної динаміки перехідних суспільств (глобальна об’єктивна реальність, єдиний соціальний простір, єдині форми соціальної поведінки, глобальна ментальність) функціонування перехідних суспільств.

Систематизовано основні форми розвитку перехідного суспільства в умовах глобалізації, зокрема: 1) спіралевидний розвиток, який характеризує повтор певних історичних типів у розвитку глобального світу і базується на відповідних принципах (повторюваність, закономірність, передзаданість, детермінованість та неминучість), формах (відкрита, закрита) тенденціях (модернізаційна, контрмодернізаційна), критеріях (депресія, стагнація); 2) наздоганяючий розвиток, який проходить майже кожне перехідне суспільство, передбачаючи підтягування його до політичних та суспільно-економічних стандартів розвиненого суспільства, забезпечує оптимізацію функціонування системи державного управління, що дозволяє виокремити його рівні (економічний, політичний, технологічний, культурний), форми (співрозвиток), стратегії (цілісна, диференційована) критерії (вибір альтернатив наздоганяючого розвитку) та засоби (зрівняльний, стрибкоподібний, випереджальний); 3) сталий розвиток, який характеризує здатність соціальної системи протистояти деструктивним викликам глобалізаційних процесів і розглядається через механізм сталості, який забезпечує максимальну впорядкованість процесу зміни стану системи, враховуючи її мінливість, сталість та стійкість з метою досягнення її стабільного функціонування.

Доведено, що одним із засобів розвитку системи державного управління перехідних суспільств в умовах глобалізації є вплив “глобальної демократії” (всезагальна система політичних цінностей, яка впроваджується окремою мега-державою в межах будь-якого суспільства незалежно від рівня його геополітичного розвитку та стратегії його внутрішньої чи зовнішньої політики), що дало змогу виокремити “глобальну керовану демократію”, яка включає відповідні рівні (революційної доцільності, військової необхідності, демократичної маніпуляції) та критерії (творення національної політики).

7. Визначено концептуальні засади Кодексу взаємовідносин держав в умовах глобалізації, що дозволило чітко класифікувати стандарти вимог, якими керуються держави у ставленні одна до одної в умовах реалізації спільної інтеграційної політики, а також форми відносин між державами (ліберальні, авторитарні) та розробити “норми глобалізування” держав, до яких вони вдаються, аби досягнути максимального впливу на світовий розвиток.

8. Розкрито особливості функціонування системи державного управління України в умовах глобалізації, відповідно до чого обґрунтовано її високий рівень геостратегічної відкритості до глобального простору, який не має відповідного ресурсного забезпечення, внаслідок чого вона максимальною мірою підпадає під виклики глобалізації, не отримуючи від неї майже жодних переваг (втрачає свою стійкість та відповідну геостратегічну стабільність).

Запропоновано шляхи подолання деструктивних проявів впливу глобалізації на систему державного управління України, відповідно до чого обґрунтовано необхідність приведення її у відповідність із глобалізаційними стандартами суспільного розвитку шляхом реалізації стабілізаційних механізмів, що надасть можливість забезпечити захист та посилення національної ідентичності, протистояти глобальній експансії, сприяти розв’язанню глобальних проблем розвитку (шляхом створення відповідних інституційних структур). Розроблено систему критеріїв спільних інтересів (стабільність, несуперечливість, самоузгоджуваність, чітка визначеність та консолідованість у відносинах між державами) як основу інтегральної стратегії національної безпеки, відповідно до чого визначено основні геополітичні пріоритети у сфері національної безпеки України в умовах глобалізації. Обґрунтовано механізми захисту фундаментальних цінностей України в умовах глобалізації (що включає прийняття відповідних національних і державних програм та концепцій розвитку).

