5. Особливості управління соціальною сферою. Соціальна політика держави: необхідність, сутність, цілі та принципи.

  Галузі, що надають різноманітні (матеріальні і духовні) послуги для населення, утворюють соціальну сферу. Серед них виділяють галузі соціальної, управлінської та ринкової інфраструктури.

Управління - це неодмінна внутрішня властивість соціальної сфери. Вона має загальний характер і випливає із визнання того, що людина є явищем соціальним, завжди належить до визначеної суспільної системи, класу, соціальної групи, які висувають до неї певні етичні, правові й інші вимоги, ставлять його вчинки у певні рамки пануючих у ній економічних і суспільних відносин. У соціальній сфері діють два типи механізмів регулятивних впливів - спонтанний і свідомий. Причому на якій би стадії розвитку не перебувало суспільство, воно не в змозі абсолютно звільнитися від стихійної сили. Спонтанний механізм управління соціальною сферою виявляється в неупорядкованому впливі складної і суперечливої сукупності факторів, умов на процеси відтворення населення, їхнього переплетення, зіткнення. Ці впливи прокладають собі дорогу як загальна тенденція, що має вірогідний, схоластичний характер (наприклад демографічні процеси народжуваності, смертності, одруження).

Свідомі фактори управління пов’язані із цілеспрямованою соціальною діяльністю людей, що здійснюється через специфічні суспільні інститути (суб’єкти управління) - систему органів і організацій, що забезпечують свідомий вплив на соціальну сферу з метою досягнення визначених результатів. На державному рівні це міністерства соціального профілю (Міністерство праці та соціальної політики України, Міністерство охорони здоров’я, заклади соціального захисту), на регіональному рівні - відповідні органи управління, на місцевому - міські і районні органи влади, різні установи і служби соціальної допомоги на місцях. На соціальні процеси в суспільстві на всіх його рівнях впливають політичні, громадянські і релігійні організації.

Ступінь емансипації кожного конкретного суспільства до стихійного впливу, так само як і сила, ефективність його протидії стихійним факторам, має конкретно-історичний характер. Межі цілеспрямованого впливу на соціальне середовище, його зміст, цілі і принципи залежать від сутності суспільства, від пануючих у ньому економічних відносин, політичних інститутів. Свідоме управління здійснюється в інтересах класу або соціальної групи. Відповідно до своїх інтересів пануюча спільність створює систему суспільних інститутів, органів і організацій, покликаних здійснювати управлінські, регулятивні впливи на суспільство. Суб’єктивні фактори таких впливів у процесі суспільного прогресу зазнали глибоких змін - від управління за допомогою емпіричних, з безпосереднього досвіду одержуваних і переданих з покоління в покоління, традицій, звичаїв у первісному суспільстві до свідомого управління соціальними відносинами і процесами. При цьому залишається нагальною потребою удосконалення управління соціальним відтворенням реального життя, що, у свою чергу, обумовлює вимоги до соціального пізнання істотних, стійких зв’язків, що виражають інваріантний спосіб організації соціальної сфери у визначену цілісність, яка характеризує способи збереження її стабільності і розвитку.

Соціальна сфера містить у собі складний клубок переплетень причинних зв’язків, взаємодій. Наприклад, такий компонент, як соціальна інфраструктура, причинно пов’язаний з іншими компонентами соціальної сфери і безпосередньо відповідає за ті або інші характеристики системи в цілому. Його функції обумовлені конкретними особливостями структури населення, його психологічними і національно-етнічними традиціями, ціннісними орієнтаціями й установками. Компоненти соціальної сфери нерівноцінні з погляду їхнього місця і ролі в цілісному життєіснуванні, самореалізації цілей та інтересів тієї або іншої групи. Разом з тим структурні елементи соціальної сфери не взаємозамінні. Тому дослідження соціальної сфери передбачає не тільки вивчення структурних характеристик, а й розкриття функціональної динаміки, перспектив розвитку соціальної сфери.

