4. Філософія Памфіла Юркевича

В середині XIX ст. в Києві склалась релігійно-філософська школа, центром якої стає спочатку Київська духовна академія, що виникла після закриття Києво-Могилянської академії, а згодом - Київський університет. Найвизначніші представники цієї школи: В.Карпов, О.Новицький, Й.Михневич, С.Гогоцький, П.Юркевич. Центральною проблемою київської релігійно-філософської школи стала проблема співвідношення віри і знання, питання про місце і роль філософії в духовному житті. Прагнучи поєднати ідеї просвітництва і романтизму, київські філософи відзначають, що не слід абсолютизувати роль розуму в духовній діяльності людини і акцентують увагу на великому значенні почуттів, людських переживань.

Найвизначнішою постаттю у колі представників Київської релігійно-філософської школи був Памфіл Юркевич (1826-1874 рр.). Його філософія стала продовженням і подальшим розвитком тих ідей, які були закладені попередньою вітчизняною філософською думкою. Особливо близько вона до вчення Г.С.Сковороди.

Памфіл Юркевич народився на Полтавщині у родині православного священика. По закінченні Полтавської семінарії вступає до Київської духовної академії, яку закінчив в 1851 році і потім викладав у ній до 1861 року. У 1861 році був запрошений очолити кафедру філософії Московського університету. У вищих учбових закладах Москви читав курси історії філософії, логіки, психології, педагогіки, а з 1869 року і до смерті виконував обов’язки декана історико-філологічного факультету Московського університету. Він мав значний вплив на одного з найвидатніших російських філософів В. Соловйова.

Основні праці П.Д.Юркевича: "Ідея", "Серце і його значення в духовному житті людини, за вченням слова Божого", "Із науки про людський дух", "Матеріалізм і завдання філософії", "Мова фізіологів і психологів", "Розум за вченням Платона і досвід за вченням Канта", «Мир з ближнім як умова християнського співжиття», "Читання про виховання", "Курс загальної педагогіки", «Докази буття Божого».

В загальному плані філософія Юркевича протистоїть панлогізму і панраціоналізму, які, утвердилися на початку XIX ст. в європейській філософській думці. Ці течії намагалися все духовне життя людини звести до логічного мислення як основи усіх духовних здібностей людини. Юркевич, що як мислитель сформувався на «філософії серця» Сковороди і увібрав найістотніші риси української духовності, протистоїть такій позиції. Він вважає, такий підхід є однобічним і помилковим. «З раціоналістичної точки зору, — зазначає Юркевич, — назавжди залишиться незрозумілим, звідки, з якого джерела випливають ті діла, які виявляються відповідними до морального закону». Коли б наше духовне життя обмежувалося мисленням, зауважує Юркевич, то світ здавався б нам впорядкованим, але неживим, він був би для нас якоюсь математичною величиною, а не природою і людиною у всьому їх багатстві. Людину в її моральній і духовній загалом свободі неможливо пояснити, виходячи із наукових законів, бо вона є неповторною, унікальною особою, або індивідуумом. Тому, вважає Юркевич, не в розумі, а у серці «людини міститься джерело для таких явищ, які виявляють себе в особливостях, що не випливають із жодного загального поняття або закону». Саме серце є зосередженням усіх дій душі, освітлює й забарвлює дійсність, воно визначає обрії життєвого світу людини.

Спираючись на авторитет Святого письма, П.Д.Юркевич обстоює погляд на серце як осередок духовного життя, яке визначає сутність людської особистості. Серце є: охоронцем і носієм усіх тілесних сил людини; виступає осередком душевного і духовного життя людини; орган різноманітних душевних хвилювань, почувань, пристрастей; центр морального життя людини; вихідним пунктом всього доброго і злого у словах, думках і вчинках людей. Багатьма своїми рисами ця позиція співзвучна ідеям філософії Г.Сковороди, хоча істотно відрізняється від неї (у Сковороди серце - не орган тіла). Погляд на роль серця як осередок духовного життя людини П.Д.Юркевич протиставляє поширеному в філософії просвітництва підходу, котрий вважає органом духовної діяльності голову. Але цей погляд, за Юркевичем, не може пояснити свободу волі людини, моральну цінність і значення людського вчинку, духовне життя людини як вираз неповторної індивідуальної особистості. Істина про моральний характер людини виявляється саме в ті миттєвості, коли в нього немає часу все старанно зважити, коли він повинен вирішувати негайно. Не розум, а серце є джерелом морального діяння.

Серце, по Юркевичу, є істинним джерелом і основою філософствування. Щоб прояснити істинний смисл і справжні цінності людського життя, слід звертатися до серця як втілення вічного й Божественного в людині. Саме через релігійне одкровення ми бачимо, що «людина створена безпосередньою могутністю Божою й за подобою Бога». Через не-раціональне пізнання людина здобуває найглибинніше й найістотніше знання і про себе, і про світ. При цьому Юркевич не відкидає зовсім значимості наукового, раціонального знання в житті людини. У практичному повсякденному житті таке знання є абсолютно необхідним для людини й суспільства. Але ним не можна вичерпати все цілокупне життя людини, його ціннісно-смислові засади, її духовність.

