Suchasny_literaturny_protses

21

Сербія. М. Павіч. «Нелінійна проза». Історико-пародійні романи «Хазарський словник», «Пейзаж, намальований чаєм», «Остання любов в Царгограді», «Зоряна мантія», «Внутрішня сторона вітру». Збірка «Ловці снів». Параісторичність. Естетизація старовинного побуту Майстерність використання міфологічних сюжетів, християнських і язичницьких легенд. Г. Петрович. Постмодерністські роман «Атлас, укладений небом». Збірка «Острів і оповідання його околиць».

Швеція. П. Корнель. Роман «Путі до раю. Коментар до загубленого рукопису». «Нелінійне письмо» інтерактивної літератури.

Норвегія. Н. Фробеніус. Роман «Каталог Латура, або лакей маркіза де Сада». Історія і людина. Контекст з «Парфумами» Зюскінда. Е. Лу. Роман «Наївно. Супер» як філософська притча і як роман-виховання. Роман «Під владою жінки». Іронічна стриманість. Удавана простота.

Туреччина. О. Памук. Романи «Чорна книга», «Музей цнотливості». Історія і сучасність.

Індія. С. Рушді. Роман «Останній подих Мавра». Історія і сучасність. США. Ч. Паланік. Творець «альтернативної» прози, сучасний Уільям Берроуз. Романи «Ядуха», «Колискова», «Бійцівський клуб», «Щоденник», «Привиди», «Пігми». Озлобленість і безпорадність сучасного покоління, втрата останніх ілюзій. Експериментальні композиція і мова творів. У. Гібсон – засновник стилю «кіберпанк». Роман «Віртуальний світ». Фабула трилеру Футуристичний антураж. Д. Кейз. «Код буття». «Перший вершник». «Восьмий день». «Синдром». Біблійні ремінісценції. Історія і детектив. Контекст з «Кодом да Вінчі» Д. Брауна. Д. Сол. Роман «Манхетенський мисливський клуб». Полювання на людей. Полювання на мисливців. Ф. Рот. Романи «Людське клеймо», «Звичайна людина». Сучасна людина в пошуках себе. Зрада як головний концепт роману Д. Донліві. «Дама, що любила чисті туалети». Мотив самотності сучасної людини в сучасному світі. М. Канінгем. «Часи». Герой-автор, герой-читач, герой-людина як об’єкти уваги автора. Роман «Вибрані дні». Містична історія Нью-Йорку до 11

вересня та після. Фігура У Уітмена в романі.

Канада. Д. Коупленд. Романи «Generation Ікс», «Generation А». Пролог епохи інтернет-буму Перевернута свідомість сучасної молоді.

Бразилія. П. Коельо. Романи-притчі «Алхімік», «Вероніка вирішує вмерти», «П’ята гора», «Диявол і сеньйорита Прим». Концепти мрія і дійсність, світ і тьма, «страх і мужність, перемога і поразка. Людина перед обличчям любові, смерті і власті. Ш. Буаркі. «Будапешт». Людина та мова як культурні коди роману

22

Японія. Х. Муракамі. Романи «Охота на овець», «Денс, денс, денс», «Норвезький ліс». Збірка оповідань «Примари Лексингтону». Світ людяного і надприродного. Картини божевільних буднів великого мегаполісу Поєднання напруженої фабули і ліричної сповіді. Голос автора у тексті. Роман «1Q84» – тонко вибудований паралельний світ.

Лауреати Нобелівської премії в галузі літератури ХХІ ст. Лауреати міжнародного Букера ХХІ ст.

Лауреати шевченківської премії ХХІ ст. Лауреати премії «ЛітАкцент» ХХІ ст. Лауреати премії «Звездный мост» ХХІ ст. Лауреати російського Букера ХХІ ст.

Лауреати премії «Національний бестселер» ХХІ ст. Самостійна робота: Постмодерністське опанування світу

Семінарське заняття: Проблема самоідентифікації особистості в сучасному світі.

Тема 3. Основні літературознавчі методи XX-XXI ст.