Соціальна політика — це комплекс соціально-економічних заходів держави та місцевих органів влади, спрямованих на захист населення від безробіття, зростання цін, знецінення трудових заощаджень і т. ін. (рис. 13. 3.). У межах соціальної політики забезпечується необхідний мінімум споживання, перерозподіляються доходи, обмежується безробіття, гарантується підтримка сім'ї, забезпечення житлом, підвищення рівня освіти та культури. Відмічається, що ступінь нерівності в доходах менша в країнах, де держава ширше використовує перерозподіл національного доходу на користь найбідніших верст через систему оподаткування та державні видатки. В державних бюджетах цих країн передбачаються більші видатки на скорочення реальної нерівності яка формується ринком. Тобто залучаються неринкові чинники регулювання, такі як готівкові та безготівкові трансфертні виплати, різні види допомоги малозабезпеченим. В більшості розвинених країн питома вага коштів, що надходять до бідних верств населення, в загальному обсязі соціальних виплат складає 19 % при низькій кількості такого населення. На основі перевірки потреб населення державні програми підтримки доходів набувають форми додаткових виплат, які гарантують мінімальний доход, що наближається до межі бідності. Державна допомога доповнюється також комунальними трансфертами, тобто місцевими системами допомоги. Особливу стурбованість викликають групи, які найменшою мірою можуть самі себе забезпечити, — це стосується осіб літнього віку і дітей. Допомога найбільш незахищеним верствам населення повинна гарантувати задоволення мінімальних потреб, зокрема в продовольстві. Для вирішення проблеми недоїдання використовуються програми додаткового харчування, у відповідності з якими продовольство виділяється безпосередньо саме тим групам, для яких ризик шкоди здоров'ю є найбільшим, наприклад: вагітним жінкам, дітям і особам літнього віку. Такі програми повинні тісно координуватися з наданням послуг первинної охорони здоров'я, оскільки недоїдання відображає не тільки нестачу продовольства, але й наявність захворювань. Визначальна лінія соціального забезпечення періоду реформування полягає в створенні системи допомоги не лише для осіб літнього віку і нездатних заявити про себе на ринку праці, а й для широких верств населення з низькими доходами, але в межах схеми, яку можливо фінансово підтримати. Досвід демонструє, що політика соціального захисту малозабезпеченого, але працездатного населення має тимчасовий характер. Різні види часткового субсидування, зусилля, спрямовані на скорочення безробіття, є, з одного боку, наслідками, а з іншого боку — необхідністю перехідної економіки. Від тимчасових заходів потрібно поступово відмовлятися у міру того, як набирають силу і швидкість ринкові механізми, оскільки дія цих заходів пов'язана з втручанням держави в процес ціноутворення і в ринок праці. У контексті всього зазначеного пасивність та фінансова неспроможність існуючої соціальної політики обумовлюється надмірно великою кількістю цілей і малою кількістю засобів їх досягнення.Вважається, що обмежене коло цілей при визначенні завдань соціальної політики забезпечує більшу гарантію їх досягнення, а якщо кількість цілей перевищує кількість засобів, то виникають цільові конфлікти. Прикладами суперечності цілей є прагнення одночасно забезпечити високі соціальні гарантії і підвищити ефективність виробництва або збільшити державні трансферти і скоротити дефіцит бюджету тощо. Надмірна кількість цілей пояснюється нагромадженням невирішених проблем структурної перебудови економіки; тривалим спадом виробництва; безробіттям та масовою злиденністю населення; виникненням специфічних ситуацій, спричинених залишками адміністративно-командної системи. Недостатність засобів соціальної політики обумовлена слабко розвинутою ринковою інфраструктурою, відсутністю традицій регулювання ринкової економіки, недовірою населення до державних інституцій. Сучасна система засобів соціального захисту населення в перехідний період повинна включати два типи впливу: адаптаційний для працездатного та працюючого населення і соціально-захисний для непрацездатного та соціально слабкого населення. Основною метою соціального захисту є надання кожному члену суспільства, незалежно від соціального походження, національної або расової приналежності, можливості вільно розвиватися, реалізовувати свої здібності. Ефективна макроекономічна політика потребує соціальної політики у двох напрямках: здійснення макроекономічного засобу виходу на стійке економічне зростання шляхом використання зростання доходів населення як рушійної сили стабілізації вітчизняного виробництва, зміцнення внутрішнього ринку, формування власних джерел заощадження та інвестування; забезпечення для всіх верств населення реалізації головного принципу ринкової економіки — здатності до самозабезпечення.

