8. «Просвіти» в роки Першої російської революції.

Рубіж XIX і XX ст. — це не тільки період суттєвих соціально-економічних змін, а й час радикальних суспільно-політичних зрушень, значною мірою зумовлених революційними подіями 1905—1907 pp. Зволікання з остаточним вирішенням аграрного питання, посилення експлуатації робітничого класу, об'єктивна зацікавленість буржуазії в її залученні до вирішення важливих державних проблем, національний гніт, відсутність демократичних свобод тощо створювали ґрунт для стихійного вибуху невдоволення народних мас. Проте можливість виступу стала реальною лише завдяки появі та зміцненню наприкінці XIX — на початку XX ст. широкого спектра політичних партій, розширенню сфери їхніх дій, посиленню впливу на маси; втраті авторитету та частковому послабленню царизму в зв'язку з поразкою в російсько-японській війні 1904—1905 pp.

Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі. Саме цього дня була розстріляна за наказом уряду 150-тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої потреби. Звістка про загибель 1200 робітників та поранення 5 тис. осіб швидко облетіла країну та викликала хвилю обурення, кристалізувалася в загрозливе для царату гасло «Геть самодержавство!» Тільки в січні в Російській імперії страйкувало майже 440 тис. осіб, тоді як у попередній період страйкуючих налічувалося 43 тис. осіб на рік. Держава вступала в добу революції.

У своєму розвиткові перша російська революція пройшла кілька фаз (етапів), кожна з яких мала свої характерні риси та особливості.

І фаза — «піднесення» (січень—жовтень 1905 p.):

— наростання масової боротьби, посилення її політичного характеру;

— політизація народних мас;

— активізація процесу самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо);

— поширення хвилі заворушень серед селян та армії;

— переплетення та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольних рухів.

II фаза — «кульмінація» (жовтень—грудень 1905 р.):

— коротка стабілізація в країні та певне розмежування політичних сил після публікації царського Маніфесту 17 жовтня;

— діалог та легальна взаємодія між опозицією та владними структурами;

— активне формування багатопартійної системи;

— посилення пропаганди та агітації крайньо лівих партій — більшовиків та есерів;

— організація лівими силами хвилі збройних повстань у грудні 1905 р. (повстанськими центрами в Україні були Харків, Олександрівськ, Катеринослав, Горлівка та інші міста).

III фаза — «спад» (січень 1906 — червень 1907p.):

— посилення репресій (каральні експедиції, арешти, обшуки тощо);

— помітне зменшення масштабів та інтенсивності робітничих страйків та селянських виступів;

— перехід більшості політичних партій у підпілля;

— поширення серед революціонерів терористичних форм боротьби (1906—1907 pp. у Російській імперії було вбито та поранено 97 тис. посадових осіб, на П. Столипіна було здійснено 10 замахів);

— спроби опозиції продовжити антифеодальну, антиімперську, антикапіталістичну боротьбу парламентськими методами у стінах Державної думи;

— перехід реакції у наступ.

Якісно новим явищем, специфічною особливістю суспільно-політичного життя доби революції стали взаємовплив та взаємопроникнення робітничого, селянського та національно-визвольних рухів, що значно посилювало антисамодержавний фронт і сприяло появі іншого нового явища — широкомасштабності народних виступів, основними параметрами якої є масовість, територіальна поширеність, тривалість, задіяність різних соціальних верств. Лише протягом квітня—серпня 1905 р. в Україні відбулося понад 300 робітничих страйків, у яких взяло участь понад 110 тис. осіб. Тільки жовтневий політичний страйк підняв на боротьбу майже 2 млн. жителів Російської імперії, з них в Україні — 120 тис. Червневі виступи українських селян 1905 р. охопили 64 із 94 повітів. За масштабами селянського руху Україна займала одне з перших місць у Російській імперії.

Повстання на броненосці «Потьомкін» (червень 1905 p.), збройні виступи у Севастополі під керівництвом П. Шмідта (листопад 1905 p.), У Києві на чолі з Б. Жаданівським (листопад 1905 р.) та в інших містах свідчили про поширення революційних настроїв серед солдат та матросів. Помітна нестабільність, вагання селянства та армії, що традиційно підтримували або ж принаймні лояльно ставилися до самодержавства, теж були новим суспільно-політичним чинником, який відіграв надзвичайно важливу роль у політичному розвитку подій, особливо у вирішальному 1917 р. Революційну хвилю жовтня 1905 р. царизмові не вдалося придушити силою, і він змушений був піти на поступки. Наслідком широкомасштабного жовтневого політичного страйку стало підписання 17 жовтня Миколою II Маніфесту, у якому народові обіцяли громадянські свободи (недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів), декларувалося скликання російського парламенту — законодавчої Державної думи із залученням до виборів усіх верств населення. Цей документ мав надзвичайно важливі наслідки.

По-перше, він суттєво розширив межі легальної політичної та культурної діяльності, помітно її пожвавив та урізноманітнив. У 1905 р. в Лубнах виникає перша в Російській імперії україномовна газета «Хлібороб». Незабаром газети українською мовою почали виходити в Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові та інших містах. Засновуються перші українські суспільно-політичні журнали — «Дзвін», «Українська хата», «Рідний край», «Посів», «Село» тощо. Всього протягом 1905—1907 pp. виходило 24 україномовних видання. У Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Ніжині та інших містах виникають осередки культурно-освітньої організації «Просвіта». До середини 1907 р. їх налічувалося 35. Концентруючи у своїх лавах цвіт української еліти (М. Коцюбинський, Б. Грінченко, П. Мирний, Д. Яворницький та ін.), ці об'єднання вели активну культурницьку роботу — засновували бібліотеки, проводили вечори, видавали українською мовою літературу.

По-друге, нового імпульсу було надано процесові масової самоорганізації суспільства, тобто утворенню партій, рад, профспілок та інших суспільних організацій. Саме цього періоду відбувалося формування та становлення провідних політичних сил, які визначили характер та динаміку суспільно-політичних подій в Україні 1917—1920 pp. Під час революції зростає численність партії російських есерів, більшовицької та меншовицької фракцій РСДРП. Водночас на базі попередніх об'єднань виникають і набирають сили та досвіду українські партії, які 1917 р. стануть домінуючими в Центральній Раді: 1905 р. з частини Революційної української партії (РУП), що перейшла на марксистську платформу, утворюється Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП); у 1907 р. на основі гуртків есерів, які вийшли з РУП ще 1903—1904 pp., виростає Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР).

Слабкість та незрілість парламентської форми правління, з одного боку, і необхідність консолідації опозиційних сил — з іншого зумовили появу нової альтернативної моделі організації влади — Ради робітничих депутатів. Протягом жовтня—грудня 1905 р. Ради виникли в 50 містах та селищах Російської імперії. В Україні вони діяли в Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Єнакієво, Маріуполі, Юзівці та Кременчуці. І якщо в період першої російської революції Ради розглядались як влада тільки більшовиками, то надалі — після жовтня 1917 р. саме ця модель управління лягла в основу розбудови пролетарської держави.

Свідченням активної масової самоорганізації суспільства стало утворення профспілок. Однією з перших виникла профспілка залізничників Південно-Західної залізниці. У ході революції осередками професійного руху стали Миколаїв, Одеса, Київ, Катеринослав, Харків та інші міста. Наприкінці 1905 р. в Україні існувало майже 80 професійних об'єднань.

Зростання політичної свідомості, концентрація сил, організованість — характерні риси селянського руху цього періоду. Влітку 1905 р. виникають місцеві організації Всеросійської селянської спілки. Найбільшого поширення ці об'єднання набули на Лівобережжі та Півдні. Всього в українських землях було створено 120 селянських і волосних організацій спілки, 12 повітових і 7 губернських комітетів.

За роки революції вибухоподібно розгортається кооперативний рух. Так, якщо в Київській губернії 1904 р. було лише 3 кооперативи, то 1907 р. — вже 193, у Харківській 1905 р. — 2, а 1907 р. — 50 кооперативів. Аналогічні процеси відбувалися і в інших регіонах України.

Важливе значення для розвитку суспільно-політичного життя мала поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу — думської трибуни. У І та II Державних думах на правах парламентської фракції діяла Українська думська громада, яка налічувала у своїх лавах понад 40 депутатів і обстоювала, головним чином, право України на політичну автономію та українізацію школи, судочинства, церкви та місцевих адміністративних органів. І хоча практична ефективність думської діяльності депутатів-українців була незначною, важливе політичне значення мала можливість оприлюднення з найвищої державної трибуни національних і соціальних вимог та інтересів українського народу (наприклад, селянин с. Кошелівка Ніжинського повіту Чернігівської губернії В. Хвіст заявив 1906 р. у стінах Думи, що Україна нагально потребує земельної реформи та політичної автономії).

З червня 1907 р. були опубліковані царський Маніфест про розпуск II Державної думи і новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. Фактично було здійснено державний переворот, який не тільки відкривав новий період — період реакції, а й підводив риску під революційними змаганнями 1905—1907 pp.: перша російська революція зазнала поразки.

Отже, різке загострення економічних, політичних, соціальних та національних проблем, посилене поразкою царизму в російсько-японській війні 1904—1905 pp., призвело до стихійного вибуху народного незадоволення — першої російської революції. Ця революція пройшла у своєму розвитку кілька фаз: «піднесення — кульмінація — спад», яким відповідають кардинальні зміни та зрушення в суспільному житті. Надзвичайно важливо, що в процесі розгортання революційних подій виникли нові суспільно-політичні явища та тенденції, які надалі суттєво вплинули на історичну долю України: переплетення та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольного рухів; виникнення широкомасштабних народних виступів; усвідомлення народними масами ефективності та результативності спільного натиску на самодержавство; посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії; суттєве розширення внаслідок проголошення царського Маніфесту меж легальної політичної та культурної діяльності, помітне її пожвавлення та урізноманітнення; активізація процесу масової самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо); поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу — думської трибуни.

9. Українські думські громади у І та ІІ Державних думах Росії.

Державна дума Російської імперії (рос. Государственная дума Российской империи) — законодавчий орган Російської імперії, який з'явився в результаті революції 1905—1907. Дума була нижньою палатою парламенту, верхньою палатою була Державна рада Російської імперії. Всього було 4 скликання Державної думи. Державна дума була першим представницьким органом влади в Росії за всю її історію.

Державну думу першого скликання часто називають Першою державною думою, другого скликання — Другою думою, і т. д

Маніфести Миколи ІІ

6 серпня 1905 року Маніфестом Миколи II було оголошено маніфест-декларацію про створення Державної думи, як «особливого законодорадчого органу, якому надається право попередньої розробки та обговорення законодавчих пропозицій і розгляд розпису державних доходів та видатків». До маніфесту додавалися положення, розроблені міністром внутрішніх справ Булигіним, згідно з якими, право голосу на виборах в Думу надавалося лише обмеженій категорії осіб: великим власникам нерухомого майна, великим платникам промислового і квартирного податку, і — на особливих підставах — селянам. Ці положення викликали сильне невдоволення у суспільстві, багаточисельні мітинги протесту, які вилилися у Всеросійський жовтневий політичний страйк. Вибори в «Булигінськую думу» не відбулися.

Основою для становлення Державної думи як законодавчого органу став п. 3 маніфесту 17 жовтня 1905 р., що встановив «як непорушне правило, щоб жоден закон не міг мати силу без схвалення Державної думи». Ця норма була закріплена в ст. 86 Основних законів Російської імперії в редакції 23 квітня 1906: «Жоден новий закон не може прийматися без схвалення Державної ради і Державної думи та мати силу без затвердження Государя-імператора».

Державні думи І-IV скликань

Перше засідання Державної думи відбулося в Таврійському палаці Санкт-Петербургу.

Розподіл депутатів Державної думи за партіями
Партія	I Дума	II Дума	III Дума	IV Дума
РСДРП	(10)	65	19	14
Есери	-	37	-	-
Народні соціалісти	-	16	-	-
Трудова група	107 (97)^[1]	104	13	10
Прогресисти	60	-	28	48
Кадети	161	98	54	59
Автономісти	70	76	26	21
Октябристи	13	54	154	98
Націоналісти	-	-	97	120
Праві	-	-	50	65
Безпартійні	100	50	-	7

З 478 депутатів Держдуми I скликання було: кадетів — 179, автонгомістів (члени польських, українських, естонських, латиських, литовських і ін. етнічних груп) — 63, октябристів — 16, безпартійних — 105, трудовиків — 97, соціал-демократів — 18. Головою було обрано кадета С. Муромцева, секретарем — князя Д. Шаховського(теж кадета).

Перша дума працювала 72 дні. Розпущена Миколою ІІ за намір скасувати приватне землеволодіння. Державна дума II працювала з 20 лютого по 2 червня 1907 року (одну сесію). 1 червня 1907 прем'єр-міністр Столипін П. А. звинуватив 55 депутатів в змові проти царської сім'ї. Дума була розпущена указом Миколи II від 3 червня.

Державна дума III скликання працювала з 1 листопада 1907 р. по червень 1912 року. Розпущена указом Миколи II.

Державна дума IV скликання працювала з 1912 року по 25 лютого 1917, коли її засідання були тимчасово призупинені указом Миколи ІІ. 6 жотвня 1917 р. була розпущена указом Тимчасового уряду у зв'язку з підготовкою до виборів в Установчі збори. Остаточно ліквідована 31(18) грудня 1917 декретом Радою Народних Комісарів Радянської Росії, згідно з яким розпускалися канцелярія Думи та її Тимчасовий комітет.

«Українське питання» в Державній думі

У Думі першого скликання 45 делегатів сформували власну фракцію, що отримала назву Українська думська громада. Головою її був адвокат і громадський діяч з Чернігова Ілля Шраг; серед членів були: Володимир Шемет та Павло Чижевський — від Полтавщини, Микола Біляшевський та барон Федір Штейнгель — від Києва, Андрій В'язлов — від Волині. Українська парламентська громада мала свій друкований орган — «Украинский Вестник», редактором якого був Максим Славинський, а секретарем — Дмитро Дорошенко. У виданні журналу взяли участь найкращі наукові сили України: М. Туган-Барановський, О. Лотоцький, М. Грушевський, І. Франко, О. Русов та інші. Політичною платформою Української парламентської громади була автономія України. М. Грушевський уклав декларацію, яка мала бути виголошена з думської трибуни головою фрації.

У Другій Думі теж була існувала українська парламентська група — Українська трудова громада, що налічувала 47 членів і видавала часопис — «Рідна справа — Думські вісті». У ній друкували промови членів, заяви Громади. Українська група домагалася автономії України, місцевого самоуправління, викладання української мови у школах, поширення української мови в судах, церкві. Для того, щоб мати підготовлених педагогів, Громада вимагала створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах Києва, Харкова та Одеси, запровадження навчання української мови в учительських семінаріях.

Зміна виборчого законодавства після розпуску ІІ Державної думи, стала головною причиною відсутності у парламенті третього та четвертого скликання представників українського національного руху та, як наслідок, українських парламентських груп.

Українське питання залишалося актуальним і в роботі Третьої Думи. Перше питання з цієї теми, якому Дума змушена була приділити увагу, це було українське шкільництво. У 1908 році 37 депутатів внесли на розгляд парламенту проект про запровадження навчання українською мовою у початкових школах. Цей проект викликав протест з боку чорносотенних послів та «Клубу Русских Националистов», і йому не дали ходу. У 1909 р. професор Київського університету Іван Лучицький порушив питання про використання української мови в судах України. Це питання також викликало протест і було поховане.

У IV Державній думі українське питання, головним чином, порушувалося під час обговорення депутатами заборони святкування 100-річчя від дня народження видатного поета Тараса Григоровича Шевченка.

10. Промислове піднесення 1910 – 1914 рр. в Україні.

В економічному розвитку України, як і всієї країни, після кризи 1900—1903 pp. піднесення не настало. Деяке пожвавлення мало місце в 1904— 1905 pp. у зв'язку з російсько-японською війною, коли розширилося воєнне виробництво. У 1907—1909 pp. основні галузі промисловості переживали стан депресії, застою, а в деяких обсяг вироблюваної продукції навіть скорочувався. Кам'яного вугілля в Донбасі у 1907 р. було видобуто 1060 млн. пудів, а в 1910 р.— 1018 млн., видобуток залізної руди в Криворізькому басейні в 1907 р. становив близько 229 млн., у 1909 р.— 204 млн. пудів. Ще значнішим було зменшення видобутку марганцевої руди в Нікопольському районі: у 1907 р. її видобуто 16 млн., а в 1909 р.— 4 млн. пудів. Як наслідок депресії, відбулося зменшення кількості фабрично-заводських підприємств і зайнятих на них робітників. У 1907 р. в Україні налічувалося 2991 підприємство, що підлягали наглядові фабричної інспекції, і в них працювали 260 тис. робітників. У 1909 р. таких підприємств стало 2944 з числом робітників 257 тис. чоловік. Одночасно посилювалася концентрація виробництва й робітників на великих капіталістичних підприємствах. Якщо в 1907 р. фабрик і заводів, що підлягали фабричній інспекції, з числом робітників понад 1000 на кожному, в Україні було 28, то в 1910 р. їх стало 37. Розширювали свою діяльність монополістичні об'єднання «Продамет», «Продвугілля» та ін., створювалися нові синдикати й трести («Продаруд» — у 1908 p., «Проволока» — в 1909 р. і т. п.), все міцніші позиції в промисловості України займав іноземний капітал. Однак кріпосницькі пережитки, панування поміщиків гальмували економічний розвиток країни. Крім того, небажання й невміння царя та його оточення йти на проведення реформ гальмували модернізацію Росії. Посилення гніту й експлуатації робітників. Поразка революції 1905—1907 pp., розгул реакції, наступ царизму й буржуазії у 1907—1910 pp. привели до значного погіршення становища робітників. Одночасно з посиленням політичного гніту, терором і репресіями щодо робітничого класу, до яких вдавалися царські власті, капіталісти шляхом масових звільнень, локаутів, складання «чорних списків» намагалися усунути найактивніших революціонерів з підприємств, позбавити робітників їх організаторів, послабити пролетаріат і зламати його волю до боротьби. Тільки протягом року — з осені 1908 до осені 1909 p.— число робітників Донбасу скоротилося на 26 тис. чол. На кінець 1909 р. безробітних налічувалося на Київщині 15—20 тис, на Катеринославщині — 15 тис, на Полтавщині — близько 10 тис. чол. Незадовільними залишалися умови праці й техніка безпеки. Ліквідовуючи завойований під час революції на багатьох підприємствах 8—9-годинний робочий день, капіталісти в період реакції подовжили його разом з різними понаднормовими роботами до 12—14 год., а часто, особливо на невеликих фабриках і заводах, — до 16—18 год. Поряд з цим заробітна плата зменшувалася, а ціни на харчові продукти й предмети першої потреби зростали. У той же час прибутки підприємців безперервно збільшувалися. Промислове піднесення в 1910—1914 pp. У 1910 р. після тривалої депресії в Росії, в тому числі в Україні, почалося піднесення в промисловості, яке продовжувалося до початку першої світової війни в 1914 р. Воно було зумовлене розширенням внутрішнього ринку, зв'язаним з проведенням столипінської аграрної реформи, високими врожаями 1909 р. і 1910 р. (у 1910 р. експорт хліба становив 847 млн. пуд.), нагромадженням та напливом капіталів у промисловість і збільшенням військових замовлень та більш широким будівництвом військово-морського флоту і залізниць, викликаними підготовкою до війни. Піднесення охопило найбільше галузі важкої промисловості. Видобуток вугілля в Донбасі зріс з 1018 млн. у 1910 р. до 1560 млн. пудів у 1913 p., залізної руди в Криворізькому басейні відповідно — з 260 млн. до 420 млн. пудів, марганцевої руди в Нікопольському районі — з 11 млн. до 16 млн. пудів. Чавуну з 1910 р. було виплавлено 126 млн., у 1913 р. — 190 млн. пудів, заліза і сталі — відповідно 99 млн. і 141 млн. пудів. Щорічно в Україні у 1910—1913 pp. будувалося в передньому понад 200 км залізничної колії, у 1913 р. загальна довжина залізниць досягла близько 12 тис. км із 65тис.км по всій Росії. Машинобудівна і харчова промисловість розвивалася менш високими темпами. У 1913 р. промисловість України давала 24,3 % загальноросійського промислового виробництва. У видобувній промисловості її частка становила 70 %, в обробній — близько 15% продукції. Зокрема Україна давала 71 % загальноросійського видобутку вугілля і 72 — залізної руди, 68 — виплавки чавуну і 58 — сталі, 53 — виробництва сільськогосподарських машин і 80 % цукру. У ході розширення виробництва відбувалася дальша концентрація промисловості, зростали старі й створювалися нові монополістичні об'єднання. В Україні діяли синдикати «Продамет», «Продаруд», «Продвугілля», «Проволока», цукровий, заводів сільськогосподарських машин та ін. Вони здебільшого мали всеросійське значення, зосереджували в своїх руках 60—80 % продажу продукції відповідних галузей, і нерідко встановлювали високі монопольні ціни і діставали великі надприбутки. Промисловий капітал з'єднувався з банківським і створювався фінансовий капітал, фінансова олігархія, яка тісно зрощувалася з царським державним апаратом, виростав державно-монополістичний капіталізм. Царизм всіляко сприяв проникненню іноземних капіталів у економіку, і особливо у важку промисловість. В Україні у 1913 р. діяли 83 іноземні компанії, які вклали в промисловість близько 420 млн. крб. Іноземні капіталісти зосереджували в своїх руках 70 % видобутку вугілля і руди, 90 — виплавки чавуну і виробництва коксу, майже 80 % виробництва машин. Хоч у 1910—1914 pp. ряд галузей промисловості Росії, а в її складі і України, розвивалася досить швидко і Росія в цілому належала до країн «другого ешелону» за рівнем розвитку капіталізму, вона в технічно-економічному відношенні значно відставала від країн Західної Європи і Америки. Стан сільського господарства. В Україні, як і в цілому в країні, в економіці переважало сільське господарство, — його частка становила 51,8 %, а про-Внаслідок розвитку капіталізму і особливо із зростанням заможних селянських господарств в період проведення столипінської аграрної реформи розширилися посівні площі і збільшилися валові збори сільськогосподарської продукції. За 1910—1913 pp. вся посівна площа в Україні зросла на 900 тис. дес. і в 1913 р. становила 22,9 млн. дес. Для України залишалося характерним різке переважання зернових культур, які в 1913 р. займали 20,7 млн. дес, або 90,5 % загальної посівної площі. Як і раніше, найбільш інтенсивно капіталістичне зернове господарство розвивалося на Півдні, посіви цукрових буряків, картоплі, тютюну, конопель зосереджувалися переважно на Правобережжі і Лівобережжі. Середньорічний збір основних зернових культур (пшениці, ячменю, жита й вівса) в 1896—1902 pp. становив 775 млн. пудів, а в 1909—1913 pp.— 1070 млн. пудів, досягши в 1913 р. 1200 млн. пудів. Однак середня врожайність зернових залишалася низькою і в 1909—1913 pp. становила (в центнерах з гектара): озима пшениця—10,4, озиме жито—9,8, яра пшениця — 7,0, ячмінь ярий — 9,3, овес — 10,7, просо — 9,9, кукурудза (1913 р.) — 11,2. Внаслідок однобічного зернового напряму розвитку сільського господарства України, зменшення пасовищ і розорення селянства відбувався занепад тваринництва. За час з 1897 по 1912 р. поголів'я великої рогатої худоби зменшилося на 7—9 %, свиней — на 9, грубошерстих овець — на 5—7, а тонкорунних — на 70 %. Товарність сільського господарства хоч і зростала за рахунок поміщицьких і заможних селянських господарств, але в цілому була низькою. Товарна частина продукції сільського господарства становила приблизно одну третину її загального обсягу. Отже, прогрес у сільському господарстві України, як і всієї країни, був незначним. Переважало трипілля, сільськогосподарських машин і добрив застосовувалося мало. Зате в 1910 р. в Україні було 190,1 тис. сох, 34,8 тис. косуль, 306,6 тис. дерев'яних плугів, 3415,2 тис. дерев'яних борін. Торгівля. Економічне піднесення 1910—1914 pp. виявилося і в розширенні внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Як і раніше, в Україні численними були ярмарки, яких у 1912—1913 pp. щорічно налічувалося понад 11 тис. На них продавалося товарів на 200 млн. крб. Збільшувалася стаціонарна торгівля — зростала кількість великих крамниць, фірмових магазинів, торгових баз і складів. Дедалі тіснішими ставали економічні зв'язки України з іншими районами Росії. Україна поставляла хліб, метал, вугілля, цукор, м'ясо, сало, сіль, сільськогосподарські машини та інші товари. В Україну довозилися необхідні їй товари: з Московського і Петербурзького промислових районів — машини та різне промислове устаткування, тканини, папір, з Білорусії і Середнього Поволжя — лісові матеріали, з Баку і Грозного — нафта й гас, з Уралу — мідь, з Астрахані та інших приморських районів — риба та ін. Частка України в загальноросійському експорті становила понад 25 %, а щодо вивозу хліба — понад 40% (понад 300 млн. пудів щорічно). За кордон з України вивозили, крім зерна, м'ясо, худобу, птицю, сало, вовну, цукор, руду та інші товари. Для розвитку торгівлі велике значення мало розширення залізничної мережі і водного транспорту — на Чорному й Азовському морях, Дніпрі з притоками Прип'яттю і Десною, Сіверському Дінці та ін. Найбільший чорноморський порт Одеса за розмірами товарообігу на початку XX ст. займав друге місце після Петербурга. Зміни в складі населення. Становище робітників і селян. У 1913 р. на території України, що перебувала в складі Російської держави, проживало 32,6 млн. чол. населення. З них у селах мешкало понад 27,6 млн. чол., або близько 85%, у містах — близько 5 млн. чол., або понад 15 %. Як і в усій країні, панівним класом в Україні залишалися поміщики (поміщицьких маєтків налічувалося понад 30 тис). Хоч з часу реформи 1861 р. до 1914 р. поміщики України й продали 10 млн. дес. землі, з яких 7 млн. дес. купили заможні селяни, але на 1914 р. у їхньому володінні залишалося ще понад 10 млн. дес. землі, причому 5 тис. великих поміщиків мали в середньому по 1600 дес. Непоодинокими були маєтки по 100 тис. і більше дес. (наприклад, Потоцькі — 107 тис, Браницькі — 167 тис. десятин). Поміщики були українські, російські, польські та інших національностей. Найбільшими були українські і російські поміщики — Терещенки, Харитоненки, Уварови, графи Бобринські, Балашови, Кочубеї, Лизогуби, Родзянки, Скоропадські, польські графи Браницькі, графи Потоцькі, князь Сангушко та ін. В цілому поміщики України були складовою частиною поміщицького класу Росії і стояли на його позиціях. Економічні інтереси поміщиків тісно перепліталися з інтересами буржуазії, оскільки багато з них були одночасно і власниками підприємств, капіталістами, і навпаки, капіталісти були разом з тим і землевласниками. Як і по всій країні, в Україні у період промислового піднесення продовжувала зростати буржуазія, що займала дедалі міцніші позиції в економіці. Внаслідок злиття промислового капіталу з банківським створювалася фінансова олігархія, яка захоплювала в свої руки керівництво монополіями, банками, багатьма підприємствами і т. ін. Як і раніше, клас буржуазії в Україні залишався багатонаціональним. У ньому чільне місце займали українські промислово-торговельні капіталісти, серед яких виділялися такі великі власники й відомі діячі монополістичного капіталу, як Терещенки, Харитоненки, Демченки, Римаренки, Аран-даренко, Авдаков, Ярошинський, Ясюкович та ін. Разом із українською в Україні діяла буржуазія російська, польська, єврейська та інших національностей. Багато, особливо у важкій промисловості, було іноземних капіталістів — французьких, англійських, бельгійських та ін. Південна гірничодобувна промислова буржуазія, яка діяла в Донбасі та Криворіжжі, зосереджувалася головним чином у синдикатах «Продамет» і «Продвугілля», володіла величезними багатствами й по-звірячому експлуатувала робітників. Вона мала свою організацію — Раду з'їзду гірничопромисловців півдня Росії. Друге значне угруповання капіталістів, в якому об'єднувалися цукрозаводчики, банкіри й землевласники, мало сферою своєї діяльності в основному Правобережжя України. Його організаційним центром було Всеросійське товариство цукрозаводчиків. З розвитком капіталістичної промисловості й сільського господарства зростала чисельність робітників. У 1913 р. кількість промислових робітників, включаючи й гірничозаводських, зросла до 645 тис. чол. (проти 360 тис. чол. в 1901 р. і 475 тис. чол. в 1910 p.). Саме промислові робітники, в першу чергу металісти й шахтарі, які мали найбільший досвід класової боротьби, були авангардом усього пролетаріату в революційному русі. Крім промислових робітників, в Україні в 1913 р. працювали 160 тис. залізничників, 400 тис. будівельників, понад 1,5 млн. сільськогосподарських робітників. Отже, в цілому клас вільнонайманих робітників в Україні налічував 2,7 млн. чол. До цього слід ще додати 650 тис. працівників кустарно-ремісничих підприємств, більшість яких перебувала в становищі, близькому до робітничого. Як і раніше, робітничий клас України мав багатонаціональний характер, але переважали в ньому українці й росіяни. Важливою рисою робітничого класу була також висока концентрація його на великих капіталістичних підприємствах (на 300 підприємствах, кожне з яких мало 500 і більше робітників, працювали понад 400 тис. робітників, або 68 % усіх промислових робітників України). Напередодні першої світової війни, що почалася у 1914 р., в Україні налічувалося близько 4 млн. селянських господарств. Найхарактернішою рисою в житті селянства було його глибоке розшарування й різке погіршення становища його основної маси. Більшість селянських дворів — близько 2300 тис, або 57,1% їх загальної чисельності, — були бідняцькими, близько 1200 тис, або 29,9 % — середняцькими, близько 500 тис, або 12,2 % — заможними. В заможних зосереджувалося 37,8 % всього землекористування, 40 — посівних площ, понад 30 — коней і 25 — великої рогатої худоби, 70 % хлібних лишків. При наявності великого поміщицького землеволодіння й багатьох заможних селянських господарств понад 2 млн. найбідніших селян мали всього по 2 дес. землі на двір. Понад 1 млн. селянських дворів не мали корів і коней, близько 560 тис. дворів не мали посіву. За оренду поміщицьких земель селяни щороку виплачували 70 млн. крб. орендної плати. У роки промислового піднесення становище робітників і селян серйозно не поліпшилося. Капіталісти, поміщики, багатії, царський уряд продовжували гнобити й експлуатувати трудящих, що вело до дальшого поглиблення соціальних суперечностей і зумовлювало неминучість наростання нової хвилі революційного руху.

11. Український національний рух у 1907 – 1914 рр..

Після урядових репресій здавалось, що український рух припинив існування. Тільки невелика частка національно свідомої інтелігенції його підтримувала

Але в умовах Російської імперії, де будь-яка опозиційність ставила партію, або рух по за законом, сила руху залежала не від його чисельності, а від потенційних можливостей підняти на боротьбу значну частку населення в умовах лібералізації, або падіння царського режиму.

Приклад революції 1905-1907 рр. доводив, що мобілізаційна  можливість українського руху є високою: за короткий проміжок часу він зумів розгорнути масову культурно-просвітню і політичну діяльність. А участь в українському русі значної частини українського селянства доводила, що останнє досить легко сприймає національні гасла. Слабкість українського руху полягала не у відсутності  масової  підтримки, а в невиробленості прийнятної для всіх прошарків суспільства програми, яка б поєднала національні і соціальні вимоги.

У період 1907-1914 рр. український рух, незважаючи на урядові переслідування, продовжував розвиватися. Осередками розвитку руху були "Просвіти", що виникли в роки революції: київська, катеринославська, одеська, кам'янецька, чернігівська, миколаївська, житомирська та на Кубані.

Найбільш впливовою серед "Просвіт" була київська, в якій зосередилися провідні діячі українського руху. "Просвіти" в Наддніпрянській Україні на відміну від своїх західноукраїнських аналогів, не складали єдину організаційну структуру. Кожна з них діяла окремо, більшості з них заборонялось мати філії по селам.

Незважаючи на свою суто культурницьку роботу: читання лекцій, організація вечорів, свят на українську тематику, відзначання ювілеїв діячів української культури, поширення українських книжок, заснування бібліотек тощо, зазнавали переслідувань з боку властей. Їх робота неодноразово переривалася обшуками, перереєстраціями. До статутів товариств вносились всілякі обмеження і заборони. Найбільшим ударом для "Просвіт" став указ Столипіна 1910 р. "Про закриття деяких інородницьких товариств...".

В результаті урядових переслідувань на 1914 р. продовжувала свою роботу лише катеринославська "Просвіта".

Великою заслугою діяльністю "Просвіт" у період реакції було те, що вони не дали згаснути українському національному життю. Їх культурницька діяльність в умовах урядових репресій набирала політичного забарвлення і тим самим сприяла розвитку українського руху.

Переслідування українського руху дало ще один, несподіваний для царської адміністрації, наслідок: він перекинувся й на економічну сферу у вигляді кооперативного руху.

В роки реакції ініціатором, натхненником і організатором кооперативних товариств стає земська сільська інтелігенція. Одним з найвидатніших діячів цього руху був літератор, вчений, діяч ТУП В.М.Доманицький. Людина різнобічних інтересів, надзвичайно талановита і, незважаючи на смертельну хворобу, колосальної енергії, він зажив великої популярності серед української громадськості. Після його смерті у серпні 1910 р. місцева влада заборонила ховати його в Києві, боячись маніфестацій.

За активної участі інтелігенції кооперативний рух в Україні набув масових форм. Кількість кооперативних товариств з 1906 по 1912 р. збільшилась з 572 до 2476, а в 1914 р. нараховувалося вже 3054, що складало третину кооперативів у Російській імперії. Її зусиллями він набував усе виразнішого національного забарвлення. На кооперативному з'їзді в Києві (1908 р.), наприклад, уже пролунала вимога селян-депутатів видавати кооперативні часописи українською мовою. На наступному з'їзді в 1913 р. українські кооператори спробували відстояти свою автономність від російської кооперації.

Втім, це були тільки перші кроки поєднання національно-політичних вимог з економічним розвитком.

Поразка революція призвела майже до повного розгрому українських партій. У 1908-1909 рр. єдиною ознакою існування Української соціал-демократичної робітничої партії була легальна газета „Слово", яка виходила в Києві за редакцією В.Садовського, С.Петлюри, М.Порша та Я.Міхури, які також утворювали Центральний комітет партії.

Починаючи з 1908 р. провідники партії, що не були заарештовані або зуміли емігрувати, здійснюють спроби відновити діяльність УСДРП. Але невдало. Після цих невдач більшість провідників УСДРП стають на чітко визначені націоналістичні позиції. До них приєднуються і деякі лідери „Спілки", зокрема, М.Меленевський та Скоропис-Йолтуховський.  Нарада у Львові 1911 р. засвідчила таку радикальну зміну у поглядах провідників української соціал-демократії.

Проте вирізнялося декілько позицій: В.Липинський відстоював  позицію, що українці в національно-визвольній боротьбі повинні спиратися на власні сили; В.Степанківський, В.Кушнір - відстоювали позицію, що у боротьбі треба спиратися на Австро-Угорщину; середню позицію займав А.Жук; а Л.Юркевич був взагалі за боротьбу.

Зрештою ці зміни призвели до утворення двох самостійницьких організацій: Українського Інформаційного Комітету, ініціатором створення якого був А.Жук, і Молодоукраїнська партія за ініціативою В.Степанківського, В.Дорошенка. Проте остання так і не почала роботу.

Український Інформаційний Комітет протягом 1912-1914 рр. розгорнув доволі активну роботу, інформуючи європейську громадськість про українські справи. Найбільш активно діяв Комітет в Англії, Франції, Австро-Угорщині та інших державах.

Тим часом як провідники колишньої УСДРП, що були на еміграції, ставали на самостійницькі позиції, діяці партії, що продовжували діяльність в Російській імперії створили дві літературні групи в Москві й Києві та організували видання суспільно-політичних журналів „Украинская жизнь"(Москва) і „Дзвін"(Київ).

"Украинская Жизнь" (почав виходити в 1912 р.) був єдиним журнал, хоча і російськомовний, що висвітлював становище українства в Російській імперії, висловлював його прагнення і потреби. Авторами його статей були провідні діячі українського руху. Офіційно він вважався органом УСДРП. Редагував його С.В.Петлюра. На основі матеріалу зібраного редакцією, П.Стеблицький і О.Лотоцький у 1914 р. підготували книгу "Українське питання" де було викладено і систематизовано всі аспекти вимог українства.

В той час, як УСДРП намагалась хоч якось відновити партійну роботу після наступу реакції,  Українська демократично-радикальна партія (УДРП) була змушена повністю припинити свою роботу. Розуміючи неможливість партійної діяльності, члени Ради УДРП Б.Грінченко, С.Єфремов, Є.Чикаленко та ін. вирішили на основі місцевих партійних осередків відновити колишню загальну безпартійну організацію. На з'їзді УДРП у 1908 р. ідея була підтримана і за пропозицією О.Лотоцького  нова організація отримала назву „Товариство українських поступовців" (ТУП). Нова організація виступила за федеративний устрій Російської імперії і за надання Україні автономії, за впровадження української мови в школах і створення в Київському та Одеському університетах українських кафедр.

Свої домагання тупівці намагалися реалізувати шляхом досить важким і тривалим переговорів з російськими лібералами: партіями та організаціями (кадети, земства, фракції трудовиків у Думі тощо), які мали б донести до урядових кіл українські вимоги і хоча б хоч трохи зменшити урядові репресії проти українства.

У 1911-1913 рр. ТУП використовував різноманітні загальноросійські з'їзди земств, учителів, з питань народної освіти, виховання для проведення через них резолюцій про запровадження в школах навчання на українській мові.

Для конкретизації своїх вимог у квітні 1912 р. керівництво ТУП провело з'їзд, на якому була вироблена "українська платформа", тобто вимоги організації:

запровадження загальної освіти українською мовою;

викладання української мови, літератури та історії як окремих предметів у середніх і вищих навчальних закладах;

запровадження української мови в церкві, судах та громадських організаціях на Україні;

скасування заборони на привезення із-за кордону літератури, виданої української мови тощо.

Для пропаганди "української платформи" ТУП уклала угоду з кадетами, що мали її відстоювати в Думі, популяризували її через журнал "Украинская Жизнь".

Таким чином, незважаючи на урядові переслідування українських рух ширився, шукав нові ідейні основи. Свідченням його могутності стали Шевченківський ювілей 1914 р.

Ювілей 1914 р. великого українця, символу українського руху, став останнім напередодні вирішальних подій в українській історії.

Царський уряд усвідомлюючи, що шевченківський ювілей стане могутньою маніфестацією українства, заборонив будь-яке публічне вшанування його пам'яті. Напередодні шевченківських днів міністр внутрішніх справ М.Маклаков розіслав усім губернаторам суворий наказ, який зобов'язував їх забороняти будь-яке публічне відзначення 100-річчя з дня народження Т.Шевченка, в тому числі урочисті збори, присвоєння імені українського поета школам, вулицям, фондам, стипендіям, і пильно стежити за тим, щоб встановлення пам'ятників не мало характеру громадських урочистостей.

За цих умов українська демократична громадськість, очолювана ТУПом, щоб уникнути можливих провокацій, вирішила демонстративно відмовитись від проведення в Україні, особливо в Києві, ювілейних шевченківських урочистостей і закликало студентів не брати участь в стихійних вуличних демонстраціях, а оголосити однодневний страйк.

Демонстративно відмовившись від святкування, ТУП вирішив надати урядовій забороні всеросійського і міжнародного розголосу. З цією метою до Думи було внесено запит саме в день роковин Шевченка, 26 лютого. Проти урядових заборон виступили фракції трудовиків, кадетів, октябристів, соціал-демократів.

Запит і обговорення запиту нелише викрили ганебну національну політику царизму, а й сприяли пропаганді ідей українського руху.

Незважаючи на заборони і заклики ТУПівців 25-26 лютого в Києві відбулися вуличні демонстрації робітників і студентів.

Схожі виступи відбулися у Катеринославській, Полтавській, Херсонській, Волинській губерніях, Москві, Петербурзі, Тифлісі.

Таким чином, шевченківські свята 1914 р. стали подіями, які сприяли зростанню української самосвідомості і подальшому розвитку українського руху. До нього залучились ті, що раніше були до нього байдужі.

Незважаючи на жорстокі переслідування з боку царизму, доноси і нападки чорносотенців, український національний рух у передвоєнні роки продовжував розвиватися й поглиблюватися, захоплюючи широкі маси української громадськості.

12. Соціально – економічний розвиток західноукраїнських земель на початку 20 століття.

Соціально-економічний розвиток Західної України, як і раніше, визначався її залежним становищем в Австро-Угорській імперії. Невеликий крок вперед зробила промисловість, але розвивалась вона вкрай нерівномірно й однобічно. Ще складнішою була ситуація в сільському господарстві, яке переживало кризу.

У 1901 - 1913 рр. принципових змін в соціально-економічному і політичному становищі західноукраїнських земель не сталося. Ці землі, як і у XIX ст., залишалися внутрішньою колонією Австро-Угорщини. Галичина і Буковина розглядалися Австрією, а Закарпаття — Угорщиною, як ринок збуту продукції, що вироблялася у центральних провінціях імперії, і сировинний її придаток.

В кінці XIX — на початку XX ст. в Західній Україні завершилося формування основних галузей фабрично-заводської промисловості і визначилися напрямки її дальшого розвитку.

Почався новий період в історії нафтодобування. Старі шахти-криниці були остаточно ліквідовані. Натомість виникли нові свердловини — глибиною до 1000 і більше метрів. Зросла кількість кадрових робітників. Завершився переворот у технічному устаткуванні. Збільшився видобуток нафти. На початку 1890-х рр. Прикарпатті видобували 91-96 тис. тонн на рік, а в 1909 р. – понад 2 млн. 50 тис. тон. Більше 80% усього видобутку нафти на початку XX ст. припадало на Борислав.

Нафтова промисловість Прикарпаття була цілком в руках іноземного капіталу. У 1912 р. німецькі і англійські фірми об'єдналися в один великий концерн, який зосередив у своїх руках третину видобутку Бориславського басейну. В 1913 р. почалося проникнення французького капіталу.

На другому місці після нафтодобувної стояла деревообробна промисловість. Галичина була також одним з основних експортерів лісу на європейські ринки.

Промисловість Західної України у 1900 — 1913 рр. розвивалася дуже нерівномірно. Зростало, наприклад, цегляне виробництво. Збільшилась кількість механізованих цегельних заводів, а бетонне, гіпсове, вапняне й скляне виробництво розвивалося повільно. Що ж до цукрової промисловості, то після того, як у 1870 р. був закритий останній завод, цілих 40 років її не було зовсім.

З початку XX ст. успішно стала розвиватися швейна, взуттєва і килимарська промисловість, однак і вона була представлена головним чином дрібними підприємствами ремісничого типу. Певне значення для економічного розвитку Галичини мало будівництво електростанцій в повітових містах і великої електростанції у Львові.

Таким чином, промисловість Галичини зробила деякий крок уперед, але розвиток її був однобічний. До того ж, місцеві підприємці були представлені в ній дуже слабо. Прибутки від промислового виробництва збагачували іноземців.

Домінування в економіці краю іноземного капіталу. Напередодні Першої світової війни іноземний капітал у промисловості, торгівлі, банках і різних кредитних установах західноукраїнських земель становив близько 1,5 млрд австрійських крон.

Нав'язування австро-угорськими картелями власної волі західноукраїнським підприємцям. Будівництво нових фабрик і заводів було майже неможливим, якщо цього не бажали австро-угорські картелі. Вони поглинали всі підприємства, існування яких було небажаним для володарів картелів.

Промисловість мала однобокий, переважно сировинних характер розвитку. Основну частину продукції давали галузі, що займалися видобуванням і первинною переробкою місцевої сировини — лісова, лісопильна і нафтова. Інші галузі були розвинуті дуже слабо, а деякі — зовсім відсутні або представлені дрібними промислами.

13. Еміграція західноукраїнських трудящих у кінці ХІХ – на початку ХХ століття.

Західноукраїнські землі мали сприятливі природні умови — гарний клімат, багатий рослинний світ, зокрема ліси, родючі ґрунти, великі запаси корисних копалин (нафта, вугілля, сіль, озокерит та ін.). Незважаючи на це, їх економіка розвивалася дуже повільно, оскільки австрійська правляча бюрократія перетворила ці землі на свої внутрішні колонії — на ринок збуту товарів корінної австрійської промисловості, джерело сировини й дешевої робочої сили. Саме в інтересах австрійської метрополії, в інтересах одержання найбільших прибутків і спрямовувалися австрійським урядом в Галичині, Буковині, на Закарпатті і залізничне будівництво, і розвиток сільського господарства, промисловості, торгівлі. Будівництво залізниць, без яких не міг розвиватися капіталізм, на західноукраїнських землях австрійський уряд, австрійські та німецькі капіталісти вели так, щоб зв'язати залізничним сполученням, насамперед, центральні райони Австрії зі східним, російським кордоном та забезпечити цим стратегічні інтереси, і, з другого боку, сполучити ці райони з метою збуту там товарів австрійської промисловості і вивозу в центр країни сировини. У той же час окремі місцевості Галичини, Буковини й Закарпаття одна з одною залізницями тривалий час не зв'язувалися, що гальмувало розвиток економіки і сприяло. консервуванню відсталості. У 1861 р. було відкрито залізничну лінію Львів-Перемишль, внаслідок чого Львів був зв'язаний з Крайовим і Віднем. У 1866 р. збудована залізниця Львів — Чернівці, а в 1869 р. — Чернівці-Сучава, в 1872 р. — Чоп — Ужгород, в 1875 р. — Ужгород-Мукачево. Велася залізнична лінія до російського кордону. У 1870 р. почала працювати залізниця Золочів — Тернопіль, а в 1873 р. вона підійшла до Підволочиська, й Західна Україна була з'єднана з Наддніпрянською. Всього на 1892 р. на західноукраїнських землях було 3200 км залізничної колії, а в 1912 р.— 5200 км. Це було за питомою вагою значно менше від частки західноукраїнських земель по території і чисельності населення в усій імперії. Колоніальне гноблення західноукраїнських земель і, як наслідок, слабий розвиток там капіталізму зумовило те, що вони і в другій половині XIX — на початку XX ст. залишалися в основному сільськогосподарським, аграрним краєм. На кінець XIX ст. 75—85 % населення було зайнято в сільському господарстві, яке давало близько 70 % національного доходу. Скасування кріпосного права, проголошене урядом під час революції 1848 p., було проведено в 50-х роках на користь поміщиків за рахунок пограбування селянських мас. Селян змусили платити поміщикам викуп (індемнізацію) за втрачені останніми селянські повинності й податки. Селяни Східної Галичини до 1898 р. заплатили викупних платежів понад 50 млн золотих ринських (золотий ринський — 80 коп.) та процентів на них — близько 62 млн золотих ринських. На Буковині загальна сума викупних платежів становила 5,5 млн золотих ринських, на Закарпатті — 4,4 млн форинтів. Селяни мусили також викупляти у поміщиків право пропінації — їх монопольне право на вироблення і продаж спиртних напоїв. Крім того, під час реформи у селян відібрали сервітути — право користуватися лісом, пасовищами, сіножатями. Отже, поміщики нещадно пограбували селян. У Західній Україні збереглося велике поміщицьке й церковне землеволодіння. Поміщикам належало понад 40 % усіх земель. Великими землевласниками були польські, румунські, угорські, німецькі, українські поміщики, такі як графи Потоцькі, що мали 60 тис. га, граф Дідушицький — близько 20 тис, князь Сапєга—15 тис. (Галичина), граф Шенборн (у Закарпатті) — 203 тис, барон Юрій Василько (на Буковині) — 18 тис. га та ін. У той же час основна маса селянства страждала від безземелля і малоземелля. На 1902 р. пролетарських господарств, що мали до 2 га землі на двір, у Східній Галичині було 43 % (близько 280 тис. із 650 тис), на Буковині — 56 (близько 62 тис), на Закарпатті в 1895 р. таких господарств налічувалося 51 % (58 тис). У цілому господарств, що мали наділи до 5 га, в Галичині нараховувалося 80 %, на Буковині — 85, на Закарпатті — 73 %. Незважаючи на великі залишки кріпосництва, сільське господарство розвивалося по-капіталістичному, але цей розвиток ішов в основному прусським шляхом. Дедалі більше підривалася становість землеволодіння, відбувалася спеціалізація районів; зернове господарство, тваринництво, садівництво й інші галузі набували торгового характеру. В поміщицьких і заможних селянських господарствах застосовувалися вільнонаймана праця, сільськогосподарські машини, досягнення агрикультури тощо. Розвиток капіталізму посилював розклад селянства на бідняків, пролетарів з наділом або без наділу і заможних господарів — газд. Заможних господарств, які мали по 10 га і більше, у Східній Галичині налічувалося 5 %, на Буковині — близько 5, на Закарпатті — близько 10%. Вони володіли від 16 до 25 % селянської землі, великою кількістю худоби, інвентаря, капіталів і тяжко експлуатували бідноту. Через слабий розвиток капіталістичної промисловості в селах західноукраїнських земель створювався значний надлишок робочої сили, яка не знаходила свого застосування (в Галичині щороку село таких робочих рук давало 600 тис. чол.). Щоб врятуватися від голодної смерті, багато селян ішли на сезонні роботи в західні провінції Австрії, в Угорщину, Німеччину, Росію, емігрували до Канади, США, Бразилії, Австралії і в інші країни. З Східної Галичини й Північної Буковини на кінець XIX ст. емігрували 250 тис. чол., з Закарпаття — 170 тис чол. З 1901 по 1912 р. лише в США з Галичини виїхало 180 тис. українців. З Буковини з 1901 по 1910 р. емігрувало понад 32 тис. чол., з Закарпаття (до 1907 р.) — 100 тис. чол. Але і в далеких краях, на чужині, емігранти не знаходили свого щастя. Колоніальний характер економіки західноукраїнських земель позначився і на стані промисловості. Австрійський уряд, австрійські та іноземні капіталісти штучно підтримували їх відсталість, свідомо гальмували промисловий розвиток. Через це ряд галузей промисловості, особливо обробної — цукрова, текстильна, шкіряна, скляна, фаянсово-порцелянова, паперова, сірникова, машинобудівна, не витримуючи конкуренції більш дешевих виробів підприємств розвинених західних провінцій Австро-Угорщини, не тільки не йшли на піднесення, а занепадали. Так, на кінець XIX ст. у Східній Галичині не стало жодного цукрового заводу, всі вони були закриті. Розвивалися переважно галузі по видобуванню і первинній обробці сировини — нафтова, озокеритна, лісова і лісопильна, а також харчова, головним чином спирто-горілчана та борошномельна. У промисловості західноукраїнських земель переважали іноземні капітали — австрійські, німецькі, англійські, американські, французькі, бельгійські. Створивши банки, акціонерні товариства, синдикати, концерни та інші монополістичні об'єднання, іноземні капіталісти оволоділи основними галузями промисловості Західної України, насамперед нафтовою та озокеритною, по-хижацькому експлуатували природні багатства, неймовірно визискували робітників і діставали небачено високі прибутки. Поряд з іноземними капіталістами певне місце в економіці західноукраїнських земель займали й капіталісти українські, які створили свої компанії, кредитні й кооперативні товариства. Найшвидше розвивалася нафтова промисловість. Якщо до кінця 60-х років нафту видобували переважно ручним способом, витягаючи її відрами з криниць, то з 80-х років стали дедалі ширше застосовувати парові двигуни й вести вдосконаленими методами глибинне буріння. У 1870 р. було видобуто 20 тис. т нафти, у 1890 р. — понад 90 тис, у 1900 р. — понад 325 тис, а в 1909 p. — понад 2050 тис. т. Найбільше нафти видобувалося в районах Борислава й Дрогобича. Більшість видобувної нафти вивозили в Австрію та інші провінції в не переробленому вигляді. В Західній Україні її очищалося не більше однієї третини. Значне місце в промисловості західноукраїнських земель займало видобування озокериту (гірського воскуй Але через відсталу техніку і зменшення попиту на світовому ринку його видобуток зменшувався. Якщо в 70—80-х роках озокериту видобувалося щороку 10—12 тис. т, то в 1900 р. його було видобуто лише 3,7 тис. т. Значними в Східній Галичині, на Закарпатті і Північній Буковині були поклади кам'яної і кухонної солі. її видобуток зростав. Так, у Галичині в 1861 р. її було видобуто 65 тис. т, у 1900 p. — 145 тис, у 1908 — понад 1800 тис. т. Західна Україна давала 64 % видобутку солі в Австро-Угорщині. Видобування солі було державною монополією. Уряд встановлював на неї високі ціни, і більшість селян страждали від «соляного голоду». Хоч окремі галузі промисловості західноукраїнських земель і розвивалися, загалом ці землі залишалися відсталими землеробськими колоніями Австро-Угорської імперії. Промисловість мала переважно дрібний, кустарно-ремісницький характер. Якщо виходити з думки, що на фабриці має бути не менше 16 робітників, то на початку XX ст. на всіх західноукраїнських землях налічувалося близько 700 фабрично-заводських, переважно дрібних, підприємств, в яких працювало 62—63 тис. робітників із 300 тис. робітників, зайнятих різними видами промислової діяльності. Решта — близько 240 тис. робітників — працювали в кустарних промислах, у маленьких ремісничих майстернях і дома. Про відсталість Західної України свідчить і низька енергоозброєність її економіки. Так, на Галичину, яка мала 28 % населення Австро-Угорщини, припадало лише 5,5 % усіх парових двигунів, що були в імперії. Невигідний для місцевої економіки характер мала й торгівля західноукраїнських земель. Вивозили в Австро-Угорщину, Німеччину та інші країни нафту, озокерит, сіль, худобу та різні сільськогосподарські продукти, довозили промислові товари: машини, металеві та різні текстильні й галантерейні вироби тощо. Отже, економічний розвиток західноукраїнських земель відбувався дуже повільно. їх економіка залишалася відсталою. Економічне та політичне становище робітників і селян. Національний гніт. З розвитком, хоч і повільним, капіталізму на західноукраїнських землях відбувалося формування нових класів — пролетаріату і буржуазії. Робітничий клас поповнювався розореними селянами, ремісниками, кустарями, а також членами сімей робітників — їх дружинами, жінками й дітьми. Через те, що західноукраїнські землі залишалися відсталим, аграрним краєм, велика кількість вільнонайманих робітників — постійних і поденних — була зайнята в сільському господарстві. Пролетаріат на західноукраїнських землях був багатонаціональним. Пліч-о-пліч працювали українці, поляки, угорці, румуни, молдавани, словаки, євреї, німці та представники інших національностей, що сприяло їх інтернаціональному згуртуванню. Як і всі трудящі західноукраїнських земель, робітники зазнавали тяжкого соціального, політичного й національного гніту. Незважаючи на те, що у 1885 р. австрійський уряд видав закон про 11-годинний робочий день, на Західній Україні він тривав 12 і більше годин, інколи досягав 18 год. Західноукраїнські робітники одержували найнижчу зарплату в Австро-Угорщині. На початку XX ст. вона була в два рази меншою від заробітної плати робітників західних провінцій Австрії. Жили робітники в підвалах, бараках, сараях. Охорони праці не було, через що частими були нещасні випадки, які призводили до смерті й каліцтва робітників. Медичного обслуговування теж не було. До того ж підприємці, адміністрація поводилися з робітниками грубо, свавільно, глумилися над ними, часто навіть вдавалися до фізичної сили. Тяжким, безпросвітним було й життя західноукраїнського селянства. Воно зазнавало жорстокої експлуатації від поміщиків, церкви, глитаїв, лихварів. Безземелля й малоземелля, розорення багатьох селянських господарств, жебрацьке животіння, особливо хронічне недоїдання й голод, відсутність медичної допомоги, тяжка праця на експлуататорів — все це призводило до масових захворювань і високої смертності. Західноукраїнське село поступово вимирало. Трудящі західноукраїнських земель зазнавали також тяжкого політичного гніту й національної дискримінації. Хоч австрійська конституція 1867 р. офіційно оголосила національну рівноправність у школах, державних установах і судах, насправді панівне становище, поряд з австрійськими правлячими колами, в Східній Галичині займали польські шляхтичі, на Північній Буковині — румунські бояри, у Закарпатті — угорські феодали й капіталісти. Внаслідок встановлення високих майнового й вікового цензів та інших обмежень трудящі Західної України у своїй величезній більшості були усунені від виборів до австрійського й угорського парламентів, галицького й буковинського сеймів. На початку XX ст. у Галичині у виборах брали участь лише близько 7 %, а на Буковині — 4,9 % населення. При цьому, якщо у Верхній Австрії один депутат в австрійський парламент (рейхсрат) припадав на 40 тис. чол. населення, то в Буковині — на 65 тис, а в Галичині — на 94 тис. Проводячи політику асиміляції українського населення, австро-угорські власті особливо великі національні утиски робили в галузі освіти і культури. Вони прагнули тримати трудящих у темряві. Шкіл було мало, викладання там велося не українською мовою. Більшість дітей не мали можливості відвідувати школу, внаслідок чого, як писав І. Франко, в «Галичині 3/4 людності не вміють ні читати, ані писати», а в гірських повітах неписьменних було 96—98 % населення. Австрійська правляча бюрократія, німецькі, польські, угорські, румунські феодали й капіталісти, ведучи лінію на денаціоналізацію українського населення, намагалися всіма способами загасити почуття національної єдності трудящих західноукраїнських земель з усім українським народом, відчуття їх кровної спорідненості й близькості.

14. Політичний та національно – визвольний рух в Західній Україні на початку ХХ століття.

На поч. XX ст. Україна залишалася поділеною між двома імперіями — Російською, до якої входили землі на схід від Збруча (Східна Україна) та Австро-Угорською, у межах якої перебували Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття (Західна Україна). Під імперською владою Росії проживало понад 20 млн українців.

Перші роки XX ст. в Російській імперії позначилися швидким зростанням соціального напруження. Світова економічна криза 1900—1903 pp., що охопила й царську Росію, а також російсько-японська війна 1904—1905 pp. виявили неспроможність режиму, загострили всі труднощі суспільного життя, посилили невдоволення широких кіл народу. Криза поглиблювалася ще й тим, що в національних окраїнах імперії швидко зростав визвольний рух. Уряд, побоюючись сепаратистських настроїв в Україні, що посідала одне з перших місць в економічному потенціалі Російської імперії, мобілізував усі реакційні та консервативні сили в державі для боротьби проти українського національно-визвольного руху. Не випадково чорносотенний часопис "Кієвлянин" дещо пізніше писав: "Український рух є для Росії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи взяті разом ". На той час тривала дія Ємського указу 1876р., який забороняв розвиток української культури. Царські власті переслідували українську мову, не дозволяли викладати нею в школах і користуватися в адміністративних установах. Неможна було видавати українською мовою газети, журнали, книги.

Політизація національного життя

На противагу антинародній колонізаторській політиці російського царизму на поч. XX ст. розгорнулася масова політична боротьба. У національно-визвольному русі зросла роль трудового населення. Продовжувала культурницьку діяльність українська інтелігенція. Вона намагалася легально, з дозволу царських властей розвивати національну освіту й культуру, її зусиллями в 1903 р. урочисто відкрили пам'ятник І. Котляревському в Полтаві. Того ж року в Києві вшанували композиторам. Лисенка з нагоди 35-річчя його музичної діяльності. У 1904 р. відзначили 35-річчя літературної діяльності письменника І.Нечуя-Левицького.

Активізація громадсько-політичного життя в Україні на поч. XX ст. створила ґрунт для переростання культурно-освітнього громадівського руху в національно-визвольний. Велику роль у цьому відіграло створення українських політичних партій. Ще в 1897 р. виникає Українська загальна організація, до якої увійшло бл. 20 громад, значна кількість студентських гуртків і окремих діячів. У 1900 р. з ініціативи групи харківських активістів культурницького і студентського руху: Д.Антоновича, П.Андріївського, М. Русова, Л .Мацієвича, Б.Камінського та ін. була створена Революційна українська партія (РУП). Фактично її маніфестом стала виголошена М.Міхновським промова "Самостійна Україна", де було виразно сформульовано ідеали українського самостійництва на радикалістських засадах, для яких характерними є безкомпромісність, рішучість, глибоке усвідомлення трагічної долі народу, позбавленого свого історичного шляху розвитку, державницьких засад і прагнення поліпшити цю долю нагальними політичними засобами.

До РУП входили переважно студенти та учні середніх навчальних закладів. У Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах вона мала місцеві осередки, що називалися "вільними громадами" . З 1903 р. фактичним керівником РУП став Микола Порш. Рупівці поширювали відозви, листівки, прокламації, в яких проповідували в основному мирні форми дій.

За умов наростаючого революційного руху РУП не могла довго проіснувати без змін. У 1902 р. від неї відкололася Народна українська партія (НУП) — організація націоналістичного напрямку, яку очолював Микола Махновський. Так званих "10 заповідей" партії проголошували самостійну демократичну республіку, шанування української мови, традицій. Після 1907 р. діяльність НУП занепала.

У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал-демократичну спілку група, яку очолював Мар'ян Меленевський. Вона намагалася перетворити партію на автономну організацію

Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що об'єднувала б усіх робітників України, незалежно від національної належності. Врешті "Спілка" влилася до меншовицького крила РСДРП.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї "Спілки", у грудні 1906 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). її лідерами стали В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш, Л.Юркевич та ін. УСДРП виступала за автономію України в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. Вона проголосила себе представником "українського пролетаріату".

Напередодні революції 1905 р. в Україні активізувалися ліберальні сили. 1904 р. вони створили в Києві Українську демократичну партію (УДП). Її лідерами були О.Лотоцький,Є.Тимченко, Є.Чикаленко. Восени 1904 р. окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій — Українській радикальній партії (УРП). Її лідерами стали Б. Грінченко і С.Єфремов.

Обидві партії — УДП і УРП були нечисленними за складом, відзначалися послідовним демократизмом, дотримувалися конституційно-демократичних засад. Щоправда, від російських "кадетів" вони відрізнялися більшим радикалізмом, наприклад, вимогою автономії України, визнання соціалістичної перспективи тощо.

15. Освіта на Україні на початку ХХ століття.

Під тиском революційних подій царизм змушений був скасувати укази 1863,

1876, 1881 рр. щодо української мови. Кількість початкових шкіл в

Україні зросла з 13,6 тис. 1897 р. до 18,7 тис. 1911 р. А 1912 р. було

відкрито багато вищих 4-річних початкових училищ. Але загалом рівень

освіти в Україні залишався незадовільним. У 1914-1915 рр. діяли 452

середні школи (140 тис. учнів) та 19 вищих навчальних закладів (26,7

тис. студентів).

У Західній Україні освітянський рівень був іще нижчим, оскільки його

гальмувала австро-угорська влада. В Галичині понад 980 сіл (із 6240)

взагалі не мали шкіл. Середніх шкіл було 49, і лише в чотирьох із них

навчання велося українською мовою. На Буковині існувала лише одна

українська гімназія, в Закарпатті навіть у початкових школах навчання

велося угорською мовою.

Напередодні революції 1917 р. ситуація з освітою дещо поліпшилася. В

окремих містах діяли Вищі жіночі курси (Київ, Харків, Одеса). Було

відкрито Фребелівський жіночий педагогічний і комерційний інститути в

Києві, технологічний і ветеринарний у Харкові, засновано Київську та

Одеську консерваторії. На землях Західної України діяли два університети

— Львівський і Чернівецький, а також політехнічний інститут і Академія

ветеринарної медицини у Львові.

В Україні налічувалося 27 вищих навчальних закладів (35 тис. студентів).

Проте на всій території України не було жодного вищого навчального

закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що

перебувала б на державному утриманні.

Велику роботу щодо освіти і культури проводило товариство «Просвіта»,

яке до 1914 р. заснувало в Галичині до 2880 читалень, 430 народних

будинків, школи, гуртки художньої самодіяльності тощо. У 1913 р. в

Україні виходило лише 19 україномовних періодичних видань, тоді як у

Галичині — 66. Російських газет і журналів видавалося 226. Позитивно

впливали на культурно-просвітню роботу народні будинки, засновані

земствами на їхні кошти, при яких діяли різні гуртки та курси. Проте

перед війною було заборонено діяльність "Просвіти", видання книг

українською мовою. У 1913 р. з 5283 книг, виданих в Україні, було лише

176 українською мовою.

16. Розвитоу науки. Діяльність наукового товариства ім.. Т,ГЮ Шевченка у Львові і українського наукового товариства у Києві.

Початок XX ст. був сприятливим і для розвитку української науки. Д.

Заболотний першим запропонував ефективні способи боротьби з чумою.

Вчені-ботаніки С. Навашин і В. Липський одними з перших дали науковий

опис рослинного світу Індонезії, Тунісу, Алжиру. Чимало відомих вчених

через політичні переслідування змушені були емігрувати. Так, видатний

біолог І. Мечников, який тривалий час працював в Одеському університеті,

переїхав до Парижа, де заснував лабораторію та став лауреатом

Нобелівської премії (1908) за досягнення в новій галузі біології та

медицини — імунології (вчення про захисні властивості організму від

інфекційних захворювань).

Розвиткові вітчизняної авіації сприяв перший аероклуб, що відкрився в

Одесі 1908 р. Його вихованці М. Єфимов і С. Уточкін брали участь у

вітчизняних і міжнародних авіаційних змаганнях, де встановлювали рекорди

швидкості, висоти і тривалості польоту.

Відомими вченими тих часів у галузі радіофізики, геофізики, радіотехніки

були Д. Рожанський, Т. Кравець, М. Пильчиков. Історичну науку України

гідно представляли О. Єфименко, В. Барвінський, Д. Багалій, І.

Лучицький, В. Іконников та інші. Завершений О. Єфименко ще наприкінці

90-х років рукопис "Історії українського народу" було видано російською

мовою в Петербурзі під час революції 1905—1907 рр. Там же вийшов її

двотомний збірник праць "Південна Русь". Єфименко була першою в імперії

жінкою, яка 1910 р. отримала вчений ступінь почесного доктора історичних

наук.

Демократичний підхід щодо висвітлення питань соціально-економічної

історії Лівобережної України XVII—XVIII ст. Простежується у працях В.

Барвінського ("Селяни в Лівобережній Україні в XVII— XVIII ст.") та ін.

Слобідська Україна була в центрі досліджень відомого історика Д. Багалія

— автора фундаментальних праць з історії Харкова, розвитку української

культури на Слобожанщині.

Розвиткові суспільствознавчих наук сприяли чотиритомний - словник

"Словарь української мови", упорядкований Б. Грінченком, тритомна

"Українська граматика" А. Кримського, упорядковані й науково

прокоментовані В. Гнатюком багатотомні фольклористичні та етнографічні

дослідження з життя українців Східної Галичини, Північної Буковини й

Закарпаття. В 1908 р. в Петербурзі було видано українською мовою

"Історію України-Руси" М. Аркаса. Відомий спеціаліст у галузі історії

історичної науки в Україні В. Біднов так оцінив книгу М. Аркаса: "Ні

одна українська книжка, крім "Кобзаря", не мала такого успіху, який

випав на долю труда М. Аркаса". Побачив світ і "Нарис історії

українського народу" М. Грушевського, який вийшов 1904 р. в Петербурзі

російською мовою, був, за словами автора, своєрідним конспектом його

багатотомної "Історії України-Руси".

І. Франко був автором ґрунтовних монографічних досліджень з історії

України (в основному її західноукраїнського регіону). Він цікавився

історією масових соціальних і національних рухів, боротьби передової

громадськості населення Західної України за збереження і розвиток своєї

культури, мови, освіти в умовах насильницького насаджування католицизму

та уніатства, колонізаторської політики Польщі, а згодом — Австрійської

монархії.

Археологічну науку представляв В. Хвойка, який відкрив у Придніпров'ї

перші пам'ятки трипільської культури. Концепцію В. Хвоїнки про те, що

трипільська культура — це самобутнє населення України, поділяли

англійський археолог Л. Вуллі у праці "Початки цивілізації людства" і

французький вчений М. Буль.

Розвиткові науки в Україні сприяло Наукове товариство ім. Т. Г.

Шевченка. До 1914 р. воно випустило до 400 томів досліджень у вигляді

"Записок", переважну частину яких становили праці М. Грушевського, І.

Крип'якевича, І. Франка та ін. У 1907 р. було створене Українське

наукове товариство у Києві, головою якого теж було обрано М.

Грушевського. Ці товариства координували наукові дослідження в Україні,

виконуючи, власне, академічні функції.

Науко́ве товари́ство імені Шевче́нка (акронім: НТШ) — академічна організація, утворена 1873 року у Львові. У 1920-30-х роках зазнавала переслідувань від польської влади, 1939 зліквідована радянською владою; відновлена 1947 року в Західній Європі та Сполучених Штатах Америки, де стала відома як Shevchenko Scientific Society. З 1989 року організація знову діє на території України.

В українській історії перша суспільна установа, яка, сповідуючи Шевченкові ідеї служіння Україні, присвоїла собі його ім'я (початкова назва інституції — «Товариство ім. Шевченка»). Після першого етапу розвитку, пов'язаного з розбудовою видавничої літературної діяльності, Товариство за оновленим статутом, прийнятим у 1892, перетворюється в багатопрофільну академію наук — з пріоритетом до проблем українознавства.

Історія товариства

Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ) — перша українська національна академія наук, яку створено в 1873 у Львові за ідеєю подвижників відродження Сходу і Заходу України, на той час розшматованої двома чужинецькими імперіями : Росією та Австро-Угорщиною.

Об'єктивні передумови для виникнення Товариства в столиці Галичини створював стимульований Шевченковою духовною спадщиною поступ українського національного відродження за обставин заборон українського розвитку на теренах царської Росії (зокрема після Валуєвського циркуляру 1863) та ліберальнішого ставлення до українства в Австро-Угорській імперії. Упродовж більшої частини історії НТШ його структуру визначали три секції:

Історично-філософська

Філологічна

Математично-природописно-лікарська.

Від 1892 р. з появою першого тому «Записок НТШ» а далі й інших серійних наукових збірок, розпочалася наукова розбудова Товариства. Особливий науковий та організаційний поступ здійснено під головуванням Михайла Грушевського (1897—1913): великого розмаху набрав випуск численних серійних і монографічних видань, придбано декілька великих будинків, розпочато створення музеїв, бібліотеки та архівів.

Академічний статус Товариства закріплено запровадженням елітарного корпусу провідних вчених — дійсних членів НТШ, до якого крім видатних подвижників української науки приєднано велику когорту славетних вчених Європи. У цей період з'явилось ряд фундаментальних збірок та монографій, пов'язаних зі студіями української історії, словесності та етнографії (зокрема багатотомна «Історія України-Руси» Михайла Грушевського).

Інтелектуально-організаційне осердя НТШ в період тогочасного дуже плідного етапу діяльності Товариства, створювала «золота трійця» в особі Михайла Грушевського (голова Товариства, історик), Івана Франка (голова Філологічної секції) та Володимира Гнатюка (науковий секретар, наукові зацікавлення — фольклор і етнографія).

Перша світова війна радикально змінила долю НТШ. В часи нетривалої російської окупації Львова (1914-15) Товариство було закрите, знищені його колекції та друкарня. Також наступне післявоєнне відродження НТШ проходило в умовах польських репресій та економічної дискримінації. Проте Товариство продовжувало свою діяльність, виходили «Записки НТШ» та інші збірки. Набули значної ваги наукові напрямки пов'язані зі стислими науками, формувалися нові музеї та природні заповідники. Вийшла друком перша Українська Загальна Енциклопедія. Набула особливого світового значення Бібліотека україніки НТШ.

В 1940 р. після приходу у Львів більшовиків Товариство було розгромлене, його музеї та колекції розчленовані між різними установами, окремі діячі репресовані та навіть фізично знищені (Р. Зубик, К. Студинський, П. Франко, В. Старосольський).

Проте вже після війни численні діячі НТШ, що подалися в еміграцію, на своєму з'їзді в Баварії у 1947 р. відновили діяльність НТШ. У зв'язку з міграцією переміщених осіб у різні країни вільного світу в діаспорі утворилося чотири краєві центри НТШ:

в США (з 1947 р.),

Канаді (1949)

Австралії (1950);

західноєвропейський осередок НТШ переселився в Сарсель під Парижем, де під проводом проф. В. Кубійовича сформувався Інститут Енциклопедії Українознавства.

Упродовж останніх п'ятдесяти років діаспорні крайові Центри НТШ достойно представляли у світі вільну українську науку, в першу чергу українознавство.

В період так зв. перебудови і з наближенням розвалу СРСР вчені Львова — 21 жовтня 1989 р. відновили діяльність НТШ в Україні, як суспільного сектора української науки.

Першим головою відновленого НТШ став Олег Миколайович Романів — професор, член-кореспондент НАН України, заслужений діяч науки і техніки України, відомий український учений у галузі механіки матеріалів, організатор науки, ініціатор відродження і довголітній Голова Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) в Україні, Генеральний Секретар Світової Ради НТШ.

Упродовж років нової Української незалежності НТШ перетворилося в загальноукраїнську суспільну академію з центром у Львові. Діяльність Товариства охоплює 6 наукових секцій та 35 комісій, Донецьке відділення НТШ, а також 15 територіальних осередків, переважно в обласних центрах України. У частково відзисканих будинках розташована адміністрація Товариства, бібліотека, сесійні приміщення, Дослідно-видавничий центр НТШ, що включає комп'ютерний осередок, друкарню та «Українську книгарню наукового Товариства ім. Шевченка». Найвагомішим здобутком відродженого Товариства є активна видавнича діяльність, вона включає випуск численних серійних видань, зокрема «Записок НТШ». Деякі територіальні осередки НТШ заснували свої серійні видання (Донецьке відділення , Черкаський осередок та ін.)

НТШ 1873—1939 Особистості

Поза всяким сумнівом, Наукове товариство ім. Шевченка виникло і розвивалось як соборне явище Сходу і Заходу України. Ініціативу його створення на підавстрійських теренах в Галичині пов'язують насамперед з іменами історика Володимира Антоновича і письменника Олександра Кониського, хоча статутно членами засновниками могли стати лише галичани. Серед останніх чільне місце належить Корнилу Сушкевичу (перший голова Товариства), о. Степанові Качалі, Омеляну Огоновському, Юліянові Романчукові.

Меценатами Товариства (в першу чергу його друкарні) стали придніпрянці Дмитро Пильчиков, Єлизавета Милорадович-Скоропадська, Михайло Жученко. Найвизначнішими фундаторами будівель Товариства були Василь Симиренко, Павло Пелехін, Євген Чикаленко, Теофіл Дембіцький. Чільні діячі Товариства на першому етапі його діяльності: Корнило Сушкевич, Омелян Огоновський, Сидор Громницький, Олександр Барвінський. Останній, разом з Юліяном Целевичем, ініціював трансформацію Товариства в наукову академію. На цьому наступному етапі діяльності НТШ виплекало і згуртувало цілу плеяду вчених, що створили фундамент сучасного українознавства. В рамках Історично-філософської секції під проводом Михайла Грушевського виросла значна історична школа. Це насамперед Степан Томашівський, Іван Джиджора, Іван Крип'якевич, Мирон Кордуба.

До когорти вчених-правників та суспільників належали Кость Левицький, Володимир Охримович, Володимир Старосольський, Станіслав Дністрянський, Михайло Лозинський, Василь Панейко. Філологічна секція крім Івана Франка мала особливо багато видатних вчених. Серед них Омелян Огоновський, Степан Смаль-Стоцький, Микола Сумцов, Кирило Студинський, Сергій Єфремов, Василь Щурат, Євген Тимченко, Михайло Возняк, Іван Зілинський, етнологи Володимир Гнатюк, Федір Вовк, Олександр Колесса і Філарет Колесса, Володимир Шухевич, Іларіон Свєнціцький.

Особливо цікавим був розвиток третьої секції, що охоплювала широкий спектр стислих наук, починаючи від математики до медицини і в рамках якої вперше, в нашій історії почато генерування україномовного наукового продукту в сфері стислих наук. Тут яскраво виділяються імена математика Володимира Левицького, природодослідників Івана Верхратського, Івана Раковського та Миколи Мельника, славетного електротехніка Івана Пулюя, світової слави біохіміка і водночас парламентського діяча Івана Горбачевського, лікарів Євгена Озаркевича, Тита-Євгена Бурачинського. Світовий рівень діяльності НТШ підтверджує участь його делегатів у міжнародних конференціях (Прага, Париж, Варна, Софія, Санкт-Петербург), а також численні іноземні дійсні члени НТШ. Серед них Альберт Ейнштейн, Александер Брюкнер, Ян Бодуен де Куртене, Давид Гільберт, Альфред Єнсен, Раймунд Кайндль, Фелікс Кляйн, Андре Мазон, Томаш Масарик, Любор Нідерле, Макс Планк, Олексій Шахматов, Ватрослав Ягич та інші. Незважаючи на складні політичні та економічні обставини польської окупації у міжвоєнний період, діяльність НТШ успішно розвивали історики Іван Крип'якевич, Мирон Кордуба, філологи Василь Сімович, Михайло Возняк, Кирило Студинський, Василь Щурат.

Появилися видатні особистості в нових напрямках стислих наук: Іван Фещенко-Чопівський(металургія), Володимир Кучер, Олександр Смакула, Зенон Храпливий, Остап Стасів (фізика). На новий рівень вийшла географічні студії під проводом Володимира Кубійовича. Засновником модерної енциклопедичної справи слід вважати проф. Івана Раковського.

Видавнича справа

Див. Перелік серійних видань Наукового товариства імені Шевченка

Усвідомлюючи особливу відповідальність за поширення українського друкованого слова (яке було заборонене в підросійській Україні) Товариство з самого початку свого існування приступило до видання на власній поліграфічній базі книг українського письменства. Слід вважати особливою роль Товариства у становленні чільних загальнонаціональних часописів: щоденної газети «Діло» (з 1880 р.), двотижневика «Зоря» (1885—1897) та «Літературно-наукового вістника» (1898—1913).

Головним серійним виданням НТШ за усіх періодів його існування стали «Записки НТШ» (ЗНТШ) засновані у 1892 р., до розбудови яких особливо приклався Михайло Грушевський (під редакцією М. Грушевського вийшло 107 томів ЗНТШ).

Крім ЗНТШ також розпочато цілий ряд інших серійних видань. У 1895 році започатковано серійну збірку «Жерела до історії України-Руси» (усього 22 томи), «Пам'ятки українсько-руської мови і літератури» (8 томів), «Етнографічний збірник» (40 томів), «Матеріали до українсько-руської етнології» (22 томи), «Студії з поля суспільних наук та статистики», «Часопись Правнича і Економічна». Крім того виходили «Збірник Історично-філософської секції», «Збірник Філологічної секції») та інші серійні видання. В 1897 р. вперше в історії українського народу з'явилося україномовне серійне видання в галузі природничих та технічних наук — «Збірник Математично-природописно-лікарської секції», а також далі окремо «Лікарський збірник». У цих виданнях провідні діячі НТШ закладали основи української наукової, медичної і технічної термінології.

Під редакцією Володимира Гнатюка, наукового секретаря НТШ, з 1900 р. почав виходити інформаційний квартальник про діяльність Товариства «Хроніка НТШ», одночасно українською та німецькою мовами. До популяризації українських письменників до Першої світової війни особливо причинилося книгозбірня НТШ в рамках «Українсько-руської бібліотеки».

Серед перших монографічних праць діячів Товариства слід назвати «Studien aus dem Gebiete Ruthenisher Sprache» Омеляна Огоновського, «Тарас Шевченко-Грушівський, хроніка його життя», Олександра Кониського, у двох томах. Головною фундаментальною монографічною працею створеною в НТШ слід вважати «Історію України-Руси» Михайла Грушевського — 8 томів, що з`являлись упродовж його діяльності в НТШ. Серед численних монографічних студій діячів Товариства, що були опубліковані вперше в збірках НТШ, слід назвати серію праць Івана Франка, Володимира Гнатюка, п'ятитомник В. Шухевича «Гуцульщина».

Наслідком спільної праці подвижників НТШ стала перша «Українська Загальна Енциклопедія» під редакцією І. Раковського «Велика історія України» та «Історія Українського Війська» з видавництва І. Тиктора. В 1937 р. серед численних праць Географічної комісії НТШ вийшов «Атлас України та суміжних країн» під редакцією Володимира Кубійовича. У 30-х роках напередодні нової світової війни зросла функція НТШ, як видавця часописів культурологічного спрямування. Серед них «Українська книга» (з 1937 р.), «Українська музика» (з 1939 р.) журнал «Сьогочасне і минуле» (1939 р.).

Загальний видавничий доробок НТШ за станом на вересень 1939 становив майже 1200 томів збірок, монографій, часописів тощо. Про науковий рівень праць НТШ як академічного центру української славістики засвідчував широкий обмін виданнями з науковими установами і бібліотеками на усіх п'яти континентах. Так наприклад у 1909 р. такий обмін здійснився з 244 установами в 28 країнах світу (зокрема з 22 центрами в США).

Єдиною у своєму роді світовою скарбницею української культури стала бібліотека НТШ. За станом на 1939 р. вона налічувала 350 тис. Одиниць (книг, часописів, стародруків, рукописів — в тому числі унікальних збірок української періодики XIX ст.). На цей час в складі НТШ сформовано п'ять паритетних музейних збірок (археологічна, етнографічна, мистецька, природнича, також окремо музей воєнно-історичних пам'яток).

Наукові здобутки НТШ як загальнонаціональний фактор

Якщо подивитися на здобутки НТШ узагальнено, то насамперед треба ствердити, що Товариство, численні покоління його діячів, у своїх працях розбудували систему українознавчих знань у сфері історії, мови, літературознавства, етнографії, фольклористики, географії, антропології та інших дисциплін, зафіксували й науково опрацювали безцінну багатовікову спадщину українського народу в контексті плюралістичного слов'янознавства як проблеми окремого народу. Ще у 80-х роках ХХ століття Омелян Огоновський, а далі й Степан Смаль-Стоцький, у мовознавчих працях Товариства науково довели окремішність української мови в середовищі рівноправних слов'янських мов та безпідставність тверджень імперських мовознавців про діалектний рівень нашої мови. Михайло Грушевський, довголітній голова НТШ, у своїх історичних студіях, зокрема, у схімі руської історії, науково арґументував окремішність українського історичного процесу, його пряму спадкоємність від Київської княжої держави. Ці праці були об'єктом шаленої нагінки і спротиву, як зі сторони імперських російських істориків, так і пізніше з боку більшовиків, що з позицій імперського екстремізму, замаскованого під радянську інтернаціональну ідеологію, відмовляли українцям у праві на власний національний і державний розвиток. Унаслідок титанічної праці в НТШ великої когорти етнографів, фольклористів та географів (В. Гнатюк, Ф. Колесса, Ф. Вовк, С. Рудницький, В. Кубійович та інші) була показана етнічна соборність українських земель, яка витримала випробування століть, незважаючи на нашу хронічну бездержавність та вікове розчленування українських земель під різними окупаціями; були встановлені і демографічно описані етнічні обшири українських земель.

НТШ ще з кінця XIX століття послідовно впроваджувало українську мову в наукові праці не тільки з питань українознавства, а й стислих наук, було промотором формування наукової термінології та української наукової мови. Вчені НТШ здійснили особливий внесок у вироблення єдиних правописних норм української мови. НТШ співавтор першого загальноукраїнського правопису. Діяльність Товариства з перших років праці мала чітко окреслене націотворче та націозахисне спрямування. Скеровані на Схід друковані видання Товариства створювали ефективну протидію заборонам валуєвського і емського циркулярів, діячі НТШ від імені усієї інтелектуальної України представляли українство на міжнародних конгресах, а також на підросійських археологічних з'їздах, на ювілеї І. Котляревського тощо. Наукові середовища НТШ, його чільні діячі чинили постійний тиск на польські шовіністичні кола з метою утвердження української присутності в університеті, вони очолювали змагання за український університет в Галичині. Діячі НТШ відіграли провідну роль в діяльності Таємного українського університету та в обороні українського шкільництва.

В час, коли більшовицьке правління над Східною Україною увійшло в стадію сталінської диктатури, НТШ у Львові залишалося єдиною загальноукраїнською академічною науковою установою, що представляло вільну наукову думку на українських землях, а також протидіяла процесам політичного та культурологічного етноциду в УРСР. Зібрані під егідою НТШ фонди стародруків, рукописів, часописів, книг, колекції українських старожитностей та фольклорної спадщини становлять золотий фонд україніки, мають особливий пріоритетний характер, оскільки є в переважній більшості хронологічно першими національними збірками, їх унікальність та загальнонаціональне значення зумовлене ще й тим, що подібні збірки були відсутні на Сході України, або були знищені войовничим російським більшовизмом і внаслідок воєнного лихоліття упродовж 30 і 40-их років XX ст.

Українське Наукове Товариство (УНТ) у Києві, засноване 1907 з ініціативи професора Михайла Грушевського (і під його головуванням) за зразком Наукового Товариства імені Шевченка у Львові з метою організації наукової праці й її популяризації українською мовою.

Товариство мало секції: історичну, філологічну, природничо-технічну; медичну і статистичну комісії. У Товаристві співпрацювали всі українські вчені з Наддніпрянщини і деякі з Галичини.

Товариство видавало «Записки Українського Наукового Товариства» (1908-1918, 18 томів; редактор М. Грушевський, В. Перетц, М. Василенко), в яких з третього тому з'являлися тільки праці історичної і філологічної секцій; «Збірник» з працями інших секцій і Статистичної Комісії; тримісячний журнал «Україна» 1914 і 1917 років (1915 і 1916 вийшло 2 томи в Москві під назвою «Український Науковий збірник»).

У виданнях УНТ публіковано оригінальні праці й огляди, натомість лише рідко не опрацьовані джерельні матеріали.

По створенні Української Академії Наук діяльність УНТ зменшилася, а з 1921 воно увійшло до складу Української АН і його секції стали секціями відповідних відділів ВУАН.

17. Українська література на початку ХХ століття.

Нових вершин досягла українська література, представлена І. Франком,

Лесею Українкою, М. Коцюбинським, В. Винниченком, П. Мирним. І.

Нечуєм-Левицьким, О. Маковеєм, О. Кобилянською, О. Олесем, А Тесленком,

В. Стефаником, М. Черемшиною, Л. Мартовичем та ін.

М. Коцюбинський закликав письменників розробляти теми "філософічні,

соціальні, психологічні, історичні та інші", не обмежуватися описом

життя селянства, а й звертати увагу "на інші верстви суспільності, на

інтелігенцію, фабричних робітників, військо, світ артистичний та ін. "Це

побажання значною мірою втілив у своїй творчості В. Винниченко. В його

численних оповіданнях і повістях ("Краса і сила", "Голота", "Талісман"

та ін.), написаних під час революції 1905—1907 рр., чітко відображено

соціальні процеси на селі. А після поразки революції у творах "Чесність

з собою", "Рівновага", "Щаблі життя", "Брехня", "Великий молох"

письменник показав суперечливий і неоднозначний світогляд інтелігенції,

яка часто зневіряється у власних ідеалах.

Пафосом боротьби за волю пройнята поезія Лесі Українки ("Осіння казка",

"В катакомбах", "Пісні про волю" та ін.), де перед читачем оживають

бурхливі колізії життя українського народу, його переживання і

прагнення.

А. Тесленко вивів у своїх оповіданнях новий тип людини тодішнього села.

Піднесення визвольної боротьби проти гнобителів показав у творах

"Осінній ескіз", "Чайка", "Мужицька арифметика" С. Васильченко.

Майстром короткої психологічної новели був В. Стефаник. З 1899 р. по

1905 р. він видав чотири збірки своїх творів ("Синя книжечка", "Камінний

хрест", "Дорога", "Моє слово"). Близькими до творчості Стефаника були

оповідання М. Черемшини, Л. Мартовича, які розкривають процеси

соціального розшарування на селі. До кращих творів світової літератури

належить повість О. Кобилянської "Земля"

18. Театральне мистецтво України на початку ХХ соліття.

У 1907 р. М. Садовський заснував у Києві перший в Україні стаціонарний

український театр, де наступного року було відзначено 25-річчя сценічної

діяльності М. Заньковецької.

Катеринославський аматор — кінооператор Д. Сахненко екранізував вистави

цього театру "Наталка Полтавка" і "Наймичка", започаткувавши тим історію

українського художнього кінематографу.

На сцені театру Садовського, поряд з уже відомими операми "Запорожець за

Дунаєм" С. Гулака-Артемовського і "Наталка Полтавка" М. Лисенка, ставили

"Чорноморців", "Утопленицю", "Різдвяну ніч", "Енеїду" Лисенка,

"Катерину" М. Аркаса (його перша й остання опера, після написання якої

він осліп), "Роксолану" Січинського, "Продану наречену" Б. Сметани.

Подібні постановки давали можливість колективу органічно поєднувати

драматичне і музично-вокальне мистецтво.

Композитор М. Леонтович створив низку композицій на основі українських

народних пісень. Західноукраїнський композитор С. Людкевич написав

кантату "Кавказ" на слова Т. Шевченка. Разом із художником І. Трушем

композитор організував видання "Артистичного вісника" — першого в

Україні україномовного фахового мистецтвознавчого журналу.

Найвищим рівнем вокального мистецтва володіла випускниця Львівської

консерваторії С. Крушельницька. Своїм голосом вона підкорила слухачів

багатьох країн світу.

Талановитий живописець І. Труш залишив нащадкам портрети І. Франка, Лесі

Українки, М. Лисенка. Саме він організував 1905 р. у Львові першу

всеукраїнську художню виставку. Особливий успіх на ній мало полотно

"Геть із Запоріжжя", автором якого був племінник Т. Шевченка та учень І.

Рєпіна Ф. Красицький.

Помітний слід в образотворчому мистецтві залишив учень і друг І. Рєпіна,

передвижник М. Пимоненко. Особливою правдивістю вражали його картини

"Жертва фанатизму", "Конокрад", "Проводи рекрутів", "На Далекий Схід".

Високі мистецькі принципи утверджували й інші передвижники: О. Левченко

(пейзажі спустошених українських сіл); С. Свєтославський (життя народів

Середньої Азії); М. Самокиш і М. Яровий (революційні події 1905-1907

рр.).

Монументальні полотна створив О. Мурашко ("Похорон кошового"), С.

Васильківський ("Козаки в степу", "Козачий табір", "Козачий пікет"). У

1900 р. Васильківський і Самокиш видали "Альбом української старовини",

де були портрети Б. Хмельницького, П. Могили, І. Ґонти, Г. Сковороди

19. Музична культура України на початку ХХ століття.

Український народ має славу народу дуже музичного. Українська пісня, здобула cобі визнання в цілому світі. Подорож української капели, з хоровим співом у 1919 та наступних роках по Європі та Америці була загальним триумфом слов'янських хорів звичайно за українцями визнавалася першість. Українські селяни, співаючи без усякої науки, керуючись вродженою музичністю, ніколи не співають в унісон, а зразу розбиваються на різні голоси і кожен веде свою партію. Український церковний спів є, мабуть, одним із країцих у світі зі своїми стародавніми розспівами й новішими композиціями майстрів церковного співу, славних композиторів кінця XVIII та початку XIX ст.

                Одним з видатних українських композиторів був Микола Лисенко. Беспосередні учні і послідовники Лисенка не виходили за межи тих, зрештою, провінціальних кордонів вокальної музики, в яких мимоволі замкнув українську музику Лисенко. Але українскі музики з цим обмеженням очевидно не могли миритися. Коли безпосередні учні Лисенка ще містилися в межах вокальної музики, то їхні сучасники, але учні інших чужинних шкіл, виразно вважали потрібним ті межі вокальності переступити. Засвоїти українській музиці побіч вокальних осягнень також інструменталізм, а разом із тим засвоїти побіч малих і великі форми, всі роди симфонічної та камерної музики — фортепіанові та оркестрові,— одним словом, вивести українську музику на широку дорогу творчості у всіх галузях української музичної продукції, стало головним завданням сучасності.

                Вже сучасники учнів Лисенка, ті, що не в нього вчилися, зробили рішучий крок у тому напрямі. Це були Яків Степовий (1883—1921) і П а в л о Сениця (род. 1879). Степовий — родом із Харкова (справжнє прізвище — Якименко), вихованець придворної капели, до якої попав змалку, а потім — Петербурзької консерваторії, яку скінчив по класу теорії композиції Римського-Корсакова. В своїй творчості Степовий теж головним чином тримався вокальної музики малих форм із пануванням мінору. Такі його «Барвінки» — серія солових співів, дуетів і тріо в звичайному для української музики мелодійному стилі, ліричного змісту. Наступний крок у творчості Степового — це збірник «Пісні настрою» на слова Олеся. Це, власне, продовження «Барвінків», але тут уже замість епіко-ліричної простоти приходять модуляція мелодійної лінії й досить вибагливі моменти гармонії. Далі Степовий написав досить багато романсів і взагалі солоспівів на слова різних поетів. Але, не задовольняючись самою вокальною музикою, в якій він все ж повніше виявився, Степовий дав уже серію фортепіанних творів камерного характеру, а саме невеличкі п'єси, як „Ргеlude”, „Іmpromtu”, „Valse”, „Menuette” тощо. Правда, в цих речах чуються впливи то Чайковського, то Гріга, то різних модерністів, але важливо, що Степовий не залишається чистим вокалістом, хоч із натури мав до того нахил.

                Ще рішучіше, ніж Степовий, став на шлях інструменталіста Павло Сениця учень Московської консерваторії, де теорію композиції проходив під керуванням Яворсько, Сениця теж заплатив данину вокальній музиці, написавши більше півсотні романсів та дуетів, тріо, квартетів на слова, різних поетів. Але, коли у Степовою ще головні твори вокальні, то у Сениці більші й  характерніші твори вже     інструментальні    то й іноді у великих формах.                Такі його “Українська симфонія” для оркестру,  оркестрова  увертюра, стру-

ний   квартет для   фортепіано,   для віолончелі,   для   скрипки тощо. Коли Степовий  у  своїх   фортепіанових   творах   зраджує ще певний еклектизм то Сениця в своїх інструментальних творах виявляє власну індивідуальність  у малюнку мелодій і тематиці твору, мистецьку умілість - у комбінації своїх тем. Сеницю М. Грінченко уважає за  найбільш  серйозного  з усіх композиторів післялисенківського періоду.

                Те значення, що в Російській Україні для поворотних точок у сучасній українській музичній творчості мають Степовий і особливо Сениця, в Австрійській Україні має їхній сучасник Станіслав Людкевич (нар. І879), що музичну освіту закінчував у Відні та у Лейпцігу під проводом Греденера та Замлинського. Людкевич теж платив спочатку данину вокальній музиці, але скоро перейшов до вокально-інструментальних творів, в яких полягає його головна сила, Він виступає як майстер великих форм, між якими визначаються його симфонічна поема в чотирьох частинах - “Кавказ” - для хору та оркестру й чимало інших вокально-інструментальних творів. Людкевич, власне, перший поклав край тому дилетантизмові, що панував у музиці Австрійської України, і, як талановитий художник, уміє провести оригінальні теми тонко, по-художньому, переплітаючи “гармонійні фарби” з “контрапунктичними візерунками мелодії”. Але Людкевич виступає і як чистий інструменталіст (головним чином із т. зв. “програмовою” музикою) в таких творах, як варіації на фортепіано з оркестром, фортепіанне тріо тощо. Людкевич має нескінчену оперу “Бар-Кохба”.

                Молодша генерація композиторів колишньої Австрійської України слідом за Людкевичем свідомо направляють свою творчість у бік інструментальної музики. Особливо між сучасними композиторами Західної України визначаються композитори, що кінчили свою музичну освіту в Празі, в чеській консерваторії у проф. Вітезслава Новака.

                Також до празької школи належить Нестор Нежанківський (1893 – 1940) – син Остапа Нежанківського, автор фортепіанних творів: прелюд і фуга, варіації, мала сюіта, паскалія тощо, фортепіанне тріо,  полонез та сімфонічна оркестровка. Музичними модерністами є Зиновій Лисько та Микола Колесса (син філарета Колесси), нарешті наймолодші – Роман Сімович та Стефанія Туркевич – Лісовська. Це вже учні празької школи, головним чином Новака, і всі вони є майстрами-інструменталістами озброєними професійною освітою; вони без старого галицького дилетантизму спільно направляють свої зусилля на створення модерної інструментальної музики. Більш-менш в тому напрямі працюють й Астон Рудницький учень берлінської школи. Це – головні творчі сили в Західній в часи її недовгої приналежності до бувшої Польської Речі Посполітої.

                В організації музичної освіти, музично-співочих І доброчинних культурних товариств “Просвіта” (1868). “Руська бесіда” (1870), “Торбан” (1870), “Боян” (1890). Товариства “Боян” діяли у Києві (1904. керівники М. Лисенко, О. Кошиць) й Полтаві (1905).

                У Львові 1903  р. заснована музична школа (з 1907 р.— Вищий музичний інститут, з 1939 — державна консерваторія ім. М. В. Лисенка). У 30-х роках діяли дев'ять філій музичного інституту - у Бориславі, Дрогобичі, Стрию, Тернополі, Яворові та інших містах.

                Давні традиції має музично-театральна культура Львова. Тут 1842 р. відкрився приватний міський театр С. Скарбека, один з найбільших у Свропі (нині у цьому приміщенні — Український державний академічний драматичний театр ім. М. Заньковецької). На його сцені дебютували вихованці Львівської консерваторії С. Крушсльницька, М. Менцинський, О. Мишуга, О. Руснак, Ф. Лопатинська, О. Носалсвич, виконавська майстерність яких набула світового визнання. У 1900 р. розпочав діяльність Великий міський театр (з 1939 р.— Львівський театр опери і балету, з 1956 — ім. І. Франка). До здобутків театру належать опери “Золотий обруч” Б. Лятошинського (за повістю І. Франка “Захар Беркут”), “Ернані” Дж. Верді, балети “Сойчине крило” А. Кос-Анатольського, “Створення світу” А. Петрова. До цієї групи  належить  Василь Барвінський зі своїми інструментальними творами, головним  чином камерного характеру, як фортепіанові прелюдії, концерт “Мініатюри” тощо, два фортепіанні тріо, фортепіанний сексет, струнний квартет, сімфонічні твори, як рапсодія, увертюра тощо. Дає Барвінський також і вокальні речі з дуже орігінальною обробкою народних пісень. Він навчався на юридичному факультеті Львівського університету, філософському факультеті Кардового університету (Прага), закінчив Празьку консерваторію. У Львові очолював Вищий музичний інститут і консерваторію. У 1948—1958 рр. зазнав репресій. У творчості В. Барвінського відчутні мотиви імпресіонізму. Композитор плідно працював у різних жанрах. Його творча спадщина — вокально-інструментальні етнографічні картини “Українське весілля” для мішаного хору, квартету солістів і оркестру, хорові твори а капела (“Шевченкова хата”, “Колосися, ниво” на слова Б. Лепкого), солоспіви для голосу у супроводі оркестру (“Псалом Давида” на слова П. Куліша”,  “Ноктюрн” і “Сонет” на слова І. Франка) та ін.

                У період першої світової війни з'являються стрілецькі пісні. Вони відображають ідеї національно-визвольного руху на західно-українських землях. Стрілецькі пісні (патріотичні, маршево-похідні. жартівливі та ін.) грунтуються на народних й козацьких традиціях. Для січових стрільців писали пісні І. Франко, О. Маковей, Д. Макогон, Б. Лепкий, Л. Лепкий, Р. Купчинський. Музику створювали композитори Ф. Колесса, В. Барвінський, М. Гайворонський, Л. Лепкий. Р. Купчинський, Н. Нижанківський, М. Леонтович. Найпопулярніша пісня січових стрільців — “Ой у лузі червона калина” (1915). Поетичний образ "червоної калини" сприймається як символ духовної єдності українського народу, розмежованого у ті часи кордонами двох імперій - Росії та Австро-Угорщини. Пісня побутувала як народна. Існує вона і в музичних обробках різних композиторів та виконавців.

