Семінарське заняття 9-10 Тема: Державне управління в окремих сферах суспільного розвитку

1. Державне регулювання економіки, його цілі, функції, об’єкти.

2. Роль держави у розвитку підприємництва.

3. Засоби впливу на розвиток промислового і сільськогосподарського виробництва, сфери обігу і торгівлі.

4. Управління зовнішньоекономічним сектором.

5. Особливості управління соціальною сферою. Соціальна політика держави: необхідність, сутність, цілі та принципи.

6. Моделі соціальної політики. Методи впливу держави на розвиток соціальних відносин.

7. Державне управління в адміністративно-політичній сфері. Види політики держави, їх цілі, принципи формування, інструменти реалізації.

8. Національна безпека та державне управління.

9. Специфіка управління у сфері культури та ідеології.

10. Державне управління у сфері освіти, молодіжної політики, культури, науки, туризму, спорту, охорони здоров’я.

11. Державне управління і сфера особистого життя людини.

-------------------------------1--------------------------------

Державне регулювання економіки: необхідність, суть, функції, цілі та об'єкти

Державне регулювання економіки — це система заходів задля здійснення підтримуючої, компенсаційної та регулюючої діяльності держави, спрямованої на створення нормальних умов ефективного функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем розвитку національної економіки й всього суспільства. Підтримуюча діяльність держави (підтримка функціонування ринку) передбачає: правове забезпечення ринкової діяльності, створення ринкової та виробничої інфраструктури, підтримання конкурентного середовища тощо. Компенсаційна діяльність держави покликана компенсувати (лат. — зрівноважувати) недоліки або негативні наслідки функціонування ринку шляхом проведення антимонопольних та екологічних заходів, організації системи захисту для непрацездатних та малозабезпечених верств населення, боротьби з безробіттям тощо. Регулююча діяльність держави передбачає регулювання економічних та соціальних відносин з метою реалізації певних цілей.

Макроекономічна ефективність означає: забезпечення зростання продуктивності праці у суспільному виробництві на основі його технічного і технологічного оновлення, вдосконалення організації й управління; збалансований, пропорційний розвиток економіки; повне та оперативне задоволення соціально-економічних потреб суспільства. Реалізація соціальних цілей розвитку суспільства передбачає забезпечення: соціальної справедливості; ефективної зайнятості; екологічної рівноваги; задоволення соціально-культурних, духовних потреб населення. Основні функції державного регулювання економіки Цільова — полягає у визначенні цілей, пріоритетів (лат. prior — перший, перевага) і основних напрямків розвитку національної економіки. Стимулююча передбачає формування регуляторів, здатних ефективно впливати на діяльність господарюючих суб'єктів (їхні інтереси) і стимулювати економічні процеси у бажаному для суспільства напрямку. Нормативна (регламентуюча) — держава за допомогою законів, законодавчих актів і нормативів встановлює певні правила діяльності для суб'єктів економіки, визначає правовий простір. Коригуюча — зводиться до коригування (лат. — виправляти) розподілу ресурсів в економіці з метою розвитку прогресивних процесів, усунення легативних екстерналій і забезпечення нормальних соціально-економічних умов життя суспільства. Соціальна — передбачає регулювання державою соціально-економічних відносин (наприклад, між підприємцями і робітниками), перерозподіл доходів, забезпечення соціального захисту та соціальних гарантій, збереження навколишнього середовища тощо. Безпосереднє управління неринковим сектором економіки — це регулювання державного сектору економіки, створення суспільних товарів і благ. Контролююча — означає державний нагляд і контроль за виконанням і дотриманням законів, нормативних актів, економічних, екологічних та соціальних стандартів тощо. Мінімальні функції держави: створення правової бази; захист конкуренції; забезпечення економіки необхідною кількістю грошей; мінімізація негативних екстерналій; розподіл і перерозподіл доходів; виробництво суспільних товарів і благ. Державне регулювання економіки — це управління соціально-економічним розвитком країни, тобто сукупність заходів державного впливу на об'єкти і процеси з метою певного спрямування господарської діяльності суб'єктів національної економіки, узгодження їхніх інтересів і дій для реалізації певних цілей. Складові (етапи) процесу управління розвитком національної економіки: макроекономічний аналіз; початкові стадії макроекономічне прогнозування; j управління планування соціально-економічного розвитку країни; макроекономічне програмування; організація і регламентація дій суб'єктів національної економіки; стимулювання бажаних процесів; оперативне регулювання; контроль за дотриманням правил і норм економічної поведінки суб'єктів; національне рахівництво. Об'єкти державного регулювання економіки — сфери, галузі, регіони, а також явища, ситуації та умови соціально-економічного життя країни, де виникли або можуть виникати проблеми, які не вирішуються автоматично або невідкладно, як того вимагають умови нормального функціонування економіки й підтримання соціальної стабільності. Конкретні об'єкти ДРЕ: економічний цикл; структура економіки; умови нагромадження та інвестиційна діяльність; науково-технічний прогрес та інноваційні процеси; грошовий обіг та інфляція; ціни; платіжний баланс; блок соціальних проблем (зайнятість і доходи населення, підготовка і перепідготовка кадрів, соціальний захист тощо); умови конкуренції; навколишнє середовище (екологічні проблеми); регіони. Щодо названих об'єктів держава проводить відповідну економічну політику.