Основні літературознавчі напрями XX ст.: феноменологія, онтологічна герменевтика, психоаналіз, архетипна критика, семіотика і структуралізм, екзистенціалізм, «нова критика», рецептивна естетика, постмодернізм, феміністична критика, інтертекстуалізм, національно - екзистенціальна методологія.

Феноменологія. Феноменологічна філософія (засновник – німецький філософ Е. Гуссерль (1859–1938), продовжувачі – М. Шелер, Н. Гартман, М. Мерло-Понті та ін.) як основа феноменології. Феноменологічна методологія у літературознавстві: Р Інгарден, К. Гартман, А. Пергер, Ю. Клайнер, Ж. Старобінський, Ж.-П. Рішар, Ж. Пуле, М. Дюфрен, І. Фізер та ін.

Польський естетик Роман Інгарден (1893–1970). Розгляд художнього твору як інтенціонального предмету, як об’єкту свідомості, поза якимось реальними взаємозв’язками. Твір як багатошарова формація. Чотири онтологічні шари (рівні) літературного твору: 1) рівень фонічної оркестрації тексту і побудованих на ній синтаксичних конструкцій вищого ряду; 2) рівень значення; 3) рівень усхематизованих аспектів; 4) рівень представлених предметів. Значний вплив феноменологічної теорії на формування інших методологій новітньої герменевтики.

Онтологічна герменевтика як органічне продовження традицій класичної герменевтики. Німецький філософ Мартін Гайдеґґер (1889–1976), учень Е. Гуссерля. Розвиток попередніх герменевтичних

23

традицій з залученням онтології, феноменології та екзистенціалізму Мова як сутність людського буття, а поезія – як сутність мови. Фундаментальний для герменевтики принцип пошуку смислу в літературознавстві. Художній твір, в якому «від-бувається істина» як «приховуюче розкриття сущого». Структура герменевтичного кола як передумова інтерпретації, наявність системи передрозуміння (тезаурусу), тобто наявність попереднього уявлення про досліджувальний феномен.

Послідовники онтологічної герменевтики: Г -Ґ. Ґадамер, П.Рікер, Е. Корет, Е. Штайгер та ін. Використання можливостей онтологічної герменевтики в українській науці: В. Сімович, С.Смаль-Стоцький та ін.

Психоаналіз як продовження психологічної школи. Австрійський психіатр Зиґмунд Фрейд (1856–1939). Теорія сублімації (явища культури створюються внаслідок витіснення сексуального бажання). Тришарова структура людської психіки: супер-его (над-Я, моральний закон), его (Я, свідомість) та ід (Воно, індивідуальна підсвідомість).

Основні послідовники Фрейда щодо інтерпретації явищ мистецтва: Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі, М. Кандоре, П.-Л. Ассун, І.Брес, Ж. Лакан та ін. Використання психоаналізу українськими літературознавцями: С. Балеєм, Г. Грабовичем, С. Павличком, О.Забужко та ін. Особлива популярність психоаналізу серед постмодерністів.

Архетипна критика як один із різновидів психологічного та неоміфологічного напрямів. Швейцарський психолог Карл-Густав Юнг (1875– 1961). Базування концепції глибинної (або аналітичної) психології на теоріях Платона, Августина, Дюркгейма, ЛевіБрюля, частково Фрейда та ін. Походження творчої енергії у процесі художнього творення не лише від індивідуального, а передусім від колективного підсвідомого (певного класу, народу, нації, раси, людства взагалі). Утворення структури цього підсвідомого архетипами, або першообразами. Творчий процес як процес одухотворення архетипів, їх художнє розгортання. Розвиток методу «психічної феноменології» Юнга: Е. Нойман, Дж. Хіллман, Д.Шарп, Р Дезольє та ін.