                Попри усі суперечності доби в українській музиці поширювалися ідеї національного й соціального визволення. І навіть за умов радянської влади, яка у культурній політиці орієнтувалася на розвиток інтернаціонального більшою мірою, ніж національного, українська демократична музика зберігала традиції національної єдності.

                Українські композитори зверталися до здобутків вітчизняної гуманістичної літератури, передусім до творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки.

                Музичну шевченкіану збагатили С. Людкевич (кантата-симфонія “Кавказ”, 1902—1913, кантата “Заповіт”, 1934, 1955), Я. Степовий (“Прелюд пам'яті Т. Шевченка”, 1912), К. Стеценко (музика до вистави “Гайдамаки”, 1919—1921, кантата "Шевченкові", 1922).

                Чільне місце у музичній франкіані посідає кантата К. Стеценка “Єднаймося”. На тексти поезій І. Франка написано близько 200 композицій. Франківська тема відображена у симфонічній музиці, оперному й балетному жанрах, вокально-ліричних композиціях (Я. Степовий, А. Штогаренко, М. Вериківський, В. Борисов та ін.).

                Українська музика 20—30-х років позначена інтенсивними новаторськими пошуками. У 1923—1928 рр. діяло республіканське Музичне товариство ім. М. Леонтовича, яке певний час зберігало своєрідну автономію. Навколо товариства гуртувалися композитори-новатори, які орієнтувалися на поєднання національних традицій і досягнень європейської музичної культури. Традиції українського авангарду започаткував В. Лятошинський (1894—1968). Він репрезентував напрям модернізму в українській музиці, створив у європейському стилі оперу “Золотий обруч” (1930). Новаторські тенденції виявилися у творчості композиторів В. Косенка (1896— 1938), М. Вериківського (1896—1962), автора першого українського балету “Пан Каньовський” (1930).

                У Галичині новітні напрями культивували Д. Січинський (історико-романтична опера “Роксолана” — не закінчена (оперу  завершив  у  90-х   роках   композитор М.   Скорик.)). Неоромантик Б. Кудрик (1897—1950), Імпресіоніст Р. Сімович (1901 —1984) та ін. Значний внесок у розвиток національного хорового мистецтва 20-х років зробили Я. Калішевський (1856—1923), Б. Левитський (1887—1937), П. Козицький (1893—1960), Н. Городовенко (1885— 1964), Г. Верьовка (1895—1964), Ф. Соболь (1895—1973).

                Одночасно посилювався ідеологічний контроль над творчістю музикантів з боку тоталітарної держави. Урядовою постановою 1932 р. ліквідована Асоціація Сучасних Музик (АСМ), об'єднання композиторів, які орієнтувалися на новаторські західноєвропейські музичні течії (експресіонізм, конструктивізм, джаз). Товариство їм. М. Леонтовича було реорганізовано у Всеукраїнське товариство революційних музикантів (1928—1931); утворилася Асоціація пролетарських музикантів України (1928 — 1932), Спілка композиторів України (1932—1937), республіканське Хорове товариство (1959, у 1975—1991 рр.— Музичне товариство України). Зазнали репресій чимало діячів музичної культури, у тому числі народні співці-кобзарі.

                Розвиток паралельної культури в Україні при сталінізмі аналізує Вільям Нолл — дослідник Українського Наукового Інституту Гарвардського університету. На його думку, репресія музичної культури, як і репресії інших культурних елементів, включає і знищення, і створення. Те, що було знищене,  це довго створюване цивільне суспільство. Те, що створене, - паралельна культура. Третій тип репресій - створення і підтримка паралельної культури. Цс велика мережа інституцій, які поширювали політичну культуру влади. Музика паралельної культури створена, щоб замінити репресовану музику.

20. Українське образотворче мистецтво: живопис, графіка, скульптура на початку ХХ століття.

бразотворче мистецтво. Друга половина XIX — початок XX ст. — один з яскравих періодів розвитку образотворчого мистецтва України, адже саме в ці роки відбулося становлення критичного реалізму та зародження найновіших мистецьких течій. Побутовий жанр, що посідав в ієрархії класицизму досить скромне місце, поступово висувається на перший план, значно розширюючи коло сюжетів і свої можливості. Художники прагнули осягнути людину незалежно від соціального становища, але в усій її психологічній глибині та неповторній індивідуальності. У середині 50-х років, після розгрому Кирило-Мефодієвського товариства розвиток живопису в Україні на деякий час завмирає, а образотворче мистецтво обмежується виконанням офіційних замовлень і портретів. У ці роки все, що заслуговує на увагу, було створено не у великих культурних центрах, а в степах Казахстану, де у важких умовах заслання намагався працювати, незважаючи на заборону, Т. Шевченко, а також в українських селах, де збирали матеріал для своїх творів вірні послідовники Кобзаря — Л. Жемчужников, І. Соколов, К. Трутов-ський.

Останні роки життя Т. Шевченка — великого поета та художника були заповнені працею. Він жив у приміщенні Петербурзької академії мистецтв, у майстерні, на другому поверсі, що збереглася до нашого часу. Написав низку портретів — М. Щепкіна, М. Лазаревського, Ф. Толстого, П. Клодта, досяг в них-досконалості, хоч ніколи не вважав себе портретистом. Та найбільше внутрішня експресія втілена Шевченком в останньому живописному «Автопортреті» (1860—1861), створеному під впливом могутнього пензля Рембранта.

У творчості Шевченка вражає широта його мистецьких зацікавлень. Пройшовши складний шлях подолання брюлловської школи і романтичних тенденцій у поступі до реалізму, він не відмовляється цілком від плідних традицій минулого і не обмежується тяжінням до якогось одного напряму чи жанру. Він став провідним майстром гравюри, за що близькі друзі називали його «російським Рембрантом». Однак для вільного й повного вираження своїх ідей Шевченкові було відпущено мало часу. Офіційне визнання прийшло до нього надто пізно. Лише за кілька місяців до смерті, наприкінці 1860 р., за майстерність і знання у гравірувальному мистецтві Т. Шевченка було обрано академіком Санкт-Петербурзької імператорської академії мистецтв. Запізнілий диплом на це звання для вручення спадкоємцям одержав друг покійного — М. Лазаревський.

З середини XIX ст. в Україні поступово формуються центри розвитку живопису — Київ, Харків,.Одеса. В них зосереджуються виставочна діяльність, формуються місцеві художні кадри, створюються вогнища мистецької освіти. Активізація художнього життя безпосередньо пов'язана з діяльністю Товариства пересувних виставок (1870). Ряди передвижників постійно поповнювалися українськими майстрами живопису, графіки, скульптури. Серед них — М. Кузнецов, І. Похито-нов, К. Костанді, О. Мурашко та ін. Українська тема не тільки знайшла відображення у творчості багатьох передвижників, а й сприяла посиленню романтичних тенденцій у деяких картинах І. Крамського, І. Рєпіна, пейзажних творах А. Куїнджі. Вже в 1872 р. була перша виставка цього товариства у Києві та Харкові. Наступного року до маршруту було включено Одесу, Полтаву, Катеринослав, Миколаїв та інші міста.

У другій половині XIX cm. відбувається процес формування української національної школи пейзажного живопису (В. Орловський, К. Крижицький, І. Похитонов, С. Васильківський та ін.). Серед майстрів Лівобережної України постать С. Васильківського (1854— 1917) є найбільш масштабною і багатогранною. Учень М. Клодта, він ще на початку творчого шляху звертається до зображення природи, історії та побуту України. У програмній картині «По Дінцю», за яку С. Васильківський був удостоєний звання класного художника І ступеня і права на закордонну поїздку, було змальовано поетичний куточок української природи. По закінченні Санкт-Петербурзької академії він їде за кордон — відвідує Францію, Іспанію, Італію. Його картини мали успіх на виставках паризького салону, після чого С. Васильківський здобув право виставляти свої твори поза конкурсом.

Нові тенденції філософського узагальнення та релігійного романтизму, що дедалі активніше виявляються на початку XX ст. у різних царинах українського образотворчого мистецтва, своїм корінням сягають середини 1880—1890 pp., коли розпочалися роботи над монументальними розписами Кирилівської церкви XII ст. та щойно збудованого Воло-димирського собору. На відміну від більшості культурних розписів XIX ст., які за своїм художнім рівнем дещо відставали від прогресивних явищ мистецтва свого часу, монументальні роботи М. Врубеля, В. Васнецова, М. Нестерова, створені у Києві, стали кроком уперед на шляху розвитку зазначених тенденцій у мистецтві.

Великі роботи з розчищення й оновлення стінопису XII ст. у Кирилівській церкві було розпочато у 1881 р. До цієї роботи у 1884 р., за рекомендацією Санкт-Петербурзької імператорської академії мистецтв Чистякова, був залучений молодий, ще нікому невідомий Михайло Олександрович Врубель (1856—1910). Так почався київський період творчості (1884— 1889) великого майстра. Розписи Володимирського собору (1885—1896) знаменують наступний етап, безпосередньо пов'язаний із зародженням модерну. Створюються декоративні композиції В. Васнецова з оригінальними давньоруськими костюмами, побутовими реаліями минулого. У цьому плані художник виступає як посередник ретроспективного реалістичного модерну початку XX ст. Робота Врубеля, обмежена створенням лише орнаментів, лише на перший погляд була другорядною. Л. Ковалевський, який працював разом з ним, згадував, що написані орнаменти проходив сам Врубель, змінюючи той чи інший тон, шукаючи гармонії й доводячи невигадливі мотиви до чудової композиції, сповненої музикальності і фантастичності. Орнаменти Врубеля у соборі св. Володимира — це шедевр композиції, малюнка, тону.

Згодом майстри українського модерну спиралися на досвід Васнецова та Врубеля, намагаючись об'єднати живопис та елементи декоративно-ужиткового і народно-декоративного мистецтва. Яскравим прикладом синтезу архітектури, живопису та орнаментальних панно за народними мотивами було оформлення будинку Полтавського земства (архітектори-художники В. Кричевський, С. Васильківський, М. Самокиш та ін.). Вплив розписів Володимирського собору та ескізів Врубеля відчутний у живописному оздобленні Всіхсвятської церкви кінця XVII ст. над Економічними воротами Києво-Печерської лаври, виконаному учнями лаврської іконописної майстерні під керівництвом І. Іжакевича у 1902—1905 pp. Розпис притвору церкви є найбільш типовим взірцем вигадливих і звучних за колоритом орнаментальних композицій українського модерну.

Початок XX ст. — складний, сповнений гострих соціальних суперечностей і художніх пошуків період в історії українського мис-ытецтва. Бурхливий розвиток таких промислових і культурних центрів, як Київ, Одеса, Харків, супроводився створенням місцевих творчих об'єднань, значним поширенням виставочної діяльності. Чітко окреслюються особливості місцевих художніх шкіл: у 1890—1893 pp. створюється Товариство південноросійських художників, у 1893 р. — Київське товариство художніх виставок, у 1906 р. — аналогічне харківське об'єднання, у 1896 р. — «Товариство для розвою руської штуки» у Львові. Згодом, з розвитком нових художніх тенденцій з'являються виставки-салони, де пропагуються найновіші течії у мистецтві. Наприкінці першого десятиріччя XX ст. лише в Києві щороку влаштовувалось 10—15 художніх виставок. На кожній виставці шанувальники мистецтва купували від 10 до 20 творів, що свідчило про зростання духовних потреб міського населення.

Нова генерація українських живописців тієї доби висунула свої вимоги до мистецтва, суттєво відмінні від творчих настанов по-

переднцків. Побутова картина з її літературно розробленим сюжетом, зовнішньою оповідністю поступово втратила привабливість серед молодих митців. У цих умовах в першому десятиріччі XX cm. дедалі більшого значення набуває портретний живопис. Він вбирає в себе досвід парадного портрета XVII—XVIII ст., досягнення імпресіоністів у живописному засвоєнні пейзажу та інтер'єру, запроваджує у своїй декоративній системі барвистий світ народного мистецтва. Цей новий художній принцип багато в чому перегукується з народйою українською картиною.

Серед представників цього напряму одне з провідних місць посідав Олександр Мурашко (1875—1919). Небіж засновника Київської малювальної школи, син власника столярно-позолотної майстерні, в якій виконували замовлення під час оформлення Володимирського собору, він змолоду опинився в колі відомих художників, які оздоблювали собор. Згодом став учнем майстерні І. Рєпіна в Петербурзі. Найбільш відомими його роботами є «Портрет дівчини у червоному капелюсі» (1902—1903), «Паризьке кафе» (1903) та ш. Помітний слід залишив О. Мурашко і як діяч культури та педагог. У 1912р. він створив приватну студію, у 1916 р. виступив ініціатором створення Товариства київських художників. Трагічна смерть від рук невідомого бандита влітку 1919 р. обірвала життя майстра у самому розквіті його таланту.

Саме в ці роки стильові прикмети модерну втрачають свою привабливість і новизну. Здобутком цього напряму було звернення до традицій народного мистецтва, яке вперше посіло місце рівноправного партнера у професійній творчості. Твори народних майстрів з об'єкта зовнішнього етнографічного обсервування стали джерелом натхнення для митців нової доби. Це забезпечило більшу сталість національним варіантам модерну. В українському мистецтві його прикмети найяскравіше проявилися у творчості В. Кричевського і Ф. Кричев-ського, Г. Нарбута, О. Новаківського, М. Бойчука та ін.

Джерелом багатьох течій першої половини XX cm. — експресіонізму, кубізму, абстракціонізму, сюрреалізму — було заглиблення в спокусливі, але й небезпечні глибини внутрішньої сутності буття, його суперечливого характеру. Здебільшого це досягається за рахунок ускладнення образотворчих метафор. Проте нові течії в мистецтві першої половини XX ст. ніколи не поривали з художніми традиціями минулого, виробленими багатовіковим досвідом.

Театр. У другій половині XIX ст. подальший розвиток українського театру потребував остаточного відокремлення від російського і польського, формування власного самобутнього репертуару. Короткочасна лібералізація суспільно-політичного життя в Україні на початку 60-х років посилила інтерес громадськості до театру, зумовила появу аматорських драматичних гуртків.

Однак у другій половині XIX — початку XX ст. український театр у Російській та Австро-Угорській імперіях розвивався в несприятливих умовах. Емський акт 1876 р. заборонив сценічні вистави і друкування текстів до нот українською мовою. У роз'ясненні до цього указу, розісланому по губерніях у 1881 p., вказувалося, що драматичні п'єси, сцени і куплети українською мовою можуть виконуватися на сцені «з особливого на те кожного разу дозволу генерал-губернаторів», а «влаштування спеціального малоросійського театру» зовсім заборонялося. Після польського повстання 1863 р. в Україні було заборонено й польські вистави.

Український професійний театр свої витоки веде з аматорських гуртків Єлисаветграда М. Кропивницького, який у 1871 р. вступив до театру в Одесі по контракту «на малоросійські ролі».

Архітектура.

З середини XIX ст. великі зрушення відбулися у галузі архітектури. Після скасування кріпацтва значно збільшується населення міст. Піднесення промислового потенціалу, зростання духовних і матеріальних запитів суспільства потребували збільшення масштабів міської забудови, розробки нових типів споруд, матеріалів, конструкцій. Протягом кількох десятиріч разюче змінюється зовнішній вигляд міст України. Ділове і громадське життя переноситься на центральні вулиці та проспекти, де зосереджується спорудження прибуткових будинків, банків, торговельних центрів. У 70-х роках XIX ст. центром Києва остаточно став Хрещатик.

Тривалий час забудова'міст мала стихійний характер і не підлягала ніяким правилам. Заводські корпуси вклинювались у житлові квартали, формувалися робітничі передмістя (Шулявка та Батиєва Гора у Києві, Чечелівка у Катеринославі, робітничі селища у Донбасі).

Проте ці сторони розвитку не можуть цілком заслонити художню своєрідність архітектури другої половини XIX — початку XX ст. З кінця XIX ст. успішно застосовуються металеві конструкції, зводяться перші споруди з бетону та залізобетону (перший у світі залізобетонний маяк у Миколаєві, 1904). Багато житлових споруд, зведених майже століття тому, при незначній реконструкції цілком відповідають якісним характеристикам нашого часу (ансамбль колишніх прибуткових будинків початку XX ст. на Великій Житомирській у Києві, на Сумській вулиці у Харкові та ін.).

У ці роки сформувалася високопрофесійна школа української архітектури: П. Альошин, О. Бекетов, В. Городецький, О. Вербицький, О. Кобелєв та ін. У 50-х роках ще продовжували зводитися будівлі у стилі класицизму, наприклад Перша київська гімназія, 1850 р. — це сучасний гуманітарний корпус Київського університету (архітектор О. Беретті). Однак окремі вдалі роботи вже не могли подолати кризу стилю. Т. Шевченко, як майже і всі діячі демократичної культури, ототожнював пізній класицизм миколаївської доби з казарменою спорудою. Спроба знайти новий шлях, використати романтичний арсенал форм середньовічної архітектури або прийоми раннього Відродження також стикалися з жорстокою регламентацією. Комплекс будинків Присутствених місць (1854—1857, архітектори К. Скражинський, М. Іконников, І. Штром), що складають ансамбль Софійської площі, був оформлений у стилі раннього Відродження, хоча фасад їх не настільки виразний.

Найбільш значною пам'яткою архітектури того часу є Володимир- ський собор, будівництво та живописне оформлення якого затяглеся майже до кінця століття (1862—1896). Первісний проект І. Штрома передбачав грандіозну 13-поверхову споруду. Здійсненню задуму перешкодили події Кримської війни. Автори проекту прагнули до більш точного відтворення давньоруських та візантійських взірців, хоч їм не вдалося уникнути еклектичного нашарування.

70-ті роки XIX cm. були переломними у розвитку української архітектури. Інтенсивне будівництво охопило всі великі міста, набуваючи в кожному з них своїх неповторних рис. Починається доба розквіту еклектики як провідного напряму архітектури. Давньогрецький термін «еклектика» означає свободу вибору, у цьому випадку — свободу використання архітектурних стилів та декоративних елементів, що склалися у будівельній практиці різних часів і народів. Архітектори сходилися на тому, що основну роль відіграє раціональне планування, а вибір стилю внутрішнього та зовнішнього оформлення диктується призначенням будівлі, її оточенням, а також смаком замовника. Нерідко до класичного фасаду будівлі «приклеювали шматочок готичного орнаменту», як казали архітектори, сміючись над уподобаннями своїх замовників.

Поштовхом до зміни стилю у забудові Києва стало відновлення К. Маєвським Царського (Марийського) палацу. Піднята з руїн споруда вразила сучасників вишуканістю й багатством форм пізнього бароко. Через деякий час у місті та в цілому по Україні було зведено чудові споруди Київського, Львівського, Одеського оперних театрів, виконані у віденському стилі «рінгштрассе», який у період розквіту еклектики набув інтернаціонального значення. Основний принцип еклектики — кожна споруда — свій стиль послідовно втілив у своїй творчості академік архітектури Володимир Ніколаєв (1847—1911). Протягом кількох десятиріч він брав участь у спорудженні таких будівель Києва, як Купецьке зібрання (нині філармонія), театр Бергонєв (нині російський драматичний театр ім.Лесі Українки), Микільський собор Покровського монастиря та ін.

У перші роки XX ст. в українській архітектурі відбувається становлення стилю модерн, що було пов'язано не лише зі спробою подолати «багатостильність» минулих років, а й прагненням створити в усіх видах мистецтва синтетичний стиль, головною ознакою якого стало застосування нових конструкцій з металу і залізобетону. Парадигмою модерну стала сплетена із лози хатина замість дорійського храму. Втім таке становище існувало лише в ідеалі: цегла залишалася основним матеріалом масового будівництва, а твори «чистого» модерну в архітектурі XX ст. досить рідкісні.

Менше ніж через десять років після появи будівель бельгійця В. Гортау у стилі модерн (1883—1894) він мав уже послідовників в Україні. Більшість з них активно шукали національні моделі нового стилю (В. Кричевський, К. Жуков, С. Тимошенко, В. Троценко). Прикладом поєднання модерну і романтичної еклектики є творчість В. Городецького. Він вважав, що слід створювати зручні будинки з нових матеріалів і одночасно надавати їм вигляду в дусі стародавніх стилів.

Владислав Владиславович Городецький (1863—1930) дістав визнання наприкінці 90-х років. Йому доручають будівництво художньо-історичного музею (нині Державний музей українського образотворчого мистецтва), католицького Миколаївського костьолу (нині Зал органної та камерної музики), кенаси (Караїмський молитовний будинок). В. Городецький обирав для своїх споруд гамму кольорів, в якій домінував природний колір цементу — сірий. Часто використовувалися орнаменти зі східними мотивами, які нагадують різьблення по каменю, хоч насправді виліплені з міцного цементу.

В архітектурній творчості В. Городецького помітне місце належить і його власному будинку на вулиці Банковій — так званий «будинок з химерами». Він знаменитий не стільки своєю архітектурою, як зовнішнім оздобленням скульптора Еліо Саля, італійця за походженням, який був чудовим анімалістом і якому добре вдавалися зображення тварин, природність відтворення їхньої поведінки. Звернення до світу тварин, птахів і риб не було новим у мистецтві. В античну епоху у мистецтві готики, ренесансу, бароко зображення деяких тварин слугували геральдичними знаками, символізували певні прикмети людей і навіть держав. На відміну від конкретизованого символічного й алегоричного призначення тварин у давньому мистецтві в Еліо Саля вони — збірний символ. Межа між реальним і фантастичним І тут стерта. Це посилює відчуття незбагненності самого життя. Проте за-пропонований варіант синтезу модерну й анімалістичної скульптури неї знайшов подальшого розвитку в історії українського мистецтва XX ст.

Менше ніж десять років (до початку революції 1917 р.) існував в Україні неокласицизм. У відродженні інтересу до класицизму відігра-ли роль претензії панівних верств на державну велич та пошуки пана-цеї від різностилля та декоративізму. Окремі ансамблі, що з'явилися напередодні першої світової війни, були близькими копіями творів сто-літньої давності. Неокласицизм все ж таки дав оригінальні зразкиї високого стилю і допоміг завершити низку ансамблів минулого. Важли-ву роль у його становленні відіграв видатний архітектор Павло Федотович Альошин (1881—1961). За його проектом було споруджено Педаго-гічний музей (нині Будинок вчителя у Києві), будинок Ольгинської жіночої гімназії (сучасне приміщення НАН України). До зразків неокласицизму належить корпус Центральної наукової бібліотеки та бібліотеки Київського університету (архітектор В. Осьмак), будівниц-тво яких було розпочате у 1913 р.

Неокласицизм відіграв важливу роль у забудові не лише Києва, а інших міст України. Йому віддають належне архітектори О. Бекетов оформленні сільськогосподарського інституту у Харкові (1912—1914) О. Красносельський в ампірних формах дитячого пансіону (1914—1915) у Катеринославі та ін.

Отже, у другій половині XIX — початку XX ст. українська культура продовжувала свій прогресивний розвиток, хоч це відбувалося в умовах систематичних утисків і заборон. Тому українська культура не могла нормально розвиватися за властивими їй іманентними еволюційними законами. Діячам культури доводилося долати не лише внутрішні суперечності та перешкоди, притаманні для будь-якої культури, а й великий політичний тиск з боку державних російської, німецької, польської культур. Це пригнічувало творчий потенціал народу, виснажувало духовні сили нації. Історія культури цього періоду ще раз доводить, що при відсутності держави без політичної, матеріальної, правової підтримки культура нації починає занепадати або продовжує свій розвиток через надзу-силля. Саме це й було характерно для розвитку української культури у цей період. Його головним здобутком можна вважати утвердження етнокультурної відокремленості українського народу, що створило грунт для становлення державності в роки національно-визвольної революції 1917-1920 Рр.

21. Україна в планах воюючих держав у І світовій війні.

Жодна із війн у світовій історії не обходилась без жертв і розрух. Перша світова війна стала для Європи першим жахливим досвідом сучасного ведення військових дій. Про катастрофічні масштаби цього конфлікту свідчать хоча б окремо взяті статистичні дані: 38 з 59 держав світу, ѕ населення земної кулі, які раніше чи пізніше взяли участь у війні мобілізували 65 млн. солдат, з яких 10 млн. загинуло 20 млн. було поранено. Жертви серед цивільного населення були майже такими ж. Війна набрала не лише масового характеру, але й тотального.

З метою перерозподілу світу оформились два угруповання Четверний (спочатку троїстий) союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) та Антанта ( Англія, Франція, Росія до яких пізніше приєднались Італія, США, Японія та деякі інші держави).

Серед основних суперечностей, що викликали перманенту напругу та конфлікти, були стосунки між Росією та Австро-Угорщиною, Росією та Німеччиною. І вже через своє особливе геополітичне становище Україна з неминучістю потрапляла у сферу першочергових інтересів у ворогуючих коаліцій, ставала одним із епіцентрів майбутнього військового протиборства.

На момент вибуху світової війни українські землі продовжували бути поділеними між двома найбільшими імперіями Російською та Австро-Угорською. І обидві імперії не приховували своїх давніх задумів – територіального розширення, передусім за рахунок українських земель. На приєднання до себе українських земель Бессарабії й частини Буковини за сприятливого розвитку військового конфлікту сподівалася Румунія. Після вступу у війну Туреччини розроблявся план захоплення Північного Причорномор’я і встановлення турецького контролю за акваторією всього Чорного моря.

Посилена увага до українського питання пояснювалася не лише далекосяжними планами територіальних надбань, але й стратегічними розрахунками на ближчу перспективу – майбутні військові суперники прагнули підірвати потенціал, могутність противної сторони через свідоме провокування у її стані сепаратистських рухів.

Як виявиться врешті-решт, український фактор, українське питання стануть вагомою причиною розвалу в ході війни обох імперій Романових і Габсбургів, приведуть до логічної появи на геополітичній карті світу української держави.

19 липня (1 серпня) 1914 р. державний кордон між Росією і Австро-Угорщиною перетворився на лінію фронту. А розкраяна навпіл Україна мала стати не просто одним із плацдармів кровопролитних спустошливих боїв, але й місцем, де реалізовувались стратегічні напрямки світового конфлікту. І так уже судилося долею, що реалізовувались значною мірою за участю українців, які змушені були стріляти один одного, нищити своїх етнічних братів, їх добро за чужі анексіоністські інтереси. Трагізм ситуації примножувався тим, що питома вага українського «гарматного м’яса» у російській та австрійській арміях була дуже значною. Так, в Росії на 1917 р. з 15,5 млн. чол. мобілізованих на війну, 4,5 млн. складали українці, у австрійців – 250 тис.

На підтримку віденському уряду з перших днів війни висловився «Український січовий союз», заснований ще в 1912 р. Ним було сформовано вперше в новітній історії українські військові частини – добровільний легіон (полк) Українських січових стрільців, у кількості 2500 вояків, хоча бажаючих було набагато більше (28 тис.).

Спочатку командиром призначено ректора приватної гімназії з Рогатина М. Галущинського, а потім командиром було призначено Г. Коссака. Політична еліта українства розбилась на 3 основні табори.

Більшість діячів українських партій і організацій виступили на підтримку воєнних зусиль царського уряду «за російську орієнтацію». Лідери Товариства Українських Поступовців (ТУП), ліберали Д. Дорошенко, А. Вязков, А. Ніковський, увійшли до створених повсюдно відділень Всеросійського Союзу земств і міст. Так чинили і інші члени УСДРП та «Спілки». Всеросійський Союз земств і міст створювався з метою посилення оборонного потенціалу Російської імперії. С. Петлюра закликав українців виконати «свій обов’язок громадян Росії».

Значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка займала антивоєнні позиції під гаслами «Геть війну! Хай живе автономія України!».

Виявилася орієнтація і на «німецький штик», вона знаходилась у латентному стані. Розраховувалось на те, що німецький імперіалізм – експлуататор культурний і розумний.

Третій табір політично-активного українства дотримувався своєї власної орієнтації, з опорою на власну націю, на власний народ. Таких поглядів, за оцінкою В. Винниченка, дотримувались переважно соціалістичні течії, однак, до певної міри.

Частина членів УСДРП на чолі з А. Жуком та В. Дорошенком, блокуючись із колишніми «спілчанами» М. Меленевським (Баском) та О. Скоропис-Йолтуховським обрала пронімецьку орієнтацію. Разом з Д. Донцовим, М. Залізняком та іншими діячами українського руху вони створили 14 серпня 1914 р. у Львові «Союз визволення України» (СВУ) як позапартійне об’єднання. СВУ виступав за перемогу у війні кайзерівської Німеччини.

В результаті розгрому Росії СВУ сподівався домогтися державної самостійності України у формі конституційної монархії з демократичним політичним внутрішнім устроєм, однопалатною законодавчою системою, громадянськими мовними і релігійними свободами, самостійною українською церквою.

Союз не виключав можливості залишення у складі Австро-Угорщини частини етнічних українських територій на правах автономного краю (коронного краю).

В аналогічних тонах було витримано і Маніфест Головної Української Ради, утвореної з представників всіх політичних партій Галичини 3 серпня 1914 р.

СВУ самочинно взяв на себе репрезентацію інтересів Великої України перед зарубіжним світом. «Послами» відбули: до Берліна – О. Скоропис-Йолтуховський, Стамбула - М. Меленевський, Софії – М. Ганкевич, Риму - Семенів, Швеції та Норвегії – О. Назарук, Швейцарії – П. Чикаленко. Робота серед військовополонених українців була одним з найважливіших завдань СВУ. Йому вдалося з часом сконцентрувати значні маси українців у окремих таборах Фрайштадт і Дуна-Сердетель (Австро-Угорщина), біля 30 тис., а також Раштадт, Зальцведель, Вецляр (Німеччина) – більше 50 тис.

До діяльності СВУ явно неприхильно поставились лідери національно-визвольного руху у Великій Україні, зокрема М. Грушевський. Не виправдались і надії на серйозну державну підтримку у країнах Четверного союзу. Уряди Австро-Угорщини і Німеччини зрештою публічно відмежувались від СВУ. Відень схилився до пропольської орієнтації.

Невелика група членів УСДРП на чолі з Л. Юркевичем (Рибалка) з початку імперіалістичної війни зайняла осібну (центристську) позицію, спробували відмежуватись від русофілів із «Украинской жизни», так і від германофілів із СВУ. Вони започаткували у Женеві видання газети «Боротьба», відстоювали ідею «інтернаціонального соціалізму».

22. Головні воєнні дії на території Українитв період І світової війни.

Перша світова війна була наслідком загострення політичних, економічних і колоніальних протиріч великих держав, які напередодні війни утворили два військово-політичні блоки: Антанту (В.Британія, Франція, Росія) і Троїстий союз, до якого входили спершу Німеччина, Австро-Угорщина, Італія -> Четверний союз (замість Італії Туреччина та Болгарія). Всі учасники блоків мали агресивні наміри приєднання чужих територій та встановлення контролю над джерелами сировини і ринками збуту. Трагедія українського народу полягала в тому, що він був позбавлений державності, розшматований Російською імперією та Австро-Угорською монархією, а його землі стали об'єктом експансії воюючих сторін. Загарбання українських земель було невід'ємною частиною агресивних планів учасників ворогуючих блоків. Найбільш далекосяжні плани щодо України виношувала Німеччина: розгромити Російську імперію, відторгнути від неї Україну, долучивши її разом із Прибалтикою, Польщею та Кавказом до складу майбутньої світової імперії. Австро-Угорщина претендувала на Поділля й Волинь. Не меншими були й зазіхання російського самодержавства. Прикриваючись "ідеєю об'єднання всіх руських земель" під владою російського царя, воно планувало акцію приєднання Галичини, Буковини, Закарпаття. З початком війни українські землі перетворилися на театри воєнних дій, а самі українці, позбавлені власної державності, повинні були воювати за чужі інтереси і фактично брати участь у братовбивчому протистоянні � адже в російській армії знаходилося 3,5 млн. українців, а в австро-угорській � 250 тис. Бойові дії на території України розпочались у серпні 1914 р., коли, російський Південно-Західний фронт генерала Іванова силами чотирьох армій завдав удару по Галичині. За 33 дні Галицької битви російські армії просунулися на 200 км, оволодівши Львовом, Перемишлем, Чернівцями, відкинули австро-угорські війська за річки Сян і Дунаець, вийшовши до Карпат. На початку 1915 р. російське військо просувалося на захід, заволоділа значною частиною Карпат і просувалася на Краків. 2 травня 1915 р. німецькі війська прорвали фронт у районі Горліце. Російська армія була змушена залишити Галичину, Буковину, частику Волині, Польщу, Литву й Курляндію.

23.Політичні течії і партії в умовах І світової війни.

З початком Першої світової війни як у Росії, так і в Австро-Угорщині розпочалася активна пропагандистська кампанія, що ставила на меті завуалювати її загарбницький та хижацький характер. Урядові кола обох сторін, звертаючись до народних мас, запевняли, що захищають насамперед національні інтереси. Хід війни досить швидко засвідчив брак не тільки організаційної єдності українського національного руху, а й відсутність спільних для різних політичних течій ідейних і стратегічних орієнтирів. Більшість українських політичних сил з обох боків лінії фронту, що простягнувся між двома «тюрмами народів», поспішили висловити свою цілковиту лояльність до власних монархій. Перша світова війна і український політичний рух на території Наддніпрянської України Демонструючи свою довіру й прихильність до царизму, українські політичні діячі підтримали його воєнні зусилля, закликали українських робітників і селян захищати Росію, зміцнювати фронт і тил. Наприклад, до Спілки земств і міст Південно-Західного фронту входили Д. Дорошенко, А. В'язлов, А. Ніковський. Українські ліберали відкрили й утримували своїм коштом приватні лазарети для поранених воїнів. Там навчали грамоти, різних ремесел, поширюючи серед військових партійні ідеї. Не лише керівництво ТУП, а й Спілка та УСДРП стояли на позиціях відкритої підтримки імперіалістичної війни. Так, частина членів УСДРП на чолі з С. Петлюрою в «Украинской жизни» закликала українців виконувати «свій обов'язок громадян Росії». Київська газета «Рада» також писала, що українці мають боронити Російську державу. У 1916 році С Петлюра вступив до Земської спілки й був призначений помічником уповноваженого цієї організації на Західному фронті. З початком війни москвофіли-емігранти з Галичини організували в Києві «Карпаторуський визвольний комітет», лідера якого В. Дудикевича навіть прийняв цар Микола II і мав з ним розмову. Члени цього комітету закликали галицьких українців усіляко сприяти російській армії, зустрічати її як армію-визволительку від австрійського ярма. Проте царський уряд не довіряв українцям, небезпідставно підозрюючи їх у зв'язках з певними колами ворожих центральних країн, особливо Австро-Угорщини. Тому під час війни він ще пильніше стежив за розвитком українського патріотичного руху, посилив репресії проти його лідерів, громадських і політичних організацій. У цей період були закриті «Просвіти», українські видавництва, фактично знову заборонено книгодрукування українською мовою, чимало відомих національних діячів заслано у віддалені райони країни. Окупувавши Галичину, царські чиновники планували назавжди покінчити з «мазепинством». Персоналії Андрій В'язлов (1862-1919) Український громадсько-політичний, державний діяч. Народився на Волині. Навчався в Київському університеті. У 1906 р. — депутат Державної думи, належав до Української парламентської фракції. Входив до Товариства українських поступовців. У роки Першої світової війни брав активну участь у роботі Союзу міст Південно-Західного фронту. З 1917 р. входив до Української партії соціалістів-федералістів. У 1918 р. обраний генеральним суддею УНР. За гетьманського уряду — начальник Головного управління нагляду за місцями ув'язнення. У жовтні — листопаді 1918 р. — міністр юстиції Української Держави. У 1919 р. очолив українське відділення Міжнародного Червоного Хреста. Помер у Кам'янці-Подільському. Андрій Ніковський (1885-1942) Український політичний і державний діяч, літературознавець, публіцист. Народився на Одещині. Закінчив Одеський університет. У 1910—1915 pp. працював у газетах «Рада», «Нова Рада», журналі «Основа». Входив до Товариства українських поступовців і Союзу українських автономістів-федералістів. У квітні 1917 р. був обраний до складу Української Центральної Ради, згодом Малої ради. На початку листопада 1917 р. увійшов до складу Крайового комітету для охорони революції на Україні, пізніше був призначений комісаром Києва. З 1920 р. — міністр закордонних справ УНР в уряді В. Прокоповича. Засуджений під час процесу над Спілкою визволення України до тривалого ув'язнення в соловецьких таборах, де й загинув. Автор книги «Vita Nuova» (1919 p.), «Словника українсько-російського» (1927 p.), перекладів творів В. Шекспіра, М. Гоголя, Дж. Лондона та ін. (За «Довідником з історії України») Позиція західноукраїнських політичних сил під час Першої світової війни З початком Першої світової війни всі українські партії Західної України вирішили, що нарешті настав сприятливий момент для практичного здійснення ідеалу самостійної України. Вони свідомо стали на бік Австро-Угорщини й Німеччини, виходячи з того, що визволення України можливе тільки внаслідок воєнної поразки Росії, після чого держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну Українську державу. Для згуртування всіх українських партій Галичини в єдину патріотичну організацію на початку серпня 1914 року у Львові була створена Головна українська рада на чолі з К. Левицьким. Вона мала довіру народу, оскільки фактично репрезентувала всі впливові політичні партії краю (націонал-демократів, радикалів, соціал-демократів) і своєю практичною діяльністю підтверджувала свою народну спрямованість. Головна українська рада маніфестом від 3 серпня 1914 року закликала український народ стати на боці Австро-Угорщини й Німеччини для боротьби проти Росії за визволення України. За ініціативою Головної української ради протягом серпня 1914 року була створена національно-військова організація галицьких українців — легіон січових стрільців, який, на думку його фундаторів, мав стати зародком майбутньої української армії. Керував цією роботою відомий діяч товариства «Січ» К. Трильовський. У справі організації січових стрільців мали брати участь усі українці Галичини — одні, щоб у військових лавах безпосередньо боротися за національне визволення, інші — щоб допомагати організаційно та матеріально. Протягом двох тижнів до легіону записалося ЗО тис. українців, але перелякані австрійські власті обмежили його чисельність до 2,5 тис. вояків, які 3 вересня присягнули на вірність цісареві Францу-Йосифу. Крім українців Галичини, до боротьби проти Російської імперії приєдналися й українські політичні емігранти з Наддніпрянської України. 4 вересня 1914 року вони створили у Львові Союз визволення України (СВУ). Ця організація складалася переважно з соціалістів, які за часів реакції виїхали за межі Росії. Серед них були В. Дорошенко, Д. Донцов, А. Жук, М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський, М. Залізняк та ін. Вони поставили собі за мету створення самостійної Української держави й заради цього пішли на співпрацю з Німеччиною та Австро-Угорщиною проти Росії. Ці прагнення були проголошені в друкованій відозві СВУ 25 серпня 1914 року. Головні завдання Союзу визволення України, на думку його керівників, були: • створення національної політичної організації на землях, звільнених від російського гноблення; • підготовка українського національного конгресу; • захист інтересів українського народу перед урядами держав-учасників війни й під час проведення міжнародних конференцій. Відповідно до платформи Союзу самостійна Україна мала стати конституційною монархією з демократичним ладом, однопалатною системою законодавства, громадянськими, мовними та релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, самостійною українською церквою. Себе Союз визволення України вважав речником інтересів Великої України перед центральними державами та їхніми союзниками й зародком майбутнього українського уряду. Серед перших прокламацій Союзу визволення України привертали увагу звернення «До українського народу в Росії» та «До громадської думки Європи». У першому документі члени СВУ характеризували австрійців і німців як визволителів, які допоможуть «розвалити ту прокляту тюрму народів, що зветься імперією царя», і закликали українців до відкритого виступу проти ненависного «московського ярма». У другому зверненні Союз намагався довести урядам європейських країн, що самостійна Україна могла б бути форпостом проти експансії Росії в Європі. Однак звернення Союзу визволення України не дістали підтримки серед українського населення Росії, де фактично не знайшлося прихильників програми й практичної діяльності цієї організації. Товариство українських поступовців оцінило цей витвір емігрантів різко негативно. Не зумівши досягти серйозного політичного впливу на українців у Росії, СВУ не зумів заручитися й підтримкою урядів центральних держав. Щоправда, австрійський уряд запропонував Союзові визволення України фінансові послуги, маючи на меті використати цю організацію, насамперед, у суто практичному плані, аж до збирання в Росії відомостей воєнного характеру. Планів відродження української державності австрійські державні діячі ніколи не підтримували й не розглядали на відповідному рівні. З початком наступу російських військ на Львів члени СВУ переїхали до Відня, де провадили далі свою діяльність. Вона в основному обмежувалася веденням пропаганди українських політичних ідей у центральних державах, опікою над полоненими українцями — солдатами російської армії, організацією просвітницької роботи серед них та створенням так званих «сірожупанної» та «синьожупанної» дивізій, які воювали в складі австро-угорської армії проти Росії, а згодом мали брати активну участь у боротьбі за створення Української держави. У Відні Союз визволення України та Головна українська рада об'єдналися в Загальну українську раду, яка ставила собі за мету боротися за надання державної самостійності українським землям, звільненим з-під влади Росії Австро-Угорщиною і Німеччиною, і з'єднання їх в окремий український край у складі Австро-Угорщини. Таким чином, як у Російській, так і в Австро-Угорській імперіях провідні українські сили з початком Першої світової війни підтримали свої уряди, проте в обох випадках (крайні праві в Галичині та крайні ліві в Східній Україні) відкрито стали на бік протилежної сторони. Виняток становила хіба що рада київського Товариства українських поступовців, яка у вересні 1914 року ухвалила постанову про те, що українці мають дотримуватися нейтральної позиції щодо війни. Зрозуміло, що така позиція української інтелігенції не могла не викликати гніву царської адміністрації. Однак поразка російської армії в 1915 році дещо пом'якшила ставлення урядових кіл до українства. Кирило Трильовський (1864-1941) Український громадсько-політичний діяч, адвокат, публіцист, видавець. Організатор січового та стрілецького руху на західних землях України. У 1908 р. очолив Головний січовий комітет, сформований у Станіславі. У 1912 р. став генеральним отаманом об'єднаних «Січей». Входив до складу Головної української ради, створеної на початку Першої світової війни. Очолив Бойову управу УСС (Українських січових стрільців). Видавав і редагував часописи: «Громада» (1896—97), «Зоря» (1904), «Хлопська правда» (1903, 1909). Автор історичних нарисів: «Про Велику французьку революцію», «Російська цариця Катерина II» та ін. Персоналії Дмитро Донцов (1883-1973) Відомий український публіцист, політичний діяч, літературний критик. Ідеолог українського націоналізму. Народився в м. Мелітополі (тепер Запорізька обл.). Навчався в Петербурзькому та Віденському університетах. Належав до Революційної української та Української соціал-демократичної робітничої партії, за що двічі заарештовувався (у 1905, 1907 pp.). У 1908 році, переслідуваний царським урядом, був змушений емігрувати. Виступаючи на всестудентському з'їзді у Львові, у своїй доповіді «Сучасне політичне становище нації і наші завдання» накреслив програму побудови Української незалежної держави. 1917 року повернувся до Києва. 1922 року заснував Українську партію національної роботи, редагував її друкований орган — двотижневик «Заграва». З 1939 року жив в еміграції. Помер 1973 року. Микола Залізняк (1888-1950) Український громадсько-політичний діяч, публіцист і дипломат. Народився в Криму. Належав до Української партії соціалістів-революціонерів. 1907 року за участь в українському національному русі був заарештований. У тому ж році втік з тюрми й приїхав до Львова. Активний учасник студентського руху в Галичині. У 1914 році став одним з організаторів Союзу визволення України. З кінця 1914 року, очолюючи Закордонний комітет УПРС у Відні, вів публіцистичну та видавничу діяльність. 1918 року в складі делегації У HP брав участь у виробленні умов і укладанні Берестейського миру. У 1919—1920 pp. — посол УНР у Фінляндії, згодом жив у Відні. 1945 року був заарештований радянськими спецслужбами й засуджений до тривалого терміну ув'язнення. Помер 1950 року в тюрмі.

24. Українські січові стрільці.

очаток Першої світової війни значно пожвавив національний рух на західноукраїнських землях. 1 серпня 1914 створена у Львові головна українська рада на чолі з Костем Левицьким виступила з ініціативою створення українських військових формувань для боротьби проти Росії. Наступного дня було об’єднано січових і сокільських стрільців у єдиний Бойовій управі. Його командувачем став Михайло Галущинський. Серед Австрійського керівництва були як прихильники створення окремої української частини, так і противники. Звідси – непослідовна політика Відня щодо УСС. Наступ російського Південно-Західного фронту привів до того, що наприкінці серпня 1914р. підрозділи УСС залишили Львів і перебралися до Стрия, де з'єдналися з сотнями Степана Шухевича. Через небажання частини стрільців присягати на вірність Австро-Угорщині, а не Україні, австрійці поставили вимогу скоротити чисельність легіону до 2500 осіб. Перші бої сталися 27-28 вересня 1914р. під Ужоцьким перевалом. Навесні 1915р. австрійське командування кинуло УСС проти наступаючих російських військ у Карпатах. 27 червня 400 УСС увірвалися до Галича. У липні 1915р. було утворено 1-й полк УСС. Особливо запеклими були бої у серпні-вересні. У 1918р. полк УСС у складі групи австрійських військ здійснив похід на Україну.

Формування

Кадри УСС вийшли з українських парамілітарних організацій Галичини, що діяли перед першою світовою війною (т-ва «Українські Січові Стрільці», створеного Кирилом Трильовським в березні 1913 у Львові при Українському Січовому Союзі, 1914 р. — вже 94 таких товариств у Галичині), а також «Січей», товариств «Сокіл» і Пласт.

На заклик Головної Української Ради відгукнулося 28 000 добровольців, але на збірку УСС у Стрию наприкінці серпня — на початку вересня 1914 зійшлося тільки 10 000, бо деякі повіти Галичини були вже захоплені російською армією. З них австрійська влада вибрала тільки 2 500 стрільців (на це вплинули й перешкоди з боку поляків), яких поділено на 10 сотень по 250 стрільців, що згодом вирушили на вистрій до Закарпаття

25. Лютнева революція в Україні. Реорганізація системи управління в Україні.

Лютне́ва револю́ція 1917 ро́ку в Росії — революційні події лютого-березня 1917 року, що завершились падінням монархії у Російській імперії.

Передумови

Участь Росії у Першій світовій війні 1914—1918 років поглибила соціально-економічні і політичні суперечності в країні. З початку 1917 року незадоволення війною та економічні труднощі викликали масовий страйковий рух, особливо у великих промислових центрах. Страйк на Путиловському заводі в Петрограді, що розпочався 17 лютого 1917 року, став передвісником масових революційних виступів.

Початок революції

27 лютого (10 березня) до загального страйку петроградських робітників приєднались солдати Волинського, Преображенського та Литовського гвардійських полків. Петроград опинився в руках повсталих. Відновлення порядку в столиці та встановлення зв'язку з урядовими установами і особами — такі завдання поставив перед собою Тимчасовий комітет Державної Думи (голова — М. Родзянко), створений вранці.

Того ж дня ввечері відкрилось перше засідання Петроградської Ради робітничих депутатів, яка обрала головою лідера меншовицької фракції Державної Думи Н. Чхеїдзе.

Рада делегувала до Тимчасового комітету своїх представників — Н. Чхеїдзе і О. Керенського.

Перехід влади до Тимчасового уряду

В ніч на 28 лютого Тимчасовий комітет у зверненні до народів Росії заявив, що він бере на себе організацію нової влади і до утворення Тимчасового уряду державне управління здійснюватимуть комісари із членів Думи.

Більшістю голосів 2 березня 1917 року Петроградська Рада доручила формування уряду Думському комітету.

Того ж дня цар Микола II зрікся престолу на користь свого брата Михайла, який 3 березня також відмовився від трону. Була опублікована декларація про програму і склад Тимчасового уряду на чолі з князем Г. Львовим, який до скликання Установчих зборів взяв на себе всю повноту влади в країні (Тимчасовий Уряд).

Інтереси різних країн і груп людей в перевороті

За даними деяких дослідників, значний внесок у загострення політичної ситуації в Російській імперії внесли певні фінансово-економічні кола Заходу, а також військова розвідка Німецької імперії. Це проявилося в неофіційному сприянні політичним силам, які мали на меті повалення існуючого у той час державного ладу, забезпечення їх фінансовими коштами, матеріальними ресурсами, зброєю тощо. Очевидно, що зазначені люди для задоволення власних інтересів жертвували життям населення.

26. Обставини утворення та характер діяльності Центральної Ради навесні 1917 року.

Хвиля демонстрацій у Петрограді спричинила падіння 27 лютого 1917 р. (за старим стилем) династії Романових. Київські газети лише 3 (16) березня 1917 р. повідомили про повалення самодержавства. В Україні створювалися громадські комітети, які разом з міськими думами стали органами Тимчасового уряду Росії. В думах виникла верства політичного українства, але в блоковій тактиці українські соціалісти вважали за краще укладати угоди із загальноросійськими, а не з національними партіями. Активісти УСДРП, Української партії соціалістів-революціонерів конфліктували з українськими соціал-демократами, розмиваючи і без того строкате політичне поле.

З (16) березня 1917 р. на зборах представників Товариства українських поступовців було порушено питання щодо формування органу, який би представляв інтереси українства в нових умовах. 7 (20) березня було обрано президію Української Центральної Ради (УЦР), а через два дні опубліковано звернення "До українського народу", в якому висловлювалося сподівання, що український народ сам творитиме свою долю. Головна мета діяльності ЦР на цьому етапі — об'єднання українського народу, відродження державності. Головою Української Центральної Ради було обрано М. Грушевського (1866—1934) (кандидатура Д. Дорошенка не пройшла), його заступниками — Ф. Крижанівського, Д. Дорошенка, Д. Антоновича.

Грушевський Михайло Сергійович (1866—1934) — видатний український історик, політичний і державний діяч. Народився в м. Холмі (тепер м. Холм, Польща). Навчався у Тифліській гімназії, на історико-філологічному факультеті Київського університету. Брав активну участь у діяльності київської Громади. В 1894 р. очолив кафедру української історії у Львівському університеті. В1898—1913 pp. очолив НТШ у Львові. Політичну діяльність розпочав у Галичині, будучи одним із засновників Української національно-демократичної партії (1899). Один з ініціаторів і голова Товариства українських поступовців. У1914 р. звинувачений російським урядом в австрофільстві та засуджений до заслання в Сибір. У1917 р. повернувся до Києва, де був обраний головою Української Центральної Ради. У квітні 1918 р. обраний Президентом Української Народної Республіки. Після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського емігрував до Чехословаччини, потім — Австрії, де вів широку науково-організаційну діяльність. У березні 1924 р. повернувся до Києва, обраний членом Української Академії Наук. У1929 р. звинувачений в організації Українського націоналістичного центру та заарештований. У1931 р. висланий до Москви. Помер за нез'ясованих обставин у Кисловодську. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

До початку квітня УЦР фактично була тимчасовою національною громадською організацією, що в основному діяла в Києві. Реальну владу в місті навесні 1917 р. мав губернський комісар Тимчасового уряду П. Суковкін. Перші телеграми з повідомленням про створення УЦР були відправлені до Берліна, Відня й Петрограда. Двадцятитисячна маніфестація українців у Петрограді, стотисячна в Києві відбулися під гаслами підтримки Тимчасового уряду й революційних завоювань, національно-територіальної автономії України у складі демократичної Російської федеративної республіки.

Центральна Рада відчувала нагальну потребу зміцнити свої позиції як представницького національного й територіального органу, передовсім у політико-організаційному й правовому аспектах. 6—8 (19—21) квітня 1917 р. в Києві на Всеукраїнському Національному Конгресі політичних, громадських, культурно-просвітницьких, профспілкових організацій обговорювалися проблеми національно-територіальної автономії України, було обрано новий, склад УЦР. Для вирішення поточних справ було сформовано Комітет (з 23 червня — Малу Раду). В УЦР було три різновиди представництва: територіально-етнографічне, партійне, соціально-корпоративне, що ускладнювало процес прийняття рішень.

УЦР вважала себе передпарламентом, постійно заявляючи про намір передати владу законно обраному парламенту — Всеукраїнським Установчим Зборам. її головною метою було закріплення демократичних завоювань у всеросійському масштабі, здійснення на базі широкої автономії України перетворень, які привели б суспільство до соціалізму.

Значно активізувалася тоді діяльність українських політичних партій. На провідних позиціях в УЦР була УСДРП, яка на квітневій конференції підтвердила основні вимоги щодо націоналізації землі та автономії України. У ц середовищі побутували сумніви щодо реальності соціалістичної революції в Україні без підтримки пролетарів Заходу. Керівництво партії вважало Ради робітничих депутатів лише політичними центрами демократії, а не владними органами. У промові на IV з'їзді УСДРП В. Винниченко зазначив: революція знищила царизм, а значить і будь-який ґрунт для "самостійництва", тому українство повинно захищати ідею федеративно-демократичної республіки. У липні 1917 p. II з'їзд УПСР проголосив своєю метою встановлення диктатури революційної демократії, соціалізацію землі. Лідери партії, до якої належав і М. Грушевський, вважали, що до літа 1917 р. загальноросійська революція себе вичерпала, тому слід починати національну українську революцію і УЦР повинна перебрати на себе владу. Партія обстоювала тезу добровільної федерації суверенних націй у демократичній Росії. Як і в УСДРП, у ній поступово виникли поміркована та радикально-ліва, близька до більшовиків, течії.

Усвідомлюючи ліберально-демократичний характер більшості керівників Тимчасового уряду й Української Центральної Ради, українські соціал-демократи та есери до кінця жовтня 1917 р. заявляли про необхідність зміцнення демократичних принципів в Росії (нерідко за демократичні завоювання приймали анархічну сваволю), проведення Установчих зборів, які б вирішили українські питання. Цим була зумовлена постійна стриманість і схильність до компромісів українських політичних сил. Залякавши українських селян неминучим збереженням дореволюційних порядків при здобутті Україною незалежності, УПСР і УСДРП заклали фундамент недовір'я до майбутньої Української Народної Республіки.

Нерішучість, непослідовність українських соціалістів були згубними, особливо при вирішенні економічних проблем. У квітні-травні 1917 р. в УЦР відбулися дебати щодо питання про те, чи може вона як коаліційний орган різних партій займатися господарськими проблемами чи тільки питаннями автономії, культури та освіти. Оскільки економічні програми мали лише УПСР і УСДРП, то до створеної у травні економічної комісії залучили тільки їх представників. Між тим зволікання з вирішенням поточних соціально-економічних справ не минало безслідно: так, у Києві на початку серпня хлібних запасів залишилося на три доби. Навесні 1917 р. найменш вигідне становище було в більшовиків України. На той час це була малочисельна з нестійким авторитетом, незначною кількістю етнічних українців організація, але вже наприкінці того ж року більшовики України нараховували 42 тис. осіб. Вони генерували соціальне нетерпіння мас. Час працював саме на ліворадикальні ідеї, розширюючи соціальну базу більшовиків та їх союзників.

Відсутність єдності між українськими політичними партіями зі стрижневих питань, що породжувало надмірну дискусійність на шкоду конкретній державотворчій роботі, значно ускладнювало ситуацію в УЦР, діяльність якої пройшла такі етапи:

1. Тісний союз і співробітництво з Тимчасовим урядом (березень — початок червня 1917 p.). Основою його була боротьба зі спадщиною самодержавства, за демократизацію влади в колишній Російській імперії.

2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні (кінець червня — початок вересня 1917 p.). Відбувалося воно на базі автономно-федеративного принципу під впливом стихійного зростання радикалізму мас; досягнення тимчасового компромісу з петроградськими діячами щодо легітимізації автономії України.

3. Боротьба за федерацію національно-державницьких суб'єктів з однорідним соціалістичним центральним урядом (жовтень 1917 — середина січня 1918 p.). З цих питань українські політичні лідери дотримувалися різних поглядів.

4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки (УНР) під протекторатом збройних сил Німеччини й Австро-Угорщини (березень — 28 квітня 1918 p.). Винятком був період воєнних дій з радянською Росією, втрати влади в січні-лютому 1918 р.

27. І Універсал Центральної Ради. Утворення Генерального Секретаріату.

Генера́льний секретаріа́т — виконавчий орган, уряд, сформований Українською Центральною Радою. Заснований 15 (28) червня 1917 року.

Опис

15 (28) червня 1917 року року Комітет УЦР на своєму засіданні ухвалив створення Генерального секретаріату і передав йому виконавчі функції.

Перший склад Генерального секретаріату складався з 8 генеральних секретарів та генерального писаря.

Очолював Генеральний секретаріат В. К. Винниченко.

Першими генеральними секретарями були:

В. Винниченко (ген. секр. внутрішніх справ)

Б. Мартос (ген. секр. земельних справ)

С. Петлюра (ген. секр. військових справ)

В. Садовський (ген. секр. судових справ)

І. Стешенко (ген. секр. освіти)

С. Єфремов (ген. секр. міжнаціональних справ)

М. Стасюк (ген. секр. продовольчих справ)

Х. Барановський (ген. секр. фінансів)

П. Христюк (ген. писар)

В.Винниченко, Б.Мартос, С.Петлюра, В.Садовський, І.Стешенко були членами Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії, С.Єфремов — соціал-федералістом, М.Стасюк — непартійним соціалістом (згодом — соціал-революціонер), Х.Барановський — позапартійним, П.Христюк — соціал-революціонером.

Першим документом, який визначав контури програми діяльності уряду, стала Декларація Генерального секретаріату, вперше оприлюднена В.Винниченком на пленарному засіданні УЦР 26 червня.

Хоч основні положення I Універсалу і Декларації ГС передбачали встановлення в Україні лише автономно-федеративного устрою у складі Російської держави, вони викликали величезне занепокоєння у Петрограді.

Вже через кілька днів після створення ГС до Києва прибула делегація Тимчасового уряду Росії у складі міністрів Керенського, Терещенка та Церетелі. За короткий час між ними, Грушевським, Винниченком та іншими членами Генерального секретаріату були проведені важкі, але інтенсивні переговори. Їх підсумками стали текст нового Універсалу УЦР і Декларація Тимчасового уряду про регламентування крайового управління в Україні. Обидва ці документи 3 липня були оголошені на засіданні УЦР.

У ході наступних переговорів у Петрограді українська делегація вимагала у Тимчасового уряду затвердження Статуту Генерального секретаріату, який був затверджений УЦР і названий «першою конституцією України».

Переговори завершилися тим, що прем'єр-міністр Росії О.Керенський підписав «Інструкцію Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні», нормативно-правового акта, обов'язкового до виконання місцевими органами в Україні (замість Статуту Генерального секретаріату). Згідно з «Інструкцією», повноваження ГС значно обмежувалися і поширювалися лише на Київську, Волинську, Полтавську, Подільську та частково Чернігівську губернії. Скорочувалась кількість секретарств (яка на той час досягла 14). З компетенції ГС вилучалися військові, продовольчі та судові справи, шляхи сполучення, пошта і телеграф. Відповідно до «Інструкції», УЦР могла лише висувати кандидатів на посади генеральних секретарів, яких призначав Тимчасовий уряд.

Після бурхливих дебатів і погроз Винниченка залишити свою посаду 7 серпня УЦР затвердила «Інструкцію Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні».

Проте після численних конфліктів Винниченка з представниками УПСР 13 серпня Мала рада прийняла його відставку з посади голови ГС. Формування ГС доручили соціалісту-федералісту Д.Дорошенку, який до цього працював на посаді головного комісара Тимчасового уряду Галичини і Буковини. 14 серпня Мала рада затвердила новий склад ГС.

Але вже 18 серпня Д.Дорошенко зрікся керівництва Генеральним секретаріатом, після чого головувати в ГС знову запропонували В.Винниченку.

Тимчасовий уряд, попри своє негативне ставлення до В.Винниченка, 1 вересня був змушений затвердити склад ГС на чолі з ним.

Протягом жовтня-січня відбулися 63 засідання ГС, на яких розглянуто понад 430 питань політичного, економічного, військового, дипломатичного характеру.

Жовтень 1917 р. — Тимчасовий уряд постановив припинити видачу Генеральному секретаріату коштів, притягти його членів до судової відповідальності за сепаратизм та участь у скликанні Всеукраїнських установчих зборів, а також викликати В.Винниченка для пояснення у цій справі.

21 жовтня (3 листопада) — на засіданні ГС обговорювали питання про поїздку до Петрограда В.Винниченка, генеральних секретарів І.Стешенка й О.Зарубіна для переговорів з Тимчасовим урядом у справі політичного становища в Україні. Несподівану розв'язку цього питання створив більшовицький переворот у Петрограді 25 жовтня (7 листопада) 1917 р.

Після (25 жовтня (7 листопада) ГС розширив свою компетенцію на військові та продовольчі справи, шляхи сполучення, торгівлю та промисловість з призначенням відповідних Генеральних секретарів (тобто було відновлено дію Статуту Генерального секретаріату у повному обсязі). ГС видав звернення «До війська і громадян України» (всі війська і всі партії повинні визнати владу Генерального секретаріату УЦР і «всеціло підлягати його розпорядженням»). Впродовж короткого часу були прийняті ухвали про поширення влади ГС на всі губернії України, припинення воєнних дій у Києві, розформування офіцерських і добровольчих загонів, реорганізації і демократизації штабу Київського військового округу тощо.

ГС діяв до 22 (9) січня 1918 р., коли (після проголошення IV Універсалу УЦР про незалежність УНР) був перейменований на Раду народних міністрів УНР.

Виконавчий орган — Генеральний Секретаріат (15.06.1917—22.01.1918)

Голова ГС — Винниченко Володимир Кирилович (15.06.1917—16.07.1917)

Заступник — Єфремов Сергій Олександрович

Генеральні Секретарі:

Винниченко Володимир Кирилович — ген. сек. внутрішніх справ

Єфремов Сергій Олександрович — ген. сек. міжнаціональних справ

Барановський Христофор Антонович — ген. сек. фінансів

Мартос Борис Миколайович — ген. сек. земельних справ

Петлюра Симон Васильович — ген. сек. військових справ

Садовський Валентин Васильович — ген. сек. судових справ

Стешенко Іван Матвійович — ген. сек. освіти

Христюк Павло Оникійович — Генеральний писар

Голова ГС — Винниченко Володимир Кирилович (16.07.1917—30.01.1918)

Генеральні Секретарі:

Винниченко Володимир Кирилович — ген. сек. внутрішніх справ

Мартос Борис Миколайович — ген. сек. земельних справ

Барановський Христофор Антонович — ген. сек. фінансів

Садовський Валентин Васильович — ген. сек. судових справ

Петлюра Симон Васильович — ген. сек. військових справ

Всеволод Голубович — ген. сек. шляхів

О. Зарубін — ген. сек. пошти і телеграфного зв'язку

Шульгин Олександр Якович — ген. сек. міжнаціональних справ

Моше Зільберфарб — ген. сек. єврейських справ

В. Міцкевич — генеральний секретар польських справ

Стебницький Петро Януарійович — ген. сек. при Тимчасовому правлінні в Петрограді

Рафес Мойсей — ген. сек. державного контролю

Пе́рший універса́л Украї́нської Центра́льної ра́ди — перший державно-політичний акт, універсал Центральної ради, що проголосив автономію України. Прийнятий 10 (23) червня 1917 року в Києві. Повна назва — Універсал Української Центральної Ради до українського народу, на Україні й по-за Україною сущого.

Опис

Наприкінці травня Центральна Рада вислала до Петрограду делегацію на чолі з В. Винниченком, М. Ковалевським. Делегація домагалася українізації війська, адміністрації, шкільництва, а також щоб Тимчасовий уряд Росії висловив своє принципове ставлення до можливості надання автономії України. У відповідь на відмову Тимчасового уряду Центральна Рада видала свій Перший Універсал, ухвалений 10 червня (23 червня за новим стилем) та проголошений на Другому Військовому з'їзді.

Умови

Проголошення автономії України в складі Росії;

Джерелом влади в Україні є український народ;

Управління України має здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент);

Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України;

Висловлювалася надія, що неукраїнські народи, які проживають на території України, разом з українцями будуть будувати автономний устрій.

Прийняття Першого Універсалу змусило Тимчасовий уряд вислати до Києва свою делегацію в складі міністрів Терещенка та Церетелі. Пізніше до них приєднався міністр юстиції Керенський. З українського боку участь в переговорах брали: Михайло Грушевський, В. Винниченко, Симон Петлюра. Результатом стало визнання Центральної Ради крайовим органом управління в Україні. Шовіністичні кола Росії були шоковані «нахабством» українців — Першим Універсалом. Тимчасовий уряд та преса наввипередки змагалися у звинуваченнях України у «зраді», «сепаратизмі», «прориві фронту» та інших смертних гріхах. 29 червня 1917 року до Києва прибула делегація Тимчасового уряду. Після двох днів дебатів було знайдено компроміс. Петроградські міністри погодилися, щоб Українська Центральна Рада виробила статут автономії України з умовою, що його буде подано на остаточне затвердження Всеросійських установчих зборів. Отже, було вироблено текст нового Універсалу, який мав бути оголошений одночасно з Декларацією Тимчасового уряду в один день.

У Петрограді відбулося бурхливе засідання Тимчасового уряду, на якому М. Терещенко й І. Церетелі звітували про свою поїздку до Києва. Більшість уряду все ж проголосувала за угоду з Україною. Текст угоди був телеграфований В. Винниченку 3 липня (16 липня за новим стилем). Телеграма підтверджувала повноваження Генерального Секретаріату як крайового уряду з розширенням його складу за рахунок представників меншин. Тимчасовий уряд Росії також підтвердив свою прихильність до «розроблення Центральною радою проекту національно-політичного статусу України у такому розумінні, в якому сама Рада буде вважати це відповідним інтересам краю». Не погодився Тимчасовий уряд лише з одним — українізацією війська: «Що торкається військових українських комітетів на місцях, то вони здійснюють свої повноваження на загальних основах», «Тимчасове Правительство… уважає недопустимими заходи, котрі б могли нарушити єдність організації й управління армією.»

28. розвиток відносин Центральної Ради з тимчасовим урядом Росії. ІІ Універсал.

Дру́гий універса́л Украї́нської Центра́льної ра́ди — державно-правовий акт, універсал Української Центральної Ради, що зафіксував домовленості між Української Центральною Радою та Тимчасовим урядом Росії. Проголошений Володимиром Винниченком 3 (16) липня 1917 року в Києві, на урочистому засіданні Педагогічного музею як відповідь на телеграму Тимчасового уряду Центральній раді.

Умови

Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні;

Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;

Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений установчим збором. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономії України;

Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.

II Універсал проголошено на сесії Української Центральної Ради…

Рішення I Універсалу в Петрограді були сприйняті із занепокоєнням. Зважаючи на політичну кризу, обумовлену масовими демонстраціями, поразку російської армії на Південно-Західному фронті і, як наслідок, втрату Галичини, Тимчасовий уряд не міг діяти виключно силовими заходами, оскільки на захист Центральної Ради могли стати фронтові українізовані частини і велика частка населення України. Крім того, збройний конфлікт міг призвести до розколу серед політичних сил Росії. У зв'язку з цим Тимчасовий Уряд пішов на переговори з Центральною Радою, для чого 28 червня до Києва відправилися урядова делегація у складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі. У результаті переговорів було досягнуто компромісу. Зокрема, Тимчасовий уряд визнав теоретичну можливість отримання Україною автономії, а Центральна Рада зобов'язувалася самостійно (без рішення Всеросійських Установчих зборів) автономію не вводити; Тимчасовий уряд дозволив створення національних українських військових частин, але при цьому організовуватися вони повинні були з дозволу та під контролем Тимчасового уряду, при цьому українські частини залишалися у складі єдиної російської армії. Ці умови повинні були бути зафіксовані у спеціальній постанові Тимчасового уряду Універсалі Центральної Ради. Досягнутий компроміс викликав у Росії урядову кризу, на знак протесту проти будь-яких поступок українцям троє міністрів-кадетів вийшли з уряду, однак постанова все-таки було прийнято. 3 липня 1917 Тимчасовий Уряд відправив до Києва телеграму з постановою «Про національно-політичне становище України», зміст якого збігалося зі змістом підготовленого до оголошення II Універсалом. У той же день на урочистому засіданні Української Центральної Ради II Універсал був зачитаний (опублікований українською, російською, єврейською та польською мовами). Універсал стверджував, що «ми, Центральна Рада, … завжди стояли за те, щоб не відокремлювати Україну від Росії». Генеральний Секретаріат оголошувався «органом Тимчасового уряду», його склад затверджує Тимчасовий Уряд. Визнавалася необхідність поповнення Ради за рахунок представників інших національностей, що проживають на території України. За військового питання приймалася можливість прикомандирування представників Україна кабінету військового міністра та Генштабу. Формування українських військ має здійснюватися під контролем Тимчасового Уряду.

Відносини між Центральною Радою і Тимчасовим урядом Росії, що проголосив демократичний курс розвитку, не складалися з самого початку. Направлена до Петрограду 25 травня 1917 р. делегація в складі 10 чоловік на чолі з В. Винниченком звернулася до голови уряду князя Львова з проханням, в якому ставили питання про автономію України, про участь у мирній конференції, про комісара України при Тимчасовому уряді, про українізацію фронтових частин, освіти тощо. Делегація Центральної Ради мала зустрітися не тільки з членами уряду, а й з представниками Ради робітничих і солдатських депутатів Однак навіть ці куці домагання налякали як Тимчасовий уряд, так і Центральну Раду «Ходіння по муках» у Петрограді завершилося безрезультатно для української делегації В. Винниченко згадував. «Ці представники з професорськими титулами ніяк не могли погодитися, щоб землі Чорного моря, Одеси, Донецького басейну, Катеринославщини, Херсонщини і Харківщини належали до автономної України. Єдина поступка, яку Тимчасовий уряд був схильний зробити, полягала у поданні вкрай обмеженої культурно-освітньої автономії Міністр освіти Мануйлов заявив, що українську мову можна буде ввести лише в народних школах. Протистояння Тимчасового уряду і Центральної Ради ще більш посилилися після заборони проводити другий військовий з'їзд Про це рішення повідомлялося телеграмою військового міністра О. Керенського Прочитавши телеграму, М. Грушевський заявив «Свято революції скінчилось! Настає грізний час! Україна повинна бути організована! Свою долю повинен вирішувати тільки український народ!». Категорична відмова Тимчасового уряду щодо автономії, з одного боку, та натиск національно-визвольного руху — з другого, вплинули на позицію Центральної Ради. Про свою рішучість вона висловилась у Першому універсалі, ухваленому 10 (23) червня 1917 р. Він проголошував «Хай Україна буде вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своє життя. Хай порядок і лад в Україні дають обрані вселюдним, рівним, прямим і таємним голосуванням Всенародні Українські Збори бо ніхто краще за нас не може знати, що нам треба і які закони для нас кращі. Ніхто краще наших селян не може знати, як порядкувати своєю землею. І через те ми хочемо, щоб після того, як буде відібрано по всій Росії поміщицькі, казенні, царські, монастирські та інші землі на власність народів, як буде видано про те закон на Всеросійськім Установчім зібранні, право порядкувати нашими українськими землями, право користуватися ними належало б нам самим, нашим Українським зборам». Перший універсал Центральної Ради, який проголосив автономію України, зустрів підтримку майже всього українського населення. Про загальне захоплення свідчать привітання й телеграми, що їх отримала Центральна Рада з усіх кінців України. Інакше поставились до Першого універсалу національні меншини України, які відчували підтримку російського Тимчасового уряду. Проте це уже несуттєво вплинуло на обраний Центральною Радою курс. Після проголошення Першого універсалу Центральна Рада приступила до створення першого уряду автономії України під назвою Генерального секретаріату, головою якого став В. Винниченко. Уряд складався з голови і сімох генеральних секретарів X. Барановського (фінанси), С. Єфремова (міжнародні справи), С. Петлюри (військові справи), Б. Мортоса (земельні справи), В. Садовського (судові справи), І. Стешенка (освіта), М. Стасюка (продовольчі справи) Генеральним писарем було обрано П. Христюка. І хоча в українському політичному житті домінували есери, у складі першого уряду Центральної Ради переважали соціал-демократи. За професійною належністю членами першого українського уряду були кооператори, письменники, вчені, журналісти і партійні лідери. Як бачимо, жодного професійного адміністратора серед них не було. Проголошення універсалу занепокоїло Тимчасовий уряд, і 28 червня 1917 р. до Києва для офіційних переговорів приїхали міністри Тимчасового уряду О. Керенський, М. Терещенко, І. Церителі. В зв'язку з тим, що міністри відмовилися зустрічатися із широким складом Центральної Ради, останньою було делеговано для переговорів з ними М. Грушевського, В. Винниченка та С. Петлюру. Під час переговорів міністри заявили, що вони з розумінням ставляться до боротьби українського народу за свої права, однак запровадження автономії України потребує узгодження з Установчими зборами Росії. Після дводенних переговорів було досягнуто компромісу. Він полягав у тому, що Тимчасовий уряд Росії визнавав Українську Центральну Раду як легальне представництво українського народу з умовою, що до її складу ввійдуть представники національних меншин. За Центральною Радою визнавалося право виробити національно-політичний статус України і підготувати проект усіх законів, які будуть затверджені. Установчими зборами Росії. Російські представники погодилися на затвердження Генерального Секретаріату як свого адміністративного органу на території України. Всі закони і розпорядження загального характеру мали проводитися через Генеральний Секретаріат. На засіданні Тимчасового уряду 2 липня міністри І. Церителі та М. Терещенко звітували про результати переговорів у Києві. Інформація міністрів викликала незадоволення більшості членів уряду. За прийняття запропонованого делегацією рішення проголосували 10 чол., проти — 5. Це спричинило кризу в Тимчасовому уряді, і міністри-кадети О. Мануйлов, Л. Шингарьов та Д. Шаховський вийшли з його складу. Члени Центральної Ради 3 липня отримали Постанову Тимчасового уряду про затвердження Генерального Секретаріату. Після її оголошення згідно з попередньою домовленістю було ухвалено Другий універсал. Цей документ по суті не мав розбіжностей з положеннями постанови. Разом з тим він виразніше окреслював політичну роль і правову позицію Центральної Ради та її представницького органу. В Універсалі, на відміну від постанови, було визначено завдання і наміри Центральної Ради «Прямуючи до автономного ладу на Україні, Центральна Рада, в згоді з національними меншостями України, підготовлятиме проект законів про автономний устрій України для внесення їх на затвердження Установчих зборів». Отже, на основі постанови Тимчасового уряду та Другого універсалу Центральної Ради Україна набула статусу окремого територіально-адміністративного утворення з власним представництвом. На засіданні Центральної Ради докладно обговорювалося також питання про необхідність порозуміння з національними меншинами і доповнення складу Ради їх представниками. На початку липня було створено Малу Раду. Вона мала діяти між сесіями Центральної Ради. До новообраного складу президії ввійшли М. Грушевський — голова, М. Шраг, С. Веселовський, А. Ніковський, Ф. Крижанівський — заступники та секретарі — А. Постоловський, Я. Левченко, Л. Чикаленко, М. Чечель та Є. Онацький. До Малої Ради входили вісім делегатів від УПСР, вісім від УСДРП, три від УПСФ і по одному від українських трудовиків, народних соціалістів та безпартійних, а також по три делегати Рад — селянських, військових та робітничих депутатів. Представники неукраїнських організацій (18 чол.) вперше взяли участь у засіданні Малої Ради 25 липня 1917 р. Досягнутий компроміс між Тимчасовим урядом і Українською Центральною Радою і як результат появи Другого універсалу неоднозначно оцінили діячі самої Ради. М. Грушевський розглядав його як «великий акт, котрим закладаються вже не якісь приготовчі підстави, а сама автономія України». Дещо по-іншому підходили до оцінки Універсалу ( Д. Дорошенко та його однодумці. Вони наголошували на тому, що Другий універсал порівняно з Першим був суттєвим кроком назад. Д. Дорошенко вважав, що «це був момент тріумфу для політики М. Грушевського і Центральна Рада зробила свойому провіднику цілком заслужену овацію». Історія назве Другий універсал ганебним прихилянням Ради перед москалями. Не вдаючись до аналізу змісту Універсалу, варто зазначити, що в порозумінні між Тимчасовим урядом і Центральною Радою чітко проглядалися взаємовідносини між паном і підлеглим, який робить спробу здобути волю. Те, що Україна отримала від Петрограду згоду на автономію, визнання Центральної Ради і Генерального секретаріату, українці уже мали і до згоди російського уряду. Йдучи на цей компроміс Центральна Рада сама себе поставила в залежність від Центрального уряду, відмовилася від певної спроби дій принаймні у двох вимірах: по-перше, погодилася не вдаватися до самовільних дій стосовно проголошення автономії України до скликання. Установчих зборів; по-друге, Центральна Рада добровільно віддала право затвердження, складу Генерального Секретаріату урядові Росії. Отже, компроміс з Тимчасовим урядом у політичному відношенні був кроком назад. Для того щоб зрозуміти чому, варто проаналізувати політичне становище в Петрограді, згадати три кризи (квітневу, червневу, липневу). Тимчасового уряду і дійти висновку, що не зважаючи на перемогу над більшовиками 3-5 липня уряд почував себе надзвичайно невпевнено. В свою чергу, Центральна Рада не використала цього сприятливого моменту, щоб закріпити свою владу на українських землях. Виконуючи домовленість з Тимчасовим урядом, Центральна Рада виробила конституцію автономного устрою України під назвою «Статут вищого управління України», який був ухвалений 29 липня 1917 р. Статут містив 21 параграф і мав стати основою діяльності адміністрації краю і регулювати відносини з Тимчасовим урядом. У вступній частині Статуту Центральна Рада визначалася як орган революційної демократії всіх народів України. Наголошувалося також, що головна мета її діяльності полягає в тому, щоб підготувати Україну «до остаточного здійснення автономного ладу і довести її до Українських Установчих Зборів і Російського Учредительного зібрання». Центральна Рада «утворює Генеральний Секретаріат, який є вищим органом управління на Україні». Було також сформульовано 21 пункт, що регламентував роботу Генерального Секретаріату, визначав межі його компетенції, права і обов'язки. Генеральний Секретаріат мав формуватися Центральною Радою, бути відповідальним перед нею й затверджуватись Тимчасовим урядом. В Україні всі урядові органи мали підлягати владі Генерального Секретаріату. Він зобов'язувався передавати на затвердження Тимчасового уряду всі законопроекти, ухвалені Центральною Радою. Такі масштабні повноваження місцевого урядового органу значно перевищували загальноприйняті до того часу межі компетенції органів управління автономних і крайових державних формацій. Не важко було передбачити, що офіційний Петроград не погодиться з таким Статутом. Для затвердження Статуту до Петрограда відбула делегація в складі В. Винниченка, X. Барановського і Ф. Рафесса. Делегація прибула до Петрограду в досить невдалий політичний момент. Тільки-но Тимчасовий уряд придушив більшовицьке повстання, як розпочала наступ корніловщина. У ході обговорення документу Тимчасовий уряд одностайно виступив проти Статуту. Голова уряду заявив: «Вироблений у Києві Статут порушує укладену у Києві угоду... і його треба докорінно переробити». Після тривалих дискусій Тимчасовий уряд затвердив 4 серпня. «Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату Тимчасового Правительства на Україні». Інструкція містила 9 пунктів замість 21. Найважливішими були другий і третій. Так, відповідно до другого пункту компетенція Генерального Секретаріату поширювалася тільки на територію п'яти губерній — Київщини, Волині, Поділля, Полтавщини і частину Чернігівщини. Щодо автономії, то Інструкція передбачала лише шість міністрів, які мали діяти при Тимчасовому уряді. Генеральний Секретаріат розглядався не як крайовий уряд, а як орган центрального уряду для місцевої адміністрації. Згідно з Інструкцією кількість генеральних секретаріатів зменшувалася з 14 запропонованих до дев'яти Інструкція давала дозвіл на призначення спеціального комісара України при російському уряді. Крім того, Тимчасовий уряд залишав за собою право передавати свої накази безпосередньо місцевим органам влади без відома Генерального Секретаріату. Отже, О Керенський думав не про дійсну автономію України, а про генерал-губернаторство Росії зразка Катерини II. Обговоривши Інструкцію на засіданні Центральної Ради, де звучали суперечливі оцінки, різні заяви на адресу Тимчасового уряду, її прийняли до відома. Разом з тим резолюція різко засудила. Інструкцію як вияв недовіри усій демократи України. У будь-якому разі більшість не підтримала пропозиції розриву з Росією. Однак авторам Інструкції не вдалося перетворити Україну на провінцію Росії, а Генеральний Секретаріат — на орган, підпорядкований виключно Тимчасовому уряду. Тому Центральна Рада й надалі продовжувала вести відносно самостійну політику в Україні. Була подолана перша урядова криза українського уряду, сформовано новий Генеральний Секретаріат Центральна Рада затвердила новий уряд на чолі з В. Винниченком, хоча Тимчасовий уряд зміг розглянути і затвердити його лише 14 вересня. Вивчаючи і оцінюючи діяльність Центральної Ради в цей час (вересень—жовтень), варто зважати на всю сукупність внутрішніх і зовнішніх обставин. Потрібно враховувати, що хоча Тимчасовий уряд і захитався під натиском корніловців, а більшовики набирали сил, посилилася анархія і економічна криза, досягти незалежності Україні було важко. У суперечливій обстановці, що склалася в Росії, Центральна Рада непогано розібралася, ситуацію зрозуміла, але поставилась надзвичайно до проблеми державності в Україні. Тому не слід ідеалізувати Центральну Раду та її практичні кроки. Вона добре усвідомлювала загрозу анархії, загрозу корніловщини, загрозу більшовизму, загрозу застосування сили військами Київського воєнного округу. Вона також добре знала своє становище, яке полягало у відсутності власних збройних сил, які стали б на захист існуючої влади. Саме ці чинники були визначальними у вичікувальній тактиці Центральної Ради стосовно проголошення самостійності Української держави. В історичній літературі надзвичайно скупо йшлося про з'їзд народів, що відбувався в Києві та мав широке представництво. Скликаючи цей з'їзд 1 вересня 1917 р., Центральна Рада намагалася використати політичний момент для згуртування народів навколо проблеми демократичної федерації. Це досить переконливо обгрунтовано у виступі М. Грушевського на з'їзді народів. Він закликав до братнього союзу народів, в якому б не було місця нерівності між малими чи великими націями і який грунтувався б виключно на рівноправності усіх народів. У прийнятих резолюціях «Про федеративний лад республіки», «Про національно-персональну автономію», «Про Установчі збори» втілились принципи федеративної теорії М. Грушевського, ідеї національно-персональної автономії «Основне положення сучасної демократії — широка участь громадян у державному житті, тенденція регулювання її законодавчим шляхом, а не адміністративним, — можливе тільки при федеративному устрої» Резолюція. «Про загально-федеративну мову і мови крайові» містила новаторське вирішення мовної проблеми усі мови оголошувались рівними з російською мовою. Цікавий факт, що заключну промову М. Грушевський проголосив російською мовою, підкресливши, що «встав твердо на принцип полного самоопределения народов и областей в результате наших трудов, мы увидели то реальное, твердое, что обьединяет нас, то великое здание дворец народов». Отже, Центральна Рада розраховувала і використовувала всі політичні моменти, розширювала соціальну базу борців за автономно-федералістичний, демократичний розвиток російського суспільства і очікувала найбільш зручного моменту для проголошення себе найвищою владою в країні — проголошення Української Народної Республіки. Свій історичний шанс Центральна Рада використала. До осені 1917 р. у боротьбі за владу в Росії відбулася поляризація політичних сил. В активну політичну боротьбу вступили більшовики, соціальною базою організації яких було в основному робітництво Жовтневий переворот у Петрограді не залишав шансів іншим політичним силам Тимчасовий уряд, з яким Центральна Рада вела діалог на демократичних засадах про українську державність у формі автономії, було повалено, і влада в Росії перейшла до більшовиків, які проголосили диктатуру пролетаріату. Проте ці події відбувалися в Росії. В Україні більшовизм як політична сила був слабким. Він не мав за собою широкої соціальної бази і спирався лише на київський, російський і зрусифікований український пролетаріат. Тому перспектив на перемогу він тут не мав. Чи розуміла це Центральна Рада? Якщо так, то як поставилася вона до більшовицького перевороту в Петрограді? Уже 8 листопада на засіданні Малої Ради спалахнули гарячі дебати щодо ставлення демократів до подій у Петрограді. Після тривалих дискусій Центральна Рада винесла таку резолюцію «Визнаючи, що влада, як у державі, так і в кожному краї, повинна перейти до рук усієї революційної демократії, визнаючи недопустимими перехід цієї влади до рук Рад Робітничих і Солдатських депутатів, які є тільки частиною з організованої революційної демократії, Українська Центральна Рада висловлюється проти повстання в Петрограді і буде енергійно боротися з усякими спробами підтримувати бунти на Україні». Це була чітка заява проти монополії більшовиків на владу. Вона була виявленням вимог національно-визвольного руху. Щодо цього дуже виразно висловився. Третій військовий з'їзд, який саме тоді відбувався в Києві 10 листопада він ухвалив таку резолюцію «Виходячи з принципу повного, нічим не обмеженого самовизначення націй, вимагати від свого найвищого революційного органу — Центральної Ради, негайного оголошення української демократичної республіки в етнографічних межах України». На вимогу військового з'їзду Центральна Рада відповіла мудрим тактичним кроком. Проаналізувавши ситуацію в Києві, скориставшись виступом більшовиків, які мобілізували і озброїли 6 тис. робітників проти 10-тисячного гарнізону Київського воєнного округу, Центральна Рада, спираючись на 8 тис. бійців, взяла владу в свої руки. Це був справді мудрий політичний і тактичний маневр, коли Центральна Рада, скориставшись з капітуляції військ Київського воєнного округу і придушивши більшовицьке повстання, взяла владу в столиці України в свої руки.

29. Діяльність Центральної Ради та Генерального Секретаріату влітку – восени 1917 року.

Занепокоєні курсом Центральної Ради на здобуття Україною автономних прав, 29 червня 1917 р. до Києва прибули міністри російського уряду: 0. Керенський, М. Терещенко, І. Церетелі. Внаслідок переговорів Петроград визнав Центральну Раду, погоджувався її фінансувати, а Київ зобов'язався не заперечувати проти автономії українських губерній. II Універсалом 3 (16) липня 1917 р. УЦР проголосила себе найвищим органом революційної демократії України, підпорядкованим Тимчасовому уряду, заявила про залучення до свого складу представниками національних меншин. Результати переговорів у Києві призвели до кризи в Тимчасовому уряді, який покинуло шість міністрів.

У середині липня делегація УЦР подала урядовій комісії в Петрограді "Статут Генерального Секретаріату", який окреслював його права та обов'язки та який поклав початок процесу розмежування законодавчої та виконавчої влади. У ньому, зокрема, йшлося, що українська правляча структура підпорядковується Тимчасовому Уряду та його законам, які "набирають чинності з моменту їх публікації в Краєвому урядовому віснику українською мовою". Однак там замінили Статут "Тимчасовою інструкцією Генеральному секретаріату", анулювавши його секретаріати військових справ, продовольчий, судовий, шляхів сполучення, коштів і телеграфів. Правочинність Генерального секретаріату та УЦР поширювалась не на дев'ять, а на чотири губернії: Київську, Волинську, Полтавську та частину Чернігівської. З цим погодились 247 членів УЦР, 70 — утримались, а 36 були проти.

Українська Центральна Рада до останнього намагалася закріпити свій конституційно-правовий статус, не претендуючи на порушення цілісності Російської демократичної республіки. Заради цього вона обминала найболючіші для України соціально-економічні питання, через що її робітнича і селянська політика була цілком декларативною.

Стосунки Тимчасового уряду й УЦР складалися непросто й надалі. Демократичні сили на території колишньої імперії не встигали аналізувати події, діяти хоча 6 нарівні з ними, часто з запізненням реагували на них. Втім, співробітництво Ради з петроградським урядом мало й позитивні результати: у початкових класах було запроваджено викладання українською мовою, профінансовано дві українські гімназії і чотири кафедри українознавства в університетах України. Водночас російська мова була обов'язковою для вивчення, шкільні округи залишилися у віданні російського міністерства.

Виступи представників УЦР на з'їзді недержавних (поневолених) народів Росії в Києві у другій половині 1917 р. ще раз засвідчили її прихильність до федеративного устрою Російської держави. Зокрема, С. Петлюра стверджував, що повне територіальне розмежування народів Росії взагалі неможливе. М. Грушевський говорив про майбутню федералізацію не лише європейців, а можливо, всього світу.

Неповновладність українських правлячих кіл засвідчувало й надсилання до Петрограда плану заходів Генерального секретаріату, які, на його думку, необхідно було здійснити в Україні.

Події прискорились наприкінці жовтня 1917 р. Дізнавшись про більшовицький переворот у Петрограді, Мала Рада 26 жовтня (9 листопада) створила Краєвий комітет захисту революції в Україні, до якого увійшли представники різних партій, зокрема й більшовицької. При цьому лідери РСДРП (б) домовилися з керівництвом УНР, що з Півдня до Петрограда не буде пропущено жодної військової частини для ліквідації влади Раднаркому. Спершу УЦР намагалася зайняти нейтральну позицію щодо петроградських подій, але 28 жовтня (11 листопада) відмовилась визнати Раду народних комісарів загальноросійським урядом, не засудивши більшовицького перевороту.

Після перемоги збільшовизованих частин над військами штабу Київської військової округи у спільному зверненні Військово-революційного комітету більшовиків та Центральної Ради від 31 жовтня (13 листопада) УЦР визнавалася краєвою владою, а Ради робітничих депутатів — місцевою. Генеральний Секретаріат набув статусу уряду.

У ніч на 7 (20) листопада на засіданні Малої Ради було проголошено III Універсал про створення Української Народної Республіки, поповнення Генерального секретаріату новими секретарями, в т. ч. й Генеральним секретарем з військових справ С. Петлюрою. Однак і в ньому йшлося про формування Російської федеративної демократичної республіки з урядом, до якого входили б члени соціалістичних партій, зокрема й РСДРП (б). Зайнявши програшну для себе позицію, УНР повела переговори з Доном, Білоруссю, Кубанню, Кримом, Північним Кавказом, Сибіром, Молдовою, Ставкою російської армії в Могилеві про спільні дії в цьому напрямі. Водночас українські лідери не давали згоди на розміщення загальноросійського уряду в Києві.

До кінця листопада 1917 р. більшовицько-есерівське керівництво Радянської Росії вело з УНР в основному ідеологічну боротьбу, не виключаючи можливості досягти компромісу. Наростання ж відкритої ворожнечі УЦР до Раднаркому, готовність віддати під владу донського отамана О. Каледіна Донбас, таємна угода з ним про взаємний пропуск козаків і відповідно — українців, при забороні просування туди військ Радянської Росії, роззброєння в ніч на 17 (ЗО) листопада збільшовичених частин у Києві і відправлення їх до Росії, посилили вплив ультра-радикалів у Петрограді.

На вибори до Всеросійських Установчих зборів у листопаді 1917 р. більшість виборців в Україні підтримала програми російських і українських есерів. Ні більшовики, ні українські соціал-демократи не могли з ними конкурувати, тому що українське село вимагало соціалізації землі за принципом не менше споживчої, але не більше трудової норми. На той час більшовизм в Україні не був дуже впливовим фактором, а приростав стихійним екстремізмом люмпенізованих мас, тому і не мав ще загальної підтримки. Вона з'явилася, коли більшовики почали використовувати народні вимоги, насамперед ліквідацію великих латифундій.

Лідери УЦР, серед яких переважали політики-роман-тики, не бачили деструктивізму, який несла революція й радикальні партії. Намагаючись забезпечити перехід до нового демократичного ладу без впровадження надзвичайних заходів, вони виявилися безсилими перед більшовицьким екстремізмом, адепти якого не гребували жодними, в тому числі злочинними, засобами для досягнення мети.

До кінця грудня 1917 р. лідери УЦР не вважали Україну суб'єктом міжнародного права, і лише 26 грудня (за старим стилем) було створено Генеральний секретаріат іноземних справ на чолі з О. Шульгіним.

Тим часом з ініціативи Петрограда готувався Всеукраїнський з'їзд Рад, на якому планувалося провести перевибори складу Центральної Ради. Спершу УЦР не виявляла особливого ентузіазму щодо нього, потім, подбавши про збільшення кількості делегатів від "селянських спілок" та українізованих військових частин, погодилась на участь у з'їзді. Перший Всеукраїнський з'їзд селянських, робітничих і солдатських депутатів відкрився в Києві 4(17) грудня 1917 р. Того дня президія з'їзду отримала лист від Раднаркому Росії, в якому Центральну Раду було звинувачено в здійсненні буржуазної політики, дезорганізації фронту. У відповіді Раднаркому Центральна Рада рішуче відкидала будь-яку можливість компромісу, вважаючи владу більшовиків тимчасовою.

На самому з'їзді делегатам-більшовикам було влаштовано обструкцію. Після від'їзду до Харкова 127 більшовиків та співчуваючих їм всі рішення приймалися майже одноголосно. Перевибори складу Центральної Ради делегати визнали недоцільними, тому що 9 січня наступного року планувалося зібрати Українську конституанту — Установчі збори.

11—12 (24—25) грудня в Харкові прибулі з Києва більшовицькі делегати спільно з 73 делегатами III Надзвичайного з'їзду Рад Донецько-Криворізького басейну (його виконком підпорядковувався російським органам) провели Перший Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, солдатських і частини селянських депутатів, який проголосив в Україні радянську владу, обрав Всеукраїнський Центральний виконавчий комітет, Народний секретаріат. Для представників села було залишено 20 вакансій у складі ВУЦВК, заповнених наприкінці січня 1918 р.

До середини грудня 1917 р. конфлікт між Раднаркомом і Центральною Радою сприймався як сутичка далеко не полярних політичних сил в межах однієї держави. З розширенням масштабів протистояння воно все більше трактувалося як боротьба радикальних і поміркованих соціалістів.

Восени 1917 р. Україна майже здобула незалежність, але народом вона не усвідомлювалась, та й самі українські соціалісти її психологічно не сприймали.

Більшовицький уряд Росії всіляко перешкоджав Генеральному Секретаріату УНР зосередити українізовані полки на території України. На початку грудня 1917 р. у Петрограді більшовики розгромили революційний український штаб, заарештували його керівників, які вимагали від Раднаркому визнати Центральну Раду. За прихильність до Центральної Ради органи радянської влади нерідко страчували українських солдатів та офіцерів. Спалахували криваві сутички між військовослужбовцями-українцями та великоросами.

За таких умов Центральна Рада гарячково шукала союзників, за допомогою яких можна було б налагодити рівноправні відносини з Росією. Потреба у цьому виникла, тому що продовжувати військові дії з Німеччиною та її союзниками Україна не бажала й не могла, а ставлення до УНР з боку країн Антанти й США було вичікувальним. Проте збройне протистояння між Росією та Україною, яке почалося з 6 грудня, зробило неможливим будь-який компроміс. Певне значення мало й те, що державні устрої та державницькі ідеї в обох країнах суттєво відрізнялися. Щоб захистити державність, Центральна Рада обирає не лише антибільшовицький, а й антиросійський курс.

Не маючи змоги протистояти натиску 30-тисячного більшовицького війська, Мала Рада після трьох діб обговорення прийняла 22 січня 1918 p. IV Універсал, що проголошував незалежність України, але реально незалежною без зовнішньої допомоги УНР бути не могла. Реалізуючи зовнішньополітичну орієнтацію на країни Центральної Європи, у першій декаді лютого 1918 р. делегація УНР уклала мирну угоду в Бресті з представниками Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії, Туреччини. Після цього керівництво УНР звернулося до Німеччини й Австро-Угорщини з проханням про військову допомогу. Через тиждень 33 дивізії нових союзників УЦР увійшли на територію України.

Керівництво УЦР проявило наївність, вважаючи, що воно встановить з Німеччиною та її союзниками рівноправні відносини на основі державно-політичної "спорідненості", спільності геостратегічних інтересів, адже для берлінських діячів найважливішим завданням було ліквідувати східний фронт. Інші держави Антанти перевіряли можливість використання військово-людських ресурсів України для досягнення власних інтересів. Усі вони не дуже переймалися проблемами суверенних прав, міжнародного визнання нового державного утворення. Водночас німецька дипломатія суттєво вплинула на процес кристалізації державницького статусу УНР.

Загалом події зими 1917—1918 pp. засвідчили, що еволюційний, демократичний, а інколи — романтично-піднесений курс лідерів Центральної Ради не збігався зі стратегією й тактикою російського більшовизму, який не визнавав ні державних кордонів України, ні принципів її суспільного устрою. Далася взнаки також непослідовність і нерішучість лідерів УНР у вирішенні нагальних адміністративних, економічних та соціальних питань, особливо тоді, коли не можна було зволікати. Через відсутність належних адміністративних механізмів більшість прийнятих законів і постанов не виконувалася, а законодавча діяльність УЦР тривалий час мала в основному політико-декларативний характер. Не вирішивши радикально ні аграрного, ні робітничого питань, Центральна Рада опинилася у хвості революційних подій, втратила довір'я більшої частини населення. Справжнім каменем спотикання для неї став державний бюджет, який так і не вийшов за межі проміжних і неефективних постанов.

Законодавчу діяльність УЦР гальмували політичні й ідеологічні пристрасті, відсутність чіткої процедури підготовки та прийняття законопроектів. Правовий статус, повноваження Ради, Генерального Секретаріату залишалися невиразними, їх функції часто дублювалися. Така невизначеність тривала до останнього дня існування Центральної Ради. Арбітром у суперечках не завжди міг бути її голова М. Грушевський — член УПСР, який змушений був підкорятися партійній дисципліні.

Робота над Конституцією України (автономної України) почалася після проголошення II Універсалу. В червні 1917 р. була утворена комісія у складі 100 осіб (голова М. Грушевський)..

Конституція УНР, що була прийнята 28 квітня 1918 p., мала назву "Статут про державний устрій, права і вольності УНР". Вона включала 8 розділів і 85 статей. За першим розділом (Загальні постанови) йшов розділ "Громадського права і свободи", який проголошував гарантії прав і свобод громадян.

Конституція проголошувала єдиною, нероздільною територію, яка без згоди 2/3 депутатів Всенародних зборів не може зазнати ніяких змін.

В Конституції підкреслювалось (ст. 12), що всі громадяни мають рівні права, незалежно від статі, національності, раси, освіти тощо. Проголошувалася повна свобода слова, преси, спілок, місця проживання. Виборче право надавалось громадянам, яким виповнилось 20 років. В основу формування вищих органів влади було покладено принцип розподілу органів влади — на законодавчу, виконавчу та судову (законодавча — Всенародні збори, виконавча — Рада Народних Міністрів, судова — Генеральний суд).

В Конституції не йшлося про герб, прапор, гімн держави, про основні принципи зовнішньої та внутрішньої політики, формування місцевих органів самоврядування, органів суду та прокуратури.

В той же час Конституція мала демократичний характер, була міцною правовою основою держави, фундаментом для всього законодавства України, створення демократичної державності.