-------------------------------------------2------------------------------------ Правове регулювання держави та її роль у розвитку підприємництва

Проблема державного регулювання підприємництва досить гостро стоїть на даному етапі економічного розвитку України. Необхідно визначити оптимальний ступінь державного втручання у підприємницьку діяльність з тим, щоб з одного боку забезпечити ефективне функціонування приватного сектора економіки та отримання ним високих прибутків, а з іншого – створити передумови для збалансованого росту економіки країни загалом та підвищення рівня добробуту громадян. Актуальність даної теми полягає в значній відповідальності держави щодо розвитку й стимулювання підприємницького сектора, який поступово розширюється, зокрема, бажання України цілковито інтегруватися у світову економічну та політичну спільноту, що потребує переосмислення основних принципів ведення бізнесу і ролі держави у цьому процесі. Підприємницька діяльність в Україні регулюється Конституцією України, яка гарантує право займатися підприємницькою діяльністю, не забороненою законом [1, ст. 42]. Підприємництво – це багатогранне соціально-економічне явище, де кожен з безпосередніх учасників має можливість знайти своє місце, а зовнішні учасники процесу отримати позитивні результати: держава – економічне зростання, збільшення ВВП та числа робочих місць; місцева влада – податки; громадяни – стабільність та добробут. Усі країни світу абсолютно впевнені у необхідності створення сприятливих умов для розвитку бізнесу та зменшенню адміністративних бар’єрів. На світовому рівні підприємництво є способом участі мільйонів людей як в економічному житті власних країн, так і в міжнародному розподілі праці. В Україні процес формування законодавчої бази в сфері малого та середнього підприємництва пройшов декілька етапів. На різних етапах розвитку нашої держави по різному будувалась і державна політика розвитку підприємництва [4, с.60]. Реальне формування такої політики в Україні пройшло 4 етапи. Перший розпочався з прийняття 7 лютого 1991 року Верховною Радою України Закону України "Про підприємництво", другий – схвалення Кабінетом Міністрів України Концепції державної політики розвитку малого підприємництва у 1996 році, третій етап – після прийняття указу Президента України “Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності” в лютому 1998 р. і з 1 січня 2004 року – четвертий етап – почали діяти нові нормативно-правові акти: Цивільний кодекс України і Господарський кодекс України, нововведення які зачіпають кожен суб'єкт підприємництва. На сьогоднішній день формується новий етап у розвитку підприємництва, оскільки, Верховна Рада України приймає новий Податковий кодекс, який, в принципі, спрямований на знищення малого та середнього бізнесу, але до чого він приведе підприємницьку діяльність нашої країни покаже час. Важливо усвідомлювати, що для нормального функціонування підприємницького середовища мають бути забезпечені такі обов’язкові умови: • стабільна національна кредитно-грошова система; • пільгова система оподаткування, що сприяла б швидкому припливу фінансових коштів у сферу бізнесу; • активно діюча система інфраструктурної підтримки підприємницької діяльності (комерційні банки, товарно-сировинні біржі, страхові компанії, науково-консультативні та навчальні центри загального розвитку підприємництва, менеджменту, маркетингу тощо); • державна підтримка підприємництва в галузі фінансів і матеріально-технічного забезпечення (особливо під час започаткування та становлення); • ефективний захист промислової та інтелектуальної власності; • спрощена процедура регулювання підприємницької діяльності державними органами управління національним господарством; • правова захищеність підприємництва; • формування в суспільстві привабливого іміджу підприємництва, толерантного ставлення до його тимчасових невдач [3, с.36]. Більшість українських підприємців вважають, що проблемою в плані якості управління є: • проблеми з оподаткуванням; • нечесна конкуренція і різноманітні дескридитаційні технології і штрафи; • регулювання господарської діяльності; • неадекватна інфраструктура; • проблеми з отриманням грошей; • незабезпеченість прав власника. Що стосується проблем оподаткування, досвід свідчить, що нестабільність податкового законодавства і велику кількість податків лагодять перешкоди більше, ніж сам рівень податків. Проблема податків – це, перш за все, проблема державної політики. Податки повинні сприяти залученню інвестицій, національному