24

Нортроп Фрай (1912–1991) як основоположник архетипної критики. «Анатомія критики: чотири есе» (1957 р.). Використання архетипною критикою, окрім аналітичної психології К.-Г. Юнга, ідеї культурної антропології (Дж. Фрезер). Антропологічний, психологічний та літературний архетипи. Оригінальність автора на основі архетипної взаємопов’язаності літературних творів. Літературний архетип як низка образів, що переходять із твору у твір. Можливість прочитати всю літературу за допомогою небагатьох першообразів. М. Бодкін, Р Грейвс, Дж. Кемпбелл та ін.

Структуралізм як підрозділ семіотики. Засновники семіотики: Фердинанд де Соссюр (1857– 1913) та Чарльз Пірс (1839–1914). Початки семіотики в античній та середньовічній герменевтиці (Блаженний Августин, Джон Поінсот). Роботи В. Гумбольдта та О. Потебні як поштовх до появи семіотики в кінці XIX ст.

Семіотика (семіологія) як наука про функціонування інформаційних знакових систем, за допомогою яких здійснюється спілкування в людському середовищі, а також спілкування тварин. Дослідження літературознавчою семіотикою художніх творів як цілісних явищ у сукупності змістових та формальних характеристик стосовно реальної чи уявної дійсності з використанням при цьому поняття знака, коду, семіозису, актанта, дискурсу, ідеології, наративності, трансформації тощо. Інтерпретація у семіотиці як процес декодування, розшифрування знаків. Основні представники семіотичної методології: Ч. У Морріс, Ц. Тодоров, А. Греймас, У Еко, ранній Р Барт, частково М. Фуко, Ж. Лакан та ін.; в українській науці – С. Андрусів.

Структуралізм – літературознавча методологія, котра передбачає вивчення літератури як мистецтва слова у системно-функ- ціональному аспекті, за допомогою понять: елемент, структура, система, функція, модель, домінанта, паралелізм, текст, ідея, бінарні опозиції тощо. Ж. П’яже. Визначення структури як моделі, що відповідає трьом умовам: 1) цілісності (підпорядкування елементів цілому і незалежність останнього), 2) саморегулюванню (внутрішнє функціонування правил у межах даної системи), 3)трансформації (упорядкований перехід однієї підструктури в іншу).

25

Основоположник структуралізму Володимир Пропп. «Морфологія казки» (1928). Синтез семіотичних ідей з здобутками «формальної школи» (О. Вальцель, В. Шкловський, В. Жирмунський, Б. Томашевський, Ю. Тинянов, Б. Ейхенбаум, Р Якобсон тощо). Розвиток структуралізму у роботах «празького гуртка» (В. Матезіус, Я. Мукаржовський, Б. Трнка, М. Трубецькой, С. Карцевський, Р Якобсон) і працях науковців 50–60-х (період розквіту структуралізму): К. Леві-Стросса, К. Бремона, Ж. П’яже та ін.; в Україні – частково в роботах Михайлини Коцюбинської.

Намагання структуралістів наблизити літературознавство до

точних наук щоб уникнути розпливчастості та суб’єктивізму, характерних, на їхню думку, для культурно-історичної та психологічної шкіл. Структурально-семіотична літературознавча методологія як органічне поєднання ідей семіотики та структуралізму в роботах літературознавців Р Барта, Ю. Лотмана та української дослідниці Магдалини Ласло-Куцюк.

Екзистенціалізм як метод, що базується на філософії екзистенціалізму, в основі якої лежить вчення про людське буття, екзистенцію. Зачинатель – данський мислитель Серен Кіркегор (1813–1885), основоположники – Мартін Гайдеґґер та Карл Ясперс, послідовники – М. Бердяєв, Л. Шестов, Г. Марсель, Х.Ортега-і-Гасет, М. Мерло-Понті, Ж.-П. Сартр, А. Камю, Н.Аббаньяно, М.Бубер та ін.