Розроблено механізми оптимізації процесу інтеграції (науково-технічна, економічна, євроатлантична) України в глобальний простір; запропоновано основні принципи формування державної політики інтеграції, наведено основні етапи включення України в глобальний простір; класифіковано основні проблеми, які необхідно розв’язати, аби претендувати на повноправне членство у відповідних глобальних структурах; наведено механізми творення відкритої державної інтеграційної політики та причини, які перешкоджають її реалізації; обґрунтовано основні інтеграційні імперативи, які мають бути покладені в основу розробки відповідних Концепцій суспільного розвитку України в умовах глобалізації.

Доведено, що місце та роль України в сучасних глобалізаційних процесах залежать від: її геополітичної стратегії (внутрішньодержавна консолідованість), яка б забезпечила її входження у світовий простір та дала б можливість розробити відповідну модель геополітичного позиціонування; можливостей модернізації основних сфер суспільного життя, що і визначає її конкурентоспроможність у світі та можливість перетворення на повноправного суб’єкта глобалізаційного розвитку.

Отримані наукові результати в контексті дисертаційного дослідження дали змогу запропонувати окремі практичні рекомендації для органів державної влади України.

1. З метою подолання глобалізаційних викликів суспільного розвитку доцільно:

а) запровадити механізми злагодженої системи співробітництва між державами (механізм стратегічного партнерства);

б) створити відповідні державно-управлінські структури (Міністерство глобалізаційної політики України, Міністерство боротьби з тероризмом України), посилити діяльність спецслужб щодо забезпечення протидії глобалізаційним викликам;

2. З метою посилення суспільної та міждержавної стабільності необхідно:

а) розробити Національну програму забезпечення державної стабільності в умовах глобалізації, Програму збереження соціокультурної індивідуальності України, що включало б створення організаційно-управлінських структур, які мають забезпечити відповідну координацію розгортання глобалізаційних процесів;

б) створити: Міждержавну координаційну раду держав, яка б чітко виписала критерії збігу та розбіжностей інтересів між державами, а відповідно до цього дозволила розробити оптимальну формулу взаємодії та розвитку держав в умовах глобалізації; Центр з вивчення етнічних конфліктів в умовах глобалізації та Центр з вивчення проблем стратегічного розвитку, Національний комітет з питань попередження глобального тероризму.

3. З метою оптимізації функціонування перехідних суспільств в умовах впливу “глобальної демократії” доцільно розробити Концепцію внутрішньої та зовнішньої політики в сучасних глобалізаційних умовах, яка б виступала концептуальною основою для стратегії реалізації загальнонаціональних та міждержавних інтересів.

4. З метою оптимізації функціонування системи державного управління України в цілому запропоновано розробити: механізми захисту національного державно-управлінського ресурсу в умовах глобалізації; систему наукового моніторингу суспільних проблем; Стратегію захисту людського ресурсу в умовах глобалізації; Програму стратегічного розвитку України в умовах глобалізації; створити Громадську раду з питань глобалізаційного розвитку України.

5. Для подолання деструктивних проявів впливу глобалізації на систему державного управління України запропоновано: а) сформувати державну політику перспективного розвитку; б) розробити та прийняти Державну програму попередження глобальних ризиків; в) Програму підтримки життєдіяльності мігрантів в умовах глобалізації; г) Національну програму подолання глобальних проблем (поклавши її реалізацію на відповідні міністерства та відомства); д) Національну стратегію розвитку України в умовах глобалізації (у межах якої мають бути чітко виписані основні критерії розвитку України в умовах глобалізації); є) провести громадські слухання з питань впливу глобалізаційних викликів на суспільний розвиток.

3.

За 10 років Україна зробила важливі кроки для відходу від системи центрального планування в бік ринкової економіки. Ціни лібералізовані, як і режим торгівлі та обміну валюти. Значний прогрес зроблено в приватизації малих та середніх підприємств.

В той же час економіка України досі не може вийти з глибокої економічної кризи. Вона залишається другою після Туркменістану країною з перехідною економікою, де до цього часу спостерігається падіння ВВП, хоча його темпи за останні роки уповільнилися. В Україні спостерігаються також високі темпи спаду обсягів промислового виробництва і товарів народного споживання.