прогресу, вирішувати питання конкурентноздатності української продукції. Складова частина цієї проблеми – моральність існуючої системи податків, взаємин між державою в особі податкової адміністрації і платника податків, адміністрування податків. Все це приводить до появи тіньового сектора, який «командує» сьогодні не лише економічним полем, але, на жаль, і політикою в українській державі. Державна політика сприяння розвиткові підприємницької діяльності, метою якої є економічне зростання, завжди повинна поєднувати в собі як регулятивні, так і дерегулятивні функції. Важливою передумовою успішного розвитку підприємництва в Україні має стати створення ефективного механізму державного регулювання підприємництва. Зарубіжний досвід і аналіз вітчизняної практики розвитку підприємницьких структур свідчать, що державна підприємницька політика має включати такі складові державного регулювання всіх тих процесів, що відбуваються в підприємницькому середовищі та є формотворчими його чинниками: • політика роздержавлення та приватизації; • конкурентна або антимонопольна політика; • інститут банкрутства суб’єктів підприємництва тощо [6, с.207]. Унаслідок реформування відносин власності в Україні передбачається, що в деяких галузях національного господарства, зокрема в легкій і харчовій промисловості, сільському господарстві, торгівлі та сфері побутового обслуговування, питома вага недержавного сектору економіки (кількісно) становитиме 95—100%. У цілому в промисловості кількість підприємств недержавного сектору має перевищувати 75% з обсягом виробленої продукції понад 50%. У таких країнах, наприклад, як США, частка державного сектору становить 10%, Германія — 20%, Франція — 40%, Швеція — 50%, Данія — 60%. Це доводить, що і державний сектор спроможний бути висококонкурентним та ефективним, якщо він функціонує за законами ринку, а не розраховує на бюджетне фінансування та різного роду пільги. Другим формотворчим чинником становлення підприємницького середовища є конкурентна (антимонопольна) політика держави, політика, що спрямована на запобігання монопольній діяльності, на її обмеження та припинення, а отже, — на розвиток цивілізованої конкуренції. Третім формотворчим чинником, що сприяє формуванню підприємницького середовища в Україні, є інститут банкрутства — загальний інструмент підприємницької політики, що виявляє неефективну діяльність підприємницьких структур, їхню неспроможність розрахуватися з державою та кредиторами, гарантуючи захист інтересів останніх та розробляючи заходи для запобігання банкрутству. Роль держави як суб’єкта підприємницького процесу може бути різною залежно від суспільних умов, ситуації, яка склалась у сфері ділової активності, і тих цілей, які ставить перед собою держава. Залежно від конкретної ситуації держава може бути: • «гальмами» розвитку підприємництва, коли вона створює украй не сприятливі умови для розвитку підприємництва або навіть забороняє його; • стороннім спостерігачем, коли держава прямо не протидіє розвитку підприємництва, але в той же час і не сприяє цьому розвитку; • прискорювачем підприємницького процесу, коли держава веде постійний і активний пошук заходів по залученню до підприємницького процесу нових економічних агентів (нерідко така цілеспрямована діяльність держави викликає "вибух" підприємницької активності і приводить до "буму" підприємництва) [5, с.63]. Підводячи підсумки, з вищесказаного можна зробити такі висновки: Підприємницька діяльність – це додаткові надходження до державного бюджету, нові робочі місця, розширення виробництва товарів і послуг як промислового, так і побутового призначення, запровадження ноу-хау та інших досягнень науково-технічного прогресу і, нарешті, – підвищення добробуту населення. Необхідно сказати, що роль держави у розвитку підприємництва може бути різною : стримуючою, прискорюючою або бути стороннім спостерігачем, залежно від тих цілей, які вона перед собою ставить. Податкові і регулювальні норми після ухвалення повинні залишатися стабільними хоча би протягом певного терміну, що позитивно відіб'ється на розвитоку підприємництва. Цивілізовані взаємовідносини між державою і підприємцями повинні мати взаємодоброзичливий, вимогливий та економічно – соціально вигідний характер. Звісно ж ці відносини не були і не можуть бути рівними і безхмарними. Однак, державне втручання мусить розглядатися господарчими суб'єктами всіх рівнів не просто як складова частина ринкового господарства, але, насамперед, як об'єкт власного економічного інтересу.