В умовах глибокої економічної та політичної кризи, зубожіння мас, невирішеності соціальних та економічних проблем, відсутності буржуазно-демократичних реформ розширювалася і зміцнювалася база для більшовицької ідеології в Україні. Тим часом керівництво Раднаркому твердо здійснювало централізаторську діяльність у межах колишньої імперії. Саме соціалістичним утопізмом характеризувалися дії Раднаркому Росії щодо України, і вони здобули і) і и року підтримку серед її населення. Українське суспільство не готове було активно виступити проти більшовизму, бо його ідеологія глибоко проникала у свідомість та психологію людей в умовах законсервованого суспільства. Комуністична ідея порівняно легко паралізувала українську людність, розколола суспільство. Приблизно 25—30% активного населення України побачили у більшовизмі можливість реалізувати свої інтереси: зберегти єдину державу, ліквідувати соціально-економічний визиск, забезпечити розподіл власності на користь, як спершу здавалося, бідних верств населення. Лише незначна частина українців виступила на захист УНР, надаючи підтримку національним органам влади. Більшість дотримувалася нейтралітету.

30. Центральна Рада і військове питання. Військові зїзди, рух вільного українського козацтва.

Національне військове питання постало із всією гостротою в Росії одразу ж після Лютневої революції 1917 р. Вмить армія, в якій, як досі вважалося, національне питання "в принципі" не існувало, заговорила усіма національними мовами колишньої Російської імперії: на фронтах відбулися численні національні військові з'їзди, які вимагали негайного утворення національних військових формувань. Проте найбільш несподіваним для нового російського керівництва, як і для всієї "російської революційної демократії", стало те, що найбільш активний потяг до національного військового будівництва виявили саме українці.

Демократичні гасла революції пробудили напівсвідому українську масу, посіяли надії серед українства на можливість здійснення у межах російської республіки своїх національних прагнень та сподівань, у тому числі й щодо створення власних національних збройних формувань у складі російської армії. Провідником національних інтересів України стала Центральна Рада на чолі з М.Грушевським. Проте російська "революційна демократія" гостро негативно відреагувала на спроби національного самовираження українського народу. Тимчасовий уряд у Петрограді категорично відмовився визнати автономію України, прихильники українізації в російській армії, що наполягали на поступовому переведенні українців до певних військових частин без порушення боєздатності армії, були оголошені дезертирами та сепаратистами.

Таку позицію Тимчасового уряду щодо українського руху, зрозуміло, підтримали і російські "демократи" в Україні. Київські ради робітничих та солдатських депутатів, Комітет об'єднаних громадських організацій, російська преса всіх відтінків звинуватили українців у "зраді справи революції", спробах "розчленувати російську республіку".

Відверто негативним до українського національного руху з перших днів після революції виявилося й ставлення більшовиків. Уже 6 березня 1917 р. Київський комітет РСДРП(б) на своїх установчих зборах визнав Центральну Раду "буржуазною" та постановив: "не вступати з українською соціал-демократією ні в які блоки, оскільки остання підтримує Центральну Раду в її прагненні до створення федеративної республіки"1. Більшовики поспішили висловити своє негативне ставлення й до вимог українців мати власні національні частини.

Виступаючи перед делегатами першого Київського обласного з'їзду Рад робітничих і солдатських депутатів, представник полтавських більшовиків В.Шахрай заявив: "Дивіться, щоби ваше українське військо не сіло Вам на шию... Тільки коли селяни, робітники і солдати всіх націй підуть разом, буде свобода, а коли будете ділитися, буде багато у вас царів і не буде свободи. Ми маємо знати, що не повинно бути національного війська, а повинен бути тільки вільний народ".

Така досить агресивна реакція більшовиків на активізацію національної свідомості українців, звичайно, мала свої пояснення. З початком революції комітети РСДРП(б), що існували в Україні, були нечисленні (загальна кількість більшовиків в українських губерніях не перевершувала 2 тис. чол.). Зосереджувалися вони, головним чином, у промислових районах та містах, складалися, в основному, з представників російської та єврейської інтелігенції, російського та русифікованого робітництва. Цілком природно, що для переважної більшості з них ідеї українського визвольного руху виявилися чужими, незрозумілими й навіть ворожими, оскільки становили загрозу тому привілейованому становищу, в якому перебували представники російської меншості в Україні впродовж кількох сотень років. З іншого боку, як марксисти, більшовики взагалі виступали противниками національного патріотизму, проголошуючи його "контрреволюційною ідеологією буржуазії",— протиставляючи йому "пролетарський інтернаціоналізм — революційну ідеологію пролетаріату"[4, c. 538-539].

Отож, будь-які спроби висунути на перший план національні гасла, національні інтереси, за переконаннями марксистів, підривали "єдність пролетаріату усіх націй", становили загрозу "справі світової революції", а значить, були вигідними тільки буржуазії.

Так само вигідними тільки українській буржуазії, на думку більшовиків, були й національні військові формування. Адже ці війська могли стати основою для розбудови української армії — "оплоту буржуазних інтересів" (читай: державних інтересів України). Політика більшовицької партії у військовому питанні також ув'язувалася з перспективами боротьби за світову революцію. Виходячи з неї, постійна армія як "засіб панування буржуазних класів", "апарат насильства", "знаряддя буржуазної держави" взагалі мала б бути знищена й замінена "загальним озброєнням народу" — всенародною міліцією, яка, як вважав Ленін, обов'язково мала б стати "пролетарською міліцією". Щоправда, більшовики не були настільки наївними, щоб покладатися у своїй боротьбі проти "світової буржуазії" лише на міліцію. "Збройною опорою" соціалістичної революції, за їх розрахунками, мала стати Червона гвардія — специфічні пролетарські формування армійського типу (свого роду "пролетарське військо"), за створення якої більшовицька партія взялася одразу ж після Лютневої революції. Навесні 1917 р. перші червоногвардійські загони з'явилися і в промислових містах України: спочатку в Харкові (до 1 тис.чол.), пізніше в Катеринославі, Одесі, Києві (до 300 чол. в кожному). До складу червоногвардійських загонів після ретельної перевірки приймали робітників — "ідейно загартованих", "стійких", майже виключно більшовиків. Щодо національного складу, то звичайно переважну більшість у цих загонах складало російське та русифіковане робітництво[2, c. 452-453].

Отже, у перші дні після Лютневої революції більшовики виявили своє негативне ставлення до українського визвольного руху в цілому, й, зокрема, до спроб українців проводити українізацію в частинах російської армії. Однак національно-визвольний рух в Україні, так само як і в інших російських колоніях, з кожним днем набував усе більшого розмаху, захоплюючи дедалі ширші й ширші верстви населення з окраїн. Не рахуватися з цим більшовики не могли. Отож, перед ними постало завдання виробити таку "гнучку" тактику у національному питанні, яка б, з одного боку, враховувала "сепаратистські прагнення" неросійських народів, а з другого, не відступала б і від стратегічного завдання — боротьби за світову революцію, створення світової радянської суперімперії. Таку тактику й розробив Ленін. На Сьомій Всеросійській партійній конференції (квітень 1917 р.) він запропонував делегатам прийняти резолюцію з національного питання, яка містила новий (у порівнянні з тим, що існував від часу II з'їзду РСДРП 1903 p.) підхід до національного руху, а саме: замість умовного визнання більшовиками права нації на самовизначення без його гарантій висунути гасло "визнання за всіма націями, які входять до складу Росії, права на вільне відокремлення і на утворення самостійної держави", правда, не дозволялося змішувати питання про право на вільне відокремлення з питанням про доцільність цього відокремлення. "Це останнє питання,— зазначалося в резолюції,— партія пролетаріату повинна розв'язувати в кожному окремому випадку цілком самостійно, з точки зору інтересів усього суспільного розвитку і інтересів класової боротьби пролетаріату за соціалізм". Отож, теоретично, більшовики мали визнати право народів на створення власних держав — проте лише теоретично, практично ж це право "з точки зору інтересів усього суспільного розвитку" могло б бути, за новою тактикою, й відкинутим.

Запропонована Леніним "формула", в цілому, була досить суперечливою, заплутаною. Не дивно, що вона викликала нерозуміння з боку прихильників "чистоти Марксового вчення". Лідер київських більшовиків Л.П'ятаков, відповідаючи Леніну, заявив, що завдання партії "по Марксу" полягає не в тому, щоб "розчленовувати Росію", а навпаки, приєднувати до неї якомога більше число націй. Гаслом партії, наполягав він, має бути не "визнання права націй на відокремлення", а навпаки — "геть кордони". Конференція, після бурхливих диспутів, все ж прийняла резолюцію Леніна, хоча, судячи з результатів голосування (56 — за, 16 — проти, 18 — утрималися), погляди П'ятакова поділяли більше третини делегатів.

Проте зручність нової тактики, що її винайшов Ленін, досить швидко зрозуміла більшість його соратників. Дійсно, перевага висування найсміливіших національних гасел була очевидною. Не потребуючи від більшовицької партії, як від неправлячої, практичного підтвердження своєї прихильності проголошуваним принципам, ця тактика давала можливість викривати "шовіністичну, гнобительську" політику Тимчасового уряду, мала "грати на авторитет" більшовиків серед неросійських народів. Прекрасною ілюстрацією цього стала та "викривальна кампанія", що її розгорнули більшовики на початку літа 1917 р. у відповідь на спроби уряду стримати національний рух в Україні, зокрема, на заборону О.Керенським II Українського військового з'їзду[3, c. 497-499].

31. Заходи Центральної Ради в галузі освіти і культури.

У роки проголошення і розбудови незалежної України до історичного досвіду української революції 1917-1920рр., її державотворчої політики все більше і більше звертаються історики, політологи, представники різних політичних партій і рухів, державні діячі. Особливу цінність для розбудови незалежної України має історичний досвід діяльності Центральної Ради в галузі розвитку народної освіти і культури. Незважаючи на труднощі внутрішнього життя, складність міжнародного становища, Центральна Рада багато зробила цінного і повчального в галузі законодавчого забезпечення та реалізації розвитку народної освіти і культури. Цей досвід і сьогодні вчить, що українська незалежність без достатнього розвитку народної освіти і культури неможлива. Вона вимагає від державних органів влади до себе не меншої уваги, ніж економіка. Без розвитку народної освіти, духовної культури українська держава не буде сильною і могутньою, не буде мати майбутнього.

Науково-теоретичні засади розвитку освіти і культури були глибоко розроблені і обгрунтовані в працях визначних державних діячів української революції 1917-1920 pp. В.Винниченка, М.Грушевського, Д.Дорошенка, І.Стешенка, П.Христюка, М.Шаповала та інших.

Так, в збірнику статей і промов "На порозі Нової України", написаних і проголошених М.Грушевським протягом 1917-1918 pp., розкривається історична неминучість перемоги українського народу в боротьбі за державність і незалежність, окреслюються напрями розвитку всіх сфер життя Нової України, в тому числі культури і освіти. Через всю книгу червоною ниткою проходить ідея українізації школи, підготовки спеціалістів з вищою освітою для всіх сфер життя української держави.

М.Грушевський вважав за необхідне розумно, з великим тактом і терпінням проводити в Україні мовну політику, "не вносячи непотрібного і роздражнення, не обгострюючи відносини ґвалтовною українізацією, поступаючи розважливо й можливо м'яко в переведенню тих вимог, які дійсно ставляться принціпом української державності, становищем української мови як мови державної йт.ін.".

Основні правові напрямки в галузі освіти і культури Центральна Рада визначила у відозві до українського народу від 22 березня 1917р. та у резолюції Українського національного конгресу (квітень 1917р.). У цих історичних документах невідкладними завданнями ставилося відродження української мови і школи, створення національних загальноосвітніх і спеціальних навчальних закладів, збільшення кількості українських періодичних видань, культурно-освітніх установ. В кінці червня 1917р. було засновано Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради -уряд, що мав за мету реалізувати завдання, закріплені в І універсалі Центральної Ради. "... Утворення Генерального Секретаріату, - за словами голови Генерального Секретаріату В.Винниченка, - було необхідним щаблем розвитку... представницького органу. Тому-то інститут Генерального Секретаріату має охоплювати всі потреби українського народу"

Генеральний Секретаріат у своєму складі мав спочатку біля 10, а пізніше 14 генеральних секретарів, у тому числі і в справах освіти. Цю посаду з самого початку діяльності уряду займав Іван Стешенко - громадський і політичний діяч, педагог, письменник і літературознавець. Він мав значний досвід педагогічної роботи. Довгий час викладав у середніх та вищих школах Києва. У 1915р. очолив Тетянівську гімназію для біженців. У лютому 1917р. - комісар з учбової частини і товариш голови Ради громадських організацій м.Києва. Влітку - окружний інспектор Київської шкільної округи. Засновник і співголова товариства шкільної освіти. Один із організаторів Української Центральної Ради, очолював її шкільну і редакційну комісію.

26 червня 1917р. на засіданні Центральної Ради була проголошена перша Декларація Генерального Секретаріату, яка визначала компетенцію кожного секретарства. Цим юридичним документом визначалися основні завдання секретарства в справі освіти: "В справі народної освіти Секретаріат має на меті насамперед з'єднати в своїх руках все керування шкільною освітою, а власне: догляд за переведенням на місцях українізації школи, організації видання підручників, відшукання і приготування учителів для шкіл та поміч в згуртуванні їх у професіональні товариства."

Цим же документом Генеральний Секретаріат освіти зобов'язаний був призначити в усі губернії і повіти своїх комісарів, які повинні здійснювати керівництво школами, дошкільними і позашкільними закладами освіти та виховання.

28 грудня 1917р. було прийнято Закон "Про скасування шкільних округ", на основі якого на території Української Народної Республіки скасовувались шкільні округи і створювались тимчасові комісаріати в складі чотирьох українців і трьох представників національних меншостей.

12 жовтня 1917р. Генеральний Секретаріат оприлюднив нову Декларацію, яка уточнювала компетенцію кожного секретарства та всього секретаріату в цілому. В Декларації підкреслювалося, що "на полі народної освіти на протязі цього академічного року може бути вироблений і по змозі здійснений проект нової по змісту і по формі школи на Україні, на підставах демократичних і національних..."

В Декларації проголошувалась необхідність заснування в м.Києві науково-педагогічної академії, народних університетів для підготовки національних педагогічних кадрів, а в містах і селах України - просвітних товариств, народних домів як центрів позашкільної просвітної роботи.

Хотілось би звернути увагу сучасних українських політиків, народних депутатів України на Закон Центральної Ради "Про державну мову", який був прийнятий в березні 1918р. В ньому підкреслювалося, що "всякого роду написи, вивіски тощо на торговельно-промислових, банкових та подібних закладах і конторах повинно писатися державною українською мовою, окрім інших мов..."

На виконання даного Закону Рада народних міністрів видала циркуляр губернським і повітовим комісарам, в якому підкреслювалося, що "винуваті в невиконанні даного закону будуть усуватися з посад і піддаватися під суд."7

Коментарі тут непотрібні. Думається, що подібного змісту закони і циркуляри потрібно видавати сьогодні проти тих, хто обклеює наші будинки, стадіони, дерева в парках вивісками чужою мовою.

Уже в перші місяці свого існування Центральна Рада заклала основи нової національної школи. Так, 6 квітня 1917р. в Києві відбувся І Всеукраїнський учительський з'їзд, на який з'їхалися близько 500 делегатів з усіх губерній України.

З'їзд звернув увагу на українізацію середньої та вищої школи, підготовку україномовних педагогічних кадрів, створення при Київському університеті і на курсах при шкільних округах кафедр українознавства та української мови.

У вчительських семінаріях, в усіх вищих навчальних закладах вводилось вивчення української мови, української літератури, географії та історії України. В російськомовних школах, а також у школах національних меншостей вводилось обов 'язкове вивчення української мови та інших українознавчих предметів.

Для здійснення заходів щодо створення національної системи освіти і виховання підростаючого покоління Учительський з'їзд запропонував Центральній Раді заснувати Головну українську шкільну раду.

АП Всеукраїнський учительський з'їзд, який відбувся 28-30 липня (10-12серпня) 1917р. в Києві прийняв розгорнуту програму національної системи освіти і виховання молоді.

Так, в резолюції з'їзду було підкреслено: "щоб усі громадяни мали право на безплатну нижчу, середню і вищу освіту з забезпеченням учнів підручниками, одягом, продуктами харчування і т.д."

Керуючись законами Центральної Ради, рішеннями Генерального Секретаріату було закладено надійний фундамент української національної школи.

Так, протягом березня-серпня 1917р. тільки на Київщині було засновано 18 українських гімназій, на Полтавщині - 16, на Поділлі - 5, а всього було відкрито 53 українські середні школи. Як відмічає український історик - емігрант І.Нагаєвський, "це був дуже успішний початок, він, безсумнівно, свідчить про велику любов українського народу до своєї рідної культури"

Влітку 1917 р. у Києві було засновано перший український народний університет. Пізніше подібні навчальні заклади було відкрито в Миколаєві, Одесі, Харкові, а також розроблені проекти і виділені кошти на створення національних університетів у Кам'янці-Подільському і Умані.

Центральна Рада, органи місцевого самоврядування багато сил і енергії віддавали створенню національної системи освіти на селі. Освіта в сільській школі була обов'язковою: щоб усі юнаки і дівчата віком до 15-16 років мали відповідну освіту. У кожній волості чи групі сіл з населенням в 10 тисяч чоловік повинна функціонувати середня школа. Ці школи повинні давати не лише загальну освіту, але й бути кузнею підготовки кадрів для органів місцевої влади, для потреб народного господарства. В них сільська молодь повинна "вчитись жити, працювати і правити державою"

На жаль, Центральній Раді не вдалося підготувати власну багаточисельну еліту, яка повинна була бути організатором і керівником української держави. Українська національна еліта доби української революції 1917-1920 pp. не була консолідованою і багаточисельною, не мала досвіду державотворчої діяльності. Це потрібно враховувати і сьогодні для нашої молодої незалежної держави, коли українське суспільство знову потребує політичної сили, в основі багаточисельної, консолідованої і науково підготовленої національної еліти, котра поведе його за собою. Історичний досвід Центральної Ради в галузі побудови національної системи освіти має дуже велике як теоретико-пізнавальне, так і практичне значення. І сьогодні ми повинні глибоко аналізувати і враховувати як позитивний досвід, так і допущені помилки, уникати їх у розбудові сучасної України. І завжди пам'ятати, що незалежність нашої України без всебічного розвитку освіти і культури неможлива.

Минуло одинадцять років незалежної України. Наша рідна мова почала відроджуватись. Про це свідчить те, що нині нею щоденно спілкується понад 30 млн. громадян. Статус української мови законодавчо закріплений у ст.10 Конституції України. На основі Конституції України було підготовлено Верховною Радою України Закон "Про розвиток і застосування мов в Україні". Прийнято багато законодавчих актів спрямованих на розвиток народної освіти, але вони часто не виконуються.

Як зазначили Голова парламентського Комітету з питань науки і освіти С.НІколаєнко, міністр освіти В.Кремень на парламентських слуханнях у жовтні 2002 року, "законодавча освітянська база в основному створена, однак це тільки часткове вирішення проблеми"12

Українська держава постійно економить на освіті. Для її потреб у бюджеті повинно бути виділено 10 відсотків від ВВП, ареально маємо близько 4.13

Відродження України завжди починалось з села. А що ж відбувається в нашому селі сьогодні? Руйнується його соціальна інфраструктура. Це особливо яскраво видно з даних Держкомстату України. Майже половина із 28,6 тис. сіл вже не мають шкіл, 2/3 дошкільних закладів, 40% клубів і будинків культури.14 Сільська школа в холоді і бідності. Більше 30 тисяч сільських учителів не мають житла. Станом на 18 січня 2002 року в 12 областях України борг по зарплаті вчителів досяг 63 млн. гривень. Занепад навчальної бази, злиденне становище педагогів змушує їх на проведення страйків, щоб привернути увагу громадськості, органів влади до проблем школи.

"Коли вже учителі змушені виходити на майдани, це знак біди, який завис над суспільством" - заявив з трибуни Верховної Ради Б.Олійник.15

А взяти таку проблему, як випуск підручників, художньої і наукової літератури, газет і журналів українською мовою. Тут також може пригодитися досвід діяльності Центральної Ради. Так, незважаючи на матеріально-технічні та фінансові труднощі, в Україні відкривалися видавництва: "Товариство шкільної освіти", "Українська школа", "Українське видавництво",

"Вік", "Сіяч", "Кооперативний союз", "Дніпросоюз" і т.д. В 1917 р. було видано в Україні 677 назв українських книжок. Загальна кількість друкованих органів, які видавалися в Україні в період Центральної Ради різними політичними партіями та організаціями, сягала близько 350 назв. Так, лише в Києві з березня по грудень 1917р. видавалося 65 газет різних політичних напрямів, в Одесі - 72 газети, В Єлисаветграді - більше 60, на Поділлі - 20.

Крім того, чимало українських видань виходили за межами України. Так, "Звенигородська зоря" підкреслювала, що на травень 1917р. в Росії читач одержував 16 газет та часописів українською мовою.16

Це було тоді. А що сьогодні?

На одного мешканця України нині випускається близько 1 книжки, тоді як у Російській Федерації - 3-4, у Білорусі - 6-7, у західних країнах - 10-12.17

Аналізуючи уроки історії, думається, що досвід проведення і здобутки в розвитку української школи і культури в добу Центральної Ради може бути творчо використаний у наш час національного відродження, розбудови незалежної, демократичної української держави.

32. Боротьба за владу в Україні між Центральною Радою і більшовиками (жовтень – листопад 1917 року).

В Україні ж наприкінці жовтня - на початку листопада 1917 р. у  Києві декілька днів тривають бої між більшовицькими військами і військами вірними Тимчасовому урядові. У вирішальний момент виступили війська Центральної Ради, які пересилили інших. Владу в Україні перебирає Центральна Рада.

7 листопада 1917 р. вона видає ІІІ Універсал, яким проголошує Українську Народну Республіку (УНР), але як автономну частину майбутньої федеративної демократичної Росії. Також проголошуються широкі демократичні права, обіцяють селянам надати землю і почати переговори про закінчення війни.

Але в листопаді-грудні 1917 р. становище Центральної Ради ускладнюється, вона діє нерішуче, непослідовно, особливо в розв'язанні соціальних питань. Це розчаровує маси. Впливи Центральної Ради падають. Її противники - більшовики також претендують на владу в Україні, прагнучи передачі влади Радам, використовуючи для цього різні шляхи. Збройний шлях спочатку виявився невдалим, оскільки Центральна Рада мала достатньо сил для протидії. Був інший шлях проголосити Радянську владу через скликання Всеукраїнського з'їзду Рад, який було заплановано на початок грудня 1917 р. Одночасно, 4 грудня 1917 р. Раднарком за підписами Леніна і Троцького надсилає "Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради", в якому визнавалося право українського народу на державне самовизначення, але не визнавалася Центральна Рада як орган влади. Вимоги ж до неї представляли грубе втручання у внутрішні справи УНР. Також оголошувався ультиматум,  якщо вимоги не приймаються, то Раднарком вважає себе у стані війни з Центральною Радою. Центральна Рада ці вимоги відкинула. У другій половині грудня 1917 - у січні 1918 рр. проходять бойові дії між радянськими військами і військами Центральної Ради, в яких остання зазнає поразки. Її військові формування нечисельні, а селянство вичікує. Радянські війська успішно наступають. Становище Центральної Ради різко погіршується. За таких умов, щоб повністю відмежувати УНР від Радянської Росії, а також, щоб укласти мирний зговір з Німеччиною та її союзниками, 9 (22) січня 1918 р. Центральна Рада видає ІV Універсал, який проголошує державну незалежність УНР. Проте наступ радянських військ триває. 16 січня 1918 р. під Крутами відбувся бій, в якому загинув учнівський курінь (300-500 юнаків). Але ця спроба зупинити радянські війська не вдалася. Тим більше, що в ці ж дні, у січні 1918 р. у Києві більшовики підняли повстання, центром якого став завод "Арсенал". Війська Центральної Ради з великими зусиллями змогли його придушити. 26 січня 1918 р. радянські війська під командуванням Муравйова зайняли Київ, де розв'язали жорстокий терор.

На цей час на більшості території України була встановлена Радянська влада. Під контролем Центральної Ради залишилася тільки невелика територія на Волині та Поділлі. Проте закріпитися більшовики не змогли, бо майже відразу почалася окупація України військами Німеччини та Австро-Угорщини.

33. ІІІ Універсал Центральної Ради. Проголошення УНР.

У жовтні 1917 р. спалахнув черговий конфлікт між Центральною Радою та Тимчасовим урядом. Тимчасовий уряд планував притягнути до судової відповідальності членів Генерального Секретаріату. Але такий перебіг подій був перерваний більшовицьким переворотом у Петрограді 25 жовтня {7 листопада за новим стилем, запровадженим у 1918 p.). Другий Всеросійський з'їзд Рад утворив російський уряд на чолі з В. Ульяновим-Леніним. З'їзд прийняв два важливі документи: Декрет про мир та Декрет про землю. Перемігши у Петрограді, більшовики намагаються взяти владу в інших містах колишньої Російської імперії. Діставши звістку про події в Петрограді, УЦР негайно створила Комітет по охороні революції в Україні. 27 жовтня (9 листопада) Генеральний Секретаріат виступив з відозвою "До всіх громадян України", в якій заявляв, що буде рішуче протистояти будь-яким спробам підтримки більшовицького перевороту на Місцях. Раду народних комісарів — уряд, створений більшовиками, Секретаріат визнавав як уряд центральних районів Росії. Ця відозва загострила відносини між УЦР та більшовиками. Таким чином, у листопаді 1917 р. у Києві сформувалися три ворогуючі табори, які протистояли один одному. Прихильники повалення Тимчасового уряду згрупувалися навколо штабу Київського військового округу (10 тис. озброєних прихильників). Більшовики спирались на Ради робітничих і солдатських депутатів і мали 6 тис. озброєних чоловік. Центральна Рада мала у своєму розпорядженні близько 8 тис. озброєних прихильників. Ініціативу в подальших подіях виявили більшовики. 29 жовтня 1917 р. вони розпочали у Києві збройне повстання. Бої тривали три дні. Війська КВО терпіли поразку. Тоді в події втрутилися війська УЦР . Спеціальна комісія з представників ворогуючих сторін виробила угоду, згідно якої війська КВО виводилися з міста, а охорона Києва передавалася військам Центральної Ради. Після перемоги повстання у місті склалося своєрідне двовладдя: місто одночасно контролювалось військами УЦР і більшовиками. 11 листопада більшовики скликали засідання Рад робітничих і солдатських депутатів, на якому було схвалено ідею: "реконструювати" УЦР на Всеукраїнському з'їзді Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. "Реконструкція" передбачала перетворення УЦР за російським зразком на Центральний виконавчий комітет (ЦВК) Рад України, де б більшість належала більшовикам. Тим часом УЦР вела підготовку до проведення Українських Установчих зборів, які мали б констатувати новий суспільно-політичний та економічний устрій України. Керівництво УЦР, вбачаючи небезпеку для України в діях більшовиків, на засіданні Малої Ради, яке розпочалось 6 листопада 1917р., проголосило III Універсал. У ньому йшлося: "Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська Республіка стала Федерацією рівних і вільних народів. До Установчих Зборів України вся власть творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству — Генеральному Секретаріатові України". ІІІ Універсал проголошував широку програму перетворень: — скасовувалось право приватної власності на землю — вона визнавалась власністю всього трудового народу й передавалась йому без викупу; — Центральна Рада зобов'язувалась негайно подбати про мирні переговори з Німеччиною та її союзниками; — проголошувала свободу слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, а також недоторканість особи і помешкання; — скасовувалась смертна кара; — впроваджувався 8-годинний робочий день і контроль над виробництвом; — підтверджувалось право національно-територіальної автономії. За визначенням В. Винниченка, III Універсал не справив такого впливу, як перший. Накреслена у III Універсалі соціально-економічна програма не задовольняла значну частину населення, особливо селянство, яке очікувало негайного переділу поміщицької землі. Також не в дусі моменту були і пункти, що проголошували Україну складовою частиною Російської федерації рівних і вільних народів, яку УЦР зобов'язувалась допомогти створити. А особливо небезпечним було положення, що УЦР стане на сторожі "прав і революції не тільки нашої землі, а й усієї Росії". Це було непосильне й непотрібне для України завдання. Проголошення Української Народної Республіки стало актом великої історичної ваги: український народ після тривалого поневолення заявив про відродження власної держави.

34. Всеукраїнські зїзди Рад у Києві та Харкові. Утворення радянської УНР.

Всеукраї́нський з'ї́зд ра́д — з'їзд рад робітничих і солдатських депутатів України. Відбувся 11 (24) грудня — 12 (25) грудня 1917 року за ініціативи більшовиків у Харкові, що був захоплений ними на початку українсько-російської війни. Проходив як альтернатива Всеукраїнському з'їздові рад у Києві 4 (14) грудня — 6 (19) грудня 1917 року, де більшовики зазнали політичної поразки. У роботі з'їзду взяло 206 делегатів, обрані лише 95 радами з 300, що діяли в Україні. Представників українського селянства практично не було. З'їзд закінчився проголошенням Української Народної Республіки Рад зі столицею в Харкові.

Опис

8 (21) грудня 1917 року більшовицькі червоногвардійські війська, надіслані Радою народних комісарів Росії, під командуванням Володимира Антонова-Овсієнка, вступили до українського Харкова^[1]. Почалася українсько-радянська війна. 9 (22) грудня більшовики роззброїли українізовані частини, заарештували керівників Харківської ради і гарнізону, й захопили місто^[1]. Того ж дня відбулося об'єднане засідання комітетів більшовицької партії — Харківського міського, Харківського губернського і Донецько-Криворізького. На ньому вирішили провести у Харкові Всеукраїнський з'їзд рад у складі делегатів ІІІ з'їзду рад Донкривбасу і членів більшовицької фракції київського з'їзду, що прибули до Харкова.

9 (22) грудня 1917 грудня року почав роботу ІІІ з'їзд рад Донецького та Криворізького басейнів. Однак із 140 рад прибули 77 делегатів від 46^[1]. Присутні делегати були переважно учасниками обласної більшовицької конференції Донкривбасу, тобто були представниками більшовицьких фракцій рад, а не власне рад^[1]. Незважаючи на нелегітимність з'їзду, його було визнано правомочним під тиском більшовиків^[1]. До цих 77 делегатів приєдналися 124 делегати, які прибули з Києва і представляли 49 рад. Разом вони проголосили себе повноважним першим з'їздом рад України. Цей з'їзд у радянській історіографії отримав назву Першого Всеукраїнського з'їзду рад^[1], заперечуючи першість київського з'їзду.

З'їзд розпочав роботу 11 (24) грудня 1917 року в будинку Дворянських зборів. Абсолютну більшість делегатів складали більшовики. Також були присутні ліві українські есдеки, російські меншовики та есери. Представників селянства, що становило дві третини населення України, практично не було. Делегати проголосили себе «з'їздом рад робітничих і солдатських депутатів за участі частини селянських депутатів»^[1].

На з'їзді розглядалися питання про самовизначення України та Донецького і Криворізького басейнів, про організацію влади в Україні, вибори Центрального Виконавчого Комітету рад України, поточний момент. Після обговорення питань з'їзд схвалив більшовицьку резолюцію, запропоновану більшовиком Федором Сергєєвим. Вона проголошувала владу рад єдиною формою влади, що забезпечує волевиявлення широких народних мас^[1].

З'їзд також обрав Центральний виконавчий комітет рад України як керівний орган радянської України. Він складався з 41 особи: 35 більшовиків, 4 лівих есера, 1 лівий український есдек і 1 меншовик-інтернаціоналіст. 20 місць комітету залишили вакантними. Їх мали надати делегатам рад селянських депутатів, яких мусили обрати на майбутньому Всеукраїнському з'їзді рад селянських депутатів^[1].

З'їзд мусив негайно поширити на територію радянської України дію декретів і розпоряджень Ради народних комісарів Росії: про землю, про робітничий контроль над виробництвом, про демократизацію армії. Центральний виконавчий комітет рад України повинен був оголосити недійсними всі розпорядження Центральної Ради та Генерального секретаріату. Свої дії радянська Україна мусила узгоджувати з російським центральним урядом^[1].

З'їзд також зобов'язав Центральний виконавчий комітет скликати другий Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. У постанові «Про самовизначення України» з'їзд визнав Українську республіку федеративною частиною Російської республіки^[1].

13 (26) грудня 1917 року, після закінчення з'їзду, відбулося перше засідання Центрального виконавчого комітету. На ньому обрали президію і комісії. Головою комітету став лівий есдек Юхим Медведєв. Тоді ж була відправлена телеграма Раді народних комісарів про прийняття на себе всієї повноти влади в Україні. На цьому ж засіданні було створено перший радянський уряд України, який за постановою ЦВК від 14 (27) грудня 1917 року став називатися Народним секретаріатом.

13 (26) грудня — 17 (30) грудня року Центральний виконавчий комітет виконав рішення з'їзду. Було прийнято російські декрети про землю, про робітничий контроль над виробництвом, про поліпшення прав міських самоуправлінь, про права народів, про демократизацію армії, а також скасувано запроваджену Центральною Радою заборону вивезення хліба до Росії.

17 (30) грудня року Центральний виконавчий комітет схвалив маніфест до всіх робітників, селян і солдатів України, який сповіщав про проголошення Всеукраїнським з'їздом рад радянської влади в Україні.

Утворення радянської УНР

Починаючи повномасштабну війну з Центральною Радою, Раднарком зосередив основні зусилля на Харківщині. Харківська міська організація більшовиків у листопаді зросла до 2,5 тис. чоловік. Під час часткових перевиборів міської Ради робітничих і солдатських депутатів більшовики довели кількість своїх мандатів майже до половини її складу. Антонов-Овсіенко стягнув до міста великі збройні сили і створив тут свій штаб. В ніч на 9 грудня українські війська у Харкові були роззброєні, а 10 грудня більшовики і ліві есери сформували військово-революційний комітет на чолі з М. Л. Рухимовичем, до якого перейшла влада.

Після закріплення у Харкові почалася боротьба за залізничні станції — Лозову, Синельникове, Олександрівськ. Вона зводилася переважно до роззброєння противника переважаючими силами. Однак у П'ятихатках розгорілися справжні бої. Просуваючись по залізницях, війська Антонова-Овсіенка поступово витісняли з міст гарнізони Центральної Ради.

На початку грудня наполеглива робота оргкомітету по скликанню Всеукраїнського з'їзду Рад наблизилася до завершення. Підсумки цієї роботи виявилися для більшовиків невтішними. Замість того, щоб надсилати делегатів у Київ, есеро-меншовицький виконком Рад До-нецько-Криворізької області спрямував їх у Харків, на власний з'їзд. Меншовиків та есерів (поміж них і лівих, які вже пішли на союз з більшовиками) не цікавила УНР, яку вони вважали націоналістичною вигадкою Центральної Ради. Остання також, хоча й з інших причин, ігнорувала з'їзд. У призначений день, 4 грудня, кількість делегатів, що з'їхалися в Київ, ледве перейшла за сотню.

Однак, за тиждень до з'їзду Центральна Рада змінила тактику і розіслала циркуляри на місця з вимогою направити в столицю якомога більше делегатів від селянських спілок і українізованих військових частин. Інакше кажучи, було вирішено повторити досвід зриву з'їзду, застосований у квітні, коли київські Ради робітничих і солдатських депутатів готували обласний з'їзд потай від українських організацій.

Як наслідок, у Київ з'їхалися понад 2000 українських делегатів. Вони усунули мандатну комісію з'їзду і стали самі собою видавати мандати. Коли з'їзд розпочався, В. П. Затонського, якому доручили його відкрити, зігнали з трибуни. Голова Селянської спілки М. М. Стасюк відверто заявив, що більшовицьки настроєний крайовий комітет Рад робітничих і солдатських депутатів, віддаючи перевагу робітникам і солдатам, а до всього ще й неукраїнцям над селянами, хотів сфальшувати волю українського народу, і тому центральний комітет Селянської спілки подбав, зі свого боку, про те, щоб збільшити селянське представництво на з'їзді.

Проте Центральна Рада недооцінила противника. Більшовики разом із лівими есерами, кількома, українськими соціал-демократами і деякими безпартійними делегатами у кількості 127 чоловік вирішили продовжувати роботу в Харкові, де в ці дні встановлювалася радянська влада. Вони об'єдналися з делегатами обласного з'їзду Рад Донбасу і Криворіжжя й конституювалися в І Всеукраїнський з'їзд Рад. На ньому були представлені 82 Ради. Делегатів від селянства, яке становило понад три чверті населення України, на з'їзді майже не було.

І Всеукраїнський з'їзд Рад працював 11—12 грудня. Більшістю голосів (меншовики та есери відмовилися брати участь у голосуванні) він висловився за встановлення радянської влади й проголосив Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.

Для Раднаркому ця заява мала важливе юридичне значення. Виходило так, що Радянська Росія не воювала проти УНР, а відстоювала у боротьбі з Центральною Радою право на існування радянського уряду, проголошеного представниками трудящих самої України. У підписаній Леніним поздоровній телеграмі Ради аркому вказувалося:

"Вітаючи створення у Харкові дійсно народної радянської влади на Україні, вбачаючи на цій робітничій і селянській Раді справжній уряд Народної Української Республіки,— Рада народних комісарів обіцяє новому урядові братньої республіки повну і всебічну підтримку..."

Зовсім не випадково в цій телеграмі новоутвореному органу влади дали не традиційну назву в множині (Ради робітничих і селянських депутатів), а цілком незвичну, в однині: "робітнича і селянська Рада". Тут не було жодної термінологічної помилки, тільки розрахунок: максимально наблизити назву контрольованого більшовиками органу влади до звичної для мас — Центральна Рада. Раднарком не спромігся організувати справу так, щоб "переобрати" Центральну Раду на представницькому з'їзді Рад. Але все-таки проблема влади розв'язувалася, хоча й іншим шляхом: створенням паралельної, радянської "УНР" і поступовим усуненням Центральної Ради з території України за допомогою збройного тиску.

З'їзд закінчив свою роботу обранням Центрального виконавчого комітету (ЦВК) Рад України у складі 41 чоловіка (поміж них 35 більшовиків). Головою ЦВК обрали лівого українського соціал-демократа Є. Г. Медве-дєва.

ЦВК затвердив перший радянський уряд України — Народний секретаріат. Схожість назви з урядом Центральної Ради також була не випадковою. До складу уряду ввійшли С. С. Бакинський, Є. Б. Бош, В. П. За-тонський, Ю. М. Коцюбинський, Ф. А. Сергеєв (Артем), М. О. Скрипник та ін. Кілька місяців уряд не мав голови. На його засіданнях головувала Є. Б. Бош.

Євгенія Богданівна Бош (1879—1925) народилася в Очакові. Батько, за національністю німець, працював механіком у поміщицьких маєтках на Півдні України, мати походила з старовинного молдавського шляхетного роду. Щоб вирватися з тяжкої сімейної обстановки, вона вийшла заміж у 16 років і незабаром народила двох дочок. Це не перешкодило їй закінчити екстерном гімназію і продовжити самоосвіту. У 1901 р. вступила в РСДРП і занурилася в партійну роботу. Чоловіка, який був їй зовсім чужий, вона залишила, забрала дочок і поїхала в Київ. З 1911 р. очолила Київський комітет РСДРП. Навесні 1912 р. її заарештували й заслали в Іркутську губернію. Незабаром до неї приїхав Г. Л. Пятаков, з яким її зблизили спільна робота у Київському комітеті й заслання. Вони разом здійснили успішну втечу за кордон.

Після Лютневої революції однією з перших серед більшовиків Є. Б. Бош повернулася в Росію і приїхала в Київ. її негайно обрали в міський комітет РСДРП (б) і Раду робітничих депутатів. У квітні 1917 р. вона очолила Південно-Західний окружний, а в липні — обласний комітет більшовицької партії. В Народному секретаріаті виконувала функції секретаря внутрішніх справ.

Новостворена радянська державність була привнесена ззовні, а не сформувалася органічно всередині українського суспільства. Те, що майже всі члени українського радянського уряду були більшовиками і підпорядковувалися залізній внутріпартійній дисципліні, перетворювало його на "кишеньковий" для Раднаркому. Не обмежуючись цим, Ленін призначив випробуваного працівника центрального партійного апарату Г. К. Орджонікідзе тимчасовим надзвичайним комісаром України. На "паритетних" засадах своїм повноважним представником при Раднаркомі український уряд призначив За-томського. Останній одержував право вирішального голосу в складі уряду Радянської Росії при розгляді питань, що стосуються України.

35. Війна радянської Росії проти УНР. Крути. Захоплення більшовиками Києва.

На боротьбу проти УНР були перекинуті більшовицькі російські війська з фронту. 8 Москви, Петрограда та інших міст Росії прибули загони червоногвардійців — переважно робітників і матросів, які ненавиділи "буржуазну" Центральну Раду. Всього проти УНР виступили три більшовицькі російські армії. А Україну, фактично, не було кому захищати.

Понад мільйон солдатів українізованих частин колишньої царської російської армії, які бажали служити в збройних силах України, було демобілізовано; свідомо обмежувалося зростання Вільного козацтва, яке формувалося з селянської молоді для захисту від бандитів і об'єднувало в регіонах десятки тисяч боєздатних козаків. На зміну їм Центральна Рада створювала значно слабші у військовому розумінні міліційні формування. Чимало її лідерів, особливо В. Винниченко, перебуваючи в полоні популярних на той час соціалістичних гасел і вірячи у "шляхетність російської демократії, котра нарешті сама зніме налигач з української шиї", сприймали регулярну армію як віджилий суспільний організм, притаманний тільки "експлуататорському суспільству". Голосів таких тверезих українських політиків, як М. Міхновський, П. Скоропадський, С. Петлюра, які намагалися переконати опонентів у доцільності творення власної регулярної армії, почуто не було. Тому, крім окремих частин добровольців, Україна в кін. грудня 1917 р. майже не мала війська. Практично всі полки, утому числі з гучними назвами (Шевченківський, Дорошенківський, ім. Грушевського та ін.), під дією більшовицької пропаганди, яка деморалізовувала їх, у найкращому разі оголошували нейтралітет, а то й переходили на бік інтервентів.

Тим часом більшовики, формально не оголошуючи війни УНР, згідно з планом, заздалегідь розробленим В. Антоновим-Овсієнком, 26 грудня 1917 р. захопили Харків, де перебував більшовицький уряд України. Звідси 18 січня 1918 р. було сплановано похід на Київ. Протягом січня більшовицькі війська під керівництвом колишнього царського полковника М.Муравйова з допомогою підрозділів Єгорова, Березіна на та Знаменського зайняли майже все Лівобережжя. Серйозна загроза нависла над Києвом, де діяли багато агентів і провокаторів, які готували путч. Невеликі загони українських патріотів під тиском переважаючих сил противника поспішно відступали.

У той грізний час у Києві сформувався Студентський курінь Українських січових стрільців, що нараховував 300осіб. Вій складався зі студентів Київського університету святого Володимира, новоствореного Українського Народного Університету, а також учнів старших класів Другої Української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Без будь-якої серйозної військової підготовки, погано озброєні юнаки під керівництвом сотника В.Омельченка (також студента) 27 січня 1918р. вирушили на фронт, щоб допомогти українським частинам утримати станцію Бахмач. По дорозі надійшла інформація, що в Бахмачі ворог. Тому наступного дня о 4 год ранку студентський курінь зупинився відразу за Ніжином, на залізничній станції Крути — за 120 км від Києва. З ними було 250 учнів старшинської школи та бл. 40 гайдамаків.

Командування вирішило боронити цей важливий залізничний вузол, що був ключем до столиці України. Перемога під Кругами давала шанси відбити Бахмач, зруйнувати колії і почекати підтягнення до Києва військових частин з регіонів. Поразка ж відкривала ворогові шлях на столицю, втрата якої позбавляла Центральну Раду можливості взяти участь на переговорах у Бресті з державами центрального блоку на правах повноважного представника українського народу. Укладення мирного договору, в свою чергу, давало Україні надії на союзників у боротьбі проти російської агресії. Тому за всяку ціну потрібно було утримувати Київ до підписання українською делегацією договору з центральними державами. Кожний день, навіть кожна година мали велике значення.

У виритих перед станцією окопах, які тягнулися обабіч залізничного насипу на 3—4 км, залягли юні оборонці: праворуч — старшинська школа, ліворуч — стрільці Студентського куреня. Морозного ранку 29 січня 1918 р. на них почали наступати більшовицькі війська, обстрілюючи гарматним вогнем лінію окопів. До обіду українські юнаки героїчно відбивали ворожі атаки. А коли не стало боєприпасів, жменька героїв не змогла витримати наступу переважаючих у кілька разів військ противника, яких до того ж підтримувала вогнем артилерія з бронепотягів (захисники Крут мали тільки одну гармату). Балтійські матроси багнетами витиснули учнів старшинської школи на правому крилі, а на лівому — оточили студентський курінь, який ще кинувся в останню атаку.

Частина куреня загинула разом зі своїм командиром, а ті стрільці, які потрапили в полон, були замордовані — спочатку їх розстрілювали, а потім добивали багнетами і ножами. Незважаючи на це, юнаки безстрашно дивилися в очі смерті і гідно її прийняли. Так, перед стратою учень VII класу гімназії Пипський, до речі, галичанин, почав співати гімн "Ще не вмерла Україна", який підхопили інші приречені на смерть. їхній спів обірвали кулі. Після жорстокої розправи більшовики заборонили місцевим селянам похоронити спотворені тіла юних героїв, найстаршому з яких ледь минуло 22 роки, наймолодшому — 16. Кільком бійцям усе-таки вдалося врятуватись, уночі розібрати залізничну колію і таким чином на кілька днів затримати наступ ворога. Це допомогло Центральній Раді, яка, втримавшись ще певний час у Києві, уклала Брестський мир із державами центрального блоку. Очевидці стверджують, що тіла останніх були спотворені настільки, що матері впізнавали своїх дітей лише за вишиванками. Всього впало до 300 юних українських патріотів. Бій під Крутами закінчився перемогою більшовицьких військ, які отримали вільний доступ до Києва.

Українські війська змушені були відступити з Лівобережжя і у зв'язку з більшовицьким повстанням, що вибухнуло у Києві 25 січня 1918 р. Треба було захистити українську владу в столиці УНР. Бої з більшовицькими повстанцями в Києві тривали 10 днів. Більшовики захопили найважливіші об'єкти столиці, зокрема "Арсенал" на Печерську, Поділ, Старе Місто й вузьким ланцюгом оточили будинок Центральної Ради. Та Січові стрільці, сформовані з галичан і буковинців, що свого часу потрапили до російського полону, прорвались крізь більшовицькі війська й відбили Старе Місто, Поділ. Слобідський кіш і Вільне козацтво з 3 на 4 лютого здобули "Арсенал ", захопивши 300 більшовиків у полон. Стільки ж більшовиків було вбито. Однак українські війська не змогли втриматися в місті. Перевага була на боці збройних сил більшовицької Росії, що під керівництвом полковника Муравйова наступали зі Сходу. 4 лютого вони зайняли Дарницю й мости на Дніпрі, навівши на місто гармати, які залишили деморалізовані українські вояки, й п'ять днів бомбардували Київ. Вночі з 8 на 9 лютого 1918 р. 3-тисячне українське військо залишило Київ разом із більшістю членів Центральної Ради, спочатку відступило до Житомира, потім укріпилося в Сарнах. 9 лютого 1918 р. червоноармійці зайняли Київ і вчинили там криваву розправу (загинуло бл. 5 тис. чол.), якої столиця не бачила від часів Андрія Боголюбського.

"Ми йдемо з вогнем і мечем, установлюємо радянську владу... — цинічно згадував полковник М. Муравйов. — Я зайняв Київ, бив по палацах і церквах, по попах, по ченцях, нікому не давав пощади! 28-госічня (за старим стилем. — Авт.) оборонська дума запросила перемир'я. У відповідь я наказав бити хімічними задушливими газами. Сотні генералів, може, й тисячі — були вбиті немилосердно. Так ми мстилися. Ми були в стані стримати вибух помсти, але не треба було цього, бо наше гасло — бути безпощадними..."

Місто було залите кров'ю. Газети публікували списки страчених людей. Все, що було підведене під категорію " контрреволюція ", немилосердно знищувалося. Розстрілювали за буржуйський вигляд, за косий погляд, за кожне українське слово або й просто так, як писав очевидець тих подій поет Володимир Сосюра. Було заборонено пресу, українські друкарні конфісковано, книгарні і школи зачинено. Найтемніші більшовицькі елементи зривали зі стін портрети Т.Шевченка, вистежували по селах українських шкільних учителів і розстрілювали тільки за те, що вони свідомі українці. Під час бомбардування в Києві згорів будинок М. Гру шевського з Його унікальною особистою бібліотекою та колекціями. Від снарядів і пожеж постраждала майже половина будинків міста над Дніпром. Протягом трьох тижнів більшовицькі війська окупували й Правобережжя.

В умовах більшовицького наступу життєво важливим для УНР було укладення миру з центральними державами: Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією. Ще в грудні 1917 р. Радянська Росія, перебуваючи в критичному стані, почала переговори про перемир'я з Німеччиною. 1 січня 1918 р. до Бреста прибула українська делегація, яку очолював В.Голубович. До неї входили М. Л кубинський, М.Полоз, О.Севрюк, М. Левитський та економічний радник делегації С.Остапенко. Це були молоді українські патріоти, на жаль, далекі від дипломатичної діяльності.

36. Зовнішньополітичні плани ЦР та їхня реалізація. Переговори в Бресті і укладення мирного договору з країнами Четверного блоку.

Захоплення більшовиками влади у Петрограді дало новий поштовх для переформатування міждержавних відносин як на постімперському просторі, так і в регіоні. Зважаючи на низку геополітичних чинників, Центральна Рада знову стала перед вибором власних зовнішньополітичних пріоритетів. Незавершеність війни, нерозв'язаність низки проблем українського державотворепня, ворожість сусідніх державно-політичних утворень до української державності спонукало керівництво Ради до пошуку шляхів виходу зі ситуації.

Щодо Раднаркому, то тут вибухнула війна з Радянською Росією. Щоправда, напередодні Росія формально визнала УНР, задекларувала свою прихильність до ідеї федерації, проголосивши право націй на самовизначення аж до відокремлення. Раднарком навіть збирався урочисто передати Україні козацькі клейноди, які зберігалися в московських церквах та музеях. Водночас для більшовицької Росії українське вугілля, хліб, корисні копалини та Чорне море з його розвиненими портами і флотом були не менш життєво необхідними, аніж учорашнім союзникам Росії. Про важливість українського чинника неодноразово зазначав у своїх виступах та працях керівник російських більшовиків В. Ульянов (Ленін). Тому, незважаючи на свою "підтримку" України, наприкінці 1917 р. Раднарком надіслав Центральній Раді ультиматум. Його спричинили також роззброєння в Україні Центральною Радою більшовицьких воєнізованих загонів і пропуск козаків на Дон, де точилася запекла боротьба більшовиків з антибільшовицькими формуваннями очолюваних генералом Каледіним. У разі продовження такої політики Росія погрожувала війною. Відстоюючи національні інтереси України, Генеральний Секретаріат відхилив російський ультиматум, при цьому припинивши постачання та вивезення хліба до Росії й ухвалив рішення про запровадження українських паперових грошей. Таким чином, Україна виявилась на межі війни з радянською Росією.

Зайвим підтвердженням агресивних планів щодо України збоку більшовиків можна розглядати спробу державного перевороту, спровоковану більшовицькими групами у Харкові. Після провалу більшовиків на Всеукраїнському національному конгресі у Києві, де вони залишилися у меншості, 12 грудня 1917 р. у Харкові було проголошено створення Української Народної Республіки (щоправда, радянської). Намагаючись таким чином заплутати українців та навколишній світ, більшовики почали рішучий наступ на український уряд зсередини не гребуючи наданням військової допомоги "дружньому Харківському уряду".

Прагнучи до реалізації своїх геополітичних інтересів, 21— 23 грудня у Лондоні французький і англійський уряди провели з ініціативи останнього зустріч (конференцію), на якій було порушено питання про збереження Східного фронту. Це означало, фактично, розгляд проблем, дотичних до України, як у територіальному, так і у державно-політичному аспектах. Конференція прийняла таємну військову конвенцію між Англією та Францією стосовно спільних дій на Півдні Росії. За умовами конвенції, Південь Росії був поділений на сфери впливу: англійську (Дон, Кавказ, Закавказзя, Курдистан) і французьку (Україна, Крим, Бессарабія). На перший погляд, поділ виявився досить умовним, оскільки на території України діяли як французькі сили, так і частини Великої Британії, а також інших союзників. Тому говорити про французький характер зони, до якої ввійшла Україна, немає підстав. Такий поділ був зумовлений суто економічними чинниками. Адже в економіці України в структурі іноземного капіталу чільне місце незаперечно посідав франко-бельгійський капітал (84,1 %), тоді як британський — 5,3 %, франко-німецький — 7,2 %.

Характеризуючи процес становлення відносин між Україною та державами Антанти, керівник зовнішньополітичного відомства УНР О. Шульгин писав: "Усе наше знайомство зі союзниками Росії можна поділити на три періоди: перший — напівофіційний, напівприватний; другий — офіційний; третій — період офіційних дипломатичних відносин. Увесь час у цих зносинах вели французи, але потроху з'являлись англійці, американці, італійці, румуни та серби".

Найбільш іптенсивними ці відносини стають після прийняття Центральною Радою 20 листопада Третього Універсалу, який започаткував етап відокремлення України в самостійну державу.

За свідченням О. Шульгина, наприкінці листопада його відвідали голова військової місії при ставці Південно-Західно- го фронту Ж. Табуї зі своїми офіцерами та майором англійської служби Дж. К. Л. Фіцвільямсом. Прибулі заявили: "Союзники з симпатією ставляться до культурного і політичного відродження України. Розуміючи складність умов, у яких йде будівництво нової республіки, союзні уряди пропонують свою допомогу і запитують, що потрібно Україні і чим вони можуть бути корисними. Через якийсь час все це було викладено письмово у формі вербальної ноти".

Однак відповіді на свої пропозиції держави Антанти не отримали. Натомість була висунута попередня вимога про визнання належним чином державності України та призначення своїх представників при її уряді, на що офіційний Париж і Лондон відреагували позитивно. До Києва прибули їхні представники: у другій половині грудня — французький генерал Ж. Табуї, а дещо пізніше — повірений у справах Великої Британії П. Багге. Париж і Лондон надіслали ноти на адресу Центральної Ради про визнання України та призначення своїх представників при уряді УНР. Вручення ноти, в якій французький уряд визнав Україну, відбулось 4 січня 1918 р. Наступного дня Франція поінформувала інші держави про свій крок. Згодом аналогічно вчинив уряд Великої Британії: П. Багге 6 січня 1918 р. вручив В. Винниченку вірчі грамоти.

Визнання незалежності України було важливим актом з боку Великої Британії і Франції, визнанням законних прав українського народу на власну державу. Водночас цей акт не був офіційним визнанням України юридично (де-юре), а лише фактично (де-факто). Це підтверджує документ Форін Офісу, датований 6 квітня 1918 р.: "Уряд Його Величності і Французький уряд домовились 6 січня 1918 р. надати формальне визнання де-факто українському уряду і надіслали вказівки П. Багге по приїзді до Києва діяти лише після консультації з представниками Франції".

Як свідчать опубліковані матеріали МЗС Великої Британії, П. Багге, вивчивши ситуацію в Києві, погодився з Ж. Табуї утому, що: "з огляду на австрофільські тенденції більшості українського уряду, котрі можуть найближчим часом матеріалізуватись у сепаратний мир з центральними державами, унеможливлює тепер визнання уряду УНР".

Водночас із визнанням України Францією та Великою Британією спостерігається коливання зовнішньополітичного курсу українського уряду. З незрозумілих, на перший погляд, причин він почав переговори з Німеччиною і Австро-Угорщиною про укладання сепаратного мирного договору у Бресті. Приймаючи дипломатичних представників Антанти, Рада Міністрів УНР надсилає 10 січня 1918 р. ноту до урядів усіх держав. У цьому документі було викладено основні напрями зовнішньої політики УНР і задекларовані такі вимоги щодо проголошення миру:

Політика УНР буде спрямована на завершення війни та примирення всіх воюючих держав.

Мир має бути справедливим і забезпечити всім народам, великим і малим, однакові права у виявленні права на самовизначення.

Законний уряд України все ще утримує єдиний фронт власними силами і представляє Україну на міжнародній арені, а тому має бути запрошеним і брати участь у всіх міжнародних форумах і мирних конференціях. .

У цій же ноті було задекларовано неприйняття Раднаркому як загальноросїйського уряду та легітимності його рішень для вільних республік. В одному з пунктів ноти уряд УНР залишив можливість утворення нової федеративної Російської Республіки, але це було неможливо, власні інтереси мають представляти самі республіки.

Водночас Україна продовжувала вести активні мирні переговори з Німеччиною і Австро-Угорщиною, що всіляко заохочував Берлін, щоб ліквідувати Східний фронт і розв'язати питання про забезпечення продуктами та іншими матеріалами.

Уряди держав Антанти 24 грудня 1917 р. були поінформовані нотою міністра закордонних справ України про участь у мирних переговорах у Бресті. Ця нота отримала належні увагу й оцінку британського посольства у Петрограді. Заклики українського уряду до укладання загального миру були ідентифіковані з більшовицькими.

Тим часом до Ясс, де перебувало командування об'єднаних союзних військ Півдня Росії, було відправлено українську делегацію, до якої увійшли, зокрема, А. Галіп та Є. Голіцин- ський. 18 січня 1918 р. вони провели зустріч із представниками Франції, Великої Британії, США та Італії. На закиди європейців щодо причин ведення переговорів у Брест-Литовську українські представники заявили: "Не маючи армії, будучи неспроможною продовжувати війну, Україна змушена вести мирпі переговори. Вимоги миру поширені серед українського населення, тому уряд Ради (Центральної — О.К.) не міг би протистояти цьому, особливо, якщо більшовики укладуть мир з Австро-Угорщиною і Німеччиною...".

До урядів держав Антанти було висунуто ще декілька вимог, а саме:

Визнання незалежності України та призначення своїх представників (Україна вже була формально визнана на той час — О.К.).

Фінансова підтримка українського уряду.

Можлива підтримка Антантою промисловості України.

Вислухавши вимоги української делегації, союзники висунули низку вимог, виконання яких могло наблизити офіційне визнання та надання допомоги Україні:

Україна має запевнити їх у тому, що навіть якщо вона й не робитиме фінансових видатків на війну, однак не укладатиме сепаратного миру.

Український уряд має зрозуміти, що він тоді вступив у відносини з нашим ворогом.

Влада має бути організована за сприяння військової місії союзників, збройних сил, які могли б не лише гарантувати порядок усередині країни, а й представляти її незалежною від атак із-поза її меж.

Український уряд має налагодити взаємозв'язки з іншими автономними урядами.

Український уряд має полегшити постачання Румунії та забезпечити регулярне залізничне сполучення.

Французький представник додав, що він уповноважений визнати незалежність України та готовий зробити це негайно після відповіді української сторони, яка задовольнить його. Такої відповіді не було. Обізнаність українського уряду з цими вимогами підтверджують і українські джерела. Однак він продовжував вести переговори з Німеччиною, відкинувши можливість отримати фінансову, військову допомогу та й, врешті, офіційне визнання України.

Успішний перебіг переговорів у Брест-Литовську зумовив досить оптимістичний настрій міністра міжнародних справ України О. Шульгина. Висловлюючи сподівання на добрий мир, О. Шульгин закликав українських громадян обороняти чинний лад; підтримувати уряд і боротися проти ворожих сил. Як бачимо, ведення Україною переговорів у Брест-Литовську з Центральними державами не було таємницею для дипломатів Антанти. Можна також пояснити наполегливість представників Антанти у відверненні українського уряду від укладення сепаратного миру з Німеччиною ціною надання Україні фінан- сово-економічної та військової допомоги аж до її офіційного визнання (де-юре). Водночас, як згадував відомий український політичний діяч, згодом гетьман України, Павло Скоропадський, проголошення самостійності УНР 24 січня "дуже не сподобалося французам. Вони мені тоді говорили, що ніколи самостійна Україна не буде визнана'1.

Прагнучи припинення війни та встановлення рівноправного миру, Центральна Рада, репрезентуючи Україну, змушена була проголосити її незалежність, щоб вона виступила як суб'єкт міжнародних відносин. Мотивуючи необхідність такого кроку, голова Центральної Ради наголошує: "...для здійснення (укладання) миру та захисту нашого краю від нападників, наше правительство мусить мати повну свободу діяльності, яку може дати тільки державна незалежність нашої республіки. Сильний тільки той, хто стоїть одинцем, — каже відома, глибоко справедлива, незважаючи на свою дивовижність, фраза славного скандінавського психолога...". "У люту небезпечну хвилину, яку переживаємо ми, т- продовжує Гру шевський, — це правильний крок. Потрібно відкинути ілюзії, мовби-то ми можемо на когось опертись, мовби-то хтось стоїть за нами — якийсь "єдиний фронт", якась солідарність народів і країв бувшої російської держави", коли в дійсності нічого такого немає, а властиво навпаки — останки і пережитки тих колишніх зв'язків тільки гальмують, дезорганізують наші зусилля".

Отже, було зроблено крок до узаконення розриву зв'язків із колишньою Російською імперією та відкрито шлях до співпраці не лише зі союзниками Росії, а й з її суперниками — державами Четверного союзу, до чого Україну штовхнув розвиток подій. Позитивним моментом стало проголошення самостійного розвитку та переміщення акценту з федералістичногб* на державницький принцип.

Наскільки наполегливими були кроки Антанти відвернути УНР від укладення сепаратного миру, настільки Німеччина прагнула до його підписання. Участь делегації Центральної Ради у мирних переговорах у Бресті була для Берліна просто життєвою потребою не лише з огляду на природний інтерес до України, а й щоб використати її як аргумент проти агітаційної діяльності російської радянської делегації. Представники політичної верхівки держав австро-німецького блоку вбачали в Україні не лише партнера, а й засіб, за допомогою якого можна здійснювати тиск на більшовиків у питанні щодо швидкого укладання миру. Декларуючи підтримку прагнень до самостійності українців, вони влучно визначили основний чинник, який змусив уряд України так рішуче змінити напрям зовнішньополітичної активності держави. Переговорний процес у Бресті закінчився 9 лютого 1918 р., внаслідок якого було укладено договір між УНР та державами Четверного союзу. Спричинене історичним розвитком підписання Брестського миру між Україною, Радянською Росією та державами Четверного союзу призвело до зміни міжнародної ситуації у контексті здійснення планів російських політичних партій, які в багатьох позиціях були добре зрозумілі та співзвучні з програмами повоєнного устрою світу правлячих кіл Лондона, Парижа і Вашингтона.

Мирний договір був підписаний між країнами Четверного союзу — Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною, з одного боку, і Українською Народною Республікою, з іншого, — 9 лютого 1918 p., ледь чи не на місяць раніше, ніж це зробила Радянська Росія, — 3 березня 1918 р. Причому партнери по переговорах нізащо не погоджувалися підписувати мир, якщо на момент його укладення Київ не належатиме Центральній Раді. Українські делегати встигли це зробити в ніч з 8 на 9 лютого, коли Мала Рада та міністри вже залишали столицю.

Мирна угода складалася з 11 статей. За умовами договору визнавалася самостійність УНР; визначалися її кордони; встановлювався порядок евакуації з України війсіЛс держав Антанти; встановлювалися дипломатичні відносини України з державами Четверного союзу; декларувалася відмова сторін договору від контрибуцій; врегульовувалися проблеми військовополонених; визначалися обсяги постачання з України сировини та продовольства; регулювалися правові відносини між сторонами; обумовлювалась цілісність статей договору; стверджувалася автентичність усіх текстів угоди.

За умовами мирного договору кордони між УНР та Австро- Угорщиною визначалися за довоєнними кордонами Росії з Австро-Угорщиною. Кордон з Польщею, мав бути встановлений змішаною комісією "на основі етнографічних відносин і бажань людності", — ось таке нечітке формулювання. Вплив декларацій Радянської Росії спричинив і те, що сторони відмовилися від покриття взаємних військових затрат і контрибуцій. Була в договорі й така досить загальна теза — про взаємне постачання промислових і продовольчих "лишків". Ця теза була розгорнута й конкретизована аж 23 квітня, коли німецьке й австрійське керівництва вже відчули можливість диктувати умови. 10 вересня того ж року угода була пролонгована. Для України таке формулювання означало насправді постачання Німеччині й Австрії протягом чотирьох місяців, по 31 липня, 60 млн пудів хліба (приблизно 1 млн т), 400 млн яєць, 2,76 млн пудів худоби живою вагою, 37,5 млн пудів залізної руди тощо.

Під час підписання договору було укладено додатково таємну, угоду про поділ Галичини на українську й польську та об'єднання української частини Галичини з Буковиною в один коронний край. Це було доволі важким для Австро-Угорщини кроком, але бажання німецького керівництва до укладення миру переважили її геополітичні інтереси. Однак доволі швидко трапився витік інформації, що призвело до розірвання цієї умови. Зрозуміло, що це завдало потім непоправної шкоди боротьбі за соборність України. За умовами Брестського договору, Україні з боку держав Четверного союзу надавалася суттєва позика в сумі 1 млрд карбованців.

Загалом позитивно оцінюючи укладений мир, В. Винничен- ко висловив жаль щодо його наслідків: "Мир цей був би дуже корисним для української держави й для її уряду,., коли б при цьому була одна умова, а саме: коли б цей мир явився не результатом сприятливих обставин, а наслідком нашої сили і волі, коли б ми тою силою самі могли реалізувати, охоронити й затвердити за собою всі наслідки миру. При такій умові це дійсно був би корисний мир... Коли без чужої сили реалізацію того миру не можна було сподіватися — то весь мир уже набирав іншого характеру, він весь був у руках тої сили, яка мала переводити його в життя".

Не заперечуючи необхідності укладання миру, негативні наслідки Бреста передбачав О. Шульгин: "Всі були згідні в тому, що не можна допустити, щоб совєтські представники говорили в нашому імені. Що б там не було, але принаймні треба було бути присутніми у Бресті". Водночас О. Шульгин підтримував постійний зв'язок із делегацією, наполягаючи на утриманні її незалежності як від Росії, так і від держав Четверного союзу. Його особливо непокоїло, що участь української делегації у переговорах перекреслювали успіхи молодої української дипломатії у стосунках із Антантою. Такої самої думки був і Д. Дорошенко. Загалом ставлення О. Шульгина до факту укладання Брестського миру підтверджує його відставка з посади міністра закордонних справ та відмова від пропозиції ввійти в уряд В. Голубовича та Ф. Лизогуба.

Дискусійним у науковій літературі залишається питання так званої військової допомоги Німеччини, початок якої збігся хронологічно з укладенням Брестського договору. Як засвідчують архівні матеріали, переговори про надання військової допомоги УНР з боку держав Австро-німецького блоку розпочалися відразу після укладення договору, саме тоді, коли стало відомо про залишення Українською Центральною Радою Києва під ударами радянського агресора. Тому твердження про умову воєнної окупації Німеччиною України є сумнівним. Водночас, у процесі переговорів українська сторона вимагала направити до України частини, сформовані в Австрії з Військовополонених українців і січових стрільців чисельністю близько ЗО тис. осіб. Натомість Австро-Угорщина та Німеччина ввели майже 500-тисячну власпу армію. Більшість Волині та Київщини окупували німецькі війська, а південну Україну —* австрійські.

Інтервенція німецьких військ на Україїгу після підписання Брестського миру було також радше вимушспим, ніж бажаним кроком. Аналіз мемуарів безпосередніх учаспиків переговорного процесу між Україпою та Чстверпим союзом свідчить про вимушений характер звернення до Німеччини щодо надання воєнної допомоги. Згадуючи про свою зустріч у потязі з М. Гру- шевським між Сарнами і Житомиром, у час, коли до Україпи просувались німецькі війська, учасник Брестських переговорів О. Севрюк писав: "Ми були удвох, і професор М. Грушевський плакав. Вступ німців па Україну був драмою і його особистого життя". Негативну оціпку давав договору й С. Петлюра. Акцентуючи па тому, що Брест зіпсував стосунки УІІР з Антантою, він у листі до Аптоновича писав: "Ми потерпіли велику невдачу... головно через нашу ізольованість од світу і ту блокаду, в яку кинула нас Антанта.

Отже, Брестський мир виявився успіхом для молодої української дипломатії, одпим із перших кроків па шляху до припинення війни. Говорячи про зовнішньополітичні альтернативи Центральної Ради, варто констатувати, що переговори та підписання договору українська сторона розглядала як засіб до припинення війни, як один зі шляхів утвердження української державності. Об'єктивні чинники зовнішньополітичного характеру спричинили підписання договору, а питання про падання військової допомоги було наслідком збігу обставин і не входило до умов мирного договору.

Доволі цікавою була оцінка укладеного договору політиками країн Антанти. Оцінюючи підписаний договір одразу після отримання новин з Брест-Литовська, один із працівників британського Форін Офісу висловився так: "Нічого не змінилось в Росії з учорашнього дня, окрім доданого клаптика паперу, що став поворотним моментом і відкрив нові горизонти для підступної дипломатії. Німеччина, проваливши намір укладення миру з російською революцією, уклала її лише з частиною і використає її як армію проти більшовиків. Перші формування були треновані німцями на помор'ї Росії. Для підтримки України Австрія відправлятиме рекрутованих у Галичині стрільців. Ця політика зваблюватиме до завершення розчленування Росії. Це розчленування є можливим без розпаду Австрії''. Змінивши орієнтацію на Німеччину, Центральна Рада намагалась послабити свої стосунки з Антантою. Інакше не можна пояснити конфлікт між українським урядом та представниками Бельгії, Франції й Англії. Щодо громадян цих країн, особливо офіцерів, було вжито заходів після заборони їхнього перебування на території України. Зрозуміло, що це обурило уряди цих країн і укріплювало їхню думку про більшовицький характер Центральної Ради.

Прагнучи якось залагодити цей конфлікт, державний секретар закордонних справ О. Шульгин принаймні двічі (збереглось два документи — О. К.) надсилав роз'яснення британському консулу в Києві: "Ми маємо честь повідомити Вас, — зазначалося у телеграмі від 10 січня 1918 р., — що, відповідно до статті 1, пункт В, особи, що мають офіційний статус, не є об'єктом видворення з Києва". Згодом до британського консульства надійшла телеграма О. Шульгина від 15 січня про те, що "Містер Віндавський, містер Фішенбрудер, містер Бішоп, маючи офіційний статус, не були об'єктами розпорядження покинути Київ". Безумовно, що навіть ці роз'яснення не надавали авторитету урядові України, який, отримавши визнання своєї державності, одразу пішов на конфлікт з державами Антанти, котрі ще вчора були союзниками.

Вийшовши зі складу кабінету, О. Шульгин напише: "Два акти з діяльності за останній час схвилювали мене... Перше — це розпорядження міністерства внутрішніх справ про заборону деяким чужоземним громадянам, а саме офіцерам Франції, Англії, Бельгії перебувати на території України. Друге — лист - відповідь міністерства закордонних справ представникові інтересів Франції і Англії — іспанському консулові Василіаді (з приводу відсутності урочистого визнання УНР з боку Англії та Франції— О.К.)... Дійсно не відбулось урочистого акту визнання Республіки з боку зазначених держав. Але чи є це доказ, що ці держави не визнали нашої республіки... Встановлення дипломатичних зносин з іншою державою є вже акт її визнання... Англія та Франція визнали УНР і це акт надзвичайної історичної ваги".

Засудивши акції уряду В. Голубовича, О. Шульгин водночас висловив захоплення щодо визнання України, жодним словом не обмовившись про зміну в орієнтаціях України.

Будучи прибічником повноцінних стосунків УНР з усіма державами, концепція О. Шульгина ґрунтувалась не лише на бажанні будь-якою ціною здобути визнання Антанти чи Четверного союзу, а й на прагненні загального примирення у Європі за безперечною участю України. Однак нестійке внутрішньополітичне становище в державі зумовлювало й нестабільність у зовнішній політиці. Це ще раз підтверджує факт, що тгід час ведення переговорів відбулась зустріч Ж. Табуї з В. Винниченком, під час якої французький представник запевнив голову уряду України у готовності Франції повністю визнати державність України, а представник при командуванні Антанти, котре розташоване в Яссах, Сент-Оляр, крім цього, пов'язував визнання з виділенням для України 800 млн рублів золотом і наданням технічної та військової допомоги. У винагороду за підтримку Східного фронту, Україні обіцяли 50 тис. чеських військовослужбовців підкріплення. Українські дипломати в Яссах, І. Коростовець та А. Галіп, рекомендували урядові підтримати фронт і утворити спільну з Антантою армію.

Однак західну допомогу було відкинуто ще до підписання Брестського договору. Уряд УНР продовжував переговори з Німеччиною і державами Четверного союзу про укладення миру, а отже, йшлось про фактичний розрив з Антантою. Він не міг не розуміти цього.

Очевидно й те, що, підписуючи мир з Німеччиною, українські політики сподівались на вихід України з війни без негативних наслідків. Адже міністр закордонних справ Української Народної Республіки О. Шульгин наголошував на необхідності дотримуватись нейтралітету у відносинах з державами різних військово-політичних блоків: "Треба входити в міжнародний концерн держав. Великі держави світу, а за ними і багато менших, поділились на дві комбінації: Антанти і Четверного союзу. Нам, як державі молодій, не слід входити ні в той, ні в інший склад держав. Повний нейтралітет — ось наш національний інтерес. В нашому існуванні і побуті можуть бути зацікавлені як одна, так і друга сторона. На цьому ми можемо виграти і здобути свою незалежність фактично".

Отже, питання самовизначення України, як державно - політичного утворення, трансформувалося з ідеї автономії в оновленій Російській Федеративній Республіці на вимогу відокремити Україну в самостійну державу.

Ідея самостійності України формувалась під впливом внутрішньо - та зовнішньополітичного чинників. Утворення на території Російської імперії національних органів управління актуалізувало проблему самовизначення національно - політичних утворень. Українські політичні кола шукали шляхів зближення з іншими державами, щоб гарантувати безпеку держави та знайти союзників в обороні України від більшовицьких армій, які провадили окупаційну політику стосовно останньої.

Центральна Рада дедалі більше втрачала свої вплив та авторитет, бо більшість населення України (селянство) грабували німецько-австрійські війська. Звичайно, Центральна Рада швидко зрозуміла свою помилку щодо дозволу на окупацію території України австро-німецькими військами. Але не маючи реальної сили, могла лише декларувати своє невдоволення. Німецька сторона небезпідставпо вважала себе ошуканою, оскільки доволі швидко стала зрозуміла неспроможність Центральної Ради виконувати свої зобов'язання про постачання Німеччині й Австрії "лишків" продовольства. Більше того, командування окупаційних сил вирішили діяти на власний розсуд. Уже 6 квітня Головнокомандувач німецькими військами фельдмаршал Айхгорн видав наказ про обов'язковість засіву селянами всієї землі, а згодом — наказ про введення військово-польових судів для українців, а завершилася серія таких заходів роззброєнням чи не єдиної української дивізії Центральної Ради — "синьожупанників". І хоча Центральна Рада робила спроби заперечити накази Айхгорна про обов'язковий засів усіх полів, вони виявились малоефективними. Центральна Рада спромоглася доручити: "1) Міністрові земельних справ оповістити всю людність України, про втрату сили наказу фельдмаршала Айхгорна; 2) Міністру закордонних справ Скласти протест проти наказу фельдмаршала Айхгорна, як і проти всякого дотеперішнього самовільного втручання німецько-ав- стро-угорських військових властей у соціально-політичні відносини на Україні; 3) Голові Ради Народних Міністрів зробити відповідну заяву-ноту берлінському урядові в справі цього наказу". Це фактично поодинокі протести Центральної Ради, сили якої невпинно танули. Передчуття близького фінішу прискорили прийняття важливих державних документів: на останньому засіданні, 29 квітня, було ухвалено конституцію УНР, змінено земельний закон і обрано М. Гру шевського президентом УНР.

Однак цей рішучий крок виявився запізнілим. Того ж дня гетьманом України з виконанням певних формальностей став великий український поміщик, колишній царський генерал — Павло Скоропадський. В Україні розпочався інший період її політичного та соціального розвитку. Закономірною стала зміна зовнішньополітичних пріоритетів України та їхнє практичне втілення.

Оцінюючи зовнішньополітичну діяльність урядів Української Центральної Ради, можна виділити такі тенденції:

Становлення зовнішньополітичних відносин України з іншими державами пройшов неофіційний, напівофіційний та офіційний періоди існування.

Розвиток британо-українських і фраико-українських відносин 1917— початку 1918 р. свідчить про відсутність у зовнішньополітичній доктрині Великої Британії та Франції чіткої позиції стосовно "українського питання". Самі українські політики не бачили у цих відносинах стратегічної мети, а орієнтувалися па ідею автономії та нейтралітету.

Небажання урядових кіл держав Антанти офіційно визнати уряд УНР пояснюється, з одного боку, нестабільним становищем усередині держави, а з іншого — відсутністю чітко сформульованої та вираженої зовнішньополітичної стратегії України. Водночас ведення різносторонньої дипломатії урядом УНР спричинило ворожість Антанти до намагань укласти Брестський мир.

Зовнішньополітичні альтернативи Української Центральної Ради визначалися низкою чинників міжнародного характеру. У цей період спостерігається зародження ідеї різновекторної дипломатії, яку уряд УНР прагнув спрямувати на досягнення загального миру та захисту своєї держави від агресії більшовицького режиму. Ця ідея втілилась в. укладенні Україною Брестського мирного договору з державами Четверного союзу.

37. 4 Універсал і його історичне значення.

Надзвичайних труднощів на початку століття зазнав український народ при спробі створення власної держави. Узгоджені дії російських радянських військ та місцевих більшовиків поставили національно-демократичну революцію перед загрозою поразки. Ситуацію ускладнювало існування на території УНР двох урядів, які однаково наполегливо заявляли про те, що вони українські та робітничо-селянські. Поряд з війною декретів між ними продовжувалась силова боротьба. Ініціатива при спробах роззброїти противника у військових операціях належала харківському уряду, і тому контрольована ним територія розширювалась. Коли війська Антонова-Овсієнка, який очолював наступ, наближались до міст, більшовицькі осередки на промислових підприємствах активізовувалися і нерідко, використовуючи червоногвардійські загони, піднімали збройні повстання. Хоча тривалий час у середовищі української інтелігенції переважали автономістсько-федералістські погляди, надії на російську демократію, проте ситуація, що склалася, змусила керівництво Центральної Ради позбутися ілюзій щодо перетворення Росії на демократичну федеративну республіку. Байдужість багатьох до долі української державності, яка проявлялась під час наступу російських радянських військ, свідчила про слабкість національного руху і неспроможність керівництва повести за собою мільйонні маси населення. Більшовики Росії під федералістськими гаслами намагались здійснити свої імперські наміри. Ця істина поступово ставала очевидною дедалі більшому колу українських політиків. Формальне відокремлення від режиму більшовицької диктатури ставало першорядним завданням. До цього додавалась необхідність проводити самостійні мирні переговори з Німеччиною та її союзниками. Зважаючи на ці обставини, а особливо на наступ більшовицьких військ на Київ, закритим засіданням Малої Ради, яке почалося 9 (22) січня 1918 року, було затверджено IV Універсал. Його текст було розроблено на основі проектів М. Гру-шевського, Б. Винниченка, М. Шаповала. У ніч на 12 (25) січня М. Грушевський оголосив IV Універсал. У ньому говорилося: "Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу. 30 всіма сусідніми державами, як то: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки, — власть у ній буде належати тільки народові України..." Проголошувалось також, що влада в Україні належатиме тільки її народові, від імені якого виступатимуть Українські Установчі Збори. До їх зібрання мала правити Українська Центральна Рада та її виконавчий орган, який отримав назву Рада Народних Міністрів. Одним з найголовніших завдань, які потребували вирішення в найближчий час і знайшли своє відображення в Універсалі, було укладення миру з Німеччиною та її союзниками. Для цього в Брест була відправлена мирна делегація. У день проголошення IV Універсалу Центральна Рада прийняла Закон про національно-територіальну автономію. Право на автономію автоматично визнавалося за трьома найбільшими національними групами — росіянами, євреями і поляками. Білоруси, німці, чехи, молдавани, татари, греки і болгари могли одержати це право за умови, якщо їхні петиції у цій справі зберуть щонайменше 10 тис. голосів. Мир із центральними державами і організація з їхньою допомогою оборони України стали реальним порятунком у ході війни з більшовиками. Лише проголошення незалежності могло вивести країну на шлях самостійної міжнародної політики. Цій меті служив IV Універсал Центральної Ради. Прийняття Універсалу стало визначною подією в житті українського народу. Тривалий шлях боротьби завершився логічним результатом: проголошенням незалежності. Хоча в той час не вдалося відстояти самостійну українську державу і добра нагода відродження і закріплення своєї державності зазнала краху, але ідея самостійної соборної України жила в умах кращих представників українського народу, надихала їх на боротьбу за незалежну Україну. Саме в цьому полягає головне історичне значення IV Універсалу Центральної Ради.

38. Останній період існування ЦР (березень – квітень 1918 року). Причини загибелі та історичне значення ЦР.

Переворот

29 квітня 1918 за підтримкою німецьких військ відбувся переворот, який проголосив генерала П.Скоропадського гетьманом Української Держави. Своєю грамотою гетьман Скоропадський розпустив УЦР і Малу Раду, а видані ними закони скасував.

За весь час існування УЦР її головою був М. Грушевський, а у 1918 р. його заступниками були С. Веселовський, М. Шраг, А. Ніковський, Ф. Крижанівський, секретарями М. Єреміїв, М. Чечель, А. Постоловський, Я. Левченко, Є. Онацький, Л. Чикаленко. За час УЦР діяли кількакратно змінені уряди під проводом В. Винниченка (28 червня 1917 р. — 30 січня 1918 р.) і В. Голубовича (30 січня 1918 р. — 29 квітня 1918 р.).

Засідання УЦР (Малої Ради) відбувалися у будинку Педагогічного Музею на ВеликоВолодимирській вулиці, а пленарні сесії УЦР у Троїцькому Народному Домі (театрі М. Садовського). Органом УЦР були «Вісті з Української Центральної Ради»; а уряду УНР «Вісник Генерального Секретаріату УНР» (виходив з листопада 1917 р.).

Склад

При кінці липня 1917 УЦР нараховувала формально 822 депутатів (за інформацією П.Христюка; за даними мандатної комісії VI Загальних зборів УЦР — 798, І.Нагаєвський називає цифру 848).

Члени УЦР належали до таких груп: Всеукраїнська Рада сільських депутатів — 212, Всеукраїнська Рада військових депутатів — 158 (лист), Всеукраїнська Рада робітничих депутатів — 100, представники неукраїнських рад робітничих і солдатських депутатів — 50, Української соціалістичної партії — 20, Російської соціалістичної партії — 40, Єврейської соціалістичної партії — 35, Польської соціалістичної партії — 15, представники від міст і губерній — 84, представники професійних, просвітніх, економічних і громадських організацій та інших меншостей (молдаван, німців, татар, білорусів) — 108. З цих 822 чоловік обрано Малу Раду в числі 58 чоловік, в якій національні меншості здобули 18 місць.

З ініціативи УЦР у Києві відбувся з 21 вересня по 28 вересня 1917 З'їзд народів Росії.

39. М.Грушевський на чолі ЦР.

Початок першої світової війни захопив родину Грушевських у Карпатах. Шлях

додому виявився складним і небезпечним: через Відень, де були давні знайомі

и друзі. Вони допомогли родині перебратися в Італію, яка на той час ще не

знала, на чиєму боці вона воюватиме. Звідти через Румунію повернулися

додому, в Київ. Та місцева влада зустріла історика холодно, і недовірою. На

підставі наклепницькогозвинувачення в «симпатіях до Австрії» його було

заарештовано і посаджено в Лук'янівську в'язницю. Щоправда, під тиском

масових протестів у Києві, Петрограді і навіть в Нью-Йорку власті зрештою

звільняють видатного вченого, але депортують разом з родиною до Симбірська.

Невдовзі Грушевським дозволяють переселитися до Казані. До 1916 року

професор викладає в Казансько-му університеті — цьому своєрідному притулку

багатьох опальних петербурзьких, московських та українських вчених-

дисидентів. Згодом родина одержує вид на жительство в Москві, але із

забороною відвідувати Україну під будь-яким приводом.

Лютнева революція 1917 року звільнила Грушевського з-під нагляду царської

охранки. Він негайно повертається в Україну і поринає в політичне життя. Ще

під час перебування видатного вченого в Москві його заочно обирають лідером

Товариства українських поступовців. Виконавчий орган Товариства дуже швидко

трансформується в Центральну раду, яка діє як громадська організація,

об’єднуючи навколо себе широке коло людей найрізноманітніших класових,

ідеологічних і політичних переконань. Досить несподівано для самих її

засновників — поміркованих ліберально-демократичних діячів Є. Чи-аленка, С.

Єфремова та Д. Дорошенка, соціал-демократів В. Винниченка та С. Петлюри,

членів сціалістично-революційної партії

М. Ковалевського, І. Аристенка, М. Шаповала та інших — Центральна рада

дістала широку підтримку не тільки серед країнства на материнській землі,

але й поза її межами, зокрема в українських громадах Москви, Петрограда та

інших міст, де проходили мітинги, масові маніфестації на підтримку ідеї

федералізму, якою від імені Ради виступив Грушевський.

Після багатьох десятиліть гноблення всього українського і перетворения

України на «Малоросію» найголовнішим для діячів Ради стало прагнення

досягти консолідаціі, єдності українського народу представнцків різних

політичних груп. Гольденвейзер пізніше у своїх спогадах підкреслював. що на

перших порах «мы смотрели на Раду как на чисто национальное объединение,

наподобие нашего «Совета объединенных еврейских организаций» и «Польского

исполнительного комитета». Роль Грушевського и полягала в тому, щоб на

основі консолідації слабких ще політично і організаційно національних сил

перетворити це громадське зібрання в орган конституційної влади в Україні.

Дуже швидко Рада перестала визнавати виконком Тимчасового уряду, що діяв у

Києві, і звернулася до Тимчасового уряду з декларацією про надання Україні

повної автономії.

Але спроби Грушевського порозумітися з Тимчасовим урядом, або якось дійти

згоди, успіху не мали. Повернувшись до Києва, на засіданні Центральної ради

він наполягає на негайному скликанні Всеук-раїнського національного

конгресу, який відбувся 5—7 квітня 1917 р. Грушевському належала величезна

роль у згуртуванні й консолідації 700 делегатів конгресу навколо ідеї

повної автономії України. Братання на з’зді представників різних

народностей України, політичних партій і соціальних верств, писав

Грушевський, давало надію на майбутнє будівництво нового автономного ладу в

Україні.

Через місяць, 18 травня 700 солдатських делегатів, що зібралися у Києві

від діючої армії, також обрали своїх представників до Центральної ради. Ще

місяць згодом близько 1000 делегатів Українського селянського з’їзду

наслідували їх приклад. Новообраний орган підтримали и делегати Робітничого

з’їзду. Усе це спричинилося до того, що Центральна рада почала вважати себе

не тільки представницьким органом відносно невеликої групи національно-

свідомих українців, а парламентом України.

Але тоді як Тимчасовий уряд постійно ухилявся від визнання де-факто

української автономії. Центральна рада гаяла час у безплідних дебатах про

межу повноважень, обходячи такі важливі проблеми, як вироблення

законодавства, забезпечення міст продовольством, проведення земельної

реформи створення національної армії.

З самого початку свого перебування на чолі Центральної ради Грушевський

зайняв позицію гострої критики екстремістських націоналістичних елементів,

послідовно і аргументовано проводив лінію на забезпечення української

автономії в межах федеративної республіки, що мала бути створена на руїнах

імперії Романових. У своїй промові перед 100 тисячами маніфестантів 1

квітня 1917 р. в м. Києві, а також в інших зверненнях він послідовно

проголошував, що масові виступи українців «не полишають ніякого сумніву

щодо тої політичної платформи, на якій об'єднуються всі активні елементи

української людності. Се старе наше домагання широкої національно-

територіальної автономії України в російській федеративній республіці, на

демократичних підвалинах, з міцним забезпеченням національних меншостей

нашої землі». Підтримуючи свого загальновизнаного всеукраїнського

політичного лідера на засадах авто-номії и федерації стояли майже всі

демократичні и ліберальні партії.

Спираючись на таку загальну підтримку українського населення, Грушевський

і його однодумці поклали фундаментальні принципи автономності й федералізму

в основу перших законодавчих актів Центральної ради, то були прийняті цими

своєрідними Установчими зборами України.

Перебуваючи на чолі Центральної ради майже від самого початку її

заснування і до розгону австро-німецькими окупантями, Грушевськнй, за

визнанням його сучасників, значно еволюціонував вліво. Він вважав, що

очолівши молоді сили соціалістів-революціонерів, серед котрих чимало було

його колишніх студентів, допоможе їм уникнути зайвого екстремізму. Така

його позиція викликала гостру критику з боку поступовців, колишніх друзів-

лібералів і відверто націоналістичних елементів.

Палкий прихильник свободи і рівності між народами, Грушевський з обурснням

відповідав на націоналістичні вихватки харківського юриста Міхновського.

В засіданнях «Малої ради» на рівних брали участь представники «меншостей»,

в тому числі від польських партій, єврейських, загальноросійських —

кадетів, меншовиків, більшовиків, військових організацій та ін. На

спеціально присвяченому проблемам національ-ного та соціального рівноправ'я

і представництва засіданні Центральної ради було заслухано доповіді

представників «меншин», виголошені національними мовами під бурхливі

оплески делегатів та гостей. Рівні права представників усіх народів, що

здавна мешкали на Україні, були гарантовані Другим універсалом Центральної

ради—3(16)липня 1917р.

За своїм складом Центральна рада аж ніяк не відповідала тому ярликові,

який згодом за нею було закріплено так званою марксистсько-ленінською

історіографією. В ніи були представники переважно міської інтелігенції, а

також напівінтелігенції — сільські вчителі, дрібне духовенство, чиновники,

земські службовці, молодші офіцери, вихідці з заможного селянства. Оскільки

українське населення переважало у сільській місцевості, тож і в Центральній

раді більшість належала вихідцям із украінського села.

Відповідаючи сподіванням насамперед українського селянства, 10(23) червня

1917 р. Центральна рада видала свій Перший Універсал, у якому

декларувалося: «Не одділяючись від усієі Росії, не розриваючи з державою

Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати

своїм життям».

Але, як відомо, Тимчасовий уряд не поспішав з передачею хоч якоїсь частини

влади Центральній раді. Лише після страшного провалу наступу вГаличині, щоб

якось підштовхнути українців до участі у чужій їм війні за інтереси

Антанти, Керенський змушений був визнати за Центральною радою право на

урядування в п'яти губерніях (Київській, Полтавській, Волинській,

Подільській та Чернігівській) ко-лишньої царської імперїї.

Напруження у відносинах між Центральною радою і центром особливо зросло

після більшовицького перевороту в Петрограді, тому що лідери українського і

національного руху на чолі з Грушевськйм не поділяли більшовицької

концепції соціалізму. Вони вважали головним творчим класом республіки

трудове селянство, а не переважно зрусифікований робітничий клас, прагнули

зберегти нейтралітет щодо перебігу подій у Росії.

Після проголошення Декретів ІІ Всеросійського з'їзду Рад Центральна рада,

втративши надію на скликання Установчих зборів прийняла Третій Універсал

7(20) листопада 1917 р., який проголосив утворення Української Народної

Республіки (УНР).

Було прийнято і цілий пакет соціальних програм - ліквідація власності на

поміщицькі та інші нетрудові доходи, передача ціх земель народу без

викупу, встановлення 8-годинного трудового дня, державного контролю

над виробництвом і т.п. Забезпечувалась свобода слова, друку, віри,

зібрань, страйків, недоторканість особи, помешкання, поширення прав

місцевого самоврядування, гарантії «розвитку всіх народностей на Україні

сущих» на основі національно-персональній автономії та інші демократичні

свободи.

Продекларувавши утворення УНР як складової частини Російської Республіки —

Федерації «рівних і вільних народів»,— Універсал встановлював суверенітет

УНР над землями, заселеними в більшості українцями: Київшиною, Волинню,

Чернігівщиною, Полтавшиною, Харківшиною, Таврією (без Криму). Остаточне

визначення кордонів УНР мало бути встановлене згідно волі народів суміжних

територій, де більшість населення становили українці. На жаль з прийняттям

Третього Універсалу Центральна рада явнозапізнилась.Він не повернув їй

підтримку дезорганізованих і розчарованих мас.

Контролювати хід подій Центральна рада вже не могла. Повстання у великих

містах, вторгнення більшовицьких збройних сил на Україну поставили питання

про само існування УНР.

Дні і тижні після падіння Тимчасового уряду були вирішальними для

Центральної ради. Гострі суперечки між більшовиками і націоналістами

завершилися тим. що більшовицькі делегати покинули Всеукраїнський з’їзд Рад

у Києві і 25грудня 1917 р. проголосили в Харкові Україну Республікою Рад.

Уряд новоутворенної радянської республіки беззастережно визнав над собою

владу Раднаркому. Натомість в Києві продовжувалися пошуки компромісу.

Націоналістам не вдалося взяти гору. Грущевський доклав усіх зусиль, щоб

консолідувати покинутий більшовиками парламент.

Проголошення Радянської влади в Петрограді, ультиматум, пред'явлений

Раднаркомом Центральній раді, що означав фактичний відхід більшовиків від

принципів федералізму і продовження імперської політики збереження «єдиної

і неділимої», поставили Грушевського і його прихильників перед неминучістю

історичного вибору. В таких умовах і народився Четвертий Універсал —

декларація незалежності України,— затверджений Малою радою і проголошений

24 січня 1918 року, але датований 9 (22) січня— днем, коли мали зібратися

Установчі збори.

Відстоюючи незалежність і повну державну самостійність України, Універсал

водночас відбив прагнення його авторів до соціалістичного вибору і в

кінцевому рахунку — до створення федерації соціалістичних республік усього

світу. Але це бачилось десь там, у далекій перспективі. Згодом у своїй

статті «Україна окремішна» Грушевський, розуміючи це і твердо стоячи на

грунті реалій кінця 1918 року, звертається до своїх сучасників, а може й до

нас сьогоднішніх: «Поки що ж перед нами велике і тяжке завдання соціального

і політичного будівництва на Україні». І перший іі Президент твердо

заповідав своїм нащадкам: «...всі, хто щиро приймає до серця інтереси

українського народу, повинні дбати про збереження українськоі окремішності

від сторонніх впливів і втручань».

Але сил для захисту суверенітету республіки у Центральної ради не було, а

ідея соціалістичного федералізму ставала все більше і більше ілюзорною;

стомлені війною, розгублені, політичнодезорієнтовані і введені в оману

селянські маси України фактично стояли осторонь тієї героїчної боротьби,

яку вела обеззброєна Центральна рада проти більшовицького наступу на

Україну.

Коли з Петрограду надійшов ультиматум, делегати Всеукраїнського з’їзду

Рад виявили майже монолітну твердість і прийняли ухвалу, що у відповідь на

погрозу війною УНР проголошує свій нейтралітет і готовність захищати свої

інтереси, якщо буде допущено пряме втручання в українські справи.

Водночас почався наступ Червоної армії та інших військових угрупувань, на

Київ. Сил у Центральної ради протистояти цьому наступові не було. 25 січня

(7 лютого) війська, депутати Центральної ради, уряд УНР залишили

зруйнований і палаючий Київ і відступили на Волинь.

40. В.Винниченко на чолі Генерального Секретаріату.

Генеральний секретаріат — виконавчий орган, уряд, сформований Українською Центральною Радою. 28 (15 червня) 1917 року Комітет УЦР на своєму засіданні ухвалив створення Генерального секретаріату і передав йому виконавчі функції. Перший склад Генерального секретаріату складався з 8 генеральних секретарів та генерального писаря. Очолював Генеральний секретаріат В. К. Винниченко.

Після повалення царизму в Росії в лютому 1917 р. в країні встановилося двовладдя: поряд з офіційним Тимчасовим урядом діяли Ради робітничих і солдатських депутатів. В Україні виникли громадські ради й комітети, які були місцевими органами Тимчасового уряду. 1 березня 1917 р. в Києві створено громадський комітет, до якого ввійшли представники практично всіх громадсько-політичних організацій, що діяли в місті. 4 березня постала Рада об'єднаних громадських організацій і відбувся 1-й Український національний конгрес, який передав політичну владу Центральній Раді. До її складу ввійшли провідні діячі Товариства українських поступовців, представники православного духовенства, українських соціал-демократичних, культурно-просвітницьких та інших організацій. Головою Центральної Ради став визнаний лідер національного відродження професор М. Грушевський. 6 квітня 1917 р. В Києві почав роботу 2-й Український національний конгрес, на якому був затверджений новий склад Центральної Ради на чолі з М. Грушевським. У травні 1917 р. відбувся 1-й з'їзд представників українізованих військових частин, який обрав Військовий Генеральний комітет на чолі з С. Петлюрою. 2-й військовий з'їзд (червень того ж року) запропонував Центральній Раді домогтися національної автономії України. Тоді ж у Києві відбувся 1-й селянський з'їзд, котрий також висловився за автономію України і обрав Раду селянських депутатів як складову частину Центральної Ради. Таким чином, Центральна Рада, виражаючи інтереси широких кіл українського суспільства, стала законним представницьким органом української демократії.

У травні 1917 р. відбулися переговори делегації ЦР із Тимчасовим урядом і Петроградською Радою щодо офіційного визнання автономії України у складі Росії. Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду як виразника волі українського народу і відмовив в українській автономії. Тоді 10 червня 1917 р. ЦР оприлюднила свій І Універсал, в якому проголошувалась автономія України, а Центральна Рада – найвищим органом держави. 15 червня було створено перший за кілька століть український уряд — Генеральний секретаріат — у складі восьми генеральних секретарів і генерального писаря.

Першими генеральними секретарями були:

В. Винниченко (ген. секр. внутрішніх справ)

Б. Мартос (ген. секр. земельних справ)

С. Петлюра (ген. секр. військових справ)

В. Садовський (ген. секр. судових справ)

І. Стешенко (ген. секр. освіти)

С. Єфремов (ген. секр. міжнаціональних справ)

М. Стасюк (ген. секр. продовольчих справ)

Х. Барановський (ген. секр. фінансів)

П. Христюк (ген. писар)

В.Винниченко, Б.Мартос, С.Петлюра, В.Садовський, І.Стешенко були членами Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії, С.Єфремов – соціал-федералістом, М.Стасюк – непартійним соціалістом (згодом – соціал-революціонер), Х.Барановський – позапартійним, П.Христюк – соціал-революціонером.

Першим документом, який визначав контури програми діяльності уряду, стала Декларація Генерального секретаріату, вперше оприлюднена В.Винниченком на пленарному засіданні УЦР 26 червня.

Хоч основні положення I Універсалу і Декларації Генерального Секретаріату передбачали встановлення в Україні лише автономно-федеративного устрою у складі Російської держави, вони викликали величезне занепокоєння у Петрограді.

Вже через кілька днів після створення Генерального Секретаріату до Києва прибула делегація Тимчасового уряду Росії у складі міністрів Керенського, Терещенка та Церетелі. За короткий час між ними, Грушевським, Винниченком та іншими членами Генерального секретаріату були проведені важкі, але інтенсивні переговори. Їх підсумками стали текст нового Універсалу УЦР і Декларація Тимчасового уряду про регламентування крайового управління в Україні. Обидва ці документи 3 липня були оголошені на засіданні УЦР.

У ході наступних переговорів у Петрограді українська делегація вимагала у Тимчасового уряду затвердження Статуту Генерального секретаріату, який був затверджений УЦР і названий "першою конституцією України". Переговори завершилися тим, що прем’єр-міністр Росії О.Керенський підписав «Інструкцію Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні», нормативно-правового акта, обов’язкового до виконання місцевими органами в Україні (замість Статуту Генерального секретаріату). Згідно з "Інструкцією", повноваження Генерального Секретаріату значно обмежувалися і поширювалися лише на Київську, Волинську, Полтавську, Подільську та частково Чернігівську губернії. Скорочувалась кількість секретарств (яка на той час досягла 14). З компетенції Генерального Секретаріату вилучалися військові, продовольчі та судові справи, шляхи сполучення, пошта і телеграф. Відповідно до "Інструкції", УЦР могла лише висувати кандидатів на посади генеральних секретарів, яких призначав Тимчасовий уряд.