--------------------------------------6-------------------------------

Соціальна політика — найважливіша сфера діяльності будь-якої держави, і в цій сфері нагромаджено значний досвід. Сучасні моделі соціальної політики відрізняються ступенем втручання держави в соціально-економічну сферу суспільства та ступенем соціальної захищеності громадян, забезпеченості свободи соціального вибору в різних верств населення та впливу соціальних процесів на економічний розвиток країни.

Найбільше нам знайома патерналістська соціалістична модель, основні характеристики якої — усебічна відповідальність держави за соціально-економічне становище своїх громадян, державна монополія в галузі виробництва, розподіли суспільних товарів і послуг, необхідних населенню, виховання почуття соціаль­ної захищеності, соціальної стабільності, лояльності громадян до своєї держави. При всіх позитивних якостях ця система, володіючи низькою економічною ефективністю, не в змозі забезпечити високий рівень добробуту всіх громадян, тому для неї також характерна система соціальних пільг і привілеїв для бюрократичної еліти і низький рівень забезпеченості й ліміти соціальних благ для основної маси населення. За цієї моделі також дуже висока залежність індивіда від держави: формується ідеологія утриманст­ва, утрачається ініціатива, і в підсумку — обмежується соціальна свобода. Повільний розвиток ринкових взаємин у соціальній сфері зумовлює слабку зацікавленість у результатах праці її працівників, низьку орієнтацію на споживача та практичну відсутність захисту його прав. Методи соціальної політики досить різноманітні — від адміністративних, економічних і до прямого насильства.

Шведська модель соціальної політики характеризується дуже великою відповідальністю й високим рівнем регулювання державою соціальної сфери. Іноді її називають «шведський соціалізм». Вона забезпечує високий ступінь соціальної захищеності громадян, але через властиву для всіх надзвичайно централізованих систем уніфікацію в соціальній сфері, надмір обмеженості свободи вибору для споживачів не користується популярністю, оскільки це розцінюється як істотні вади в системі західної демократії. Для шведської моделі характерний високий податковий тиск на підприємництво й населення, що також не особливо привабливо для інших країн.

Модель «держави добробуту» — типово ринкова модель з високим рівнем регулювання соціальної сфери. Держава, маючи за пріоритет ринкове господарство, бере на себе функцію забезпечення соціальної стабільності, забезпечує широкий спектр соціаль­них послуг, які ринок забезпечити не може. У «державі добробуту» високий рівень витрат на соціальні потреби, високі соціальні мінімальні стандарти, часто наближені до середніх показників у країні.

Модель соціально орієнтованого ринкового господарства ґрунтується на принципах вільної конкуренції, вільного вибору предметів споживання, свободи розкриття і процвітання особистості. За безумовного пріоритету економічної свободи ринку ця модель характеризується також високим ступенем захищеності громадян, що забезпечується за допомогою державного втручання через перерозподіл благ, податкову політику, правове забезпечення і т. ін. У цій моделі діє ціла система соціальних амортизаторів, що забезпечує рівень життя не нижче за межу бідності. При цьому держава завдання, що їх можуть вирішити самі громадяни, на себе не бере.

Ринкова модель відрізняється найбільшою соціальною жорсткістю. Як основний принцип тут діє пріоритет ринкових методів регулювання соціальної сфери перед методами прямого державного втручання. Вона характеризується роздержавленням соціаль­ної сфери, зведенням до мінімуму державних субсидій і дотацій та розширенням ринкових інструментаріїв у функціонуванні.

У нашій країні за стратегічної орієнтації на соціальне ринкове господарство домінує ринкова модель. Різкий перехід від патерналістської соціалістичної моделі до ринкової, від масового со- ціального захисту й розгалуженої мережі безкоштовних установ соціальної сфери до ринкових методів хворобливо переноситься населенням. До того ж ці моделі — ідеологічно чужі одна одній, оскільки в основі однієї — колективізм, а іншої — індивідуалізм. Більш м’які моделі «держави добробуту» і «соціального ринкового господарства», безумовно, полегшили б перехід до ринкових взаємин, але умови глибокої економічної кризи різко обмежують такі можливості.