Світ в цілому складається із трьох сфер, що перебувають у гармонійній взаємодії: 1) ідеального світу ідей; 2) реального світу розумних істот; 3) примарного існування тілесності.

Визначальним стосовно двох інших є світ ідей: «Бог творить світ з огляду на ідеї як на першообрази».

Буття реального світу розумних істот пізнається розумом, але лише частково, оскільки розум, будучи сферою загального, принципово не може вичерпати індивідуальне. Розум може відповісти на питання, що є розумні істоти, але неспроможний дати відповідь на питання, хто вони є.

Зовсім неможливо за допомогою розуму осягнути Бога. Бог - істота надрозумна, принципово недоступна людському логічному пізнанню. Для людини знання про Бога стають частково відомими завдяки одкровенню, а не «повільній» й «опосередкованій» діяльності розуму; ці глибинні знання є «безпосередніми одкровеннями істини, які виникають раптово й які мають місце в нашому серці». Розум, голова керує, диригує нашим життям, але породжує його наше серце. В філософії Юркевича, відзначав Дм.Чижевський, «серце є основа душевного життя. Розум — тільки світло, яке цю дорогу освітлює... Життя ж духовне зароджується перед світлом розуму — в пітьмі, себто в глибинах, які неприступні нашому зору. Лише на цій основі постає потім світло знання і розуміння».

Юркевич критикував матеріалізм, який, з його точки зору, робить спробу всі явища і процеси зробити прозорими, доступними для розуму, складне розкласти на просте, елементарне, надати усьому математичну чіткість. Між тим, за межами раціонального досвіду, за Юркевичем, є те, чого не можна охопити чисто науковим пізнанням з його специфічними способами. Ця позиція знайшла яскравий вираз в полеміці його з Чернишевським, представником матеріалізму. Чернишевський наполягав на тотожності філософії та природознавства. Він намагався довести, що явища духовні і матеріальні, при всій їхній відмінності не суперечать одне одному, і відстоював ідею єдності людського організму. Як наслідок цього, Чернишевський робив висновок, що в основі різних дій і вчинків людини лежить один універсальний принцип: прагнення до максимального задоволення і користі. В тлумаченні морального вибору людини Чернишевський також дотримувався принципу розумного розрахунку, розумного егоїзму, прагнучи перетворити етику у точно таку саму раціональну науку, як і природознавство. Юркевич же виступав проти будь-яких спроб раціоналізму звести духовність людини до мислення. Він вважає, що "мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя. Світ у всій його повноті існує і відкривається найперше для глибокого серця, а тільки потім для розуму". Серце - це скарбниця і носій усіх фізичних сил людини, центр її душевного і духовного життя. Воно є основою волі, пізнавальної діяльності душі, морального життя людини. У ньому зосереджуються всі моральні почуття, воно - скрижаль, на якому викарбуваний моральний закон. Критикуючи матеріалізм, Юркевич прагне знайти взаєморозуміння між представниками різних світоглядів, прагне до злагоди, "мира з ближнім". Він засуджує будь-яке насильство щодо вільного розвитку філософської думки і мислення, ратує за різні підходи і методи пізнання істини. Так, він підкреслює, що матеріалістичний підхід несе у собі позитивні риси: цікавість до природознавства, розробка прийомів емпіричного дослідження, прагнення учених-матеріалістів до точності, аналізу. Крім того, він дає матеріалізму історичне виправдання, вбачаючи і ньому закономірне явище, зв'язане з розвитком наукових знань і їхньою роллю у суспільстві і у житті людини.

У вченні про пізнання П.Д. Юркевич розрізняє такі форми пізнання, як уявлення, поняття й ідея. Уявлення - нижча форма пізнання, яке несе не стільки не стільки образ відображуваної речі, скільки те, як відчуває цю річ людина. Поняття - більш висока форма, що вміщує у собі об'єктивне уявлення про річ. Але вища форма пізнання - ідея. Ідея - це не якийсь психічний образ, а основа, закон, явища, те, що формує річ. Тобто, згідно Юркевичу, у розумінні явищ не можна обмежуватись досвідом і виключати ідеальний момент.

Таким чином, у світогляді Юркевича виявляється характерне для української духовності усвідомлення неповноти й недостатності абстрактного, виключно раціоналістичного погляду на людину і світ людського буття. Він продовжує традицію української філософської культури, започаткованої ще Іларіоном, К.Туровським, згідно з якою серце є витоком всього людського життя. Такий підхід до розуміння людини й світу зближує погляди Юркевича з вченнями засновників «філософії життя» та екзистенціалізму.