Після бурхливих дебатів і погроз Винниченка залишити свою посаду 7 серпня УЦР затвердила «Інструкцію Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні».

Проте після численних конфліктів Винниченка з представниками УПСР 13 серпня Мала рада прийняла його відставку з посади голови Генерального Секретаріату. Формування ГС доручили соціалісту-федералісту Д.Дорошенку, який до цього працював на посаді головного комісара Тимчасового уряду Галичини і Буковини. 14 серпня Мала рада затвердила новий склад Генерального Секретаріату.

Але вже 18 серпня Д.Дорошенко зрікся керівництва Генеральним секретаріатом, після чого головувати в Генеральному Секретаріаті знову запропонували В.Винниченку. Тимчасовий уряд, попри своє негативне ставлення до В.Винниченка, 1 вересня був змушений затвердити склад Генерального Секретаріату на чолі з ним. Протягом жовтня-січня відбулися 63 засідання Генерального Секретаріату, на яких розглянуто понад 430 питань політичного, економічного, військового, дипломатичного характеру.

Жовтень 1917 р. – Тимчасовий уряд постановив припинити видачу Генеральному секретаріату коштів, притягти його членів до судової відповідальності за сепаратизм та участь у скликанні Всеукраїнських установчих зборів, а також викликати В.Винниченка для пояснення у цій справі. 21 жовтня (3 листопада) – на засіданні Генерального Секретаріату обговорювали питання про поїздку до Петрограда В.Винниченка, генеральних секретарів І.Стешенка й О.Зарубіна для переговорів з Тимчасовим урядом у справі політичного становища в Україні. Несподівану розв'язку цього питання створив більшовицький переворот у Петрограді 25 жовтня (7 листопада) 1917 р.

Після (25 жовтня (7 листопада) Генеральний Секретаріат розширив свою компетенцію на військові та продовольчі справи, шляхи сполучення, торгівлю та промисловість з призначенням відповідних Генеральних секретарів (тобто було відновлено дію Статуту Генерального секретаріату у повному обсязі). Генеральний Секретаріат видав звернення «До війська і громадян України» (всі війська і всі партії повинні визнати владу Генерального секретаріату УЦР і «всеціло підлягати його розпорядженням»). Впродовж короткого часу були прийняті ухвали про поширення влади Генерального Секретаріату на всі губернії України, припинення воєнних дій у Києві, розформування офіцерських і добровольчих загонів, реорганізації і демократизації штабу Київського військового округу тощо.

Генеральний Секретаріат діяв до 22 (9) січня 1918 р., коли (після проголошення IV Універсалу УЦР про незалежність УНР) був перейменований на Раду народних міністрів УНР.

41. Німецько – Австрійська окупація України. Причини встановлення гетьманської форми правління та її суть.

18 лютого 1918 р. німецькі війська перейшли у наступ. На київському напрямку діяли 23 дивізії. 24 лютого на одеському напрямку почали просуватися 10 австро-угорських дивізій. Разом із союзниками наступали війська Центральної Ради. Загальна чисельність сил вторгнення досягла 450 тис. чол. За підписаним 3 березня мирним договором радянська Росія втрачала територію колишньої імперії загальною площею близько мільйона квадратних кілометрів. Фінляндія та Україна оголошувалися самостійними державами. Раднарком зобов'язувався визнати мирний договір, укладений Центральною Радою з союзниками, і розпочати переговори з УНР. У ситуації, що склалася, Народний секретаріат розгубився. Дальший опір ставав явно безперспективним. Однак Раднарком дав вказівку організувати збройну відсіч інтервенції і пообіцяв таємну підтримку. Йому було важливо виграти час,, щоб вивезти найбільше матеріальних цінностей з України. До середині березня Народний секретаріат створив 5 армій. Та ці збройні формування являли собою армії лише за назвою: кожна налічувала набагато менше бійців, ніж стрілецька дивізія. Спроби мобілізувати місцеве населення виявилися марними. Серед 25 тис. бійців у 5 арміях переважали росіяни, поляки, чехи, німці, румуни, угорці, серби й навіть китайці (під час світової війни в Донбас було законтрактовано тисячі китайських робітників — кулі). Зважаючи на незначну чисельність збройних сил, Антонов-Овсієнко обрав єдино можливий стратегічний план: поєднання фронтових дій з партизанською боротьбою. 1 березня радянські війська змушені були залишити столицю України, а через тиждень до міста прибув уряд Центральної Ради. У середині березня союзники захопили південні міста. На початку квітня після жорстоких боїв червоногвардійці покинули Катеринослав і Харків. Оскільки російські війська брали участь у воєнних діях в Україні, німці захопили Білгород і готувалися зайняти Брянськ і Курськ. 4 травня на станції Коренево було підписано угоду про припинення воєнних дій на курському напрямку. Росія й Україна утворювали так звану «нейтральну зону» завширшки від 10 км і більше на ділянці від Рильська до Суджі. У дипломатичних документах проголошувалося, що метою союзників є відсіч більшовицькій агресії і відновлення в Україні законної влади — Центральної Ради. Фактично ж встановлювався звичайний окупаційний режим. Австро-Угорщина зайняла південно-західну Волинь, Подільську, Херсонську і Катеринославську губ., Німеччина — всі інші. Миколаїв, Маріуполь і Ростов-на-Дону мали змішані гарнізони. Централізоване управління залізницями і водним транспортом підлягало контролю німецького командування. Кам'яновугільна й залізорудна промисловість підпорядковувалася спільному контролю союзників. Найголовнішою функцією майже півмільйонної ворожої армії було забезпечення вивозу продовольства і сировини. Окупаційне командування застосовувало здебільшого не методи реквізиції, а купівлю-продаж. В обмін на свою продукцію Україна одержувала сільськогосподарські машини, вугілля тощо.

Повернення Української Центральної Ради у супроводі німецьких і австро-угорських військ населення сприйняло по-різному: переважно вороже або байдуже, оскільки значними були її прорахунки й хиби. Після вступу німецьких і австро-угорських військ в Україну влада УЦР ставала все більш обмеженою, формальною. В останні дні свого існування УЦР ухвалила проект Конституції УНР, обрала Президентом УНР М. Грушевського. Однак відсутність ефективно працюючого адміністративного апарату, широкої народної підтримки і деякі інші фактори призвели до занепаду Української Центральної Ради.

Окупанти переконалися, що для забезпечення визначених поставок продовольства УЦР не мала реальних можливостей. До того ж, утворена з козаків 1-го Українського корпусу та «Вільного козацтва» Українська народна громада, зважаючи на неможливість співпраці з Українською Центральною Радою, вирішила підтримати іншу владу у формі диктатури без народного представництва. За найкращу форму влади визнали гетьманат.

29квітня 1918 р. за погодженням з німецькою військовою адміністрацією Українська Центральна Рада була скинута, і гетьманом України на Всеукраїнському землеробському конгресі в Києві (майже 8 тис. делегатів) був проголошений генерал Павло Скоропадський. Замість Української Народної Республіки був проголошений гетьманат за назвою «Українська держава».

29 квітня в Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софіївському майдані відслужили урочистий молебень. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де гетьман заявляв, що «відкликнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Відповідно до цього документа, Українську Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та ЇХІІІХ товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».

До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані 29 квітня. У них були визначені головні напрями діяльності гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української держави замість Української Народної Республіки.

2. Причини і суть гетьманського перевороту. Основними причинами гетьманського перевороту були:

- криза соціальної політики УЦР і неприйнятність цієї політики поміщиками і промисловцями;

- втрата авторитету УЦР серед широких верств населення в умовах окупації;

-ослаблення УЦР розбіжностями між українськими партіями в самій Центральній Раді;

- зацікавленість окупаційної адміністрації у владі, спроможній виконати зобов'язання щодо постачання продовольства Німеччині та Австро-Угорщині.

Суть перевороту полягала у спробі шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну створити нову модель української держави, яка була б здатна зупинити радикалізацію, дезорганізацію та деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався б на приватній власності та дотриманні правових норм.

Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно із «Законами...», уся влада, зокрема законодавча, зосереджувалася у руках гетьмана. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю - авторитарний режим.

42. Внутрішня політика Гетьманату.

Гетьман сформував новий уряд - Раду міністрів - з помірно-консервативних чиновників, військових і суспільних діячів. Главою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб; міністром закордонних справ - Д. Дорошенко (член партії соціалістів-федералістів - єдиний соціаліст в уряді); міністром освіти - відомий український політик М. Василенко. Інші міністри були членами російських партій, в основному-партії кадетів.

Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат (почали діяти старости, земські урядники, професійні чиновники, поліція тощо). Однак зміцнення цього апарату русифікованими представниками старого чиновництва являли погрозу Українській державі.

У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годиний робочий день і встановлювався 12-годиний; відновився залізничний рух завдяки відновленню залізничних колій і мостів, ремонту локомотивів.

- Відповідно до головного пріоритету у внутрішній політиці - земельного питання - у липні 1918 р. був розроблений «Проект загальних основ земельної реформи», що викликав різкий протест більшості селян і невдоволення великих землевласників. У цілому ж можна констатувати відновлення в державі поміщицького землеволодіння.

Гетьманом Павлом Скоропадським була здійснена спроба створення національної армії, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Гетьман прагнув також відродити козацтво в Україні.

В Український державі була реформована банківська мережа, прийнятий збалансований державний бюджет, вжиті заходи для становлення української грошової системи.

При гетьманаті були обмежені демократичні права і свободи. Проводилася політика переслідувань більшовиків, представників інших лівих партій, :і також анархістів. Під жорстку цензуру потрапили газети, заборонялося проведення зборів, мітингів, маніфестацій.

Національно-культурна політика П. Скоропадського. Найважливішим досягненнями гетьманату характеризувалася національно-культурна політика. Новою владою були здійснені спроби українізації державного апарату і системи освіти:

- поряд із російськими гімназіями утворювалися українські, яких восени 1918 р. нараховувалося 150;

- був прийнятий закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України;

- відкрилися нові українські університети, перші з який - у Києві і Кам'янець-Подільському;

- у російськомовних університетах - Київському, Харківському, Одеському почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права.

24 листопада 1918 р. була відкрита Українська Академія наук, першими академіками якої стали відомі вчені Д. Багалій, А. Кримський, В. Вернадський, В. Косинський та ін. Президентом УАН був обраний В. Вернадський. В Українській державі були організовані Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний історичний музей, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса, Державний симфонічний оркестр, Українська державна капела тощо.

43. Зовнішня політика уряду Української гетьманської держави.

Зовнішня політика П. Скоропадського. Одним із головних завдань гетьманського уряду була боротьба за міжнародне визнання Української держави. Найважливішими напрямками зовнішньої політики були:

- союз із Німеччиною, з якою були встановлені дипломатичні відносини;

- встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами; у період гетьманату Україну визнали 30 країн, a 10 із них мали свої представництва в Києві; Україна мала своїх представників у 23 країнах;

- підписання мирного договору з радянською Росією (12 червня 1918 р.);

- дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалася анексувати (захопити) східногалицькі землі та Холмщину;

- було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню.

Але  Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимох» Росії, не визнала Гетьманську державу.

Підсумки перебування у влади П. Скоропадського. У цілому в Україні вдалося досягти стабілізації економіки, дати могутній імпульс розвитку української культури, досягла успіхів у зовнішній політиці.

Однак реставрація дореволюційних порядків на селі, однобічна орієнтація гетьманату на великих землевласників і буржуазію відштовхувати від нього селянство, національну інтелігенцію, робітників. Крім того, опора на німецьку військову адміністрацію не виправдала сподівань П. Скоропадського, тому що Німеччина програвала війну й на її території зріла революція.

Починаючи з літа 1918 р. опозиція режиму П. Скоропадського підсилилася. Очолив її Український національний союз, головою якого з 18 вересня 1918 р. став В. Винниченко. У боротьбі проти гетьманату українські соціалісти пішли навіть на укладання союзу з більшовиками. 14грудня 1918 р. П. Скоропадський відрікся від влади. Незабаром війська, що підтримували опозиційний гетьманату Український національний союз, увійшли до Києва.

44. причини розгортання та характер дій масових селянських виступів у 1918 році.

Повернення Центральної Ради в супроводі німецьких військ викли­кало в населення переважно вороже або байдуже ставлення до неї. Центральна Рада не мала реальної сили. Австро-німецькі окупанти відновлювали в Україні буржуазно-поміщицький лад. Вони переко­налися, що для забезпечення визначених поставок продовольства Центральна Рада не мала реальних можливостей. До того ж утворена з козаків 1-го Українського корпусу та Вільного козацтва Українська народна громада, зважаючи на неможливість співпраці з Центральною Радою, вирішила підтримати іншу владу у формі диктатури без народного представництва. Серед селян, які прагнули відродити козацький стан, мала вплив Українська демократично-хліборобська партія (заснована на Полтавщині у травні 1917 p.). У рішеннях з’їзду, що відбувся в березні 1918 р. у Лубнах, проголошувалися вимоги визнати принцип приватної власності як основу народного господарства і повернути власникам, включаючи поміщиків, конфісковані засоби виробництва. Серед “хліборобів” поширювалися настрої замінити владу Центральної Ради диктатурою сильної особи, обраної з-поміж військових. Найдоцільнішою, на їхній погляд, формою влади було гетьманство, а найкращою кандидатурою на роль гетьмана - почесний отаман Вільного козацтва України генерал П. Скоро­падський. Країна була напередодні перевороту.    Свою частку в підготовку перевороту внесло німецьке команду­вання: був оприлюднений наказ командуючого збройними силами Німеччини генерала Е. Людендорфа про запровадження в Україні німецьких військово-польових судів; було заарештовано двох міністрів Центральної Ради. Останнє засідання Центральної Ради відбуло­ся 29 квітня. На ньому без обговорення було затверджено розроб­лену підготовчою комісією Конституцію УНР, і 29 квітня 1918 р. М. Грушевський був проголошений Президентом УНР. Однак у Конституції УНР посади президента не передбачалося. Така суперечність, проте, вже не мала жодного значення. Цього ж дня в Києві відбувся Хліборобський конгрес, де були присутні 8 тис. делегатів. На ньому владу було передано гетьману П. Скоропадському (1873-1945). У ніч на 30 квітня 1918 р. прибічники гетьмана захопили державні установи. Переворот відбувся малою кров’ю: загинули три офіцери-гетьманці. У переповненому німецькими окупантами Києві стати на захист законного уряду ніхто не наважився. Центральна Рада була розпущена, М. Грушевський оселився на віллі “Виноградний сад” поблизу Києва як приватна особа. На цьому завершився період існування Центральної Ради - із 7 березня 1917 р. до 29 квітня 1918 p., тобто впродовж 13 з половиною місяців Центральна Рада пережила разом з усією Україною величезну еволюцію - від підданства - через автономію - до незалежної Української держави. Вона добилася визнання прав українського народу на свою державу, свою культуру, свою мову.    Нове державне утворення - Гетьманат “Українська Держава” -грунтувалося на поєднанні монархічних, республіканських і диктаторських засад. Тимчасово, до обрання парламенту, законодавча влада зосереджувалась у гетьмана, він залишав за собою також всю повноту виконавчої та судової влади.    Головою гетьманського кабінету міністрів став полтавський по­міщик Ф. Лизогуб, міністерство закордонних справ очолив Д. Доро­шенко.    У галузі зовнішньої політики влада спрямувала свої зусилля на міжнародне визнання України, свідченням чого було встановлення дипломатичних відносин з 12 країнами. У травні 1918 р. під час перебування в Києві російської делегації на чолі з X. Раковським був підписаний мирний договір і з Росією.    Характерними ознаками внутрішньої політики було скасування таких нововведень Центральної Ради, як націоналізація великих маєтків та культурної автономії, введення окремої категорії громадян — козаків, які фактично були заможними селянами і мали стати соціальною опорою режиму гетьмана. Фактично влада в Україні була в руках німців, що й відвернуло від уряду П. Скоропадського біль­шість партій, які підтримували Центральну Раду. Усе це позначилось на розвитку політичних подій. Характерною їхньою ознакою було подальше погіршення становища народу. Окупанти підтримували власників фабрик і заводів, поміщиків, які поверталися. Селяни не бажали повертати конфісковані у поміщиків майно і землю. Почалися підпали маєтків, потрави посівів, убивства поміщиків, а це, у свою чергу, викликало репресивні заходи окупаційної влади. У відповідь озлоблені селяни формували партизанські загони, які стали складо­вою руху опору окупантам. Цей рух намагалися використати у своїх інтересах есери і більшовики.    Найбільших масштабів селянська війна, яка поступово переростала у громадянську, набула на Київщині, де повсталих очолив український лівий есер М. Шинкар, на Чернігівщині, де діяв більшовик М. Кропивницький та на Катеринославщині в районі Гуляй-Поля. Тут Н. Махно, який співчував анархістським ідеям, розгорнув по­встанський рух опору як німцям, так і білогвардійцям, а згодом - і радянській владі. Виступи селян були придушені німцями, а повстан­ці змушені були відступити до нейтральної зони, де їх використали представники закордонного бюро ЦК КП(б)У при формуванні двох повстанських дивізій.    Проте за період перебування уряду Скоропадського при владі, тобто за сім з половиною місяців, відбулися й корінні позитивні зміни. Так, у галузі фінансів встановлено українську грошову систему, засновано банки. Важливими були судові реформи: налагоджено судову справу, суд на нових засадах, укладено багато нових законів. Починав активно діяти новий державний апарат. Робилися спроби створити 300-тисячну національну армію. Навесні 1918 р. українська армія нараховувала 15 тис. вояків, мала близько 6 тис. гармат і 250 кулеметів. Було розпочато поновлення козацтва та формування Чорноморського флоту.    Позитивні зміни відбулися на культурно-просвітницькій ниві. Було засновано 150 нових українських гімназій, два університети, національний архів, бібліотеку, яка мала понад 1 млн книг. Та особ­ливо важливо, що 27 листопада 1918 р. було створено Українську академію наук у складі 12 академіків (Д. Багалій, В. Вернадський, A.  Кримський, О. Левицький та ін.). Відкрито Національну галерею мистецтва, Український історичний музей, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, “Молодий театр” Л. Курбаса. Засновано Національну оперу, Українську державну капелу, Державний симфонічний оркестр.    Здійснено українізацію шкіл усіх ступенів починаючи з народних і завершуючи двома університетами. Було засновано кілька великих видавництв.    Велике значення мали заходи щодо оформлення автокефалії Української Православної Церкви.    Усе це - вагомі сторінки в історії України тих років, у становленні державності українського народу. Однак тяжке становище трудя­щих, їхня боротьба, незавершеність реформ, залежність від окупаційної влади, поразка Німеччини та її союзників у війні, революції в Німеччині та Австро-Угорщині стали причинами падіння гетьманської влади.    Влітку 1918 р. боротьба народних мас України проти німецько-австрійських окупантів та гетьманщини набрала масового характеру. Відбулись 17 страйків металістів, Всеукраїнський страйк залізничників, збройні повстання селян Звенигородки, Таращі, Ніжина. В Україні був створений Всеукраїнський центральний військово-революційний комітет на чолі з більшовиками. Почалося формування українських дивізій і загонів, активну участь у створенні яких брали B.  Боженко, А. Бубнов, П. Кирпонос, Ю. Коцюбинський, В. Примаков, М. Щорс. В опозицію до уряду стала українська національна демократія (В. Винниченко, С. Петлюра), а також отамани загонів Січових стрільців (близько 3,5 тис. осіб) Є. Коновалець і А. Мельник.    Влітку 1918 р. позиції гетьманського режиму різко похитнулися. Це призвело до перегрупування політичних сил. Основна частина українських есерів та більшовиків не припиняли безкомпромісної партизанської боротьби з окупантами і гетьманською адміністрацією. Більш помірковані соціалістичні партії вирішили об’єднатися в по­літичний блок, який не виключав можливості мирного розв’язання питання про владу. Ініціативу об’єднання політичних партій, культурних, економічних і професійних організацій взяли на себе українські соціал-демократи на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою. Вони ввійшли до Національно-державного союзу як опозиційного до гетьмана блоку (створений у травні 1918 р. у складі кількох партій на чолі з демократами-хліборобами) й усунули звідти демократів-хліборобів. Блок дістав іншу назву - Український національний союз. Він проголосив, що має на меті встановлення в Україні законної влади, відповідальної перед парламентом.    Національний союз очолив В. Винниченко. Він негайно вступив у контакт з X. Раковським та Д. Манільським. Останні від імені Раднаркому обіцяли допомогу Національному союзу, коли той організує повстання проти гетьмана.    У цих умовах П. Скоропадський зробив спробу зблизитися з Українським національним союзом, почалися переговори. У результаті було сформовано новий склад уряду на чолі з Ф. Лизогубом, членами якого були також кандидати від Національного союзу. Цим компромісом українські партії не задовольнилися, а тому продовжували готувати повстання проти режиму.    П. Скоропадський змушений був розпустити Кабінет і 14 листопада задекларував федеративний союз з Росією. Ішлося про білогвардійську Росію. Відреченням від державної самостійності гетьман розраховував здобути прихильність антантівських дипломатів.    Але гетьманат доживав останні дні. У ніч на 14 листопада 1918 р. у Києві відбулося таємне засідання Національного союзу, який відхилив ідею негайного відновлення Центральної Ради і створив п’ятиособовий верховний орган Української Народної Республіки - Ди­ректорію. Головою її став соціал-демократ В. Винниченко. Від Сі­чових стрільців у члени Директорії було висунуто соціал-демократа С. Петлюру, який став головним отаманом військ УНР. Обрали його заочно. Директорія створювалася з конкретною метою - для ліквідації гетьманського режиму. Після цього передбачалося заново визначити форму державної організації УНР. Директорія оголосила себе “тимчасовою верховною владою революційного часу” і зобов’язалася через деякий час передати владу трудовому селянству, робітничому класу та трудовій інтелігенції. Представницьким органам усіх верств населення повинен стати Трудовий Конгрес, який згодом буде замінений Установчими Зборами.    Звільнений з тюрми С. Петлюра (за наказом П. Скоропадського він був ув’язнений влітку 1918 р.) негайно вирушив до Білої Церкви, де перебували Січові стрільці. Військові сили Директорії швидко зро­стали. З блискавичною швидкістю було встановлено контроль над територією України. Проте ситуація ставала драматичною. Одесу захопила Антанта, загрожуючи з півдня, на заході активізувалися поляки, на сході - гетьманці та німці, на півночі - більшовики, а на південному сході - добровольча армія генерала А. Денікіна.    У Києві 14 грудня 1918 р. підняли повстання бойові дружини, переважно більшовиків. У руках повстанців опинилися завод “Арсенал”, військові міністерства та інші установи. Гетьман П. Скоро­падський зрікся влади. До міста ввійшли загони Січових стрільців. Кілька днів колишній гетьман переховувався в місті, бо Директорія оголосила його поза законом. Потім у мундирі німецького офіцера, забинтований, він виїхав у санітарному потязі до Берліна у вигнання.    Директорія, яка після створення з 14 листопада 1918 р. перебувала в Білій Церкві, 19 грудня приїхала до Києва. Прийшовши до влади, вона обіцяла знищити поміщицьке землеволодіння, встановити “трудову владу”, провести вибори до Трудового Конгресу, якому й належатиме влада. Уряд очолив український соціал-демократ В. Чехівський. У січні 1919 р. було проведено вибори до Трудового Конгресу. У його складі налічувалося 335 депутатів, у тому числі 48 від Галицької Народної Ради. Проте серед Директорії не було згоди щодо напрямків політичної діяльності. Це ускладнювалося суперництвом між В. Винниченком і С. Петлюрою й їхніми прихильниками. Вплив останнього невпинно посилювався, проте не скрізь. Умовним він був у військових структурах, що називались напівпартизанськими загонами.    Незважаючи на договір про спільну боротьбу проти німецько-ав­стрійських окупантів, укладений між В. Винниченком і Д. Мануїльським, а також обіцянку X. Раковського і Д. Манільського визнати в Україні той лад, який буде встановлено новою українською владою, більшовики почали видавати відозви про контрреволюційність Директорії і необхідність боротьби з нею.    Німеччина 11 листопада 1918 р. підписала акт про перемир’я, який означав її фактичну капітуляцію. Для радянської Росії з’явилася можливість анулювати Брестський мирний договір. 13 листопада 1918 р. ВЦВК РСФРР офіційно заявив, що вважає договір недійсним.    Раднарком дав директиву Реввійськраді республіки підготуватися до захоплення України. Підготовка до вторгнення дедалі розгорталася. На установчому з’їзді КП(б)У, що відбувся в Москві в липні 1918 p., було взято курс на збройне “відновлення революційного возз’єднання з Росією”. 17 листопада 1918 р. було утворено окрему від Реввійськради Росії Українську революційну військову раду. До неї ввійшли Й. Сталін, Г. П’ятаков, В. Затонський і В. Антонов-Овсієнко. За вказівкою ЦК КП(б)У 28 листопада 1918 р. у Курську було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Розміщувався він у Суджі. Цей уряд був прикриттям агресії російських військ в Україну. Головою уряду був Г. П’ятаков, його заступником -X. Раковський. Один з перших декретів українського уряду присвя­чувався створенню української радянської армії. Тим часом війська під керівництвом В. Антонова-Овсієнка вже почали вторгнення в Україну.    У грудні повстанські дивізії почали просуватися на південний захід. Перед ними стояло завдання захопити Харків, а також Чернігів і Київ. До Харкова 3 січня 1919 р. вступили частини регулярної армії, а з ними - Тимчасовий радянський уряд України. Тимчасовий уряд 6 січня 1919 р. відмовився від визначеної Центральною Радою назви держави - Українська Народна Республіка. Встановлювалась інша офіційна назва - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).    Лише за один місяць на користь радянських військ кардинально змінилася стратегічна обстановка в північних районах України. Причина полягала не стільки в силі регулярних частин Червоної Армії, скільки в розкладі військ Директорії, які вже були неспроможні про­тистояти натиску.    За цих умов уряд Директорії шукав порозуміння з радянською Ро­сією і з цією метою в середині січня в Москві перебувала дипло­матична місія УНР. Вона заявила, що Директорія погоджується на радянські форми влади за умови пропорційного представництва робітничого класу і трудового селянства, а також на укладення еконо­мічного договору з РСФРР. Проголошувався принцип нейтралітету України за активної оборони проти армій А. Денікіна, Антанти і Польщі. Натомість РСФРР повинна була припинити наступ своїх військ в Україні й визнати незалежність УНР. Однак виявилось, що цей захід ні на день не призупинив вторгнення в Україну, і 16 січня 1919 р. Директорія офіційно оголосила війну РСФРР.    Революційна ситуація в радянській Росії і в Україні підняла на боротьбу трудящих західноукраїнських земель, які перебували під гнітом Австро-Угорської монархії. У Львові 18 жовтня 1918 р. відбулися загальні збори українських громадсько-політичних діячів Галичини і Буковини. На зборах було обрано Національну Раду - найвищий орган влади майбутньої держави. Рада заявила свої претензії на Східну Галичину, Лемківщину, північно-західну частину Букови­ни, а також Закарпаття.    Тим часом польські політичні організації готувалися встановити свою владу в усій Галичині. Щоб запобігти цьому, Національна Рада добилася від австрійського уряду згоди на прискорення передачі влади українцям і в ніч на 1 листопада зайняла Львів, а потім усю територію Східної Галичини. 13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Президентом її став голова Національної Ради Є. Петрушевич, головою Державного секретаріату (уряду) - лідер національно-демократичної партії К. Левицький.    Національна Рада гарантувала правомочність законодавства Ав­стро-Угорщини і розпочала формування жандармерії та збройних сил - Української Галицької Армії (УГА). Вона виступила проти передачі землі селянам. Це послабило підтримку населенням проголо­шеної держави в умовах агресії, що почалася з боку Польщі.    Після жорстоких боїв польські війська 22 листопада 1918 р. зайня­ли Львів; уряд ЗУНР змушений був переїхати до Тернополя.    Після кровопролитних боїв на польсько-українському фронті польські війська прорвали фронт і українські війська почали відхо­дити до трикутника річок Збруч і Дністер.    Головною метою УНР (як відомо цю назву держави залишила Ди­ректорія) було досягнення державного об’єднання всіх українських земель. Таку саму позицію обстоювала ЗУНР. У Станіславі (там перебував уряд ЗУНР після Тернополя) 3 січня 1919 р. Національна Рада проголосила акт злуки (державного об’єднання) ЗУНР і УНР. На Софійській площі в Києві 22 січня 1919 р. прилюдно і у присутності представників інших країн В. Винниченко проголосив Декларацію про об’єднання УНР і ЗУНР, що “однині воєдино зливаються сто­літтями одірвані одна від одної частини єдиної України - Західна Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна”.    Західноукраїнську Народну Республіку було перейменовано на Західну область Української Народної Республіки, єдиним гербом став тризуб замість ухваленого раніше для ЗУНР золотого лева на блакитному полі. Акт 22 січня 1919 р. став виразом єдності українських земель у міжнародно-правовому та морально-політичному плані.    На першому засіданні Трудового Конгресу, що почав роботу 23 січня 1919 p., було підтверджено акт об’єднання двох частин України в соборну державу, що відбулося напередодні на Софійській площі в Києві. Директорії до наступної сесії Конгресу передавалась законо­давча, а Раді Міністрів - виконавча влада у країні.    Спроба возз’єднання українських держав була приречена залиши­тися декларацією. Польські війська методично відтісняли адміністрацію ЗУНР з території західноукраїнських земель. Існування УНР також ставало дедалі проблематичнішим. Через два тижні після церемонії злуки уряд Директорії змушений був залишити Київ, бо по­чалася друга війна Радянської Росії проти УНР.    Після оголошення Директорією війни з РСФРР 5 лютого 1919 р. радянські війська вступили до Києва. Директорія відступила до Вінниці. У середині лютого 1919 р. усе Лівобережжя було в руках Черво­ної Армії, а на Правобережжі розгорнувся повстанський рух. Уряд УСРР - Раднарком - цілком залежав від Раднаркому Росії. Останній 26 січня 1919 р. оголосив об’єднання УСРР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації. Негайно запроваджувалися всі перетворення, що здійснилися в Росії, зокрема почала втілюватися політика “воєнного комунізму” - суворої централізації політичного й еконо­мічного життя країни. На Україну було поширено дію російських декретів. На III Всеукраїнському з’їзді Рад 10 березня 1919 р. було про­голошено першу Конституцію УСРР, згідно з якою влада закріплювалася за робітничим класом, найвища влада в республіці належала Всеукраїнському з’їзду Рад, а в період між з’їздами - Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітету (ВУЦВК). Членами ВУЦВК з’їзд обрав 89 більшовиків і 10 боротьбистів (так іменували себе українські ліві есери за назвою свого центрального органу - газети “Боротьба”).    Головою ВУЦВК став Г. Петровський, уряд очолив X. Раковський.    Згодом на значній території України встановилася радянська влада. Проте в 1919 р. вона проіснувала недовго - близько 7 місяців. Насильницька продовольча політика - застосування продрозкладки і нав’язування колективних господарств - викликала гостре незадоволення селянства. У квітні 1919 р. в Україні відбулося 98 антирадянських виступів, а в червні-липні - вже 328. Установки на со­ціалістичні перетворення озлобили селян, полегшили захоплення України денікінцями. Влітку 1919 р. Україна була захоплена армією генерала А. Денікіна, яку всебічно підтримували країни Антанти.    В. Винниченко в середині лютого 1919 р. подав у відставку і виїхав за кордон. С. Петлюра продовжував боротися з більшовиками.    Після того як Червона Армія захопила Вінницю, уряд УНР і його війська розмістились у Рівному та Кам’янці-Подільському. На цей час головний отаман став Головою Директорії, військова і політична влада опинилася в його руках. Невдовзі війська С. Петлюри змушені були залишити Рівне, і з 20 червня столицею УНР став Кам’янець-Подільський. Кількамісячне перебування в Кам’янці стало періодом пошуку шляхів подальшого розвитку боротьби. Фактичною силою, яка підтримувала отаманську владу, стала УГА, збройні сили ЗУНР.    За рішенням уряду ЗУНР 16-18 липня 1919 р. війська УГА перей­шли ріку Збруч і вступили на Наддніпрянщину. Польща окупувала Східну Галичину.    Після відступу військ УГА та уряду ЗУНР за Збруч збройні сили ЗУНР об’єдналися з військами УНР С. Петлюри, який зі своїм штабом та урядом перебував у Кам’янці. Спільними силами після тривалих боїв 30 серпня 1919 р. було взято Київ. Водночас до Києва з південного сходу вступили війська Добровольчої армії на чолі з генералом А. Денікіним. Денікінці зажадали від петлюрівців залишити Київ, що й було виконано. Ефективність боротьби з денікінськими військами знижувалася через відсутність єдності керівників Директорії (С. Петлюри) і ЗУНР (Є. Петрушевича) щодо ставлення до денікінців. Уряд Є. Петрушевича 16 листопада перебрався до Відня. Командування галицької армії ЗУНР підписало з денікінцями угоду, за якою галицька армія переходила в повне розпорядження А. Денікіна, що, безумовно, посилило позиції білогвардійців.    В Україні 3 серпня 1919 р. встановився режим військової білогвардійської диктатури. У планах А. Денікіна про відновлення єдиної і “неділимої” Росії не було місця для самостійної України.    В Україні відновлювалися поміщицькі маєтки. Селян зобов’язували передавати поміщикам третину врожаю, зібраного на поміщицьких землях. Крім того, було здійснено збирання зерна для потреб білої армії - по 10 пудів з десятини. Поновились і права власності на заводи, фабрики, шахти та інші підприємства. Були зневажені соціально-політичні права трудящих. Така антинародна політика білого режиму викликала жорстокий опір. У тилу денікінських військ виникали численні повстанські загони, які завдавали по білих помітних ударів. Особливо великими були загони під проводом Н. Махна, кількість бійців у яких доходила до 60 тис. Вони боролися проти денікінців під загальним керівництвом Реввійськради.    У жовтні 1919 р. Червона Армія зупинила наступ денікінських військ і розпочала контрнаступ. 11 грудня 1919 р. було звільнено від денікінців Полтаву і Харків. Київ було визволено 16 грудня 1919 р. від білогвардійців і петлюрівців. Цього дня в Москві було створено надзвичайний орган влади - Всеукраїнський революційний комітет (Всеукрревком). До його складу ввійшли Г. Петровський, В. Затонський, Д. Мануїльський, М. Владимиров, В. Чубар. Цей комітет у мі­ру звільнення території призначав ревкоми в губернії, повіти, міста.    Продовжуючи наступ на Правобережну Україну, Червона Армія в районі Вінниці оточила об’єднану групу військ А. Денікіна, С. Петлюри та УГА. Частини УГА відмовилися воювати за А. Денікіна і перейшли на бік Радянської влади, а С. Петлюра, залишивши наказ про призначення М. Омеляновича-Павленка керівником решти своїх військ, 5 грудня 1919 р. з кількома міністрами Директорії таємно тікає до Польщі. Визволивши район Східної, Лівобережної та Правобережної України, Червона Армія на початку лютого 1920 р. звільнила від білогвардійців Південь України, а рештки розбитої Добро­вольчої армії з України і РСФРР відійшли у Крим.    Таким чином, на початку лютого 1920 р. радянська влада в Україні була відновлена.    Після поразки А. Денікіна Антанта зробила головну ставку в боротьбі проти радянської влади на генерала Врангеля, війська яко­го перебували у Криму і на Півдні України, а також на Польську армію Пілсудського. Правлячі кола Польщі взяли собі на допомогу уряд Директорії. У процесі підготовки війни проти УСРР і РФСРР, щоб надати своїй агресії якоїсь юридичної основи, 22 квітня 1920 р. уряд Пілсудського підписав з С. Петлюрою і ще кількома міністрами колишньої Директорії воєнно-політичну конвенцію “Варшавський договір”. За цим договором польський уряд визнавав за Директо­рією “верховну владу на Україні” на чолі з головним отаманом С. Петлюрою. За Польщею залишалися території, захоплені її вій­ськами (Холмщина, Підляшшя, Посяння і Лемківщина, Західна Во­линь, частина Полісся, вся Галичина). Але Польща відмовилася від претензій на територію в межах Речі Посполитої 1772 р. Збройні сили УНР переходили під командування Польщі.    Об’єднані сили Польщі (150 тис. осіб) і УНР (15 тис. осіб) 25 квітня 1920 р. перейшли в наступ на Червону Армію. Переважаючі сили польсько-петлюрівських військ 6 травня 1920 р. захопили Київ, про­сунулись на лінію Біла Церква - Жашків - Гайсин - Могилів-Подільський, де й були зупинені.    Війська Південно-Західного і Західного фронтів (командувачі М. Тухачевський, С. Будьонний, О. Пархоменко та ін.) 14 травня 1920 р. перейшли в контрнаступ. 12 червня було визволено Київ.    Далі протягом червня-липня 1920 р. польсько-петлюрівські війсь­ка були розгромлені на Правобережній і Західній Україні, а Червона Армія вийшла на лінію Львів - Замостя - Варшава - Полоцьк. Підхід та вступ Червоної Армії на західно-українські землі спричинили піднесення національно-визвольного і революційного руху серед українського населення, яке зі зброєю в руках разом з частинами Червоної Армії виганяло польських загарбників і на звільнених територіях замість буржуазних форм управління почало створювати ревкоми та Ради робітничих і селянських депутатів.    Але Радянська влада у Східній Галичині проіснувала лише 50 днів. У середині серпня 1920 р. польська армія, зупинивши просування радянських військ, перейшла в контрнаступ і почала відтісняти Черво­ну Армію на Схід.    Зазнавши поразки на Варшавському напрямку, Червона Армія із запеклими боями відступила на Схід і на лінії Новоград-Волинський — Шепетівка - Проскурів стабілізувала фронт.    Використавши всі свої ресурси для ведення війни, польський уряд дав згоду урядові Радянської Росії на перемир’я. У Ризі 12 жовтня 1920 p. між Радянською Росією і Польщею був укладений договір про перемир’я і попередні умови миру.    Остаточно ж мирний договір між РСФРР, Україною, Білорусією і Польщею був підписаний 18 березня 1921 р. у Ризі. Згідно з цим договором на сході до Польщі поза “лінією Керзона” відійшло 46 тис. км² території західноукраїнських земель, а кордон між Радян­ською Україною і Польщею проходив по річці Збруч, далі з виходом на місто Острог, Олевськ Волинської губернії і райони Західної Біло­русії, які також відійшли до Польщі.    У той момент, коли польські інтервенти досягли свого максималь­ного стратегічного результату щодо захоплення території України, 7 червня 1920 р. із Криму в південні райони України прорвалась білогвардійська армія (понад 70 тис. осіб) під командуванням барона Врангеля, яка мала на меті з’єднатися з польсько-петлюрівськими військами. Але армія Врангеля була зупинена на лінії Херсон - Каховка - Нікополь - Мелітополь.    У жовтні 1920 р. війська Південного фронту під командуванням М. Фрунзе перейшли в наступ. 8 листопада було взято Перекопські укріплення, а 16 листопада звільнено від білогвардійців увесь Кримський півострів.    Війська Червоної Армії на чолі з Г. Котовським і В. Примаковим почали також ліквідацію недобитих білогвардійсько-петлюрівських військ, які зібралися на Західному Поділлі й продовжували бойові дії проти Червоної Армії.    Ця група військ 11 листопада 1920 р. зробила останню спробу заволодіти Вінницею і Жмеринкою, але Червона Армія розбила їх і 19-20 листопада в районі Волочиська оточила недобитки цих військ, які здалися в полон. С. Петлюра з невеликою кількістю прибічників, кількома міністрами Директорії знову знайшов притулок у Польщі. Тут 20 листопада 1920 р. він видав указ про розпуск Директорії та її уряду. Це означало припинення функціонування вже лише формально існуючої УНР, створеної III Універсалом Центральної Ради, скасованої гетьманом Скоропадським, а потім знову відновленої декларацією Директорії.    Таким чином, наприкінці 1920 р. Радянська Україна була повторно визволена від іноземних загарбників та їхніх військових угруповань. Бої на території України, що тривали майже безперервно з 1914 p., нарешті припинилися.    Уряд ЗУНР, опублікувавши 14 березня 1923 р. антиокупаційний маніфест, самоліквідувався.    Відродження української державності відбувалося в умовах дуже складних і динамічних політичних подій: дві революції, іноземна інтервенція, жорстока громадянська війна. Протягом 1917-1920 pp. в Україні велась боротьба за соціальне і національне визволення. Ця боротьба супроводжувалася небаченою економічною та соціально-політичною руїною. В Україні активно діяли численні політичні партії як загальноросійського, так і національного спрямування, які по-різному впливали на верстви українського населення. У результаті гострої боротьби перемогли сили, які стояли за радянський шлях державності.

45. Селянський рух у 1918 році на півдні Київщини та Чернігівщині.

Повстанський рух на Україні 1918-22 і пізніших р-р., масовий збройний рух укр. селянства і частково робітництва, спрямований на захист соц. здобутків революції, зокрема права на вільне володіння землею й засобами виробництва, проти реставраторів старого ладу і чужих окупаційних режимів на Україні, за нар. владу і далі за нац. і соц. самовизначення укр. народу. Спершу обмежений своїм соц. спрямуванням й анархістський своїм характером, П. р. на У. набирав поступово все більше нац. змісту й оформився у виразну політ. визвольну боротьбу укр. народу. Стихійний у своїй основі П. р. на У. не був об'єднаний в ініціятиві й виявах, не мав одного керівного центру і одностайного пляну дій. Неустійнені були також його ідеологічні й програмові засади і спрямування. Тільки в окремі періоди боротьби виявилася перевага певних ідеологічних настроїв, базованих на принципах самовизначення і незалежности укр. нації. Ідеологія і мета П. р. на У. з'ясовувалися спорадично у заявах керівників-отаманів, у їх відозвах, наказах, маніфестах, зверненнях чи листах до населення України, окремих пов. чи округ, до уряду УНР, окупаційної влади й ін. повстанських груп чи з'єднань. Однією з характеристичних ознак П. р. на У. була його нескоординованість, недостатній зв'язок окремих повстанських з'єднань і загонів з тодішніми укр. політ. і військ, центрами та поміж собою, особисті амбіції й дії на власну руку окремих отаманів, що дістало назву т. зв. отаманії (отаманщини) і виявлялося інколи у творенні місц. (волосних або сіль.) «республік», як, напр., Пашківська волость, махнівське Гуляй-Поле тощо, які боролися проти кожної влади і не визнавали нікого й нічого. Дії окремих повстанських загонів супроводилися деколи виявами бандитизму, погромництва тощо. Основною орг. формою П. р. на У. були місц. (сіль., волосні) й пов. повстанські відділи, групи, загони, які обороняли здебільша своє село чи найближчі околиці, спираючися на прихильне до них населення. У разі потреби координували (або й об'єднували) свої дії з сусідніми групами або загонами для спільних бойових дій, проводячи мобілізацію у своїх р-нах для поповнення основних відділів. Не мавши постійного і одного провідного центру, повстанські орг-ції створювалися і діяли з власної ініціятиви. Тому у політ. тактиці повстанців (П.) були чималі розбіжності. Вирішальну ролю відогравала особа керівника відділу — загону, що ним ставали не тільки військовики, але часто й учителі, кооператори, службовці, селяни, студенти, інколи й свящ. Отаман був вождем, організатором, політиком і адміністратором, представником нац. і соц. інтересів певної місцевости чи округи. Його помічником був начальник штабу, здебільша військ. фахівець. Стратегія й тактика повстанських загонів й успішність їх дій залежали від кваліфікації їхніх отаманів і начальників штабів, їхньої енергії й ініціятиви. Багато з-поміж них було політ. зрілими, досвідченими у гром. житті людьми. Дехто, ставши керівником П., організовував військ. операції ширшого маштабу, не раз з участю багатьох тис. П., здобуваючи своїми перемогами й успіхами широку популярність серед населення (М. Григоріїв, М. Шинкар, Д. Зелений (Терпило), Ю. Божко, Маруся Соколовська, Ю. Мордалевич, Ю. Тютюнник, А. Гулий-Гуленко, Я. Шепель, Ангел, Сагайдачний, Залізняк та ін.). Дехто з -повстанських отаманів намагався відродити у військ. побуті, одязі, озброєнні й тактиці традиції укр. козацтва. Базою П. р. на У. було село, яке підтримувало П. морально, постачало їх харчами, частково одягом, взуттям і приміщеннями. Зброю, військ. виряд і одяг П. здобували самі під час боїв з ворогом чи з запасів по містах, найчастіше при відступі окупаційних військ. П. одержували також зброю та стріливо і від місц. населення, що здобувало їх під час розвалу рос. армії. П. р. на У. почав діяти ще в добу Центр. Ради. Його зародками стали організовані з 1917 р. здебільша з селян добровільні збройні формації для самооборони й охорони ладу та спокою перед збольшевізованими військ. частинами та демобілізованими вояками, які поверталися з фронтів, відомі п. н. Вільного Козацтва. Творені гол. на Київщині з ініціятиви і з лав цих формацій, сел. загони Таращанського і Звенигородського та також Уманського пов. брали участь у боротьбі проти моск. військ М. Муравйова під час їхнього походу на Київ у січні-лютому 1918 р. Вони між ін. ліквідували больш. адміністрацію у Звенигородському пов. Підтримуючи зв'язок з військ. з'єднаннями Центр. Ради і допомагаючи їм, ці сел. загони діяли в больш. тилу до квітня 1918 р. Натомість намагання больш. елементів викликати за прикладом Петрограду, з допомогою збольшевізованих здебільша не укр. військ. відділів, больш. повстання в Києві 11—13 листопада 1917 р. не вдалося. Також невдачею закінчилося розпочате з доручення сов. уряду больш. повстання в Києві 29—30 січня 1918 р., центром якого був Арсенал. Воно було ліквідоване військами Центр. Ради під проводом С. Петлюри ще перед підходом до Києва больш. військ. з'єднань, висланих з Москви і Петрограду. Численні сел. заворушення й повстання на Україні почалися в добу Гетьманщини, гол. через намагання нім. і австро-угор. військ та гетьманського уряду відродити подекуди дорев. порядки (зокрема наказ фельдмаршала Г. Айхгорна повертати поміщикам відібрані у них селянами маєтки, платити їм відшкодування, скасування зем. комітетів, стягнення з сіл великих контрибуцій, каральні експедиції й репресії). У відповідь на це уже з травня 1918 р. на Україні почали вибухати сел. Повстання — найсильніше на півд. Київщині (Таращанський, Звенигородський, Уманський, Сквирський і Канівський пов.), якими керував есер-бсротьбіст М. Шинкар, за Центр. Ради начальник Київ. Військ. Округи. Окремі повстанські загони нараховували по кілька тис. На Таращанщині й в сусідніх пов. повстало майже все чоловіче населення; після ліквідації нім.-гетьманських каральних експедицій там була тимчасово встановлена укр. адміністрація, яка посилалася на Центр. Раду. Придушити цей сел. збройний рух німцям вдалося тільки в кін. серпня 1918 р. після боїв, що в них брав участь з нім. боку корпус війська. У заг. повстанні, яке відбулося з ініціятиви Укр. Нац. Союзу і під проводом Директорії у листопаді 1918 р. брали участь маси сел. П. Крім соц. мотивів, зокрема зем. питання, гол. приводом до цього повстання було створення рос. по суті уряду С. Гербеля та проголошення гетьманом П. Скоропадським декрету про федерацію з Росією. Організована з участю понад 100 000 П. облога Києва (15. 11. - 14. 12. 1918) закінчилася перемогою і здобуттям столиці України. Після об'єднання України під владою Директорії УНР з повстанських мас організовано більші й менші військ. відділи, які в силі бл. 40 000 вояків становили основу новоствореної регулярної Армії УНР. Одночасно з укр. повстанням проти німців і гетьмана П. Скоропадського у деяких р-нах України, напр., на Звенигородщині, Таращанщині, у Ніжені, спалахнули організовані больш. елементами партизанські збройні виступи. Ширшого значення й засягу вони не мали і по двох місяцях спорадичних боїв вже у липні-серпні 1918 р. ці больш. партизанські загони перейшли на територію Росії (РСФСР) та влилися у формовані там сов. дивізії. У заг. листопадовому повстанні вони участи не брали. У різні періоди укр. революції большевики намагалися використовувати інколи підступом чи й провокацією П. р. на У. для своїх, зокрема пропаґандивних цілей. У пол.січня 1919р. деякі з більших повстанських груп, які брали участь у повстанні проти гетьмана П. Скоропадського й німців, між ними загони отаманів Д. Зеленого й М. Григор'єва, перейшли — частково під впливом боротьбістів (див. Укр. Партія Соціялістів-Революціонерів Комуністів-Боротьбістів) — на бік большевиків і разом з ними або й самі вели бойові операції проти військ УНР. У квітні-травні 1919 р. обидва отамани зірвали з большевиками і, очолюючи великі групи П,, повели боротьбу проти окупаційного рос.-больш. режиму. Одну з найбільших повстанських груп тоді й пізніше до 1921 р. очолював Н. Махно, керівник анархістського П. р., .відомого п. н. махнівщина (див. Махно і Махнівщина). Тереном його дій була гол. Катеринославщина. Об'єднуючися з ін. повстанськими групами, то з большевиками, то з УҐА, Махно вів бої й проти німців та гетьмана, і проти Директорії, і проти Денікіна, а, порвавши з большевиками, також і проти них. Цей рух визначався безоглядністю і спеціяльною партизанською тактикою та технікою бойових операцій. Подекуди він виливався в погроми, грабіжництво й ін. вияви бандитизму. Після поновного больш. наступу на Україну у березні-червні 1919 р. розгорнулася широка хвиля протибольш. повстань. Вона була спричинена грабіжницькою екон. політикою моск. большевиків, спрямованою на знищення незалежности й добробуту укр. селянства, терором ВЧК, примусовими реквізиціями й вивозом хліба, цукру, м'яса в Росію. Цей рух оформлювався й поширювався під нац.-політ. гаслами: проти чужинецької влади, проти моск. комісарів і їхнього терору, за справжню нар. владу, за дійсні ради працюючих, проти диктатури рос. компартії. Керівники цього руху належали здебільша до УПСР і партії незалежних соціял-демократів, які стояли на позиціях рад. форми влади в незалежній Укр. Рад. Республіці. На поч. квітня 1919 р. представники згаданих партій домовилися в Києві щодо орг-ції й керівництва заг. повстанням проти большевиків і створили: Всеукр. Рев. Комітет, Гол. Повстанську Раду і Гол. Повстанський Штаб під проводом незалежного соціял-демократа Ю. Мазуренка і соціял-революціонера О. Малолітка (отаман Сатана). У відозвах і наказах ці повстанські орг-ції закликали селян і робітників не підтримувати «окупантів та спекулянтів на комунізмі», усунути сов. уряд X. Раковського та творити незалежну Укр. Соц. Республіку. Одночасно вони засуджували переговори Директорії з франц. й ін. «імперіялістами». Осідком Гол. Повстанського Штабу було м. Сквира. Тереном дій отамана Зеленого (Д. Терпила) після його розриву з большевиками стали Київщина і Полтавщина. Осідком його штабу - Холодний Яр. Визнавши Директорію, як верховну владу України, отаман Зелений у серпні 1919 р. співдіяів з частинами УГА у поході на Київ. Ще раніше на півдні України діяв отаман М. Григоріїв на чолі повстанських з'єднань в силі понад 10000 (начальником його штабу був Ю. Тютюнник). У березні й квітні 1919 р. він відкинув антантські десанти з Херсону, Миколаєва й Одеси. Відмовившися від співдії з большевиками, М. Григоріїв в універсалі до укр. народу виступив за справжню нар. владу — проти диктатури сов. уряду X. Раковського й оголосив війну большевикам. У листі до гол. уряду УНР з 28. 6. 1919 Григоріїв і його штаб заявили, що 90% населення України не визнає диктатури больш. партії й уряду і що для боротьби з ними він має 21 повстанський загін, 4 полки піхоти, 2 000 кінноти і до 300 кулеметів. У той же час, у червні 1919 р., Гол. Повстанський Штаб під проводом Ю. Мазуренка послав X. Раковському ультиматум з вимогою передати владу повстанським рев. комітетам та вивести моск. військо з України. Силу П. р. у першій пол. 1919 р. встановили в цифрах самі ж сов. провідні діячі того часу. X. Раковський у вид. «Борьба за освобождение деревни» (1920) подав, що між 1 квітня і 15 червня на Україні було 328 повстань проти сов. влади. Командувач сов. військ. В. Антонов-Овсеєнко ствердив у своїх «Записках...», що у квітні й травні 1919 р.: "Тільки в одній київ. губ. було зв'язано боротьбою з бандитизмом до 14 000 багнетів, у Чернігівській — до 2 500, у Подільській понад 3 000, у Волинській до 600. Всього 21 000. З того ч. фронтових до 7 500 багнетів при 20 гарматах, 140 кулеметах і 3 бронепоїздах"; він писав про "поголовне повстання на Україні", про "великий підйом духа в сел. Масах" та про те, що "селянство виступило суцільною масою". Під час розгортання цього протисов. П.р. тодішній уряд Директорії УНР і керівники соц. партій розпочали об'єднувати й координувати П. р. на У. Проти сов. окупантів, намагаючися м. ін. усунути ідеологічні різниці між П., що розбивали єдність цього руху. Уряд УНР в окремій деклярації з квітня 1919 р. вітав усі соц. партії й селян та робітників, що повстали по той бік фронту. Після розпочатих Армією УНР у травні 1919 р. воєнних операцій у напрямі на Проскурів і Кам'янець Подільський уряд УНР у зверненні до народу 18 травня підкреслював бажання з'єднати збройні сили УНР з силами повсталих селян та робітників. Під час зустрічі представників ЦК УСДРП й УПСР, прибулих з Києва до осідку уряду УНР в кін. травня 1919, як уповноважених Всеукр. Рев. Комітету, досягнено порозуміння в справі об'єднання сил Комітету й уряду УНР. На підставі угоди з 9 червня до уряду увійшли 2 представники ЦК УПСР Д.Ордина і Т. Черкаський. Поповнений представниками УПСР і Сел. Спілки й переформований внаслідок цього порозуміння Всеукр. Рев. Комітет розпочав в кін. червня бойові дії в напрямі на Кам'янець Подільський для зв'язку з військами Директорії. У пол. липня П. прорвали б. Жмеринки больш. фронт і 18 липня Гол. Повстанський Штаб прибув з військом до Кам'янця. Але у той же день партія незалежних соціал-демократів, що її ЦК перебував у денікінському запіллі, ухвалила припинити повстання проти большевиків з уваги на успішний наступ військ ген. А. Денікіна. Внаслідок гострих тактичних і ідейно-політ. розходжень штаб Ю. Мазуренка був заарештований урядом УНР і керовані ним повстанські частини були включені в Армію УНР. Не зважаючи на цей інцидент, більшість повстанських груп діяли далі у зв'язку з командуванням Армії УНР. У сер. липня 1919 до військ УНР в р-ні Копайгороду приєдналася частина П. отамана Григорієва, підступно вбитого на поч. липня Махном під час зустрічі на Херсонщині; вона у кількості бл. 3600 П. пробилася з Херсонщини через больш. фронт під командуванням отамана Ю. Тютюнника і була зформована ним у зразкову Київ. групу (5 і 12 дивізії) військ УНР. У пол. вересня отаман Зелений разом з ін. повстанськими отаманами відбув у Кам'янці зустріч з урядом УНР у справі допомоги П. одягом і грішми. Після того старшини й козаки групи отамана Зеленого визнали за верховну владу Директорію з її тодішнім соц. урядом. За підтримку Директорії й її уряду та збройних змагань були восени 1919 р. навіть багато з тих П., які весь час ішли під прапором ідеї сел. і роб. рад. З уваги на це на поч. вересня 1919 р. був створений у Кам'янці Подільському для координації дій повстанських орг-цій і їх об'єднання навколо уряду УНР Центр. Укр. Повстанський Комітет, до складу якого увійшли представники УПСР, УСДРП і Сел. Спілки; його очолив провідний діяч УПСР і повстанець Н. Петренко.

46. Політика гетьманського уряду в галузі освіти і науки

Становлення гетьманату П.Скоропадського

Гетьманська держава здобула широке міжнародне визнання, встановивши дипломатичні зв'язки з Німеччиною яку гетьман навіть встиг відвідати з офіційним візитом), Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Данією, Персією, Грецією, Норвегією, Швецією, Італією, Швейцарією, Ватиканом, а загалом де-факто із 30 державами. На жаль, Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимої» Росії, не визнала Гетьманську державу.

На той час Україна досягла значних успіхів у галузі науки, освіти та культури, хоч гетьман П. Скоропадський був професійним військовим. Його універсалом створюється Українська Академія наук (що існує й досі; першим її президентом став В. Вернадський); засновуються два державні українські університети — в Києві та Кам'янці-Подільському, 150 (!) українських гімназій, Національний архів. Національна бібліотека та інші навчальні й культурні заклади.

Усе ще потребувало вирішення земельне питання. 29 квітня 1918 р. гетьман скасував закони Центральної Ради про конфіскацію великих маєтків, але план їхнього викупу та розподілу між селянами було ухвалено лише в листопаді (його так і не вдалося виконати). Невизначеність становища селян та поміщиків викликала невдоволення з обох боків. Крім того, до своїх маєтків поверталися російські поміщики, відбираючи у селян землю з допомогою збройних загонів гетьмана. Не встиг П. Скоропадський здійснити цікавий план відновлення козацтва як основи української армії, яку фактично також не було сформовано. Водночас через залежність гетьманської влади від Німеччини та Австро-Угорщини туди вивозилася величезна кількість українського зерна, м'яса та цукру. Врешті, невирішеність аграрного питання разом з поразкою держав центрального блоку призвели до краху Гетьманату.

До весни 1918 р. широким верствам населення України вже набридли революція й хаос. Закономірно, що ці настрої переважали серед маєтних класів, заможних селян, дрібних підприємців та бізнесменів, фабрикантів, великих землевласників, вищих прошарків чиновництва, що складали 20 % усього населення України. Австрійці та німці на Україні також всіляко прагнули відновити порядок і прискорити вивезення продуктів. Тому між 24 і 26 квітня представники цих груп таємно домовилися замінити Центральну Раду консервативним українським урядом на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським (титул «гетьман» мав викликати асоціації з квазимонархічними традиціями, пов'язаними з козацькими гетьманами).

Нащадок давнього роду козацької старшини й один із найбільших на Україні землевласників, Скоропадський мав високий статус за царського режиму — служив військовим ад'ютантом Миколи II і під час війни був авторитетним генералом. З початком революції він українізував своє військове з'єднання і, коли Центральна Рада відкинула його послуги, був обраний титулованим командувачем селянського ополчення «вільних козаків». З приходом до влади цього «малоросійського» аристократа, який раптом згадав про своє «українське коріння», в революції на Україні настав новий етап, що характеризувався намаганнями відновити правопорядок та скасувати «соціалістичні експерименти» Центральної Ради.

29 квітня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, а Всеукраїнський хліборобський з'їзд проголосив П. Скоропадського гетьманом України. Внаслідок майже безкровного державного перевороту Центральна Рада була розпущена і в українських землях виникло нове державне утворення — гетьманат «Українська держава». Суть перевороту полягала в спробі шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну створити нову модель української держави, яка була б здатною зупинити радикалізацію, дезорганізацію і деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався б на приватній власності та дотриманні правових норм. Сам П. Скоропадський так характеризував свою програму: «Створити здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію та адміністративний апарат, яких у той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на право; провести необхідні політичні і соціальні реформи. Політичну реформу я уявляю собі так: ні Диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь усіх класів суспільства в політичному житті краю. Соціальні реформи я хотів проводити в напрямі збільшення числа самостійних господарств коштом зменшення обширу найбільших маєтків».

Державний переворот був узгоджений з представниками німецької військової адміністрації. Фактично він здійснювався під її контролем, але при формальному нейтралітеті німецької сторони.

Очоливши гетьманат, П. Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади. Він призначав отамана (голову) Ради міністрів, мав право затверджувати і розпускати уряд, контролював зовнішньополітичну діяльність держави, міг оголошувати воєнний чи особливий стан, проводити амністію. У «Грамоті до всього українського народу» гетьман обіцяв «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».

Піднесення України за часів гетьманату

Важливим зрушенням у духовній сфері стало утворення влітку 1918 р. Української автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом В. Липківським.

Значними були успіхи гетьманської держави у сфері зовнішньої політики. Вона мала дипломатичні зносини з Грузією, Доном, Кримом, Кубанню, Литвою, Фінляндією, Голландією, Іспанією, Данією, Норвегією, Швецією та іншими державами.

Якщо Центральна Рада мала офіційні дипломатичні стосунки лише з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Оттоманською імперією, то Гетьманщина обмінялася посольствами з 12 країнами, її зовнішня політика була головним чином спрямована на укладення мирного договору з Радянською Росією (підписаного 12 червня 1918 р.) та на безплідні суперечки з Австро-Угорщиною навколо питання про анексію східногалицьких земель та Холмщини.

Особливо вражають досягнення уряду у створенні системи освітніх закладів. На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, а в більшості шкіл уведено українську мову. Було засновано близько 150 нових україномовних гімназій, у тому числі у сільських районах. У жовтні в Києві та Кам'янці-Подільському відкрилися два нових українських університети. Було також засновано національний архів та бібліотеку в понад 1 млн.. томів. Вершиною цієї діяльності стало створення 24 листопада 1918 р. Української Академії наук. Так за якихось кілька місяців Гетьманщина мала на своєму рахунку такі здобутки у царині культури, про які мріяли багато поколінь інтелігенції.

Але якщо режим Скоропадського міг похвалитися своєю здатністю управляти, а також рядом конкретних досягнень, то разом із тим на ньому страшним тягарем висіли фатальні політичні прорахунки. Всі вони випливали насамперед із того кола друзів, яких собі вибрав гетьман. По-перше, його компрометувала залежність від німців, очевидна мета яких зводилася до економічної експлуатації України. По-друге, гетьман був тісно пов'язаний з маєтними класами, які намагалися скасувати впроваджені революцією зміни. Скоропадському ставилися на карб такі вкрай непопулярні заходи, як «каральні експедиції», організовані поміщиками за допомогою німецьких військ для помсти над селянами, котрі рік тому конфіскували поміщицькі землі. По-третє, багато українців вважали, що Скоропадський занадто прихильний до росіян. Під час його панування Україна, яка порівняно з Росією була острівцем стабільності, стала не лише притулком для величезної кількості представників колишньої царської верхівки, а й центром намагань відбудувати «єдину та неподільну Росію». Чиновницькі посади були зайняті росіянами, які не приховували, свого несмаку до української державності, а більшість кабінету складали члени російської партії кадетів.

Із самого початку стала викристалізовуватися опозиція Скоропадському. В середині травня відбувся ряд нелегальних з'їздів українських партій, на яких своє несхвалення уряду висловили представники таких професійних груп, як «залізничники, телеграфісти, селяни й робітники. Виник координаційний осередок опозиції, названий Українським народним державним союзом, на чолі якого став В. Винниченко.

Внутрішня політика П.Скоропадського

Сім з половиною місяців Української держави переважна більшість спостерігачів оцінює як період соціального і громадського спокою. Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення на Україну російських військ. Але це можна пояснити також і внутрішньою політикою гетьмана.

Всім відомі карні експедиції "гетьманської варти" на села, які, до речі, сам Скоропадський не наказував зорганізувати. Він віддав земельні суперечки на розгляд ліквідаційних комісій. Але майже ніким не згадується що "найреакційніший" гетьманський уряд Ф.А.Лизогуба не тільки не скасував робочого законодавства Російського тимчасового уряду та Української Центральної Ради, а, навпаки, підтвердив його.

В силу своїх уявлень і міркувань Павло Скоропадський намагався дати Україні спокій, з'єднати соціально-творчі елементи, вивести ЇЇ на міжнародну арену. Але в умовах жорстокої класової битви, що охопила не тільки територію колишньої Російської імперії, а й більшість європейських країн, острівець ладу і безтурботності, навіть якщо б його і створили, був приречений. Листопадові революції 1918 року в Австро-Угорщині та Німеччині ліквідували зовнішню запоруку стабільності гетьманської влада. Цим скористалися російські більшовики, які через свою мирну делегацію у Києві слідкували за ситуацією в Україні, та національно-соціалістичні партії, що підняли повстання проти П. Скоропадського. З іншого боку, представники Англії, Франції, США та Італії обіцяли допомогу тільки за умови проголошення курсу на федерацію з білою Росією, який врешті-решт, так як і новий російський кабінет С.М.Гербеля, виявився самовбивчим для гетьмана. За допомогою політичних демаршів та воєнних дій майже всі національні сили, що сконсолідувалися, примусили його зректися гетьманства.

За свідченнями очевидців, обставини цього були дуже трагічними. Коли делегація українських діячів висловила свої вимоги до гетьмана, він тільки й вимовив: "Це ж виходить отреченіє! Але що ж скаже історія?" Член делегації М.Славинський у запалі відповів: "Павле Петровичу! Історія вже сказала про вас1 усе, і більше вона вже про вас нічого не скаже! .."

Однак всупереч подібним заявам і сподіванням історична місія гетьмана, тепер вже колишнього, 14 грудня 1918 року не скінчилася, — наявність екс-гетьмана та сильних хліборобсько-державницьких тенденцій викликала до життя в 1920 році в еміграції український монархічний рух.

Майже весь 1919 рік Павло Петрович перебував у політичних сутінках, працюючи над своїми спогадами у Швейцарії. Але вже у 1920 році його ім'я знову починає згадуватисяу пресі — прибічники Директорії УНР та Головного отамана С.В.Петлюри звинувачують Скоропадського у зносинах з російськими монархістами. Це свідчить, що певні сили побоювались появи колишнього гетьмана на політичній арені еміграції. 1 дійсно, незабаром Павло Скоропадський з'являється, цього разу як прапор руху гетьманців-державників. Його засновником стала Українська хліборобсько-демократична партія на чолі з В.Липинськйм та С.Шеметом, яка згодом оформилась як Український союз хліборобів-державників з центром у Відні.

Г Хліборобська партія існувала з кінця 1917 року, але її стосунки з П.Скоропадським у 1918-му були досить складними Слід зазначити хоча б, що з'їзд, який 29 квітня проголосив Скоропадського гетьманом, був не хліборобським, а з'їздом Союзу земельних власників". "Хлібороби" відокремились від них ще напередодні, 28 квітня, але вітали гетьмана, поставивши йому декілька умов: створення дійсно вільної, незалежної, народної Української держави; скликання Української народної ради; щоб уряд складався з людей, які довели вірність українській національно-державній ідеї та ін. Скоропадський прийняв це звернення, але майже всі вимоги виконані не були, а подальші з'їзди "хліборобів" — заборонені. На початку листопада 1918р., коли поразка стала цілком очевидною, гетьман доручив С. Гербелю формування нового кабінету — вільного від германофілів і зорієнтованого на Антанту. Однак Антанта допускала в крайньому разі лише федерацію народів колишньої Російської імперії. Під загрозою більшовицької навали та міжнародної ізоляції П. Скоропадський 14 листопада 1918 р. оголосив про федерацію України з «майбутньою», небільшовицькою Росією. Але того самого дня лідери українських соціалістичних партій створили у Білій Церкві новий уряд — Директорію, яка розпочала повстання проти Гетьманщини. Ідея федерації відштовхнула від П. Скоропадського українських патріотів, однак не привернула до нього російських монархістів, з яких у Києві формувалася «українська» армія. На Київ наступали війська Директорії під командуванням С. Петлюри, розгортався махновський анархістський рух. Гетьман втрачав контроль над країною.

47. піднесення повстанського руху а Україні і падіння Гетьманату.

Антигетьманський курс узяла інша впливова організація — Всеукраїнський земський союз на чолі з С. Петлюрою. Спочатку ці групи вели переговори зі Скоропадським про шляхи проведення більш ліберальної й національне орієнтованої політики, та згодом вони взялися підіймати проти нього повстання.

Українських селян не треба було особливо підбурювати до повстання проти уряду, що конфіскував їхній врожай, Повернув землю багатим поміщикам і послав у їхні села «каральні експедиції». Незабаром по всій Україні вибухнули стихійні й досить значні селянські заколоти. У запеклі бої з німецькими військами кинулися загони озброєних селян (зброя тоді була легкодоступною) на чолі з ватажками з місцевих жителів, що часто були анархістськи настроєними і яких на козацький кшталт називали отаманами або батьками. Ці сутички набирали величезних масштабів: зокрема у Звенигородському й Таращанському повітах Київської губернії селянське військо в 30—40 тис. чоловік, споряджене двома артилерійськими батареями й 200 кулеметами, завдало німцям втрат у 6 тис. чоловік. На початку серпня більшовики України зробили спробу підняти повстання, та за два дні зазнали поразки через відсутність підтримки народу.

Та все ж, незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, П. Скоропадському не вдалося надовго втримати владу. Річ у тім, що всі успіхи гетьманату пов'язані, головним чином, зі стабільністю держави, а гарантом цієї стабільності виступала зовнішня сила — окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини. Фактично гетьманська держава перебувала у німецькому броньованому кулаку, що, з одного боку, гарантувало їй безпеку і стійкість, з іншого — справжніми господарями в Україні були не гетьман і його уряд, а німецька військова адміністрація, очолювана генералом В. Тренером. Характерно, що кожна із сторін намагалася використати іншу у своїх, часто протилежних, цілях. Гетьманат, спираючись на багнети окупантів, хотів накопичити і сконцентрувати сили, щоб вибороти справжню незалежність.

П. Скоропадський у приватній бесіді заявив, що «сподівається обійти німців і змусити їх працювати на користь Україні». Німеччина ж прагнула перетворити Україну на маріонеткову державу. В економічній сфері найближчою метою був вивіз продовольства і сировини, у перспективі — встановлення цілковитого контролю за ринком, торгівлею та промисловим потенціалом. У політичній сфері українська держава потрібна була Німеччині і як своєрідна противага більшовицькій Росії, і як слухняний суб'єкт міжнародного права (Начальник штабу Південного фронту генерал Гофман самовпевнено і самовдоволено констатував: «Я створив Україну для того, щоб мати можливість укласти мир хоча б з частиною Росії»). Очевидно, саме тому німецька сторона змусила П. Скоропадського дати їй письмове зобов'язання не допустити скликання Українських Установчих зборів. Цей крок гетьмана заблокував конституційний процес і позбавив український народ реальної змоги законного і демократичного формування власної держави.

Прагнучи зробити Україну маріонетковою країною, німецька сторона не тільки заважала легітимній, послідовній розбудові держави, а й створювала значні перешкоди на шляху формування дієздатної української армії, яка могла б стати надійним гарантом державної стабільності. На жаль, плани П. Скоропадського щодо створення регулярної армії у складі 8 армійських корпусів і 4 кавалерійських дивізій так і не були реалізованими. Не дала бажаного ефекту і спроба поновити українське козацтво як окремий привілейований напіввійськовий стан населення і резерв національної армії значною мірою через те, що незаможне селянство негативно відреагувало на цей крок гетьмана. Реставрація старих порядків (законодавство гетьманату майже дослівно повторювало Основні закони Російської імперії) та відродження архаїчних форм організації суспільного життя (сучасні історики називають запозичений з доби феодалізму гетьманат «лише декоративним обрамленням держави»)1 не додавали Українській державі авторитету і сили, навпаки, на міжнародній арені вона створювала враження опереткової державності, ширми для австро-німецького всевладдя. З іншого боку, ці чинники перетворювали Україну на своєрідну резервацію для консервативних та реакційних сил колишньої Російської імперії. У цей час в українських землях активно діють «Монархический блок», «Союз возрождения России», «Союз русского народа», «Национальньій центр» та ін. У Києві знаходять притулок відомі контрреволюційні лідери Пуришкевич, Рябушинський, Шульгін, Мілюков та ін. В українській столиці перебувало головне бюро у справі вербування до білогвардійської Південної армії генерала Семенова. Опорні пункти формування цієї армії функціонували в Одесі, Харкові, Житомирі, Рівному та інших містах. Вплив цього організаційно міцного, фінансово могутнього російського чинника ставав дедалі відчутнішим і робив державну лінію гетьмана непослідовною.

Основною опорою гетьманського режиму були поміщики, буржуазія та старе чиновництво, значною мірою зрусифіковані, яких насамперед цікавили стабільність та звичні норми життя. До національної ідеї вони ставилися байдуже.

Гетьманат мав не тільки вузьку соціальну базу, але вона ще й не відповідала проголошеному П. Скоропадським курсу на розбудову національної державності. Однобічна орієнтація на імущі класи, потреба задовольнити апетити австро-німецьких окупантів зумовили таку соціально-економічну політику гетьманського уряду, яка вела не до консолідації суспільства, а до поглиблення розколу. Спроби повернути поміщикам землю, обов'язкова передача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків (за участь у страйках ув'язнення до двох років, великі штрафи) сприяли формуванню опозиції, яка досить швидко перейшла до активних дій. У липні—серпні 1918 р. піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху (припинили роботу майже 200 тис. залізничників). У цей час на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині активізується селянська боротьба проти окупантів та гетьманщини. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 40 тис. осіб. Поразка Німеччини у війні позбавила Українську державу опори та гаранта стабільності. Спроби гетьмана змінити орієнтири (офіційне скасування державної самостійності України, проголошення федеративного союзу з небільшовицькою Росією, створення уряду «українського за формою, але московського за змістом») вже не могли врятувати ситуацію. 14 грудня 1918 р. війська Директорії вступили до Києва і П. Скоропадський був змушений зректися влади і незабаром виїхав за кордон.

Отже, спроба консервативних політичних сил шляхом встановлення авторитарної форми правління стабілізувати ситуацію в Україні зазнала невдачі. Окремі успіхи П. Скоропадського та його однодумців у сфері освіти, економіки, міжнародних відносин не могли кардинально змінити ситуацію на краще. Складний клубок внутрішніх та зовнішніх протиріч виявився не під силу гетьманській владі.

Основними причинами падіння гетьманату були: залежність стабільності держави від австро-німецьких збройних формувань; відсутність численної дієздатної регулярної української національної армії; реставрація старих порядків та відродження архаїчних форм організації суспільного життя; посилення впливу на державну лінію гетьмана російських консервативних кіл; вузька соціальна база; підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади; наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції.

Гетьманщина проіснувала менше восьми місяців, протягом яких реальна влада перебувала в руках німців, а її власний вплив був обмеженим. Спочатку вона могла здобути собі певну підтримку завдяки обіцянкам відновити правопорядок, якого прагнула велика частина населення. Проте вона не спромоглася належним чином підійти до розв'язання двох основних питань, що їх поставила революція на Україні,— питань соціально-економічної реформи та національної незалежності. Спроба відновити стабільність шляхом повернення дореволюційного соціально-економічного устрою, насамперед на селі, була найсерйознішою помилкою Скоропадського. В національному питанні його уряд займав двоїсту позицію: маючи на своєму рахунку великі досягнення, як, зокрема, українізація освіти й культури, він, однак, змушував українських націоналістів дивитися на нього як на уряд «український за формою, але московський за змістом».

Проте, як зауважує ідеолог сучасного українського консерватизму Вячеслав Липинський, Гетьманщина мала ширше значення. Воно полягало в ознайомленні й навіть залученні на підтримку ідеї української державності деяких представників значно русифікованої соціально-економічної верхівки України. А це в свою чергу сприяло розширенню соціальної бази цієї ідеї поза вузький прошарок української інтелігенції на чисельніший, надійніший і продуктивніший клас «хліборобів», тобто заможних селян і володарів маєтків. Відтак, якби Скоропадський утримався, то, на думку Липинського, він привернув би на бік української державності найпродуктивніше населення країни, не залишаючи її в залежності від «ідеологічної секти», як він називав національне свідому українську інтелігенцію.

48. Утворення Української Академії наук та її діяльність у 1918 – 1020 роках.

Ініціатива її заснування вийшла від Українського Наукового Товариства в Києві в квітні 1917 р., але здійснили її щойно за Української Держави (1918): на пропозицію міністра освіти та мистецтва М. Василенка створили спеціальну комісію, яка від 9 липня до 17 вересня 1918 р. виробила законопроект про заснування УАН, затверджений гетьманом П.Скоропадським 14 листопада 1918 р. Її урочисте відкриття відбулося 24 листопада 1918 року^[2].

Згідно зі статутом Академія мала 3 відділи:

історично-філологічний,

фізико-математичний,

соціально-економічний.

Видання Академії повинні були друкуватися українською мовою. Статут підкреслював загальноукраїнський характер УАН: її дійсні члени могли бути не тільки громадяни Української Держави, але й українські вчені Західної України (що тоді входила до складу Австро-Угорщини). Іноземці теж могли стати академіками, але за постановою 2/3 дійсних членів УАН.

Президію та перших академіків (по три на відділ) призначив уряд, у подальшому членів мали обирати ці академіки. Першими академіками були призначені (14 листопада 1918 р.) історики Д.Багалій та О.Левицький, економісти М.Туган-Барановський та В.Косинський, сходознавці А.Кримський та М.Петров, лінгвіст С.Смаль-Стоцький, геологи В.Вернадський та П. Тутковський, біолог М. Кащенко, механік С. Тимошенко, правознавець Ф.Тарановський.

На президента Академії Гетьман запросив М. Грушевського, але він відмовився. Установче спільне зібрання 27.11.1918 обрало президентом УАН професора В.Вернадського, а неодмінним секретарем — А.Кримського.

Гетьманський уряд виділив кошти для організації перших науково-дослідних кафедр, інститутів та інших установ академії. У перший рік діяльності Академія складалася з трьох наукових відділів — історико-філологічного, фізико-математичного і соціальних наук, які охоплювали 3 інститути, 15 комісій і національну бібліотеку.

Згодом президентами Академії обиралися М. П. Василенко (1921–1922), О. І. Левицький (1922), В. І. Липський (1922–1928), Д. К. Заболотний (1928–1929), О. О. Богомолець (1930–1946),

Перші роки після приходу більшовиків

УАН у 1919–1923 pp. Захопивши Київ, більшовики 11 лютого 1919 р. оголосили декрет про структуру та фінанси УАН. В радянські часи, цілковито замовчуючи попередню діяльність УАН, цю дату називали початком її існування, а більшовиків — засновниками УАН. Після короткотермінового перебування Києва під денікінцями, по поверненні більшовиків, у грудні 1919 р. В.Вернадський подав у відставку, і президентом УАН став О.Левицький (1919–1921). За цих років співробітники УАН жили у важких матеріальних умовах, тоді ж вона зазнала перших репресій. Обраного 1921 року президентом УАН М.Василенка влада не затвердила, а 1923 року його заарештовано і 1924-го засуджено на ув'язнення (пізніше амністовано). УАН одержала у користування садибу пансіону графині Левашової у Києві (тепер приміщення Президії НАН України).

Декретом від 14 червня 1921 р. Рада Народних Комісарів УСРР схвалила «Положення про Українську Академію наук», згідно з яким Академія визнавалася найвищою науковою державною установою республіки і підпорядковувалася наркомату освіти. Академію було перейменовано УАН на ВУАН (Всеукраїнська Академія Наук), чим підкреслювала її значення також для укр. земель під Польщею, Румунією й Чехословаччиною та декларувала намір об'єднати в рамках однієї організації наукову інтелігенцію всіх українських земель. Того ж року до УАН приєднано Київську Археографічну Комісію й Українське Наукове Товариство у Києві, які припинили самостійне існування. Від 1920 року до початку 1930-х років окремо діяло при І відділі Історичне Товариство Нестора Літописця. УАН підпорядкували також Всенародну Бібліотеку в Києві (заснована 1918 року під назвою Національна Бібліотека Української Держави, тепер — Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського); 1922 року ВУАН було передали друкарню Києво-Печерської Лаври. Відносини ВУАН з керівництвом були напруженими, оскільки вчені не бажали коритися диктату. Зв'язки із західноукраїнськими вченими швидко зійшли нанівець, тому що СРСР відгородився від оточуючого світу «залізною завісою».

Після історика Ореста Левицького президентом став ботанік Володимир Липський (1922–1928). З переходом до НЕПу бюджет ВУАН у твердій валюті було обмежено і число співробітників значно скоротили: на 1922 р. — до 149 осіб, 1923 р. — до 118. Але ВУАН мала значне число нештатних співробітників, які працювали здебільшого безкоштовно (1921 — понад 1 000). Протягом 1919-30 років було обрано 103 академіки ВУАН. У 1924-25 роках Академія вперше провела вибори іноземних членів, але їх не затвердив нарком освіти.

У 1920 роках у ВУАН існували три відділи — історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. У першому з них плідно працювали Інститут української наукової мови, Етнографічна та Археографічна комісії. З 1921 організовано Археологічний інститут. У фізико-математичному працювала найбільша кількість академічних кафедр — 30. На світовому рівні проводилися дослідження на кафедрах прикладної математики (Г.Пфейффер), математичної фізики (М.Крилов), експериментальної зоології (І.Шмальгаузен) та ін. У соціально-економічному відділі особливо плідно працювала перша у світі науково-дослідна установа з проблем демографії — Демографічний інститут під керівництвом М.Птухи. У 1920 почали виходити «Записки відділів Академії».

49. І з’їзд КП(б)У і утворення Компартії України. Плани більшовиків щодо України у 1918 році.

ПЕРШИЙ З'ЇЗД КП(Б) УКРАЇНИ

— відбувся в Москві 5—12.VII 1918. В роботі з'їзду взяли участь 65 делегатів з ухвальним і 147 делегатів — з дорадчим голосом, що представляли 45 парт. орг-цій, у яких налічувалося понад 4 тис. комуністів. Присутні були також бл. 60 гостей. Порядок денний: 1. Доповідь Організаційного бюро по скликанню Першого з'їзду КП(б)У; 2. Доповідь Всеукраїнського партійного тимчасового комітету; 3. Звіт більшовицької фракції в Народному Секретаріаті; 4. Про поточний момент; 5. Про збройне повстання; 6. Про держ. відносини Рад. України з Рад. Росією; 7. Про ставлення до т. з. "рад"; 8. Про ставлення до ін. партій; 9. Про об'єднання з лівими укр. соціал-демократами; 10. Про партію; 11. Орг. питання; 12. Вибори ЦК. Почесним головою з'їзду було обрано В. І. Леніна. Напередодні відкриття з'їзду він прийняв групу делегатів, обговорив з ними найважливіші питання порядку денного, тези осн. доповідей і проекти резолюцій, дав поради щодо парт. керівництва революц. боротьбою укр. народу, утворення Компартії України. На початку роботи з'їзд гаряче вітали представники соціал-демократії Польщі і Литви, нім., угорської, чехословацької, рум., пд.-слов'янської і бессарабської комуністичних груп при ЦК РКП(б), а також голова Федерації іноземних груп при ЦК РКП(б) Бела Кун. 6.VІІ делегати з'їзду із зброєю в руках взяли участь у ліквідації лівоесерівського заколоту 1918 в Москві. З'їзд заслухав доповіді М. О. Скрипника про роботу Орг. бюро по скликанню з'їзду і М. М. Майорова про діяльність Всеукр. Парт. тимчасового к-ту і схвалив роботу цих органів. При розгляді питання про поточний момент (політ. становище і завдання партії), як і при обговоренні питання про збройне повстання та ряду інших, на з'їзді розгорнулася внутріпарт. боротьба, зумовлена існуючими серед частини парт. працівників України незгодами в питаннях оцінки перспектив і рушійних сил революції на Україні, методів боротьби в умовах окупації, побудови Компартії України. Деякі парт. працівники (В. К. Аверін, Е. Й. Квірінг, Я. А. Яковлєв та ін.) дотримувалися правих поглядів, недооцінювали внутр. можливості революц. процесу на Україні, інші (А. С. Бубнов, Я. Б. Гамарник, С. В. Косіор, Ю. М. Коцюбинський, І. М. Крейсберг та ін.) переоцінювали їх, применшували значення зміцнення Радянської влади в Росії для перемоги революції на Україні, намагалися нав'язати лінію на передчасне заг. збройне повстання. Особлива небезпека таких "лівих" поглядів полягала в тому, що саме в середовищі їх носіїв шукали й нерідко знаходили підтримку "ліві комуністи" — запеклі вороги ленінської політики миру, соціалістичного будівництва, глашатаєм яких на Україні був Г. Пятаков.(З'їзд засудив позиції прихильників як правих, так і "лівих" поглядів і визначив тактичну лінію КП(б)У, підкресливши, що вирішальним фактором перемоги революц. сил України є зміцнення Рад. Росії. В резолюції "Про збройне повстання" з'їзд розгорнув конкретну програму заходів по підготовці його, що передбачала, зокрема, створення мережі підпільних військово-революц. к-тів і Всеукраїнського Центрального Військово-Революційного Комітету для керівництва підготовкою і проведенням повстання. Ревкоми мали діяти під керівництвом парт. орг-цій. Принципове значення мало глибоко інтернаціоналістське рішення про взаємовідносини України і Росії. Виражаючи інтереси укр. народу, з'їзд у резолюції "Україна і Росія" висловився за революц. об'єднання Рад. України і Рад. Росії, дальше зміцнення дружби укр. і рос. народів як гол. умови перемоги над силами контрреволюції. Резолюція викривала націоналістичне гасло "самостійності України" як ширму, яку використовували нім. імперіалісти та їхні пособники й укр. бурж. націоналісти для поневолення трудящих. Гол. завданням з'їзду було утворення Комуністичної партії України. З'їзд ухвалив: "Об'єднати партійні комуністичні організації України в автономну, в місцевих питаннях, Комуністичну партію України з своїм Центральним Комітетом і своїми з'їздами, але яка входить в єдину Російську Комуністичну партію з підпорядкуванням у питаннях програмних загальним з'їздам Російської Комуністичної партії, а в питаннях загальнополіт ичних — ЦК РКП" (Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК, т. 1. К., 1976, с. 23). З'їзд ухвалив створити на окупованій території України нелегальні обл. парт орг-ції. В резолюції "Про ставлення до інших партій" з'їзд підкреслив, що ніякі угоди з есерами, меншовиками, бундівцями, укр. есерами, укр. соціал-демократами й анархістами неприпустимі і парт. орг-ції повинні вести проти них нещадну боротьбу. Водночас з'їзд вказав на необхідність налагодження контактів з партіями, які виражають інтереси дрібного селянства, з метою "підштовхування їх на шлях активної боротьби за владу Рад і підпорядкування їхньої боротьби фактичному керівництву пролетарської Комуністичної партії" (там же, с. 22). З'їзд обрав ЦК КП(б)У у складі 15 членів і 6 кандидатів. Істор. значення з'їзду полягає в тому, що він успішно завершив процес об'єднання більшовицьких орг-цій України, створив Комуністичну партію України, яка оформилася на непорушних ленінських ідеологічних, організаційних, теоретичних і тактичних принципах як складова і невід'ємна частина, бойовий загін єдиної РКП(б).

Повернення більшовиків на Україну в 1918-1919 рр.

Розпорошені та дезорганізовані більшовики України майже цілий рік

готувалися до повернення після того, як німці вигнали їх на початку 1918

р. Серед питань, що стояли перед ними, найгострішим було організаційне:

чи утворити окрему українську більшовицьку партію, щоб піднести свою

популярність на Україні, чи ж стати «регіональним» відгалуженням

російської партії, як того вимагав Ленін і як диктували традиції

російського централізму? У квітні на партійній нараді в Таганрозі, де

перевага була на боці українця М.Скрипника і так званої київської

фракції (чутливішої до національного питання), проголосували за

утворення окремої української партії. Але в липні на з'їзді більшовиків

України, скликаному в Москві для формального проголошення Комуністичної

партії (більшовиків) України (КП (б) У), гору взяла катеринославська

фракція, що вирізнялася сильними централістськими тенденціями й

складалася майже виключно з росіян. Таганрозьку резолюцію було

скасовано, а КП(б)У оголошено невід'ємною частиною російської партії з

центральним органом у Москві.

Падіння гетьманського уряду, евакуація німців і виникнення Директорії

призвели до нової суперечки серед більшовиків. Одна фракція на чолі з

Дмитром Мануїльським і Володимиром Затонським вважала, що більшовики на

Україні занадто слабкі (у липні 1918 р. їх налічувалося лише 4364), щоб

удаватися до спроби захоплення влади, й стояла за проведення мирних

переговорів із Директорією, аби виграти час для зміцнення своєї

організації. Інша група на чолі з Пятаковим і АнтоновимОвсієнком

звернулася до Леніна з проханням підтримати негайний наступ, щоб не дати

Директорії твердіше" стати на ноги. 20 листопада 1918 р. після довгих

вагань Москва санкціонувала утворення нового українського радянського

уряду. Спочатку його очолював Пятаков, але згодом його змінив

русифікований болгарський румун Християн Раковський. Майже всі важливі

посади в уряді зайняли росіяни. В грудні більшовики були готові

розпочати другу спробу завоювання України.

Спочатку більшовицькі сили на чолі з Антоновим-Овсієнком складалися з

кількох загонів Червоної армії та розрізнених нерегулярних формувань.

Проте в міру їхнього заглиблення в Україну партизанські загони один за

одним кидали Директорію й приєднувалися до більшовиків. З січня 1919 р.

перед більшовиками впав Харків, а 5 лютого вони ввійшли до Києва. Тоді

їхні війська налічували 25 тис. чоловік. Але за наступних кілька тижнів,

коли до них приєдналися два найбільших партизанських отамани — Григор'єв

і Махно,. вони більш ніж подвоїлися. До червня, спираючись на їхню

підтримку, більшовикам удалося підпорядкувати собі велику частину

України.

Другий український радянський уряд протримався близько

семи місяців. За

цей час він спромігся припуститися не менше критичних помилок, ніж інші

уряди, що намагалися правити Україною. Цей уряд, сформований переважно з

росіян, євреїв та представників інших неукраїнських народів, силкувався

проводити на Україні політику, опрацьовану в умовах Росії, без огляду на

те, наскільки вона відповідала місцевим обставинам. Його російська

орієнтація з усією очевидністю проступила в акції, яку Ленін назвав

«хрестовим походом по хліб». У 1919 р. російські міста відчували гостру

нестачу харчів, тому на Україну було виряджено 3 тис. робітників із

Москви й Петрограда, які відбирали зерно — майже так само, як це рік

тому робили німці,— при необхідності вдаючись до сили. Але більшовики

припустилися ще гіршої помилки. Вони розпочали наступ проти буржуазного

принципу приватної власності шляхом упровадження колективних

господарств. Як і можна було сподіватися, ці дії розгнівали не лише

куркулів, а й середняків.

Уряд Раковського також устиг відштовхнути від себе українську

інтелігенцію лівих поглядів, як, наприклад, боротьбистів, відмовившись

користуватися в управлінні українською мовою й нехтуючи необхідністю її

впровадження в культурну та освітню діяльність. У відповідь на зростаючу

критику й опір більшовики спустили з прив'язу страшне й ненависне Чека

на чолі з латишем Мартіном Лацісом, яке свавільно арештовувало й

страчувало «класових ворогів». Наслідки цього булоневажко передбачити:

селянські партизани, що лише кілька місяців тому билися на боці

більшовиків, тепер під проводом боротьбистів та українських

соціал-демократів почали масово повставати проти них. Особливо

вирішальним став вихід з їхньої армії у березні великих сил на чолі з

Григор'євим та Махном. До літа майже все українське село охопило

повстання проти більшовиків.

2. “Дипломатична” політика більшовиків на Україні

після літа 1919 р.

У цей момент на Україну рушив інший загарбник. У червні з Дону в наступ

перейшла Біла армія на чолі з генералом Денікіним, яка до липня захопила

велику частину Лівобережжя. Водночас пішла в наступ реорганізована армія

Петлюри на Правобережжі. Нездатні чинити опір, більшовики за наказом

Леніна ліквідували в середині серпня 1919 р. другий український

радянський уряд, а більшість його членів повернулася до Москви. Згадуючи

про цю другу за два роки поразку на Україні, член колишнього уряду

Мануїльський зауважував з розчаруванням: «Кожної весни ми виряджаємо на

Україну чергову театральну трупу, яка, зробивши своє турне, повертається

до Москви».

Зазнавши наприкінці літа 1919 р. другої поразки на Україні, більшовики

переглянули свою політику. Українці в партії на чолі з Юрієм Лапчинським

виступили з гострою критикою тих, хто був схильний нехтувати властивою

Україні специфікою. Вони доводили, що не можна прийняти як щось готове

форми життя, котрі розвинулися в Росії за півтора роки радянського

будівництва. Керівництво партії неохоче визнало, що реквізиції збіжжя

викликали гостру ворожість селянства до більшовиків і що самі більшовики

грубо помилялися, недооцінюючи націоналізм, у попередніх експедиціях на

Україну. Видатну роль у цій самокритиці відіграв і Ленін, який визнав

необхідність енергійно боротися з залишками, хай і підсвідомими,

великоруського імперіалізму і шовінізму серед російських комуністів.

Позиція Леніна не була, однак, поступкою вимозі української незалежності

— ні в розумінні незалежної державності, якої хотіли націоналісти, ні в

плані організаційної самостійності, якої прагнуло багато українських

більшовиків. Вона мала на меті надати радянській владі на Україні

українського забарвлення. Тому утворення 21 грудня 1919 р. третього

українського радянського уряду супроводжувала патріотична риторика, як,

наприклад: «знову постає з мертвих вільна і незалежна Українська

соціалістична радянська республіка». Інший маніфест проголошував

основною метою комуністів України «захист незалежності й неподільності

Української соціалістичної радянської республіки». Кілька українських

членів партії було призначено на високі (проте не ключові) посади в

уряді, партійні діячі отримали вказівки при можливості користуватися

українською мовою й виявляти повагу до Української культури.

Щоб заспокоїти українське селянство, більшовики припинили

колективізацію, що на Україні зустрічала значно більший опір, ніж у

Росії. Проте, Продовжуючи відбирати зерно, більшовики тепер

стверджували, що воно призначається для української радянської армії, а

не для Росії. Більше уваги зверталося на 'тактичні заходи, які викликали

напруженість серед багатих, середніх та бідних селян. Зрозумівши

безнадійність усіх спроб схилити на свій бік близько 500 тис. куркулів,

більшовики узялись за середняків, запевняючи, що ті отримають можливість

зберегти свої землі. Партія також стала активніше втілювати стару

політику створення комітетів незаможних селян (комнезамів) із метою

нейтралізації впливу куркулів на селі.

Попри всі ці маневри остаточну перемогу більшовицької влади на Україні

забезпечило не що інше, як збройна сила Радянської Росії. До осені 1919

р. у Червоній армії було. 1,5 млн солдатів, а весною 1920 р.— майже 3,5

млн під командуванням 50 тис. колишніх царських офіцерів, змущених

служити у більшовицькому війську. Таким чином, коли на початку грудня

1919 р. більшовики з усіма своїми силами повернулися на Україну, їхня

перемога була практично забезпеченою. Проте навіть після того як у

листопаді 1920 р. був вигнаний останній солдат української та Білої

армій, більшовикам було ще далеко до повного контролю над українським

селом. Велика кількість селянства, особливо куркулі, що лишалася

запеклим ворогом комунізму, продовжувала вперту, хоч і неузгоджену

партизанську війну з більшовиками.

Антибільшовицькі повстанці об'єднані в понад 100 загонів, налічували

більше як 40 тис. чоловік. На півдні, спираючись на широку підтримку

народу, знаменитий батько Махно тримався аж до серпня 1921 р. На

Київщині великими, добре озброєними загонами у 1—2 тис. чоловік

командували такі петлюрівські отамани, як Юрій Тютюнник, зв'язаний з

українським еміграційним урядом у Польщі. Лише пославши проти них понад

50 тис. бійців, переважно чекістів, наприкінці 1921 р. більшовики змогли

зламати хребет партизанському рухові. З цього часу вони могли

стверджувати, що не -тільки завоювали Україну, а й підпорядкували її.

3. Причини підкорення України більшовиками

Чому ж у період, коли розпалися імперії й майже всі нації Східної

Європи, включаючи й такі невеликі, підвладні царям народи, як фінни,

естонці, латиші та литовці, завоювали незалежність, а 30-мільйонним

українцям не вдалося зробити цього? Це питання тим доречніше, що

українці боролися й заплатили за свою незалежність більшим числом

життів, ніж, напевно, будь-яка інша східноєвропейська нація.

Розглядаючи загальні причини поразки українців, необхідно розрізняти

внутрішні та зовнішні чинники, а також становище східних і західних

українців. Із точки зору внутрішніх чинників головна дилема українців (і

насамперед східних) полягала в тому,— тут ми повторимо цей важливий

момент,— що вони були змушені починати створення держави, ще не

завершивши формування нації. Відставання й нерозвинутість процесу

національного будівництва були наслідком гніту царату й слабкої

соціальної бази, що на неї спиралося формування нації. З усіх соціальних

груп і класів на Україні найдіяльнішою в національному русі та зусиллях

у будівництві держави виявляла себе інтелігенція. Проте вона складала

лише 2—3 % усього населення, й тільки невелика її частина підтримувала

українську справу. Для багатьох її представників, однаково тісно

пов'язаних із російською та українською культурою, було психологічно

важко розірвати зв'язки з Росією. Цим і пояснювалися їхня нерішучістю у

питанні про незалежність і схиляння до автономії чи федералізму.

Нарешті, навіть під час революції та громадянської війни багато

вкраїнських інтелігентів ніяк не могли вирішити, яка мета важливіща:

соціальні зміни чи національне визволення. Тому в Східній Україні на

роль вождів революція висунула ідеалістичних, патріотично настроєних,

але недосвідчених інтелігентів, змусивши їх діяти, перш ніж ті

зрозуміли, чого вони прагнуть і як ці прагнення реалізувати.

Очолюючу змагання за незалежність, українська інтелігенція розраховувала

на допомогу селянства. Проте цей величезний загін потенційних

прибічників не виправдав її сподівань. Неосвічений, забитий і політичне

незрілий селянин знав, чого він не хоче, але не міг з упевненістю

сказати, за що він бореться. Селянин розумів, що він трудівник, якого

експлуатують. З цим і пов'язані перші успіхи більшовицької пропаганди.

Проте селянинові важко було осягнути складнішу ідею національної

незалежності, й лише під кінець громадянської війни багато більш-менш

освічених селян стали схилятися на її бік. Але на той момент найкраща

можливість завоювання незалежності була втрачена.

Навіть коли селяниц прагнув підтримати справу незалежності, організувати

його для такої підтримки було надзвичайно складно. На відміну від

невеликих компактних груп робітників, зосереджених у кількох найбільших

містах і тому легкодоступних для більшовиків, селяни були розпорошені по

тисячах сіл. Переконати їх у необхідності співпраці становило собою

проблему, розв'язати яку недосвідченій інтелігенції виявилося не під

силу. І якщо підтримка українських націоналістів інтелігенцією та

селянством була питанням проблематичним, то відсутність цієї підтримки в

містах (це стосується насамперед Галичини) мала вирішальне значення. Не

в змозі розраховувати на робітників, міську буржуазію, чиновництво,

службовців, технічний персонал, українські армії з великими труднощами

утримувалися в містах — цих осередках комунікацій, транспорту й

управління. Таким чином, слабкість соціальної бази українського руху

1917—1920 рр. стала стратегічним недоліком, що справив великий вплив на

результати боротьби.

За всією серйозністю внутрішніх недоліків українського національного

руху вирішальними в його поразці стали зовнішні чинники. Що стосується

західних українців, котрі за силою національного руху не поступалися

іншим східноєвропейським країнам, які завоювали незалежність, то їхня

поразка пояснювалася переважаючою силою поляків. На Східній ж Україні

шлях до незалежності перетяла більшовицька Росія, а не українські

більшовики. Наприкінці 1920 р. командувач Червоної армії Лев Троцький

відкрито визнавав: «Радянська влада протрималася на Україні до сих пір

(і протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських

комуністів і Червоної армії».