Зразки екзистенціалістичного методу щодо вивчення художньої літератури в роботах М. Гайдеґґера, Г. Марселя, А. Камю, Ж.-П. Сартра та ін. Розробка систем екзистенційних модусів (способів людського існування) чи екзистенціалів, через пошук та аналіз яких у певному творі здійснюється екзистенціалістичне тлумачення. Продуктивні ідеї екзистенціалістів: розгляд мистецтва як надзвичайно суттєвого фактора в бутті народу та кожної людини (М. Гайдеґґер), критика нігілістичного мистецтва і літератури (А. Камю), ідея заангажованості літератури (Ж.-П. Сартр) тощо. Зразки екзистенціалістичного методу в українській науці: М. Коцюбинська, С. Андрусів, Л. Сеник, Л. Коломієць, М. Тарнавський та ін.

26

«Нова критика» як новий стиль інтерпретації, що склався в Англії та США в 30-х – на початку 40-х років ХХ ст. в роботах Т.С. Еліота, Ф. Лівіса, Л. В. Емпсона, А. Річардсона, і протистояв тодішній академічній критиці, котра базувалась в основному на позитивістських ідеях XIX ст. Використання «новокритиками» потенціалу феноменології, розгляд літературного твору як самостійного «поетичного феномену» й аналіз його без опори на суспільні, історичні й біографічні фактори. Семантичне трактування твору на методі «докладного читання» (клоуз рідінг) – ретельного виявлення конкретного змісту поетичного тексту, з’ясування його багатозначності. Найвидатніші представники «нової критики»: Д. Томпсон, У Найт, Дж. К. Ренсом, А. Тейт, К. Брукс, К. Берк та ін.

Окреслення терміном «нова критика» сукупності інтерпретаційних систем екзистенціалістичного, неомарксистського, психоаналітичного, феноменологічного характеру, котрі наприкінці 50-х – протягом 60-х років протистояли так званій «університетській» критиці позитивістського типу (Лансон, Пікар та ін.). Когорта французьких «новокритиків»: Р Барт, Ж.-П. Сартр, Г. Башляр, Л. Гольдман, Ж. Пуле, Ж. Старобінський, Ж.-П. Вебер, Р Жірар, Ж.-П. Рішар.

Рецептивна естетика як метод, що зосереджується на проблемі сприйняття художніх творів, їх впливу на публіку (вивчення рівня сприймаючої свідомості, здатності читача з тексту творити власний твір) і використовує «новокритичний» метод «докладного (повільного) прочитання». Обґрунтування і розвиток теорії рецептивної естетики німецькими науковцями з Константського університету Гансом-Робертом Яуссом та Вольфгангом Ізером. Розвиток американського варіанту цієї інтерпретаційної системи (під назвою «критика читацької реакції») Дж. Куллером, Е.Гершем, С. Фішем та ін. Розбудова різних концепцій з використанням інших методологій: герменевтики, формалізму, марксизму, феноменології, постструктуралізму, теорії М. Бахтіна тощо. Розробка проблеми читача в українській науці (на працях О. Потебні, І.Франка та О. Білецького): Б. Кубланов, Г. Сивокінь, Р Гром’як, В.Брюховецький, М. Ігнатенко, у сфері історії літератури – М.Яценко, В. Смілянська, Г. Клочек та ін.

27

Постмодернізм (та його методологія – постструктуралізм) як теорія і практика новітнього мистецтва, ідеї якого беруть початок в епоху модернізму, зокрема авангардизму (середина XIX – початок XX ст.) та базуються на ідеології демократичного лібералізму Основні теоретики постмодернізму: Ж.-Ф. Ліотар, М. Фуко, Ж. Дерріда, пізній Р Барт, А. Альтюсер, Ж. Дельоз, Ж. Бодріяр, Ж.-П. Фай, Ф. Гваттарі, Ж. Батай, П. де Ман, Ю. Крістева, Дж.Стейнер, Р Рорті та ін.

Провідні ідеї постструктуралізму:

–ідея «деструкції» (заперечення традиції, відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва);

–ідея релятивного еклектизму (стирання меж між мистецтвом та немистецтвом, що призводить до руйнування художньої системи: наприклад, програмно беззмістовне слово у поезії, надмірне цитування, чорний гумор, перманентна іронія, «холодний еротизм», патологічний секс, гедонізм, імітаторство, головний персонаж як маргінал та ін.);

–апофеоз самовираження («безмежне самоутвердження» в термінології Д. Бела, нехтування всіма традиційними ідеалами: краси, добра, правди, людяності, релігійності, національної ідентичності тощо) та ін.