--------------------------------------3-----------------------------------------

Сутність, цілі та засоби релізації державної промислової торгівлі:

для подальшої переробки та продажу.

-----------------------------------------4--------------------------------------

В умовах ринкової економіки держава має виконувати певні функції, які компенсують так звані "відмови ринку", тобто регулювати ті сфери господарського життя, у яких ринок є безсилим. Для виконання таких функцій держава здійснює економічну політику із забезпечення країни суспільними благами, з підтримки досконалої конкуренції та боротьби з монополізмом, регулювання зовнішньоекономічного сектору та ін.

Зовнішньоекономічна політика є частиною економічної політики, яка у свою чергу є складовою політики держави взагалі, її цілі мають бути сумісними з цілями економічної політики та політики взагалі. Так само зовнішньоекономічні заходи мають бути сумісними із загальним політико-економічним та суспільно-політичним ладом у суспільстві. Певні зовнішньоекономічні цілі можуть розглядатися тільки як засіб або проміжна мета для досягнення стратегічної загальноекономічної або загальнополітичної цілі.

Під зовнішньоекономічною політикою розуміють політичне оформлення міжнародних економічних зв'язків країни. При цьому міжнародні економічні відносини охоплюють всі економічні операції, які здійснюються між господарськими суб'єктами країни та їх іноземними партнерами (зокрема імпорт та експорт товарів, капіталу, послуг, а також транскордонний рух робочої сили та грошей).

Основою зовнішньоекономічної політики є теорія міжнародної економіки, яка займається визначенням основ зовнішньоекономічних операцій та досліджує їх вплив на господарські події в країні і за кордоном. Одержані при цьому знання є основою для формулювання цілей та прийняття рішень для ефективної зовнішньоекономічної політики.

Основними цілями зовнішньоекономічної політики держави є:

- створення сприятливих економічних та організаційно-правових умов для суб'єктів економіки у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;

- забезпечення раціонального входження економіки країни у міжнародний поділ праці (пошук власного місця у світо-господарській структурі);

- реалізація конкурентних переваг країни;

Нормативно-правове забезпечення ЗЕД підприємств

- підвищення конкурентоспроможності економіки на основі структурної перебудови та модернізації виробництва;

- розвиток орієнтованого на експорт сектору економіки, розширення експортного потенціалу країни;

- раціоналізація експортно-імпортних операцій;

- досягнення зовнішньоекономічної рівноваги.

Зовнішньоекономічна політика держави має відповідати

таким принципам:

- адекватність національним інтересам;

- врахування вимог сучасного процесу глобалізації;

- паритетність у відносинах з іншими державами;

- відповідність міжнародній практиці і законодавству;

- демократизація, демонополізація та деідеологізація зовнішньоекономічних зв'язків;

- селективна підтримка експортного виробництва на основі критеріїв ефективності.

Залежно від зовнішньоекономічної доктрини, цілей і участі держави в регулюванні зовнішньоекономічних відносин, його методів та інструментів розрізняють два основні види зовнішньоекономічної політики:

- фритредерство - політика вільної торгівлі з метою лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, забезпечення вільного доступу на національний ринок товарів, капіталів, робочої сили тощо;

- протекціонізм - політика держави, спрямована на захист національної економіки від іноземної конкуренції.