Своєю перемогою партія Леніна завдячувала не лише блискучому керівництву

й прекрасній організації, а також наявності в її розпорядженні

величезних фінансових, адміністративних, промислових і людських ресурсів

Росії. Більшовики могли розраховувати на підтримку росіян і

русифікованих робітників у містах України, що давало їм змогу у

вирішальний момент мобілізувати прибічників. Східні українці мали іншого

запеклого ворога — білих. Щоб перемогти таких ворогів, потребувалося

більше сил, ніж. могли зібрати національні рухи, що народжувалися.

Воюючи з набагато могутнішими ворогами, східні й західні українці не

спромоглися добитися визнання й допомоги переможної Антанти. До причин,

через які Антанта (а вона з готовністю надавала збройну й дипломатичну

допомогу антибільшовицькій Білій армії та численним новоствореним у

Східній Європі національним державам) відвернулася від українців,

належали: незнання реального становища на Україні; енергійна й ефективна

антиукраїнська пропаганда поляків і білих; зносини Центральної Ради й

Гетьманщини з німцями та ліві («більшовицькі») тенденції Директорії.

Нарешті, встановленню національного Уряду великою мірою заважав хаос, Що

панував на Україні в 1917—1921 рр.

Але поряд із втратами революція й громадянська війна принесли українцям

і здобутки. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині

інтелігенції, поширилася на всі верстви українського суспільства. З

одного боку, селянин, що продемонстрував здатність валити уряди й

боротися за свої інтереси, здобув упевненість у власних силах і почуття

самоцінності. А за цим прийшло прагнення того, щоб до його мови та

культури видівлялося більше поваги й визнання. З іншого боку, поява

українських урядів привчала селян вважати себе українцями. Тому за

якихось чотири роки процес національного будівництва зробив величезний

крок уперед. У цьому розумінні події 1917—1921 рр. були революцією не

лише соціально-економічною, а й національною.

Якщо змагання за національне самовизначення зумовили специфічні риси

української революції, то соціально-економічні перетворення пов'язали її

зі всеросійською революцією. На Україні, як і скрізь у колишній царській

Росії, зник старий лад, і селяни розподілили між собою значну частину

конфіскованих земель. Тому, хоч мрії про незалежність лишилися

нездійсненими, багато українців мали підстави вважати, що революція не

покинула їх з порожніми руками. Все залежало від того, чи дозволить

радянський уряд українцям консолідуватися й скористатися здобутками

революції.

50. Українсько – російські переговори у 1918 році та їхні наслідки.

Невдачі на фронті змусили Центральну Раду активізувати пошуки мирних взаємовідносин із державами Четверного Союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина). В середині грудня 1917р. ці країни погодилися на участь у мирних переговорах делегації УНР і до Брест-Литовська від’їхали дипломати на чолі з В.Голубовичем. Вони, хоч і не мали досвіду ведення переговорів, але, як свідчать джерела, виявили велику активність, захищаючи національні інтереси. Українські дипломати, виявляючи гнучкість і принциповість, домоглися визнання їх повноправною й окремою політичною стороною. Це підтвердили як представники Четверного Союзу, так і  керівник російської делегації Л.Троцький, заявивши, що делегація УНР виступає як самостійна. Однак переговори затягувалися.

А в цей же час над молодою УНР нависла загроза бути окупованою військами більшовицької Росії, які, долаючи опір, підійшли до Києва. Складність переговорного процесу в Бресті, обстріл столиці солдатами Муравйова, більшовицький заколот на “Арсеналі” змусили Центральну Раду і Генеральний секретаріат зробити рішучі кроки і проголосити на засіданні Малої Ради 9 (22) січня 1918р. IV Універсал – віховий документ в історії українського народу. Україна була проголошена незалежною й суверенною республікою.

Брестський мир.Здійснилася віковічна мрія українців мати свою державу. Але народжувалась вона у великих муках. У Києві склалося вкрай напружене становище. Більшовики з дня на день могли зайняти столицю. Відбувається зміна уряду. Замість В.Винниченка головою стає В.Голубович і терміново відправляє делегацію на мирні переговори до Бреста. Посилаючись на IV Універсал, українські делегати відкинули спробу Троцького усунути їх від переговорного процесу. 27 січня або 9 лютого 1918р. за новим стилем був підписаний мирний договір між УНР та Центральними державами. Сторони обумовили кордони України, встановлення дипломатичних відносин, а також економічних зв'язків. УНР звернулася до Німеччини й Австро-Угорщини з проханням надати їй допомогу в боротьбі з більшовицькими військами, що в цей час зайняли Київ і почали наводити свої порядки.

Завершення діяльності Центральної Ради. Зразу ж після підписання мирного договору, війська Німеччини, згодом і Австро-Угорщини вступили на територію України. Разом із ними до Києва повернулась Центральна Рада. Та прихід чужинців викликав складну політичну ситуацію.

Згодом союзники повели себе як завойовники. Незважаючи на те, що Центральна Рада негативно поставилась до грубого втручання німців у внутрішні справи України, розпочала аграрну реформу, а 22 березня 1917р. запровадила українську символіку, вона все ж не змогла підняти свого авторитету. Чимала частина населення уже не сприймала демократичні перетворення і прагнула утвердження сильної влади. Цього ж хотіли німці та австрійці, які, опираючись на Українську народну громаду (великі землевласники, російська бюрократія), та на військових на чолі з П.Скоропадським, здійснили 29 квітня 1918р., в день, коли Центральна Рада прийняла проект Конституції УНР, державний переворот.

З поваленням Центральної Ради закінчився перший етап української революції, для якого були характерні сильні і слабкі сторони; до останніх слід  зарахували відсутність політичного й державного досвіду, захопленість автономізмом і федералізмом, культурницькою діяльністю,  а не вирішенням нагальних соціально-економічних проблем і розбудовою боєздатного регулярного війська.

51. причини загибелі та історичне значення гетьманату.

Опозиція проти гетьманату, що почалася з перших же часів після перевороту, дедалі посилювалась. Гетьман і кабінет міністрів охоче йшли назустріч національним вимогам, пропонували представникам опозиційних партій взяти участь в уряді, зайняти міністерські пости, але переговори в цій справі не мали успіху.

На початку серпня 1918 року Український Національно-Державний Союз перетворився на Український Національний Союз, який виставив гасло - боротьба за владу в Україні. На голову Союзу обрано А. Ніковського, а 18 вересня, замість нього, В. Винниченка, який був на той час дуже популярний. Була й друга опозиційна установа: Всеукраїнський Союз Земств; головою Київської Губерніальної Земської Управи був С. Петлюра. [25, c.389]

З літа 1918 р., за дорученням Гетьмана, Д. Дорошенко, який був серед міністрів найближчий до опозиції, повів переговори з проводом Національного Союзу про вступ представників Союзу до уряду. У жовтні відбулось побачення Гетьмана з В. Винниченком, А. Ніковським та Ф. Швецем, що скінчилось певною договореністю. Характеристичні в зв'язку з цим слова Винниченка: "Для конспірації (я) дуже активно брав участь в переговорах з німцями і Гетьманом у справі сформування національно-демократичного кабінету", [25, c.395] тобто хотів якомога більше затягти справу і вів торгівлю з Ф. Лизогубом про число міністерських портфелів, щоб приспати пильність уряду.25 жовтня оформлено новий кабінет. До нього вступили - 5 представників Національного Союзу (4 члени есефів - А. В'язлов О. Лотоцький, П. Стебницький й М. Славинський та безпартійний В. Леонтович). Нові міністри по суті оформили те, що було підготовлене попередниками, так - сформульовано земельний закон, проголошено автокефалію Церкви, відкрито Академію Наук тощо. Наступним кроком мав бути закон про Український Сейм, скликання якого намічено на січень 1919 року. Але коли все було полагоджене, з'явилася стаття за підписом В. Винниченка із заявою, що гетьманський уряд є незаконний. Стаття ця викликала незадоволення членів Національного Союзу, і члени його - С. Єфремов, В. Садовський, О. Саліковський - висловлювались проти повстання, поки до кабінету входять представники Союзу. [25, c.395]

У той час, як ішли переговори, міжнародна ситуація змінилася.29-го вересня 1918 року капітулювала Болгарія, а за нею Туреччина.17-го жовтня Австро-Угорська імперія розпалася й перетворилася на "Союз Держав". У Німеччині швидко насувалася демократизація. Усі ці факти зробили становище України небезпечним: вона майже не мала регулярної армії, а з розпадом Австро-Угорщини та Німеччини загрожувала війна з радянською Росією. Переможниця Антанта підтримувала російські антибільшовицькі організації і ставилася негативно до "сепаратизму" народів, які були в складі Російської імперії. Україна вимушена була шукати інші шляхи та зв'язки перед загрозою наступу большевицьких сил, які почали захоплювати північно-східню частину Чернігівщини. Л. Троцький відверто казав на VI з'їзді Рад, що завдання Червоної армії - скористувавшись з моменту, коли німецькі війська залишать Україну, а війська Антанти ще не встигнуть її опанувати, заволодіти українськими землями.

В Україні зростало число прихильників нової орієнтації - на держави Антанти, а це приводило до думки про федерацію, яку весь час підтримувала Центральна Рада і яка відбилася в усіх її універсалах. Прагнення здобути Україні місце в новій світовій ситуації підказали 9-тьом міністрам кабінету Лизогуба рішення звернутися 17 жовтня до уряду з запискою про допомогу Росії в боротьбі з більшовиками. Цю орієнтацію підтримав "Протофіс". [25, c.397]

Гетьманський уряд, шукаючи шляхів до порозуміння з Антантою, вислав дипломатичних представників до нейтральних країн: Швейцарії, Скандинавії, Румунії. Становище України ускладнювала декларація Вілсона, яка вказувала, що завдання союзників - відновлення єдиної Росії. Українській державі місця там не було.

У Румунії перебували посли всіх держав Антанти, і до Яс відправлено з Києва Коростовця для прелімінарних переговорів. Головний інформатор Франції в українських справах, консул Еміль Енно, заявляв, що Україна створена німцями, а Уряд Скоропадського, як германофільський, має бути ліквідовано.

Французький та англійський посли заявили Коростовцеві, що "Україна є частиною Росії... Україна ніколи не була державою і не може претендувати на визнання її державами Антанти". [25, c.398]

Одночасно до Яс приїхали представники російських організацій з меморандумом, в якому вимагали не визнавати України як держави і вислати війська для її окупації.

Такі ж ворожі до незалежності України настрої панували й у Вашингтоні. Чітко виступала концепція: створення великої Польщі та великої Росії коштом України.

Серед різних шарів суспільства України ішла боротьба двох орієнтацій: національно-самостійницької, головним представником якої був Національний Союз, і федеративної. В Союзі хліборобів власників стався поділ: дрібні хлібороби об'єдналися під проводом М. Коваленка і подали гетьманові 20 жовтня меморандум, в якому вимагали незалежності України, а заможніші члени Союзу стояли за федерацію з Росією.

Справа ускладнювалася русофільськими партіями, які хотіли зробити Україну базою для відновлення Росії.

У той час, на тлі боротьби різних орієнтацій і незадоволення гетьманським урядом, який не мав під собою ні ідеологічного, ні мілітарного ґрунту, підготовлялось повстання. "Фактично підготовка повстання провадилася вже від кінця вересня", писав його учасник. В. Винниченко [44, c.48]

Стан України був безвихідний: без регулярної армії, під загрозою війни з більшовиками, охоплена повстаннями в різних місцях, під терором ультиматуму Антанти, до того ж з кабінетом міністрів, який складався переважно з германофілів. Гетьман наважився на рішучий крок: 14-го листопада кабінет розпущено і в той же день Гетьман оголосив грамоту про федерацію з майбутньою, небільшовицькою, Росією. Одночасно він доручив С. Гербелеві скласти новий кабінет, в якому не повинно було бути міністрів, заангажованих в дружніх відносинах з німецьким урядом. Цей кабінет мав бути тимчасовим, до з'ясування відносин з Антантою. [37, c.398]

Боротьба з гетьманським урядом набирала дедалі загрозливіших форм. У різних кутах України організовано повстанські загони. Місцями повстанці мали значний успіх. На чолі одного з найбільших загонів став командувач Київської військової округи за Центральної Ради капітан Шинкар. Він діяв на Звенигородщині. Були значні загони на Чернігівщині, на Поділлі.

Найбільшим було повстання анархіста Н. Махна, учителя з Гуляйполя, на Катеринославщині. Влітку 1918 року він створив великий загін з повстанців-селян та різних злочинних елементів, яких закликав повалити гетьмана Скоропадського і не допускати "ніякої іншої влади"; разом з тим він оголошував боротьбу проти австрійців, німців і поміщиків.

Селянські повстання спричиняли безладдя, послаблювали місцеву адміністрацію, викликали загальне недовір'я до гетьманського уряду, в якому широкі маси бачили тільки російського генерала, поміщика.

„На Катеринославщині гетьманський режим почав розкладатися й падати ще до оголошення повстання Директорією. Вже на початку листопада катеринославські більшовики почали робити повстання для захоплення влади в свої руки. Побачивши це, гетьманський VIII корпус, що складався переважно з офіцерських кадрів, став ухилятися від активних виступів. Катеринославські українці вирішили взятися негайно за організацію свого власного війська”. [25, c.404]

„У Полтаві до гетьманської влади ставилися вороже”, - констатував В. Андріївський, колишній комісар освіти Полтавщини. В таких умовах Український Національний Союз почав загальне повстання. Для керівництва повстанським рухом обрано Директорію з 5-ох осіб В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського та А. Макаренка. Осередок Директорії був у Білій Церкві. В ніч на 13 листопада до Білої Церкви прибув С. Петлюра, 14 листопада - Ф. Швець, О. Андрієвський та В. Винниченко. Дирекція звернулася до населення з відозвою, в якій повідомляла про переобрання влади й оголошувала, що гетьманська влада має бути "дощенту" знищена, а Гетьман є "поза законом". [25, c.410] Основу повстанцям дали Січові Стрільці.16-го листопада Директорія договорилася з німецькою Військовою Радою в Білій Церкві про нейтралітет, і 17 листопада почала повстання, зайняла Білу Церкву та Фастів. Повстанці рушили на Київ.

Гетьманські війська були дуже невеликі й розкидані по всій Україні. Єдиною реальною силою була Сердюцька дивізія, що стояла в Києві. Крім неї були добровільні дружини, переважно під командою російських старшин, 18-го листопада призначено на пост командувача всіх збройних сил російського генерала, графа Келлера. Була оголошена мобілізація російських старшин, яка дала дуже мало. Призначення Келлера було дуже невдалим: він виявив себе ворогом України і навіть хотів стати диктатором, усунувши Гетьмана. [25, c.410]

Гетьманський уряд не мав жодної підтримки із зовні. Антанта не визнавала Української Держави й допускала тільки організацію федерації народів, що входили до складу Російської імперії; серед них мала бути й Україна. Становище гетьманського уряду було безпорадне. Україна опинилася в кліщах між Антантою, більшовиками та антикомуністичною армією Денікіна, яку підтримувала Антанта. Виходом з цього положення могла бути зміна орієнтації, 14-го листопада 1918 року кабінет Лизогуба, в якому було багато германофілів, був розпущений. Того ж дня, 14 листопада, Гетьман підписав грамоту про федерацію України з майбутньою, не більшовицькою, Росією. Цей крок у своїх спогадах Гетьман пояснював, як єдиний, який на той час міг врятувати Україну. Д. Дорошенко у своїй "Історії України" пояснював цей акт так: „в тім державнім союзі України з Росією... Україні силою фактів припадало грати першу роль, бо вона вже існувала як держава, а Росію ще треба було відбудувати". [25, c.412]

Таким чином 14 листопада сталися одночасно дві важливі події: в Києві підписано грамоту про федерацію України з майбутньою Росією, а в Білій Церкві Директорія почала повстання проти гетьманського уряду - і тому ставити ці два факти у залежність не можна. Новий кабінет повідомив про свої завдання: на першому місці стояла "праця коло відбудови єдиної Росії на федеративних началах із задержанням на Україні всіх прав на розвиток її державності і національної самобутності". Далі він обіцяв негайно скликати Державний Сейм та розпочати реалізацію земельного закону. [25, c.413]

Усе разом - і грамота про федерацію і новий склад кабінету, в якому більшість міністрів були не українці; і маса росіян, які тікали до Києва від більшовиків; і російські військові частини, що їх формували на захист уряду проти повстанців - усе це створювало в широких колах населення ворожий до уряду настрій. Лави повстанців зростали. В. Винниченко, який за Центральної Ради стояв на грунті "єдиного фронту" з російськими соціалістами, тепер став на захист українських національних інтересів і здобув собі широку популярність в народі. Ідея федерації не придбала гетьманському урядові прихильників навіть серед русофільських елементів, які жадали не федерації, а поновлення "єдиної неподільної" Росії, до якої Україна мала ввійти, як її частина. Відштовхнула федерація й Галичину: посол ЗУНР, Г. Микетей, який приїхав до Києва, щоб нав'язати дипломатичні відносини з гетьманським урядом, не визнав за можливе вести з ним переговори після оголошення федерації з Росією. [25, c.413]

Увесь час велися переговори з Антантою про реальну допомогу. У Ясах, де зібралися представники Антанти, ставили тверді умови послам гетьманського уряду - федерацію з Росією; в Одесі консул Франції Енно ввесь час запевняв, що наближаються війська Антанти. Але їх не було.

14 грудня гетьман Павло опублікував таку заяву: "Я, гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх моїх сил, щоб вивести край з того важкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади". [34, c.170]

Після цієї заяви гетьмана перестала існувати Гетьманська держава, що була відновлена з такими великими надіями Винниченко розповідає, що штаб повстанців радився, чи Симон Петлюра має в'їхати до столиці на сивому коні. І це нагадувало б в'їзд Хмельницького до Києва.

На наступний день після зречення гетьмана був заарештований голова Ради Міністрів Гербель.

Досить цікавим на наш погляд є стаття, що з’явилася у „Народній Раді", в якій вимагається віддання під карний суд гетьманських міністрів та інших структур (див додаток Г).

Коновалець стверджує правильність передбачування гетьмана, що з хвилиною виїзду німців з України за неї почнеться війна червоних з білими. Усе ж таки нічого не було зроблено для усунення лиха і консолідації українських сил. Можна думати, що опоненти гетьмана не здавали собі справи з серйозності становища, бо, крім негативного ставлення до нього, вони не зробили нічого для внутрішнього замирення. Як уже згадано, була можливість усунути від впливу анархічні елементи, і тоді ніколи не було б федеративної грамоти з неіснуючою Росією.

Отже причини поразки гетьманської держави на нашу думку були як зовнішні так і внутрішні (див рис.3.3)

Рис.3.3 Причини падіння гетьманської влади

Затяжна опозиція до гетьманського режиму та початок громадянської війни України на чотири фронти не свідчать про великий державно-політичний розум українських політичних груп і фракцій, що жили й діяли під кінець 1918 року. Вони поставили свої партійні програми вище добра нації та її держави.

Це сталося в дуже рідкісній історичній хвилині, коли Галичина і Буковина, а частина й Закарпаття, після розвалу Австро-Угорської монархії проголосили свою самостійність і з перших тижнів свого державного життя покладалися на допомогу своїх наддніпрянських братів, але повалення гетьманського режиму, громадянська війна і похід більшовиків ці надії перекреслили.

3.2 Історичне значення гетьманського уряду П. Скоропадського

Для сучасних iсторикiв, полiтикiв, керiвникiв держави досить цiнний перiод українського державотворення початку ХХ ст. Так історик С. Кульчицький зазначає, що "перешкоди на шляху утвердження України як незалежної i сильної держави багато в чому такi самi, як i в часи Павла Скоропадського: нездатнiсть української полiтичної елiти знайти спiльну мову, її невмiння або небажання полегшити життя народу реформами. [29,c.10]

Дорошенко писав, що гетьманщина - „це наша стара, традиційно-національна форма державності, але чи можливо це тепер. .?". [28,c.10] Реальність принесла розчарування - повернення старої гетьманщини було утопією.

Та проте на нашу думку урядом Скоропадського було зроблено чимало. Зокрема, за декiлька мiсяцiв вiдновлено дiйовий адмiнiстративний апарат, багато зусиль здiйснено для вiдновлення промисловостi, розроблено законодавство, яке заохочувало iнвестицiї в економiку держави.

Доба гетьманату, яка тривала сім з половиною місяців, була заповнена з самого початку боротьбою уряду на різних фронтах. Вище вже згадано, як тривала ця боротьба - зовнішня з більшовиками, внутрішня - з російськими організаціями, а головне - з українською опозицією. До великих мінусів треба віднести брак власної армії й повну залежність від окупантів. До цього треба додати тяжку спадщину попередньої доби: обов'язки, що їх взяла на себе Україна з Берестейським миром - постачання Німеччині та Австро-Угорщині великої кількості збіжжя, м'яса, цукру. Тяжку спадщину дістав гетьманський уряд від попередньої доби в галузі соціальних відносин - селянство чекало на безплатну передачу поміщицької землі та ліквідацію поміщицьких господарств. Центральна Рада не спромоглася розв'язати цього питання, і воно дісталося в спадщину гетьманському урядові. Дісталася йому в зв'язку з тим і інша спадщина - "каральні загони", які з'явилися з німецькою окупацією, але вся відповідальність за них спадала на гетьманат.

Скоропадського звинувачують у тому, що саме він запросив в Україну німців і австрійців, які почали грабувати українське селянство. А насправді - усе навпаки. Наприкінці 1917 року саме керівництво Центральної Ради дійшло думки, що слід укласти мир з Німеччиною, Підписавши Брестський мир, і саме Центральна Рада підписала угоду. [25,c.12]

Незважаючи на дуже несприятливі обставини, уряд Скоропадського мав чималі досягнення у зовнішній та внутрішній полiтицi, запровадив нормальнi дипломатичнi відносини з рядом Центральних Держав, здобув визнання й домігся пiдписання перемир'я з Радянською Росією 12 червня 1918 року.

За цей короткий час гетьманський уряд нав'язав дипломатичні стосунки з Німеччиною, Австрією, Швейцарією, Болгарією, Польщею, Фінляндією, Туреччиною, Кримом, скандинавськими державами, а з ослабленням окупаційного впливу - з Францією, Англією й Румунією. Дипломатичні стосунки були з Доном, Кубанню.

За гетьманування було упорядковано фінанси: встановлено українську грошову систему, засновано банки. Після руїни, що її принесли війна та революція, направлено залізничні шляхи, мости і відновлено регулярний залізничний рух. Гетьманський уряд підготовив проект земельної реформи, якої не могла розв'язати Центральна Рада; видатний правник X. Лебідь-Юрчик вважав земельний закон, схвалений гетьманським урядом, "подібним тільки до земельних законів найдемократичніших країн у цілому світі, (наприклад - Нової Зеландії, де земельне законодавство випередило всі інші країни) еволюційним шляхом вирішило земельне питання на велику користь працюючого люду". Проте земельне питання стало і основним каменем спотикання для уряду Скоропадського. Так як вiдновлення приватної власностi на землю викликало невдоволення серед селянських мас.

Дуже важливими були судові реформи. Налагоджено судову справу, створено Сенат, суд на нових засадах, укладено багато нових законів. Велике значення мали заходи щодо оформлення автокефалії Української Православної Церкви.

Однак замiсть належної оцiнки дiй Павло Скоропадський зустрiв в українському урядi холодне ставлення до його особи та корпусу. На думку Н. Полонської-Василенко, "Генеральний секретарiат побоювався зростаючого авторитету генерала, пiдозрював в особi Скоропадського "майбутнього Бонапарта". До того ж iдеологи Центральної Ради, зокрема В. Винниченко, були проти створення в Українi регулярної армiї. [37 c.417] Намагання Скоропадського зменшити опiр опозицii запевненнями про незалежність Української Держави не увінчалися успiхом, всі неполадки привели П. Скоропадського до федерації з майбутньою Росією. Це прискорило анти гетьманське повстання, яке закінчилося перемогою Директорii Української Народної Республіки. [29,c.12]

Загроза перетворення України в німецьке генерал-губернаторство, очолюване російськими офіцерами, була цілком реальною. Наскільки відомо, про це свідчать тогочасні німецькі документи. На запитання: чи українська гетьманська держава мала шанс проіснувати чи ні, - історія вже відповіла. Але можна припустити, що вона мала б реальний шанс утриматися значно довше, якби, скажімо, не було ні Листопадової революції в Німеччині, ні повстання Директорії проти Скоропадського. Зрештою, ці події і призвели до руїни української держави. До того ж слід зазначити, що тоді Червона армія, будучи нечисленною, ще не становила реальної загрози. І от якщо б на той час Україна вже мала своє боєздатне військо, яке Cкоропадський квапився сформувати до січня 1919 року, то все склалося б по-іншому.

Будучи, як і, скажімо, його політичні супротивники Грушевський та Винниченко, Скоропадський був радше федералістом, аніж самостійником, вірив у “відновлення Великої Росії", в її “велике майбутнє". Провідна роль в “утворенні всеросійської федерації”, на думку Гетьмана, належала Україні. “Грамоту про федерацію з Росією” була фатальною політичною помилкою уряду Української держави, яка звела нанівець усі здобутки Центральної Ради щодо державної незалежності. Крім того, в поняття “федерація” Скоропадський, як свідчить його донька, вкладав зовсім інший зміст, ніж це роблять тепер. Адже в ті часи Україна вже мала всі атрибути справжньої держави: діючий уряд, зовнішню політику та армію, сформовану, щоправда, не цілком. А втім, це досить чітко висвітлив у передмові до “Спогадів" професор Ярослав Пеленський. [48, c.15]

Покладаючи великі сподівання на Антанту, яка, звісно, хотіла федерації з Росією, Павло Скоропадський стояв перед проблемою остаточного вибору. Зрештою, не треба забувати й те, що і без того напружену ситуацію загострювала підготовка повстання проти Гетьмана під проводом Петлюри й Винниченка.

18 жовтня 1918 року німецький фронт у Європі провалився. Для Української Держави це означало початок війни з Радянською Росією і потрібні були союзники. Це треба було вирішувати з Антантою. Якби Франція і Велика Британія були зацікавлені у збереженні протибільшовицького стримувального фронту, тоді вони мали б залишити Українську Державу і допомогти їй в обороні своєї території своїми військами. Якби гетьманові вдалося порозумітися з Антантою, то можна було б домовитися про те, щоб до приходу її військ деякі німецькі дивізії залишилися в Україні і взяли участь у її обороні за відповідну плату. Така була на той час стратегічна ситуація після поразки Німеччини й Австро-Угорщини у війні. [474, c.76]

Професор Чубатий вважав, що під час створення Версальського порядку тільки гетьманська держава Скоропадського могла врятувати українську державність. З ким міг говорити визначний французький дипломат Клемансо на тему повернення хоча б частини царських боргів. Або на тему блокади скомунізованої Росії "санітарним кордоном" з боку України? Тільки з консервативним гетьманським урядом. Ні Винниченко, ні Петлюра, ні, приміром, Грушевський не були такими політичними постатями. Французькі емісари, подаючи матеріальну допомогу в боротьбі з більшовиками, завжди на самому початку розмови ставили запитання: яку частину царського боргу вони повернуть Франції у разі успіху "нашої армії"? Тоді ходила така чутка, що Франція хотіла від багатої України отримати половину царських боргів, тобто п’ять більйонів золотих франків. Природно, що таких грошей Павло Скоропадський тоді не мав. Допомогу могли надати тільки ті, хто був зацікавлений у продовженні існування Української Держави з її приватною власністю і ринковими відносинами. Однак цієї ситуації не розуміли або не хотіли розуміти опозиціонери гетьмана, що вважали себе українськими патріотами. Винниченківським бунтом вони знищили на той час єдину реальну можливість зберегти не тільки українську державність, а й піднести та зміцнити престиж Української Держави в Європі та світі. [31, c.76]

Як вважають, концерн "Протофіс" допоміг гетьманові коштами, і Павлу Скоропадському залишалося тільки дочекатися в Києві французького представника Клемансо та передати йому українську частину російського царського боргу. Ситуація і час змусили Винниченка почати свій бунт саме 14 листопада і не пізніше.

Отже, за свідченням Володимира Винниченка, 13 листопада 1918 року (тобто за два дні до оприлюднення відозви гетьмана) у приміщенні Міністерства шляхів сполучення (Бібіковський бульвар) відбулося історичне таємне засідання (за участі всіх партій, навіть есерів), яке закінчило час гетьманщини в Україні.14 грудня 1918 року гетьман відрікся від влади.

За неповні вісім місяців правління Павла Скоропадського зроблено було чимало. Головне: Україну 1918 року вдалося утримати поза громадянською війною. Зберегли промисловість, налагоджувалися міжнародні зв’язки. Однак українське суспільство виявилося занадто розрізненим. Воно не змогло об’єднатися, і не знайшло сили, здатної його об’єднати. Навряд чи можна звинувачувати в цьому лише Грушевського, Скоропадського чи Петлюру. Кожний із них змушений був грати за правилами, запропонованими сильнішими державами. Виграти ж може лише той, хто грає за своїми правилами

Уряд Скоропадського не зміг вирішити соціально-економічні проблеми, що стояли перед державою. Але за час гетьманату було закладено систему української національної армії та флоту, мережу військових учбових закладів, відновлені нормальні дипломатичні відносини з 15-ма європейськими державами, встановлена українська грошова система, засновані банки, почалася відбудова національної промисловості, пройшли судові реформи, розвинулася торгівля, здійснена українізація освіти й культури. Все це дає змогу достатньо високо оцінити вельми суперечливу, але колоритну постать гетьмана України новітнього часу.

52. утворення ЗУНР та діяльність її керівництва по розбудові держави.

18 жовтня 1918 p. українська парламентарна репрезентація скликала у Львові збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, пре­дставників політичних партій, духівництва та студентства Галичини та Буковини. Збори обрали Українську Національну Раду як полі­тичного представника українського народу в Австро-Угорщині, її головою (президентом) став Є.Петрушевич.

Українська Національна Рада постановила взяти долю народу в свої руки. В її рішенні було записано: І) всі українські землі під орудою Австрії становлять єдину етнографічну цільність; 2) тепер вони представляють окрему Українську державу; 3) всі національні меншини мають вислати до Української Національної Ради своїх делегатів; 4) Українська Національна Рада прийме найближчим часом конституцію нової держави; 5) Українська Національна Рада приймає рішення, що на майбутній мирній конференції українсь­кий народ презентуватимуть його власні представницькі органи, оскільки австрійська влада не має права говорити від імені незале­жної України.

Це рішення було проголошено 19 жовтня 1918 p., і цей день є початком існування ЗУНР.

До порядку денного нарад Української Національної Ради було включене питання про злуку галицьких земель з Наддніпрян­ською Україною. Але на той час перемогла думка, що з цією справою слід зачекати, бо, по-перше, не знали, як поставиться до України Антанта і чи визнає вона мир з німцями в Бресті. По-друге, державний уряд Наддніпрянщини в усьому слухався німецької та австрійської окупаційної влади. По-третє, політичні тенденції тоді­шнього гетьманського уряду в Наддніпрянщині, спрямовані на федерацію з Москвою, суперечили українським національним інте­ресам. Через непевне державно-правове становище гетьманської держави й її залежність від сторонніх чинників обережність Украї­нської Національної Ради була виправданою.

Комітет по злуці українських земель вирішив направити до Києва своїх представників. Гетьман Скоропадський із задоволен­ням сприйняв прого­лошення ЗУНР та її прагнення з'єднатися з Наддніпрянською Україною. Але Український національний союз, що готував повстання проти гетьмана, повідомив Львів, що негайна злука Галичини й Буковини з гетьманською державою небажана, бо вона піднесе престиж гетьмана в очах народу і закріпить його режим, який союз мав намір повалити.

Керівництво ЗУНР розуміло, що для новоствореної держави потрібні збройні сили, тому першою акцією Української Націона­льної Ради було якнайшвидше перебазування до Львова легіону Українських січових стрільців, який перебував тоді в Чернівцях. Січові стрільці підтримали зусилля Української Національної Ради. 24 жовтня 1918 p. збори старшин Українських січових стрільців схвалили від'їзд до Львова, але водночас прийняли резолюцію, якою висловлювались за негайну злуку Львова і Києва.

31 жовтня 1918 p. Рада Міністрів Австрії теоретично визнала право українського народу на самостійність, але жадання Українсь­кої Національної Ради не було задоволене, бо ніхто з міністрів не погодився з демаркацією кордонів територій, що мали увійти до складу новоствореної держави.

Не гаяли часу й поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові було створено Польську ліквідаційну комісію, яка мала перейняти владу в усій Галичині від австрійських властей і оформити перехід краю до Польської держави. Комісія оголосила, що визнає владу тільки варшавського уряду, й видала наказ, щоб усі державні органи Галичини здійснювали свої функції від імені польської держави. На 1 листопада 1918 p. вона призначила офіційну передачу влади польським властям, обравши місцем свого постійного урядування Львів.

У Львові на цей час зосередилося багато військовослужбовців-поляків, які утворювали свої організації та формували військові загони з цивільного населення.

Баритися далі українцям було не можна. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 p. Військовий комітет вирішив виступити і взяти владу у Львові до своїх рук. До ранку були зайняті всі стратегічно важливі об'єкти міста - військові казарми, телеграф, пошта, буди­нок сейму, поліцейське управління, банки та ін.

Вранці 1 листопада у Львові з'явилися відозви Української Національної Ради до мешканців столиці і до українського населен­ня всієї Галичини, де, зокрема, відмічалось: "Волею українського народу утворилася на українських землях Австро-Угорської монар­хії Українська держава... Найвищою властю Української держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Націо­нальна Рада обіймає власть в столичнім місті Львові і на цілій території Української держави". Подібною за змістом була й відозва до українського народу. Крім того, вона інформувала про деякі заходи щодо збереження новостворсної державу. Так, усі вояки української національності мали підлягати тільки Українській На­ціональній Раді і наказам створених нею військових властей.

Формальна передача влади від австрійського намісника відбу­лася 1 листопада 1918 p.

Того ж дня, подолавши розгубленість, поляки почали готувати повстання проти української влади. Вже на початку з'ясувалося, що українці не були до неї підготовлені. Вчинити переворот - це одна річ, а утримати владу - зовсім інша. Отже, боротьба за Львів перетворилася на справжню війну між Галичиною і Польщею.

З проголошенням ЗУНР вищу владу захопила Українська Національна Рада. Саме з цього виходив Основний тимчасовий закон, прийнятий 13 листопада 1918 р. на сесії Української Національної Ради. В ньому, зокрема, гово­рилось: І) держава, проголошена Українською Національною Ра­дою 19 жовтня 1918 p., має назву Західна Українська Народна Республіка; 2) до неї входять всі українські етнографічні території, що знаходяться під управлінням Австрії; 3) ця територія утворює самостійну ЗУНР; 4) її сувереном є увесь народ, що обирає своїх представників до Установчих зборів ЗУНР, а Українська Націона­льна Рада і державний Секретаріат здійснюють владу; 5) гербом ЗУНР є золотий лев на синьому полі.

Прийнявши такий закон, Українська Національна Рада взяла на себе компетенцію парламенту. З часом сталися зміни в струк­турі та персональному складі Української Національної Ради. Так, 15 листопада на її засіданні було прийнято закон про доповнення її складу делегатами з повітів та великих міст краю, тобто вирішено зробити її більш представницьким органом.

4 січня 1919 p. Українська Національна Рада прийняла кілька законів, присвячених удосконаленню її власної структури. Одним з них вирішено утворити Президію у складі президента (голови) - їм був обраний Є.Петрушевич - і чотирьох його заступників. Прези­дент скликав засідання Української Національної Ради і головував на них.

На цьому засіданні Українська Національна Рада утворила ще один важливий орган - Відділ Української Національної Ради. Він складався з президента (голови Ради) і дев'яти членів та виконував функції колегіального глави держави. До компетенції Відділу відно­силось: призначення членів уряду; оголошення амністії; затверд­ження і публікування законів.

У березні 1919 p. Рада прийняла закон про скликання Сейму ЗУНР, а у квітні - виборчий закон. Однопалатний Сейм скликався президентом.

З обранням Сейму Українська Національна Рада мала припи­нити свою діяльність.

Право голосу надавалось громадянам ЗУНР з 21 року, а право бути обраним - з 25 років. Позбавлялися виборчого права душев­нохворі та засуджені судом за вчинення злочину.

Сейм складався з 226 послів. Згідно з національним складом населення краю належало обрати 160 українців, 33 поляка, 27 євреїв, 6 німців, Відповідно до цього утворювалися виборчі округи. Обраний таким чином Сейм мав бути скликаний у червні 1919 p. Проте розвиток воєнних подій перешкодив як його скликанню, так і проведенню самих виборів.

9 листопада 1918 p. було створено перший уряд ЗУНР - Державний Секретаріат у складі: К.Левицький - прем'єр; Л.Цеге-льський - внутрішні справи; В.Панейко - закордонні справи;

С.Голубович - судові справи; О.Барвінський - освіта та віроспо­відання; Д.Вітовський - військові справи; С.Баран - земельні справи; А.Чернецький - праця; І.Коровець - здоров'я; І.Мирон - шляхи; С.Федак - харчові справи; Я.Литвинович - торгівля і промисли; О.Пісецький - пошта і телеграф; І.Макух - громадські роботи.

Одним з основних завдань діяльності уряду ЗУНР було об'єд­нання Західноукраїнської Народної Республіки зі Східною Украї­ною. 10 листопада було схвалено резолюцію про те, що Державний Секретаріат має вжити заходів щодо об'єднання усіх українських земель в одній державі. Проте боротьба з Польщею продовжувала­ся, але була не під силу галицьким військам, які залишили Львів. 5 листопада 1918 р. до Києва було направлено делегацію, яка мала просити гетьмана подати військову допомогу, а саме - направити під Львів корпус січових стрільців під командуванням полковника Є.Коновальця. Гетьман погодився на це.

Український національний союз, що готував повстання проти гетьмана, довідавшись про його плани надіслати до Галичини січових стрільців, усіма засобами впливав на них, щоб вони залишились на місці, бо це була єдина надійна військова частина, на яку могли покластися повстанці.

Важко сказати, який би перебіг прийняли події. Коли б ідей­ний і дисциплінований легіон Українських січових стрільців з'єд­нався з січовими стрільцями Є.Коновальця, польський опір у Льво­ві було б локалізовано. По-друге, без участі січових стрільців Укра­їнський національний союз навряд чи наважився розпочати повстання проти гетьмана, а це збільшило б можливість порозумін­ня між соціалістичними партіями і гетьманом.

21 листопада 1919 p. Українська Національна Рада уповнова­жила Л.Цегельського та Д.Левицького поїхати до Києва для перего­ворів про об'єднання Галичини зі Східною Україною. Проте, там уже палахкотіла громадянська війна, тому 14 грудня у Фастові було підписано так званий Передвступний договір з Директорією УНР, шо включав такі пункти: 1) ЗУНР виявила бажання об'єднатися з Великою Україною як складова частина цілого; 2) обидви уряди мають подбати про здійснення цього; 3) ЗУНР притримує свою територіальну автономію; 4) цей договір буде опубліковано за зго­дою Директорії УНР та Державного Секретаріату ЗУНР.

Гетьман Скоропадський зрікся влади 14 грудня 1918 р., тому договір був укладений не з тодішнім урядом України, а лише з представниками повстанців, що воювали проти гетьмана. З цього видно, що в той час настрої галичан схилялися у бік республіканців.

Перший уряд ЗУНР саморозпустився, і було створено новий під проводом С.Голубовича.

Перша сесія доповненої Української Національної Ради прий­няла Передвступний договір про об'єднання всіх українських зе­мель в одній державі за умови, що до скликання Установчих зборів найвища влада в Галичині належить Українській Національній Раді та її виконавчому органу - Державному Секретаріату. Сесія обрала делегацію у складі 65 чоловік для участі в святкуванні проголошен­ня соборності. Ця делегація мала засідати в Трудовому конгресі, що був Всеукраїнським передпарламентом. Акт соборності відбувся 22 січня 1919 р. в Києві на Софійській площі, де було проголошено Універсал: "Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України - Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) й Наддніпрянсь­ка Велика Україна. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка"*.

Після проголошення Акта соборності Галицька держава отри­мала назву Західна область Української Народної Республіки. Про­те фактичної злуки не відбулось: організація влади ЗУНР не зміни­лася й обидві держави надсилали кожна свої окремі місії за кордон.

Західноукраїнська Наро­дна Республіка не поспішала остаточно об'єднатися з Наддніпрян­ською Україною, і на те були поважні причини. У січні 1919 p. обидві республіки послали спільну делегацію на мирну конферен­цію до Парижа, де обстановка у чотирьох частинах України розгля­далася окремо. Найкращим було становище Галичини, бо з розпа­дом Австрії всі народи, що входили до її складу, дістали право на розбудову власного життя у власній державі.

На практиці сталося інакше. Уряд ЗУНР негайно, в листопаді

1918 повідомив президента Вільсона про своє оформлення і просив захисту проти намагань Польщі анексувати Галичину. Польський комітет народовий, представник Польщі на мирній конференції, вжили заходів, щоб донести світові, що українські війська перебу­вають під командою німецьких старшин і що створення України в інтересах Німеччини та Австрії.

Наприкінці лютого 1919 p. мирна конференція направила місію до уряду ЗУНР для переговорів з приводу перемир'я з Польщею. Члени місії виявили повне нерозуміння взаємовідносин Галичини і Польщі, і, поставивши вимогу негайно припинити воєнні дії, запро­понували демаркаційну лінію між Галичиною та Польщею. Третина Східної Галичини зі Львовом та Дрогобицьким районом (нафта) залишалася за Польщею. Уряд ЗУНР цієї пропозиції не прийняв, і війна з Польщею продовжувалася. Внаслідок скарг уряду ЗУНР до мирної конференції 4 квітня 1919 p. було вислано іншу комісію під головуванням генерала Боти. Новий міжнародний проект українсь­ко-польської угоди був більш сприятливий. За Галичиною залишався Дрогобицький повіт. Уряд ЗУНР .прийняв цей проект. У квітні

1919 р. до Польщі із Франції прибула добре озброєна армія генерала Галлера. Вона була призначена Антантою виключно для боротьби проти більшовиків, але польський уряд спрямував її проти галицької армії. Перед переважаючими силами французів війська галицької армії відступили.

На початку червня, щоб запобігти падінню дисципліни, було. проведено реформу: президентові Є.Петрушевичу надано права диктатора, він створив Раду уповноважених (С.Голубович, С.Витвицький, В.Курманович, І.Мирон). Диктатура сприяла заспокоєн­ню у війську й припинила анархію. Внаслідок цього галицька армія мала успіхи, але вони були нетривкі.

У середині липня 1919 p. Українська галицька армія перейшла р. Збруч, щоб об'єднатись з військами У HP. Але об'єднати два уряди було неможливо - цьому перешкоджали ідеологічні та пер­сональні чинники.

С.Петлюра і весь провід УНР вважали Є.Петрушевича дикта­тором недемократичним і незаконним, а Є.Петрушевич і провід ЗУНР вважали перебування С.Петлюри на чолі армії шкідливим для справи. Так закінчився короткий і глибоко трагічний період історії ЗУНР, яка дала багато прикладів національної солідарності та розуміння державних інтересів.

Сталінські методи індустріалізації

та їх здійснення в Україні

Українська РСР, увійшовши до складу Радянського Союзу (ЗО грудня 1922 p.), остаточно втратила ті формальні ознаки незалежності, якими вона нібито користувалася після її утворення. Відтепер всі рішення, що стосувалися України, в тому числі розвитку її господарства, приймалися в Москві.

Запровадження необмеженої системи централізації в управлінні господарством, загальне (всесоюзне) функціонування транспортних засобів, фінансової системи, органів обліку матеріальних ресурсів - все це надавало економіці України колоніального характеру. Вже в другій половині 20-х років (1924-1927 pp.) до загальносоюзного бюджету відраховувалося 20 % українського капіталу більше, ніж за часів Російської імперії.

Скасувавши неп, керівництво країни взяло курс на індустріалізацію і колективізацію сільського господарства, що в кінцевому підсумку повинно було привести до "побудови матеріально-технічної бази соціалізму". Головна проблема, яку необхідно було вирішити у зв'язку із взятим курсом на індустріалізацію,- це фінансування розвитку промисловості, особливо важкої. Не маючи змоги одержати іноземні позики, а також через відсутність внутрішнього капіталонагромадження (націоналізація підприємств різко знизила ефективність виробництва, а ігнорування законів ринку позбавило змісту саме поняття промислового прибутку) Сталін і його оточення почали швидкими темпами розвивати важку промисловість за рахунок перекачування в неї коштів, що нагромадилися в сільському господарстві, легкій промисловості, торгівлі та в інших галузях.

Керівники країни не розуміли чи не хотіли розуміти, що недооцінка товарно-грошових відносин, систематичне нехтування інтересами села, зволікання з розв'язанням соціальних проблем (забезпечення квартирами, товарами широкого вжитку) неодмінно позначиться на розвитку самої промисловості, що було підтверджено результатами першого п'ятирічного плану (1928/29-1932/33 pp.). Досить докладно складений і ретельно обговорений, цей план не був втілений у життя. З двох варіантів плану (відправного і оптимального) за основу було взято оптимальний. Крім того, за вказівкою Сталіна, оптимальний варіант був скоригований в бік збільшення за окремими пунктами: з чавуну, нафти, сільськогосподарських машин та інших показників. Фактично виплавлення чавуну в 1932 p. становило 6,2 млн т, хоча за відправним варіантом передбачалося 7 млн т, за оптимальним - 10 млн, а підвищене завдання - 17 млн т. Відповідні показники були щодо виробництва тракторів:

53 тис., 170 тис., фактичне виконання - 49 тис., автомобілів - 100 тис., 240 тис., фактичне виконання - 24 тис. Подібне становище було й з іншими плановими завданнями. Проте Сталін, незважаючи на провал першого п'ятирічного плану, у січні 1933 p. на весь світ заявив про те, що перший п'ятирічний план виконано достроково - за чотири роки і три місяці. Не були виконані завдання і з валової продукції промисловості, а щодо продуктивності праці при запланованих 110 % було досягнуто лише 41 %. Саме з цього часу радянська статистика перестала бути справжньою наукою про кількісну сторону виробництва, а перетворилася на вірну служницю тоталітарного режиму, яка здатна була фальсифікувати стан справ не тільки в економіці, айв суспільстві в цілому.

Не був винятком у цьому відношенні й другий п'ятирічний план на 1933-1937 pp., до якого було включено ряд нереальних, економічно необгрунтованих завдань, які не були виконані. Досягти рівня, передбаченого першим і другим п'ятирічними планами, чорна металургія і тракторобудування змогли лише в 1949 p. Серйозні зриви були характерні й для передвоєнних років третьої п'ятирічки (1938 - червень 1941 p.).

Не було виконано перші три п'ятирічні плани і в Україні. Так, планом передбачалося збільшити видобуток вугілля в Донбасі з 27 до 53 млн т, а фактичний видобуток досяг тільки 45 млн т. Виплавлення чавуну в Україні передбачалося збільшити майже втричі, що також виявилося нездійсненним.

У результаті сталінського стрибка в індустріалізації України, як і взагалі в СРСР, поглибилися диспропорції в розвитку господарства, зріс дефіцит товарів широкого вжитку, посилилась інфляція. Загострив проблему постачання населення міст продовольством неврожай 1928 p. в Україні. З другого кварталу 1928 p. була запроваджена карткова система розподілу продуктів. Населення невеликих міст, які не забезпечувалися продуктовими картками, голодувало. Лише в січні 1935 p. карткову систему було скасовано й встановлено єдині ціни на хліб, а з жовтня - на всі інші продовольчі товари. Остаточно нормовані ціни на продаж товарів першої необхідності були скасовані у 1936 p.

Отже, Головна ідея п'ятирічних планів з індустріалізації країни і одночасного піднесення життєвого рівня населення в ході так званого соціалістичного будівництва не була втілена в життя, особливо щодо піднесення матеріального рівня життя народу.

Щодо промислового розвитку України перший п'ятирічний план виявився найбільш сприятливим. Із 1500 нових промислових підприємств, які планувалося спорудити в СРСР, 400 припадало на Україну, і більшість з них було побудовано. Деякі мали досить високий технічний рівень. До таких новобудов можна віднести Зуївську і Штерівську електростанції. Найбільшою електростанцією в Європі вважався Дніпрогес, побудований в 1932 p. у Запоріжжі. В Донбасі введено в дію 53 нові шахти, а на заводах, які уже діяли в Україні, - 12 доменних і 24 мартенівські печі.

Поряд із розширенням існуючих споруджувалися нові гіганти металургії, такі як "Азовсталь", "Запоріжсталь", "Криворіжсталь". У 1932 p. було побудовано перший в Україні електрометалургійний завод з випуску інструментальної сталі "Дніпроспецсталь". Україна вийшла на одне з перших місць у світі за рівнем розвитку чорної металургії. Непоганих результатів було досягнуто і в галузі машинобудування. З жовтня 1931 p. почав, аипускати продукцію новозбудований Харківський тракторний завод (ХТЗ). Були реконструйовані Луганський паровозобудівний завод, машинобудівні заводи в Харкові, Києві. Найбільшою в машинобудуванні України новобудовою був Краматорський машинобудівний завод.

У харчовій промисловості виникли нові галузі - маргаринова, молочна, маслоробна, комбікормова, хлібопекарська. Зокрема, в 1928-1937 pp. було збудовано 67 механізованих хлібозаводів, 5 великих м'ясокомбінатів. У 1932 p. став до ладу Херсонський консервний завод. В Одесі, Києві, Харкові було збудовано трикотажні фабрики.

Однак розвиток легкої промисловості значно відставав від важкої, а попит постійно випереджав виробництво товарів широкого вжитку.

Якщо в першій п'ятирічці Україна одержала понад 20 % загальних капіталовкладень, то в другій і третій вони були суттєво скорочені. У зв'язку з цим кількість новобудов в Україні з кожним роком зменшувалася.

Для того щоб піднести активність трудящих у виконанні п'ятирічних планів (активність всіх, ентузіазм мільйонів при мінімальному матеріальному заохоченні, гострому дефіциті товарів народного споживання, послуг), більшовики організували в широкому масштабі так зване соціалістичне змагання, що грунтувалося на ентузіазмі народу, який тоталітарний сталінський режим використовував сповна. Загальне керівництво соціалістичним змаганням здійснювала компартія, а безпосередніми його організаторами були профспілки. З'явилися ударники, герої соціалістичної праці. За виконання п'ятирічних планів змагалися заводи, міста, райони і навіть республіки. В роки перших п'ятирічок такі методи організації праці мали певні успіхи. З часом змагання перестало бути дійовою формою "боротьби" за зниження собівартості та поліпшення якості продукції, не забезпечувало виконання господарських планів. Організація змагання, виконання взятих зобов'язань, як правило, мали формальний, пропагандистський характер, а чиновники-бюрократи своєчасно звітували про виконання планів і зобов'язань і визначали "переможців".

Незважаючи на широкі організаційні заходи, що провадили партійно-державні чиновники, у виробництві спостерігалися безпорядок, марнотратство. Несвоєчасне постачання обладнання призводило до того, що новозбудовані корпуси фабрик і заводів довго простоювали, були випадки псування машин погано підготовленими операторами, а старих, так званих буржуазних спеціалістів звільняли з роботи, багатьох з них було визнано ворогами народу, соціалізму та покарано ("шахтинська справа" в Донбасі). Дуже часто через відсутність кваліфікованих кадрів підприємства не могли виробити запланованої кількості продукції.

Відчуженість робітників від засобів виробництва, командно-адміністративні методи управління визначали економічну неефективність промисловості України. Капітальне будівництво гальмувалося відсутністю коштів, які в умовах нормального розвитку створювалися за рахунок внутрішнього нагромадження самої промисловості, як це мало місце в індустріальне розвинених країнах Європи і США.

Індустріалізація докорінно змінила структуру господарства, зокрема співвідношення між промисловістю і сільським господарством у загальному обсязі валової продукції. Продукція машинобудування в кінці 30-х років випередила всі інші галузі промисловості, а частка великої промисловості в господарському виробництві становила у 1938 p. 92,5 %. Такий непропорційний розвиток промисловості негативно вплинув на економічне становище України. Якщо промисловий потенціал її у 7 разів перевищував рівень 1913 p. (за цим показником Україну можна було вважати однією з передових індустріальних країн Європи), то рівень розвитку провідних галузей економіки залишався низьким порівняно з розвиненими країнами світу.

Величезної шкоди сільському господарству України з трагічними наслідками для населення завдали сталінські надзвичайні методи проведення так званих соціалістичних перетворень на селі. Особливо це виявилося в період здійснення масової колективізації сільського господарства.

Приступивши до здійснення індустріалізації країни швидкими темпами, Сталін і його оточення вирішили взяти курс на колективізацію сільського господарства, щоб заходами позаекономічного примусу змусити хліборобів сплачувати ще і своєрідну данину на розвиток промисловості. Досягти цього можна було тільки за умови насильного об'єднання селян в колективні господарства та встановлення в сільському господарстві командно-бюрократичної системи управління, як це було в промисловості.

53. Акт Злуки січня 1919 року та його історичне значення

Кульмінацією національно-визвольних змагань українців стало 22 січня 1919 р. — День злуки УНР і ЗУНР. Уже практично з першого дня утворення Західноукраїнської Народної Республіки між урядами УНР і ЗУНР проводились переговори про втілення ідеї соборності.

1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній договір між Радою державних секретарів ЗУНР та Директорією УНР про "злуку обох українських держав в одну державну одиницю". На засіданні З січня 1919 р. УНРада в Станіславі, куди переїхав весь апарат уряду, одностайно прийняла ухвалу про об'єднання ЗУНР та УНР, в якій, зокрема, зазначалося: "Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення українського народу, проголошує торжественно з'єднання ЗУНР і УНР в одну одноцільну суверенну Народну Республіку".

Невдовзі 36 галицьких делегатів виїхали до Києва на урочистий Акт злуки, приурочений до першої річниці проголошення самостійності Наддніпрянської України. Погожого морозного дня 22 січня 1919 р. святково прибраний Софіївський майдан у Києві заповнили десятки тисяч жителів столиці, численні гості, військо. О 12 год. над колонами пролунало "Слава", прозвучав національний гімн. Міністр закордонних справ ЗУНР Л. Цегельський оголосив грамоту — ухвалу УНРади і передав її голові Директорії В. Винниченку. У відповідь член Директорії Ф. Швець зачитав Універсал уряду УНР, в якому, зокрема, зазначалося: "Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка...".

Після цього відбувся урочистий молебень. Свято під давніми стінами Софії закінчилося парадом українських військ. З особливим захопленням присутні вітали колони Січових стрільців під командуванням полковника Є. Коновальця. Наступного дня Трудовий Конгрес майже одностайно (проти проголосувало кілька лівих есерів і представників компартії) ухвалив Універсал про Злуку. ЗУНР було перейменовано в Західну область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Державним гербом Соборної України став тризуб.

День 22 січня 1919 р. був одним із найпрекрасніших моментів нашої непростої, нерідко трагічної історії, назавжди залишившись у пам'яті українського народу як свято Соборності України. Але до справжнього об'єднання справа так і не дійшла. Вже через кілька днів після проголошення злуки Директорія під тиском більшовицьких орд змушена була покинути Київ. Тому західним українцям годі було ! чекати якоїсь реальної допомоги з Наддніпрянщини. Справа боротьби з польськими агресорами цілком лягала на їхні плечі. .

54. Українсько – польська війна та її наслідки

Украї́нсько-по́льська війна́ (пол. Wojna polsko-ukraińska) — збройний конфлікт між Польщею і Західно-Українською Народною Республікою на території Галичини, що вилилася в широкомасштабні бойові дії з 1 листопада 1918 по 17 липня 1919 року. Війна велася в умовах політичної нестабільності, викликаних розпадом Австро-Угорщини, розпадом Російської імперії і Громадянської війною в Росії.

Війна

Українсько-польська війна в Галичині 1918–1919 — почалася 1 листопада 1918 збройним виступом проти української влади у Львові об'єднаних польських підпільних військових організацій під командуванням сотника Мончинського. Такі ж місцевого характеру повстання підняли поляки у Дрогобичі, Самборі, Перемишлі та інших містах, переважно користуючись прихильністю комендантів місцевих австро-угорських залог, але вони були ліквідовані на початку листопада 1918 українськими військовими частинами.

Активна військова підтримка польського повстання у Львові варшавським урядом і спричинила початок війни між Польщею і ЗУНР. Військову допомогу польському повстанню до кінця 1918 подавала головно польська Західна Галичина, а від січня 1919 — уся польська держава. Перемогу Польщі в цій війні вирішили у 1919 р. дивізії генерала Ю. Галлера, сформовані у Франції для війни з більшовиками.

Бої у Львові тривали зі змінним успіхом до 21 листопада 1918, доки поляки не досягли чисельної переваги завдяки допомозі, що надійшла їм через Перемишль. Щоб уникнути оточення, командувач українських сил полковник Г. Стефанів наказав українським частинам у ніч проти 22 листопада 1918 залишити Львів. Поза Львовом бої з поляками затяглися на західних кордонах ЗУНР. Українці відбили Перемишль 4 листопада, але вже 11 листопада втратили його знову, що дозволило галицьким полякам тримати безпосередній зв'язок з Краковом і привозити підкріплення до Львова. Перші місяці після виходу зі Львова Начальна Кватира Галицької Армії використала для організації бойових груп, пізніше корпусів Галицької Армії (див. Українська Галицька Армія). Уже в першій половині грудня існував польсько-український фронт від Тісної до Хирова і поза Перемишль до Львова, зі Львова до Ярослава і повз Любачів і Раву Руську до Белза і далі, на північ до Крилова на Холмщині.

З грудня 1918 Українсько-польська війна велася за володіння Львовом, який українці хотіли відбити, та на західному і північному фронтах, де поляки з початком січня здобули м. Угнів і Белз та оволоділи залізничною колією Ярослав-Рава-Руська, що їм давало базу для дальших операцій.

Після двох безуспішних наступів УГА на Львів у грудні 1918 і на початку січня 1919 Начальна Кватира УГА вирішила знищити залізничне сполучення між Львовом і Перемишлем (т. зв. Вовчухівська операція 15 лютого по 19 березня 1919). Дальшому успіхові наступу перешкодила Військова Місія Антанти під проводом А. Бартелемі, яка в прикрій для поляків ситуації зажадала перемир'я. 2 березня 1919 почалися знову воєнні дії, і 19 березня поляки вдруге опанували колію Львів-Перемишль. Нову пропозицію альянтів — Ради Чотирьох (демаркаційна лінія генерала Л. Боти) прийняла Начальна Кватира Галицької Армії, але відкинули її поляки і, не зважаючи на зобов'язання не вживати проти українців сформованої у Франції армії генерала Юзефа Галлера де Галленбурга, частину її (35 000) спрямовано на протиукраїнський фронт. У середині травня 1919 поляки почали загальний наступ на українські позиції в Галичині та на Волині й дійшли 25 травня 1919 лінії Болехів-Ходорів-Бібрка-Бузьк; деякі з'єднання УГА (1-ша гірська бригада і група «Глибока») втратили зв'язок з головними силами і були змушені перейти на Закарпаття. Тоді румунська армія захопила південно-східну територію ЗУНР. Це змусило Начальну Кватиру Галицької Армії відвести частини УГА в південно-східний трикутник Галичини, замкнений ріками Збруч-Дністер. Після короткого відпочинку й реорганізації українські частини під командуванням генерала О. Греківа, що тоді очолював УГА, 7 червня перейшли до наступу (т. зв. Чортківська офензива). Успішними боями відкинуто польські сили на лінію Дністер — Гнила Липа — Перемишляни — Підкамінь, що викликало ентузіазм серед вояцтва й спричинило відмову Начальної Квартири Галицької Армії прийняти умови перемир'я та демаркаційну лінію, так звану лінію Дельвіґа. 20–24 червня війська Галицької армії зайняли Бережани, Золочів, Рогатин, Бурштин, Ожидів і вийшли на підступи до Львова. У ході наступу в ряди Галицької армії зголосилося понад 90 тис. добровольців, але за браком зброї було прийнято лише 15 тис. чол. Однак вже 28 червня 40-тис. польська армія, прорвавши фронт Галицької армії, перейшла в контрнаступ від Бродів до Коломиї. УГА змушена була вдруге відступати і через два тижні знову опинилася в трикутнику між Дністром і Збручем.

Цілковитий брак боєприпасів примусив українські частини відступити на вихідні позиції в трикутник між Збручем і Дністром. Через те, що дальша боротьба з близько 110-тисячною польською армією, яку Франція забезпечила всіма модерними військово-технічними засобами, була безнадійна, УГА 16 — 18 липня 1919 відступила за Збруч на допомогу УНР в її боротьбі з більшовиками. 15-18 липня галицька армія і урядові структури ЗОУНР залишили свою територію і перейшли до Наддніпрянської України. Східна Галичина була повністю окупована Польщею. Західно-Українська Народна Республіка проіснувала на власній території 8,5 місяців. Формування правових засад державної влади в ЗУНР, організація національних владних структур усіх рівнів базувалися на демократичних принципах, поважанні прав людини і національних меншин, врахуванні соціальних потреб народу. Як і провід УНР, керівництво ЗУНР розташувалося у Кам'янці-Подільському. Галицьке військо нараховувало 12 піших і одну кінну бригади чисельністю біля 50 тис. вояків, на озброєнні яких знаходилось 603 кулемети і 187 гармат. Разом з тиловими частинами Галицьке військо становило близько 85 тис. вояків. УГА зосередилася в районі Нова Ушиця - Проскурів. Вже в середині липня командування Галицької армії на чолі з М.Тарнавським розробило три варіанти подальших дій: відновити бойові дії з метою визволення Галичини; взяти участь у наступі на Київ; відступити до Одеси, Миколаєва, Херсона, налагодити зв'язок з Заходом, повернути з Італії військовополонених галичан. Над цим в Італії працювала місія УНР під проводом О.Севрюка. Йшли переговори про сформування в таборі Кассіно чотирьох дивізій по 12 тис. стрільців кожна. У другій половині липня почалися бої об'єднаних армій УНР за стратегічну ініціативу на протибільшовицькому фронті. Вислідком стало здобуття українськими частинами Могилева, Чорного Острова, Проскурова. В результаті територія УНР розширилася до розмірів 90 км на 300 км. Було створено вигідний плацдарм для розгортання наступу на Київ.

55. Відновлення УНР за доби Директорії

Прихід Директорії до влади у грудні 1918 р. започаткував нову добу в розвитку національно-демократичної революції - добу Директорії УНР.

У Західній Україні боротьбу за своє існування вела ЗУНР.

Боротьбу за владу в Україні за підтримки Радянської Росії вели більшовики, утворивши Тимчасовий робітничо-селянський уряд України.

У грудні 1918 р. на півдні України розпочалася інтервенція військ Антанти, які надали підтримку білогвардійцям у боротьбі за відновлення "єдиної і неподільної" Росії.

Таким чином, розстановка сил, які вершили долю України у цю добу, була не на користь української революції.

Політика ЗУНР

Уряд ЗУНР не був схильний до радикальних змін соціально-економічного життя, а прагнув до демократичних реформ при збереженні соціального спокою.

За короткий час була сформована ефективна система управління. Відбулися довибори до Української Національної Ради - представницького і законодавчого органу. Більшість ЇЇ депутатів стояла на національно-ліберальних позиціях і представляла Українську національно-демократичну партію. Формувалася місцева адміністрація, правоохоронні органи.

Президентом республіки було обрано Є.Петрушевича. Проголошувалася ліквідація великого землеволодіння. Але здійснення земельної реформи затягувалося: розподіл землі між селянами передбачався після закінчення війни.

Створювалася система народної освіти: шкільництво отримало державний статус, дозволялося існування приватних шкіл, національним меншинам надавалося право "на школу рідною мовою". Утверджувався державний статус української мови. Для захисту республіки була утворена боєздатна Українська Галицька Армія (УГА), яка досягла 100 тис. чоловік.

Значні зусилля були спрямовані на об'єднання з УНР. Після переговорів з Директорією 22 січня 1919 р. у Києві проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР (зараз 22 січня відзначається як День соборності України). Але Акт Злуки реалізовано не було - як через складне воєнне та міжнародне становище обох республік, так і через значні суперечності між урядами ЗУНР та УН Р щодо внутрішньої та зовнішньої політики. І коли Директорія взяла курс на союз із Польщею, з якою ЗУН Р була у стані війни, Є.Петрушевич 4 грудня 1919р. денонсував Акт Злуки.

У липні 1919 р. польські війська окупували Східну Галичину. Уряд ЗУНР переїхав до Кам'янець-Подільського, а в листопаді емігрував до Відня. УГА перебралася на територію, яку контролювала Директорія і об'єдналася з армією УНР.

Наполеглива діяльність уряду ЗУНР в еміграції по вирішенню західноукраїнського питання не знайшла міжнародної підтримки. 15 березня 1923 р. Конференція послів Антанти прийняла остаточне рішення про приналежність Східної Галичини до Польщі, припинивши, таким чином, юридичне існування ЗУНР.

Політика Директорії УНР

Директорія була урядом соціалістичного спрямування. Прийшовши до влади, вона розгорнула активну державотворчу діяльність.

Була, зокрема, відновлена назва держави УНР, визначені органи влади (вища влада належить Директорії, законодавча - Трудовому конгресу, виконавча - Раді народних міністрів, а на місцях - трудовим радам селян, робітників, трудової інтелігенції), ухвалено новий земельний закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу, 22 січня 1919 р. проголошено Злуку УНР із ЗУНР. Землевласники і підприємці позбавлялися політичних, зокрема, виборчих прав.

З 21 по 29 січня 1919 р. працював Трудовий конгрес, який схвалив Акт Злуки, висловився за демократичний лад в Україні, визнав за Директорією право призначати членів Ради народних міністрів, видавати закони, які мали затверджуватися на сесіях Трудового конгресу, доручив Директорії оборону України. Та вже 2 лютого 1919 р., через 1,5 місяці після приходу до влади, Директорія під тиском більшовицьких військ залишила Київ, перебравшись до Вінниці, а згодом - на територію ЗУНР, до Тернополя.

У червні 1919 р. підконтрольна Директорії територія становила смугу завширшки 10-20 км - між поляками і більшовиками.

56. Зміцнення Радянської влади а Україні у 1919 році. Запровадження політики «воєнного комунізму».

1. Установлення радянської влади в 1919 р. На початку 1919 р. радянські війська здобули вирішальну перемогу в боротьбі з Директорією. 3 січня 1919 р. Червона армія зайняла Харків, куди переїхав Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. 6 січня була проголошена Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) (з 1936 р.- Українська Радянська Соціалістична Республіка - УРСР). До травня 1919 р. Червона армія встановила контроль майже над усією територію України, що входила до складу Російської імперії. III Всеукраїнський з'їзд Рад (6-10 березня 1919 р.) обрав радянську форму державності. В Україні вдруге (вперше - 25 грудня 1917 р.) була встановлена радянська влада.

2. Формування більшовицького режиму на початку 1919р. Фактично вся влада в Україні належала РКП(б) - КП(б)У. Комуністична партія (більшовиків) України була створена ще в липні 1918 р. у Москві, на І з'їзді більшовицьких організацій України. КП(б)У стала невід'ємною складовою частиною РКП(б) і була найбільшою її організацією. Секретарем ЦК КП(б)У було обрано Г. П'ятакова. У складі її ЦК із 15 чоловік тільки 2 були українцями.

Формально вищим органом влади УСРР був Всеукраїнський з'їзд Рад, а між з'їздами- ВУЦВК (голова- Г. Петровський). Ще восени 1918 р. на території радянської Росії був сформований Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який очолив Xристиян Раковський. Після реорганізації на початку 1919 р. він став називатися Радою народних комісарів (Раднарком).

10 березня 1919 р. на III Всеукраїнському з'їзді Рад була прийнята Конституція УСРР. Вона затвердила вищі органи влади держави і проголосила, що:

- УСРР є суверенною республікою у складі РСФРР;

- форма державного правління - радянська республіка у формі диктатури робітничого класу;

- УСРР готова у разі перемоги світової соціалістичної революції (більшовики були впевнені, що вона відбудеться в недалекому майбутньому) увійти до складу Єдиної Міжнародної Соціалістичної Радянської Республіки.

3. Обмеження суверенітету України. УСРР на практиці не була суверенною державою. Державний апарат УСРР створювався як продовження відповідних структур радянської Росії.

Раднарком і ЦВК РСФРР, РКП(б) фактично керували Україною. Додатковими знаряддями централізації стали також профспілки (вони перебували під керівництвом Всеросійської центральної ради професійних союзів - ВЦРПС) і комсомольські організації (Комуністичний союз робітничої молоді України - КСРМУ - став складовою частиною російського комуністичного союзу). Українські військові частини були зведені в три армії, що підпорядковувалися Реввійськраді Росії.

Був установлений контроль РСФРР над економікою України:

- на неї поширювалася російська грошова система;

- УСРР не мала свого бюджету;

- Українська Рада Народного Господарства стала частиною ВРНГ;

- були об'єднані залізниці, поштово-телеграфний зв'язок тощо.

4. Політика «воєнного комунізму». Як і в радянській Росії, політика українського радянського уряду в цей період здобула назву «воєнний комунізм».

4.1. Суть, зміст і мета політики «воєнного комунізму. «Воєнний комунізм» - система надзвичайних заходів керування економікою, що проводилася більшовиками в 1918-1921 pp. (з 1919 р. - в Україні).

Метою політики «воєнного комунізму» були: побудова комунізму насильницькими методами, мобілізація ресурсів для боротьби з противниками радянської влади, підготовка до світової соціалістичної революції.

Політика «воєнного комунізму» містила в собі: одержавлення економіки, припинення товарно-грошових відносин, введення продрозкладки (примусове вилучення продовольства у селянства), загальної трудової повинності, введення зрівняльної оплати праці, мілітаризацію суспільства, скасування комунальних платежів, плати за проїзд в транспорті тощо.

У 1919 р. політика «воєнного комунізму» була введена в Україні.

4.2. Націоналізація промисловості. Держава намагалася взяти важелі керування пріоритетними галузями у свої руки. Була встановлена державна монополія на торгівлю найважливішими товарами - цукром, чаєм, сіллю, вугіллям, металом тощо. Приватні підприємства, які ще не були націоналізовані, повинні були дотримуватися цін, установлених Раднаркомом РСФРР. У 1920 р. були націоналізовані практично всі підприємства України.

4.3. Трудові відносини. Більшовики ввели загальну трудову повинність, трудову мобілізацію. Щоб змусити людей працювати, вони дорівняли робітників до солдатів в армії. Запроваджувалися мілітаризація праці, примусова праці «буржуазних елементів». У 1920 р. була створена Українська трудова армія.

4.4. Торгівля та фінанси. При «воєнному комунізмі» торгівля була заборонена, здійснювався прямий продуктообмін; скасовувалася оплата за паливо, житло, транспорт тощо; влада намагалася повністю скасувати гроші; вводилася карткова система розподілу товарів і продуктів.

4.5. Політика «воєнного комунізму» на селі. У ході здійснення політики «воєнного комунізму» заборонялася оренда, наймана праця, робилися спроби запровадити колективні форми господарства (комуни).

а) Продовольча диктатура. Більшовицький режим увів продовольчу диктатуру. Влада поклала обов'язки на селян у примусовому порядку здавати запаси зерна та інших сільськогосподарських товарів за державними (украй низькими) розцінками, а ринкова торгівля цими товарами заборонялась і розглядалась як спекулятивна. Така політика здобула назву «продовольча розкладка» - «продрозкладка». Це була фактична конфіскація товару в селян. Для вилучення продовольства створювалися спеціальні «продовольчі загони» (продзагони). У 1920 р. продрозкладка була поширена на овочі, м'ясо, молоко тощо.

б) Створення комнезамів. Для зміцнення свого режиму на селі більшовики створювали з найбідніших селян комітети незаможників (комнезами). Вони повинні були доповідати державним службовцям і членам продзагонів про те, хто із селян має запаси хліба і де їх ховають. У 1919 р. комнезами почали створюватися в українських селах.

Впровадження політики «воєнного комунізму призвело до господарської розрухи, формування адміністративних методів управління, масового невдоволення населення. Уже в 1920-1921 pp. ця політика зазнала повного краху.

5. Політика більшовиків у 1920р. На початку 1920 р. радянська влада в Україні була встановлена втретє (вперше - 25 грудня 1917 p., вдруге - 6 січня 1919 р.). Більшовики створили надзвичайні органи влади-революційні комітети (ревкоми). Ще в грудні 1919 р. у Москві був створений Всеукраїнський революційний комітет (Всеукрревком), якому передавалася законодавча і виконавча влада. У лютому 1920 p. у зв'язку з виборами до Рад усіх рівнів Всеукрревком і ревкоми на місцях ліквідувалися, і всі владні повноваження переходили до Рад.

Вибори до Рад відбувалися під контролем більшовиків, тому вони одержали 80% місць у губернських виконкомах і 70% місць у повітових виконкомах.

У 1920 р. Кремль намагався створити враження про зміну своєї політики стосовно України:

- проголошувалося визнання незалежності УСРР;

- була дана обіцянка ширше враховувати інтереси середнього селянства, забезпечити добровільність у створенні комун.

На ділі проголошення цих «змін», особливо стосовно визнання незалежності України, мало демагогічний характер. У 1920 р. в Україні затвердилася політична диктатура КП(б)У в формі радянського режиму.

Більшовики продовжили політику «воєнного комунізму». До продзагонів було мобілізовано 15 тис. робітників. Влітку 1920 р. продрозкладку здійснювала 1-а Кінна армія С. Будьонного.

Значно поширилася націоналізація підприємств, фактично була згорнута приватна торгівля. Ліквідувалися поміщицькі господарства; створювалися радгоспи (їм було відведено понад 1 млн десятин землі) і комуни, куди селяни не бажали вступати. Відповідно до закону про землю від 5 лютого 1920 р., конфіскована поміщицька земля віддавалася працюючим селянам без викупу. Поміщиків не тільки позбавляли землі та інвентарю, але і виселяли разом із сім'ями з маєтків.

6. «Червоний терор». Становлення більшовицького режиму супроводжувалося посиленням «червоного терору». У 1919 р. була створена Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК), яку з квітня 1919 р. очолив М. Лацис. Створювалися «народні суди» й революційні трибунали, робітничо-селянська міліція.

Фізично знищувалися «класові вороги»: поміщики, капіталісти, офіцери царської армії, члени антирадянських партій, священики, представники інтелігенції, селяни та ін. Правові і моральні норми не бралися до уваги. Методами «червоного терору» були: військова блокада, захоплення заручників, кругова порука, виселення сімей, масові страти. Знищувалися як реальні супротивники більшовиків, так і випадкові люди. Особливо багато жертв було серед повстанців-махновців, селян півдня України.

Цього часу в Україні створювалася система примусових робіт і перші концтабори, через які в 1920-1921 pp. пройшли 25-30 тис. чоловік.

57. Боротьба Директорії та УГА проти Радянської влади. Похід на Київ.

У 1919—1920 рр. революційні змагання трансформувалися у збройну боротьбу за владу в Україні. Після переїзду Тимчасового робітничо-селянського уряду в Україну (до Харкова) 4 січня 1919 р. з більшовицьких військ, повстанських загонів (Махна, Григор'єва та ін.) та українських частин, які перейшли на бік Червоної армії, було створено Українській фронт. Військові частини цього фронту вели боротьбу з армією УНР, з денікінцями та військами Антанти. Декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду від 6 січня 1919 р. Україну було проголошено Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). На чолі реорганізованого наприкінці січня 1919 р. радянського уряду — Ради народних комісарів — став X. Раковський. Розвиваючи наступ, Червона армія 5 лютого захопила Київ. У лютому—березні 1919 р. більшовицький уряд посилив військові дії проти Директорії і змусив її на переїзд з Вінниці до Проскурова (нині — Хмельницький), а згодом — до Кам'янця-Подільського. Сили Директорії танули, посилилося дезертирство, слабшала підтримка населення. Командування Антанти, не надаючи реальної допомоги, висувало нові вимоги: вивід з Директорії Петлюри та Андрієвського, передача Антанті контролю над внутрішньою діяльністю Директорії, об'єднання її армії з армією Денікіна. 19 березня 1919 р. червоноармійські частини зайняли Жмеринку і відрізали весь Південно-Західний фронт, внаслідок чого армія Директорії була поділена на Північну, Південну і Проскурівську частини. В Проскурові відбулося останнє засідання Директорії в повному складі. Після цього Петрушевич і Андрієвський переїхали до Станіслава, а Петлюра, Швець і Макаренко — до Рівного. Тут було реорганізовано Директорію і 9 квітня сформовано новий соціалістичний уряд, що свідчило про крах проантантів-ської орієнтації. Головою його став Б. Мартос (УСДРП), міністрами — І. Мазепа, А. Лівицький, М. Ковалевський і Г. Сиротенко. Цей уряд звернувся до народу з декларацією, в якій закликав до боротьби проти двох ворогів — польського панства і російського комуністичного більшовицького війська. Тепер ставку було зроблено на власні сили. Уряд передбачав встановлення контролю за діяльністю владних структур з боку робітничо-селянських трудових рад, проведення демократичної земельної реформи, відновлення роботи підприємств, вільне функціонування профспілок тощо. У першій половині березня 1919 р. загони Григор'єва, який перейшов на бік Червоної армії, почали наступ на інтервентів. 10 березня 1919 р. було захоплено Херсон, 14 — Миколаїв, 6 квітня — Одесу. В другій половині квітня почалися повстання на кораблях французької ескадри, що прискорило крах інтервенції на півдні України. Проголосивши конструктивну програму, уряд УНР, однак, не мав реальних можливостей змінити ситуацію на краще.. До господарської руїни, загального хаосу додалася руйнівна сила отаманщини, спроба командувача волинської групи армії УНР В. Оскілка здійснити державний переворот (29 квітня) та ін. Через те армія УНР не могла допомогти Українській Галицькій армії (УГА), що захищала західноукраїнські землі від Польщі, війська якої з допомогою Франції в липні 1919 р. зайняли всю Галичину. До травня 1919 р. війська Директорії зазнали поразки на всіх ділянках фронту. Частини Червоної армії підійшли до колишнього російсько-австрійського кордону, а на півдні України зіткнулися з військами інтервентів, які саме тут вирішили завдати більшовицьким військам головного удару. У здійсненні цього плану країни Антанти робили ставку на Добровольчу армію Денікіна. Втративши власну територію, Директорія (9 травня 1919 р. її головою було обрано С. Петлюру) і уряд УНР із залишками армії мусили шукати порятунку на території ЗОУНР, спочатку в Красному, Золочеві, потім Тернополі, ст. Богданівка. Тому влітку 1919 р. в Україні постали три протиборчі сили: Червона армія, війська Директорії, поповнені галицькими січовиками, та армія Денікіна. Український більшовицький уряд цілковито залежав від Москви і навіть не намагався проводити самостійну державну політику. В урядовій Декларації від 25 січня проголошувалася необхідність об'єднання УСРР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації і доведення «соціалістичної революції до кінця». З проголошенням статусу «радянської республіки» на практиці вільне обрання рад відкладалося, а на місцях керівництво здійснювали ревкоми, військрев-коми та комбіди. 6—10 березня 1919 р. відбувся III з'їзд рад, який прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР, яка передбачала «здійснити перехід від буржуазного ладу до соціалізму...». В цьому основному законі були вміщені «Декларація прав і обов'язків трудящого і експлуатованого народу України» та інші конституційні статті. З'їзд обрав ЦВК і його Президію, яку очолив Г. Петровський. На підвладній радам території України, згідно з рішенням III з'їзду, запроваджувалася політика «воєнного комунізму» , встановлювалася державна монополія на заготівлю хліба та інших продовольчих продуктів. Для здійснення продовольчої диктатури створювалися комітети незаможних селян, формувалися продзагони для примусової хлібозаготівлі. Форсувався «перехід від одноосібного господарства до товариського і державного землеробства». У 1919 р. в Україні було створено 1685 радгоспів, 283 колгоспи і 204 комуни. Повстанські виступи селянства проти продрозкладки та примусового створення колгоспів, які почалися вже у березні—квітні 1919 р. внаслідок невдоволення політикою воєнного комунізму, оцінювалися радянськими керівниками як акції «куркульської контрреволюції», «політичний бандитизм». Проти повстанців зacтocoвувaлиcь регулярні військові частини, які обстрілювали села з гармат і кулеметів, брали заручників. При цьому повстанський рух розростався: якщо в квітні 1919 р. було зареєстровано 93 виступи, то в липні — вже 207. Розірвали союз з більшовиками Н. Махно, отамани Зелений (Терпило), Григор'єв, Соколовський та ін. На початку 1919 р. для боротьби з «контрреволюцією», спекуляцією та посадовими злочинами була організована Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК) — своєрідний політичний каральний орган з широкими повноваженнями, в тому числі правом «негайно приймати рішення від імені уряду Української республіки». Політика «воєнного комунізму» і вибух повстанської боротьби негативно вплинули на боєздатність частин Червоної армії. Це, в свою чергу, дало змогу денікінцям перейти наприкінці травня 1919 р. до активного наступу. Боротьба проти денікінщини в Україні Отримавши допомогу з боку Антанти, генерал Денікін очолив наступ Добровольчої армії на східні райони України. 4 травня 1919 р. денікінці захопили Луганськ, а через 2 тижні почали наступ на Харків. З липня генерал Денікін підписав «Московську директиву» — наказ про наступ на Москву, складовою частиною якого був план оволодіння Україною. З метою ліквідації денікінської загрози уряди радянських республік прийняли рішення укласти воєнно-політичний союз. 1 червня 1919 р. Всеросійський ЦВК видав Декрет «Про об'єднання Радянських соціалістичних республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії та Криму для боротьби проти імперіалістів». Для практичного втілення в життя цього об'єднання (військової організації і командування, управління залізниць, рад народного господарства, фінансів, комісаріатів праці) було створено комісію ЦВК. У травні 1919 р. армії УНР довелося вести боротьбу на Волині та Поділлі як проти наступу польських військ генерала Ю. Галлера, так і проти нового більшовицького наступу. Укладене 24 травня перемир'я з поляками дало змогу Українській армії провести переорганізацію в чотири армійські групи: Січових стрільців, Запорізьку, Волинську і Південно-Східну і здійснити контрнаступ проти більшовиків. Витіснивши червоноармійські війська з Південно-Західного Поділля, Наддніпрянська армія підготувала територію для Української Галицької армії, яка під тиском поляків 16—18 липня 1919 р. перейшла р. Збруч. Перехід УГА і галицького уряду на Наддніпрянщину для боротьби з більшовиками соборним фронтом відразу посилив позиції армії УНР. Завданням Наддніпрянської і Галицької армій було звільнення території Великої України від більшовиків та зміцнення УНР і розв'язання польсько-українських суперечностей, проблем Галичини. У червні 1919 р. уряд УНР переїхав до Кам'янця-Подільського, який на деякий час став столицею УНР. Тут перебували обидва уряди — УНР і ЗУНР. До складу Директорії входили: С Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко та Є. Петрушевич, який керував тільки справами Галичини. У період наступу денікінської армії наприкінці липня 1919 р. розпочався спільний похід військ УНР і Української Галицької армії (УГА) на Київ і Одесу. Для відсічі наступу Петлюри радянське військове командування зняло з фронту війська і направило їх на Поділля. Ослаблення Південного фронту дало змогу Денікіну 23 серпня захопити Одесу. 30 серпня комбінованими діями військ Денікіна і Петлюри було захоплено м. Київ. На осінь 1919 р. майже вся Україна і кілька центральних губерній Росії потрапили під контроль Денікіна. Радянська влада в Україні впала вдруге. Відновлення буржуазно-поміщицьких порядків, антиукраїнська політика, репресії, єврейські погроми призвели до масового повстансько-партизанського руху (в ньому брало участь понад 100 тис. осіб), спрямованого проти денікінської диктатури. На придушення народного опору Денікін направив 25-тисячне військо. Уряди УНР і ЗОУНР вирішили прийти на допомогу повстанському рухові й 24 вересня оголосили війну Денікіну. Запеклі бої на Правобережжі армії УНР проти білогвардійців на чолі з генералом Я. Слащовим змушували денікінців перекинути на український фронт частину своїх військ з головного для них фронту — радянського. Однак в жовтні—листопаді 1919 р. Українська армія (до 40 тис. бійців), ведучи боротьбу на 2 фронти з білою (майже 40 тис. осіб) і червоною (20 тис. бійців і великими можливостями поповнення) арміями, втрачала боєздатність через поширення епідемії тифу, відсутність зброї та амуніції, недостатню підготовку армії й загальну слабкість державного апарату. Драматизм ситуації поглиблювався діями галичан. 6 листопада за вказівкою командувача УГА генерала Тар-навського було укладено з денікінцями перемир'я. Ця сепаратна угода диктатором ЗОУНР була скасована, а генерал Тарнавський постав перед судом. Але новий командувач УГА генерал Микитка після від'їзду до Відня Є. Петрушевича і уряду ЗОУНР уклав нову угоду з денікінцями, за якою УГА переходила до денікінських «Збройних сил Півдня Росії». 16 листопада Кам'янець-Подільський зайняли польські війська. У таких умовах 2 грудня 1919 р. на нараді в Чорториї С. Петлюри з членами уряду було вирішено перейти до партизанських форм боротьби і здійснити рейд тилами денікінців і більшовиків. 6 грудня 1919 р. частини військ УНР під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка і генерала Ю. Тютюнника разом з головою Ради міністрів І. Мазепою вирушили у Зимовий похід у запілля окупантів (тривав до травня 1920 р.). С. Петлюра виїхав до Варшави, де 9 грудня домовився з Ю. Пілсудським про співпрацю. З жовтня 1919 р. радянські війська почали тіснити армію Денікіна, захопили стратегічну ініціативу, 6 листопада 1919 р. зайняли Чернігів, а 16 грудня— Київ. До середини лютого 1920 р. більшовики витіснили білогвардійців з України. Залишки розбитої Добровольчої армії відійшли з України і РСФРР в Крим. Радянська влада встановлюється в Україні втретє. За рішенням ЦК РКП(б) 11 грудня 1919 р. було створено тимчасовий орган радянської влади — Всеукраїнський революційний комітет (Г. Петровський — голова, В. Затонський, Д. Мануїльський, М. Владимиров, В. Чубар), а в лютому 1920 р. — Раду народних комісарів України. Проте з перших днів своєї діяльності радянські владні органи України фактично були лише структурою радянської влади Росії, виконували її державні, політичні та економічні рішення — переносили військові методи на сферу виробництва, проводили націоналізацію, створювали українську трудову армію та впроваджували інші заходи воєнного комунізму. Українсько-польське військово-політичне зближення. Завершення Української революції З розгромом денікінських військ у Наддніпрянській Україні було відновлено радянську владу. Західну Україну окупували польські війська, хоч вона вважалася підконтрольною Паризькій мирній конференції, яка мала остаточно вирішити її долю. В окупованому поляками Кам'янці-Подільському у грудні 1919 р. було засновано Українську національну раду, яку очолив есер М. Корчинський. Вона була в опозиції до Директорії, виступала за її ліквідацію і реорганізацію уряду, вважаючи їх винуватцями катастрофи. 24 грудня 1919 р. у Вінниці було досягнуто домовленості про злуку Наддніпрянської і Галицької армій під командуванням М. Омеляновича-Павленка. Але відсутність єдності в лавах Галицької армії та зволікання з практичною реалізацією підписаної злуки призвели до того, що представники Галицької армії 1 січня 1920 р. уклали угоду з більшовиками про перехід УГА під радянське командування. В умовах, коли різні політичні групи намагалися перекласти відповідальність за невдачу одна на одну, 29 січня 1920 р. в Кам'янці-Подільському відбулася нарада ЦК УСДРП, яка не увійшла до Національної ради, з участю голови уряду УНР І. Мазепи. Отримавши підтримку при обговоренні поточних питань, уряд УНР 14 лютого ухвалив «Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР», який заклав засади скликання передпарламенту. Тим часом Українська дипломатична місія у Варшаві на чолі з А. Лівицьким продовжувала переговори з поляками. У грудні 1919 р. було ухвалено декларацію, згідно з якою кордон між Україною і Польщею мав проходити по колишньому російсько-австрійському кордону. У березні такі переговори були відновлені. Наприкінці квітня 1920 р. уряд Польщі уклав з Директорією УНР угоду — «Варшавський договір». Він містив підписані 21 і 24 квітня 1920 р. політичну та воєнну конвенції. За цією угодою Польща визнавала Директорію УНР верховною владою в Україні на чолі з С Петлюрою, а Директорія погоджувалася передати Польщі західноукраїнські землі до річок Збруч і Горинь (кордон Польської держави 1772 р.), а також відновити права польських землевласників у межах самої УНР. Цей договір було підписано без погодження з урядом УНР, що спричинило урядову кризу. У травні 1920 р. І. Мазепа відмовився формувати новий Кабінет міністрів. Проти цього договору виступили уряд ЗОУНР, політичні діячі — М. Грушевський, В. Вин-ниченко, М. Шаповал та ін. Укладаючи договір з Польщею, С. Петлюра й А. Лівицький вважали союз з поляками тимчасовим, тактичним, антимосковським. 25 квітня 1920 р. почався об'єднаний похід в Україну польсько-петлюрівських військ, які 6 травня зайняли Київ. Однак 14 травня війська Південно-Західного і Західного фронтів (командувачі М. Тухачевський, С. Будьонний та ін.) перейшли до контрнаступу, розраховуючи перетворити його на початок «світової революції». Польсько-петлюрівські війська мусили залишити Київ та відступити в Західну Україну за р.Збруч. Після поразки радянських військ під Варшавою у вересні 1920 р. почався польсько-український контрнаступ, а коли Червона армія стабілізувала фронт, Польща пішла на переговори з нею. 12 жовтня 1920 р. було укладено договір про перемир'я, що поставило українські війська у важке становище. Оскільки Антанта не відгукнулася на звернення українських дипломатичних місій про надання екстреної допомоги, єдина надія залишалась на зростання антибільшовицьких настроїв в Україні. Тому уряд УНР відкладав рішення про припинення боротьби. Українська армія, поступаючись Червоній армії озброєнням, 10 і 21 листопада зазнала нищівних ударів. Того ж 21 листопада 1920 р. рештки українського війська переправились через Збруч у районі Волочиська. Цими подіями закінчується Українська революція. 18 березня 1921 р. було укладено Ризький мирний договір між РСФРР, УСРР і Польщею, яким завершується доба УНР. За умовами цієї угоди до Польщі відійшли західноукраїнські землі, Польща офіційно визнала Радянську Україну з кордоном по р. Збруч і зобов'язалася заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, в тому числі уряду УНР. Після укладення перемир'я з Польщею радянські війська під командуванням М. Фрунзе перейшли в наступ й ціною величезних втрат в середині листопада 1920 р. звільнили від військ генерала Врангеля Кримський півострів. Під час збройної боротьби червоних і білих військ застосовувалась і авіація. Отже, у виснажливій збройній боротьбі 1919—1920 pp. на декількох фронтах революційним українським силам не вдалося одержати перемогу. Однією з головних причин цього були суперечності всередині українського табору. Воєнно-політичне зближення з Польщею, спільна військова кампанія 1920 р. також не привели до мети. Хоча Українська революція закінчилася в листопаді 1920 р. й в Україні владу захопили більшовики, але українська визвольна ідея залишалася живучою і надалі.

58. Селянський рух у 1918 – 1920 роках. Нестор Махно

В історії наймасовішого, найтривалішого, а відтак найпотужнішого повстанського руху в Україні часів громадянської війни, відтворення якої активізувалося в останнє десятиріччя, особливе місце займають проблеми періодизації та історичного значення. Висвітлення цих питань дослідниками сприятиме формуванню цілісної й об'єктивної картини боротьби українського народу за своє національне й соціальне визволення.

Серед соціальних явищ новітньої історії України, які вирішальним чином вплинули на характер політичного розвитку суспільства, особливе місце належить селянській війні [1] під керівництвом Н.І. Махна. Виходячи, по-перше, з масштабності руху, який на етапі свого найвищого піднесення охоплював десятки тисяч повстанців, по-друге, з його довготривалості (хронологічні рамки селянської війни майже збігаються з хронологією всієї громадянської війни в Україні), по-третє, з впливовості й реальної сили повстанців (усі уряди й найбільші військово-політичні об'єднання, які діяли на вітчизняних теренах упродовж переломної епохи, мали рахуватися з махновським рухом, а нерідко й залежали від нього), можна констатувати, що перед нами, без перебільшення, феноменальне за своєю природою явище. Повстанський рух на чолі з Н.І. Махном вирізнявся своєю глибиною і суперечливістю: упродовж усіх трьох років громадянської війни він пережив часи піднесення і спаду, динамічного змістовного збагачення і звуження сфери соціального впливу. Все це спонукало дослідників диференціювати його на етапи та визначити його історичне значення.

На сьогодні окремих досліджень з історіографії махновського руху нами не виявлено.

Метою статті є проаналізувати сучасну історичну літературу щодо проблем періодизації селянського руху під керівництвом Н.І. Махна, рівень дослідження ходу повстання на різних його етапах, співставити характер тлумачення науковцями історичного значення руху.

На початку 90-х років дослідження історії махновського руху відбувалося під знаком серйозних змін у суспільному розвитку країни, які призвели до розпаду СРСР та ліквідації політичної та ідеологічної монополії Комуністичної партії. Зазначені трансформації дали змогу переглянути багато висновків, що стосувалися гострих питань вітчизняної історії. І оскільки махновський рух був вагомою складовою революційних подій 1917-1920-х років в Україні і у свій спосіб розкривав особливості ставлення українського народу до соціально-політичних та економічних змін у суспільстві, його вивчення об'єктивно мало набути додаткового імпульсу.

Після набуття Україною незалежності історія махновського руху в першу чергу зацікавила українських істориків, які, спираючись на попередній досвід, прагнули створити вже нову історіографію цієї теми, оцінюючи той чи інший аспект не з класових, а загальнодемократичних та гуманістичних позицій. Показовою в цьому відношенні стала стаття В.Ф. Верстюка "Махновщина: штрихи к истории движения", яка вийшла в 1991 році як вступна частина до першої в пострадянській Україні публікації спогадів, матеріалів, документів з історії махновського руху. Думка дослідника про те, що махновський рух, і в цьому його історичне значення, був не чим іншим як спробою селянства визначити свій власний шлях в революції, заявити про себе як про силу, що прагне вільного демократичного розвитку на основі економічної самостійності селянського господарства [2], стала підвалиною для формування зовсім нового підходу до оцінки значення повстанського руху селян. Він розглядався вже як цілком самодостатнє і самостійне явище в історії революції та громадянської війни в Україні. З висновками В.Ф. Верстюка погоджується московський історик С.С. Волк. Він наполягав на тому, що за складних умов тотального громадянського протистояння селяни під керівництвом Н.І. Махна зайняли абсолютно незалежну позицію, відстоюючи суто селянські інтереси. Відтак махновський рух, нерідко демонструючи рішучі й для багатьох несподівані повороти в своїй історії, насправді був спробою знайти власний, селянський курс у буревії громадянської війни в Україні [3].

В одному з перших у незалежній державі підручників з історії України (видання Тернопільського інституту народного господарства 1991 року) відзначався загалом антиукраїнський характер, а відтак деструктивне для української державності значення селянських повстань, що було викликано ігноруванням українським урядом глибинних інтересів селянства [4].

Продовження конструктивного творчого пошуку знаходимо у двотомному курсі лекцій "Історія України" (Київ, 1992 р.). Зокрема в розділі, присвяченому завершенню громадянської війни, Г.І. Сургай зупиняється на етапі боротьби з Денікіним. Історичне значення махновського руху автор вбачав у тому, що, "послідовно обстоюючи інтереси селян", Н.І. Махно став організатором широкомасштабного повстання демократичних сил, які намагалися розбудувати своє життя на засадах самоврядування [5].

Апогеєм повстання стала друга половина 1919 року. У серпні "армія ім. батька Махна" завершила процес організаційного становлення. Вона складалася з десятків полків, об'єднаних у чотири корпуси. В лавах повстанців було 10 тис. кавалеристів і 40 тис. піхотинців, озброєних 1 тис. кулеметів і 20 гарматами. 12 тис. тачанок забезпечували махновцям високу маневреність. Штаб армії охороняли 500 вершників із 10 кулеметами. За рахунок зростання чисельності кінноти основний склад армії Махна досяг у жовтні того ж року 65 тис. чоловік [6].

Г.І. Сургай розкриває трагічність для махновців етапу боротьби з Врангелем. Він зазначає, зокрема, що кримська група армії на чолі з Каретниковим (10 тис. бійців) підпорядковувалася командуванню Червоної армії Південного фронту. Тилова група революційної повстанської армії України (махновців) під проводом начштабу В. Білаша, а пізніше - Н.І. Махна дислокувалася на станції Ульянівка, в с. Ново-Миколаївка, в Гуляйполі.

У складі ударної групи разом із 15 дивізією на Крим наступали "чорні революціонери" (махновці): кавалеристи О. Марченка, кулеметники Ф. Кожина. Група в крижаній воді форсувала 7-кілометровий Сиваш, штурмувала Турецький вал, вибила ворога з Литовського півострова... Махновці виявили себе справжніми героями, зазначає автор. Однак після штурму Перекопу махновцям, котрі залишилися в живих, судилася лиха доля: за наказом Троцького та Фрунзе їх розстріляли (і серед них - Каретникова) як "ворогів Радянської республіки і революції"; із 1500 кавалеристів пощастило врятуватися лише 250.

Однак на завершення цього сюжету Г.І. Сургай, очевидно, симпатизуючи соціалістичній ідеї, зазначає: "Таку ціну заплатили анархо-комуністи за своє бажання "бути третьою силою в революції" та запровадити "безвладний лад" [7]. Уточнимо: ідеологію повстанців, на наш погляд, важко назвати анархо-комуністичною. На відміну від керівництва штабом, вони сповідували приземлену на індивідуальному анархістську ідеологію.

З тим, що найвище піднесення махновського руху збігається в часі з діяльністю Директорії, погоджується і В.С. Горак. Січень 1919 року він вважає вододілом, за яким симпатії до нового українського уряду змінюються на опозицію щодо нього усіх, у тому числі махновських повстанських угруповань [8].

На хвилі нових підходів до оцінки історичного значення махновського руху деякі дослідники звернулися до питання ймовірного зв'язку між повстанською епопеєю махновців та традиціями козацької вольності, які здавна плекалися в регіоні південної України. Так, О. Лазурін, П. Кириленко, А. Григорян стверджували, що махновщина не тільки просторово, а й духовно-генетично наслідувала Запорозьку Січ [9]. Крім того, в 90-х рр. навіть у загальних працях з історії української революції 1917-1921 рр. повстанський рух під проводом Н.І. Махна став розглядатися як вагомий чинник перебігу подій у цілих регіонах України. На цьому, зокрема, наголошував В.Ф. Солдатенко, хоча суто державницький підхід автора до оцінки подій доби національно-визвольних змагань в Україні не дозволив йому приділити належної уваги особливостям селянського руху під проводом Н. Махна [10].

Виразною рисою сучасної історіографії повстанського руху стала особлива увага авторів до тих аспектів його розвитку, які тривалий час замовчувались або фальсифікувались. Напевно, найбільші здобутки на ниві розкриття розмаїтої канви подій махновської епопеї на півдні України мають українські дослідники В.М. Волковинський та В.Ф. Верстюк. Ці автори фундаментальних досліджень з історії махновського руху приділяли належну увагу періоду його зародження і поступового розгортання в ході протистояння різним військово-політичним силам в Україні.