Основні проблеми постмодернізму: «війна цілісності», «активізація розбрату», «мовна спіраль», «смерть автора», «фашизм мови», «ліберальний іронізм», «втеча від слова» тощо. Використання ідеї постмодернізму в українському сучасному літературознавстві: Ю.Андрухович, Р Шульга, О. Гриценко та ін.

Постмодерні інтерпретацій, котрі виділяють окремо: деконструктивізм, неофемінізм та «неоміфологізм».

Деконструктивізм як теоретична концепція, націлена на те, щоб розглядати семіотичні структури (тексти) в ролі носіїв залишків «метафізичних ілюзій», котрі слід виявити. Основоположник деконструктивізму французький філософ Жак Дерріда (19302004). Децентрування інтелігібельної структури, «відсутність центру», ідея деконструкції.

Операції та ступені деконструкції (за Деррідою):

1)виявлення в тексті елементарної бінарної опозиції (наприк-лад, світло/темрява, наявність/відсутність, добро/зло, божественне/диявольське тощо);

2)виділення негативного терміну типу темрява, відсутність, зло, диявольське і т.д.;

3)інверсія (перестановка) термінів (темряви на місце світла, зла на місце добра тощо);

28

4)демонстрація однорідності термінів і доказ рівності негативного терміна позитивному;

5)фіксація спільної нейтральної передумови;

6)руйнування європейської свідомості як «білої міфології» (тобто міфології, що надає першочергове значення позитивним термінам).

Основні послідовники деконструктивізму: П. де Ман, Д.-Х. Міллер, Г. Блум, Ю. Крістева та ін., серед українських літературознавців – С. Павличко.

Феміністична критика (неофемінізм, або феміністичний постструктуралізм) як метод, що базується окрім ідеології постмодернізму, на ідеях жіночої емансипації (характерних ще для XIX ст.) та екзистенціалізму

Основні феміністичні течії (з кінця 60-х):

1)французька (С. де Бовуар як засновниця цієї течії, Ю. Крістева, Л. Ірігерей, Г. Сікту та ін.). Обґрунтування концепції «інакшості жінки», жіночого письма, бісексуальності та критика «фалоцентризму»;

2)англо-американська (К. Міллет, Е. Шовалтер, Е. Моерс, М.Елман та ін.). Ідеї деконструктивізму

Особливості феміністичної методології: запозичення концепцій з різних теоретичних моделей, підпорядковування постмодерній філософії та феміністичній традиції, реконструювання жіночої історико-літературної традиції та історіографії, актуалізація природи жіночого тексту, боротьба проти патріархальної («фалічної») культури. Українська феміністична критика.

Інтертекстуалізм як метод вивчення міжтекстових співвідношень літературних творів. Започаткованість традиції інтертекстуальності компаративістикою, діалогічною теорією М. Бахтіна та «монтажним принципом» Ю. Лотмана. Основоположники інтертекстуальної методології: французькі теоретики Р Барт та Ю. Крістева, послідовники: С. Стевард, М. Грессе, Л. Дзіллербах, Е. Брус та ін.

Основні типи інтертекстуальних повідомлень (за М. Гловінським):

1)власне інтертекстуальність (пряме вживання тектсу в тексті: цитати, алюзії, плагіат тощо);

2)паратекстуальність (різний коментар до тексту, вмонтований у сам текст: авторські передмови, післямови, заголовки, епіграфи тощо);

3)метатекстуальність (в тексті з’являється коментар, що стосується іншого тексту);

29

4)гіперстекстуальність (автоінтертекстуальність) (встановлюється прямий зв’язок між гіпертекстом (текстом Б) та гіпотекстом

(текстом А), створеним перед тим (обидва тексти належать одному автору);

5)архітекстуальність (текст завжди скеровує дослідника до певних правил, літературних законів, згідно з якими його створено).

