16. Літературна мова і літературна норма.

Літературна мова - це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності: державні й громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту, побут. Вона характеризується уніфікованістю, стандартизованістю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має свої особливості, зумовлені специфікою функціонування літературної мови в кожній з форм. Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства. Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації. Розрізняють різні типи норм:- орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень); графічні (передача звуків на письмі); орфографічні (написання слів); лексичні (слововживання); морфологічні (правильне вживання морфем); синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень); стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування); пунктуаційні (вживання розділових знаків); мовленнєвий етикет - це правила мовленнєвої поведінки, прийняті національним колективом мовців, це стійкі формули спілкування (вітання, прощання, побажання, запрошення та ін.).

17. Значення школи в утвердженні норми літературної мови.

Ставлення до мови, потреба розвивати культуру мовлення формується передусім в сім'ї. Батьки закладають найпевніші основи поваги й любові до рідного слова. Школа додає теоретичних знань і практики, а далі у рамках суспільних впливів, культурного оточення, навчання, засобів масової інформації приходить досвід користування словом, збагачується лексика, поліпшується чистота мовлення. Проблема формування мовної особистості має певною мірою політичний характер, оскільки саме новому поколінню – сучасним школярам – належить майбутнє, а зберігати надбання предків, утверджувати нову національну культуру, національну політику неможливо без досконалого знання рідної мови, без любові та пошани до неї. Складовою формування мовної особистості є її духовне становлення, виховання любові й поваги до рідного слова, землі, народу, його одвічних цінностей та ідеалів, усвідомлення необхідності та внутрішньої потреби у спілкуванні й пізнанні світу засобами рідної мови. Про давність цієї проблеми свідчать навчання давньоруських князів, досвід навчання та виховання в монастирях, братських школах, Києво-Могилянській академії тощо. І.К.Білодід у статті «Мовознавча наука і школа» підкреслював: «Мовне виховання в школі потребує не лише засвоєння граматичних правил мови, а й придбання певної суми знань про природу людської мови, про її роль в життєдіяльності людини, знань про значення мови в житті суспільства, про мови народів світу, про контакти між народами світу і значення мов у цій справі, про фіксування і збереження у мовах понять, знань і вмінь» Особливу увагу слід звернути на формування в учнів національних спільнот соціокультурної компетенції, а саме: розуміння національно-культурної специфіки мовної поведінки, звичаїв, правил, норм, соціальних умов, соціальних стереотипів народу, зафіксованих у мові, та вміння бачити спільне й відмінне в різних мовах, культурах, цінувати свою культуру, знати й поважати культури інших народів. Формування мовної особистості учнів 5-9 класів є результативним за таких умов, як: урахування соціологічних, лінгвістичних, психологічних, культурологічних чинників навчання української мови; урахування індивідуальних особливостей учнів, рівня їх психофізичних можливостей; виявлення дидактичних засад навчання, що визначають технологію засвоєння програмового матеріалу; реалізація у процесі навчання ідеї позитивних мотиваційних настанов за рахунок включення відомостей про значення української мови у професійній діяльності людини; відбір форм, методів, засобів навчання, розрахованих на постійне залучення учнів до активних форм спілкування; чергування репродуктивних і креативних дій учнів у системі роботи через упровадження вправ на вдосконалення аудіативних і читацьких умінь під час продуктивних видів мовленнєвої діяльності, формування правописних умінь і навичок.