Розкрито, наприклад, особливості етапу створення революційної повстанської армії України (махновців). Детально висвітлено зміст Старобільської угоди 2 жовтня 1920 року між махновцями та радянською владою [11], спрямованої проти барона Врангеля, оприлюднено нові факти щодо ролі повстанців у розгромі врангелівських військ. В.Ф. Верстюк, зокрема, наголосив, що в ході боїв за Крим махновці завдали нищівного удару кінноті Барбовича, хоча раніше перемогу над цими білогвардійськими частинами приписували 2 кінній армії. Новим є оприлюднений автором факт, згідно з яким в боях за взяття Кримського півострова загинуло майже 6 тисяч махновців [12].

Ще в 1991 році В.Ф. Верстюк запропонував ґрунтовну періодизацію махновського руху, виділивши дев'ять етапів його розвитку. Критерієм такої градації селянської війни під проводом Н.І. Махна стала насамперед спрямованість дій махновських формувань у контексті почергової зміни в Україні влади та основних військово-політичних сил, які її репрезентували [13].

Щоправда, авторові можна закинути у відмові використати єдиний критерій періодизації. Скажімо, третій період був, за визначенням В.Ф. Верстюка, своєрідним часом вироблення позицій махновців у їх ставленні до відновленої навесні 1919 року радянської влади. Вирішальною у цьому зв'язку подією став Гуляйпільський з'їзд представників трудівників 72 волостей 4 повітів Катеринославської губернії, делегати якого виступили з різким засудженням політики більшовиків в аграрному питанні [14]. Однак ця подія бездоганно вписується і в контекст так званої політичної революції махновського руху, яка, за авторською концепцією, завершилася взимку 1919 року і становила другий етап руху. Факт, що тоді основною ворогуючою стороною махновців були білогвардійці, нічого не змінює. Ситуація на фронті суттєво не змінювалася аж до травня 1919 року, поки наступ кінноти генерала Шкуро не призвів до важкої поразки і розпорошення основних сил махновської бригади.

Цікавою особливістю періодизації В.Ф. Верстюка було те, що дослідник виділив етап боротьби окремих груп махновців проти радянської влади вже після втечі Н.І. Махна за кордон, тобто після серпня 1921 року. Цей останній дев'ятий етап історії махновського руху тривав, на думку В.Ф. Верстюка, до кінця 1921 року [15].

Очевидно, ми маємо всі підстави вважати такий умовивід обґрунтованим. По-перше, в історії не знайдеться скільки-небудь відомого масштабного селянського руху, який би припинявся відразу після ліквідації його керівного центру. Варто згадати хоча б, що війна під керівництвом І.І. Болотнікова в Росії 1606-1607 років після смерті ватажка повстанців тривала до 1610 року. По-друге, своїм новим підходом до періодизації В.Ф. Верстюк засвідчив, що, незважаючи на визначну роль особистості Н. Махна в організації селянської війни 1918-1921 років, вона все ж була викликана явищами об'єктивного порядку. Відтак її одномоментне згасання, спричинене втечею Н.І. Махна за кордон, було неможливим.

Окремої уваги заслуговує дослідження О.В. Тимощука "Анархо-комуністичні формування Н. Махна" (1995) і, зокрема, його ідея що 1917 рік є початком махновського руху. Обґрунтовуючи цю сміливу версію, яка не мала аналогів ані в радянській, ані в західній історіографії, автор зазначав, що саме в той час було створено анархо-комуністичний загін "Чорної гвардії" під проводом Н.І. Махна. Чорногвардійці, підкреслив О.В. Тимощук, одразу вдалися до активних дій. Вони усунули місцеву міліцію та представника олександрівського повітового комісара і в жовтні 1917 року захопили владу, що дозволило розпочати революційні перетворення в Гуляйпільській волості. Крім того, наприкінці 1917 - на початку 1918 року "Чорна гвардія" Н. Махна вже разом з більшовиками Катеринославщини вела боротьбу проти Центральної ради, збройними засобами утверджувала у своїй волості радянську владу [16].

Варто зауважити, що запропоноване розширення хронологічних рамок махновського руху виглядає справді спокусливо з урахуванням того, що його початок збігатиметься в цьому випадку з першою хвилею революційних перетворень в українському селі 1917 року, а є недостатньо обґрунтованим. Навіть один із перших дослідників руху П. Аршинов, який був схильний ідеалізувати махновський рух, зазначав, що в 1917 році дії Н. Махна та його прибічників хоч і мали позитивний відгук в народі, все ж на тлі революційних процесів ще нічим особливим не відрізнялися. У зв'язку з цим тільки в епоху повстанської боротьби з німецько-австрійською окупаційною армією можна було говорити про зародження махновського руху, який став відігравати об'єднуючу роль селянського повстанського руху па півдні України [17].

П. Аршинов цілком обґрунтовано розрізняв період епізодичних революційних акцій Н.І. Махна і період цілеспрямованої, послідовної боротьби за відстоювання політичних та соціально-економічних інтересів селян. Набуття цієї якості повстанським рухом якраз і свідчило про початок його історії. Адже за своїм визначенням "рух" мав претендувати на більший масштаб діяльності, аніж місцеві сільські або навіть волосні акції. До того ж він повинен був користуватися широкою соціальною підтримкою.

У тому, що лише влітку 1918 року, коли загін Н. Махна помітно збільшився, повстанці перейшли від тактики індивідуального терору до "масових дій проти австро-німецьких окупантів", нас переконує В.М. Волковинський [18].

Узагальнюючу картину розвитку махновського руху подав у своєму підручнику "Історія України" відомий історик, професор В.Ю. Король. Повстання під керівництвом Н.І. Махна було, на його думку, складовою селянської війни в Україні, яка, в свою чергу, поступово переростала в громадянську. Його хронологічні рамки охоплюють період з початку 1918 року до серпня 1921 року [19]. Детальніша періодизація руху ускладнюється, як відомо, надто мінливим політичним курсом лідерів повстанців. В.Ю. Король підкреслює, наприклад, той факт, що Н.І. Махно тричі воював на боці Червоної армії, "але Троцький своїми підступними наказами перетворив його із союзника у боротьбі проти Денікіна на ворога" [20]. Щоправда, у цьому останньому висновку автор, як видається, дещо однобічно характеризує мотиви, якими керувався Н.І. Махно у виборі своєї політичної лінії. Нерідко (згадаймо хоча б епізод взаємодії військ Махна і Петлюри) дії першого не залежали від політичної поведінки союзників.

В.Ю. Король відзначає ключову роль махновців на завершальному етапі громадянської війни - в ході розгрому Врангеля. У вирішальний момент, пише автор, коли з Турецького валу 200 гармат і 400 кулеметів білих били по наступаючих, у Сиваш увійшли понад 3 тис. махновців. А після виходу в тил військ 15-ї, 52-ї стрілецьких дивізій та групи ради революційних повстанців України (махновців), доля Криму була вирішена [21].

У другому виданні свого підручника (1999 р.) В. Король підтверджує високу оцінку повстанського руху. Авторитет і популярність його учасників серед населення (а повстанці контролювали територію, на якій проживало близько 1,7 млн осіб) були настільки високими, що виступити проти них означало втратити майже все [22].

Подібним чином характеризуючи значення і розмах селянської війни, авторський колектив підручника "История Украины" (Донецьк) дає обриси махновського руху в посткримський період, який тривав зимою 1920 - влітку 1921 року. Протидіючи Радянській владі, повстанці здійснили тоді рейд від Дону до Дністра. Загальне число повстанців в Україні скоротилося зі 100 до 40 тис. чоловік [23].

Закономірно, що в роботі "Історія української державності" (1999 р.) В.П. Шевчук і М.Г. Тараненко розділяють селянський рух на етапи в залежності від ставлення повстанців до Української держави. Хоч національні мотиви й не були домінуючими в повстанських програмах, уряди, які керувалися ними, користувалися різним рівнем довіри наймасовішої соціальної верстви України.

Центральна Рада (березень 1917 - квітень 1918 р.) втратила її внаслідок недалекоглядної аграрної політики. Однак при цьому вона не сприймалася селянством як опозиційна політична сила. Проти гетьманської адміністрації (квітень - листопад 1918 р.) було спрямоване основне вістря махновського руху. Тоді розкол між українською владою і народом досяг свого апогея. Нарешті, ставлення повстанців до Директорії (листопад 1918 - 1920 рр.) можна охарактеризувати поетапно - як лояльне (до початку 1919 р.) й вороже на наступній стадії, коли "селянська стихія почала швидко переростати в руйнівну анархію" [24].

Одне з останніх видань - робота київських вчених "Новітня історія України" - підтверджує основні висновки дослідників 90-х років. Серед них, по-перше: саме Директорія своєю неспроможною внутрішньою політикою "створила в Україні могутній селянсько-постанський рух"; по-друге, це був час найвищого піднесення так званої "махновщини"; махновцям належить визначна роль у боротьбі з Денікіним (1919 р.) та в розгромі військ Врангеля (2 жовтня - 26 листопада 1926 р.) [25].

Дослідницька робота по вивченню історії махновського руху, його періодизації та історичного значення триває. Так, розкриваючи історичне значення селянського повстанського руху на Правобережній Україні у 1919 р., Нестеров О.В. (2001 р.) порівнює його з селянським рухом під керівництвом Н.І. Махна. Автор доводить, що в основі ідеології селянського руху як на Правобережній, так і на Лівобережній Україні "переважали соціальні чинники, а національні відігравали другорядну роль" [26] Підкреслюючи історичне значення руху, Нестеров О.В. вказує, що це була "широкомасштабна боротьба, в якій активну участь брали всі прошарки українського селянства" [27].

Цікавою особливістю у дослідженні запорізького вченого Чопа В.М. (2002 р.) є виділення періоду існування Гуляйпільської республіки (1917-1920 рр.). Автор досліджує суспільний устрій махновського руху, висвітлює його внутрішню політику, виконання власної політичної програми. Але, на наш погляд, виглядає недостатньо обґрунтовано умовивід Чопа В.М., що махновський рух мав шанс на можливість здобути українському народу волю, державність та демократичний лад [28].

Новими, цікавими ідеями була наповнена і зарубіжна історіографія. Економічні передумови селянсько-повстанських рухів взагалі і махновського зокрема були ґрунтовно розкриті італійським ученим Андреа Граціані. У своїй праці "Більшовики і селяни в Україні 1918-1919 рр." (1997) автор досліджує процес перерозподілу земель внаслідок формування нових буржуазних відносин в українському селі [29]. Італійський історик зупиняється на соціально-психологічних аспектах махновського руху, що дає можливість найповніше розкрити значення повстанського руху під проводом Н.І. Махна.

Висновки

В історичній літературі останнього десятиріччя основними критеріями періодизації руху визнавалися: еволюція соціальної бази повстання; ставлення повстанців до ідеології й практики українського державотворення; орієнтація лідерів руху на інші політичні сили, що виникали або постійно діяли в Україні. Найбільш розробленим є варіант періодизації, побудований на основі останнього критерію, згідно з яким повстанці тричі укладали союз із більшовиками, одного разу з Петлюрою, а в інших ситуаціях орієнтувалися на власні сили.

Встановлено також, що найменш дослідженими є початковий та завершальний (після розгрому військ Врангеля) етапи повстанського руху. При цьому саме вони, на наш погляд, є ключовими в плані поглибленого осмислення мотивів, соціальної бази та характеру селянської боротьби.

Недостатній рівень вивчення соціальної бази й національної спрямованості руху залишає широкий простір для глибшої диференціації його на відповідні етапи. На сьогодні є очевидним, що угода про спільні дії між повстанською армією та військами Директорії, які виявилися швидкоплинними, є занадто однобічною, а тому недостатньою підставою для висновку про відгородження "махновців" від національної справи і тим більше - від національної ідеї.

В органічному зв'язку з цими проблемами стоїть і наступна - з'ясування історичного значення селянської війни на чолі з Н.І. Махном. Можна визначити протистояння тут двох протилежних позицій: оцінки "махновщини" як деструктивного антинародного за своєю спрямованістю руху, інспірованого куркульством, і демократичного (по суті, а не за гаслами) широкого народного руху, який виявив здатність дестабілізувати всі політичні сили в Україні часів громадянської війни у зв'язку з їхньою неспроможністю збагнути й задовольнити інтереси пролетарських, напівпролетарських та середняцьких елементів міста і села.

Не викликає сумнівів, що повстання на чолі з Н.І. Махном перейшло в одну з найбільших з точки зору масовості, географії дій, глибини перетворень, впливу на суспільно-політичний устрій і довготривалості селянських воєн в європейській історії. Розгляд її саме в європейському контексті видається перспективним історіософським напрямом.

Однак залишається не до кінця з'ясованим внесок махновських військових угруповань у розгром більшовицьких армій, підрив позицій окупаційних більшовицьких сил на території України. Дослідження історії повстанства в рамках окремих періодів має стати якісно новою фазою творчого пошуку у цій сфері.

59. Зовнішня політика УНР за доби Директорії.

Зречення гетьманським урядом до Києва Директори, парад повстанських

військ у столиці України — все це поставило останню крапку в історії

гетьманського режиму й знаменувало відновлення Української Народної

Республіки. У грудні 1918 р. Директорія переживала момент тріумфу, свою

найвищого злету. Але перед кожною політичною силою, яка в боротьбі за

владу здобуває перемогу, неодмінно постає питання: що робити далі?

Тривалість періоду її правління значною мірою залежить від внутрішніх і

зовнішніх чинників, зокрема від того, наскільки правильно, суголосно з

поточним моментом обрано форму державного ладу, закладено його

соціально-економічні підвалини. Скрутно доводиться тим політичним силам,

котрі стають за кермо держави лише внаслідок заперечення програм

попереднього режиму. Яскравий приклад цього — історія УНР доби

Директорії.

21—24 грудня у Києві відбувся губернський селянський з'їзд. 700

делегатів висловили щиру подяку Директорії і обіцяли їй підтримку «в

боротьбі за Українську Трудову республіку», але лише в разі негайного

виконання нею низки завдань державного й соціально-економічного

характеру. Як з'ясувалося, ні в Директорії, ні у вищих українських

політичних колах не було одностайності в поглядах на перспективи

державно-національного будівництва. Єдине, що згуртовувало навколо

Директорії політичні партії, які входили до Українського національного

союзу, і повстанські селянські загони — це ідея боротьби з гетьманським

режимом. В інших питаннях позиції розбігалися, часом у діаметрально

протилежних напрямах, тому необхідно було шукати компромісів, а це,

своєю чергою, призводило до безконечного з'ясування стосунків між

різними політичними течіями і навіть окремими діячами.

Зазначена обставина далася взнаки вже під час державної наради у Вінниці

12—14 грудня, проведеної Директорією з представниками політичних партій

та громадських організацій, що входили до УНС. її учасники поділилися

на

два табори, один з яких обстоював парламентарну систему влади, а інший —

радянську.

Незважаючи на очевидні суперечності, Директорія намагалася попервах

зберегти єдність українських політичних сил. 26 грудня вона призначила

уряд УНР (очолив його соціал-демократ В.Чехівський), до складу якого

увійшли представники всіх політичних партій, що об'єдналися в УНС. Того

самого дня Директорія видала свою програмову декларацію, побудовану на

засадах т. зв. трудового принципу. На думку його творців, він всотав у

себе кращі риси радянської і парламентської систем. Досить швидко життя

показало, що це був паліативний вихід із ситуації.

Конструктивна частина декларації містила надто багато загальників,

бракувало їй чітких, конкретних планів. Директорія оголошувала себе

тимчасовим, хоч і верховним органом революційного часу, який, отримавши

владу від народу, народові й передасть її на конгресі трудового народу

України, що «матиме верховні права і повновласть рішати всі питання

соціального, економічного та політичного життя республіки». Влада в УНР,

зазначалося в декларації, повинна належати лише «класам працюючим —

робітництву і селянству». Саме їм належало обрати левову пайку делегатів

на конгрес. Узявши за основу класовий метод поділу суспільства й

оголосивши, що «класи нетрудові, експлуататорські, які живляться і

розкошують з праці класів трудових, класи, які нищили край, руйнували

господарство й означили своє правління жорстокостями та реакцією, не

мають права голосу в порядкуванні державою». Директорія вважала, що

окресленої мети можна досягти «без жорстоких, кривавих і непотрібних

форм боротьби». Для цього нетрудовим класам слід чесно визнати «всю

шкідливість і несправедливість їхнього бувшого панування» й примиритися

з відлученням від політичного життя.

При першому ж ознайомленні з цією декларацією впадає в око наївність і

короткозорість українських політиків. Не досить, що їм бракувало досвіду

— УНР під час свого становлення потрапила у вкрай складне

зовнішньополітичне становище. З підписанням Брестської мирної угоди

Україна пов'язала себе з Четверним союзом, тож країни Антанти уявляли її

ворожим сателітом, різновидом більшовизму. Вигравши війну, ці останні

дали зрозуміти гетьманським дипломатам, що без особливого ентузіазму

сприймають Україну як самостійну державу. Антанта з підозрою зустріла

відновлення УНР Директорією, бо дивилася на Україну лише як на південну

Росію, керуючись принципом відновлення небільшовицької єдиної і

неділимої Росії. Свої подальші плани вона пов'язувала із всебічною

допомогою армії Денікіна, яка перебувала на Дону. Наприкінці листопада

одеські газети від імені держав Антанти опублікували декларацію, де

мовилося про якнайшвидший прихід в Україну збройних сил союзників у

залежній від обставин кількості, щоб підтримувати тут порядок. 2 грудня

в Одесі з'явився перший французький військовий корабель «Мірабо», а 15

числа розпочалася висадка 15-тисячного контингенту англо-французьких

військ вступили у бій з одеською українською залогою і примусили її

залишити місто.

13 січня 1919 р. до Одеси прибув штаб французької десантної дивізії на

чолі з генералом д'Ансельмом. Він зажадав від українських військ

залишити район навколо Одеси й відійти на лінію Тираспіль — Бірзула —

Вознесенськ — Миколаїв — Херсон. Одночасно вийшов його наказ, в якому

зазначалося, що «Франція і союзники прийшли в Росію, аби дати змогу всім

чинникам доброї волі й патріотизму відновити порядок у краю». Про

існування України навіть не згадувалося. В січні 1919 р. війська Антанти

вступили до Миколаєва.

З інтервенцією військ Антанти на півдні України на північних і

північно-східних кордонах УНР з'явилися війська радянської Росії. Під

приводом надання допомоги робітникам і селянам, що повстали проти

гетьмана, вони розгорнули наступ у двох напрямах: Ворожба — Суми —

Харків і Гомель — Чернігів — Київ. Але й повалення влади гетьмана не

зупинило подальшого просування більшовицьких військ. 24 грудня наркомат

закордонних справ РСФРР повідомив у пресі, що у зв'язку з анулюванням

РНК РСФРР Брестської мирної угоди від 3 березня радянська Росія більше

не визнає Україну за суверенну державу й припиняє діяльність усіх її

представницьких установ на своїй території. Однак оголосити про

відкритий наступ військ на Україну більшовики не наважувались.

Вони діяли через створений у Курську наприкінці листопада 1918 р.

маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. На ноту

протесту уряду УНР урядові РСФРР стосовно вторгнення радянських військ

на українську територію РНК цинічно заявила, що «ніякого війська

Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки в Україні

немає. Воєнна акція на українській території в цей момент проводиться

поміж військом Директорії і військами Українського радянського уряду,

який є цілком незалежним». Це була явна й нахабна брехня. Українська

Народна Республіка, ще не ставши на ноги, опинилася між двома вогнями.

До зовнішньополітичних труднощів додалися і внутрішні. Селянство, що

становило більшість населення республіки, не зробило належних висновків

з подій 1917—1918 pp. у плані створення власної держави. В постановах

різноманітних з'їздів воно начебто й підтримувало ідею української

державності, коли ж виникала необхідність стати на її захист, виявило

цілковиту індиферентність. Анархічний менталітет українського селянина,

доброго землероба й політичного неука, брав гору над

загальнонаціональними інтересами. Ця риса далася взнаки восени 1918 —

взимку 1919 р. Створивши на хвилі боротьби з режимом гетьмана

кількасоттисячну армію УНР, селяни-повстанці з поваленням гетьманського

режиму почали розбігатися по домівках. Армія УНР виявилася абсолютно

небоєздатною проти більшовицьких військ, легко піддавалася їхній

агітації.

За умов, що склалися, Директорія і провідні політичні сили України мали

вирішити, з ким їм бути: із західною демократією проти більшовиків чи з

більшовиками проти Антанти. Самостійного шляху, вочевидь, не існувало.

«Загальний стан війська, яке брало участь у протигетьманському

повстанні, не давав ніяких підстав вірити в те, щоб Україна могла

вдержатися власними силами без союзу з одною або другою із зовнішніх

сил», — зазначав один із чільних діячів УНР — І. Мазепа. Парламентарна

західна система з притаманними їй демократизмом, передовими досягненнями

в організації суспільства насамперед імпонувала українській

інтелігенції, яка вбачала в ній бажану мету своєї політичної діяльності,

але вона погано узгоджувалася з політично нерозвиненою більшістю

населення, котра, навпаки,, симпатизувала радянській формі влади. Однак

ця влада внаслідок більшовицької диктатури, що лежала в її основі,

заплямувала себе кров'ю. Обстоюючи радянську владу, лише окремі ліві

українські політики наважувалися увійти в межі більшовизму. По суті, всі

вони опинилися у становищі буриданового осла, який, не спромігшись

зробити вибору, побоюючись втратити більше, аніж знайти, так і помер.

Пошуки орієнтації розкололи українців на кілька таборів, і якщо в 1917

р. політичні уподобання цілком узгоджувалися з програмами окремих

партій, то наприкінці 1918 р. й особливо на початку 1919-го проблема

орієнтації остаточно розколола провідні українські партії.

На початку січня 1919 р. в Києві зібрався IV з'їзд УСДРП. Оскільки два

члени цієї партії (В. Винниченко й С. Петлюра) входили до складу

Директорії, а соціал-демократ В. Чехівський очолював уряд УНР, то з'їзд

мав відіграти непересічну роль у політичному житті України, до того ж

він був скликаний за два тижні до відкриття Трудового конгресу.

Центральним моментом роботи з'їзду УСДРП стало обговорення доповіді А.

Пісоцького про політичне становище в Україні. Доповідач наполягав на

впровадженні влади рад і організації народного господарства на

соціалістичних засадах. Одним з його аргументів було розгортання в

Західній Європі світової революції. А. Пісоцького підтримували М.

Ткаченко, М. Драгомирецький, Ю. Мазуренко, М. Авдієнко. Антирадянську

позицію займали катеринославці І. Мазепа, П. Феденко, Ї. Романченко, Т.

Грабовий, Я. Капустян. Всі інші, за свідченням того ж таки І.Мазепи, «не

мали ясного погляду на справу й хиталися між совітами і загальним

виборчим правом». Так, голова уряду УНР В. Чехівський виступив за

впровадження радянської системи влади, але без більшовицьких

диктаторських методів. В. Винниченко, який ще у Вінниці палко

підтримував цю систему, на з'їзді УСДРП відкинув її. Голова уряду й

голова Директорії по-різному бачили державотворчу перспективу, що було

тривожним симптомом. Урешті-решт взяла гору ідея скликання парламенту й

обрання органів місцевого самоврядування шляхом здійснення загального

виборчого права. Після цього поборники радянської системи оголосили, що

вони створюють у партії фракцію незалежних соціал-демократів.

З'їзд УСДРП не вніс ясності в політичну орієнтацію суспільства, тому

напередодні відкриття Трудового конгресу Директорія вирішила провести у

Києві чергову державну нараду. Вона відкрилася 16 січня. Представники

січових стрільців О. Назарук та Ю. Чайкизський виступили за встановлення

в Україні військової диктатури під проводом С. Петлюри, Є. Коновальця та

А. Мельника, але більшість учасників відкинули цю пропозицію. Загальне

резюме наради знаходимо в І. Мазепи: «З членів Директорії різко проти

більшовиків висловився Петлюра. Швець говорив невиразно. Винниченко, як

завжди, імпровізував і не мав ясного погляду на справу. Загалом серед

промовців переважав протибільшовицький напрям, але всі знали, що маси

«нейтральні» або йдуть за більшовиками. Коли після всіх цих промов

представники січових стрільців взяли свій внесок назад, нарада нічого

іншого не могла придумати, як те, що, мовляв, нехай залишається все, як

було». До наведеного вище слід додати, що позицію січових стрільців

поділяла далеко не вся армія У HP. Дивізія отамана Зеленого стояла на

радянських позиціях і в січні відмовилася виконувати накази вищого

командування. За її прикладом пішли військові підрозділи отамана

Григор'єва. Загалом сваволя отаманів стала чи не найприкметнішою рисою

армії УНР, яка катастрофічно втрачала боєздатність.

Політику Директорії не підтримала Всеукраїнська рада селянських

депутатів. 14—15 січня її виконавчий комітет провів у Києві нараду з

представниками губернських рад, на якій зажадав від Директорії негайно

передати владу виконкомам Всеукраїнських рад селянських і робітничих

рад.

Відкриттю у Києві (23 січня) Трудового конгресу передувало проголошення

злуки східних і західних українських земель в єдину соборну державу. Ця

помітна і довгоочікувана подія в історії України не мала бажаних

наслідків. Соборність лише продекларували. На думку одного з учасників

злуки М. Шаповала, вона була «більше теоретично-юридичною, ніж

фактичною». Хоч Західноукраїнська Народна Республіка перетворювалася на

Західноукраїнську область УНР, на її території продовжувала

функціонувати своя система влади. Ці дві влади, що діяли в українських

землях, у найскрутніші моменти не могли порозумітися, поступившись

соборницькими інтересами перед власними.

Із 593 депутатів, передбачених виборчим законом, на Трудовий конгрес

прибуло понад 400, з них 36 репрезентували ЗУНР. Найбільшою фракцією

була есерівська, селянська. Вона, як зазначав П. Христюк, «могла, при

умові внутрішньої спаяності, ясності своїх позицій і рішучого

переведення їх в життя, відіграти рішаючу роль в цім важнім моменті

української революції», але «розбавлена елементами з селянської фракції,

розбилась, покололася на праве і ліве крила, які не могли знайти

спільної платформи, і в результаті виступала й голосувала (відповідно до

свого поділу) за різні резолюції».

Провідною і спрямовуючою силою конгресу стала фракція УСДРП, за якою

пішла більшість делегатів. 28 січня Трудовий конгрес висловився за

демократичний лад в Україні, підготовку закону про вибори всенародного

парламенту. Було ухвалено «з огляду на небезпечний військовий час

доручити власть і оборону краю Директорії УНР, яка, доповнена

представником від Наддністрянської України, до слідуючої сесії Трудового

конгресу має бути верховною властю і видавати закони, необхідні для

оборони Республіки, причім ці закони передаються на затвердження

найближчій сесії Трудового конгресу».

На рішення Трудового конгресу значною мірою вплинув наступ російських

радянських військ на Київ, розгорнутий у січні 1919 р. Він зміцнив

позиції прихильників союзу з Антантою і антибільшовицькі настрої в

Директорії. 16 січня вона оголосила стан війни з радянською Росією. З

іншого боку, відбувалася консолідація лівих, ворожих Директорії

прорадянських сил. Одразу ж після завершення конгресу в Києві відбулася

конференція УПСР (центр, теч.). На відміну від фракції есерів, які

продемонстрували розбіжність у поглядах на конгресі, учасники партійної

конференції у підсумковій резолюції одностайно висловилися за перехід

влади «до рук класових органів, себто рад селянських і робітничих

депутатів». В тій-таки резолюції конференція наголосила, що УПСР «як

партія не може брати на себе відповідальності за урядову політику».

Ще радикальнішу, власне, відверто ворожу до Директорії позицію зайняли

ліві українські есери й соціал-демократи-незалежники, які почали входити

у контакти з більшовиками й готувати повстання проти Директорії.

Національна демократія, загалом сприймаючи і сповідуючи ідею

суверенності Української держави, була, як і в попередні періоди,

поділена на окремі табори, що не годилися між собою в питаннях

соціально-економічної орієнтації УНР. Одні бачили її демократичною,

правовою республікою на взірець західних держав, інші перебували під

впливом соціалістичних ілюзій. Сам факт такого роз'єднання і вкрай

несприятливе зовнішньополітичне становище ставили під сумнів подальше

існування УНР.

60. Вклад Директорії у розвиток української літератури.

Прихід до влади Директорії і відновлення республіканського режиму ознаменували початок останньої, критичної фази визвольних змагань. Досліджуване в статті національно-культурне життя в ці часи обмежується територією впливу центральної влади у першій половині 1919 р. (до Кам'янецької доби Директорії). Загальна нестабільність, невизначеність політичної лінії, перманентні бойові дії як проти більшовицьких, так і білих російських сил – всі ці фактори мало сприяли державній підтримці культурних процесів. Але розвиток української культури тривав, причому в окремих галузях досить швидкими темпами. Як і раніше, провід Української революції складався переважно з інтелігенції, для якої питання розвитку національної свідомості та піднесення культурного рівня населення були наскрізними. Від початку революції інтелігенти були головними носіями національної ідеї, через що більшовицькі діячі називали українську державність "вигадкою інтелігенції". Відтак і за Директорії УНР національні лідери активно вболівали за культурний розвиток України. Зокрема, голова Директорії Володимир Винниченко, відомий письменник і драматург, доклав чимало зусиль до налагодження культурного життя, особливо театрального мистецтва.

Сприятливим фактором розвитку культури являлися значні практичні напрацювання попередньої влади в культурній сфері. Період правління Павла Скоропадського характеризувався відносною стабільністю в зовнішньополітичній сфері, що дало змогу зосередитися на внутрішніх проблемах, і зокрема на культурі і освіті. Гетьман Скоропадський зарекомендував себе активним прихильником просвітньої діяльності - за 7 місяців його влади було відкрито два університети, Українську Академію наук, створено національний архів та наукову бібліотеку. За Гетьмана Київ перетворився у своєрідну культурну оазу, куди переїжджали діячі культури багатьох регіонів Росії, рятуючись від більшовицьких переслідувань. Культурні починання періоду Центральної Ради потрапили на добрий ґрунт, в результаті чого було досягнуто значних успіхів у різноманітних мистецьких сферах: театральній, музичній, художній тощо. Відтак культура продовжувала розвиватись, і зовнішня військова загроза та внутрішня нестабільність хоча й гальмували цей розвиток, однак повністю зупинити його не змогли.

Водночас були й негативні фактори, що перешкоджали культурному розвиткові. Стихійний характер антигетьманського повстання призвів до знищення адміністративного апарату, через що ряд закладів культури втратили державну підтримку. Ті з них, які не могли самостійно забезпечити свою роботу, припиняли існування. Нестабільність, невизначеність курсу нової влади ставили великий знак питання на шляху подальшого розвитку різних напрямів національного мистецтва, які фактично відродилися за Центральної Ради.

За Гетьманату українське театральне мистецтво досягло досить високого щаблю розвитку. На час приходу Директорії до влади в Києві функціонували чотири професійні театри українського спрямування: Другий міський театр (керівник - Микола Садовський), Державний народний театр (керівник - Панас Саксаганський), Державний драматичний театр (керівник - Борис Кржевецький) та "Молодий театр" (організатор - Лесь Курбас). Про розвиненість театральної справи може свідчити той факт, що урочистий вступ Директорії до Києва 15 грудня 1918 р. був ознаменований рядом вистав у київських театрах. За день до цього, 14 грудня, було утворено Комітет для зустрічі Директорії, при якому одразу ж засновано театральну комісію, що взялася організувати благодійні спектаклі для представників республіканського війська. [1] Те, що театральні трупи так швидко організували сценічні виступи, свідчило про їх високий професійний рівень. Постановки були переважно патріотичного характеру: п'єса "Сава Чалий" І. Карпенка-Карого в театрі Миколи Садовського, "Гетьман Дорошенко" Л. Старицької-Черняхівської в Державному народному театрі. В Державному драматичному театрі ішла драма-феєрія Лесі Українки "Лісова пісня", в новаторському "Молодому театрі" Леся Курбаса - "Горе брехунові" європейського драматурга Франца Грільпарцера. Вистави мали величезний успіх, зали були переповнені. [2]

21 грудня 1918 р. відбувся вечір, що являв собою компіляцію фрагментів спектаклів за участю видатних акторів: Миколи Садовського, Панаса Сак-саганського, Марії Заньковецької. Вечір вела знана громадська діячка і письменниця Людмила Старицька-Черняхівська. На вечорі були присутні лідери Директорії В.Винниченко та С.Петлюра, яким влаштували 10-хвилинну овацію. [3]

Однак, після того, як перша хвиля ентузіазму спала, виявилося, що загальне становище театральних колективів було далеким від ідеального. Катастрофічно бракувало коштів, театри були неоднаково забезпечені декораціями, костюмами, гримом тощо. Це змусило владні структури ретельніше зайнятися проблемою оптимізації українського театру. Театральні діячі покладали надії на керівництво Директорії, зокрема на В.Винниченка, чиї п'єси з успіхом йшли на українській сцені. Вже 30 грудня 1918 р. відбулося засідання Директорії, на якому було постановлено вивчити стан театральної справи в Україні, чим зайнялася Театральна рада при Міністерстві освіти. Згідно її рекомендацій Рада Народних Міністрів виділила певні суми професійним українським театрам. Так, Державний драматичний театр отримав від уряду 1,074 млн. грн., Київський міський театр - 413 тис. грн., "Молодий театр" -100 тис. грн. [4]

Визнаючи велику естетичну і виховну роль театру в суспільному житті, Директорія надавала заохочувальну підтримку не лише професійним, а й аматорським театрам, що мали донести до широкої аудиторії здобутки сценічного мистецтва. Для цього створювалися мандрівні театри. Театральна рада розробила програму організації мандрівних театрів, профінансовану урядом. Програма визначала маршрути гастролей, які мали охопити не знайомі з театральним мистецтвом віддалені міста і села. Процеси організації та функціонування мандрівних театрів координував на державному рівні М.Садовський. На мандрівні трупи покладалося особливе завдання - виховання у мас не лише естетичного смаку і любові до мистецтва, а також і національної свідомості та почуття громадянського обов'язку. Перед глядачами демонструвалися переважно п'єси українських класиків: Т.Шевченка, І.Карпенка-Карого, М.Старицького. При низькому життєвому рівні та відсутності розгалуженої інформаційної мережі, а також частковій неграмотності населення мандрівний театр був не лише єдиною культурною розвагою, а й своєрідною школою патріотизму, яка формувала в політично нерозвиненого селянства почуття приналежності до української нації, стимулювала громадську активність.

Мало тенденцію також зростання аматорських театрів на громадських засадах з україномовними виставами. Ці починання активно заохочувалися урядом, що виділяв значні кошти на театральний реманент. Як професійні так і аматорські театри були звільнені від податків. Однак фінансова допомога була недостатньою, через що відповідно відбувалося звуження репертуару. Українізація театрального життя тривала - на початку 1919 р. почався перехід на український репертуар Київського міського оперного театру. Протягом січня-лютого 1919 р. україномовний репертуар було запроваджено в окремих театрах Полтави, Житомира, Бердичева, Вінниці, Одеси та інших міст [5]. 11 січня 1919 р. Директорією було ухвалено рішення про заснування у Києві національного державного оперного театру. Міністерству освіти доручалася підготовка відповідного законопроекту [6]. Закономірним наслідком розвитку театрального життя стало заснування в Києві Всеукраїнської спілки діячів театрального мистецтва в січні 1919 р. Одночасно почав виходити журнал "Театр", який редагував відомий молодий драматург Спиридон Черкасенко [7]. Всі ці факти свідчили про подальший розвиток національної театральної традиції.

Однією з найпомітніших подій в театральному житті періоду Директорії була постановка п'єси "Між двох сил" В.Винниченка 30 грудня 1918 р. Постановку здійснив режисер-дебютант О.Загаров. П'єса Винниченка, написана "по гарячих слідах", відображала недавні події в Україні (Винниченко писав цю п'єсу після того, як залишив у 1918 р. посаду голови Генерального Секретаріату та виїхав з Києва). В її основі - панорама української революції, переплетення доль та роздвоєння українського революціонера поміж національним та соціальним ідеалами. Життєвість та актуальність п'єси забезпечили їй гучний успіх, багато мандрівних театрів включили її до свого репертуару.

Новий 1919 рік розпочався з оновлення репертуару в усіх театрах Києва: в "Молодому театрі" ішла п'єса Винниченка "Чорна пантера і Білий ведмідь", в Державному драматичному театрі - "Між двох сил", в Державному народному та Другому міському театрах - "Наталка Полтавка" [9]. Новаторський "Молодий театр" Леся Курбаса, якому було виділено чи не найменше коштів, також відзначився яскравими постановками. На Різдво (8 січня 1919 р.) у ньому відбулася вистава "Різдвяний вертеп", у якій Л.Курбас оригінально поєднав традиції українського народного вертепу із модерними сценічними прийомами. Дмитро Антонович у відгуку, опублікованому в "Робітничій газеті", описував даний виступ як дійство, просякнуте "чистою ідеальною театральністю лялькового театру: ... "Молодий театр" іде шляхом чистої театральності" [10]. Втім, сам лідер "Молодого театру" зарекомендував себе поборником не чистої театральності, а швидше активного оновлення та європеїзації українського театру, про що свідчить його стаття "На грані", опублікована в журналі "Мистецтво". В цій статті Курбас піддав різкій критиці своїх колег за народницький консерватизм, тяжіння до етнографії та хуторянського провінціалізму. Фактично Курбас висловив чисто революційне твердження про загибель старого сценічного мистецтва і народження нового: "Сучасне мистецтво має на собі всі ознаки старіння, смерті... "Молодий театр" на Україні з'явився першим протестом проти такого стану і носить в собі всі симптоми нового, самостійного шукання, нової волі. Його викинуло на поверхню саме життя, момент перестрою світогляду нашого громадянства" [11]. На зміну старому театру, на думку Курбаса, мав прийти новий український театр, побудований на національних засадах, високоінтелектуальний і громадянський. Саме такий театр зможе ввести українську сценічну культуру до загальноєвропейської культури, підняти її до взірців світового рівня. Однак обмежені матеріальні можливості не дозволили Курбасу повною мірою реалізувати свої новаторські задуми.

Відомі актори, режисери, театральні діячі активно долучалися до створення нових театрів. Так, Лесь Курбас брав активну участь у створенні драматичного театру в Могилеві-Подільському, відбирав акторів до трупи, створював її репертуар. Микола Садовський згуртував акторів, що виїхали зі східних районів України, де була встановлена радянська влада, та заснував кілька нових театрів, зокрема Головний державний народний театр у Кам'янці-Подільському [12]. Нормальному функціонуванню театрів перешкоджав перманентний стан війни, в якому знаходилася Україна після повалення гетьманського режиму. І денікінці, і більшовики однаково зневажливо ставилися до української культури, трактуючи її як "націоналістичну", "петлюрівську". Відтак, ставити спектаклі українською мовою в тих місцях, де закріпилася радянська влада або денікінський режим, було практично неможливо. Акторські трупи змушені були постійно переїжджати з місця на місце, не завжди спроможні захопити з собою весь театральний реманент, а також отримати приміщення зі сценою на новому місці. До того ж окупаційна влада нерідко вилучала майно театрів та мобілізовувала акторів до своїх збройних сил.

Державний драматичний театр припинив свою роботу через те, що частина трупи разом із Б.Кржевецьким залишила Київ. Другий міський театр М.Садовського також виїхав з Києва та облаштувався у Кам'янці-Подільському, який з літа 1919 р. перетворився на столицю УНР. До останнього моменту перебування української влади в Києві не припинялися вистави у Державному народному театрі [13]. Тим не менше Директорія, не зважаючи на складну внутрішню ситуацію - збройна боротьба, територіальна невизначеність української держави - продовжувала опікуватися театром (принаймні на тій території, яка перебувала під контролем уряду). Навіть у 1920 р., коли державні структури УНР ненадовго повернулися на власну територію, протягом травня-червня 1920 р. Директорія виділила загальну суму в 8,14 млн. грн. на розвиток театральної справи на Київщині, Волині та Поділлі, а також підтримувала фінансово численні аматорські колективи [14].

Успіхами в сфері театрального мистецтва слід завдячувати найперше працелюбству і винахідливості українських акторів та режисерів, які, працюючи у надзвичайно складних умовах, високо тримали марку українського театру. Однак успіхів було досягнуто також і через активну урядову підтримку. З усіх видів мистецтва уряд зробив ставку на театр. Театральні постановки часто мали політичний підтекст, були націленими у сьогодення, як-от згадувана Винниченкова п'єса "Між двох сил". Це до деякої міри знижувало художню цінність вистав, стиль яких подекуди зводився до грубого реалізму. Але саме такі вистави були найбільш затребувані в той період, саме їхня гострота і актуальність збирали многолюдні аудиторії (і це в часи загальної економічної розрухи!). Отже, український театр періоду Директорії був значною мірою політизований, поставлений на службу існуючому режиму.

Поруч з театральним, продовжувало розвиватись музичне та хорове мистецтво. За підрахунками дослідника українського культурного відродження Д.Розовика, на початок 1919 р. в Україні нараховувалося 45 хорових колективів, що називали себе національними [15]. Уряд уважно стежив за всіма культурними подіями, допомагаючи в аматорських починаннях молодим мистецьким колективам. Так, фінансову допомогу від уряду отримали Народний хор Кам'янець-Подільська (300 тис. грн.), національні хори Вінниці, Житомира та інших міст. Одним з найбільших і найдієвіших музичних колективів був Державний симфонічний оркестр імені М.В.Лисенка. 30 грудня 1918 р. він дав свій перший концерт, під час якого були виконані Друга симфонія П.Чайковського та уривки з опери М.Лисенка "Тарас Бульба" [16]. Виступ отримав значний розголос, привернувши увагу урядових кіл. Це було дуже актуально, адже оркестр гостро потребував фінансової підтримки, без якої подальше його існування було б сумнівним. Урядовці без зволікання відгукнулися, проте реакція була своєрідною. Справа в тому, що Державний симфонічний оркестр був створений за постановою Ради міністрів Української Держави від 15 листопада 1918 р., на що були видані відповідні кошти [17]. Щоби відмежуватися від попередньої влади 13 січня 1919 р. постановою Директорії УНР було змінено назву оркестру імені М.В.Лисенка з "Державний" на "Республіканський", а на його розвиток виділено 66 300 грн. [18]. Вже 19 січня оркестр дав концерт з новою програмою у Купецькому зібранні, а наступного дня - у Міському оперному театрі. Програму першого концерту складали твори И.С.Баха, другого - твори П.Чайковського [19].

Активно заявляли про себе й хорові колективи, часто в досить несподіваний спосіб. Так, зведений хор Київського хорового товариства під керівництвом О.Кошиця 8 січня 1919 р., на Різдво, виступив у приміщенні Купецького зібрання з концертною програмою, що складалася з українських народних колядок [20]. Цей народнопісенний жанр, маловідомий міським жителям, спровокував масовий інтерес і схвальні відгуки.

Влада дбала також про забезпечення культурного дозвілля армії. 24 січня 1919 р. в залі Купецького зібрання відбувся концерт для вояків армії УНР. Виступали Український національний хор О.Кошиця та Кобзарська хорова капела В.Ємця. Вступне слово перед концертом виголосила відома тогочасна громадська діячка Л.Старицька-Черняхівська [21]. Найвизначнішою подією музичного життя часів Директорії безперечно було створення Української республіканської хорової капели. Після повернення до Києва С.Петлюра виношував план створення великого республіканського хору, який міг би гідно представляти українське пісенне мистецтво. 4 січня 1919 р. він зустрівся з видатним диригентом і композитором, керівником Державної капели О. Кошицем та головою музичного відділу при Головному управлінні мистецтв і національної культури композитором К. Стеценком. Петлюра звернувся до них із закликом сформувати професійний український хор, надаючи цьому завданню офіційного тону: хор мав здійснити концертне турне по Франції під час роботи Паризької мирної конференції, на якій мала бути присутня також делегація УНР [22]. 24 січня 1919 р. Директорія затвердила закон про утворення Української республіканської капели [23], згідно якого головним диригентом призначався О.Кошиць. Уряд виділив 2,3 млн. грн. на розвиток новоствореного музичного об'єднання. Перед капелою було поставлено завдання державної ваги - популяризувати українське національне мистецтво на високому професійному рівні як в Україні, так і за кордоном. Для укомплектування капели досвідченими співаками та музикантами було проведено конкурс, на основі якого відібрано 113 чоловік, що сформували персональний склад капели. Умовами конкурсу були: визначні голосові дані, знання нот, національна свідомість та громадська активність. Свою діяльність капела розпочала низкою концертів по містах України, згодом вирушила у велике турне по Європі. 1919 р. були дані концерти у Франції, Чехословаччині, Австрії, Швейцарії, Бельгії, Голландії, Англії, Німеччині, Польщі, Іспанії. Виступи капели супроводжувалися незмінним успіхом [24]. В результаті гастролей по Європі українське музичне мистецтво вперше явило себе світові, здобувши популярність в європейських країнах.

Активно налагоджувалися культурні зв'язки між Наддніпрянською Україною та Галичиною. Так, навесні 1919 р. ряд наддніпрянських музичних колективів та виконавців, зокрема Республіканська капела О.Кошиця, співачка М.Шекун-Коломийченко, бандурист В.Ємець вперше відвідали Західну Україну. В березні 1919 р. на західноукраїнських землях відбулося урочисте відзначення дня народження Тараса Шевченка, що супроводжувалося також виконанням музичних творів на слова поета. Це свято було кульмінаційним моментом у національному єднанні двох гілок українського народу [25].

Український національний кінематограф, що виник майже одночасно з Українською Народною Республікою, в період Директорії продовжував розвиватися. Щоправда, розвиток його був досить однобічний, всі основні досягнення того часу були в царині документалістики. Так, товариство "Українфільма" організувало кінематографічну зйомку в'їзду Директорії до Києва. 30 грудня 1918 р. в кінотеатрі Шанцера на Хрещатику відбулася прем'єра документального фільму "В'їзд Директорії"[26]. Це дало поштовх до активного документального фільмування. Знімалися на плівку майже всі вагомі події того часу: військові паради, зустрічі іноземних делегацій, виступи видатних державних та громадських діячів, святкування річниці Т.Г. Шевченка, акт Злуки УHP і ЗУНР тощо. У вищезгаданому кінотеатрі Шанцера були відкриті кінокурси з метою підготовки кваліфікованих кадрів: акторів, режисерів, операторів, художників тощо. Ініціатором заснування курсів був московський режисер Г.Азагаров [27]. Дбаючи про урізноманітнення української кінопродукції, Міністерство народної освіти ще на початку 1919 р. розробило програму розвитку кінематографу в республіці, яка передбачала гармонійний розвиток всіх галузей кіномистецтва, для чого мали бути залучені актори українських театрів. Однак в складних політичних перипетіях 1919 року ця програма виявилася нездійсненою, і досягнення молодого українського кінематографу відбулися переважно в документальному жанрі.

В інших культурних галузях - літературі, образотворчому мистецтві – позитивні зміни здебільшого втратили той масштабний характер, що спостерігався за Гетьманату. Так, Д.Розовик стверджує, що розвиток образотворчого мистецтва в часи Директорії був спрямований не на досягнення нових, а на збереження вже існуючих надбань, а також на охорону культурних пам'яток [28]. Хоча на шпальтах тодішніх газет періодично з'являлися відомості про певні мистецькі акції, приміром, урочисте відзначення 25-річного ювілею творчості Миколи Вороного та заснування премії його імені [29], розвиток літератури і образотворчого мистецтва загальмувався. Безумовно прогресивною подією було створення Спілки видавництв України, яке відбулося 3 січня 1919 р. на з'їзді представників українських видавництв [30], однак в умовах політичного безладу подібні акції були поодинокими явищами.

Причина такого розвитку подій, очевидно, полягала в тому, що за Директорії найперше розвивалися ті галузі мистецтва, які мали просвітницько-пропагандистське значення. Театр, музика, кіно широко використовувалися для виховання в населення національної свідомості та підтримки революційного духу. Саме тому відбувалася переорієнтація на видовищність та посилювалася національна складова і політичний компонент в театрально-музичній сфері. Репертуар театрів стає майже виключно українським. Перед мандрівними театрами та музичними колективами ставилося завдання: пропагувати національну ідею по всій території України, особливо в місцях, віддалених від культурних центрів. З цієї ж причини в молодому українському кінематографі домінують документальні фільми - хронікальні зображення останніх подій. В буремній політичній ситуації факти й гасла мали більшу вагу, аніж естетичні критерії. Фактично театр, музика і кіно служили найперше інтересам революції, а не естетики, ніби втілюючи сентенцію "Іnter arma silent muse" ("Коли говорять гармати, музи мовчать"). Навіть українські художники були більш затребувані, як пропагандисти, що малюють плакати. Зокрема Товариство діячів українського пластичного мистецтва 12 січня 1919 р. оголосило конкурс на кращий плакат із закликом збереження старовинних мистецьких пам'яток [31]. В складні часи революції та війни на два фронти витончене мистецтво мусило поступитися місцем мистецтву пропагандистському.

Підсумовуючи, можна зазначити, що розвиток української культури за часів Директорії не переривався, але процес цей відбувався вже за інерцією. Отримавши певні культурні напрацювання "в спадок" від гетьманського режиму, Директорія використала їх найперше для самоствердження молодої української держави як в культурному плані, так і в плані національної свідомості. Однак складна військово-політична ситуація не дозволила створити ефективного механізму керування культурними процесами, а також унеможливила стабільний творчий розвиток. І все ж були зроблені нові кроки в галузі театрального та музичного мистецтва, що виступало опорою національного відродження та громадянської свідомості. Політична нестабільність часів Директорії, відсутність сталої території та державних структур врешті-решт призвели до втрати урядом контролю над мистецькими процесами, через що культурні можливості у цей період залишилися значною мірою нереалізованими.

61. Причини загибелі УНР за доби Директорії та її історичне значення.

Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року.

Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату, який було повалено 14 грудня 1918 року.

Склад Директорії

Володимир Винниченко — голова Директорії (14 грудня 1918 року — 13 лютого 1919 року)

Симон Петлюра — Головний Отаман; голова Директорії (13 лютого 1919 року — 10 листопада 1920 року).

Федір Швець — 15 листопада 1919 виїхав з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади Симону Петлюрі. 25 травня 1920 року постановою уряду УНР був виведений зі складу Директорії.

Панас Андрієвський — 4 травня 1919 року вийшов зі складу Директорії УНР (постанова Директорії про вибуття від 13 травня 1919 року).

Андрій Макаренко — 15 листопада 1919 виїхав з дипломатичними дорученнями за кордон, передавши всю повноту влади Симону Петлюрі.

Євген Петрушевич — як президент ЗО УНР з 22 січня 1919 до кінця червня 1919.

Голови Ради міністрів Директорії

Володимир Чехівський (26 грудня 1918 року — 13 лютого 1919 року)

Сергій Остапенко (13 лютого 1919 року — 9 квітня 1919 року)

Борис Мартос (9 квітня 1919 року — 27 серпня 1919 року)

Ісаак Мазепа (27 серпня 1919 року — 26 травня 1920 року)

В'ячеслав Прокопович (26 травня 1920 року — 10 листопада 1920 року)

Політичний курс Директорії

Внутрішня політика

У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко.

Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. Революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись в руйнівну анархію.

26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу, але щоб їх заспокоїти, було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів; за землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих. Але, незважаючи на ці досить помірковані заходи, поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси. У руках деяких заможних селян залишилися ділянки площею до 15 десятин землі. Але більшість селян розцінили ці заходи як пропоміщицькі, і це у свою чергу розширювало простори для більшовицької агітації.

Зовнішня політика

Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

Економічна ситуація за часів Директорії

По причині критичного політичного та військового становища в республіці Директорії не вдалося налагодити управління економікою. Великі економічні втрати, яких зазнало господарство України в результаті першої світової війни та революційних подій, були катастрофічними. Значно знизився рівень видобутку вугілля. У 1918 році було видобуто 34,8 % вугілля порівняно з 1913, а в 1919 — лише 20,5 %. Загострювався паливний голод. Залізо-рудна і марганцева промисловість у 1919 році майже повністю припинила свою діяльність. Різко скоротила виробництво машинобудівна промисловість України. Істотно зменшилося виробництво цукру. В поганому становищі перебували й інші галузі харчової промисловості. Все це негативно відбивалося на матеріальному становищі населення, особливо міського. Тисячі робітників, рятуючись від голодної смерті, тікали з міст у село. Торгівля набула спотворених форм.

4 січня 1919 року законом Директорії українська гривня була визнана єдиним законним засобом оплати на території УНР. Хоча територія, яку контролювала Директорія була порівняно невеликою, гривня мала більшу купівельну вартість аніж «керенки», більшовицькі рублі чи «денікінки». Щоб підняти функціональне значення українських грошей і довіру до них у населення, тогочасний міністр фінансів Борис Мартос випускав на ринок час від часу значну кількість цукру, борошна, спирту та інших продуктів, які були у розпорядженні уряду.

Українське селянство, яке на початку боротьби з гетьманщиною підтримало Директорію, почало виявляти невдоволення її економічною політикою. Поштовх до поглиблення конфлікту дав земельний закон Директорії, виданий 8 січня 1919 року, згідно з яким земля залишалася у власності держави. Держава мала керувати державним фондом землі утвореним з вивласнених земель. Земельні наділи, які на той час перебували у власності селян і не перевищували 15 десятин залишались непорушними. Нові земельні наділи мали надаватися у вічне користування малоземельним і безземельним селянам і складати від 5 до 15 десятин. Але згідно з даним законом під вивласнення підпадало багато селянських господарств, які на той час мали більше 15 десятин.

Але реалізація земельного закону Директорії могла бути здійснена лише на дуже обмеженій території України, оскільки на більшості території республіки велася війна з більшовиками, Денікіним і Польщею. Більшовики закликали селянство забирати землю в свої руки негайно, бо, мовляв, Директорія передасть землю в руки «куркулів».

Падіння Директорії

В кінці 1918 на початку 1919 років значна територія країни, включаючи Київ, була захоплена більшовиками. Роздані селянам землі вони почали відбирати і передавати в «совхози» та сільськогосподарські «комуни». Все селянство було зобов'язане здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком дуже обмеженої норми, залишеної для особистого споживання. Селяни почали усвідомлювати, що на обіцянки більшовицької пропаганди не можна покладатися, і запізно повертати свої симпатії до Директорії. По всій Україні вибухали повстання проти більшовиків, але було вже запізно. В квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська Директорії, і станом на весну 1919 року на території України (крім Надзбурччя і західних областей) знову було встановлено радянську владу.

62. С.Петлюра на чолі Директорії УНР.

Симон Петлюра -- головний отаман армії Української Народної Республіки From: Consulate General of Ukraine in Toronto                                                                                                                              25 травня 2006 р. виповнилося 80 років з дня трагічної загибелі видатного українського державного та громадського діяча, Голови Директорії Української Народної Республіки, Головного Отамана Армії УНР Симона Петлюри. З нагоди цієї історичної дати Генеральне консульство України в Торонто подає матеріали, присвячені життю та діяльності видатного Українця (матеріали взяті з різних інформаційних сайтів України). Генеральне консульство України в Торонто                Образ головного отамана УНР у новій українській історії став символом боротьби за волю незалежність України. Саме тому протягом 70 років після вбивства Симона Петлюри радянські спецслужби не переставали шукати в нас у країні сліди петлюрівщини. Навіть сьогодні багато хто, чий розум і душа були покалічені радянським тоталітарним режимом, намагаються не згадувати імені лідера українського визвольного руху 1917- 1921 років.

Феномен Петлюри як політика й лідера націй, що виявився під час революції й підсилився в роки захоплення більшовиками України, став визначальної для українського руху опору. Симон Петлюра - відважний борець за незалежну українську республіку.

Симон Петлюра - головний отаман армії Української Народної Республіки (УНР), голова Директорії УНР Образ головного отамана УНР у новій українській історії став символом боротьби за волю й незалежність України. Саме тому протягом 70 років після вбивства Симона Петлюри радянські спецслужби не переставали шукати в нас у країні сліди петлюрівщини. Навіть сьогодні багато хто, чий розум і душа були покалічені радянським тоталітарним режимом, намагаються не згадувати імені лідера українського визвольного руху 1917- 1921 років.

Феномен Петлюри як політика й лідера націй, що виявився під час революції й підсилився в роки захоплення більшовиками України, став визначальної для українського руху опору. Симон Петлюра - відважний борець за незалежну українську республіку.

Народився Симон Петлюра 23 травня 1879 року (10 травня за стрим календарем) в історичному центрі Східної України -- Полтаві -- у козацькій родині, що у свій час перебралася із села в місто. Як і всі діти з небагатих родин, закінчив початкову парафіяльну школу, потім учився в духовній семінарії, доступної для всіх станів. На той час Полтава була одним із осередків національно-патріотичного життя України, з сильними українськими традиціями і самобутністю. Початок ХХ ст. ознаменувався пожвавленням національного руху, що проявився у створенні низки українських гуртків і громад не тільки культурно-просвітницького, а й політичного характеру.

Симон Петлюра почав свою політичну кар’єру вступом до Революційної Української Партії. В 1901 році його відрахували за організацію таємної студентської групи й революційну пропаганду соціалістичного руху. Ховаючись від поліції, Петлюра виїхав на Кубань в Єкатеринодар (після 1920 р. Краснодар), де працював учителем і створив революційну групу “Чорноморська громада”. В 1904 році його заарештували за поширення листівок, але через кілька місяців звільнили “на поруки”. Вийшовши на волю, Петлюра виїхав у Київ, а потім у Львів, де редагував партійні видання - “Праця” й “Селянин”. Журналістикою майбутній глава української держави займався й у Петербурзі - видавав щомісячник “Вільна Україна”, а заради хліба насущного служив на приватному транспортному підприємстві. Потім він перебрався в Москву, редагував журнал “Українське життя” і працював скромним бухгалтером. Видатний російський академік Ф. Корш під час перебування Петлюри в Москві сказав: “Українці самі не знають, хто серед них перебуває. Вони думають що Петлюра - видатний редактор, патріот, суспільний діяч... Це все правда, але не повна правда. Петлюра безмірно вище того, що про нього думають. Він - з породи вождів, з того тіста, що колись в старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями: бути йому вождем народу українського. Така його доля”. Життя підтвердило слова російського академіка.

У період Першої світової війни Симон Петлюра працював заступником уповноваженого Всеросійського союзу земств і городов з питань постачання російської армії. Ця напіввійськова посада дала йому змогу бувати у військових частинах і вести політичну роботу серед українців. Лютнева революція в Росії застала С. Петлюру на західному фронті в Білорусії. Невдовзі його обрано головою Українського військового комітету Західного фронту, що свідчило про зростання його авторитету і популярності серед солдатів.

У червні 1917 р. з ініціативи С. Петлюри був скликаний Другий Всеукраїнський військовий з’їзд, на якому був проголошений Перший Універсал Української Центральної Ради. Після створення Генерального Секретаріату його призначено секретарем військових справ.

За його безпосередньої участі з полонених українських січових стрільців було сформовано окрему військову частину -- Курінь Січових Стрільців під командуванням Є. Коновальця, який пізніше відіграв визначну роль у національно-визвольній боротьбі за незалежність України.

Але цими його діями в уряді Центральної Ради були задоволені не всі. Проти виступив глава Генерального секретаріату Володимир Винниченко, що вважав достатнім сформувати міліцію. Наприкінці того ж року Симон Петлюра вийшов з уряду й організував Гайдамацький кіш Слобідської України, що став на захист молодої республіки проти російсько-більшовицької агресії. Це військове формування відіграло вирішальну роль у ліквідації більшовицького повстання проти Центральної Ради і тривалий час залишалося одним з найбоєздатніших в Армії УНР. До речі, саме завдяки Петлюрі захоплені на “Арсеналі” полонені уникли розстрілу. Київський історик і журналіст Ярослав Тинченко у своїх дослідженнях наводить слова очевидців, які розповідали, що він вискочив перед кулеметами гайдамак і закричав: “Це ж робітники! Серед них, може бути, є багато несвідомих українців, і ви їх хочете розстріляти? Я цього не дозволю, першу кулю в мене!” Гайдамаки не посмітили ослухатися отамана.

Після гетьманського перевороту С. Петлюра відійшов від державної діяльності і працював у Київському губернському земстві. З вибухом повстання порти гетьмана він виїхав до Білої Церкви і очолив повстанські війська, які урочисто увійшли до Києва в грудні 1918 р., ознаменувавши цим ліквідацію держави П. Скоропадського і відновлення УНР. Історичною подією стало проголошення 22 січня 1919 р. Акту Злуки УНР і ЗУНР.

Проте перші успіхи у сфері державного будівництва виявилися нетривалими. Українська Народна Республіка опинилася у вогняному кільці з військ більшовиків, білогвардійців, країн Антанти і Польщі.

Після відступу армії УНР з Києва і виїзду В. Винниченка за кордон Симон Петлюра очолив Директорію (з 11 лютого 1919 р.), залишаючись одночасно головним отаманом військ УНР. У складі Директорії він перебував від першого до останнього її існування і протягом десяти місяців очолював збройну боротьбу за волю та незалежність свого народу.

В жовтні 1919 р. в результаті вкрай несприятливої зовнішньополітичної та військової ситуації українська армія опинилася під загрозою знищення, тому було вирішено продовжити визвольну боротьбу партизанськими методами. Знесилене українське військо під командуванням М. Омеляновича-Павленка вирушило у легендарний Зимовий похід запіллям ворога, який тривав до травня 1920 р. За весь рейд Армія УНР пройшла 2500 км і провела більш як 50 успішних боїв.

Зимовий похід Армії УНР є однією з найгероїчніших сторінок національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., взірцем незламної віри в свої ідеали.

Намагаючись вивести Україну з міжнародної ізоляції, Симон Петлюра був змушений піти на укладення між УНР і Польщею угоди про спільні дії проти Червоної армії. Однак ставка на цей союз не виправдала себе -- польський уряд, зрадивши союзників, фактично залишив українське військо наодинці з більшовиками. Після тяжких боїв на теренах України армія УНР мусила відступити за р. Збруч і наприкінці листопада 1920 р. була інтернована польською владою.

З 21 листопада 1920 р. на території Польщі почав діяти Державний центр УНР в екзилі. Він включав Директорію, уособлювань її головою і Головним отаманом С. Петлюрою, уряд УНР, армію УНР та державні установи з їхніми службовцями У 1923 р. уряд радянської України зажадав від польських властей видачі С. Петлюри як ворога народу. Тож він змушений був виїхати спочатку до Будапешта, згодом -- до Відня і Женеви, а з 1924 р. оселився з родиною у Парижі. На теренах Франції С. Петлюра продовжував керувати діяльністю екзильного уряду УНР, заснував тижневик „Тризуб”, активно займався публіцистикою.

25 травня 1926 р. постріли більшовицького агента С. Шварцбарда обірвали життя незламного борця за незалежність України -- Симона Петлюри.

Все його життя до останньої миті було віддане боротьбі за єдність і самостійність українського народу. Це забезпечило йому видатне місце у нетлінній пам’яті нащадків.

У 1991 р. справа, за яку боровся і поклав життя С. Петлюра, стала реальністю. Україна здобула незалежність. Збулися його пророчі слова: „В урочистих актах законодавчих, у війні за воля та повстаннях міцно виявляв наш народ свою волю непохитно жити незалежним державним життям. Нехай вона буде довга і уперта, нехай вона бере нові і нові жертви, але Україна незалежна -- хоче чи не хоче того Європа -- таки буде”.

На початку 1919-го протягом декількох місяців Симон Петлюра очолював боротьбу проти більшовиків й армії генерала Денікіна, а в радянсько-польській війні виступив на стороні Польщі. В 1920 році Петлюра емігрував. З ним виїхала й значна частина республіканської армії. Спочатку разом з урядом УНР він перебував у Варшаві, потім у Будапешті й Женеві, але в 1924 році оселився в Парижу, де керував діяльністю уряду УНР за кордоном і заснував щотижневик “Тризуб”. Тут, у Парижу, його наздогнали кулі агента ОГПУ .

Петлюру ховали під жовто-блакитним прапором на цвинтарі Монпарнас у Парижу.

63. Проблема українсько – єврейських взаємин упродовж існування УНР. Прагічна загибель Симонв Петлюри.

Період незалежності 1918—1919 рр.

Проголошена в березні 1917 р. Центральна Рада вирішила в кінці липня запросити різні національності України: росіян, поляків та євреїв до участі в уряді. В результаті, 50 євреїв, від всіх головних партій, приєдналося до Центральної Ради і ще п'ять приєдналося до Малої Ради. Єврейські партії були також представлені в Генеральному секретаріаті Центральної Ради (пізніше Національній Раді Міністрів Української Народної Республіки). Моїсей Рафес — член партії Бунд, посів посаду міністра фінансів. В секретаріаті національностей, були встановлені відділи для кожної національності і Моше Зільберфарб з Об'єднаної Партії Єврейських Соціалістів — Працівників, був призначений заступником секретаря та відповідальним за єврейські справи. Пізніше з проголошенням Української Народної Республіки 20 листопада, 1917 р. він став генеральним секретарем відділу єврейських справ, з міністерським портфелем, а далі після проголошення незалежності 25 січня 1918 р. — Міністром Єврейських Справ.

10 жовтня 1917 була сформована консультативна рада, що представляла головні єврейські партії, і Тимчасова Національна Рада Євреїв України зібралася в листопаді 1918 р. Їдиш був однією з мов Центральної Ради на її офіційній валюті і в оголошеннях; закон про автономію надавав неукраїнським національностям право самостійно управляти своїм національним життям. Проте, з приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського цей закон був анульований (9 липня 1918 р.) і Міністерство Єврейських Справ скасовано.

За часів Директорії Української Народної Республіки було відновлене Міністерство Єврейських Справ (очолюване спочатку Абрамом Ревутським), і закон про автономію був повторно введений в дію. Від квітня 1919 р. міністром Єврейських справ став Пінкас Красний. Інші євреї, які займали видатні місця в урядах Центральної Ради або Директорії були: Соломон Ґольдельман — заступник міністра торгівлі і промисловості і робочої сили, Арнольд Марґолін — член Української Партії Федералістів Соціалістів; він був заступником міністра закордонних справ і дипломатичним представником в Лондоні і в Парижі. Декілька видатних сіоністів також підтримувало Українську автономію, зокрема Володимир Жаботинський, Данило Пасманик, і Йосип Шехтман.

Масштаб погромів протягом боротьби за незалежність (1917—1920) в Україні виявився руйнівним для єврейського населення. Біла Армія Антона Денікіна, селянські групи, одинокі отамани, і деякі загони армії Української Народної Республіки, сприймаючи євреїв як про-більшовицький елемент, брали участь в цих звірствах разом з лідером українських анархістів Нестором Махно і Червоною Армією.

Уряд і вище командування армії Української Народної Республіки пробувало боротися з підбурювачами погромів. Були запроваджені військові трибунали і деякі з погромників були страчені. Уряд також допомагав вцілілим від погромів і взаємодіяв як з єврейською громадою, так і з іноземними представниками в розслідуванні погромів.

Смерть Симона Петлюри: три версії одного вбивства

 

***

 

Це трапилося в Латинському кварталі Парижа 25 травня 1926 року. Приблизно о чверть на третю дня. Скромно одягнений чоловік середніх років вийшов із ресторану "Шартьє" на вулиці Расін та попрямував до бульвару Сен-Мішель. Ніхто не звертав на нього уваги – Париж жив своїм звичним життям. Однак, коли чоловік порівнявся із книгарнею "Жібер", до нього наблизився низькорослий суб'єкт у білому піджаку і спитав: "Месьє Петлюра?" Чоловік обернувся і отримав три перших кулі, від яких впав на тротуар, потім ще дві, а дві інші кулі не попали в тіло. При кожному пострілі вбивця несамовито кричав: "Це тобі за погроми! Це за вбивства!" Останніми словами жертви, що вже лежала на тротуарі біля каналізаційного люка, були: "Боже мій! Досить, досить!"[1].

Жертвою зухвалого замаху став Симон Васильович Петлюра, колишній голова Директорії і Головний Отаман військ Української Народної Республіки.

Історія чи не кожної країни повниться суперечливими постатями, але все ж таки мало хто з українців міг би конкурувати у цьому сенсі із Симоном Васильовичем Петлюрою, чия спадщина і роль і далі викликають бурхливі і контрастні емоції. Більшовики називали його ворогом народу, котрий прагнув знищити Україну... А багато "своїх" – українців – дорікали за слабкість, брак військового таланту, "бонапартизм", за Варшавську угоду з Польщею і зраду ідеї соборності України… Ще одним звинуваченням, прищепленим радянською владою і підтриманим світовим єврейством, стали погроми... Додамо до цього і абсолютно протилежні оцінки діяльності С. Петлюри, а ще – його трагічну смерть від руки вбивці на вулиці Парижа і дивне рішення паризького суду – виправдати вбивцю, який відверто зізнався у скоєнні навмисного вбивства. Виникає ціла низка питань. Що ж насправді керувало Головним Отаманом, і як вдалося із народного улюбленця зробити бандита?.. Як сталося таке, що паризький суд виправдав вбивцю Симона Петлюри Самуїла Шварцбарда і покарав його лише символічним штрафом в 1 франк? Чому і як судовий процес над вбивцею перетворився на посмертне судилище над жертвою вбивства? Як могло статися таке у Франції – центрі "цивілізованої" Європи? Які версії і мотиви поведінки вбивці розглядалися слідством і судом? Чи всі свідчення і факти були враховані при розгляді справи? Ці та багато інших питань, пов’язаних з вбивством Петлюри, все ще чекають на остаточні відповіді.

Щоб зрозуміти природу будь-якого явища або події, треба "докопатися" до причин, які їх зумовили. Тож спробуємо проаналізувати обставини і з’ясувати причини вбивства Симона Петлюри, виходячи з трьох різних версій, дві з яких загальновідомі – помста за єврейські погроми і акція радянських спецслужб, а третя – масонська змова – доволі нова, цікава і малодосліджена.

64. Захоплення України денікінцями. Війська УНР та ЗУНР у боротьбі проти денікінців.

У 1919—1920 рр. революційні змагання трансформувалися у збройну боротьбу за владу в Україні. Після переїзду Тимчасового робітничо-селянського уряду в Україну (до Харкова) 4 січня 1919 р. з більшовицьких військ, повстанських загонів (Махна, Григор'єва та ін.) та українських частин, які перейшли на бік Червоної армії, було створено Українській фронт. Військові частини цього фронту вели боротьбу з армією УНР, з денікінцями та військами Антанти. Декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду від 6 січня 1919 р. Україну було проголошено Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). На чолі реорганізованого наприкінці січня 1919 р. радянського уряду — Ради народних комісарів — став X. Раковський. Розвиваючи наступ, Червона армія 5 лютого захопила Київ. У лютому—березні 1919 р. більшовицький уряд посилив військові дії проти Директорії і змусив її на переїзд з Вінниці до Проскурова (нині — Хмельницький), а згодом — до Кам'янця-Подільського. Сили Директорії танули, посилилося дезертирство, слабшала підтримка населення. Командування Антанти, не надаючи реальної допомоги, висувало нові вимоги: вивід з Директорії Петлюри та Андрієвського, передача Антанті контролю над внутрішньою діяльністю Директорії, об'єднання її армії з армією Денікіна. 19 березня 1919 р. червоноармійські частини зайняли Жмеринку і відрізали весь Південно-Західний фронт, внаслідок чого армія Директорії була поділена на Північну, Південну і Проскурівську частини. В Проскурові відбулося останнє засідання Директорії в повному складі. Після цього Петрушевич і Андрієвський переїхали до Станіслава, а Петлюра, Швець і Макаренко — до Рівного. Тут було реорганізовано Директорію і 9 квітня сформовано новий соціалістичний уряд, що свідчило про крах проантантів-ської орієнтації. Головою його став Б. Мартос (УСДРП), міністрами — І. Мазепа, А. Лівицький, М. Ковалевський і Г. Сиротенко. Цей уряд звернувся до народу з декларацією, в якій закликав до боротьби проти двох ворогів — польського панства і російського комуністичного більшовицького війська. Тепер ставку було зроблено на власні сили. Уряд передбачав встановлення контролю за діяльністю владних структур з боку робітничо-селянських трудових рад, проведення демократичної земельної реформи, відновлення роботи підприємств, вільне функціонування профспілок тощо. У першій половині березня 1919 р. загони Григор'єва, який перейшов на бік Червоної армії, почали наступ на інтервентів. 10 березня 1919 р. було захоплено Херсон, 14 — Миколаїв, 6 квітня — Одесу. В другій половині квітня почалися повстання на кораблях французької ескадри, що прискорило крах інтервенції на півдні України. Проголосивши конструктивну програму, уряд УНР, однак, не мав реальних можливостей змінити ситуацію на краще.. До господарської руїни, загального хаосу додалася руйнівна сила отаманщини, спроба командувача волинської групи армії УНР В. Оскілка здійснити державний переворот (29 квітня) та ін. Через те армія УНР не могла допомогти Українській Галицькій армії (УГА), що захищала західноукраїнські землі від Польщі, війська якої з допомогою Франції в липні 1919 р. зайняли всю Галичину. До травня 1919 р. війська Директорії зазнали поразки на всіх ділянках фронту. Частини Червоної армії підійшли до колишнього російсько-австрійського кордону, а на півдні України зіткнулися з військами інтервентів, які саме тут вирішили завдати більшовицьким військам головного удару. У здійсненні цього плану країни Антанти робили ставку на Добровольчу армію Денікіна. Втративши власну територію, Директорія (9 травня 1919 р. її головою було обрано С. Петлюру) і уряд УНР із залишками армії мусили шукати порятунку на території ЗОУНР, спочатку в Красному, Золочеві, потім Тернополі, ст. Богданівка. Тому влітку 1919 р. в Україні постали три протиборчі сили: Червона армія, війська Директорії, поповнені галицькими січовиками, та армія Денікіна. Український більшовицький уряд цілковито залежав від Москви і навіть не намагався проводити самостійну державну політику. В урядовій Декларації від 25 січня проголошувалася необхідність об'єднання УСРР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації і доведення «соціалістичної революції до кінця». З проголошенням статусу «радянської республіки» на практиці вільне обрання рад відкладалося, а на місцях керівництво здійснювали ревкоми, військрев-коми та комбіди. 6—10 березня 1919 р. відбувся III з'їзд рад, який прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР, яка передбачала «здійснити перехід від буржуазного ладу до соціалізму...». В цьому основному законі були вміщені «Декларація прав і обов'язків трудящого і експлуатованого народу України» та інші конституційні статті. З'їзд обрав ЦВК і його Президію, яку очолив Г. Петровський. На підвладній радам території України, згідно з рішенням III з'їзду, запроваджувалася політика «воєнного комунізму» , встановлювалася державна монополія на заготівлю хліба та інших продовольчих продуктів. Для здійснення продовольчої диктатури створювалися комітети незаможних селян, формувалися продзагони для примусової хлібозаготівлі. Форсувався «перехід від одноосібного господарства до товариського і державного землеробства». У 1919 р. в Україні було створено 1685 радгоспів, 283 колгоспи і 204 комуни. Повстанські виступи селянства проти продрозкладки та примусового створення колгоспів, які почалися вже у березні—квітні 1919 р. внаслідок невдоволення політикою воєнного комунізму, оцінювалися радянськими керівниками як акції «куркульської контрреволюції», «політичний бандитизм». Проти повстанців зacтocoвувaлиcь регулярні військові частини, які обстрілювали села з гармат і кулеметів, брали заручників. При цьому повстанський рух розростався: якщо в квітні 1919 р. було зареєстровано 93 виступи, то в липні — вже 207. Розірвали союз з більшовиками Н. Махно, отамани Зелений (Терпило), Григор'єв, Соколовський та ін. На початку 1919 р. для боротьби з «контрреволюцією», спекуляцією та посадовими злочинами була організована Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК) — своєрідний політичний каральний орган з широкими повноваженнями, в тому числі правом «негайно приймати рішення від імені уряду Української республіки». Політика «воєнного комунізму» і вибух повстанської боротьби негативно вплинули на боєздатність частин Червоної армії. Це, в свою чергу, дало змогу денікінцям перейти наприкінці травня 1919 р. до активного наступу. Боротьба проти денікінщини в Україні Отримавши допомогу з боку Антанти, генерал Денікін очолив наступ Добровольчої армії на східні райони України. 4 травня 1919 р. денікінці захопили Луганськ, а через 2 тижні почали наступ на Харків. З липня генерал Денікін підписав «Московську директиву» — наказ про наступ на Москву, складовою частиною якого був план оволодіння Україною. З метою ліквідації денікінської загрози уряди радянських республік прийняли рішення укласти воєнно-політичний союз. 1 червня 1919 р. Всеросійський ЦВК видав Декрет «Про об'єднання Радянських соціалістичних республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії та Криму для боротьби проти імперіалістів». Для практичного втілення в життя цього об'єднання (військової організації і командування, управління залізниць, рад народного господарства, фінансів, комісаріатів праці) було створено комісію ЦВК. У травні 1919 р. армії УНР довелося вести боротьбу на Волині та Поділлі як проти наступу польських військ генерала Ю. Галлера, так і проти нового більшовицького наступу. Укладене 24 травня перемир'я з поляками дало змогу Українській армії провести переорганізацію в чотири армійські групи: Січових стрільців, Запорізьку, Волинську і Південно-Східну і здійснити контрнаступ проти більшовиків. Витіснивши червоноармійські війська з Південно-Західного Поділля, Наддніпрянська армія підготувала територію для Української Галицької армії, яка під тиском поляків 16—18 липня 1919 р. перейшла р. Збруч. Перехід УГА і галицького уряду на Наддніпрянщину для боротьби з більшовиками соборним фронтом відразу посилив позиції армії УНР. Завданням Наддніпрянської і Галицької армій було звільнення території Великої України від більшовиків та зміцнення УНР і розв'язання польсько-українських суперечностей, проблем Галичини. У червні 1919 р. уряд УНР переїхав до Кам'янця-Подільського, який на деякий час став столицею УНР. Тут перебували обидва уряди — УНР і ЗУНР. До складу Директорії входили: С Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко та Є. Петрушевич, який керував тільки справами Галичини. У період наступу денікінської армії наприкінці липня 1919 р. розпочався спільний похід військ УНР і Української Галицької армії (УГА) на Київ і Одесу. Для відсічі наступу Петлюри радянське військове командування зняло з фронту війська і направило їх на Поділля. Ослаблення Південного фронту дало змогу Денікіну 23 серпня захопити Одесу. 30 серпня комбінованими діями військ Денікіна і Петлюри було захоплено м. Київ. На осінь 1919 р. майже вся Україна і кілька центральних губерній Росії потрапили під контроль Денікіна. Радянська влада в Україні впала вдруге. Відновлення буржуазно-поміщицьких порядків, антиукраїнська політика, репресії, єврейські погроми призвели до масового повстансько-партизанського руху (в ньому брало участь понад 100 тис. осіб), спрямованого проти денікінської диктатури. На придушення народного опору Денікін направив 25-тисячне військо. Уряди УНР і ЗОУНР вирішили прийти на допомогу повстанському рухові й 24 вересня оголосили війну Денікіну. Запеклі бої на Правобережжі армії УНР проти білогвардійців на чолі з генералом Я. Слащовим змушували денікінців перекинути на український фронт частину своїх військ з головного для них фронту — радянського. Однак в жовтні—листопаді 1919 р. Українська армія (до 40 тис. бійців), ведучи боротьбу на 2 фронти з білою (майже 40 тис. осіб) і червоною (20 тис. бійців і великими можливостями поповнення) арміями, втрачала боєздатність через поширення епідемії тифу, відсутність зброї та амуніції, недостатню підготовку армії й загальну слабкість державного апарату. Драматизм ситуації поглиблювався діями галичан. 6 листопада за вказівкою командувача УГА генерала Тар-навського було укладено з денікінцями перемир'я. Ця сепаратна угода диктатором ЗОУНР була скасована, а генерал Тарнавський постав перед судом. Але новий командувач УГА генерал Микитка після від'їзду до Відня Є. Петрушевича і уряду ЗОУНР уклав нову угоду з денікінцями, за якою УГА переходила до денікінських «Збройних сил Півдня Росії». 16 листопада Кам'янець-Подільський зайняли польські війська. У таких умовах 2 грудня 1919 р. на нараді в Чорториї С. Петлюри з членами уряду було вирішено перейти до партизанських форм боротьби і здійснити рейд тилами денікінців і більшовиків. 6 грудня 1919 р. частини військ УНР під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка і генерала Ю. Тютюнника разом з головою Ради міністрів І. Мазепою вирушили у Зимовий похід у запілля окупантів (тривав до травня 1920 р.). С. Петлюра виїхав до Варшави, де 9 грудня домовився з Ю. Пілсудським про співпрацю. З жовтня 1919 р. радянські війська почали тіснити армію Денікіна, захопили стратегічну ініціативу, 6 листопада 1919 р. зайняли Чернігів, а 16 грудня— Київ. До середини лютого 1920 р. більшовики витіснили білогвардійців з України. Залишки розбитої Добровольчої армії відійшли з України і РСФРР в Крим. Радянська влада встановлюється в Україні втретє. За рішенням ЦК РКП(б) 11 грудня 1919 р. було створено тимчасовий орган радянської влади — Всеукраїнський революційний комітет (Г. Петровський — голова, В. Затонський, Д. Мануїльський, М. Владимиров, В. Чубар), а в лютому 1920 р. — Раду народних комісарів України. Проте з перших днів своєї діяльності радянські владні органи України фактично були лише структурою радянської влади Росії, виконували її державні, політичні та економічні рішення — переносили військові методи на сферу виробництва, проводили націоналізацію, створювали українську трудову армію та впроваджували інші заходи воєнного комунізму. Українсько-польське військово-політичне зближення. Завершення Української революції З розгромом денікінських військ у Наддніпрянській Україні було відновлено радянську владу. Західну Україну окупували польські війська, хоч вона вважалася підконтрольною Паризькій мирній конференції, яка мала остаточно вирішити її долю. В окупованому поляками Кам'янці-Подільському у грудні 1919 р. було засновано Українську національну раду, яку очолив есер М. Корчинський. Вона була в опозиції до Директорії, виступала за її ліквідацію і реорганізацію уряду, вважаючи їх винуватцями катастрофи. 24 грудня 1919 р. у Вінниці було досягнуто домовленості про злуку Наддніпрянської і Галицької армій під командуванням М. Омеляновича-Павленка. Але відсутність єдності в лавах Галицької армії та зволікання з практичною реалізацією підписаної злуки призвели до того, що представники Галицької армії 1 січня 1920 р. уклали угоду з більшовиками про перехід УГА під радянське командування. В умовах, коли різні політичні групи намагалися перекласти відповідальність за невдачу одна на одну, 29 січня 1920 р. в Кам'янці-Подільському відбулася нарада ЦК УСДРП, яка не увійшла до Національної ради, з участю голови уряду УНР І. Мазепи. Отримавши підтримку при обговоренні поточних питань, уряд УНР 14 лютого ухвалив «Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР», який заклав засади скликання передпарламенту. Тим часом Українська дипломатична місія у Варшаві на чолі з А. Лівицьким продовжувала переговори з поляками. У грудні 1919 р. було ухвалено декларацію, згідно з якою кордон між Україною і Польщею мав проходити по колишньому російсько-австрійському кордону. У березні такі переговори були відновлені. Наприкінці квітня 1920 р. уряд Польщі уклав з Директорією УНР угоду — «Варшавський договір». Він містив підписані 21 і 24 квітня 1920 р. політичну та воєнну конвенції. За цією угодою Польща визнавала Директорію УНР верховною владою в Україні на чолі з С Петлюрою, а Директорія погоджувалася передати Польщі західноукраїнські землі до річок Збруч і Горинь (кордон Польської держави 1772 р.), а також відновити права польських землевласників у межах самої УНР. Цей договір було підписано без погодження з урядом УНР, що спричинило урядову кризу. У травні 1920 р. І. Мазепа відмовився формувати новий Кабінет міністрів. Проти цього договору виступили уряд ЗОУНР, політичні діячі — М. Грушевський, В. Вин-ниченко, М. Шаповал та ін. Укладаючи договір з Польщею, С. Петлюра й А. Лівицький вважали союз з поляками тимчасовим, тактичним, антимосковським. 25 квітня 1920 р. почався об'єднаний похід в Україну польсько-петлюрівських військ, які 6 травня зайняли Київ. Однак 14 травня війська Південно-Західного і Західного фронтів (командувачі М. Тухачевський, С. Будьонний та ін.) перейшли до контрнаступу, розраховуючи перетворити його на початок «світової революції». Польсько-петлюрівські війська мусили залишити Київ та відступити в Західну Україну за р.Збруч. Після поразки радянських військ під Варшавою у вересні 1920 р. почався польсько-український контрнаступ, а коли Червона армія стабілізувала фронт, Польща пішла на переговори з нею. 12 жовтня 1920 р. було укладено договір про перемир'я, що поставило українські війська у важке становище. Оскільки Антанта не відгукнулася на звернення українських дипломатичних місій про надання екстреної допомоги, єдина надія залишалась на зростання антибільшовицьких настроїв в Україні. Тому уряд УНР відкладав рішення про припинення боротьби. Українська армія, поступаючись Червоній армії озброєнням, 10 і 21 листопада зазнала нищівних ударів. Того ж 21 листопада 1920 р. рештки українського війська переправились через Збруч у районі Волочиська. Цими подіями закінчується Українська революція. 18 березня 1921 р. було укладено Ризький мирний договір між РСФРР, УСРР і Польщею, яким завершується доба УНР. За умовами цієї угоди до Польщі відійшли західноукраїнські землі, Польща офіційно визнала Радянську Україну з кордоном по р. Збруч і зобов'язалася заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, в тому числі уряду УНР. Після укладення перемир'я з Польщею радянські війська під командуванням М. Фрунзе перейшли в наступ й ціною величезних втрат в середині листопада 1920 р. звільнили від військ генерала Врангеля Кримський півострів. Під час збройної боротьби червоних і білих військ застосовувалась і авіація. Отже, у виснажливій збройній боротьбі 1919—1920 pp. на декількох фронтах революційним українським силам не вдалося одержати перемогу. Однією з головних причин цього були суперечності всередині українського табору. Воєнно-політичне зближення з Польщею, спільна військова кампанія 1920 р. також не привели до мети. Хоча Українська революція закінчилася в листопаді 1920 р. й в Україні владу захопили більшовики, але українська визвольна ідея залишалася живучою і надалі.

Війна УНР та ЗУНР у боротьбі проти денікінців.

У серпні 1919 року армії УНР та ЗУНР почали спільний похід проти большевиків. Начальна Команда УГА пропонувала похід на Одесу з тим, щоб очистити узбережжя Чорного моря, встановити зв'язки з Антантою і тоді вже рушати на Київ. Цей плян — найбільш раціональний — зустрів опозицію збоку командування армією УНР, яке вважало, що політика вимагала заволодіти спершу Києвом. Прийняли компромісове рішення: піти одночасно і на Одесу, і на Київ, а крім того — на Коростень, щоб прикритися від нападу з півночі. Плян цей був незручний тому,що розбивав сили. У напрямку до Одеси йшли наддніпрянські частини, якими командували генерали В. та Ю. Тютюнники і полковник Удовиченко; на Житомир ішли 2-ий Галицький корпус та Січові Стрільці під загальною командою полковника Вольфа. Основна частина армії — 1-ий та 3-ій Галицькі корпуси і Наддніпрянська група Запорожців, під загальною командою генерала А. Кравса, йшла на Київ.

У той же час до Києва, лівим берегом Дніпра, спішно наближалася, під командою генерала Бредова, «Добровольча армія». Про рух цієї армії, через брак розвідки, не знали Кравс та інші командири УГА, хоча знали всі в Києві, але проте про офензиву українських армій не знали.

30-го серпня 1919 року большевики без бою залишили Київ. На 31 серпня призначено урочистий вступ об'єднаних українських армій до Києва та параду військ.

Про те, що сталося 31 серпня в Києві, до цього часу не знаходимо об'єктивного опису, натомість маємо здебільша суб'єктивні враження сучасників — тих «очевидців», обов'язок яких — нічого не бачити і «нічого не пам'ятати».

Біля полудня війська А. Кравса ввійшли до Києва, пройшли Бібіковським бульваром і розташувалися на майдані біля Міської Думи (не на Софійському, як писали С. Витвицький та С. Баран). На бальконі Думи вивішено український прапор. Тоді ж частини денікінської армії підійшли до Дніпра під командою барона Штаксльберга. Ланцюговий міст не був обсаджений, і ті частини вільно перейшли його. Не зустрічаючи спротиву, денікінці пройшли до Думи і стали навпроти українців. Коли на параду приїхали генерал М. Тарнавський та полковник В. Сальський — вони застали довершений факт. Далі, на вимогу денікінців, на бальконі виставлено російський прапор. Його зірвав, за наказом Сальського, один із присутніх запорожців і кинув під ноги коня Сальського. Зчинилася метушня, почалася стрілянина з обох боків. Українці відступили, не зважаючи на свою перевагу: їх було три корпуси, а денікінців — тільки три полки. Замість того, щоб вжити сили, як пропонував Сальський, Кравс пішов зі старшинами до генерала Бредова на переговори, але Бредов заарештував Кравса з його старшинами і протримав «під домашнім арештом» до наступного ранку. Тоді Кравс, від імени групи галицьких військ, підписав ганебний договір з денікінцями про добровільний відступ тієї групи з Києва до лінії Василькова.

«Так славно почався і так безславно скінчився похід об'єднаної Української Армії на Київ», — писав прем'єр УНР, І. Мазепа. Він мав цілковиту рацію, обвинувачуючи уряд та командування за помилки. Можливо, наслідки походу на Київ були б інші, якби командування військами було в руках наддніпрянців, а не галичан, які ввесь час виявляли «денікінофільство» і вірили в можливість співдії з ними. Генерал Бредов у розмові з генералом Кравсом чітко виявив ставлення денікінців до України: з Кравсом, представником Галицької Армії, він погоджувався розмовляти, але з «армією Петлюриі: — ні, і якщо приїде на переговори М. Омелянович-Павленко, то «буде розстріляний». Цей погляд «Добрармії» на Українську Державу виразно окреслив Денікін у відозві «К населенню Малороссии) в кінці серпня 1919 року: зін назвав український рух «зрадницьким, спрямованим на розподіл Росії».

Але помилки зроблено при самому розподілі військових сил: на космополітичну Одесу скеровано частини військ УНР під командою наддніпрянських генералів В. Тютюнника та О. Удовиченка; на Київ ішли частини УГА, під командою генералів А. Кравса, М. Тарнавського, О. Микитки. Ім'я Петлюри було популярне в народі, але він чомусь не був з Українською Армією, що вступила до Києва, імена ж галицьких генералів народові нічого не казали, та й саме умундурування австрійського зразка, яке носила Галицька Армія, нагадувало окупантів, яких тількищо здихалися — австрійців. Все це створило настрій якщо не ворожий, то — у всякому разі — байдужий до походу на Київ.

Найвищий провід — Петлюра зі своїм штабом — був глибоко схвильований київською катастрофою. Петлюра звернувся до уряду з телеграмою, в якій заявляв, що армія не хоче підкорятися далі Кравсові.

У вересні 1919 року Денікін змінив плян: замість походу на Москву, проголосив війну Україні. У своїх спогадах Денікін писав: «Самостійної України не визнаю. Петлюрівці можуть бути або невтральні — тоді вони повинні негайно скласти зброю й розійтися по своїх домівках, або — приєднатися до нас, признавши наші гасла. Якщо петлюрівці не виконають цих умов, то їх належить вважати за таких же противників, як і большевиків. Разом із тим я вказував на необхідність приязного відношення до галичан, щоб відтягти їх з підлеглости Петлюрі. А якщо цього не буде досягнуто, то вважати й їх за ворожу сторону». Про рішення Денікіна наступати проти армії УНР довідався уряд УНР 22 вересня 1919 р. випадково — з перехопленого наказу.

Ці рядки із спогадів Денікіна розкривають всю глибину трагедії, яку переживала Україна, а разом з нею й ввесь Схід Европи. Замість об'єднати всі сили в боротьбі з большевизмом — Денікін та його оточення повели боротьбу з Україною, твердо ставши на валуєвській «плятформі»: «України не було, нема й не буде». Денікін пише, що з ним погодилися Франція та Англія, яле не згадав листа найрозумнішого політика — Черчілла, який був у ті роки військовим міністром Англії: він радив Денікінові — зважаючи на загальну політичну коньюнктуру — «йти, скільки можливо, назустріч українським сепаратистичним прагненням». Але штаб Денікіна стояв непохитно на ігнорації України, яку трактував як «південну Росію».

Рух «Добровольчої армії» по Україні спочатку викликав неворожість та надії населення, яке знемагало під большевицькою окупацією. Легко було керівникам денікінського руху спертися на почуття населення й створити з нього базу — запілля для дальшої боротьби з большевиками. Але вперта ідеологія проводу — ігнорація України, як держави і бажання повернути назад колесо історії — дали фатальні наслідки. Боротьба з українством стала головною метою Денікіна, Драгомирова, Бредова, Лукомського та інших білих генералів. Це з найбільшою яскрарістю виявилося в Києві: на другий день по вступі «добровільні» почали здирати українські вивіски, в тому числі з Української Академії Наук. Далі — всі українські школи, Університет, Академію, всі українські установи зліквідовано, а замість них засновано російські. Назву «Україна» заборонено, її замінили — «Юг России», «Малороссия». Ненависть до всього українського йшла поруч з антисемітизмом: шлях армії Денікіна позначений був жидівськими погромами. До цього треба додати реквізиції, які перевищували большевицькі. Слушно схарактеризував «Добровольчу армію» один з учасників Ті, який вступив до її лав, щоб боротися з большевиками: «Нас із захопленням зустрічали в кожному селі і з прокльонами провожали» . . .

Звичайно, такі умови виключали можливість співдії уряду УНР з Денікіном — і 24 вересня 1919 року Директорія, президент Української Національної Ради Петрушевич і міністри підписали деклярацію, в якій закликали український народ боротися з ворогом — армією Денікіна.

Київська катастрофа виявила глибину ідеологічного розходження між УНР та ЗУНР. Тоді як Директорія й уряд УНР не допускали й думки про спілку з Денікіном — ЗУНР ставила за головну мету боротьбу з Польщею і охоче йшла на союз з Денікіном, в надії на допомогу Антанти проти Польщі.

Справа з Антантою щораз більше ускладнювалась. Українська делегація в Парижі бачила неприхильне ставлення Мирової комісії до України, зокрема Наддніпрянської, яку вперно трактувала як частину Росії. Ліберальніше було ставлення до Галичини, бо визнавалося право частин Австро-Угорської імперії на незалежне існування. Безнадійність становища поглиблювало бажання представників ЗУНР відділитися від наддніпрянців з єдиної, соборної делегації. Державний секретар галицького уряду В. Панейко та проф. С. Томашівський — почали провадити сепаратні переговори з Мировою комісією, і в цих переговорах ішла мова навіть про утворення окремої держави з українських земель, що були в складі Австро-Угорщини.

Нещастям для України був невдалий склад делеґації: ні голова її — Г. Сидоренко, колишній військовий ігіігістер Директорії, інтелігентна людина, інженер шляхів, ні Б. Матюшенко, відомий доктор, ні професор О. Шульгин, ні А. Марголін — не надавалися на ролі дипломатів у такий тяжкий час, не зважаючи на їхній щирий патріотизм. Не кращим був граф. М. Тишкевич, який заміняв Г. Сидоренка, як голова делегації. Це була людина чужа Україні, і навпаки — близька до деяких кіл російської еміграції.

Київська катастрофа по суті завершила визвольну боротьбу. Почалася агонія. Українські війська опинилися між трьома вогнями: большевиками, «Добровольчою армією» та Польщею, яка поступово окупувала Західню Волинь та Поділля. Українська армія не мала запілля. Антанта тримала Україну в стані бльокади, пояснюючи це тим, що пересилана Україні зброя і амуніція можуть потрапити до большевиків. Вона не тільки не допомагала Україні в боротьбі проти большевиків, як допомагала Денікінові, Колчакові та іяшим вождям «білого руху», але навіть не дозволила доставити до України майно, що його Директорія придбала в Американської Ліквідаційної Комісії за 8000.000 долярів: одяг, санітарні матеріали тощо. Директорія не мала грошей, бо в Кам'янці-Подільському друкували їх надто повільне. Останній літак, що віз надруковані в Німеччині гроші, впав на території Румунії, яка недозволила вивезти їх. Ті гроші (300.000.000 гривень) дісталися до українського уряду тільки в 1920 році. Польща взяла оплату в формі цукру за різне майно, але не дала належної кількости проданого. Тільки Румунія продавала УНР амуніцію.

Українська армія не мала одягу, чобіт. Петлюра писав А. Лівицькому, що перебував тоді у Варшаві: «5.000 пар чобіт, плащів та 5.000 руііДіиць з набоями могли б урятувати наше становище». Єдиним виходом була реквізиція теплого одягу та взуття у населення; ця реквізиція була переведена З0 жовтня 1919 року в Кам'янці-Подільському. Становище погіршували незвичайно ранні морози. Виснажені, голодні, погано одягнені, люди легко піддавалися різним пошестям, головним чином пошесті тифу. Шпиталів було замало, не було т медикаментів, ні достатнього медичного персоналу. Смертність була велика.

Майже єдина медично-санітарна допомога, що прийшла з-за кордону, був потяг Міжнароднього Червоного Хреста зі шпиталем на 200 ліжок, що його придбав галицький уряд у Відні на початку 1919 року, але прийшов він тільки в жовтні через Румунію, бо Польща відмовилася пропустити його.

Такий був жахливий стан армії в «трикутнику смерти» — між трьома ворогами — Польщею, Советською Росією та денікінською армією.

Становище ускладнювалося тертям між проводом. Після київської катастрофи, Є. Петрушевич на державній нараді заявив, що «наддністрянська армія своєю кров'ю позначила від Збруча до Києва хресний шлях любови до Соборної України . . . У всьому галицький уряд творить одну волю з урядом наддніпрянським». Проте, це були тільки слова. У той самий день, коли Є. Петрушевич виголосив свою промову, генерал М. Тарнавський таємно від нього вислав делегацію до денікінського командування у справі сепаратного договору.

Вчинок генерала М. Тарнавського викликав загальне обурення. Найближчий його співробітник, адьютант Д. Паліїв, писав у 1930 році про сепаратним договір з Денікіном так: «Політичне був це промах, якого не можна допускатися навіть в найкритичніших хвилинах. З військового становища був це крок наскрізь фальшивий». Причиною цього кроку була погана розвідка: в УГА не знали, що армія Денікіна зазнала тяжкої поразки від большевиків, втратила Орел, поспішно відступила на Україну і була оточена на українських землях народними повстаннями.

Зміст договору, що його підписав М. Тарнавський 6 листопада 1919 року, був такий: Галицька Армія переходить у повному складі, з усім майном, у повне розпорядження головного командувача збройних сил Півдня Росії. Галицький уряд переходить під опіку російської добровольчої команди. До часу визначення місця осідку галицького уряду, він негайно переходить до Одеси.

Таким чином цей договір з Денікіном скасував Галицький фронт. Коли на нараді урядів УНР та ЗУНР в Деражні генерал Сальський заявив, що це — «ганебна зрада», диктатор Є. Петрушевич, без відома якого перевів акцію Тарнавський, заплакав. На нараді ухвалено негайно арештувати Тарнавського та всіх тих, хто підписав договір, і віддати їх під суд. Але суд виніс «увільнюючий вирок». А кілька днів пізніше Є. Петрушевич заявив, що треба відмовитися від думки про самостійність і шукати порятунку в союзі з Денікіном, і що с два шляхи: погодження з Польщею або з Денікіном. Польща, мовляв, може забрати Правобережну Україну, а Росія не страшна. Тому треба погодитися на автономію.