Прагнення до вільної торгівлі є теоретично обґрунтованим. Класична теорія зовнішньої торгівлі стверджує, що запровадження вільної торгівлі підвищує добробут тих країн, які беруть у ній участь, і сприяє оптимальній алокації факторів виробництва та до вирівнюванню їх оплати. Оскільки мета вільної торгівлі є не тільки суспільно-політично, але й економічно раціональною, то через її реалізацію проявляються в повному обсязі переваги міжнародного поділу праці.

Політика вільної торгівлі реалізується шляхом усунення всіх торговельних бар'єрів і відповідає ліберальній організації суспільства. Організаційно-політично ця мета кореспондується з уявленнями класичного лібералізму та сучасного неолібералізму та означає вільне функціонування ринкового господарства.

Мета вільної торгівлі для багатьох країн має характер ідеального стану, до якого в реальності ще дуже далеко, і проти принципів якого виступають певні політичні сили. Однак мета вільної торгівлі мала значний вплив на формування міжнародного торговельного порядку після Другої світової війни і до сьогодні є орієнтиром, на який рівняються у своїй зовнішньоекономічній політиці більшість країн.

На практиці стан вільної торгівлі сьогодні забезпечується в рамках інтеграційних об'єднань. Економічна інтеграція народного господарства з економікою інших країн передбачає об'єднання (злиття) багатьох національних економік в один більш чи менш єдиний спільний економічний простір. При цьому бажаний ступінь єдності визначає ступінь інтеграції та її конкретні форми. Як свідчить світовий досвід, процес інтеграції проходить певні етапи.

Перший етап - укладення преференційних торгових угод. Такі угоди можуть підписуватися або на двосторонній основі між окремими державами, або між уже існуючим інтеграційним угрупованням і окремою країною або групою країн. Відповідно до них країни забезпечують режим сприяння одна одній, порівняно з третіми країнами. Ніяких міждержавних органів для керування преференційними угодами не створюється.

Другий етап - створення зони вільної торгівлі, що передбачає вже не просто скорочення, а повне скасування митних тарифів у взаємній торгівлі за умови збереження національних митних тарифів у відносинах з третіми країнами.

Третій етап - створення митного союзу - погоджене скасуванням групою країн національних митних тарифів і введення загального митного тарифу та єдиної системи нетарифного регулювання торгівлі щодо третіх країн. Митний союз передбачає безмитну внутрішньоінтеграційну торгівлю товарами і послугами та повну свободу їх переміщення усередині регіону.

Четвертий етап - створення спільного ринку - країни, що інтегруються, домовляються про вільний рух не тільки товарів і послуг, але і факторів виробництва - капіталу і робочої сили. На цьому етапі усуваються всі торговельні обмеження, а також обмеження, які заважають вільному переміщенню факторів виробництва.

П'ятий етап - створення економічного союзу, що передбачає поряд з єдиним митним тарифом і свободою руху товарів та факторів виробництва координацію макроекономічної політики й уніфікацію законодавства у ключових галузях - валютній, бюджетній, грошовій. Уряди узгоджено відмовляються від частини своїх функцій і тим самим поступаються частиною державного суверенітету на користь наддержавних органів.

Принципово можливим є існування і шостого етапу інтеграції - політичного союзу, що передбачає передачу національними урядами більшої частини своїх функцій у відносинах з третіми країнами наддержавним органам. Це фактично означає створення міжнародної конфедерації і втрату суверенітету окремими державами. Однак жодне інтеграційне угруповання не тільки не досягло такого рівня розвитку, але навіть не ставить перед собою подібних завдань.

Хоча економічна інтеграція однозначно підвищує рівень добробуту в країнах-членах за рахунок усунення перешкод для мобільності факторів виробництва, зниження витрат на зовнішньоекономічні операції та прискорення процесу оптимізації загальноекономічної алокації в рамках спільного інтеграційного простору, її не можна обґрунтувати виключно з економічних позицій. Чим вищим є досягнутий ступінь інтеграції, тим вищі інституціональні витрати інтеграції, насамперед політичні, у формі відмови від національного суверенітету.

Політика протекціонізму, на відміну від вільної торгівлі, передбачає активне втручання держави у функціонування зовнішньоекономічного сектору. При цьому застосовується сукупність правових, фінансово-економічних і організаційно-управлінських форм, методів та інструментів, за допомогою яких держава стимулює, координує і регламентує діяльність суб'єктів у сфері зовнішньоекономічних зв'язків відповідно до конкретних цілей та завдань.

--------------------------------5------------------------------