8. Теорія поетапного формування розумових дій

Цю концепцію було розроблено в 50-ті роки XX століття, її засновником педагог і психолог П. Я. В основі концепції лежить психологічне вчення про перетворення зовнішньої предметної діяльності на внутрішню психічну діяльність. Формування внутрішніх розумових структур психіки відбувається за допомогою освоєння зовнішньої соціальної дійсності. Тому навчання і виховання можна розглядати як процес інтеріоризації. Основна проблема полягає в тому, як оптимально керувати цим процесом.

Виокремлюють три складові: орієнтовну, виконавчу і контрольну. Орієнтовна – базується на використанні учнями об'єктивних умов, необхідних для цієї діяльності. Виконавча – забезпечує послідовне подолання основних етапів навчання. Контрольна – вимагає від учня спостереження за перебігом навчальної діяльності та порівняння її результатів із відповідними зразками, а в разі виявлення розходжень – відповідного коригування орієнтовної та виконавчої її складових. Уся діяльність є не самоціллю, а викликана певним мотивом. Коли мета завдання збігається з мотивом, дія стає діяльністю. Роль мотивації П. Я. Гальперін оцінює так високо, що поряд з п'ятьма основними етапами опанування нових дій він дає ще один етап – формування позитивної навчальної мотивації.

Формування розумових дій згідно з цією концепцією передбачає такі етапи:

• попереднє ознайомлення з метою навчання та його умовами.

• складання схеми орієнтовної основи дій.

• формування матеріальної діяльності.

• етап зовнішньої мови.

• етап внутрішньої мови.

• етап інтеріоризації дії.

9. На учіння, його види, рівні та механізми

Научіння – процес і результат набуття індивідуального досвіду. Шляхом научіння людина і тварина можуть набувати любий досвід. Якщо в дошкільному віці научіння – основний спосіб набуття досвіду, то в шкільному віці відсувається на другий план, а на перший виходить учіння, учбова діяльність.

Научіння – це стійка зміна фізичної і психічної діяльності (поведінки), яка виникає завдяки попередній діяльності (поведінці), а не викликається безпосередньо вродженими фізіологічними реакціями організму. Подивимось на природу.

Види на учіння:

1. Научіння за допомогою нарощування знань полегшується у умовах, що визначаються загальним принципом: осмислений матеріал легше запам'ятати, ніж довільний.

2. Спосіб научіння шляхом переструктурування розбивається для зручності на два послідовних етапи. На першому етапі навчається вирішує завдання після запам'ятовування відносяться до неї фактів або за допомогою універсальних процедур, або за аналогією.

3. Научіння шляхом установки. Відбувається взаємодія між механізмом посилення і іншими механізмами налаштування.

Учіння людини відбувається на таких рівнях:

- сенсорному; - моторному; - когнітивному; - метакогнітивному;

12. Структурні компоненти учіння ти вікова динаміка їх формування.

Учіння - власні активні дії учня, спрямовані на розвиток своїх здібностей, знань, умінь і навичок та способів їх набуття. Метою учіння як різновиду діяльності та засобу психічного розвитку індивіда є пізнання, збирання та опрацювання набутої інформації.

Структурними компонентами учбової діяльності є:

1. Спонукальний:

а) пізнавальні потреби:

- потреба в оволодінні новими знаннями; - отримати хорошу оцінку; - отримати диплом.

б) мотиви навчальної діяльності; - пізнавальний інтерес; - догодити батькам, виділитися серед однолітків; - бути самостійним.

2. Програмно-цільовий - основним елементом якого є мета учбової діяльності, як ідеальне передбачення її кінцевого результату.

3. Складовими дієво-операційного компоненту є дії й операції, за допомогою яких реалізується заздалегідь складена програма. У структурі учбової діяльності можна виділити такі дії: перцептивні, мнемічні, предметні, розумові.

4. Контрольно-регулюючий компонент. Його складовими є:

- оцінювання; контроль; саморегуляція.

На основі співпадання отриманих результатів з метою і поставленими завданнями відбувається, при необхідності, корекція системи учбових дій.

Вікові особливості становлення компонентів навчальної діяльності

Структура та сформованість окремих компонентів вікової динаміки навчальної діяльності дуже різняться в межах різних вікових періодів. Для молодшого шкільного віку (6 — 10 років) характерне активне засвоювання змісту й загальних способів розв'язування певного класу задач. Навчальні задачі поки що ставить, планує й розгортає учитель, а учень у таких умовах опановує під керівництвом педагога основи моделювання, розрізняння об'єкта та знака як його замінника. Для середнього шкільного віку (11 — 14 років) характерним є опановування самостійною постановкою навчальних задач, усвідомлення власної діяльності, її компонентів та операцій. У цьому віці стає можливим опанування й всіма формами самоконтролю, а це, у свою чергу, виступає основою формування систем особистісної саморегуляції учня. У старшому шкільному віці для учнів типове уміння самостійно ставити навчальні задачі, висувати гіпотези та плану-вати способи їх розв'язування та доведення. Учень вчиться самостійно здобувати наукові факти й оперувати ними, тобто аналізувати, узагальнювати й пояснювати їх. При цьому відбувається активне формування навчальних дій, необхідних для дослідницького пошуку за типом експерименту.