Має місце таке негативне явище, як зниження питомої ваги нагромадження основного капіталу і збільшення частки приросту оборотних коштів. Це свідчить про скорочення інвестиційних можливостей держави. Хоча, починаючи з 2000 року ситуація дещо поліпшилася: були зареєстровані випереджаючі темпи зростання виробництва промислової та сільськогосподарської продукції.

Протягом останніх років на тлі значного спаду виробництва сталися негативні структурні зміни. Якщо 1990 року частка базових галузей (електроенергетика, чорна металургія, паливна промисловість) становила близько 20 відсотків промислового виробництва, що відповідало показникам розвинутих країн, то 1998 року цей показник зріс до 52,7 відсотка, зокрема, на підприємствах чорної металургії – до 24,6, паливної промисловості – до 12,1, електроенергетичної – до 16,0, тобто в загальному обсязі промислового виробництва 1998 року порівняно з 1990-им збільшилась частка таких галузей, як електроенергетика – майже в 2,5 рази, паливна промисловість – в 2 рази та чорна металургія - теж удвічі.

Ця ситуація не змінилась і до початку 2000 року. Водночас частка машинобудування зменшилась у 3 рази. Промислове виробництво загалом за цей період скоротилося на 73,5 відсотка. Причинами незадовільної роботи промисловості є криза платежів, значний податковий тиск, брак коштів, високі кредитні ставки та низький попит на продукцію.

В таких складних економічних умовах зростає роль ринкової політики трансформації, яка спрямована на модернізацію і структурну перебудову виробництва, задоволення соціальних потреб населення, подолання не конкурентоспроможності українських товарів на зовнішніх ринках.

У подоланні економічної кризи, в розвитку ринкових відносин важлива роль належить регіонам, де реалізується безпосередньо ринкова політика, тобто формується регіональна політика ринкової трансформації (РПРТ). Але втілення її в життя в значній мірі визначається регіональними факторами і передумовами, які сприяють або розвитку ринкових відносин або гальмують його і впливають на реалізацію РСЕП.

Під регіональною політикою ринкової трансформації розуміємо сукупність заходів, спрямованих на здійснення ринкових реформ в регіоні з врахуванням відмінностей в їх економічній дієздатності.

Стосовно регіональних відмінностей, то вони зумовлені як природними факторами (наявністю сировинних ресурсів, кліматом, родючістю ґрунтів), так і економічними характеристиками (ефективністю, місцем у національній економіці, рівнем транспортних витрат, вартістю праці та капіталу, оснащеністю об'єктів інфраструктури) (рис. 1).

Існуючі регіональні відмінності впливають на ефективність господарювання в регіоні, на можливості його економічного зростання. Саме з відмінностями в господарських структурах, соціально-економічному потенціалі регіонів пов'язані перспективи реформування їх економік. До цього необхідно додати наявність політичної волі до ринкових трансформацій як на рівні центральної, так і місцевої влади.

Воснові регіональної політики ринкової трансформації лежить уявлення про ефективний розподіл факторів виробництва між альтернативними цілями їх використання (алокація). Алокаційний ринковий механізм, а з ним і регіональна політика ринкової трансформації націлені на подолання недосконалості та негнучкостей як централізовано-планового управління, так і ринкових принципів функціонування.

Метою регіональної політики ринкової трансформації є створення в регіонах належних умов для конкуренції, максимального використання регіональних конкурентних переваг, активізації внутрішніх джерел економічного зростання, створення сприятливого економічного клімату.

Взагалі політика ринкової трансформації визначається переходом до формування нової економічної системи, головним критерієм розвитку якої стають ціни світового ринку, що призводить до переоцінки поняття ефективності функціонування як галузей, так і регіонів.