У цих словах виявилося ідеологічне розходження двох частин Української Армії; вони стверджують, що галицький уряд не мав ентузіязму в боротьбі, який підтримував ввесь час наддніпрянський уряд.

65. Польсько – російська війна і уряд УНР. І зимовий похід армії УНР.

Польсько-радянська війна 1920 — війна між Польщею і Українською Народною Республікою, з одного боку, і РСФРР та Українською Соціалістичною Радянською Республікою, з другого, у квітні-жовтні 1920. Це була спроба радянської армії прорватися через Польщу до Німеччини, щоб захопити її та звідти понести соціалістичну революцію по всьому світу.

Переддень

Згідно з умовами Варшавського договору 1920 уряд Юзефа Пілсудського відмовився від претензій поширюватися до кордонів Речі Посполитої 1772 р. (тобто до першого поділу Речі Посполитої) і визнав територію Надніпрянської України, що була окупована більшовицькими військами, за УНР. Військова конвенція 24. 4. 1920 між УНР і Польщею проголошувала армії обох держав союзниками у боротьбі за визволення України і проти подальшої більшовицької експансії на захід.

Наступ польсько-українських союзників

25 квітня 1920 об'єднані польсько-українські збройні сили (20 тис. польських і 15 тис. українських вояків) форсували Збруч, 26 квітня зайняли Житомир і Коростень, і за тиждень боїв вибили червоноармійські підрозділи із Житомирщини, Бердичева, Козятина і 7 травня 1920 вступили у Київ. У боях за українську столицю відзначилась козача дивізія полковника Марка Безручка.

Наступ польсько-українських військ підтримали дві бригади Червоної Української Галицької Арміі, які 23 квітня перейшли на сторону Армії Української Народної Республіки під командуванням генерала Михайла Омеляновича-Павленка (польське командування їх невдовзі інтернувало). 27 квітня до Могилева-Подільського вступили частини 2-ї стрілецької дивізії полковника О. Удовиченка. Того ж дня до Бару, Могилівського повіту, Подільської губернії, вступило польське військо, яке обеззброїло третю бригаду ЧУГА. В Михнівці польські війська оточили першу бригаду ЧУСС. З оточення у напрямку Києва прорвалися 2 тис. стрільців і старшин. Кінна бригада ЧУГА отамана Е. Шепаровича (до 600 шабель) з'єдналася з армією УНР, що перебувала у Зимовому поході. За іншими джерелами, галицька бригада отамана Е. Шепаровича з'єдналася з армією УНР 25 квітня — 3-ій Галицький кінний полк ЧУГА Шепаровича 6 квітня повстав проти більшовиків, зайняв Тираспіль, звідки вирушив у повстанчий рейд. 27 квітня Польсько-українські сили витіснили червоні загони з Малина, Тетерева і Чорнобиля. В цей день в містах Житомирі і Бердичеві перебував начальник польської держави Юзеф Пілсудський, а в Бірзулі Одеської губернії відбувся бій Чорних запорожців з загоном Червоної Армії.

28 квітня поляки зайняли лінію Чорнобиль — Козятин — Вінниця — румунський кордон. А потім протягом доби пройшли 90 км і зупинились біля Києва, не зустрівши ніякого супротиву. Цього ж дня польські війська вступили до Козятина, Радомишля і Жмеринки. В містечку Ольгополь, Ольгопольського повіту, Подільської губернії, відбулася зустріч прем'єр-міністра УНР І. Мазепи з армією УНР, що перебувала у Зимовому поході. Постала нарада командуючих дивізіями (отаман Ю. Тютюнник від Київської дивізії, отаман А. Гулий-Гуленко від Запорізької дивізії, отаман О. Загродський від Волинської дивізії, начальник штабу полковник А. Долуд). Оскільки присутнім на нараді ще не було відомо про підписання Варшавського договору і спільний польсько-український наступ на схід, перед армією стояла задача пробитися через більшовицький фронт, який проходив по лінії Ямпіль — Жмеринка — Вінниця, для з'єднання з новосформованою армією УНР, щоб утворити регулярний антибільшовицький фронт. 1 травня польське військо всупило до Фастова. Того ж дня дійшло до зіткнення між «непримиренними друзями» — Галицьке угрупування першої бригади, що просувалося у напрямку Києва, повторно оточили і взяли в полон легіонери польського генерала Я. Ромера. Полонених розміщено у Кримських касарнях Вінниці. Цього ж дня Петлюра прибув до Проскурова.

2 травня. Могилів-Подільський, Подільської губернії. Вступ до міста 2-ї стрілецької дивізії Дієвої армії УНР. Кадри 4-ї стрілецької бригади розташувались в Озаринцях, 5-ї стрілецької бригади в Яришеві. Збірний загін на чолі з полковником П. Шандруком тримав лінію фронту Яруга (на Дністрі) — Мервинці — Бабчинці — Моївка, Ямпільського повіту, Подільської губернії. Бердичів, Бердичівського повіту, Київської губернії. Вступ до міста 6-ї стрілецької дивізії Дієвої армії УНР. На честь цієї події в місті відбувся парад і церковний молебен. 3 травня відбувся бій полку Чорних Запорожців армії УНР з частинами Червоної армії за м. Тульчин, Брацлавського повіту, Подільської губернії. Вступ Київської дивізії армії УНР до Вапнярки, Волинської дивізії до Крижополя та польських військ до Білої Церкви та Рокитного під Києвом.

4 травня. Ямпіль, Ямпільського повіту, Подільської губернії. Вступ до міста Донського кінного полку сотника М. Фролова, що входив до складу 2-ї стрілецької дивізії армії УНР.

5 травня. Українсько-польські війська вступили в бої за міську межу Києва. Цього ж дня в с. Писарівка, Ямпільського повіту, Подільської губернії, сталася зустріч полку Чорних Запорожців армії УНР, що перебувала в Зимовому поході, з роз'їздом Донського кінного полку сотника М. Фролова. Б. Монкевич датує цю зустріч 6 травня.

6 травня. Спільні сили зайняли Білу Церкву. Того ж дня відбулося завершення Зимового походу армією УНР — в районі Ямполя роз'їзд чорношличників зустрівся з роз'їздом 3-ї Залізної дивізії, яка наступала із заходу, та сіл Підлісівка — Кетроси. «Дух армії піднявся, настрій неописуємий. Незважаючи на страшну втому, армія знову готова йти на ворога…» — згадував політичний референт УНР Василь Совенко. М. Омелянович-Павленко датує завершення Зимового походу 5 травня. За даними газети «Хвиля», з'єднання армії УНР з військовими частинами сталося 5 травня. За даними газети «Киевские новости», це відбулося 8 травня.

6 травня відбувся вступ до Києва польського патруля легких кіннотників з групи полковника Ю. Рибака, які на трамваї з Пущі-Водиці доїхали до центру міста — Хрещатика — і повернулись назад. Перші польські роз'їзди з'явилися в Києві ще 5 травня на західній окраїні міста, у Святошино, біля 7 години ранку. За іншими даними, роз'їзд легкої кінноти попрямував на північне передмістя Києва, Куренівку.

7 травня українсько-польські війська звільнили Київ — частини ЧА втекли з міста, вступили кавалерійські частини війська польського. Згідно з наказом начальника Польської держави Ю. Пілсудського, польська армія зупинила наступ, осягнувши лінію Біла Церква — Тараща — Сквира — Липовець — Немирів — Брацлав — Вапнярка — Яруга (на Дністрі). 8 травня в Київ увійшла польська піхота.

9 травня відбувся спільний парад польсько-українських військ на Хрещатику, який приймав командуючий польською армією генерал Е. Ридз-Смігли. Парад замикала 6-а дивізія Дієвої армії УНР під командою полковника М. Безручка. Того ж дня союзницькі сили вступили в Брацлав і Тульчин. Продовжувалися бої частин польського війська (6-го піхотного полку легіонерів) з частинами Червоної армії за лівобережну частину Києва (Дарницю).

10 травня польські війська вступили до Ржищева. Запорізька дивізія Дієвої армії УНР розташувалась в с. Вербка і с. Ольшанки, Летичівського повіту, Подольської губернії.

12 травня вібулося потужне повстання у Кривому Розі, очолив отаман Степовий-Блакитний — 22-річний мешканець с. Ганнівка Криворізького повіту Костянтин Пестушко.

12 — 31 травня. Проведення мобілізації в Могилівському, Ямпільському і частині Ново-Ушицького повіту до Дієвої армії УНР. На 1 червня вона складалась з 955 старшин та 8180 козаків.

Протягом цього часу на фронті йшли позиційні бої, бо поляки, діставшись до кордонів 1772 року, не хотіли продовжувати наступ, а сили Дієвої армії УНР були замалі для самостійного виступу.

31 травня до полонених галичан першої бригади звернулися представники С. Петлюри з пропозицією записуватися до повстанської армії УНР для участі в польсько-радянській війні. З 2400 полонених до повстанської армії записалося лише 330.

Сотні галичан, які залишились у більшовицьких Дванадцятій та Чотирнадцятій арміях, були відправлені у в'язниці Києва, Харкова, Одеси, кожухівський концтабір під Москвою та у Соловецькі табори. Так, в Києві в червні прокотилася хвиля масових арештів січових стрільців і старшин. Репресій зазнали Польовий штаб, Кіш 1-ї бригади ЧУСС, курсанти школи червоних старшин, запасні курені й тилові підрозділи, що дислокувалися у місті. Загалом у Києві нараховувалося 1200 галичан, 150 з яких під суворою охороною відконвойовано до Москви.

Успішний наступ на Київ не спричинив всенародного антибільшовицького повстання, на яке так розраховував голова Директорії УНР Симон Петлюра. Повстансько-партизанські загони у Правобережній Україні громили не тільки більшовицькі, але й польські військові частини.

Контрнаступ більшовиків

14 травня в Білорусі почався наступ радянського західного фронту. Одночасно, продовжувався українсько-польський наступ, і окремі польські частини 15 травня вступили до Гайсина.

15 — 24 травня відбувалися позиційні бої Дієвої армії УНР з частинами Червоної армії за селища Кетроси — Підлісівка — Грушка.

Першу спробу контрнаступу більшовиків на теренах України 29-31 травня було відбито у битві під Володаркою. Вже 2 червня червоні війська вступили до Крижополя, тоді ж відбувся бій біля Борисполя. 5 червня кінна армія С. Будьонного прорвала фронт у районі Канів — Біла Церква.

Протягом 7-10 червня Червона армія займає Бердичев, Житомир, Білу Церков, Фастів, Васильків, Гостоміль, Чорнобиль. 12 червня 3-я польська армія полишає Київ. Наступними були взяті Бородянка, Тетерів, Брацлав, Гайсин, Немирів, Ямполь.

Через місяць боїв з початку наступу більшовицьке командування зосередило проти об'єднаних польсько-українських військ чималі військові сили. Червневий наступ військ Південно-Західного фронту (40 тис. багнетів і шабель) забезпечив перехід ініціативи до більшовиків.

В другій половині червня були взяті Вінниця, Жмеринка, Коростень, Новоград-Волинський. Наступ більшовиків продовжився і в липні : 4 липня взяте Рівне, а наступного дня містечко Бар на Вінниччині.

10 липня у Спа (Бельгія) прем'єр-міністр Польщі С. Грабський підписав договір, згідно з яким уряд Польщі погоджувався зі східною лінією кордону, визначеною декларацією Верховної Ради Антанти від 8 грудня 1919 р. (т.зв. лінія Керзона), та зобов'язувався прийняти будь-яке рішення Антанти щодо майбутнього статусу Східної Галичини. На цей день Дієва армія УНР тримала антибільшовицький фронт на лінії Китайгород — Фурманівка — Гуменці — Вербка — Кормильче — Лянцкорунь — Стара Гута — Вишнівчик. 11 липня у Лондоні (Великобританія) міністр закордонних справ Великобританії лорд Дж. Керзон в запрошенні радянській Росії взяти участь у Лондонській конференції окреслив східні кордони Польщі, які відповідали ухвалі Верхової Ради Антанти від 8 грудня 1919 р.: Гродно — Валівка — Немирів — Брест-Литовськ — Дорогуськ — Устилуг — на схід від Грубешова — через Крилів на захід до Рави Руської — на схід від Перемишля до Карпат. Ця лінія кордону отримала назву «лінія Керзона». 12 липня червоні частини зайняли Кам'янець-Подільський. Того ж дня у Лондоні лорд Дж. Керзон направив радянському уряду в Москву ноту з вимогою припинити наступ Червоної армії. У Станіславові (суч. Івано-Франківськ) на засіданні РНМ УНР було вирішено вважати доцільною евакуацію уряду УНР за межі Східної Галичини та необхідним постійне перебування членів Ради народних міністрів при армії УНР. 14 липня частини Дієвої армії УНР переправилась на західний берег Збруча, Червона армія вступила до Луцька та Сарн. 15 липня союзники-поляки вирішили скористатися червоним наступом і позбутися української присутності в Станіславові. Відбулося термінове засідання РНМ УНР, на якому ухвалено висловити протест уряду Польщі проти вимоги представників місцевої польської влади до уряду УНР негайно залишити Станіславів. Вночі польська військова влада за розпорядженням начальника штабу Довудства львівського Генерального округу полковника Тулле здійснила арешт міністрів УНР з метою їх насильницької евакуації вглиб Польщі. О 9 годині ранку ешелон з заарештованими українськими урядовцями під посиленим конвоєм польських солдат було відправлено до Тарнова. Того ж дня Галревком у своїй першій декларації проголосив утворення суверенної Галицької Соціалістичної Радянської Республіки (ГСРР). З огляду на посилення радянського наступу в середині липня Дієва армія УНР була поділена на три групи: північну групу генерал-хорунжого О. Удовиченка (Третя Залізна дивізія та 4-та Київська дивізія), середню групу ген. Загродського (середня група І-ої Запорізької дивізії та 2-га Волинська дивізія) та праву групу — 5-ту Херсонську дивізію. 16 липня радянський уряд РСФРР запропонував польському уряду розпочати мирні переговори, обіцяючи навіть відступити від «лінії Керзона» на користь Польщі. Останній, однак, врахувавши зміну військового співвідношення на фронті, відмовився від переговорів.

19 липня частини Червоної армії перейшли на західний берег р. Збруч. Після упертих боїв з частинами Дієвої армії УНР частини Червоної армії повернулись на східний берег р. Збруч.

20 липня на північному крилі наступу Червона армія зайняла Вільнюс.

В кінці липня уряд радянської України і командування Південно-Західного фронту домоглися від Москви дозволу на сформування нових галицьких загонів із стрільців і старшин, які перебували у концтаборах Росії.

23 липня в Москві була озвучена нота наркома іноземних справ РСФРР Г. В. Чичерина міністру іноземних справ Польщі Є. Сапезі про згоду негайно розпочати мирні переговори.

24 липня частини Червоної армії перейшли на західний берег р. Збруч.

З 24 липня по 20 серпня провадилася Львівська операція військ Південно-Західного фронту Червоної армії (частини XIV і Першої Кінної армій), в результаті якої з 52 повітів Східної Галичини було повністю зайнято 14, 4 повіти — частково.

25 липня (згідно з деякими джерелами 24 липня) Перша кінна армія (команд. Семен Будьонний) захопила Броди, а 26.7 червоноармійські частини захопили Тернопіль (в інших джерелах 27 липня). Цього ж дня у бою під Сидоровом Окрема кінна дивізія армії УНР розбила більшовицьку кінноту і два полки піхоти.

27 липня частини Дієвої армії УНР перейшли на західний берег р. Серет до району Джурина. На території власне Польщі зайняли фортецю Осовець (теперішнє Підляське воєводство). Того ж дня з Варшави надіслана телеграма начальника Генштаба польської армії генерала Т. Розвадовського головному командуванню Червоної армії про направлення 30 липня парламентарів до району Брест-Литовськ — Барановичі для переговорів.

28 липня червоноармійські загони вступили в Чортків та Білосток.

29 липня поляками при підготовці до можливого радянського нападу утворене військове губернаторство Варшавське.

30 липня Тимчасовий Польський революційний комітет (Полревком), перебуваючи в бронепотязі за лінією червоного фронту, в Білостоку оголосив Маніфест до польського люду робочого міст і сіл, в якому оголосив про утворення польської радянської республіки.

31 липня сили Червоної армії зайняли Брест. Того ж дня В.Затонський надіслав Й. Сталіну і С. Косіору телеграму з проханням прискорити відправку до XIV армії галичан із Москви, Омська, Казані, Туркестану й Сибіру, а також 44-у стрілецьку дивізію, в якій воював галицький полк.

Всього протягом місяця Червона Армія зайняла 17 повітових міст, 48 містечок і більше тисячі сіл Галичини. 1.8.1920 у Тернополі було проголошено утворення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. Насильні реквізиції, що проводили більшовики у селах, оподаткування господарств за національною ознакою, терор агентів ЧК викликали обурення серед населення, що значно ускладнило ситуацію для наступаючих радянських частин.

1 серпня Польський уряд видав наказ про припинення оборони фортеці Ломжа, це відкрило червоноармійцям шлях на Варшаву.

3 серпня міністр закордонних справ Великобританії у ноті до уряду РСФРР погрожував відкритим втручанням Великобританії у війну на боці Польщі, якщо Червона армія продовжуватиме наступ на етнічні польські землі.

5 серпня з Варшави відправлена нота міністра іноземних справ Польщі Є. Сапеги народному комісару іноземних справ РСФРР Г. В. Чичерину про готовність надіслати до Мінська представників для ведення мирних переговорів.

Того ж дня озвучена нота радянської делегації в Лондоні прем'єр-міністру Великобританії про готовність уряду РСФРР вести прямі мирні переговори з Польщею, причому радянський уряд був готовий дати Польщі кордони вигідніші, ніж це зробила британська комісія.

6 — 7 серпня уряд РСФРР, не припиняючи наступу, надіслав уряду Польщі дві телеграми з пропозиціями розпочати мирні переговори.

6 −16 серпня Окремий кінний полк Дієвої армії УНР зосереджувався в районі Монастириська, стримуючи наступ.

7 серпня міністр закордонних справ Польщі надіслав до уряду РСФРР телеграму, в якій було висловлено готовність Варшави прийняти припозицію Москви про відправлення представників у Мінськ для ведення переговорів про умови миру і перемир'я. У відповідь міністр закордонних справ РСФРР заявив, що радянський уряд направить своїх делегатів у Мінськ 11 серпня. Того ж 7 серпня віддано наказ 6-ій стрілецькій дивізії Дієвої армії УНР захищати місто Холм (Польща).

9 серпня британські організації робітників, реагуючи на заяву прем'єр-міністра від 5 серпня, оголосили про намір почати загальний страйк, якщо уряд Великобританії оголосить війну Радянській Росії. Того ж дня відбувся вступ до Бучача частин Червоної армії.

Львівська операція

16 серпня частини Червоної армії форсували р. Західний Буг між Камінкою і Буськом і рушили у напрямку Львова.

17 серпня на околиці Задвір'я (Буський район) в бою (т. зв. «Польські Фермопіли») група львівських добровольців під командуванням капітана Болеслава Зайончковського затримала наступ Червоної армії Семена Будьонного; більшість оборонців загинуло (318 осіб), частина з них похована у братській могилі в Задвір'ї, частина — на львівському військовому кладовищі Орлят, що на Личаківському цвинтарі. Оборона Задвір'я зупинила наступ більшовиків на Львів.

Того ж дня Червона армія вступила в Зборів.

18 — 19 серпня частини Червоної армії форсували р. Дністер, перервавши з'язок Дієвої армії УНР з 6-ою польською армією. 19 серпня 1920. Ходорів, Миколаїв (Львівська обл.) — вступ до міст частин Червоної армії.

19 — 24 серпня частини Дієвої армії УНР тримали фронт від румунського кордону до м. Єзуполя по р. Бистриці через Станіславів (суч. Івано-Франківськ) до м. Надвірної.

20 серпня частини Червоної армії радянського Південно-Західного фронту під керівництвом Олександра Єгорова перейшли р. Західний Буг, вступили до м. Рава-Руська з наміром увійти до Львова, але були відкинуті польською армією у напрямку Замостя — Грубешова. Того ж дня червоноармійці вступили до Жидачева та Журавна, Дієва Армія УНР відрізана від польської армії.

21 — 25 серпня при наближенні червоного фронту зірвалося збройне протипольске повстання селян Лавочного, Славська, Перегінська, Осмолода, Підлютого Соколівського і Долинського повітів під керівництвом Ф. Бекеша. Війська і поліція Польщі жорстоко придушили виступ.

22 серпня Червона армія намагалася здійснити наступ на м. Нижнів, оволодіти яким їм так і не вдалося.

24 серпня частини Червоної армії перейшли р. Дністер і рушили у напрямку м. Городенка. Частинами 5-ї Херсонської дивізії Дієвої армії УНР їх було відкинено на східний берег р. Дністер.

Дієва армія УНР тримала лінію фронту від румунського кордону по Дністру до Нижніва — на захід на Тисьменицю і Хриплін — по Бистриці Надвірнянській до Надвірної. Кінна дивізія залишалася в районі Комарівка — Вікторів (на північ від Станіславова). Штаб Дієвої Армії знаходився в Отинії, ставка Головного отамана військ УНР на ст. Матиївка (на схід від Коломиї).

25 серпня після бою відбувся вступ до міста Тисмениця Окремої Кінної дивізії та Київської дивізії Дієвої армії УНР.

26 серпня частини Дієвої армії УНР форсували Дністер біля Нижніва і просунулись на Рогатин і Підгайці.

Того ж дня в ході наступу на Львів червоноармійські підрозділи зайняли Перемишляни.

27 серпня в Нижнів приїхали Головний отаман військ УНР Симон Петлюра і командарм М. Омелянович-Павленко на огляд Дієвої армії УНР. Того ж дня частини Дієвої армії УНР форсували р. Дністер і рушили у напрямку на м. Галич.

28 серпня відбулася спроба наступу червоноармійців поблизу села Комарівка на тили 8-ї бригади 3-ї Залізної армії. Атаку відбито, загинув сотник Тихін Хилюк.

29 серпня частини Дієвої армії УНР вступили до містечка Коростятин.

Авантюрний штурм міцно укріпленого Львова (його боронило 7 піхотних дивізий, 6 бронепоїздів, 50 бойових літаків), на якому так наполягав член Реввійськради Південно-Західного фронту Йосип Сталін, знекровив Першу кінну армію. Про львівську трагедію майбутній генсек ЦК ВКП(б) швидко «забув», зваливши всю провину за поразку на польському фронті на командуючого Західним фронтом Михайла Тухачевського.

Вже 30 серпня частини Дієвої армії УНР вступили до міста Галич.

Диво на Віслі

План Тухачевського передбачав форсування Вісли в нижній течії і атаку на Варшаву з заходу. Однією з цілей цього задуму було "відхилення напряму удару радянських військ і швидкий вихід до німецького кордону, що мало пришвидшити перемогу радянської влади в Німеччині.

10 серпня радянський Третій кавалерійський корпус Гая Дмитровича Гая (Бжишкяна) подолав Віслу на північ від Варшави.

12 серпня Юзеф Пілсудський покинув Варшаву та прибув в Пулави, де знаходилася ставка польського Генерального штабу. Перед відбуттям він передав прем'єру Вінценту Вітосу своє прохання про відставку з посад Начальника держави та Головнокомандуючого, мотивуючи тим, що в ситуації, яка склалася, Польща може покладатися лише на допомогу Антанти, котра вимагала відставки маршала; проте прем'єр-міністр відставки не прийняв.

План Тухачевського передбачав перейти Віслу в нижній течії і атакувати Варшаву з заходу. 13 серпня дві стрілецькі дивізії РККА вдарили під Радиміном (за 20-25 км від Варшави) — 3-я Володимира Лазаревича і 16-я Миколи Соллогуба, перемогли опір 11-ї польської дивізії полковника Болеслава Язвінського та оволоділи містом. По цьому одна дивізія рушила на Прагу (правобережна частина Варшави), а друга рушила направо — до Непорента і Яблонки. Польські сили відійшли на другу лінію оборони.

Через війну в самій столиці іноземні дипломати спішно переїхали з Варшави до Лодзя.

Підтвердженням тому, що радянське військове командування, зокрема М. Тухачевський, С. Будьонний та К. Ворошилов, не збиралося зупинятися на досягнутому, слугує телеграма, надіслана в середині серпня 1920 Конгресу Комінтерну, у якій двоє останніх писали, що конармійці не вкладуть шаблі у піхви, поки над Варшавою, Берліном, Парижем і Лондоном не замайорять червоні прапори.

16 серпня почався контрудар польських сил з місця зосередження на річці Вепр, польські сили зім'яли Мозирську групу Тихона Хвесіна 16-ї радянської армії з метою перетнути на другий день сполучення радянських армій по шосе Варшава — Брест.

17 серпня Червона армія відступає у напрямку Замостя- Люблін.

20 серпня командуючий 1-ї Кінної армії Будьонний виконав наполегливо повторюваний наказ головнокомандуючого Червоної армії Сергія Каменєва щодо взяття штурмом Львова і контрудару військ Тухачевського під Варшавою.

Того ж дня в районі Замостя 6-та стрілецька дивізія Дієвої армії УНР успішно відбила частини Червоної армії.

22 серпня сталася перемога польських військ в битві у Білостоці — цілоденний бій 1-го полку піхоти легіонової і відступаючих з-під Варшави решток 16-ї радянської армії та окремих відділів 3-ї армії, в ході якого кілька разів місто переходило з рук в руки, застосовувалися панцерні потяги.

Під Замостям Шоста Січова дивізія Армії УНР, разом з Дивізією Морської піхоти УНР, спільно з польськими частинами остаточно розгромила будьонівські підрозділи. Наступ радянських військ на Варшаву поступово згасав. Під Варшавою польсько-українські сили втратили біля 14,500 вояків, радянські — до 25,000. Відчутної поразки від українських військ в районі Галича-Бучача-Чорткова зазнала більшовицька Чотирнадцята армія. Реорганізована у вересні-жовтні Армія УНР збільшилась з двох дивізій до шести: Перша — під командуванням генерала Андрія Гулого-Гуленка, Друга — генерала Олександра Загродського, Третя — генерала Олександра Удовиченка, Четверта — полковника Юрія Тютюнника, П'ята — полковника Андрія Долуда, Шоста — генерала Марка Безручка. Дивізії підлягали штабові Шостої польської армії генерала Яна Ромера.

25 серпня радянські війська остаточно відкинуті від Варшави.

Того ж дня в ході контрнаступу литовські війська зайняли Вільно.

Крах Галицької СРР був спричинений не тільки військовою міццю польсько-українських частин, але й форсованими діями Раднаркому і Галревкому, спрямованими на реалізацію лівацького лозунга РКП(б) щодо «перенесення соціальної революції і Радянської влади у Європу». Про це 23.8.1920 голова Галревкому В. Затонський доповідав Володимиру Леніну: «Все йшло стихійно… Стихія справа хороша, коли революція виникає самочинно, але набагато гірше, коли її необхідно насаджувати ззовні».

Відступ Червоної армії

26 серпня частини Червоної армії з-під Варшави відійшли на лінію Гродно — Волковиськ — Кобринь — Володимир-Волинський.

31 серпня сталася перемога польської 1-ї кінної дивізії (1500 кіннотників) над радянською 1-ю Кінною армією (17500) під Комаровом-Осадою (Люблінське воєводство), при безладному відступі, у польських сил 300 вбитих та поранених, у червоноармійців пропалих безвісти біля 4000.

4 вересня відбулася чергова спроба червоноармійців форсувати Дністер під селом Медуха, при її відбитті загинув Хмеленко Григорій (Гриць), командир Богдано-Дорошенківського куреня 1-ї Запорозької дивізії.

4 — 7 вересня 6-а стрілецька дивізія Дієвої армії УНР зі станції Красностав (Польща) вирушила чотирма ешелонами до армії УНР через Люблін — Перемишль — Львів — Стрий — Станіславів.

7 вересня після посилення та перегрупування частини Дієвої армії УНР форсували Дністер на кордоні теперішніх Івано-Франківської та Тернопільської областей.

11 вересня почався наступ на Волинь 3-ї польської армії під проводом генерала В. Сікорського.

В Тарнові пройшло засідання РНМ УНР, на якому Головний отаман військ УНР С. Петлюра звернувся до міністрів УНР зі своїми побажаннями в зв'язку з контрнаступом армії УНР: уряд мав вирішити форму влади в одібраних у ворога місцевостях, порядок її відновлення, питання допомоги армії.

14 вересня проводилася концентрація українських військ у містечку Нижнів — полку Чорних Запорожців, 6-ої стрілецької дивізії, Волинської дивізії.

15 вересня частини 6-ї польської армії вступили до міста Володимир-Волинський. Того ж дня у Станіславові пройшло засідання РНМ УНР, на якому ухвалено закон «Про мобілізацію в звільнених від ворога нашою армією повітах УНР для доповнення армії». Під вечір почався загальний наступ Дієвої армії УНР на лінії антибільшовицького фронту. Частини армії форсували р. Дністер в районах Єзуполя, Нижнева і Городенки для наступу на Бучач — Чортків — Теребовлю для звільнення Поділля. У Монастириськах вже ввечері відбувся врочистий вступ під сурми і «Ще не вмерла Україна!» до міста 6-ої стрілецької дивізії Дієвої армії УНР.

Протягом 16 −20 вересня польські та українські війська відвойовують Ковель, Борщів, Гусятин, Теребовлю, Чортків. Просуваючись в напрямку до Хмельницького беруть Рівне, Дубно, Луцьк, Тернопіль та Збараж.

20-28 вересня у ході битви над Німаном польські сили розбили радянських, страти останніх склали до 40000. 28 вересня українські сили вибили РККА з міста Старокостянтинів, 30 вересня — з Жмеринки; 1-3 жовтня зайняли Летичів, 3 жовтня зайняли містечко Нова Ушиця; проте вже 4 жовтня червоноармійці знову увійшли у Летичів. 10 жовтня Червона армія увійшла в Коростень.

Наслідком виснаженості фронту сили почали вирівнюватися, 7 жовтня Червона армія зайняла Олевськ. 10 жовтня червоноармійці увійшли в Коростень.

Одначе українські сили ще спромоглися 13 жовтня оволодіти містечком Ялтушків. 14 жовтня в зв'язку з підписанням договору про перемир'я, начальне командування 6-ї польської армії для захисту армії УНР від нападу більшовиків таємно наказало на 17 жовтня зайняти польським частинам Нову Ушицю — Ваньківці — Деражню — Летичів — Нову Синяву — Новокостянтинів — Стару Синяву — Острополь. Польські частини не повинні були вступати у бій з Червоною армією та мали знаходитися не далі 8 км за українським фронтом.

Ще до часу підписання Ризького мирного договору (вечора 19 жовтня 1919) сили Дієвої армії УНР випудили в контрнаступі по східному берегу річки Мурафа однойменне містечко Мурафа.

Перемовини та перемир'я

Перемовини почалися вже 17 серпня в розпал Варшавської битви в Мінську -перше пленарне засідання мирної конференції за участю представників Польщі, радянської Росії та УСРР, до складу радянської делегації входили К. Х. Данішевський (голова), П. Г. Смирдович, М. О. Скрипник (члени), Ф. Ф. Новицький, В. Є. Гарф (експерти); до складу польської делегації — Я. Домбський (голова), Н. Барліцький, С. Грабський, В. Керник, А. Листовський, М. Мєчковський, К. Ольшовський, Л. Вашкевич, М. Вихлінський, В. Врублевський (члени), К. Стамировський, Ф. Перль, Л. Альберт, Ш Рундштейн, С. Каузик (експерти). Радянська делегація зачитала текст своєї декларації, в якій виклала умови перемир'я і основні положення прелімінарного миру з Польщею. Розробку умов регламенту після обміну поноваженнями було вирішено передати спеціально утвореній комісії.

19 серпня в Мінську пройшло друге пленарне засідання. Заслухано текст польської декларації про умови перемир'я з РСФРР, делегацію цікавили правові відносини між РСФРР і УСРР — з'ясувалося, що УСРР не є складовою Росії, а незалежною державою. Заслухано основні положення перемир'я, висунені радянської делегацією: визнання незалежності Польщі; відмова від контрибуцій; східний кордон Польщі збігався з лінією Керзона від 11 липня з ухилом на користь Польщі в районі Білостока і Холма; обмеження чисельності збройних сил Польщі до 50 тис. чоловік; проведення Польщею політичної і військової амністії; повернення Україні і Білорусії реквізованого Польщею майна і інвентаря; наділення урядом Польщі селян і батраків землею; надання РСФРР і УСРР права вільного транзиту через Польщу і володіння РСФРР залізничною ділянкою Волковиськ— Білосток— Граєво.

23 серпня пройшло третє пленарне засідання за участю делегацій з Польщі, радянської Росії та УСРР. Польська делегація: Росія намагається нав'язати Польщі мир, який обмежить її незалежність і поставить під її протекторат; Росія нав'язує одностороннє зменшення збройних сил Польщі, втручається у її законодавство, виступаючи в ролі «опікувача» окремих класів польського народу; вимагає володіння залізничною ділянкою Волковиськ — Білосток — Граєво. Цей «ганебний мир» став би джерелом нових війн в майбутньому, тому основи миру, запропоновані Росією, проголошувались неприйнятними. Польська делегація запропонувала наступні поправки: визнання Росією Польщі де-факто і де-юре; відмова від лінії Керзона і визнання права на самовизначення у народів, які населяють територію між Польщею і Росією; відмова від одностороннього зменшення Польщею чисельності збройних сил та від передачі в розпорядження Росії залізничної ділянки, бо це протирічить принципу суверенітету; акт політичної і військової амністії має бути двостороннім.

25 серпня на четвертому пленарному засіданні мирної конференції: відповідь польської делегації на зауваження, представлені радянською делегацією — незалежність Білорусі, України та Литви названо «удаваною» та насадженою з Москви супроти волі цих народів. В результаті дискусії з'ясувалося, що польська делегація вважає «неприйнятними навіть для обговорення» усі 11 пунктів декларації радянської сторони, лише критикує їх і не висуває конкретних власних домагань, що схоже на ультиматум та свідоме затягування переговорів. Тому пропонувалось розробити нові пропозиції перемир'я для обговорення на конференції.

27 серпня у Варшаві відбулося засідання Ради оборони держави, на якому вирішено рекомендувати польській делегації на конференції в Мінську за лінію кордону Польщі взяти лінію по течіях р. Горинь і р. Збруч.

30 серпня з Варшави надійшла нота міністра іноземних справ Польщі Є. Сапеги народному комісару іноземних справ РСФРР Г. В. Чичерину з пропозицією перенести роботу мирної конференції з Мінська до Риги.

1 вересня надіслана нота уряду РСФРР і УСРР уряду Польщі з висловленням згоди на перенесення місця роботи мирної конференції з Мінська до Риги.

2 вересня в Мінську пройшло п'яте пленарне засідання мирної конференції за участю делегацій Польщі, радянської Росії та УСРР. Обговорено технічні питання, пов'язані з місцем і часом продовження конференції. З'ясовано, що до Риги приїде радянська делегація у новому складі під головуванням А. А. Іоффе та з додатковим мандатом на ведення переговорів про мир з Польщею.

5 вересня РНМ УНР затвердила склад делегації УНР на Ризьку конференцію (голова —С. Шелухін, заступник В. Кедровський). 21 вересня це рішення було змінено і головою призначено М. Славинського, який так і не прибув до Риги. 27 вересня С. Шелухін вдруге отримав повноваження голови делегації УНР. Повний склад делегації було затверджено 11 жовтня, до якого увійшли С. Шелухін, В. Кедровський, Т. Олексюк.

8 вересня Диктатор ЗУНР Є.Петрушевич телеграфував з Парижу про необхідність негайного направлення галицької делегації на мирні переговори до Риги. До її складу увійшли К.Левицький (голова), Є.Брайтер, Л.Мишуга, О.Назарук.

11 вересня у Варшаві пройшло засідання Ради оборони держави, на якому ухвалено інструкції для польської делегації в Ризі. Східна лінія кордону Польщу встановлювалась по течії р. Збруч, далі по кордону Східної Галичини до Ново-Олексинця через Кременецьке узгірря, далі на схід від Здолбунова по кордону Рівненського повіту. Польська сторона погоджувалась на визнання незалежної УСРР.

12 вересня у відповідь на запит міністра закордонних справ Польщі про участь делегації УНР у роботі Ризької конференції нарком закордонних справ РСФРР відповів, що «т.зв. Української демократичної республіки взагалі не існує, окільки Україна є незалежною радянською Республікою, союзною з Росією, і бере разом з нею участь в переговорах в Мінську і Ризі».

16 вересня уряд УНР опублікував свою ноту протесту з приводу заяви наркома закордонних справ РСФРР від 12 вересня щодо УНР.

Ризький мир

Воєнні дії на польсько-радянському фронті були припинені після укладення 09 листопада 1920 польським і більшовицьким керівництвом перемир'я. Проте вже наступного дня в районі Шаргорода червоноармійці підступно контратакували українські дивізії, прорив фронту у напрямку на Копайгород на праве крило, яке тримала 5-а Херсонська дивізія армії УНР, та у напрямку на Лунинець, де знаходилася 3-я Залізна дивізія та Кулеметна дивізія армії УНР. 15 листопада червоноармійці вступили в подільське містечко Літин. 18 листопада відбувся вступ сил Червоної армії до Проскурова та станції Деражня, 20 листопада — до Чорного Острова та Летичева. Після двох тижнів кровопролитних боїв через брак набоїв і військового спорядження 21 листопада були змушені відступити у Галичину. Перехід Дієвої армії УНР — до 27 тисяч вояків — через річку Збруч відбувся в районі Волочиська та села Ожигівці. Того ж дня згідно з умовами преліминарного польсько-радянського договору, польські війська залишили місто Новоград-Волинський. 22 листопада радянські частини вступили у Волочиськ.

В березні 1921 у Ризі між Польщею, з одного боку, та РСФРР і УРСР з другого, підписано Ризький мирний договір 1921.

Перший зимовий похід.

Пе́рший зимови́й похі́д — похід Армії Української Народної Республіки тилами Червоної та Добровольчої армій під проводом Михайла Омеляновича-Павленка (6 грудня 1919 — 6 травня 1920 рр.).

оловним завданням Зимового походу було збереження армії на українській території, у ворожому запіллі, шляхом партизанських дій.

Наприкінці листопада 1919 року рештки Армії УНР (6 листопада 1919 р. УГА відкололася і увійшла до складу Добровольчої армії генерала Денікіна) опинилися у так званому «трикутнику смерті» (Любар — Чортория — Миропіль). Тут українські частини було стиснуто трьома арміями — Червоною, Добровольчою та польською, до того ж вони потерпали від епідемії тифу.

6 грудня 1919 р. на військовій нараді у Новій Чорториї було остаточно вирішено здійснити армією УНР партизанський рейд тилами Денікіна. Зимовий похід тилами більшовиків і денікінців став безпрецедентним в історії воєн за своїм характером і героїчністю. В поході взяло участь близько 10000 осіб. Проте сам бойовий склад частин нараховував 2000 багнетів, 1000 шабель та 14 гармат. 75 % загальної кількості складали штаби частин, немуштрові частини, обози і транспорти хворих.

Бойовий склад

Армію, перед вирушенням у похід було поділено на чотири збірні групи:

Запорізька збірна група або Запорізький корпус з усіма частинами, що до нього раніше входили, за винятком Гайдамацької бригади Волоха.

Київська збірна група, що складалася з 5-ї та 12-ї Селянських дивізій, полку Морської піхоти, частин Залізної дивізії та Корпусу Січових Стрільців.

Волинська Збірна група, що складалася: з 1-го збірного полку (до складу якого входили й рештки Північної дивізії), 2-го збірного пішого полку, з решток 2-ї дивізії («Запорізької Січі») з 4-го полку сірожупанників, (походженням з 4-ї дивізії сірожупанників), 2-го кінного ім. Залізняка полку, кінного полку ім. Гетьмана Мазепи та Волинської гарматної бригади, що утворилась з решток гарматних частин згаданих вище 3-х дивізій.

3-тя Стрілецька дивізія або група, до складу якої входили частини тієї ж 3-ї стрілецької дивізії, Спільна Юнацька школа.

Українська армія Зимового походу складалась із:

Запорізької дивізії отамана Гулого-Гуленка

Волинської дивізії отамана Никоніва

Київської дивізії отамана Ю. Тютюнника

Галицької кінної бригади отамана Шепаровича

Окремого кінного полку полковника Чижевського

Кінної сотні Штабу Армії

Бойовий склад Дієвої армії УНР Зимового походу на 6 травня 1920 року налічував: 2100 багнетів та 580 шабель. Загальна кількістю 4319 осіб при 81-ому кулеметі та 12 гарматах.

Бої

За весь рейд запіллям ворога пройдено 2500 кілометрів, проведено більше 50-ти успішних боїв.

Більшість подій в той час відбулась на території Черкаської області, але з рухом більшовицько-денікінського фронту, рухалися і українські частини.

Основні битви були під Липовцями, Жашковом, Уманню, Каневом, Черкасами, Смілою, Золотоношею, Ольвіополем, Голованівськом, Гайсином, Вознесенськом, Ананьївом і Балтою.

Наслідки і значення

За оцінками воєнних істориків перший Зимовий похід Армії УНР є найгероїчнішою сторінкою воєнного мистецтва періоду національно-визвольних змагань в Україні в 1917 — 1921 років, під час якого українська армія вперше вдало застосувала партизанські методи боротьби з численними ворогами. Була здійснена головна найважливіша мета — збережена армія УНР. Зимовий похід дав зразки характерної партизанської війни.

Усі учасники Зимового походу, що повернулися, були нагороджені орденом Залізного Хреста, який у системі відзначень українського війська посідав «безапеляційно перше місце».

66. Вілновлення Радянської влади на Україні у 1920 року. Зміна тактики більшовиків щодо України наприкінці 1919 – 1920 року.

Відновлення радянських органів влади й управління відбулося протягом листопада 1919 р. — лютого 1920 р. у формі надзвичайних органів — ревкомів. 11 грудня 1919 р. на спільному засідання Президії ВУЦВК та РНК УСРР створено Всеукраїнський революційний комітет на чолі з Г. Петровським, який уособлював найвищу законодавчу й виконавчу владу. Всеукрревкомом за погодженням з губернськими комітетами КП(б)У та командуванням Червоної Армії створювалися губернські ревкоми. А ті, за сприяння політвідділів діючої армії, — ревкоми повітові.

Наприкінці лютого 1920 p. знову почали діяти вищі органи державної влади й управління ВУЦВК і РНК УСРР. Невдовзі розпочалися вибори до місцевих Рад, які завершились у квітні 1920 р. Губернські й інші місцеві з'їзди Рад сформували власні виконавчі комітети — виконкоми, які замінили на місцях ревкоми. 16-23 травня 1920 р. відбувся IV Всеукраїнський з'їзд Рад, який працював у складних умовах. Розпочався похід польсько-петлюрівських військ та армії Врангеля проти радянської влади. Це позначилося на його рішеннях про зміцнення робітничо-селянської влади, мілітаризацію радянських установ. У новоутворених вищих органах влади — ВУЦВК, Президії ВУЦВК, РНК УСРР — переважну більшість становили більшовики. Так, серед 82 членів ВУЦВК їх було 74, із семи членів Президії ВУЦВК четверо належали до вищого партійного керівництва — політбюро ЦК КП(б)У.

Перевибори місцевих Рад у жовтні — грудні 1920 р. відбувалися скликанням робітничих конференцій, загальних зборів, мітингів. Переважали тут більшовики: у повітових виконкомах їх було понад 70 %, у губернських — близько 85 %. Це дало змогу перетворити місцеві Ради на органи диктатури пролетаріату, забезпечити підконтрольність їх комітетам КП(б)У. Помітна роль у здійсненні влади на місцях належала ревкомам, військревкомам, які формувалися партійними комітетами більшовиків і призначуваним ними комісарам, "трійкам", "четвіркам", "сімкам"... Усі вони наділялися надзвичайними правами.

Зміцненню соціальної бази радянської влади на селі сприяли створені відповідно до Закону про комітети незаможних селян від 9 травня 1920 р. сільські та волосні комітети незаможних селян (комнезами). На відміну від уже існуючих комбідів до їх складу входили не лише бідняки, а й середняки. Якщо комбіди формувались за відсутності сільських Рад і замість них, комнезами утворювались місцевими Радами і діяли під їх керівництвом. Вони мали сприяти виконанню закону про наділення землею й інвентарем безземельних та малоземельних селян; реалізовувати закон про хлібну розкладку та забезпечення сільської бідноти часткою заготівки, передбаченою законом; сприяти становленню радянської влади на селі.

67. Причини перемоги більшовиків на Україні. Х.Раковський.

Через війну лютневої Революції Росії склалося двовладдя - своєрідне переплетення Cоветов робітників і солдатських депутатів і Тимчасового правительства. Очікуване відновлення громадської атмосфери революція не принесла. Вже приблизно до середини березня очевидно, що результатами лютого практично далеко не всі доволен. Матеріальне становище " низів " як не поліпшилося, нобыстро погіршувався. Росла безробіття, стрибкоподібно підвищувалися ціни на всі найнеобхідніші продукти. Війна з її величезними жертвами тривала. Мільйони солдатів як і не з окопів. Багато селянські родини, залишилися без годувальників, вже третій год бедствовали. Середні верстви - чиновництво, офіцерство, інтелігенція - вітали політичну волю, складену лютневої революцією, але вже досить скоро виявили, що ця свобода була і зворотний сторону. Політична стабільність заколивалася, що погане позначилося як у матеріальному і на моральному стані середніх верств. Особливо позначилося в становищі офіцерства, за умов демократизації і прогресуючого розкладання армії, відчуло себе позбавленими звичних основ. Тимчасовий уряд залишило по - суті недоторканим весь старий державний апарат. В усіх життєвих міністерствах та інших центральні органи залишилися старі чиновників і старі порядки. Новими були лише министры. Народні маси, які здійснили революцію, сподівалися, що і негайно дозволить земельне питання. Временое уряд закликало селян чекати скликання Учередительного збори і не вдаватися до насильницького захоплення земли. Політика Тимчасового уряду у рішенні аграрного питання повністю підтримувалася меншовиками і есерами, вони суждали селян за " аграрні заворушення " і самовільне захоплення земель. Тимчасовий уряд рішуче відкинуло вимоги робочих про 8-часовом робочому дні. Тільки наполеглива боротьба пітерських робочих привела к тому, що союз петроградських фабрикантів і заводчиків підписав 11 березня 1917 р. угоду про майбутнє запровадження на промислових підприємствах Петрограда 8-часового робочого дня. Під тиском фабрикантів з міст й уряду вже 16 березня петроградські капіталісти заявили, що й поступка є часове. Уряд та буржуазні діячі повністю відхиляли вимоги рвабочих про поліпшення умов праці та підвищенні заробітної платы. Буржуазне Тимчасовий уряд лише декларувало знищення національного нерівності у Росії, а фактично продовжувало проводити суто національної політики щодо неросійських народів. Воно рішуче виступало проти надання прав на державну самомтоятельность Фінляндії, Україні та іншим національним областям. Тимчасового уряду довелося на перших порахсвоей діяльності розпочати великі зіткнення лише з трудящими масами національних околиць, але й місцевими буржуазними верствами населення, вимагали розширення собі політичних прав. Такі зіткнення у Тимчасового уряду невдовзі відбулися з Фінляндією за відновлення діяльності Фінляндського сейму і з Україною при освіті Центральної Української ради. Так само гострий антидемократичний курс Тимчасовий уряд повело і у своїй політиці щодо солдатської массы, що явилася союзником пролетаріату в буржуазно-демократичної революции. Тоді як маси вимагали негайно розпочати переговори щодо укладанні демократичного і справедливого світу, буржуазне уряд як не хотіло вести такі переговори, а й наполегливо домагалося те, що Росія продолжила імперіалістичну війну до " кінця " . Міністр закордонних справ Мілюков негайно по вступ у свої обов'язки заявив послам Франції, Англії, Італії та США, що Росія залишиться правильна своїм союзникам і продовжуватиме війну до перемоги над Німеччиною та її союзниками. Проте всенародне рух були не стримувати буржуазію у її військової політиці. Буржуазне уряд цілком розуміло що гасла " Геть війну! " і " Світ народам! " були дуже популярні серед мас і із нею не міг не вважатися. " Російська революція лютого-березня 1917 року, - писав В.І.Ленін, -була початком перетворення імперіалістичної війни у війну громадянську. Ця революція зробила перший крок припинення війни " . Зупинити боротьбу народних мас проти війни, обдурити солдатів, знову кинути російську російську армію наступ!- Ось такими були задуми буржуазії. Ніхто на допомогу Тимчасовому уряду як та інших випадках, прийшли меншовики і есери. За підтримки Тимчасовий уряд випустило декларацію, в которй заявляло, війна із боку Росії сьогодні вже не носить загарбницького характеру, що вона почала оборонної і відбувається на захист російської революції від німецьких захватчиков. Меншовики і есери замість дійсною боротьби за обмежувалися лише словесної галасом, але з зробили одного реального кроку, щоб покласти край війні. Така пропаганда пропаганда меншовиків і есерів на початковому етапі розвитку революції мала успех. Масам важко було дати раду сутності меньшевистско-эсерского лозунгав - революційного оборонства. Лише поступово, принаймні саморозкриття Тимчасового уряду та розкриття більшовицької партей перед трудящими його дійсною зовнішньої політики України, маси відходили від партій революційного оборонства - меншовиків і эсеров. Одна тільки більшовицька партія повела рішучу боротьбу проти контрреволюційної політики Тимчасового уряду. Проте, щоб надалі повністю опанувати масами і повсюдно очолити їх боротьбу, більшовицької партії потрібно було кілька днів. Перемога бружуазно-демократической революції дала партії можливість можливість перейти до легальної роботі. До неї входять було виявлено великі розбіжності. В.І.Ленін і його прихильники у Росії тримали курс - на передачу всієї влади у країні руки Рад, вимагали не надавати ніякої підтримки Тимчасового уряду. У зв'язку з цим Ленін ставив перед партією завдання завоювання переважно радах. Тільки більшовизовані Ради могли позбавити уряд своєї підтримки й узяти до рук всю повноту влади. Але така позиція більшовиків вела їх до протистояння і конфронтації коїться з іншими соціалістичними партіями і групами, поглиблювала розкол соціалістичного фронта. Проте, деякі працівники партії, що перебували на Росії (Каменєв та інші), стояли на підтримку тимчасового уряду та за об'єднання з меншовиками. Це послаблювало партію. Приїзд В.І. Леніна на Росію, вироблення їм Квітневі тези призвело до згуртуванню партії більшовиків на платформі ленінських тез. То справді був перехід до курсу перемогти соціалістичної революції. Успіх нового етапу револции міг стати досягнуть за умови ізоляції мас від меншовиків і есерів, завоюванням більшовиками переважно Советах. Боротьба на перемогу соціалістичної революції було основним завданням більшовицької партии. На початку травня у склад Тимчасового уряду ввійшли представники есерів і меньшевиков.Эти партії розділили в такий спосіб відповідальність за управління країною. Уряд стало коаліційним. страной. У умовах дедалі більшу силу набирав большевизм.На першому Всеросійському з'їзді робітників і солдатських деутатов (3 червня 1917 року), що проходив у пошуках шляхів компоромиса,консолидации,В.И.Ленин заявил,чтопартия більшовиків готова узяти владу повністю, змусив різкій критиці шлях эсеро-меньшевистских лідерів Рад співпрацю з Тимчасовим правительством. 18 червня у 24-х Петрограді та інших великих містах остоялись потужні демонстраии під большевитскими гаслами " Усю владу Радам! " , " Геть министров-капиталистов! " , " Геть війну! " . Широка підтримка більшовицьких гасел була випадкової. Вона " накопичувалася " які і забезпечувалася як затягуванням війни, наростанням економічної разрухи,так й енергійнішою пропагандою большевиков,доказывавших,что поки що в влади буржуазія і " угодовські " партії життєві інтереси робочих, солдатів та селян може бути удовлетворены.Эти події Ознаменували собою червневий криза Тимчасового правительства. Якщо квітні ризис було вирішено створенням коаліційному уряді, то червні Тимчасовий уряд бачила своє порятунок в наступі на фронті. Уряд та ВЦВК Рад расчитывали, що знижує успіх наступу надасть стабілізуюче вплив на революційний прцесс. Більшовики вели пропаганду проти наступления. 4 липня 1917 року у Петрограді під більшовицькими гаслами відбулася півмільйонна демонстрація, спрямована проти Тимчасового уряду. Серед демонстрантів були боївки матросів Балтійського флоту та солдатів. Уряд змушений був застосувати силу. Після подій Петроград оголосили на військовому становищі, деякі військові частини роззброєні і виведено з міста, закрита більшовицька " Щоправда " , віддали наказ б арешт В.І.Леніна й низки керівників більшовиків. 24 липня було сформовано нового складу Тимчасового правительства.В нього ввійшло 7 есерів і меншовиків, 4 кадета, 2 члена радикально-демократичної партії і 2 безпартійних. Прем'єр-міністром ще 8 июля став Керенский. Отже двовладдя у країні було фактично ліквідовано. На чолі уряду та Рад стояли есеро-меншовицькі руководители.В умовах партія більшовиків зняла гасло " Усю владу Радам! " і здобула курс - на озброєний захоплення влади. Хуцієв, проходячи вконце июля-начале серпня п'ятий з'їзд РСДРП(б) підтвердив цю линию. Частина вищого військового командування російської армії, прагнучи недопущення її подальшого розвитку кризи, наведення порядку й не допустити розвал армії, спробувала військового перевороту. Його очолив Верховний головнокомандувач генерал Л.Г.Корнилов.25 серпня із фронту на Петроград були двинуты війська. Кілька днів, проте, заколот був подавлен.Большую роль цьому відіграли большевики.Они направили агітаторів в корниловские частини, почали створювати боївки Червоної гвардії. Наслідком корніловського змови та її ліквідації став процес большевизации Советов.С вересня 1917 року керівництво Совітами поступово переходило до більшовиків та їхнім прибічникам. Вони знову викинули гасло " Усю владу Радам! " Восени 1917 року соціально-економічний та політичний криза країни досяг би свого краю. Скоротився випуск промислової продукції, видобутку вугілля, менше стало вироблятися чавуну і вони. Лютувала інфляція. Падало сільськогосподарське виробництво. Швидко росла безробіття. Багато промислові підприємства закривалися. Населення виявилося перед загрозою голода.Еще більш посилилося соціальне напруження країни. Піднялася хвиля страйкового двжения, збільшилася кількість політичних стачек. Розгорталося масове селянське рух. Походив самовільне захоплення чужій земли.Армия виходила з-під контролю командуванню. Звичайними стали дезертирство і " братання " з супротивником. У той времы у есерів оформилося на самостійну партію ліве крило, выступавшее за перехід влади у руки Советов. У вересні 1917 року В.І.Ленін послала з Фінляндії, де він переховувався від влади, два листи ЦК РСДРП(б) ( " Марксизм і повстання " і " Ради стороннього " ). У цих роботах він доводив, у країні склалися умови для успішного повстання. Проте оскільки більшість членів ЦК на той час підтримувало лінію Г.Е.Зиновьева і Л.Б.Каменева на мирне розвиток революції. На думку, можна було дійти влади, використовуючи вибори у до Установчих зборів і спираючись на більшовизовані Советы. З приїздом В.І.Леніна до Петрограда було прийнято план збройного повстання, створено керівні органи з підготовці. Зінов'єв і Каменєв відкрито через печатку запротестували з рішенням повстання. Уряд А.Ф.Керенского вдалося до низки заходів для його запобіганню, але це заходи дали бажаних результатів. Безсилля Тимчасового уряду у ці дні і годинник виявився вражаючим. У вирішальною мірою це стало наслідком втрати ним практично будь-якої поддержки. На пропозицію В.І.Леніна повстання почалося 24 жовтня, до открыти съезда.По вказівкою штабу повстання загони Червоної гвардії організували охорону фабрик і заводів, були задіяні усі державні установи і оточений Зимовий палац, де було Тимчасовий правительство. Ввечері в Смольному відкрився другий з'їзд Рад, у якому переважали представники більшовиків і лівих эсеров-партий, виступаючих за перехід повноти влади до Радам. Вночі прийшла звістка про взяття Зимового палацу арешт Тимчасового уряду. З'їзд проголосив Росію республікою Советов.Поддержка повстанні народними масами итщательно продуманий план сприяли його швидкому і успішного завершення. 26 жовтня другою засіданні з'їзду було прийнято Декрет про мир, Декрет про землю, що передбачав скасування приватної власності, націоналізацію землі. Прийняті декрети відповідали настроям народних масс. Після перемоги повстання на Петрограді революція початку распостраняться всій країні. У 79 з 97 у містах радянська влада утвердилася мирним путем.Однако у кількох місцях випала опір. Затято боролися юнкера і пояснюються деякі військові частини вчених у Москві. У Петрограді опір надав " Комітет порятунку та революції " , куди входили представники всіх сил від кадетів до меншовиків, супротивників збройного захоплення влади більшовиками. Значними осередками опору радянської влади були райони Дону і Південного Урала. Перемога революції біля величезної країни засвідчувала підтримці ідей більшовизму народними масами і слабкості його противников.Она виявилася здійсненого благодара парламентському, економічному та політичного кризи, слабкості й помилок Тимчасового уряду, падіння його, авантюризму правих сил, збентеженню меншовиків і есерів, енергії більшовиків, державної волі та політичного мистецтву В.І.Леніна. Більшовики перемогли під демократичними гаслами. Народ здебільшого не усвідомлював наприкінці 1917 року, що він ставить соціалістичний выбор. У історичної літературі існує точка зрения,что початок громадянської війни поклав озброєний захоплення влати більшовиками в октбре 1917 року. Проте більше распостранение одержало вітчизняні істориків думка початок громадянкою вони з весни 1918 года. Розпалові громадянську війну сприяла політика, проведена більшовицьким радянським урядом. У листопаді 1917 року більшовики відмовилися від створення уряду, до складу якої входили б представники всіх інших партій, передусім есери і меншовики. У листопаді 1918 року був розігнано Установчі собрание. Стали создавиться продоторяды, отбиравшие хліб у селян. Радянський уряд відмовилося виплачувати государствам-кредиторам позики. Країни Антанты,стремясь недопущення втрат, й не допустити розповзання соціалістичної революції у світі почали допомагати антибільшовицьким силам і послали з Росією свої войска. Проти більшовизму виступили різнорідні політичні сили: монархісти і республіканці, ліберали і соціалісти. У результаті конфліктів між ними єдиний центр опору не сложился. 18 листопада 1918 року військовий міністр Уфимського уряду адмірал А.В.Колчак зробив переворот і встановив військову диктатуру, прийнявши титул " Верховного правителя Російського гоударства " . Колчак виступав під гаслом " єдіной і нєдєлімой Росії " , визнаючи все іноземні борги, повертаючи всю відняту власність їхнім законним власникам, широко субсидував і роздавав іноземцям концесії, востанавливал дореволюційні законы. 12 червня 1919 року головнокомандуючий збройними силами Півдня оссии генерал А.И.Деникин оголосив про своє підпорядкуванні Колчаку. Внутрішня політика Денікіна проводилася під гаслом " встановлення порядку " , " боротьби з більшовизмом " , " військова диктатура " , " ніяких класових привілеїв " . Великодержавницька, шовіністична политика денікінського уряду відштовхувала від цього національні сили України, народів Кавказу, Прибалтики. Аграрна політика, спрямовану передачу поміщиками частини своїх земель за викуп селянам, не могла залучити до білому руху. Вимушені жорсткі репресії проти робітничого руху де були сильні більшовицькі настрої, викликали посилення опору деникинскому правлінню з боку цього соціального слоя. У 1919 року радянський Південний фронт перейшов у наступ. Червона Армія змогла розсікти війська противника на дві ізольовані угруповання. Вже у лютому 1919 року впала Одеса, у березні залишки денікінських військ ліквідовано під Новороссийском. Під час боїв з А.В.Колчаком і А.І. Денікіним армія Н.Н.Юденича тричі намагалася захопити Петроград, але з змогла цього й у кінцевому підсумку була разгромлена. Радянський уряд багато уваги приділяло Червоної Армії. Вирішили перехід до обов'язкової військового обов'язку. Червона Армія будувалася на класової основі, туди призивалися військові специалисты-генералы і офіцери старої армії. У армії запроваджено інститут військових комісарів, було створено ВЧК, руководимая Ф.Э.Дзержинским, частини окремого призначення (ЧОН).В країні було введена загальна трудова повинність, принятдекрет про продразверстке. Так склалася економічна політика, відома під назвою " військовий комунізм " . Під час радянсько-польської війни (весна 1920 року) із Криму початку наступ біла армія П.Н.Врангеля, пошита з залишків денікінських військ. Через війну напружених боїв Врангель вимушений був відвести свої війська знову на Крим за потужні перекопські укрепления.С великими втратами зміцнення було прорвано. 16 ноября 1920 року після падіння Керчі Південний фронт ліквідували. Громадянська війна стала найбільшої трагедією для Росії, яка понесла мільйони людей. Серйозного руйнації у роки війни зазнали матеріальні ценности. Перемога у війні більшовизму показаа, що він мав підтримку широких народних мас, спираючись на значні верстви населення: найбідніше селянство, декласовані елементи, значну частину робітничого класу. Правильна національна політика радянської влади об'єднувала трудящих пригноблених у минулому націй всій Росії побороти контрреволюції. Нездатність, а скоріш неможливість для керівників білого руху проводити політику, яка б і консолідувала більшості населення, призвела до широкому распостранению повстанського руху на тилу білогвардійських войск,предопределила зрештою їх поражение.

Христия́н Гео́ргійович Рако́вський

Христия́н Гео́ргійович Рако́вський (болг. Кръстьо Георгиев Станчев, псевдоніми Христев, Інсаров та ін.; *13 серпня 1873, Котел — †11 вересня 1941, біля Орла) — більшовицький політичний діяч болгарського походження.

Румунський підданий, походив з поміщицької родини з Південої Добруджі. У 1890 еміґрував до Швейцарії, де увійшов у зв'язки з російським соціал-демократичним рухом, потім студіював у Франції, брав участь у студентському революційному русі.

У 1904 заснував соціалістичну партію Румунії, а в 1914 — Об'єднану соціалістичну партію Балкан. Заарештований у 1915 й ув'язнений у Ясах, Раковський у травні 1917 був звільнений російськими солдатами і відтоді став діячем більшовицької партії.

Шість років працював в Україні. На початку 1918 очолював ВЧК в Одесі й Севастополі, був членом радянської делегації на мирних переговорах у Бересті Литовському, у травні-червні був головою Мирової Делегації РРФСР з Українською державою; 25 січня 1919 був призначений головою Раднаркому і наркомом зовнішніх справ УСРР, сприяв відкриттю дипломатичних місій УСРР за кордоном. Одночасно в Комінтерні представляв Балкани. 30 вересня 1920 політбюро ЦК КП(б)У призначило голову РНК УСРР Х.Г. Раковського членом Реввійськради Південного фронту. 24 липня 1921 Політбюро ЦК КП(б)У призначило його представником КП(б)У в Комінтерні. [1]. Спочатку поставився вороже до української мови й українську націю називав «вигадкою інтеліґентів», але з 1920 почав поступово міняти погляди на національне питання: у 1922 критикував Й.Сталіна, що тоді був наркомом національностей РРФСР, за втручання у внутрішні і зовнішні справи УРСР, а в грудні того ж року, при створенні СРСР, відстоював конфедерацію, з залишенням права за національними республіками на самостійні дипломатичні зв'язки й зовнішню торгівлю; на XII з'їзді РКП(б) (1923) критикував Сталіна за російський шовінізм і централізм. Наслідком цього був у середині 1923 усунений з посади голови Раднаркому УРСР і призначений амбасадором спочатку до Англії, а потім до Франції, звідки 1927 був усунутий за підривну революційну діяльність.

Ще з початку 1920-их pp. пристав до троцькістів, за що в 1928 був виключений з партії і засланий. Після покаянного листа Й.Сталіну 1934 повернувся з заслання і був призначений головою делегації Червоного хреста в Японії. У 1936 був знову заарештований і на третьому московському процесі (1938) засуджений на 20 pp. ув'язнення, де помер під містом Орел в Росії.

68. історіографія періоду визвольних змагань та бороть за українську державність (1917 – 1921 років).

Аналіз джерельного комплексу дослідження дав підстави виокремити п’ять основних історіографічних періодів в розробці проблеми. В роки першого періоду (1917–1921 рр.) вийшли з друку перші публікації, написані безпосередніми учасниками революційних подій. В роки другого періоду (1920-ті роки), коли партійний контроль над історичною наукою ще був слабкий, допускався плюралізм думок та дискусії щодо природи Української революції. Третій період, що охоплює 1930-ті - першу половину 50-х років, характеризується відходом радянських авторів від історичної правди у дослідженні національно-визвольних змагань 1917–1921 рр., пануванням догматизму, перекрученням і замовчуванням фактів. Певні зміни в історіографії проблеми настали лише в часи “хрущовської відлиги”, тобто на початковому етапі четвертого історіографічного періоду, що тривав з другої половини 1950-х до середини 80-х років. Проте в ці роки радянська історіографія революції залишалася в лоні своїх основних вад. Можливість досліджувати різні аспекти проблеми без ідеологічного тиску мали можливість лише зарубіжні історики. В кінці 1980-х – на почату 90-х років у вітчизняній історіографії відновлюється процес для об’єктивного і неупередженого відтворення правдивої історії державотворення 1917–1921 рр.

Що стосується вчених діаспори і зарубіжжя, то на відміну від радянських істориків, вони об’єктивніше аналізували весь комплекс державотворчих процесів 1917–1921 рр., але в їх розпорядженні було мало документальних матеріалів, що накладало відбиток на зміст досліджень, їх висновків, які мають суперечливий, дискусійний характер.

3. Досліджено повноту і достовірність відображення в історіографії основних подій та явищ, особливостей українського державотворення 1917–1921 рр. Відновлення державної незалежності України сприяло рішучій відмові дослідників від стереотипів радянської історіографії, яка розглядала революційні перетворення в Україні лише під кутом здійснення соціалістичної революції та “тріумфального” встановлення радянської влади в Україні, а діяльність національних урядів як контрреволюційні дії української буржуазії.

Встановлення радянської влади в Україні слід трактувати однозначно як насильницьке насадження більшовиками радянського режиму. Це виявилося для більшовиків нелегкою справою, адже це був період протистояння і жорстокої боротьби, а не “тріумфальна хода радянської влади”, як це трактувалось радянською історіографією. З трьох збройних походів на Україну перші два були невдалими, закріпитись надовго їм тут не вдалось: перший радянський уряд проіснував в Україні з кінця грудня 1917 по квітень 1918 р., а другий – з кінця 1918 по вересень 1919 р. Лише в результаті третьої спроби більшовикам вдалося утвердитись тут надовго, аж до відродження Української незалежної держави у 1991 р.

4. За роки незалежності історіографічна ситуація в Україні докорінно змінилася. Для дослідження подій 1917–1921 рр. домінуючою стала парадигма Української революції, яка трактується як процес модерного українського державотворення, метафорично відповідного княжій та козацькій державності.

Новітня історіографія розмежовує національну і радянську державність цієї доби, політичні сили яких вели жорстоку боротьбу за утвердження і існування. На жаль, національна державність у 1917–1921 рр. програла цей двобій, впавши під натиском радянської неоімперії, і почала відроджуватись та розбудовуватись лише з 1991 р.

5. З’ясовано питання про співвідношення в історіографії термінів “Українська революція” та “Українські національно-визвольні змагання”, а також про хронологічні рамки періоду революційного державотворення. З метою подальшої уніфікації вживання цих ключових термінів, а також уникнення різних варіантів хронологічних меж, що стосуються національного державотворення, внесено пропозицію про доцільність для розгляду подій 1914–1923 рр. вживати термін “Українські національно-визвольні змагання”, а при дослідженні найвищого етапу, апогею визвольних змагань, тобто для 1917–1921 років застосовувати термін “Українська революція”.

В історіографії проблеми є спроби довести верхні межі хронологічних рамок національно-визвольних змагань до 1924 та до 1925 рр. В зв’язку з цим, слід розрізняти національно-визвольну боротьбу за державність, соборність, самостійність у всеукраїнському масштабі від особливостей опору комуністичному режимові на місцях.

6. Процес національного державотворення в добу визвольних змагань 1917–1921 рр. був безперервним. Досить дискутивною видається теза деяких дослідників про протиставляння якісно різних періодів української державності 1917–1921 років. З одного боку, проблема ставиться так, що лише УНР є виразником народних устремлінь, з другого – доводиться протилежне на користь Гетьманату. Підтримуємо думку, що дискусія про те, яка форма державності була більш українською і більш патріотичною – безперспективна, адже і гетьманська Українська Держава, і УНР ( в обох її формах) були легітимними і відповідали тому рівню суспільної свідомості, тим умовам, за яких вони існували.

Багато аспектів національного державотворення 1917–1921 рр. залишаються малодослідженими. Фактично не розробленою залишається проблема фінансової діяльності уряду ЗУНР. Чекають також своїх дослідників аналогічні проблеми з історії Центральної Ради, Директорії, які варто виділити в окремі напрями дослідженнь. Предметом окремого дисертаційного дослідження може стати також узагальнюючо-порівняльний аналіз фінансової діяльності всіх українських урядів доби національно-визвольних змагань. Однією з найменш досліджених проблем історіографії згаданого періоду є історія державно-церковних стосунків. Поза увагою лишаються механізми, що визначали напрям державної політики щодо релігії, церковних конфесій, віруючих, чинники, котрі зумовлювали зміни у цій сфері. Питання історії Української греко-католицької церкви, її взаємовідносин з державними органами ЗУНР хоча й перебували у полі зору багатьох вітчизняних та зарубіжних дослідників, однак вивчені все ще недостатньо. Ще менше уваги в історіографії приділено історії Римо-католицької церкви в контексті становлення української державності в добу національно-визвольних змагань.

Історіографічний аналіз літератури дає підстави зробити висновок, що соціальна політика українських урядів у 1917–1921 рр. висвітлена лише фрагментарно, в основному через праці з профспілкової проблематики. Такі її напрями як житлові умови, охорона здоров’я, праці, громадське харчування, соціальна справедливість та інші потребують подальшої наукової розробки. Поглибленого вивчення заслуговують такі аспекти, як вирішення територіальних проблем та питань кордонів України з Білорусією, Молдавією, Кубанню та Доном, взаємовідносин України з Польщою та з Росією. Необхідно продовжити дослідження історії національної і державної символіки періоду визвольних змагань, яка була невід’ємною частиною процесу становлення і розбудови державності. Праці з цієї проблематики покликані служити вихованню почуття патріотизму громадян, сприяти піднесенню національної свідомості.

Нагальним є ґрунтовне дослідження воєнних аспектів боротьби за національну державність в період 1917–1921 рр. Відчутною є потреба створення фундаментальної військової історії досліджуваної доби, адже “Історія українського війська” висвітлює ці питання дещо тенденційно.

Подальше і поглиблене вивчення, узагальнення і усвідомлення історіографії української державності доби визвольних змагань 1917–1921 рр. залишаються актуальним і пріоритетним завданням українських істориків.

69. Становизще України по закінченню громадянської війни.

Наприкінці 1920 р., по розгрому білогвардійських військ Врангеля, Громадянська війна фактично завершилася. За час революції та Громадянської війни Російська імперія розпалася. Відійшли від Росії та стали самостійними державами Польща, Фінляндія, Литва, Латвія та Естонія. На решті території утворилися радянські республіки, формально незалежні, а насправді повністю підпорядковані більшовицькому центру – ЦК РКП(б). Ці республіки уклали з РСФРР договори про тісний військовий і господарський союз, у цілому керувалися вказівками ЦК РКП(б) і Раднаркому Росії, через що їх разом називали “Країною Рад”, “Республікою Рад”. До складу Української СРР тоді входили більша частина українських земель – Лівобережжя, Правобережжя та Південь. Її площа становила 425 тис. кв. км, тобто 70 % етнічних українських земель, населення налічувалося 25,5 млн. чол.  Територія Східної Галичини, Західна Волинь перейшли під контроль Польщі, Закарпаття – під владу Чехословаччини, Буковина, північна частина якої була заселена українцями, та Бессарабія, у якій на півночі та півдні також переважали українці, були захоплені Румунією. По закінченню Громадянської війни перед більшовицькою партією, яка була тепер монопольно пануючою, керівною в країні рад, постало завдання налагоджувати мирне життя та, передусім, організувати відбудову народного господарства. А для цього необхідно було перш за все добитися дипломатичного визнання радянських республік іншими державами й забезпечити мирне співжиття та взаємовигідні економічні відносини з ними. Здійснюючи це складне завдання, радянські дипломати протягом 1920 -початку 1921 рр. підписали мирні договори радянської країни з її західними сусідами – Естонією, Литвою, Латвією, Фінляндією, Польщею. У лютому-березні 1921 р. на принципах рівноправності були укладені договори з південними сусідами – Іраном (Персією), Афганістаном, Туреччиною, а в листопаді 1921 р. – з Монголією. У 1921-1922 рр. були підписані торговельні угоди з Англією, Німеччиною, Норвегією, Австрією, Італією, Швецією, Чехословаччиною. Разом з Радянською Росією боротьбу за встановлення дипломатичних та економічних зв’язків з навколишніми країнами вела і Українська СРР. Зокрема, активну роль у зовнішньополітичній діяльності УСРР відігравав Х.Раковський, який одночасно з головуванням у Раднаркомі займав пост і наркома закордонних справ республіки. 14 лютого 1921 р. представники УСРР Ф. Кон і Ю.Коцюбинський підписали мирний договір України з Литвою. 18 березня 1921 р. між РСФРР і УСРР , з одного боку, і Польщею, з другого, був укладений Ризький мирний договір. Україну на переговорах представляли Е.Квірінг і О.Шумський. Протягом 1921 р. були налагоджені дипломатичні відносини також з Латвією та Естонією. 2 січня 1922 р. делегація УСРР, очолювана М.Фрунзе, підписала в Анкарі договір про дружбу та братерство між Україною і Туреччиною. Торговельні угоди були укладені між УСРР і Чехословаччиною, Австрією, Німеччиною.

Внутрішнє становище України

Чотирирічна Перша світова і трирічна Громадянська війни, воєнно-комуністична політика більшовиків призвели до повної розрухи в народному господарстві. Особливо сильною вона була в Україні, економіка якої в ході Громадянської війни зазнала величезних руйнувань від численних воєнних дій. У руїнах лежали промислові підприємства, транспорт, установи зв’язку. Збитки, завдані країні, становили 39 млрд. крб., у тому числі Україні – понад 12 млрд. крб. золотом. Обсяг промислової продукції скоротився проти довоєнного 1913 р. у цілому в країні в 7 разів, зокрема в Україні – майже в 9 разів. Видобуток вугілля в 1920 р. становив лише 6 % довоєнного рівня, виплавка металу – 1 %, обсяг продукції машинобудівної промисловості – 4 %, цукрової – 5 %. Великих руйнувань зазнав залізничний транспорт. Вантажообіг залізниць у 1920 р. склав тільки 22 % від рівня 1913 р. Сільське господарство також перебувало у тяжкому стані. Валовий збір зернових у 1921 р. становив лише 277 млн. пудів, тобто 25 % довоєнного.  Унаслідок великих людських втрат на фронтах, закриття промислових підприємств, розвалу транспорту чисельність робітників різко скоротилася. Якщо у 1913 р. в Україні налічувалось 642 тис. промислових робітників, то на початок 1921 р. – лише 316,5 тис. Оскільки більшість фабрик і заводів не працювала, а велика маса робітників не мала роботи, вони змушені були займатися кустарництвом або залишати міста і йти в села. Робітничий клас розпорошувався, декласувався. Тяжке економічне становище викликало невдоволення робітників, почастішали страйки, приховані форми пасивного опору (так звані “волинки”) тощо. Після закінчення Громадянської війни, коли зникла загроза повернення поміщиків, селянство стало виявляти серйозне невдоволення системою воєнного комунізму і, передусім, продрозверсткою. Селянський повстанський рух узимку 1920-1921 рр. набув в Україні загрозливого характеру. Після закінчення Громадянської війни більшовики думали відбудувати народне господарство на принципах політики воєнного комунізму. Керівні діячі РКП(б) були переконані, що в недалекому майбутньому настане комунізм. Ці переконання виявились у виступах Леніна й інших лідерів партії та в планах розвитку країни на найближчий час, зокрема рішення VIII Всеросійського з’їзду рад (грудень 1920 р.), V Всеукраїнського з’їзду рад (лютий-березень 1921 р.). Але на ґрунті господарської розрухи, невдоволення селянських мас і робітників політикою воєнного комунізму на початку 1921 р. виникла глибока внутрішня політична криза. У містах на заводах і фабриках відбувалися робітничі страйки. У повстанський рух були втягнуті широкі селянські маси, оскільки майже всі верстви населення, у тому числі й середняцько-бідняцькі, були незадоволені більшовицькою воєнно-комуністичною політикою і, передусім, продовольчою розверсткою, яка паралізувала господарську ініціативу селянства. Наприкінці 1920 - на початку 1921 рр. в УСРР у повстаннях брали участь близько 40 тис. чол. На боротьбу проти селянських мас були кинуті регулярні частини Червоної Армії, що загрожувало перерости в нову громадянську війну.

70. Боротьба радянської влади проти «політичного бандитизму» у 1920 – 1923рр. ІІ Зимовий похід.

Наприкінці 1920 р. армія Української Народної Республіки (УНР) у визвольній боротьбі за незалежність України зазнала поразки. Вояки УНР залишили територію Наддніпрянщини та інтернувались до польських таборів. На українських землях остаточно утвердилась більшовицька влада, якій протистояло лише селянство. На черговий прихід більшовиків і відновлення практики воєнно-комуністичних методів продрозкладки селяни відреагували невдоволенням у гострій формі опору – повстанським рухом.

Ідеологічного забарвлення селянському повстанському руху надавали різні політичні партії, що діяли в Україні. З 1919 р. у ньому чітко простежується три напрямки: «уенерівські», що виступали за владу Директорії УНР, «анархо-махновські», а також ті, що не мали чіткого політичного забарвлення.

Попри  загальне антикомуністичне спрямування, селянська повстанська ідеологія становила набір розрізнених гасел, що виникали відповідно до ситуації. Вимоги політичного характеру все більше поступалися соціально-економічним. Більшість селянства виступала під гаслами «Мир – хатам, війна – палацам!», «Землю – селянам!».

Потужний сплеск селянського повстанського руху відбувся після закінчення радянсько-польської війни та остаточного закріплення більшовиків на українських теренах. За офіційними даними, наприкінці 1920 - на поч. 1921 рр. лише у великих повстанських загонах налічувалось понад 100 тис. осіб, не враховуючи участі селян у численних повстаннях, що охопили Україну. Зокрема, взимку 1921 р. у повстанні селян Ямпільського повіту на Поділлі прийняло участь понад 15 тис. осіб. У повстанні селян села Терни (Катеринославська губернія) у липні 1920 р. взяло участь близько 2 тис. осіб. 

астосовуючи тактику партизанської боротьби наприкінці 1920 р., повстанці утримували під своїм контролем майже всю сільську місцевість. Розмах повстанського руху були змушені визнати керівні кола республіки. На IV конференції КП(б)У у березні 1920 р. вони визнали, що «куркуль став фактичною владою на Україні». В. Ленін також визнав, що радянська влада розпочала нову форму війни – селянську.

Хоча більшість учасників повстанських загонів складали вихідці з бідняцького та середнього прошарків селанства, більшовики охрестили їх «куркулями» та «бандитами». Усвідомлюючи масштабність внутрішньої загрози, радянська влада використовувала найбрутальніший арсенал засобів для боротьби проти повстанців. У місцевостях, охоплених повстанським рухом, запроваджувався інститут заручників та кругова порука населення за будь-яке заворушення проти радянської влади. У випадках відвертої непокори та ворожості населення до більшовиків, останні вдались до повного знищення сіл. Зокрема, за підтримку повстанців тільки у Васильківському повіті на Київщині у 1920 р. були зруйновані села Ковалівка, Триліси, Сидори, Маринці та Дрозди. Восени 1920 р. під час придушення селянського повстання в районі ст. Мордаровка–Затишшя–Веселий Кут–Розільна більшовики розстріляли 224 особи і спалили село Гедеримівку.  

Щоб запобігти масовій втечі селян до повстанців, чоловіків із сіл почали арештовувати (ув’язнювати). Боротьбу проти повстанців прирівнювали до боротьби проти білогвардійців. У квітні 1920 р. при Південно-Західному фронті було створено тилове управління, яке очолив голова ВНК Ф. Дзержинський. У губерніях створювались управління начальників губернських дільниць тилу, у повітах – комендатури, які мали боротися з повстанцями.

У січні 1921 р. безпосередньо керувати боротьбою з повстанським  рухом стали постійні наради по боротьбі з бандитизмом на всіх рівнях – від Всеукраїнської, де головував спочатку М. Фрунзе, а потім – Х. Раковський, до повітових. Цими актами більшовики оголосили відкриту війну повсталому селянству.

Після капітуляції білогвардійських військ барона Врангеля у Криму більшовики кинули 2/3 регулярних частин Червоної армії (ЧА) Південно-Західного фронту, які брали участь у кримській кампанії, на боротьбу проти селянського повстанського руху. Окрім цього, залучались спеціальні частини, чисельність яких всередині 1920 р. на території України досягла 50 тис. бійців, посилених кіннотою, кулеметами, артилерією і навіть літаками. Загалом у боротьбі з повстанцями у 1920–1921 рр. взяло участь 1 млн 200 тис. осіб, що становило 1/5 загальної чисельності ЧА. 

овстанці відповіли жорстокими розправами над чекістами, червоноармійцями, міліціонерами, радянськими службовцями. Лише за першу половину 1921 р. у боротьбі з селянством загинуло близько 1,5 тис. осіб з радянського боку. Також виникали повстання серед мобілізованих, більшість з яких становили селяни.

Не будучи в змозі перемогти у масштабній війні проти селянства, більшовики були змушені перейти до нової економічної політики (НЕПу). Проголошена у 1921 р. на X з’їзді РКП(б) нова економічна політика передбачала заміну продрозкладки продподатком і дозвіл на дрібну вільну торгівлю. НЕП був тактичним кроком більшовиків, спрямованим на тимчасовий пошук компромісу із селянством, яке виявляло відверту непокору більшовикам. Лише із впровадженням НЕПу настрої селян щодо більшовицької держави почали змінюватись. Оскільки більшість селян боролася не проти радянської влади, а проти її заходів, які не відповідали їх корінним інтересам, відмова від політики воєнного комунізму знімала основне на той час протиріччя у взаєминах між більшістю селянства та радянською владою.

До спаду збройного селянського руху деякою мірою спричинилася амністія, проголошена V Всеукраїнським з’їздом рад у березні 1921 року. Схильність основної маси селян до мирного життя, землі і господарства привела до того, що значна частина повстанців повірила в амністію, склала зброю і з’явилась з повинною. Загалом амністією в Україні скористались 10 тис. повстанців.

Остаточний спад повстанського руху відбувся у 2-й пол. 1921 року. Особливо помітним він був на Лівобережній Україні, де чисельність повстанських загонів після розгрому Нестора Махна різко зменшилась. На Правобережжі цей спад був значно меншим. Значною мірою така тенденція була зумовлена близькістю кордонів. У дестабілізації ситуації в Україні були зацікавлені сусідні Польща та Румунія. Вони підтримували повстанські загони, дозволяючи їм відходити на свою територію у випадку поразок, а також використовували її для підготовки нових рейдів. Найбільш значними стали рейди, проведені за допомогою урядів цих країн загонами генерал-хорунжого армії УНР Ю. Тютюнника, полковника М. Палія та генерала Гулого-Гуленка. У жовтні-листопаді 1921 р. вони здійснили Другий зимовий похід армії УНР на Правобережну Україну, внаслідок чого ВУЦВК був змушений оголосити воєнний стан і загрозу «бандитизму» у Волинській, Подільській, Київській та Одеській губерніях. Однак це був останній спалах масового повстанського руху. Селяни не підтримали рейдів, а радянський уряд мав змогу швидко мобілізувати військові сили для знищення цих загонів. Всередині листопада 1921 р. у районі м. Базар на Житомирщині основні сили групи генерала Ю. Тютюнника були оточені, 359 осіб потрапило в полон і було розстріляно.

Загалом в Україні в 1921 р. було ліквідовано 52 повстанські загони та об’єднання, в тому числі такі великі як «армія» Махна, загони Чорного, Богатиренка, Брюховецького, Колесникова та Інгі. Всього за 10 місяців 1921 р. різними способами було виведено з боротьби 444 отамани. Під час бойових дій Червона армія захопила 30 гармат, 333 кулемети, 2667 гвинтівок та значну кількість іншого військового майна. До кінця 1921 р. як організована збройна сила повстанці втратили опору на селі. Незважаючи на це, у вересні 1921 р. в УСРР було 64 загони, в яких було 3 тис. 277 осіб.

Однак «бандитизм» залишався ще вагомим фактором суспільного життя республіки. Наприкінці 1921 – на поч. 1922 р. з’явився новий його різновид, так званий «голодний». Його прояви були зафіксовані у Донецькій, Запорізькій, Катеринославській, Кременчуцькій, Харківській, Чернігівській губерніях та частині Полтавської, Миколаївської та Одеської губерній. Хоча «голодний» бандитизм характеризувала повна відсутність політичного забарвлення, його можна зарахувати до розряду «оборонного»: селяни добували собі їжу та боролись із продподатком, який збирався з голодуючих селян. На ґрунті голоду в січні 1922 р. відбулось велике повстання селян у голодуючому Кобелянському повіті на Полтавщині. Під час його придушення було розстріляно близько 100 осіб.

В умовах голоду 1921–1923 рр. політична активність селянства знизилася майже до нуля. Голод виявився фактором, який ефективніше за каральні експедиції втихомирював повстанців. Збагнувши це, радянський уряд «допоміг» природним катаклізмам справитися з «куркульським бандитизмом», конфісковуючи злиденні продовольчі запаси у голодуючих.

Наприкінці 1923 р. повстанство як форма боротьби селян з радянською владою було остаточно розгромлено. У вересні 1923 р. на території України була зафіксована діяльність 56 загонів, з яких самі вважали себе політичними тільки 13. У січні 1924 р. їх залишилось 13 і 3. Незважаючи на воєнний розгром повстанського руху, більшовики були змушені прийняти селянські умови примирення: замінити продрозкладку продподатком і легалізувати товарно-грошові відносини. 

Дру́гий зимо́вий похі́д

Листопадовий рейд Армії Української Народної Республіки — жовтень-листопад 1921 року. Загальне командування Повстанською Армією здійснював Юрій Тютюнник, начальником штабу був полковник Юрій Отмарштейн.

Завдання

В жовтні 1921 командуванням Армії УНР та Повстанчою Командою було розроблено план, який передбачав надання воєнної допомоги партизанському рухові в Україні. Активні дії повстанських загонів повинні були перешкодити вивезенню продовольства з України в Росію і тим самим врятувати населення від голоду (якраз на зиму 1921–1922 рр. прийшовся перший голодомор, спровокований більшовицькою політикою «воєнного комунізму»: фактичного пограбування села т. зв. «продрозкладкою»). Стратегічним завданням операції було підняття всенародного повстання і повалення більшовицького режиму в Україні. Ця акція ввійшла в історію під назвою Другий зимовий похід Армії УНР або Листопадовий рейд.

Передумови походу

У жовтні 1920 року поляки порушили умови польсько-української військової конвенції від 24 квітня 1920 року і пішли на замирення з більшовиками. Українська Армія ще більше місяця продовжувала війну з Радянською Росією, але під тиском ворога 21 листопада 1920 року була змушена відступити на терени окуповані Польщею, і там скласти зброю. 18 березня 1921 року між Польщею з одного боку та РСФСР і УРСР з іншого боку було укладено Ризький договір. Наприкінці 1920 — на початку 1921 рр. територію України окуповувала Червона армія Радянської Росії чисельністю до 1 млн 200 тис. чоловік. Тут дислокувалося 35 дивізій, 10 бригад, технічні та спеціальні частини, які були зведені у п'ять армій (4-у, 6-у, 12-у, 14-у, 1-у кінну).

У січні 1921 року при Головній Команді військ УНР засновано Партизансько-Повстанський Штаб, завданням якого було підготувати загальне повстання в Україні проти окупаційного московсько-більшовицького режиму.^[4] Справу підготовки до походу в Україну Симон Петлюра доручив відомому військовому діячеві генерал-хорунжому Юрку Тютюннику. Підготовка рейду в Україну здійснювалась в координації з ІІ Відділом Генерального штабу Польського Війська. Зокрема на нарадах з поляками інтереси С. Петлюри представляв полковник Олександр Данильчук. Поляки, зокрема: а) погодилися на організацію Головного Повстанського штабу у Львові; б) зобов'язалися постачати необхідні засоби для штабу та його станиць, через які переходитимуть посланці в Україну; в) дозволяли використовувати інтернованих старшин та козаків як посланців в Україну; г) обіцяли видавати документи на безкоштовний переїзд залізницею для службовців Штабу.^[5] Одночасно поляки погодились випустити 2000 інтернованих старшин і козаків, які на добровільній основі погодяться повернутися в Україну для продовження боротьби з більшовиками.

7 жовтня 1921 року більшовики домоглися від поляків видалення з території Польщі представників «Російського Евакуаційного Комітету» на чолі з Б. Савінковим. Відтак було перекреслено російсько-білоруський рейд, який мав стягнути на себе увагу частин Червоної Армії, розташованих у Білорусі, і тим самим забезпечити з півночі український рейд.

Організація Повстанчого Штабу

Начальник Штабу — полковник Юрій Отмарштейн. Завдання: опрацювати план походу в Україну.

Командувач Повстанчею Армією — Юрко Тютюнник. Завдання: керівництво повстанням.

Адьютант Начальника Штабу — Дмитро Герчанівський (псевдо — Дмитро Стрілець).

Начальник розвідчого відділу — полковник Митрофан Очеретько

Помічник Начальника розвідчого відділу — сотник Петро Ващенко.

Начальник Військового управління — полковник Осип Добротворський.

У квітні 1921 року Партизансько-Повстанчий штаб на чолі з генералом Тютюнником виїхав з Тарнова до Львова з дорученням — розробити там план організації повстанської армії. Штаб розміщувався у Підзамчі, в будинку Другого відділу Команди Корпусної округи (у скороченні DOK/II-Lwow). У народі будинок називався «на Кісєльках». Була це Львівська Експозитура ІІ Відділу Генерального штабу Польського Війська (тобто розвідка). Шеф Львівської Експозитура ІІ Відділу ГШ ПВ просив свого зверхника, шефа ІІ Відділу Генерального штабу ПВ у Варшаві, підполковника Ігнація Матушевського, щоб українському Повстанчому штабові дати якнайбільшу допомогу, бойовий виряд, обмундирування та харчі.^[6]

У другій половині жовтня 1921 року з таборів інтернованих осіб у Каліші, Вадовицях та з Александрова-Куявського перевезено у Волинські ліси понад 1200 вояків. Їх розміщено у лісах на північ від міста Рівного. Незабаром приїхала бриґада добровольців з колишньої 6-ї дивізії Армії УНР під командою Р. Сушка, а вслід за тим і численний штаб генерала Юрка Тютюнника. Почалася організація Повстанчої Армії, зокрема її головної частини — Волинської групи.

Нарада у Мицьках

27 жовтня 1921 року у селі Мицьках відбулася нарада командного складу, на якій обговорено план походу в Україну. Як виявилося на цій нараді, більшість була переконана, що цей похід буде кінцем комуни в Україні та що ніхто вже не буде повертатися до Польщі до таборів інтернованих. Однак були й скептики. Зокрема підполковник Микола Шраменко висловив думку, що кілька добрих боїв з ворогом і великі переходи в холоді зроблять Повстанчу Армію небоєздатною, і тим самим уся акція засуджена на невдачу.^[7]

Незважаючи на всі побоювання Тютюнник видав наказ першій, другій, третій, четвертій і п'ятій Повстаничм групам в Україні проголосити загальне повстання, згідно з інструкцією, виданою 15 серпня 1921 року. Друга Повстанча група під командуванням отамана Орлика мала знищити залізничні лінії на північному Правобережжі, які пов'язували північ з півднем, щоб перетяти шляхи комунікації Червоної Армії з Києвом і не допустити відступу на північ.

Третій Повстанчій групі під командуванням отамана Левченка, яка діяла на північному Лівобережжі, наказано було знищити шляхи комунікації в її районі, підірвати залізничний міст у Кременчуці, захопити Полтаву та зробити рейд на Харків, щоб знищити радянський окупаційний центр України.

П'ята Повстанча група, під командою отамана Брови, діяла на півдні України й мала перерізати шляхи комунікації між Україною і Доном, захопити місто Катеринослав та висадити в повітря мости на Дніпрі. Кожний наказ закінчувався фразою: «Всіх членів чека і комуністів розстрілювати».^[8]

29 жовтня 1921 року Повстанчий штаб на чолі з ген. Юрком Тютюнником, у складі: полковник Ю. Отмарштайн, полковник Осип Добротворський, полковник Кузьменко, поручник Рибальчук і особистий ад'ютант командарма Тобілевич-Садовський — заладувався на станції Підзамче у Львові перед 4 годиною пополудні. Крім різного канцелярійського матеріалу, наказів, звідомлень, відозв до населення України тощо, було ще й дві скрині грошей на суму 100 000 000 карбованців.

Українська Повстанча Армія поділялася на три армійських групи: 1-ша, найбільш чисельна, — головна Волинська група, якою мав командувати сам генерал Юрко Тютюнник; 2-га, Подільська, утворювала відділ окремого призначення — нею командував підполковник Михайло Палій-Сидорянський, випробуваний старшина, який у 1920 році командував полком у 4-1 Київській Стрілецькій дивізії; 3-тя група, чисельно найменша, формувалася на терені Бесарабії, під румунською окупацією, й тому називалася вона Бесарабською. Назви цих груп виводилися з назв теренів, на яких вони формувалися і з яких вони проривалися на територію Української РСР.

Що не знали похідники

1-2 листопада проведена нарада комдивів УНР в Тернополі, прийнято рішення — на даний час радянську владу в Україні перемогти неможливо, тому наступи й повстання з цією метою не проводити, обійтися лише маленькими виступами, щоб таким чином викликати повстання. Тоді до весни анархія в Україні посилиться, Росія буде заклопотана Поволжям, і тільки тоді піднімати повстання.

Перебіг Походу

Усі три групи перейшли радянський кордон у різних місцях. Перші відомості про перехід кордону українськими військами командування правобережного угруповання Червоної армії отримало з Києва опівдні 28 жовтня. Водночас з-поміж населення розійшлися чутки про багаточисельність українських сил і про початок масового антибільшовицького повстання.

Басарабська група

Командир — Гулий-Гуленко. З усіх трьох груп — найменша та найслабша. Сформована на території Румунії. На Правобережну Україну пробивалась першою. Головне завдання групи — демонструвати на півдні України «основний наступ», відвернути на себе увагу більшовиків, тим самим полегшати операцію прориву головній Волинській групі. За ціль Басарабська група мала захоплення міста Тирасполя і прямування на Одесу, щоб здобути доступ до моря. Поставленої цілі не було досягнуто.

Найбільший відділ Басарабської групи налічував 150 чоловік і був під командою сотника Пшенника, який перебував при румунському штабі в Бендерах. Вояки, котрі складали цю групу розміщувались в околицях міста Бендери.

19 листопада 1921 року Басарабська група вирушила у похід трьома відділами. Перший відділ прорвався на лівий берег Дністра за вісім кілометрів на захід від Тирасполя та зайняв села Паркани, Тернівку, Бичок і Красногірку.^[9] Тут відділ поповнився повстанцями, зліквідував захоплених комуністів і 13 червоноармійців й вирушив на Тираспіль. Близько 9 години ранку повстанці навіть захопили західне передмістя Тирасполя, але здобути міста їм не вдалося. На зустрічі групі вийшов ІІ батальйон 451-го полку Московської дивізії та частини полку особливого призначення під командою Миронова. Повстанці відступили перед чисельнішим ворогом.

Другий відділ, менш чисельний, під командою отамана Батурина перейшов Дністер біля містечка Гура-Бікулуй, на північ від Бендер, зайняв село Плоску й вирушив у північно-східному напрямку на місто Тираспіль. На зустріч йому вийшов Тираспільський гарнізон Червоної Армії, і після короткого бою відділ мусив відступити, втративши багато вбитими і пораненими. Частина повстанців потрапили у більшовицький полон, у тому числі двоє старшин, були втрачені летючки-прокламації та державні жовто-блакитні прапори.

Третій відділ кількістю близько 50 чоловік, під командою самого-таки Гулого-Гуленка намагався перейти з Басарабії на територію України в районі міста Дубосари вранці 18 листопада 1921 року.^[10] Про долю цієї групи немає інформації. 19 листопада радянські прикордонники звітували про відбиття збройного нападу біля Паркан Тираспольського повіту.

В ході операції відділ Басарабської групи під командою сотника Пшенника втратив, за радянськими джерелами, 79 вояків, які здебільшого потрапили в полон. Інші пішли вплав через Дністер і декому вдалося дістатися румунського берега.

До виступу на Україну готувався ще один відділ з 200 бійців під керівництвом капітана Фролова, який дислокувався у районі Акермана; однак він так і не перейшов румунсько-радянського кордону.

Подільська група

Подільську повстанську групу сформовано з інтернованих козаків та старшин 4-ї Київської дивізії (Калішський табір) та 5-ї Херсонської дивізії (Стржалково) і 260 українських вояків з табору в Олександрові-Куявському. Створення відбувалося поблизу містечка Копичинці. Її командиром став підполковник М. Палій-Сидорянський, помічником командира призначено С. Чорного, начальником штабу В. Оксюка, начальником оперативного відділу Пустовойта, командиром куреня Пащенка, кулеметну сотню очолив Дищенко, кінну чоту П. Сумароків. Незважаючи на по­передні домовленості, на всю групу польська сторона видала лише 200 рушниць, 11 тис. набоїв, 3 кулемети «Максим», 100 австрійських ручних гранат. Перед Подільською групою стояло завдання пройти між червоноармійськими підрозділами у районі Бар — Хмільник — Вінниця — Житомир та відвести увагу від головних повстанських сил. Згодом планувалося з'єднання Подільської і Волинської груп у районі Малин — Чоповичі — Радомишль. Початок рейду Подільської групи пришвидшив приїзд до Копичинецького КПП офіцера польського Генштабу поручника Ковалевського з наказом-вимогою залишити територію Польщі; у випадку невиконання їх мали заарештувати і відправити до таборів інтернованих.