Методи впливу держави на розвиток соціальної сфери:

— правове забезпечення соціального захисту населення, прий­няття відповідних законодавчих та нормативних актів;

— прямі державні витрати із бюджетів різних рівнів на фінан­сування соціальної сфери (розвиток освіти, науки, медичне обслу­говування, охорона навколишнього середовища тощо);

— соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій;

— впровадження ефективної прогресивної системи оподатку­вання індивідуальних грошових доходів населення;

— прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці; створення мережі центрів служб зайнятості й бірж праці;

— встановлення соціальних і екологічних нормативів і стан­дартів; контроль за їх дотриманням;

— державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем (боротьба з бідністю, освітні, медичні, екологічні та інші);

— державний вплив на ціни та цінотворення;

— обов'язкове соціальне страхування в різних формах;

— пенсійне забезпечення;

— розвиток державного сектору економіки та виробництво суспільних товарів і послуг;

— підготовка та перепідготовка кадрів;

— організація оплачуваних громадських робіт;

— соціальне партнерство.

→Державні соціальні стандарти — встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і норма­тиви або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій.

→ Державні соціальні гарантії — встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами мінімальні розміри опла­ти праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, які забезпечу­ють рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.

→ Прожитковий мінімум — вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

→Соціальні норми і нормативи — показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними, житлово-комунальними, соціально-культурними послугами.

Ринкова трансформація економіки України неможлива без створення надійної соціальної бази її здійснення.

→ Соціальна база ринкового реформування — соціальні вер­стви і групи, зацікавлені в проведенні реформ, які сприяють їхній реалізації шляхом трудової і політичної активності.

У широкому розумінні опорою реформування є середній клас. Його ключовими характеристиками є: особиста свобода, самостійна економічна діяльність, наявність власності, рівень доходів, про­фесія, спосіб і якість життя, роль у суспільстві.

-----------------------------------------7--------------------------------------

Управління в адміністративно-політичній сфері є різновидом державного управління, вираженого в цілеспрямованому й організуючому впливі, здійснюваному з метою забезпечення взаємодії, погодженості й упорядкування загальних дій людей, органів, підрозділів і служб в інтересах ефективного виконання поставлених перед ними завдань. Для управління в адміністративно-політичній сфері, як і для державного управління, здійснюваного Президентом, урядом та іншими органами виконавчої влади, законодавчими органами й органами місцевого самоврядування характерні наступні ознаки: а) здійснення загальнозначущих функцій; б) нормативно-розпорядницьке регулювання; в) підзаконний характер діяльності; г) використання владних повноважень. Управління в адміністративно-політичній сфері, здійснюване органами виконавчої влади, характеризується названими й, додатково, що випливають ознаками:

а) безперервний і оперативний характер діяльності; б) здійснення спеціалізованих функцій, що вимагають однакової технології; в) установлення юридико-функціональних режимів; г) діяльність ієрахічно побудованого апарата управління; д) застосування мер адміністративного (дисциплінарного) впливу; е) професійний апарат. Як і будь-який інший вид управління, управління в адміністративно-політичній сфері має системний характер і здійснюється в рамках соціальних управлінських систем. Разом із цим, управління в адміністративно-політичній сфері має свій специфічний характер, властивій тільки названій сфері і її складових. Всі вони носять політичний, захисний характер і прямо пов'язані з головними й фундаментальними функціями держави. Це в першу чергу оборона, безпека, зовнішня розвідка, іноземні справи, а також внутрішні справи і юстиція.

Названі області цілком мають правоохоронний характер, перебувають на сторожі закону й правопорядку, забезпечують охорону прав і свбод громадян, оборону й безпеку держави, вирішують питання, пов'язані з удосконалюванням правопорядку, життям і безпекою цивільного суспільства в цілому й кожної людини окремо. Правоохоронними органами, які використовують у своєму управлінні різноманітні способи (методи) реалізації завдань і функцій державних органів, які, у свою чергу, дають можливість класифікувати методи управління. У найбільш загальному виді ці методи можна розділити на три види: переконання, заохочення, примус. Всі ці види передбачають використання політичних, моральних, ідеологічних, адміністративних, організаційних і психологічних засобів.

---------------------------------8---------------------------------