Регіональна політика ринкової трансформації безпосередньо визначається закономірностями утворення і функціонування регіональних ринків, в рамках яких формуються інтереси і взаємовідносини суб'єктів ринкових факторів економічного ризику, дослідженням інфраструктурного забезпечення відносин регіонального ринкового простору і впливу зовнішньоекономічної діяльності на розвиток регіональних ринків.

Регіональна політика ринкової трансформації безпосередньо пов'язана з РСЕП, вона передбачає:

• формування інвестиційно-привабливого клімату в регіоні:

• акумулювання і накопичення фінансових ресурсів за рахунок раціонального використання природно-ресурсного 1 виробничо-інноваційного потенціалу регіону;

• формування фінансової системи, орієнтованої на вирішення проблем соціально-економічного розвитку регіону.

Функціональна структура регіональної політики ринкової трансформації передбачає:

• економічне зростання. Вважається, що оптимальна аллокація факторів виробництва в економічному просторі сприяє добробуту суспільства. Вклад регіонів у виробництво ВВП повинен відповідати їх економічному потенціалу. Для економічного зростання необхідна селективна підтримка окремих регіонів з боку держави. Наприклад, в одних регіонах це може бути цілеспрямоване стимулювання створення нових робочих місць, в інших – пряме інвестування в нові сфери діяльності та інфраструктуру з тим, щоб посилити їх привабливість як місце розміщення капіталу;

• гомогенність (однорідність) національного економічного простору. Ця мета регіональної ринкової політики передбачає уникнення міжрегіональних диспропорцій у добробуті і доходах, щоб регіони були однаково доступні для господарської діяльності;

• стабільність. Мета полягає у зменшенні кон’юнктурної та структурної уразливості регіонів. В значній мірі реалізація мети пов'язана із господарською структурою регіонів, ефективність якої забезпечує доходи і зайнятість населення. На етапі трансформації економіки регіонів формування такої структури безпосередньо пов'язане з реструктуризацією їх господарства. Необхідно створити сприятливі умови для залучення робочої сили в галузі виробництва;

• формування життєздатного конкурентного середовища. У регіонах де переважає важка промисловість, яка мало піддається перебудові, спад виробництва буде тривалішим. Важливим є структурна регіональна ринкова політика, яка б передбачала державну селективну та інвестиційну підтримку окремих галузей і підприємств. Таким чином, необхідне здійснення ринкове орієнтованої структурної політики як частки регіональної ринкової політики. Консервація старої виробничої структури блокує створення конкурентного середовища в регіоні;

• інвестиційна привабливість. Орієнтація господарського розвитку регіонів на посилення привабливості виробництва для іноземного і національного капіталу наоснові створення ринку капіталу і робочої сили.

Формування регіональної ринкової політики трансформації безпосередньо пов'язане з децентралізацією функцій управління на основі оптимального поєднання розподільчих і ринкових методів управління; перерозподілу бюджетних надходжень (бюджетного регулювання) між центром і регіонами.

Центральні органи влади залишають за собою функцію з прийняття рішень у галузі законодавства, розробки загальних принципів економічної політики, які пов'язані із збереженням єдиного економічного простору і підтримкою територіальної цілісності держави.

Таким чином, модель політики соціально-економічного розвитку регіону повинна виходити з якісно нової концепції і наступних методологічних принципів:

• визначення пріоритетності соціальних цілей;

• визначення регіону як територіальної складно утвореної цілісності, яка функціонує при міждержавних і міжрайонних економічних зв'язках щодо розподілу і споживання товарів та послуг;

• визнання відносної самостійності економічних, соціальних, духовних, національних та інших інтересів регіону;

• координація діяльності економічно незалежних суб'єктів виробництва на регіональному рівні, єдність сукупності умов і факторів функціонування яких визначає саморегулювання регіонів;

• необхідність створення системи ефективного господарювання в регіоні будь-якого рангу, яка б забезпечила економічні, соціальні, екологічні умови життєдіяльності населення;

• в умовах ринкової системи господарювання більш високим стає рівень схоластичності, невизначеності соціально-економічного розвитку.