Інші помітні методології сучасності:

неопозитивізм: А. Річардс, Ч. Огден, Т. Манро, М. Дессуар, Дж. Дьюї, С. Лангер, М. Вейц та ін.;

неотомізм (або католицька критика): Г К.Честертон, Г Марсель, Ж. Марітен, Е. Жільсон, Дж. Коук та ін. Неомарксизм: Адорно, Гольдман, Габермас, Джеймсон, Лукач, Горкгаймер, Альтюсер та ін.;

онтологічні виміри сучасного тексту Поняття «stimmung», введене Гансом Ульріхом Гумбрехтом. Поняття «культура присутності», «культура значення», «культурна чуттєвість».

Заліковий модуль 2 ЗМІСТОВНИЙ МОДУЛЬ 2

Тема 4. Цілісність літературного твору

Категорії «цілісність» і «системність» на загально-філософсь- кому рівні осмислення; відношення між ними. Цілісність художнього твору Мікро-, макрота мегаобрази. Зміст (когерентність) і форма (когезія) твору Художній твір як їх діалектична єдність. Рівні художнього твору Елементи зовнішньої форми літературного твору Мова художнього твору, її образотворча (ейдологічна) роль. Загальновживана мова, літературна (нормативна) мова і мова художньої літератури. Речення як рівень перетворення мови із комунікативного в ейдологічний засіб. Мовні засоби образотворення. Домінанта. Денотат і конотація. Види тропів. Фігури поетичного синтаксису Художній звукопис. Поезія і проза як різновиди художнього мовлення. Поняття про стиль. Елементи внутрішньої форми літературного твору Будова твору Архітектоніка твору Композиція твору, її елементи. Сюжет, елементи сюжету, їх функції. Фабула. Інтрига. Конфлікт у творі. Види конфліктів. Система персонажів. Засоби індивідуалізації персонажа.

30

Метафора «організм літературного твору». Зв’язок понять «оптимальна організація» – «цілісність» – «художність». Роль авторського відчуття оптимальності у виборі словесного матеріалу, сюжетних ходів, композиційних вирішень тощо. Категорія гармонії. Поняття міри, симетрії, врівноваженості, пропорції і диспропорції як важливий інструмент аналізу оптимальної організації художнього твору

Методика визначення оптимальності художнього прийому Проблема «необов’язкових» елементів. Повнота освоєння теми і цілісність літературного твору Художня ідея і художня істина. Явище «притишення» окремих компонентів твору, послаблення їх функціональності.

Цілісність твору як критерій оцінки його мистецької вартості.

Тема 5. Критерії оцінки літературно-художнього твору

Складність проблеми оцінки художності. Час як об’єктивний поцінувач. Виявлення критеріїв оцінки літературного твору на предмет його художності.

Змістовні критерії оцінки. Гуманістична змістовність літературнохудожнього твору Аксіологічний підхід до гуманістичної змістовності. Здатність гуманістичної змістовності розвивати людяне в людині. Текст як інструмент пізнання себе та світу

Критерії правдивості та глибини художнього відображення дійсності. Зв’язок з гносеологічною функцією художньої літератури. Глибоке проникнення в життя як один із вимірів художнього таланту Осягнення художником об’єктивної істини як спосіб надання творові ефекту відкриття.

Залежність рівня загальнолюдського в творі від глибини і правдивості відображення життя. Природа естетичної реакції. Зв’язок категорії художньої правди з категорією духовності. Генерування художньою правдою естетичної енергії.

Формальні критерії. Зв’язок категорії системно-цілісної організації літературного твору і проблеми формальних критеріїв його оцінки. Рівень художності твору як рівень його системноцілісної організації.

Категорія «оптимальна організація твору». Відчуття оптимальності у виборі засобів як ознака мистецького таланту Оптимальна організація твору як чинник його художності. Поняття «зайвої ваги» твору, її згубний вплив на художність.