Вирушила в похід 25 жовтня 1921 з м. Гусятина на Тернопільщині. Першим польсько-радянський кордон перейшов о 23-й годині розвідувальний відділ П. Сумароківа; головна частина Подільської групи перейшла кордон поблизу села Бондарівка близько 2-ї години ночі 26 жовтня; полонено 6 прикордонників, за кілька годин повстанці обеззброїли ще 40 червоноармійців. Під селом Гусятин в ніч з 27 на 28 жовтня 4-ий кінний корпус 4-ої київської петлюрівської дивізії під командуванням полковника М. Палія-Сидорянського в кількості 600 вояків, подолавши опір радянських прикордонників, перетнув українсько-польський кордон. Українське населення не отримало достатньо інформації про поча­ток походу, тому не змогло надати суттєвої допомо­ги. Так, один з найбільших на Поділлі повстанських отаманів Гальчевський-Орел, який мав запаси зброї, коней та повстанців, не знав про маршрут руху групи, тому не приєднався до неї; він здійснював диверсійні акти проти червоноармійських частин, які переслідували групу Палія-Сидорянського. В перших боях група розбила кілька червоноармійських загонів і сама стала кінною групою. 28 жовтня 4-й кінний корпус зайняв станцію Ярмолинці, захопив містечка Купіль і Городок. У селі Згарках Подільська група напала на більшовицький штаб і вій­ськову частину Котовського. Де­які червоноармійці (у спогадах учасники походу пишуть, що й сам Г. Котовський), врятувалися втечею. Поблизу села Авратин 1 листопада поранено командира групи Палія-Сидорянського. Під охороною кіннотників його відправили до радянсько-польського кордону; керівництво гру­пою перейшло до С. Чорного. 2-4 листопада на північних околицях містечка Хмільник відбувалися бої 4-го кінного корпусу 4-ої київської петлюрівської дивізії, українські сили відступили на північ. 6 листопада Подільська група перемістилася у ви­значений наказом Тютюнника район, для з'єднання з головними повстанськими силами. Група пройшла маршем через Потіївку, Нянівку та ру­шила в напрямку Радомишля. Проводилася розвідка для встановлення місцезна­ходження Волинської повстанської групи.

Однак ли­ше 9 листопада, під час переходу через села Великі Кліщі та Рудня-Базарська, вояки дізналися, що Волинська група зазнала поразки у бою під Коростенем і відійшла у напрямку села Чоповичі. Командування Подільської групи вирішило наздогнати головні повстанські сили і наказало рухатися в напрямку містечка Базар; по дорозі розсіяно більшовицький каральний відділ до 50 бійців. В часі походу до групи приєдналися потріпані і виснажені загони отаманів Антончика, Струка та Орлика. 18 листопада біля села Блитчі вояки довідались про поразку Волинської групи.

Загалом, з важкими боями загін пройшов все Поділля і вийшов у район Бородянки (60 км від Києва). Тут, втративши надію з'єднатись з Волинською групою, що було передбачено оперативним планом, подільський загін був змушений повернути на захід. 29 листопада 1921 Подільська група перейшла польський кордон між містечками Острог — Милятин 6 грудня 1921 року. Після переходу кордону вояки змушені були здати зброю польській владі.

Волинська група

4 листопада 1921 в рейд вийшла Волинська група з району Олевська — під головуванням полковника Вержбовця, подолавши опір радянських прикордонників, перетнула польсько-український кордон і пройшла в Коростенський район. 7 листопада здобула Коростень (6 стрілецька дивізія полковника Вержбовця), однак радянська історіографія це заперечувала. Проте під натиском переважаючих сил противника українські частини змушені були відступити на Захід. Після бою відбулося об'єднання решток 4-го кінного корпусу 4-ї київської дивізії під командуванням полковника Палія-Сидорянського та 6-ї стрілецької дивізії полковника Вержбовця. 10 листопада об'єднаний загін захопив станцію Чоповичі, але після прибуття червоної стрілецької дивізії та бронепоїзда був вибитий. В районі селища Базар (тепер Житомирська обл.) група була оточена більшовицькою кавалерією Г. Котовського.

17 листопада 1921 в бою під селом Малі Міньки повстанці були розбиті. Частина учасників групи потрапила у полон, і після рішучої відмови перейти на службу до Червоної армії 359 бійців Повстанської Армії 21 листопада 1921 було розстріляно під Базаром. Тільки невеликий загін зі 150 бійців Волинської групи зумів прорвати оточення і перейти польський кордон. Прикордонники звітували, що відбулося прикордонне звіткнення біля с. Тернівка із «контрреволюційними силами».

Наслідки

Другий Зимовий похід частин Армії УНР став останньою спробою українських національно-державних сил відкритим військовим шляхом здобути незалежність України в ході національно-визвольних змагань 1917-21.

71. Голод 1921 – 1923 років на Україні

Передумови та причини голоду. Голод 1921-1923 pp. пов'язаний з такими факторами:

- деградацією продуктивних сил унаслідок постійних, триваючих протягом семи років бойових дій на території України;

- згубною для народного господарства політикою правлячої партії;

- підлеглим становищем українського керівництва московському центру;

- прагненням радянської влади позбавити повстанський рух в Україні підтримки селянства.

Причинами, що викликали голод 1921-1923 pp., вважають:

- посуху і неврожай 1921 p., що охопили найважливіші регіони Росії й південні та степові райони України;

- скорочення посівних площ, занепад сільськогосподарського виробництва внаслідок більшовицьких соціально-економічних експериментів;

- надмірні реквізиції продовольства.

Посуха охопила основні регіони постачання хліба - Поволжя, Північний Кавказ, та південні губернії України. На півдні України зима 1921 р. видалася малосніжною, а весна майже - майже без дощів. Ставало очевидним, що врожай в республіці буде значно нижчим очікуваного. Але центральний уряд ігнорував труднощі, що склалися в сільському господарстві України. У районах УСРР, які охопила посуха, до революції збирали 400 млн пудів хліба щорічно, а в 1921 р. лише 39 млн пудів.

У 1921 р. Україні фактично було збережено продрозкладку, хоча офіційно було проголошено про запровадження продподатку. Центральне керівництво вимагало збільшити вивіз хліба з уражених посухою південних губерній УСРР. Радянське керівництво України звернулося до керівництва губкомів КП(б)У і губвиконкомів із вимогою за будь-яку ціну вивозити хліб. Селяни зрозуміли, що врожаю не буде і, щоб вижити, треба берегти продовольчі запаси. Вони почали відкрито чинити опір заготівельникам. Тоді політбюро ЦК КП(б)У в травні 1921 р. вирішило залучити до вилучення хліба регулярну армію. Головним завданням було поставлене вивезення хліба до Росії.

За офіційними даними у травні 1922 р. в Україні голодувало понад 3,7 млн чоловік. Голод торкнувся території сучасних Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Одеської, Миколаївської областей, а також півдня Харківської області. Епіцентром нещастя стала Запорізька земля, де голодувало майже 100% населення.

Величезна кількість хліба з України вивозилася в голодуюче Поволжя і промислові центри Росії, насамперед Москву і Петроград, а з 1922 р. - і за кордон. До нового врожаю не дожили сотні тисяч селян. Голод усугубився епідемією холери, яка взимку 1921-1922 pp. поширилася з Поволжя на Україну.

2. Політика більшовиків, спрямована на недопущення ослаблення правлячого режиму. Незважаючи на горе і страждання мільйонів людей, зусилля більшовиків були спрямовані, у першу чергу, не на подолання голоду, а на недопущення ослаблення правлячого режиму.

Проявами цього було наступне:

- замовчування факту голоду в Україні при розголошенні відомостей про голод у Росії; навіть під час голоду з України вивозилося продовольство і хліб під виглядом допомоги голодуючим Поволжя; тільки з другої половини 1922 р. влада визнала наявність голоду в Україні й дозволила міжнародним організаціям надати Україні допомогу;

- проведення хлібозаготівель у районах, охоплених голодом;

- ізоляція районів, охоплених голодом, від іншої частини України; військові підрозділи перекривали всі шляхи сполучення між північними і південними губерніями, конфіскували продовольство в тих, хто прагнув провезти його на південь;

- використання голоду для посилення репресій проти духовенства, конфіскації цінностей із храмів і культових споруд.

3. Наслідки голоду 1921-1923 pp. Серед наслідків голоду 1921-1923 pp. можна виділити такі:

- людські втрати: тільки в 1921 р. в Україні вмерли від голоду сотні тисяч селян;

- придушення повстанського руху на півдні України. В умовах голоду повстанський рух позбавився підтримки селянства і пішов на спад; для більшовицького режиму голод став фактором, який втихомирював селян ефективніше, ніж каральні експедиції більшовицьких військ;

- за рахунок українського селянства більшовики вирішили проблему постачань продовольства в промислові центри і змогли втримати владу в умовах кризи.

Таким чином, у 1921-1923 pp. в Україні вперше був використаний терор голодом як форма здійснення державної політики.

72. Реалізація нової економічної політики на Україні.

Нова економічна політика (НЕП) - система заходів, запроваджених більшовиками у 20-ті pp. з метою відродження економіки Росії; НЕП включав елементи ринкової економіки і був тимчасовим відступом від «старої економічної політики» - воєнного комунізму.

На початку 1921 р. на території Східної України бойові дії, що тривали з 1914 р. майже безперервно протягом 7 років, припинилися. Східна Україна під назвою УСРР була зруйнована воєнними діями та політикою «воєнного комунізму» - загалом промислове виробництво становило 10% довоєнного рівня; воєнні дії, масові розстріли, епідемії забрали більше 1,5 млн людських життів, сотні тисяч виїхали на еміграцію. Через нестатки та розруху люди залишали голодні міста, де не було роботи та можливості прохарчуватися, і переселялися до не менш збіднілої сільської місцевості. Виробництво товарів практично припинилося, всі воюючі сторони викачували з України величезну кількість матеріальних цінностей та ресурсів.

1921 р. партія більшовиків відмовилася від основних принципів «воєнного комунізму» і перейшла до нової економічної політики (НЕП).

На початку 1921 р. на території Східної України бойові дії, що тривали з 1914 р. майже безперервно протягом 7 років, припинилися. Східна Україна під назвою УСРР була зруйнована воєнними діями та політикою «воєнного комунізму» - загалом промислове виробництво становило 10% довоєнного рівня; воєнні дії, масові розстріли, епідемії забрали більше 1,5 млн людських життів, сотні тисяч виїхали на еміграцію. Через нестатки та розруху люди залишали голодні міста, де не було роботи та можливості прохарчуватися, і переселялися до не менш збіднілої сільської місцевості. Виробництво товарів практично припинилося, всі воюючі сторони викачували з України величезну кількість матеріальних цінностей та ресурсів.

1. Особливості нової економічної політики в Україні

Започаткована в роки війни політика «воєнного комунізму» з її продрозкладкою з кожним днем все поглиблювала прірву, що розділяла владу й основну масу населення — селянство. Незважаючи на це, слушні пропозиції Ю. Ларіна, Л. Троцького про необхідність заміни продрозкладки продподатком, які вносилися ще з січня 1920 р., неодноразово відхилялися прибічниками воєнно-комуністичних методів управління.

Відомий більшовик-прагматик Л. Красін на одному з пленумів ЦК напередодні X з'їзду РКП(б) звертався до присутніх: «Джерелом усіх бід і неприємностей, які ми переживаємо в Даний час, є те, що комуністична партія на 10 відсотків складається з переконаних ідеалістів, готових вмерти за ідею, але не здатних жити за нею, і на 90 відсотків із безсоромних пристосуванців, що вступили в неї, щоб отримати посаду. Марно і безнадійно намагатися переконати 10 відсотків фанатиків у необхідності цієї нової економічної політики, тому я звертаюсь до останніх 90 відсотків і чесно попереджаю: якщо ви не хочете, щоб маси... вчинили з вами таке ж, як з царською челяддю, відкиньте необґрунтовані мріяння і поверніться обличчям до економічних законів».

Залпи повсталого Кронштадту, що були відлунням антоновщини, махновщини, широкого селянського руху, свідчили навесні 1921 р. про суспільно-політичну кризу. Лише реальна загроза втрати влади змусила більшовицьке керівництво усвідомити необхідність повороту в політиці.

У березні 1921 р. X з'їзд РКП(б) прийняв рішення про заміну продрозкладки продподатком (незабаром РНК УСРР видав декрет про норми і розмір податку — загальна сума податку становила 126 млн пудів зерна замість 180 млн пудів згідно з продрозкладкою), що поклало початок переходу до нової економічної політики.

Поява непу як нової моделі господарювання була зумовлена низкою об'єктивних причин:

1) закінчення бойових дій, перехід до мирного будівництва, початок відбудови господарства вимагали зміни акцентів у економіці;

2) кризовий стан економіки, що мав тенденцію до посилення негативних явищ, стимулював відхід від воєн-но-комуністичної доктрини;

3) невдоволення селянства продрозкладкою, що періодично виливалось у збройні виступи проти існуючої влади, зумовлювало зміну співвідношення класових сил у суспільстві і диктувало необхідність нового^підходу до відносин міста і села. Зауважимо, що питання продрозкладки — це не тільки соціально-економічна проблема, а й проблема військова, адже 77% особового складу Червоної армії цього періоду становили селяни;

4) спад світового революційного руху вичерпав надії на швидке здійснення світової революції і матеріально-технічну допомогу західного пролетаріату, що змусило більшовицький режим дотримуватися гнучкішої лінії в ставленні до селянства[4, c. 261-263].

Суть непу вбачалась у зміцненні союзу робітників і селян, оскільки внаслідок такої консолідації можна було вирішити проблеми економічної відсталості країни. Спочатку неп розглядався більшовицькими теоретиками як тактичний хід, тимчасовий відступ, і лише згодом — як один із можливих шляхів до соціалізму. Неп — це комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав заміну продрозкладки продподатком; використання товарно-грошових відносин, формування ринку; кооперування трудящих; запровадження госпрозрахунку, посилення особистої зацікавленості у результатах праці; тимчасовий допуск капіталістичних елементів у економіку.

Протягом 1921 —1922 pp. формується непівська модель організації суспільства, яка фактично реалізовувалася на практиці. Ця модель базувалася на концепції шляху до соціалізму через державний капіталізм. її складовими були в політико-ідеологічній сфері — жорсткий однопартійний режим; в економіці — адміністративно-ринкова система господарювання. Принциповими чинниками економічного розвитку країни ставали: державна монополія (мінімальний зв'язок із світовою економікою) у зовнішній торгівлі; державна власність на крупну та значну частину середньої промисловості, торгівлі, транспорту; госпрозрахунок у промисловості, діючий в обмеженому вигляді лише на рівні трестів (об'єднань підприємств), що перебували у власності держави; нееквівалентний обмін з селом на основі продподатку; гальмування розвитку крупного індивідуального господарства на селі.

Головною особливістю запровадження НЕПу в Україні було те, що ці реформи пройшли на рік пізніше, ніж у Росії - з 1922 року через голод 1921-1922 pp.

Нова економічна політика, на відміну від старої - воєнного комунізму, - включала в себе елементи ринку. Це був єдиний шлях відродити зруйновану економіку.

Суть НЕПу складали:

• заміна на селі продрозверстки продподатком. Селяни продавали державі за низькими цінами частину продукції, а решту мали право продати на ринку;

• денаціоналізація (приватизація) середніх і дрібних підприємств;

впровадження госпрозрахунку; «командні висоти» в економіці - важка промисловість, банки, транспорт, зовнішні торгівля – залишалися в руках держави; визнавалися такі форми власності, як приватна, орендна, кооперативна;

• введення у промисловості продажу надпланової продукції за ринковими цінами;

• відновлення під контролем держави товарно-грошових відносин;

• введення стійкої грошової одиниці - червінця замість знецінених радянських грошових знаків.

Головним наслідком НЕПу було швидке відродження економіки. На 1926 р. було вироблено 68 % довоєнного видобутку вугілля, а в 1928 р. у вугільна промисловості України було перевершено довоєнний рівень виробництва. В цілому в 1925-1926 pp. обсяг промислового виробництва в Україні досяг 90 % довоєнного рівня. Україна давала 23,8 % загальносоюзного виробництва.

НЕП на практиці засвідчив свою життєздатність. Конкуренція між державним сектором (займав 86,4 % потужностей), кооперативним (7 %) та приватним (5,7 %) забезпечила високу ефективність виробництва. Дрібна промисловість майже вся була приватною[7, c. 196-198].

2. Народне господарство України в умовах НЕПу

Реалізація НЕПу в Україні відбувалася надзвичайно суперечливо. Реальні наслідки заміни продрозкладки продподатком стали відчутними згодом, оскільки продподаток мав стягуватися з урожаю 1921 р., до того ж на практиці цей процес здійснювався методами продрозкладки. Проте відмова влади від практики реквізицій під час хлібозаготівель і свобода торгівлі пробуджували зацікавленість селянина в ефективнішому веденні власного господарства.

З переходом до НЕПу почала відроджуватися кооперація, в якій більшовики вбачали оптимальну форму залучення селянства до соціалістичного будівництва, важливий елемент змички міста та села. Протягом короткого часу сільськогосподарська кооперація республіки зосередила у своїх руках значну частину товарної продукції: до 37% планової заготівлі зерна і майже 50% технічних культур. До кінця відбудовчого періоду в Україні усіма видами кооперації було охоплено більшу частину сільського населення республіки.

НЕП зумовив суттєві зміни і в промисловості. Контролюючи важку промисловість, держава передала в оренду організаціям (кооперативам, артілям та ін.), а також приватним особам дрібні підприємства. В Україні 1921 р. в оренду було здано 5200 таких підприємств, тобто майже половину наявного фонду. Розпочатий процес роздержавлення та запровадження госпрозрахунку вимагав гнучкішої форми управління. Тому замість надцентралізованих бюрократичних управлінь (главків), що гальмували неп, було запроваджено трести, які й стали основними ланками управління державною промисловістю. Перші трести в Україні було організовано восени 1921 р. Невдовзі один за одним виникають «Тютюнтрест», «Маслотрест», «Цукротрест», «Південьсталь». Всього в республіці було створено 21 республіканський і 54 губернські трести, які мали широку господарську самостійність. Поставлена в умови непу, державна промисловість активно переходила на ринкові відносини. Проте здійснений різкий поворот так і лишився незавершеним: госпрозрахунок фактично не поширювався на підприємства, що входили до складу трестів. Тому ні промислові підприємства, ні їхні трудові колективи не одержали господарської самостійності.

У промисловості неп передбачав повернення дрібних та середніх підприємств їх власникам, проведення децентралізації управління промисловістю. Підприємства могли об'єднуватися в трести. Було відмінено обов'язкову трудову повинність, створювались умови для формування ринку робочої сили. У промисловості також дозволялося використання найманої праці та оренди. Під час проведення нової економічної політики залучався іноземний капітал шляхом створення концесій та спільних підприємств.

У галузі торгівлі створювалися умови для розвитку трьох її форм: приватної, державної та кооперативної, організовувались ярмарки. У 1922 —1924 pp. було введено в обіг нову грошову одиницю — червонець, який дорівнював 10 золотим карбованцям, став конвертованим і сприяв оздоровленню економіки в цілому. Було введено єдину систему податків, створювалися ощадні каси та Ощадний банк[3, c. 231-233].

Основними складовими непу були: відновлення торгівлі та товар но-грошових відносин; введення стійкої грошової оди ниці, надання їй конвертованості; дозвіл приватної торгівлі; денаціоналізація середніх та дрібних підприємств, повернення їх старим власникам; введення господарчого розрахунку на підприємствах (право продажу надпланової продукції); дозвіл іноземних концесій (передача на певних умовах і на певний термін права експлуатації окремих державних об'єктів); відновлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації та оренди; зменшення державного втручання в економіку; заміна продрозверстки продподатком. Неп мав забезпечити виживання більшовицького режиму в умовах міжнародної ізоляції і масових виступів населення Проте ленінська партія погоджувалася лише на тимчасовий компроміс із підприємництвом, не збиралася відмовлятися від мрії створити соціалістичну економіку. Саме тому уряд залишав за собою контроль за такими «командними висотами» в економіці, як важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля.

У сільському господарстві неп передбачав цілу систему заходів, серед яких найголовнішою була заміна 0 0дрозверстки продподатком. Розмір продподатку визначався напередодні посівної й був вдвічі меншим, НІ)ІС розмір продрозверстки, передбаченої на 1921 р. Селянам дозволялося продавати надлишок продукції а ринку, організовуватися в кооперативи, а також орендувати землю та використовувати найману працю.

Неоднозначні, суперечливі процеси були характерні для тогочасної торгівлі, де приватний капітал у перші роки непу контролював 75% роздрібного товарообігу республіки, її пожвавлення, що, безумовно, стимулювало розвиток економіки, водночас зумовлювало і посилення негативних чинників — спекуляції, контрабанди, шахрайства та ін. Період непу не відзначався гармонійним розвитком. Навпаки — дестабілізуючі процеси розхитували економіку майже кожен рік: фінансова криза 1922 p., криза збуту 1923 p., товарний голод 1924 p., зростання інфляції 1925 р.

Запровадження НЕПу мало помітні економічні наслідки. Тільки у 1928—1929 pp. в Україні вироблено електроенергії на 138% більше, ніж у 1913 p., кам'яного вугілля — на 119,3%, сталі — на 117%. Поступово виходило з кризи і сільське господарство республіки, яке за обсягом валової продукції вже 1927—1928 pp. дещо перевищило рівень виробництва 1913 р. Водночас сільське господарство помітно відставало від промисловості. Якщо 1927— 1928 pp. порівняно з попереднім роком обсяг промислової продукції виріс на 19,5%, то сільськогосподарської — лише на 6%[2, c. 362-363].

3. Ліквідація НЕПу та її наслідки

Однак, незважаючи на цілком реальні позитивні зрушення, неп наприкінці 20-х років було згорнуто.

Як і кожна перехідна модель, НЕП не міг остаточно стабілізувати економічний розвиток. До того ж реформаційні пошуки призводили й до появи кризових явищ (товарний голод, інфляція, фінансова криза та ін.). Та все ж завдяки «відбудовчому ефекту» (завантажувалося наявне обладнання, використовувалися староорні землі та ін.), відбувалося зростання економічних показників. Коли наприкінці 20-х років ці резерви було вичерпано, країна опинилася на порозі гострої кризи, в основі якої лежала нестача капіталів для реконструкції промисловості. Перед СРСР стояла альтернатива: або низькі темпи розвитку всього господарства на базі НЕПу і прогресуюче відставання від провідних капіталістичних країн, або ж відмова від ринку, повернення до адміністративних методів, концентрація наявних ресурсів і форсований ривок головної ланки господарства — важкої індустрії.

Крім економічних протиріч, поглиблення непу дедалі більше виявляло серйозні політичні та соціальні протиріччя. Зокрема, економічний плюралізм, що набирав сили, диктував необхідність появи плюралізму політичного, адже приватний сектор прагнув мати допуск до політичних та юридичних важелів, щоб надійно гарантувати захист власних економічних інтересів. Проте більшовицька партія ділитися владою не збиралася. Тому розвиток ринкових відносин, який сприяв відбудові економіки, суттєво дестабілізував ситуацію політичну. Серйозні протиріччя в період непу виникли в,соціальній сфері. Прогресуюче розшарування суспільства, поява безробіття, безпритульності спричинили зростання соціального напруження. Почали лунати голоси про «ганебний відступ» перед капіталізмом, «здачу позицій соціалізму», «капітуляцію перед буржуазією». Це були погляди значної частини суспільства, яка в роки громадянської війни проливала кров за радянську владу, а в результаті непівської диференціації спускалась на соціальне дно. Логічне питання «За що боролись?» починає в середині 20-х років звучати все гостріше... За таких обставин у 1929 р. більшовицьке керівництво і вирішило здійснити «великий перелом», відкинувши НЕП.

Отже, нова економічна політика була реакцією на об'єктивні обставини — кризовий стан економіки, невдоволення селян продрозкладкою, спад світового робітничого руху тощо. Запровадження НЕПу в Україні зумовило відродження приватної ініціативи, сприяло поліпшенню економічної ситуації. Ця політика була вимушеним тактичним кроком, здійсненим під тиском обставин, а не стратегічною лінією. Згортання наприкінці 20-х років НЕПу зумовлене внутрішніми економічними протиріччями цієї політики та суперечливими процесами, які вона зумовила в суспільстві: зниженням темпів розвитку, вичерпанням ресурсів, небажанням більшовицької партії ділитися владою і поширити дію економічного плюралізму на сферу політичну; швидкою диференціацією суспільства, зростанням соціальної напруги, а значить, і створенням соціальної бази для рішучої відмови від ринкових відносин.

Політика непу була неоднозначно сприйнята деякими діячами компартії України, які виступили проти заміни продрозверстки продподатком. Але, незважаючи на це, нові віяння поширилися й на українських землях. В умовах непу довоєнного рівня досягли галузі легкої, харчової промисловостей, виробництво предметів споживання.

Підсумки непу досить суперечливі та неоднозначні. Було відновлено господарство, зруйноване за роки війни. Зросло промислове та сільськогосподарське виробництво, пожвавилася торгівля і товарообмін, була знята соціальна напруга. Проте відставала більшість галузей важкої промисловості, які, так само, як транспорт, зв'язок, зовнішня торгівля, були під контролем Держави. У державній власності залишались усі великі підприємства. Ставала все очевиднішою невідповідність між ідеологією більшовиків і практикою[1, c. 281-283].

Висновки

20-ті pp. XX ст. - період мирного розвитку, відродження економіки в Україні, мистецького піднесення, пов'язаних із запровадженням НЕПу.

Відродження ринкових засад в економіці, деяке послаблення політичного терору призвели до швидкого економічного зростання, поширення української мови в усіх сферах суспільного життя.

Входження радянської України до складу новоутвореного СРСР призвело до втрати будь-яких решток самостійного управління; всіма процесами в республіці керував московський центр.

1921 р. партія більшовиків відмовилася від основних принципів «воєнного комунізму» і перейшла до нової економічної політики (НЕП).

Причинами її запровадження були:

• повна руйнація економіки внаслідок запровадження «воєнного комунізму»;

• велика хвиля антибільшовицьких повстань у країні; головними вимогами повсталих стало усунення більшовиків від влади.

15 березня 1921 р. X з'їзд правлячої РКП (б) прийняв постанову «Про заміну розверстки натуральним податком», що стала початком переходу до НЕПу. Раднарком УСРР на-її виконання видав декрет про норми та розмір податку, що мав стягуватися з урожаю 1921 р.

73. Піднесення кооперативного руху на Україні в 20 – х роках.

Закупівельно-збутові кооперативи здійснювали заготівлю і централізований збут продукції, виготовленої у селянських господарствах, постачали селянам споживчі товари за цінами, на 10-20 % нижчими від ринкових. З метою піднесення господарської культури села кооперативи організовували закупівлю сільськогосподарської техніки: плугів, сіялок, культиваторів та ін., будували елеватори з механічним устаткуванням. Щодо піднесення культури господарювання кооперативи тісно співпрацювали з товариством “Сільський господар”. Для організації фахової допомоги селянам при його підтримці до повітових і окружних союзів було введено штатних агрономів, які розгорнули пропаганду за раціональний обробіток землі, сівозміну та ефективне використання різних мінеральних добрив, проведення меліорації тощо. У результаті дотримання їхніх рекомендацій підвищувалася врожайність сільськогоспо¬дарських культур. У 1928 р. між керівниками “Сільського господаря”, РСУКу, “Масло¬союзу” і “Центросоюзу” було досягнуто домовленості, згідно з якою координацію діяль¬ності агрономів у повітах і піднесення агрономічної культури села взяв на себе “Сільський господар”, а фінансове забезпечення праці агрономів і налагодження збуту продукції здійснювали кооперативні організації. Могутньою силою в піднесенні добробуту та економічному поступі українського села стала молочарська кооперація. За реалізацію молока селяни отримували сталий прибуток, що складав 20-30 злотих щомісяця. Молочарні дбали про підвищення якості української продукції, модернізацію виробництва. Під впливом кооперації селяни почали приділяти більше уваги раціональному годуванню корів, дбати про купівлю високопродуктивних тварин. Важливим завданням української кооперації стало налагодження різних видів кооперативного промислу. У 1936 р. 106 кооперативних організацій мали виробничі відділи як побічні галузі діяльності, 26 кооперативів були самостійними промисловими підприємствами. Вагому роль у розвитку сільськогосподарського виробництва відігравала кредитна кооперація. Надання коротко- та довготермінових кредитів населенню (відсотки від позик становили не більше 10 %) дало змогу позбутися лихварства. “Центробанк” активно кредитував експортні операції сільської закупівельно-збутової кооперації, що значною мірою сприяло сільськогосподарському виробництву, інвестував усі типи українських кооперативів. У цілому українська кооперація у міжвоєнний період мала реальний позитивний вплив на всі сфери національного життя Західної України, сприяла внутрішньому згуртуванню українського селянства, підвищенню економічного рівня життя. Піднесення українського кооперативного руху в Західній Україні яскраво засвідчувало здатність українського селянства вміло поєднувати природну працелюбність із прагненням та готовністю запроваджувати економічні новації у свою господарську діяльність. У висновках узагальнено результати проведеного дослідження: 1. Основою ідеології українського кооперативного руху була орієнтація на перетво¬рення кооперативів в осередки українського національного руху, які повинні були забезпе¬чити економічні підвалини самостійного розвитку нації в умовах бездержавності і в такий спосіб підготувати українство до боротьби за національні ідеали й державну незалежність. 2. Для кооперативного руху Західної України у 20-30-х роках ХХ ст. була притаманна здатність до саморозвитку: кооперативна організація зростала чисельно внаслідок об’єктивних національних потреб, спираючись на людський потенціал і підтримку українського населення. 3. Практично всі українські політичні об’єднання прагнули до налагодження та поглиблення зв’язків з кооперативами, намагалися надавати українському кооператив¬ному рухові певну організаційну підтримку, що загалом позитивно позначалося на його розвитку. Водночас партії намагалися використати кооперативні організації як трибуну у боротьбі за маси, допоміжний засіб для досягнення власних політичних цілей. Це призводило до загостення політичного протистояння навколо кооперації і перешко¬джало конструктивній, творчій діяльності кооперативів. Найбільший вплив на кооперацію мали партії національно-демократичного спрямування. 4. Розвитку українського кооперативного руху активно сприяла Українська греко-католицька церква. Представники духовенства пропагували кооперативну ідею, ініціювали створення кооперативних організацій у своїх парохіях, керували ними. Спільно з “Просвітою”, “Рідною школою”, “Союзом українок”, “Сільським господарем” та іншими громадськими організаціями кооперація забезпечувала потреби українства у життєво важливих суспільних сферах. 5. Налагодження та поглиблення зв’язків із національними інституціями забезпечували результативність громадської діяльності українських кооперативних організацій. У свою чергу, українська кооперація була джерелом матеріальної підтримки для національних громадсько-політичних і культурно-просвітницьких організацій. 6. Чітко налагоджена система кооперативного просвітництва забезпечила підготовку патріотично налаштованих фахівців для кооперативної і господарської роботи, внаслідок чого змінилася структура українського суспільства – з’явилася чимала група кооперативних працівників різних рівнів, яка, наперекір польським властям, докладала максимум зусиль для розвитку українського національного життя. 7. Кооперація втягувала селян у товарно-грошові відносини, прилучала до новітніх технологій та передових європейських методів господарювання, що сприяло внутріш¬ньому згуртуванню українського селянства, а відтак ставало важливою передумовою піднесення його господарської культури і підвищення соціально-економічного рівня життя. 8. Теоретичне узагальнення досвіду розвитку кооперативного руху в Західній Україні дає можливість визначити кілька основних властивостей, характерних для української кооперації. По-перше, кооперація здатна вирішувати масштабні і багато¬планові економічні завдання. По-друге, кооперативні організації можуть сприяти вирішенню складних соціальних проблем суспільства, насамперед, підвищити зайнятість населення, підтримати найменш захищені його верстви. По-третє, кооперативні організації можуть сприяти формуванню в широкого загалу людей особистої відповідальності за результати праці, відновленню кращих принципів моральності. Все це може позитивно позначитися не лише на розвитку сучасної української економіки, а й на морально-психологічній атмосфері в суспільстві.

74. Позиція керівництва УСРР щодо входження республіки до складу СРСР.

«Договірна федерація» Після завершення громадянської війни Українська СРР, як і інші радянські республіки, що утворилися після розвалу Російської імперії, була юридично незалежною державою: вона не входила до складу жодної сусідньої держави, мала власну конституцію, органи державної влади та управління, видавала республіканські закони, стежила за їхнім виконанням. Але державний суверенітет УСРР був досить вузьким. Це проявлялося насамперед у тому, що всі радянські республіки мали спільне політичне керівництво. Правлячою була більшовицька партія, місцеві республіканські організації якої не мали автономії. В умовах однопартійності РКП(б) перестала бути звичайною політичною партією, тобто громадсько-політичною організацією, добровільним союзом однодумців, що впливають на розвиток суспільства через своїх членів, обраних до представницьких органів. Вона підмінювала ці органи, диктуючи їм свої рішення, діючи замість них, формуючи їх склад. Керівництво радянськими республіками, оскільки їхні уряди складалися з більшовиків, здійснювалося через місцеві партійні комітети з одного центру - ЦК РКП(б). Це робило їх залежними від пануючих у центрі настроїв. У ході громадянської війни радянська Україна втратила найважливіші атрибути суверенності. Після встановлення воєнної єдності радянських республік була сформована у 1919 р. спільна для всіх республік армія, єдине військове керівництво, котре діяло за вказівками і під безпосереднім контролем ЦК РКП(б). За роки війни склалась єдина фінансова система. Керівництво найважливішими галузями народного господарства здійснювалося з єдиного центру - ВРНГ РСФРР. Найважливіші закони РСФРР діяли на територіях інших радянських республік. Щоправда, для підтвердження їх чинності інколи приймалися відповідні декрети цих республік. У офіційних радянських документах початку 20-х років відносини між радянськими республіками визначалися як федеративні, побудовані на системі двосторонніх і багатосторонніх угод. Система цих угод характеризувалася як «договірна федерація». Насправді державні органи УСРР не мали автономії і підпорядковувалися Москві. Це дає підстави охарактеризувати УСРР початку 20-х років як псевдодержаву. Договір між РСФРР і УСРР 1920-1921 рр. Це засвідчив двосторонній договір між РСФРР і УСРР, укладений наприкінці 1920 - на початку 1921 р. Договір лише підтвердив ті міжреспубліканські відносини, які склалися в умовах «воєнного комунізму». Узаконювалось об'єднання наркоматів військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів, вищих рад народного господарства обох республік. Характерно, що об'єднані наркомати входили до складу РНК РСФРР і мали уповноважених при РНК УСРР на правах народних комісарів. Це означало, що керівництво найважливішими сферами життя України здійснювалося з Москви. За УСРР залишалося право на окремі військові формування. V Всеукраїнський з'їзд рад, який відбувся 1921 р., підкреслив, що господарський план УСРР має бути складовою частиною єдиного господарського плану всіх радянських республік. Координація планування знову ж таки покладалася на Росію. Наростання суперечностей між УСРР і РСФРР Нехтування правами радянських республік нерідко викликало напруженість у стосунках між ними Й Росією. Центральні відомства РСФРР, яким належало в однаковій мірі враховувати інтереси всіх радянських республік, часто приймали дискримінаційні щодо цих республік рішення. В основному вони стосувалися господарських і бюджетних питань. Так, наприкінці 1922 р. Наркомат фінансів РСФРР скоротив бюджет України. Були спроби втручання також у ті сфери життя України, які все ще залишались у виключному віданні уряду республіки. Ніякого правового механізму, здатного нейтралізувати великодержавні тенденції відомств РСФРР, не існувало. Численна армія чиновників, що засіла в центральних установах Росії, розглядала всю сукупність радянських республік як єдину державу і прагнула управляти ними як звичайними адміністративно-територіальними одиницями Росії. Особливо яскраво це проявилося при обговоренні питання про економічне районування. Держплан РСФРР пропонував поділити Україну на дві економічні області - Південну з центром у місті Харкові й Південно-Західну з центром у Києві. Економікою обох областей мали керувати з Москви органи ВРНГ РСФРР. Таким чином, пропонувалося ліквідувати економічну цілісність України. Ігнорування суверенних прав радянських республік викликало протести у населення, керівних органів. Суперечності й непорозуміння певною мірою вирішувалися втручанням вищого партійного керівництва. Але РКП(б) також не була вільною від унітаристських настроїв. Ці настрої йшли не лише з центру, вони досить часто проявлялись на місцях. Серед членів КП(б)У на початку 20-х років українців було менше чверті, тимчасом як у складі населення УСРР представники корінної національності становили близько 80 %. Серед працівників партійного, радянського й господарського апаратів мало хто добре володів українською мовою, знав місцеві традиції. Саме в середовищі КП(б)У проявлялося відверте, цинічне ігнорування національної культури, презирливе ставлення до неї. У свою чергу, шовінізм викликав серед населення, частини партійних і радянських працівників України настороженість, прагнення до реального, а не декларативного суверенітету. Подібні відцентрові сили наростали і в інших республіках. Вони вели до відчуження між республіками й Росією. Все це свідчило про нежиттєздатність договірної форми федерації, яка зберігала старі імперські відносини російського центру і національних регіонів. План «автономізації» Для усунення суперечностей, урегулювання та уточнення взаємозв'язків навесні-влітку 1922 р. велися переговори між партійними й державними органами Росії і України. Влітку 1922 р. стало ясно, що питання стосується не лише РСФРР і УСРР. ЦК РКП(б) створив комісію по підготовці проекту рішення про відносини РСФРР з іншими республіками. 23-24 вересня 1922 р. комісія затвердила розроблений Й. Сталіним, наркомом національних справ РСФРР проект, який дістав назву плану «автономізації». Сталін, як і більшість керівників партії, був принциповим противником державного суверенітету радянських республік. Йому були притаманні вислови: «так звана незалежність так званих республік», «цих, з дозволу сказати, держав» тощо. Ідеалом державного утворення була для нього РСФРР, яка після світової революції мала ввійти до світової федерації радянських соціалістичних республік. Отже, прагнення окремих народів колишньої імперії, навіть такого численного, як український, до створення власних держав сприймалось більшовиками як недоречне, сепаратистське, реакційне. Цим народам належало ввійти до РСФРР лише на правах автономії. У вересні - на початку жовтня 1922 р. план «автономізації» розглядався на пленумах ЦК компартій радянських республік. З критикою проекту Й. Сталіна виступив лише ЦК Компартії Грузії. Політбюро ЦК КП(б)У не зайняло чіткої позиції: відмежувавшись від плану «автономізації», воно в своєму рішенні зазначило, що коли ЦК РКП(б) визнає за необхідне входження УСРР до складу РСФРР, Компартія України не наполягатиме на своєму рішенні. Таким чином, більшовики України ще раз продемонстрували свою орієнтацію на центр, а не на національні інтереси українського народу. Особливо палким прихильником сталінської «автономізації» був перший секретар ЦК КП(б)У Д. Мануїльський, за іронічним висловом Й. Сталіна, «липовий українець». Що ж до X. Раковського, Голови Раднаркому УСРР, то він став противником «автономізації». Сталінський підхід Раковський справедливо вважав небезпечним для радянського ладу. Ленінський проект утворення Союзу РСР В. Ленін не брав участі у попередньому обговоренні проекту резолюції ЦК. Але відразу після одержання відповідних матеріалів він виступив із критикою плану «автономізації». Головною його вадою В. Ленін вважав жорсткий централізм, який неминуче спричинить сильні відцентрові тенденції. Суть плану Леніна полягала в тому, щоб усі радянські республіки, серед яких і Російська Федерація, ввійшли на однакових правах у нове державне об'єднання — Союз Радянських Соціалістичних Республік. «...Ми визнаємо себе рівноправними з Українською СРР та ін. і разом і нарівні з ними входимо в новий союз, нову федерацію», - писав В. Ленін. Прихильники «автономізації» під тиском Леніна відмовилися від своїх поглядів. Його пропозиції затвердив пленум ЦК РКП(б) 6 жовтня 1922 р. Характерно, що за кожною союзною республікою пропонувалося залишити право вільного виходу із Союзу. Зміна поглядів «автономістів» відбулася спокійно, без помітного опору. Вони добре розуміли, що формальне проголошення «рівноправності» всіх республік у новому державному утворенні мало що змінить доти, поки залишатиметься єдиною, унітарною, централізованою правляча для всіх цих республік партія - РКП(б). Саме цій партії належало визначити внутрішню та зовнішню політику в цілому і кожної республіки зокрема. І такого усталеного порядку ні В. Ленін, ні його наступник И. Сталін у жодному разі не мали наміру змінювати. Позиція X. Раковського Узгодивши питання про форми союзної держави, більшовики розгорнули серед населення республік масову кампанію підтримки утворення СРСР. Це питання обговорювалося на зборах більшовицьких організацій, на робітничих зборах, з'їздах рад різних рівнів, у пресі. За умов однопартійності, монополії більшовицьких організацій на засоби інформації, переслідування політичних противників радянського ладу свою думку про утворення Союзу РСР мали можливість висловити лише послідовні прихильники цієї ідеї. Коли Голова РНК УСРР X. Раковський висловився за переведення наркоматів закордонних справ і зовнішньої торгівлі з категорії загальносоюзних у союзно-республіканські, за більш чітке визнання прав та інтересів союзних республік, що могло б убезпечити їх від великодержавницьких зазіхань центру, він не одержав підтримки. Більше того, Й. Сталін кваліфікував ці погляди як прагнення відмовитися від федерації - союзу республік у рамках єдиної держави, і замінити її конфедерацією -союзом суверенних держав, які зберігають незалежність повністю і створюють об'єднані органи для координації дій у певних цілях (воєнній, зовнішньополітичній тощо). У 1923 р. це стало підставою для звільнення його з посади голови уряду УСРР. Після X. Раковського Раднарком УСРР очолив В. Чубар. На відміну від свого попередника, який відзначався самостійністю і твердістю в обстоюванні власної думки, В. Чубар був провідником політики центру в Україні. Юридичне оформлення СРСР У грудні 1922 р. процес юридичного оформлення СРСР вступив у завершальну фазу. 10 грудня у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з'їзд рад, який схвалив Декларацію про утворення Союзу РСР і проект Конституції СРСР. Дириговані з одного центру - ЦК РКП(б) - подібні рішення прийняли також з'їзди рад інших радянських республік. І з'їзд рад СРСР відбувся 30 грудня 1922 р. З доповіддю про декларацію і договір про утворення СРСР виступив Й. Сталін. Ці документи були прийняті делегатами з'їзду. Так було утворено Союз Радянських Соціалістичних Республік. До його складу ввійшли Російська Федерація, Українська СРР, Білоруська СРР, Закавказька Федерація (створена у березні 1922 р. з трьох закавказьких республік: Грузії, Вірменії, Азербайджану). Завершення оформлення СРСР було пов'язане з прийняттям Конституції. Для її підготовки ЦВК СРСР створив комісію, яку очолював М. Калінін. У липні 1923 р. сесія ЦВК СРСР схвалила і ввела в дію Конституцію. Остаточне її затвердження відбулося 31 січня 1924 р. на II з'їзді рад Союзу РСР.

75. Політика українізації в 20 – 30 роки

Для того щоб позбавити визвольний рух у національних окраїнах колишньої імперії народної підтримки, керівники більшовицької Росії погоджувалися надати встановленій ними воєнними засобами владі організаційну форму незалежної (з 1922 р — союзної республіки). Декларувалося, що національні республіки матимуть певну самостійність у розв'язанні окремих питань, передусім у сфері культури. Ці декларації треба було реалізувати. Гноблення будь-якого народу проявлялося насамперед в ігноруванні або прямому переслідуванні його мови Найбільш виразно це проявилося в Російській імперії стосовно українського народу. Ось чому декларації про рівноправність мов і відсутність у Радянському Союзі державної мови, з якими постійно виступав центральний уряд, потребували підтвердження практикою повсякденного життя. До того ж саме існування союзних республік служило гарантією для позитивного розв'язання питання про застосування національних мов у державному апараті та в суспільно-політичному житті. Ще в грудні 1919 р. компартійне керівництво ухвалило документ «Про радянську владу на Україні», затверджений незабаром як резолюція VIII Всеросійської партконференції. У ньому був пункт, який можна вважати висхідним у процесі дерусифікації. «Члени РКП на території України повинні на ділі провадити право трудящих мас учитися й розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою». Отже, суть радянської українізації як форми коренізації влади полягала передусім в освоєнні та поширенні на державному рівні національної мови. Однак мова нерозривно пов'язана з національною культурою. Тому політика українізації не могла не сприяти подоланню русифікації України, зростанню національної самосвідомості народних мас, а отже, державницьким устремлінням народу. Такі наслідки українізації були вкрай небажаними для центральних властей, які завжди прагнули поглиблення однорідності суспільства, зокрема через «стирання національних відмінностей». І все-таки російське компартійно-радянське керівництво не могло обійтися без урочистих запевнень у необхідності розв'язання національного питання. За допомогою мільйонної армії йому вдалося справитися з українською революцією. Проте було просто неможливо надійно контролювати становище в Україні тільки воєнними засобами Українці повинні були переконатися в тому, що радянська влада — це їхня власна влада. Представники влади мусили спілкуватися в установах і засобах масової інформації їхньою мовою. Переслідувану сотні років рідну мову українці повинні були почути в школах і в закладах культури. Зважаючи на небажані побічні наслідки курсу на укорінення влади, керівники КП(б)У довго не виявляли бажання активно діяти в напрямі українізації. Зрештою, їм довелося б починати українізацію з себе, тобто докласти особисті зусилля для оволодіння мовою, якої не знали За даними 1923 р., тільки 737 з 11 826 відповідальних працівників партійно-державного апарату УСРР заявили, що знають українську мову. На початку 1923 р. керівництво РКП(б) вирішило поставити на порядок денний чергового з'їзду партії пункт про шляхи розв'язання національного питання в СРСР У квітні 1923 р XII з'їзд РКП(б) затвердив політику коренізації як офіційну лінію партії. Здійснення її покладалося на компартії національних республік. Починати політику коренізації треба було передусім із залучення в партійний і радянський апарати місцевих кадрів. В Україні, як і в кожній іншій національній республіці, державний апарат був переважно неукраїнським. Частка українців в апараті у 1923 р. не перевищувала 35 відсотків. Особливо незначною вона була у керівних структурах. В колегіях наркоматів налічувалося 47 відсотків росіян, 26 євреїв і лише 12 відсотків українців. До квітня 1925 р. партійну організацію України очолював «інтернаціоналіст» Е. Квірінг, який звертав мало уваги на здійснення українізації У боротьбі за владу, яка точилася в Кремлі, він підтримував «трійку» (Г. Зінов'єва, Л. Каменева, Й. Сталіна) в її протистоянні з Л. Троцьким Проте після розколу «трійки», коли Сталін розпочав боротьбу з Л. Каменевим і Г. Зінов'євим, Е. Квірінг не спромігся своєчасно зорієнтуватися і втратив посаду. На його місце Сталін надіслав свого найближчого співробітника Л. Кагановича. Саме при Кагановичі політика українізації набула найбільшого розвитку. Новий керівник КП(б)У по-чиновницькому ретельно втілював у життя офіційний курс. Він навіть вивчив українську мову, якої раніше не знав, хоча народився в Україні. Результати українізації 20-х років були вагомими. Частка українців серед службовців державного апарату в 1923— 1927 рр. зросла з 35 до 54 відсотків. На викладання українською мовою перейшло багато інститутів, більше половини технікумів. Більша частина книжок, журналів і газет стала видаватися українською мовою. З ініціативи М. Скрипника національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу та в деяких червоноармійських частинах. На Кубані відкрилися українські школи, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення. Порівнюючи українізацію в УСРР із подібними процесами коренізації в інших союзних республіках, можна побачити цілком певну закономірність Вона полягає в тому, що прищеплення тоталітарних владних структур суспільному організму України супроводжувалося великим культурним піднесенням, названим у літературі національним відродженням 20-х років. Кращі представники національної інтелігенції, починаючи з М. Грушевського, які у минулому очолювали визвольний рух і будували демократичну державу українського народу, знайшли застосування своїм силам у галузі культури. Завдяки їхнім зусиллям було одержано вагомі здобутки в розвитку освіти, науки, літератури та мистецтва. В інших республіках коренізація мала більше ознак компартійно-урядової кампанії щодо вкорінення владних структур, хоч і в Україні цей чинник простежується виразно й повно. Максимальне використання офіційного курсу центрального компартійно-радянського керівництва в інтересах поширення української мови та прискорення розвитку національної культури є заслугою порівняно невеликого числа відповідальних працівників КП(б)У, яких називають націонал-комуністами. Вони гуртувалися навколо наркома освіти УСРР М. Скрипника. Проте за постаттю Скрипника проглядається інша — генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича. Підтримка М. Скрипника пояснювалася політичними розрахунками Й. Сталіна. Доки Сталін боровся за владу, він погоджувався на поступки в національному питанні в обмін на підтримку республік. Він гостро потребував підтримки найбільшої національної республіки — УСРР, найбільшої республіканської партійної організації — КП(б)У. Для того щоб зменшити негативні для влади наслідки українізації, Й. Сталін одночасно організовував кампанії, спрямовані проти «буржуазних націоналістів» і «націонал — ухильників». Жупел націонал — ухильництва використовувався передусім проти відповідальних працівників партійного апарату, які приділяли підвищену увагу національному питанню. Коли Й. Сталін досяг вищої влади, його політика стосовно України кардинально змінилася. Причина була тією самою: УСРР за матеріальними та людськими ресурсами майже дорівнювала всім іншим національним республікам, разом узятим. В період «колективного керів-ництва» Сталіну важливо було забезпечити собі громадську і апаратну підтримку з боку УСРР, і він досяг свого. Після цього на передній план виступив інший чинник — потенційна загроза сепаратизму, яку могла відчувати Москва через сам факт існування потужного регіонального центру її власної влади у Харкові (з 1934 р. — в Києві). Припинення політики українізації в УСРР ніколи офіційно не проголошувалося. Інша справа — українізація за межами УСРР. У грудні 1932 р. була прийнята постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) «Про хлібозаготівлі на Північному Кавказі». Ряд пунктів стосувався не заготівель, а національної політики. Українізація майже половини районів Північного Кавказу засуджувалася як «петлюрівська». Діловодство в радянських установах українізованих районів переводилося на російську мову «як більш зрозумілу для кубанців». Було передбачено негайну ліквідацію українських навчальних установ, припинявся випуск українських газет, ліквідовувалося українське радіомовлення. Перепис 1926 р. показав, що населення Кубанського округу майже на дві третини складалося з українців. Під час перепису 1939 р. українцями могли назвати себе тільки ті, хто недавно приїхав з України. Різними методами, у тому числі голодом 1932—1933 рр., кубанцям було запропоновано вважати себе росіянами.

76. Причини згортання українізації та її крах. М.Скрипник.

Україніза́ція 1920—30-х — тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація^[1] — здійснювалась з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу українців.

Причини проведення українізації

Політика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим ставленням до радянської влади з боку українців, національна свідомість яких зросла за попередні десятиліття, і, особливо, внаслідок національної революції 1917—1920 років, а також загрозою інтервенції Польщі, підтримуваної Антантою. Зважаючи на ці небезпеки (подібні й в інших республіках), ВКП(б) змушена була піти на поступки національним рухам, насамперед українському, і по перших роках відверто великодержавницької політики у низці постанов з'їздів, 4 конференцій визнала остаточність запровадження в школі й адміністрації рідної мови національних республік, при одночасному збільшенні питомої ваги місцевих кадрів у всіх ділянках економіки й культури. У результаті цієї зміни політики Раднарком видав 27 липня 1923 декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл з визначеними термінами їх українізації.

Другий декрет, ухвалений ВУЦВК і Раднаркомом УССР 1 серпня 1923, «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» зобов'язував запроваджувати українську мову на всіх щаблях державного управління. Але обидва ці декрети (хоч ухвалені на підставі постанов XII з'їзду РКП(б) (17—24 квітня 1923), на якому представники національних республік дуже гостро піднесли національне питання) наражалися на опір у самій КП(б)У(комуністична партія більшовиків України), де на ті часи українці становили меншість (КП(б)У тоді складалася в переважній більшості з росіян й осіб інших національностей, байдужих, а то й ворожих українській культурі). Інтенсивніша українізація почалася щойно з 1925, коли під тиском української частини КП(б)У були усунені з постів секретарів її ЦК Е. Квірінґ і Д. Лебедь, які доти одверто виступали проти будь-яких поступок українській культурі. У квітні 1925 ЦК КП(б)У ухвалив резолюцію про українізацію, в якій було зазначено, що «справа зміцнення союзу робітничого класу з селянством і зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження ком. сил усієї партії для опанування української мови та українізації...» 30 квітня 1925 ВУЦВК і Раднарком УССР ухвалили спільну постанову про заходи щодо термінового проведення повної українізації радянського апарату, а пленум ЦК КП(б)У 30 травня — резолюцію на українізацію партійного та проф. апарату і радянських установ. Головною роллю у дальшому здійсненні українізації відігравав Народний комісаріат освіти (якому тоді підпорядковувались й усі ділянки культури), очолений до 1926 О. Шумським, а після його усунення М. Скрипником.

Українізація робітництва, населення

За відносно короткий час українізації відбулися значні зрушення: завдяки українізаційним заходам (у взаємодії з іншими соціально-економічними процесами) у шкільництві, установах культури, пресі тощо і напливові українського населення з села, міста УССР почали набирати українського характеру. Особливо помітні зміни у національному складі населення і вживанні української мови відбулися у великих промислових містах. Від 1923 до 1933 кількість українців у Харкові зросла з 38% до 50%, у Києві з 27,1% до 42,1%, у Дніпропетровську з 16% до 48%, в Одесі з 6,6% до 17,4%, в Луганську з 7% до 31%.

У висліді цього процесу відбулися зміни й у національному складі робітництва. Загальна кількість 1,1 млн робітників УССР на 1926 за національністю поділялося так: 55% українців (4% від усього українського населення), 29% росіян (25% від усього їх ч.), 9% євреїв (15% від усього їх ч.) і 7% ін. Але з загальної кількості українських робітників тільки 42% працювало в промисловості в містах, решта в сільському господарстві, на транспорті тощо. Дещо кращий стан був на залізницях, де українців було 69%, з яких половина володіла українською мовою (у промисловості тільки 22%).

На 1931 кількість робітників в Україні зросла до 1,9 млн, з них українців було вже 58,6% (у тому числі українською мовою володіло приблизно 32%), росіян 24,6%, євреїв 12,2%. На 1933 українці серед робітництва становили вже 60% (у важкій промисловості 53%, серед шахтарів 46%, у металургії 45%, у хімічній промисловості 51%, у видобутку залізної руди 77%, на залізницях 77%, у сільському-господарстві машинобудуванні 60%, у виробництві будів. матеріалів 68%). Вживання української мови серед робітництва, наприклад, у металургії, зросло в середньому з 18% у 1927 до 42% у 1930. Українізація робітництва і міського населення у зв'язку з індустріалізацією й колективізацією (від якої селянство втікало до міст) зазнала прискорення в 1927—1933 роках, — але це вже був і кінець політики українізації.

Українізація сприяла прискоренню ліквідації неписьменності, що зменшилася з 47% на 1926 до 8% у 1934. Початкове шкільництво (з семирічкою включно) було українізоване від 80% у 1926 до 88,5% у 1933. Українізація середнього (фахового) шкільництва і вищих навчальних закладів відбувалася повільніше: від 19% на 1923 до 28,5% у 1926 і 69% у 1929. ВУАН російської мови зовсім не вживано від часу її заснування аж до навернення на русифікацію на початок 30-их pp.

В офіційних документах підкреслювано, що українізація не повинна обмежуватися лише мовою, а має охопити культурний процес у цілому і довести до опанування української кадрами всіх ділянок економічного й культурного життя країни. У висліді за 10-ліття українізації (1923—1933) українська література, мистецтво, театр (1931 на всіх 88 театрів 66 було українських, 12 єврейських, 9 російських), кіно, попри ідеологічні гальма, зазнали значного розвитку, і цей період часто називають добою культурного відродження (див. ще Література, Мистецтво, Театр, Кіно).

До українізації зрусифікованих міст багато спричинилися українська преса й видавництва: якщо на 1922 українських газет майже не було, то на 1933 їх було 373 (з усіх 426) з накладом 3,6 млн примірників, 89% від загальної кількості часописів в Україні (1926 преса була українізована на 60%); на 1933 українських журналів було 89 на всіх 118; книжкова продукція була українізована на 83%.

Українізація державного апарату

Показники українізації державного апарату були досить строкаті: На 1934 у ВУЦВК було 50,3% українців, 25,4% росіян і 14,7% євреїв, приблизно те саме співвідношення було й по областях; у районових виконавчих комітетах відповідно — 68,8%, 13,6% і 10%; у міських радах — 56,1%, 23,2%, 15,2%; у сільських радах — 86,1%, 5,7%, 2,2%. Службовці центральних апаратів народних комісаріатів були українізовані на 70—95%; обласний апарат — на 50%, районний — на 64%; народні суди — на 62%; міліція — на 58%; кооперація — на 70%. Найповільніше відбувалася українізація в самій КП(б)У, яка за перших років радянської влади була у великій більшості чужонаціональною.

Досягнення

До позитивних прикмет українізації належить закріплення бодай на деякий час частини завоювань української революції 1917—1921 років, зміцнення позицій українства в місті, зокрема й коштом напливу до них сільського населення, якому українізація полегшувала влаштування в місті. Позитивними були також спроби (з ініціативи Миколи Скрипника) поширити українізацію поза кордони УРСР на етнографічно українські території РРФСР (Курщина, Вороніжчина, Саратовщина, Кубань, Казахстан), зокрема у намаганні запровадити там україномовне шкільництво, пресу, постачання української літератури тощо, як також (щоправда, ще менш успішні) домагання українізації армії (Школа червоних старшин у Харкові, газета «Українське Військо». Округи «Червона Армія», що виходила до середини 1930-их pp.). Активно проходила українізація в Кубанській, Донській, Армавірській, Тверській, Майкопській, Сельській, Ставропольській та інших областях РРФСР. Тут відкрилися українські хати-читальні, клуби, лікнепи, робфаки. На Курщині був відкритий Український педтехнікум. Кількість дітей, які вчилися мовами національних меншин, була набагато більшою, ніж кількість тих, які вчилися російською. Українська мова впевнено, без утиску для інших почала посідати провідне місце. Ознакою розуміння ваги національного питання за українізації було й толерантне ставлення до національних меншостей в Україні (євреїв, поляків, німців, молдаван й інших) — і забезпечення їх прав у місцевій адміністрації, шкільництві, пресі, театрі тощо.

Зважаючи на все позитивне, що давала українізація, українська інтелігенція назагал схвалювала й підтримувала її, хоч, — особливо в академічних (УАН) і літературних (ВАПЛІТЕ, неокласики, Ланка-МАРС) колах, — сприймала її як тільки часткове задоволення природних прав українського народу, а то й перестерігала вже на самих початках перед небезпекою відродження російського великодержавництва й русифікації (див. М. Грушевський, «Ганебній пам'яті», ж. «Україна», 1926, ч. 4; памфлети М. Хвильового, полемічні виступи М. Зерова).

Опір та згортання

Українізація весь час зустрічала ворожий опір російських великодержавних шовіністів в Україні (діяльність пролеткультів, опір українізації державного апарату, преси тощо), підтримуваних московською й ленінградською пресою й особливо наполегливими україножерами на високих посадах (Ю. Ларін, В. Ваганян й ін.). Але й більшість КП(б)У була байдужа, а то й ворожа українізація, тільки «тоненька плівка українців-комуністів плавала на поверхні бурхливого потоку культурного українського відродження» (О. Шумський); серед цих останніх особливо активними у запровадженні українізації були колишні боротьбісти (див. Українська Партія Соціалістів-Революціонерів-Боротьбістів (комуністів)), М. Хвильовий та М. Скрипник з їхніми послідовниками. Велику роль у здійсненні українізації відіграли українці із західноукраїнських земель, які залишилися в УССР після поразки української революції 1917—1920 років, або приїхали (переважно з Галичини) пізніше, гнані, з одного боку, антиукраїнською політикою поверсальської Польщі, а з другого — натхнені вірою у відродження суверенної України в тодішній УССР.

Москва пильно стежила за процесом культурного відродження України і, боячися зміцнення тенденцій до її усамостійнення, почала гальмувати українізацію уже на самих її початках: лист 1926 Й. Сталіна до Л. Кагановича з попередженням проти ухилу М. Хвильового, який кинув гасло «геть від Москви» і жадав повної українізації пролетаріату; того ж року усунення О. Шумського з України; 1928—1929 ліквідація літературних організацій ВАПЛІТЕ і Ланка-МАРС, пізніше журнал «Літературний ярмарок» і «Пролітфронт», переслідування неокласиків; ліквідація УАПЦ, розгром Української Академії Наук; заслання М. Грушевського до Москви (1931) тощо. Остаточно українізація була припинена з призначенням у січні 1933 П. Постишева секретарем ЦК КП(б)У. Протягом 1933—1934 у постишевському терорі більшість діячів українізації були ліквідовані або заподіяли собі смерть (М. Хвильовий, М. Скрипник й ін.), і відтоді неофіційно почалася русифікація, яка особливого прискорення набрала по Другій світовій війні.

77. Ставлення до національних меншин у процесі здійснення українізації.

Однією з важливих умов вирішення завдань радянського національно-державного будівництва була політика коренізації, яка в республіці набула форми українізації. Основний зміст її полягав у залученні корінного населення до державного й господарського будівництва, у врахуванні національних факторів при комплектуванні кадрами партійного і державного апарату, громадських організацій; у запровадженні в усіх установах української мови; в організації мережі шкіл, вищих навчальних закладів, видавничої справи українською мовою; у вивченні національних обрядів і звичаїв населення, соціально-політичних й історико-побутових умов України, у розвитку української культури. Досвід державно-правового вирішення низки питань, що пов'язували, зокрема, з проблемами української мови, діловодства тощо заслуговують на увагу і в сучасних умовах.

Вже 11 січня 1918 р. ЦВК Рад України прийняв декрет про скасування обов'язкової загальнодержавної мови, В опублікованому 17 лютого того ж року офіційному повідомленні секретаріату народної освіти за підписом В. Затонського зазначалося: "В Українській республіці, яка тепер стала справді народною, всі національності мають однакові права. Державна мова знищується, кожний має право користуватися тією мовою, яку він вважає найкращою. Всі школи — українські, російські, єврейські — повинні відкритися і продовжувати свою святу справу народної освіти під контролем і керівництвом Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів". В резолюції І Всеукраїнської конференції Рад селянських депутатів (22 січня 1918 р.) про мову в Україні було сказано, що конференція вважає невід'ємним правом кожного громадянина розмовляти тією мовою, яка для нього рідна. Як бачимо, у цей період основна увага органів влади була спрямована на скасування державності будь-якої мови, насамперед російської, на утвердження мовної рівноправності.

Після відновлення Радянської влади в Україні питанню викладання мови також приділялася увага. Уже в Декларації Тимчасового робітничо-селянського уряду республіки від 26 січня 1919 р. підкреслювалося, що він відкидає будь-яке національне гноблення і оголошує, "що мова викладання у школах залежатиме від волі місцевого робітничого і селянського населення. Що стосується вищої школи, то створення паралельних курсів на різних розмовних мовах України дасть можливість кожному навчатися своєю рідною мовою".

4 березня 1918 р. Наркомат освіти прийняв постанову про обов'язкове вивчення в школах місцевої мови, а також історії та географії України. У постанові підкреслювалося, що царизм протягом довгого часу забороняв українську мову і переслідував українську культуру, у зв'язку з чим постає завдання активно працювати в напрямі їх розквіту для здійснення ідей інтернаціоналізму та соціалістичної перебудови суспільства. З цією метою у школах з російською мовою викладання запроваджувалося обов'язкове вивчення української або однієї з мов, якою розмовляло місцеве населення (польської, єврейської, німецької та ін.). Крім того, Наркомос вважав за доцільне запровадити обов'язкове викладання в школі історії та географії України.

Недооцінка гостроти і специфіки мовної політики в Україні відповідальними радянськими і партійними працівниками в цей період позначалася й на недосконалості законодавства з цього питання. Адже у першій Конституції УРСР 1919 р., де проголошувалися рівні права за усіма трудівниками, незалежно від їх расової або національної приналежності, нічого не сказано про мову.

22 грудня 1919 р. Всеукраїнський революційний комітет звернувся зі спеціальною відозвою до народних вчителів, в якій накреслив цілу програму відродження української культури. Українських учителів закликали активніше брати участь у національно-культурному будівництві, у створенні нової школи. 21 лютого 1920 р. ВУЦВК прийняв постанову "Про вживання в усіх установах української мови нарівні з російською". Відповідно до неї ніяких переваг російській мові не надавалося. Всі установи зобов'язані були приймати заяви й інші справи обома мовами, а за відмову винуватців мали притягати до відповідальності за всією суворістю військово-революційних законів. Це був, по суті, перший законодавчий акт стосовно українізації.

Було вжито низку заходів для його виконання. Так, на початку березня 1920 р. Реввійськрада Південно-Західного фронту розіслала інструкцію, в якій пропонувалося усім командирам і комісарам у стосунках з місцевим населенням та органами цивільної влади користуватися українською мовою нарівні з російською. Там, де не було осіб, які володіли українською мовою, дозволялося вводити до штату перекладачів. З метою формування нових українських військових з'єднань надалі у Харкові та Києві були створені школи червоних старшин, де викладали українською мовою. На початку травня 1920 р. Наркомат освіти УСРР видав циркуляр, в якому запропонував під час проведення літньої кампанії організувати курси підготовки працівників дошкільного виховання, шкільної та позашкільної, професійної освіти з обов'язковим введенням до програм українознавства і української мови, причому вони повинні бути джерелом живого пізнання сучасного економічного і культурно-побутового стану України.

Продовжуючи цю лінію, Політбюро ЦК КП(б)У 12 липня 1920 р. запропонувало наркомові освіти Г. Гринькові розробити і внести на розгляд Раднаркому УСРР декрет про обов'язкове викладання в усіх школах української мови. А через два місяці на його засіданні було розглянуто проект закону про українізацію (так його назвали у протоколі засідання). Наркомові освіти було запропоновано конкретизувати його і доповнити пунктом про те, що державні установи, які спілкуються безпосередньо з трудівниками, повинні мати штатних співробітників зі знанням української мови.

Цього ж місяця РНК УСРР прийняв постанову про впровадження української мови в школах і радянських установах. Наркомосові було доручено розробити план широкого розвитку шкільних закладів з викладанням українською мовою, негайно запровадити її як обов'язковий предмет навчання в школах, видати нею достатню кількість необхідних підручників, а губвиконкоми зобов'язувалися випускати не менше однієї української газети. Водночас радянські службовці мали вивчити мову у вечірніх школах, а керівники установ — вжити заходів для прийняття на службу тих працівників, які володіють українською мовою і можуть задовольнити відповідні потреби населення. 26 жовтня 1920 р. було прийнято положення про народний суд, за яким в усіх судових установах республіки ведення справ провадилось українською і російською мовами, а також іншою мовою, яка є в даній місцевості переважною.

Питання про українську мову порушувалося в резолюції ПІ сесії ВУЦВК (листопад 1920 р.). Сесія доручила Наркомосові вжити усіх заходів для виконання декрету Раднаркому про обов'язкове опанування українською усіма службовцями державних (цивільних і військових) установ республіки. V Всеукраїнський з'їзд Рад (березень 1921 р.) схвалив роботу Наркомату освіти з усунення національної ворожнечі й розвитку української мови як мови більшості трудівників України.

За даними Наркомату освіти, в 1921 р, близько 63 % установ соціального виховання вживали в роботі українську мову. В губерніях становище було таке: в Подільській, Полтавській, Київській — близько 90 %, у Волинській — 70 %, Миколаївській і Одеській — 30 %, Харківській і Донецькій — 20%. Але у губернських містах справи йшли гірше, наприклад, у Києві та Катеринославі таких установ було лише 20—25 %. Ще більша різниця спостерігалася у правобережних губерніях і на Полтавщині. Складною була ситуація в системі вищої школи. Українські інститути були створені лише в Києві, Умані, Одесі, Кам'янець-Подільську, а в інших містах (навіть не у всіх) організовувалися лише українські кафедри.

Отже, як бачимо, з початку 1920 р. законодавчим питанням української мови як мови переважної більшості населення стало приділятися більше уваги. У цей же період поширився термін "українізація", хоч він розглядався тоді лише як важливий засіб комуністичної освіти трудівників.

Повністю українізація була введена в ранг державної політики спільною постановою ВУЦВК та РИК УСРР від 1 серпня 1923 р. У ній проголошувалася рівноправність мов і пропонувалися термінові заходи щодо розвитку української мови. Крім того, відзначалося, що відносно слабкий розвиток української школи й культури, відсутність навчальних посібників та підготовлених кадрів призводять до фактичного переважання в республіці російської мови. Передбачалося насамперед провести українізацію навчально-виховних і культурно-освітніх закладів.

Визначаючи практичні заходи щодо втілення в життя резолюції ХП з'їзду, Четверта нарада ЦК РКП(б), у якій упродовж 9—12 червня 1923 р. взяли участь відповідальні працівники національних республік і областей, вказала на необхідність систематичної і неухильної роботи в галузі націоналізації державних і партійних установ з метою поступового впровадження в діловодство місцевих мов, зобов'язавши відповідальних працівників вивчити їх. До роботи в радянських установах рекомендувалося залучати лояльні елементи місцевої інтелігенції. Передбачалося також створити військові школи у республіках і областях для підготовки за певний строк командного складу з місцевих людей, що могли стати потім ядром для організації національних військових частин.

Ці питання неодноразово обговорювалися у керівних органах республіканської партійної організації, зокрема на її листопадовому (1920р.) пленумі ЦК, 1-й Всеукраїнській нараді КП(б)У (травень 1921 р.), лютневому (1922 р.) пленумі ЦК. Останній, розглянувши проект директив із національного питання в Україні голови Раднаркому УСРР X. Раковського, ухвалив прийняти його за основу з деякими змінами. Зокрема, пленум ще раз підтвердив, що державним службовцям потрібно знати українську мову, а також постановив, що "... мова викладання в школах запроваджується згідно з волевиявленням населення. Думка ж викладацького персоналу при визначенні мови викладання до уваги не повинна братися". Остаточну редакцію тез здійснила комісія у складі Д. Мануїльського, М. Скрипника, В. Затонського, С. Косіора та Г. Гринька. Жовтневий пленум ЦК підтвердив і доповнив постанову лютневого, прийнявши її як директиву з національного питання, де було накреслено заходи щодо розвитку української мови, культури, шкільної та видавничої справи. Зокрема, вказувалося на необхідність заборони установам та службовим особам відмовлятися від розгляду документів та матеріалів лише на тій підставі, що вони написані українською чи російською мовами. Було зафіксовано також положення, що в школах із російською мовою викладання необхідно запровадити обов'язкове вивчення української, а в школах з українською мовою — викладання російської. Мова викладання мала впроваджуватися за волевиявленням населення. Все це здійснювалося за постановами Ради й узаконювалося особливими декретами.

Аналіз тексту директив, вміщених у першому томі збірника "Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з'їздів", та проекту тез X. Раковського свідчить, що саме його проект було взято за першооснову вказаних директив із доповненнями, які були прийняті на лютневому і жовтневому пленумах з деякими редакційними змінами.

При цьому слід зазначити, що цей проект вміщував пункт, який не ввійшов до опублікованого тексту директив. На думку Раковського, рівноправними державними мовами мали бути українська і російська; мовам усіх національностей (єврейській, німецькій, польській, болгарській тощо) надавалася б повна гарантія вільного розвитку. Крім того, поступове витіснення російської мови, за його передбаченнями, мало стати підсумком природного розвитку української культури, а не наслідком адміністративного розпорядження і тиску згори.

Однак зазначимо, що і в той час X. Раковський не був противником української мови, хоч як голова Раднаркому УРСР не все зробив для припинення ущемлення її прав. На згаданому з'їзді Рад він сказав, зокрема: "Але ми так само не можемо як Радянська влада, ми не можемо не заходячи в суперечність із самим собою, не можемо й не повинні відбирати можливості в українських селян, щоб вони могли своєю рідною мовою вести свою пропаганду. Коли український селянин матиме свою власну інтелігенцію, комуністичну інтелігенцію, радянську інтелігенцію, коли він, український селянин, з української мови зробить знаряддя свого визволення, тоді не потрібні ніякі декрети, щоб мова, якою говорить величезна більшість населення, стала фактично домінуючою мовою. Але цього не потрібно робити декретами; декретування мови є тільки реакційним заходом робітничо-селянського правління. Треба, щоб не було ніякого тиску. Я повинен перед вами заявити, що нам довелося оголосити догану комісарові пошт і телеграфів, який, всупереч духові й букві урядової декларації, видав наказ, що політичне діловодство на пошті й телеграфі повинно вестися виключно російською мовою. Тут всі мови однакові". Таким чином, X. Раковський, виступаючи проти вольового розв'язання мовної проблеми, у 1922 р. (порівняно з 1919 р.) дещо змінив свою позицію щодо державної мови в Україні, вважаючи, що такими мають бути дві — російська й українська.

За дорученням жовтневого Пленуму ЦК КП(б)У, на основі й з урахуванням рішень VII конференції КП(б)У (квітень 1923 р.) було вироблено широкий план розвитку української радянської культури, мови та українізації державного й господарського апарату. Планом передбачалися заходи у сфері українізації діловодства, навчальних закладів, партосвіти, розвитку культури та мов національних меншин. У матеріалах комісії ЦК, яка готувала план, російська й українська мови визначалися "державними". І. Петровський запропонував написати "загальновживані мови". Однак його пропозицію більшістю голосів було відхилено. Г. Петровський та М. Фрунзе, не погодившись із таким рішенням, висловили особливу думку з цього приводу. 20 червня 1923 р. пленум ЦК КП(б)У, обговоривши їхню пропозицію, погодився її прийняти.

Ці проблеми перебували й далі в центрі уваги пленумів ЦК КП(б)У, зокрема березневого й квітневого 1925 р., червневого 1926 р. з'їздів та конференцій республіканської парторганізації.

У процесі здійснення українізації долали чимало труднощів, що були пов'язані зі зросійщенням міста і більшої частини пролетаріату, недооцінкою окремими більшовиками значення національного питання в Україні. Позначалася також відсутність книг, підручників, словників з української мови, спеціалістів і відповідальних працівників органів, які вільно володіли б нею. Так, якщо на початку 20-х рр. 80 % населення республіки становили українці, то органи влади на 95 % обслуговувались російськими або зросійщеними працівниками. Із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного і районного масштабу українською мовою вільно володіли лише 797. Звідси випливала потреба змінити психологію людей в ставленні до українізації, переконати в її необхідності.

Умови громадянської війни не давали можливості реалізувати політику українізації. І тільки з переходом до мирного життя вона почала здійснюватися послідовніше в усіх аспектах як елемент демократизації. 1 серпня 1923 р. було видано постанову ВУЦВК і Рад наркому УРСР "Про заходи забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української мови" 27 липня — декрет "Про заходи по українізації навчально-виховних та культурно-освітніх установ". Ці акти стали правовою основою в посиленні українізації державного апарату. Було зазначено, що робітничо-селянський уряд республіки, вважаючи обов'язковим у майбутньому знання службовцями російської мови, яка є засобом міжнаціонального спілкування, визнає необхідним, насамперед протягом найближчого періоду, зосередити увагу держави на розширенні сфери вживання української мови. Визнання досі формальної рівності між двома найпоширенішими в Україні мовами констатувалося недостатнім. Внаслідок порівняно слабкого розвитку української культури взагалі й школи зокрема, де через брак навчальних посібників, підготовлених кадрів на практиці фактично переважала російська мова.

Для усунення цієї нерівності законодавчими актами передбачалися практичні заходи, які за рівноправності мов усіх національностей, що функціонували на території України, мали забезпечити українській місце, яке б відповідало кількості українців на території республіки. Підтвердивши створення кожному рівних можливостей у його взаєминах із державними органами та цих органів — із громадянами користуватися рідною мовою, ВУЦВК і Раднарком УРСР постановили, що з огляду на більшість населення, яке розмовляє українською мовою, вона є провідною для офіційних стосунків. Відповідно ж до політичної і культурної питомої ваги російської мови в республіці, зазначалося далі в постанові, "вважати за найпоширеніші на Україні обидві мови — українську і російську". У зв'язку з цим робітничо-селянська влада у зверненнях до населення мала загалом користуватися ними двома. В межах адміністративно-територіальних одиниць (районів, округів, губерній) та в містах, де більшість населення належала до національних меншостей (тобто перевищувала за своєю чисельністю половину всього населення тієї чи іншої адміністративно-територіальної одиниці), органи влади мали користуватися мовою більшості населення. На з'їздах, засіданнях Рад, зборах, мітингах, конференціях, прилюдних читаннях і всіляких публічних виступах кожному громадянинові надавалося право вільно говорити своєю рідною МОВОЮ.

Було накреслено широкий комплекс практичних заходів щодо впровадження української мови в діловодство центральних і місцевих державних органів та установ, її вивчення їхніми працівниками (організація спеціальних курсів тощо).

Із запровадженням вищезазначених законодавчих актів того, хто не володів обома найпоширенішими мовами, не приймали на службу, а той, хто вже перебував на державній службі, мусив вивчити їх протягом року. Тих, хто не вивчив українську мову до встановленого терміну, звільняли з державної служби і без знання української мови їх не приймали в жодну установу.

Внаслідок вжитих заходів протягом 1924—1925 рр. українську мову було впроваджено в діловодство більшості райвиконкомів, окрвиконкомів, у багатьох республіканських відомствах, а також майже в усіх школах соціального виховання та профосвіти. Пленум ЦК КП(б)У, що відбувався 22 березня 1924 р., звернувши увагу на значні досягнення в українізації низових органів, вказав, однак, на недостатність цієї роботи в центральних, губернських та окружних. Жовтневий пленум цього ж року вирішив продовжити терміни українізації, а лютневий (1925 р.) обговорив питання про повне проведення її в державному апараті. Велику роль для активізації цих процесів відіграв квітневий (1925 р.) пленум ЦК КП(б)У, на якому за дорученням Політбюро з доповіддю виступив О. Шумськйй. Основну увагу в своєму виступі він приділив внутрішнім проблемам національної політики партії в республіці, а також порушив питання українізації в широкому соціально-культурному розумінні. Було ухвалено резолюцію "Про українізацію", в якій було викладено основні положення доповіді О. Шумського й накреслено чергові завдання партії у цій справі. Окресливши труднощі у її виконанні, пленум визначив історичні умови, які сприяли здійсненню українізації, а саме: значна частина пролетарів походила з селян-українців і знала мову та побут корінного населення; КП(б)У і комсомол мали багато кадрів з українців; українська мова споріднена з російською, що полегшувало її вивчення тощо. У резолюції також йшлося про хиби в проведенні цієї роботи, тому й було поставлено завдання продовжити і пришвидшити українізацію державного, партійного та профспілкового апаратів й усього громадського життя. Пленум ЦК вказав, що той пасивний опір з боку частини робітників і членів партії, на який іноді вона наштовхувалася, пояснювався упередженістю, що склалася в суспільстві внаслідок запеклої боротьби під час громадянської війни. У документі містився заклик до усього робітничого класу України, щоб він, незважаючи на національну приналежність, оволодів українською мовою і брав активну участь у соціалістичному будівництві.

Керуючись партійними директивами, ВУЦВК і Раднарком УРСР у постанові від ЗО квітня 1925 р. на доповнення до постанови від 1 серпня 1923 р. накреслили заходи щодо завершення українізації до 1 січня 1926 р. Передбачалося в усіх державних установах й торговельно-промислових підприємствах, крім призначених для обслуговування національних меншин і громадських організацій публічно-правового характеру, де вона впроваджувалася окремим порядком і в окремі терміни, впровадити в діловодство українську мову. Встановлювалося, що усі стосунки між собою державні установи й державні торговельно-промислові підприємства на території УРСР здійснюють українською мовою, а з такими ж установами й підприємствами за її межами — російською або мовою тієї республіки, куди пишеться звертання. Загальносоюзні господарські організації зобов'язувалися у справах з українським населенням (договори тощо), центральними й місцевими організаціями республіки вести діловодство українською мовою. Відповідальність за дотримання встановленого порядку покладалася безпосередньо на їхніх керівників. До 1 січня 1926 р. усі акти публічно-правового характеру, а також бланки, штампи, вивіски, етикетки тощо належало перекласти українською мовою.

Новим кроком у справі українізації державного апарату став IX Всеукраїнський з'їзд Рад (3—10 жовтня 1926 р.) який доручив урядові поглибити цю роботу, а також посилити увагу до задоволення відповідних потреб національних меншин.

Постановою Всеукраїнської центральної комісії з українізації від 31 грудня 1925 р. в усіх державних друкарнях запроваджувалися посади відповідальних українських коректорів, осіб вищої кваліфікації щодо знання мови, які здійснювали перевірку перед випуском продукції" друкованої українською мовою. 15 червня 1926 р. комісія визначила порядок впровадження української мови в діловодство товарних бірж УРСР.

У березні 1927 р. вона встановлювала, що всі державні установи й підприємства можуть приймати на службу людей, що мають посвідку про знання української мови за 1-ю чи 2-ю категоріями за підписом голови комісії з українізації установи, де ця особа складала іспит, й офіційного представника органів освіти. Ці правила не стосувалися при прийнятті на службу: а) осіб, коли їхня праця не стосується діловодства (вагоноводи, лічильники гільз на тютюнових фабриках тощо), а також осіб обслуговуючого персоналу (прибиральниці, стайничі, сторожі, грубники тощо); 6) запрошених з інших союзних республік або з-за кордону на тимчасову працю (інженерів, архітекторів тощо), а також тих самих осіб, запрошених на постійну працю, за умови, що вони вивчать українську мову.

Встановлювалось, що для осіб, які не мають посвідок про знання української мови і бажають отримати посади в установах УРСР, організовувались спеціальні кваліфікаційні комісії, які за певну плату перевіряли б знання української мови. Учні вищих та професійних шкіл, робітничих факультетів, технікумів, що склали іспити з української мови при своїх школах і мають відповідні посвідки, при прийомі на службу в державні установи і на підприємства заново не складають іспиту з української мови.

6 липня 1927 р. ВУЦВК та РНК УРСР прийняли постанову "Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвитку української культури". Згідно з нею, скасовувалися всі попередні (починаючи з 1919 р.) державні акти про українізацію і затверджувалося положення, яке кодифікувало все відповідне законодавство в цій сфері. Основними його засадами стали норми законодавчих актів, прийняті в 1923—1925 рр.

Положення складалося з шести розділів. Перший — "Засади" — закріплював норму рівноправності мов усіх національностей, що заселяли територію Української Радянської Соціалістичної Республіки. Це надавало право кожному громадянинові будь-якої національності скрізь вільно користуватися своєю рідною мовою. Оскільки переважна більшість населення в республіці розмовляла українською, вона була обрана мовою офіційних стосунків. У національно-територіальних адміністративних одиницях для цього обиралася мова національності, що становила там більшість.

Водночас державні органи в своїй роботі повинні були дбати про забезпечення інтересів національних меншин, що не мали національно-територіальних адміністративних одиниць, а також національностей, що становили меншість у їх складі. Державні організації, призначені тільки для обслуговування потреб такої меншості, мали користуватися її мовою.

Другим розділом — "Про мову, вживану в державному житті УРСР" встановлювалося, що декрети, постанови та накази ВУЦВК, РНК, УЕН (Українська економічна нарада), центральних відомств та установ УРСР, а також окружних виконавчих комітетів та міських Рад, призначені для загального відома, належить публікувати українською і російською мовами, а найважливіші урядові акти із зазначених вище — і мовами національних меншин республіки.

Відомчі розпорядження, бюлетені, збірники наказів, журнали, а також окремі обіжники (циркуляри), інструкції тощо, призначені для місцевих органів влади, мали друкуватися українською мовою, а для обслуговування національно-територіальних адміністративних одиниць вони видавалися мовами відповідних меншин.

Тексти написів на державному гербі належало подавати українською мовою, а в національно-територіальних адміністративних одиницях можливе вживання паралельного тексту мовою відповідної національної меншини.

Стосовно укладання актів публічно-правового характеру, взаємин державних органів, установ, підприємств та організацій різного рівня й підпорядкування між собою і з населенням, використання печаток, штампів, вивісок, плакатів, оголошень, різних емблем, етикеток, плакатів, афіш, фабричних знаків, марок, умовних скорочень, фірмових назв тощо, то тут чинними залишилися здебільшого ті ж норми, про які йшлося вище.

Варто детальніше згадати про те, що внутрішнє діловодство, ведення справ у судових установах, а також зв'язки з усіма іншими державними установами, підприємствами та організаціями належало провадити українською мовою. Для забезпечення інтересів національних меншин, що становили компактні групи серед місцевого населення, організовувалися окремі "національні камери", в яких діловодство та судочинство належало провадити мовою відповідної національної меншини. У тих випадках, коли сторони, звинувачуваний, потерпілий, свідки чи експерти не володіли мовою, якою здійснювалося судочинство, суд зобов'язаний був запросити перекладачів і повідомляти зацікавлених осіб про кожну судову дію через перекладача.

У третьому розділі "Про мову в шкільних закладах та наукових установах" закріплювалося положення про те, що мережа освітніх установ повинна забезпечити населенню кожної національності можливість здобувати освіту рідною мовою. При цьому встановлювалося, що українську мову та українознавство в усіх школах і дитячих будинках національних меншин і російську мову в усіх школах і дитячих будинках з не російським населенням належало викладати як обов'язкову дисципліну відповідно до встановленого навчального плану.

У школах фабрично-заводського навчання, на робітничих курсах викладання мало провадитися рідною мовою учнів, а в профшколах — українською, за винятком призначених для обслуговування потреб національних меншин. Закріплювалося положення про те, що вищі навчальні заклади, за винятком призначених тільки для обслуговування потреб національних меншин, провадять свою роботу українською мовою, при цьому до остаточного впровадження української мови вона викладалася як обов'язкова дисципліна. Той, хто вступав до ВНЗ УРСР і не закінчив професійної школи або робфаку з українською мовою викладання, складав окремо іспит з неї в обсязі, що його встановлював Наркомат освіти. Для осіб з інших союзних республік існували окремі пільгові терміни.

Вчителі, викладачі, наукові співробітники всіх навчальних закладів та наукових установ мали відповідати вимогам, встановленим для службовців щодо знання української й мов відповідних національних меншин. На посади професорів і викладачів ВНЗ належало призначати лише осіб, що могли викладати українською мовою. Винятки допускалися тимчасово тільки з дозволу Наркомату освіти за умови, що кандидат на посаду вивчить мову і перейде на викладання нею через певний час.

Усю науково-дослідну роботу та справи кафедр інших закладів, за винятком призначених тільки для обслуговування потреб національних меншин, належало виконувати українською мовою. Не дозволялося зараховувати до числа аспірантів осіб, які не знали її в установленому Наркоматом освіти УРСР обсязі. Усі аспіранти науково-дослідних кафедр, що готувалися до наукової діяльності, мали складати окремо іспит з української мови.

Четвертий, п'ятий та шостий розділи регулювали питання вживання мов у національно-територіальних одиницях. Основним стрижнем цих розділів було положення про забезпечення державними організаціями можливості кожному громадянинові звертатися до них і одержувати відповіді рідною для нього мовою.

У сьомому розділі йшлося про спеціальні органи, які мали вживати заходів щодо дотримання рівноправності мов у республіці. Загальне керівництво в цій справі покладалося на Всеукраїнську центральну комісію з українізації при РНК УРСР на чолі з її головою. Окремі пункти розділів передбачали, що комісії різного рівня, як це було визначено і попередніми урядовими документами, здійснюватимуть практичну роботу зі створення умов і контролю за ходом виконання запланованих програм, перевірки знання співробітниками української мови.

Останній, восьмий розділ, встановлював кримінальну відповідальність за порушення Положення. Зокрема, співробітників, які не доклали належних зусиль для вивчення української або мови місцевої національної більшості, а також тих із них, що негативно ставилися до українізації, керівники відповідних установ і організацій могли звільнити з посади, не видаючи вихідної допомоги і без попередження. Знову прийняти їх на роботу могли лише після того, як вони достатньо оволодіють українською мовою або мовою відповідної місцевої національної більшості та одержать про це посвідчення від належної кваліфікаційної комісії.

Аналізуючи законодавство з питань українізації, слід висловити низку міркувань, які, на нашу думку, заслуговують на увагу в сучасних умовах, враховуючи мовну проблему. Насамперед, гадаємо, українізація не зводилася лише до вивчення і впровадження мови. Вона, безумовно, пов'язувалася з розвитком економіки і культури Радянської України, залученням працівників-українців до роботи в різних установах та організаціях, зміцненням органів влади шляхом залучення до управління ними робітників і селян, із боротьбою проти бюрократичних та міщанських елементів. Саме тому в умовах НБПу це стало одним із заходів зміцнення союзу робітничого класу і селянства, наближення державного апарату до населення, розвитку української радянської державності, її демократизації. Голова Раднаркому УРСР Чубар наголошував на УТН Всеукраїнському з'їзді Рад, що "українізацію не можна розуміти лише як вивчення української мови. Ні, українізація полягає в тому, щоб залучати до державної роботи максимальну кількість українського елементу, щоб у рамках пролетарського Союзу Радянських Республік виявити максимум самостійності в роботі кожної самостійної республіки". Однак в умовах сталінщини, посилення командного стилю у справі національно-культурного будівництва це було неможливо. Тому в 30-х рр. почався процес згортання українізації. Далі: водночас з нею провадилася велика робота для розвитку культур інших національностей, що жили в Україні, забезпечення їхніх прав та інтересів, залучення до радянського будівництва. Для них відкривалися школи, театри, клуби, хати-читальні, бібліотеки, видавалися газети, література, їм надавалася юридична допомога. У місцевостях, де вони мешкали компактно, створювалися національні адміністративно-територіальні одиниці. Так, у жовтні 1924 р. у складі УРСР утворилася автономна Молдавська Республіка. На 1 жовтня 1925 р. у республіці було виділено 362 національні сільради: 117 — німецьких, 69 — російських, 69 — польських, 28 — болгарських, 27 — грецьких, 19 — єврейських, 13 — чеських, 9 — молдавських, 1 — білоруська. Було утворено 7 національних районів, з них 5 — німецьких, 1 — болгарський та 1 — польський. На кінець 1926 р. існувало вже 899 таких сільрад, 42 національні селищні ради та 12 національних районів, а на початок 1931 р. було 995 національних сільрад (404 — російські, 251 — німецька, 98 — єврейських,

148 — польських, 34 — болгарських, ЗО — грецьких, 16 — молдавських, 10 — чеських, 4 — білоруських), 89 національних селищних рад.

У місцевостях, де національні меншини становили більшість або значну частку населення, створювалися судові камери мовами цих меншин. Так, у 1924 р. функціонувало 9 таких національних судових камер, у 1925 р. — 12, у 1926 р. — 69, у 1928 — 81, у 1929 — 85 (23 — російських, 9 — німецьких, 3 — болгарських, 2 — грецьких, 46 — єврейських). До 1930 р. було створено також 10 національних камер народних слідчих та 7 — судових виконавців. Якщо у 1925—1926 рр. було відкрито 1522 школи мовами національних меншин, де навчалося 140 113 учнів, то в 1929—1930 рр. їх було вже 3579 (відповідно 401 722 учнів). Серед них — школи з німецькою, єврейською, польською, болгарською, татарською, чеською, вірменською, ассирійською, шведською мовами навчання.

Із збільшенням асигнувань на народну освіту в 1923/24 навчальному році порівняно з 1922/23 роком почав поволі поліпшуватися стан у сфері її українізації. Керівництво Наркомосвіти усвідомлювало, що "українізація — це складний, великий культурний процес, реалізовувати який призвано ціле покоління — ті що навчають, і ті, що навчаються, від початкової до вищої школи включно".

Перші підсумки українізації освіти було підведено в 1924 р. у доповіді заступника наркома освіти Я. Ряппа, який відзначив перехід до "якісного боку освіти, поліпшення її внутрішнього змісту". Українізація, вважав доповідач, саме й належала до якісного боку освіти. Я. Ряппо навів дані про співвідношення між кількістю українського населення та охопленням дітей українською школою в окремих губерніях на 1 жовтня 1923 р. Так, наприклад, кількість українських шкіл у Полтавській, Київській, Подільській і Волинській губерніях переважала кількість українського населення, а в Харківській, Одеській, Чернігівській та Катеринославській — навпаки. Практично не було українізовано школу в Донецькій губернії. Середній же відсоток українських шкіл по Україні виявився меншим від відсотка корінного населення на 11,2 %.

На жаль, якісний бік українізації у доповіді заступника наркома освіти розкрито не було. Зводити ж підсумки українізації загальноосвітньої школи до суто кількісних показників (з погляду сучасного дослідника) — неправильно. В умовах тодішньої негнучкої системи народної освіти не можна було робити які-небудь висновки про успіхи чи невдачі українізації шляхом лише відсоткових порівнянь.

Під час перепису 1926 р. 1 млн 800 тис. громадян української національності рідною мовою визнали російську, а 200 тис. російських — українську. Це пояснювалося тим, що ще до революції 1917 р. бурхливий розвиток капіталізму й швидке зростання міст втягнуло в орбіту російської культури багато робітників — вихідців з українського села, які, за словами В. Затонського, починали засвоювати російську мову, а разом з нею і ставлення до всього українського як до мужицького, відсталого. Не змінилась якісно мовна ситуація й після Першої світової та громадянської воєн, коли у радянську Україну для відбудови народного господарства і навчання почали приїздити громадяни інших республік. У таких умовах природним було питання: якою мовою навчати дітей — чи за ознакою національної належності, чи за ознакою визнання дитиною рідною тієї чи іншої мови?

Відносно високі темпи українізації спричинилися до звинувачення Наркомосвіти УРСР в насильництві. Так, Ю. Ларін заявив на сторінках журналу "Більшовик", що керівництво закладів освіти зараховує дітей у національні школи вольовим рішенням за національною ознакою, всупереч бажанню їхніх батьків. Призначений 1924 р. на пост наркома освіти республіки, О. Шумський визнав, що приймаючи дітей до початкової школи, треба керуватися побажаннями батьків, а також живою мовою дитини — тією, якою вона володіла до вступу до навчального закладу. "Виносити інше рішення, — підкреслював О. Шумський, — значить ґвалтувати, калічити дитину, її треба навчати грамоті тією мовою, яку вона розуміє. Навчився грамоти — іди в яку завгодно школу".

У проведенні українізації позитивну роль відіграло те, що Нарком освіти УСРР в 20-ті рр. займався не тільки проблемами вищої та середньої освіти, а й охоплював усі сфери культури — науку, мистецтво, видавничу справу тощо. Наркомати освіти діяли у кожній республіці, загальносоюзного ж не існувало. Координувала їхню діяльність Рада національностей ЦВК СРСР, а також Нарада наркомів союзних і автономних республік.

Загалом процесові українізації були притаманні три риси: планомірність, послідовність та високі темпи. На початку 1927 р. на навчання українською мовою перейшли 79,4 % шкіл соціального виховання й 80 % шкіл ліквідації неписьменності. Найбільших темпів українізація досягла в сільській місцевості. Так, на Харківщині діяло 85 % українських шкіл (водночас у самому Харкові їх було тільки 35,5 %, а російських — 42,4 %).

Важко було українським дітям, робота батьків яких була пов'язана з постійними службовими відрядженнями і переїздами з місця на місце. Це діти залізничників, будівельників, військовослужбовців. Тому поряд з українізацією загальноосвітніх закладів організовувати курси з українізації батьків, насамперед, названих спеціалістів: наприклад, було створено школи червоних старшин у Харкові й Києві.

Крім цього, активно проводилась українізація загальноосвітніх шкіл тих регіонів Російської Федерації, де жило українське населення. Так, І Крайовий з'їзд працівників українських шкіл Північного Кавказу в травні 1926 р. затвердив низку директив шодо українізації цього регіону. У1925—1926 рр. на Кубані було відкрито 200 українських шкіл з кількістю учнів до 24 тис. Проте подібні тенденції не вкорінилися, насамперед через байдуже ставлення до них з боку місцевих органів влади, які виносили питання українізації без належного пояснення на обговорення серед селян і козаків.

Отже, керівництво Наркомосвіти, передусім О. Шумський, "до поняття українізації вкладало вивчення української мови та культури, а не перетворення кожного в українську національність".

Проте непослідовність і половинчастість партійних рішень з питань українізації не могли не позначитися на навчально-виховній роботі загальноосвітніх шкіл. Ідеологічна боротьба між українізацією й совєтизацією йшла безперервно до кінця 20-х рр. Якщо українізація починала набирати темпів, з боку радянського та партійного керівництва надходили звинувачення Наркомосвіти в "форсуванні українізації" и навіть у "буржуазному націоналізмі". А це, в свою чергу, призводило до "чисток" загальноосвітніх закладів і чергової зміни наркома освіти. Проте поступове "полівіння" керівництва Наркомосвіти (від колишніх боротьбистів Гринька та Шумського до націонал-комуніста Скрипника) не врятувало українізацію. Звільнення Скрипника з посади наркома освіти і його трагічна смерть у 1933 р. стали останніми акордами в боротьбі між українізацією та совєтизацією загальноосвітніх установ.

Таким чином, відповідь на питання: чого було більше у навчально-виховній роботі загальноосвітніх шкіл — інтернаціонального (радянського) чи національного — було не на користь останнього. У сучасній літературі поширений погляд, що українізація взагалі й загальноосвітніх закладів зокрема була лише побічним ефектом курсу партії на зміцнення владних структур в Україні. Отримавши від українізації політичні дивіденди, партія на початку 30-х рр. зняла цей лозунг і розпочала репресії проти української інтелігенції й так званих націонал-комуністів, які вважали цей курс стратегічним, а не тактичним.

На наш погляд, українізація, викликана низкою причин, була спробою вирішити національне питання в умовах гострої політичної боротьби 20-х рр. Вона сприяла відродженню духовної основи українського народу — його мови, яка була доведена при царському режимі та у роки громадянської війни до рівня "сільської говірки", існування якої вважалося тимчасовим і другорядним. Але перемога наприкінці 20-х рр. у суспільному житті авторитарних тенденцій не дозволила українізації перетворитися в політичне явище.

1 грудня 1928 р. IV сесія ВУЦВК X скликання прийняла спеціальну постанову про радянське будівництво серед національних меншин. Зазначалося, що національним меншинам в Україні, які становили 19,9 % від усього населення республіки, забезпечується вільний розвиток. У рамках українізації здійснюється програма їхнього господарського розвитку, проведення національного районування, забезпечення рівноправності мов. Уряду республіки було дано доручення надалі втілювати в життя ленінську національну політику серед національних меншин.

Як же конституційне законодавство 20-х рр. вирішувало мовну проблему? Конституція УРСР1919 р., а пізніше й 1929 р., не містила терміну "державна мова" або якогось іншого. Мови усіх народів республіки оголошувалися рівноправними. Докладніше ці питання роз'яснювалися у законодавчих актах 1923—1926 рр. та в положенні ВУЦВК і РНК УСРР 1927р., яке слід, на наш погляд, розглядати як "закон про мову" (хоч там порушувалися й інші питання). Однак і в них термін "державна мова" відсутній. Йдеться про найбільш загальновживані мови — російську та українську і про вибір останньої як переважної для офіційних стосунків.

А як ці питання висвітлювалися у законодавстві інших республік? Ще до створення Союзу PCP положення про державну мову було закріплено лише в конституції Соціалістичної Радянської Республіки Грузії у березні 1921 р. (за 6-ю статтею, нею була грузинська).

Пізніше цю проблему в союзних республіках вирішували по-різному. Положення про державну мову з'явилися в конституціях Азербайджану — тюркська (редакція 1935 p.), Вірменії — вірменська (1927 p.), Туркменії, де державними мовами республіки визнавалися туркменська та російська (1927 p.). Водночас їхні конституції забезпечували національним меншинам, що проживали на їхній території, право вільного розвитку і вживання рідної мови як у культурно-освітніх, так і в державних установах.

Трохи інакше розглядалося це питання в конституціях Білоруської PCP (1927 p.) і Таджицької PCP (1981 p.). У державних і громадських установах та організаціях першої з них встановлювалася повна рівноправність білоруської, єврейської, російської та польської мов. За конституцією, ними належало публікувати найважливіші законодавчі акти. Водночас зазначалося, що білоруська мова обирається як переважна для стосунків між державними, професійними, громадськими установами й організаціями. Аналогічні положення були зафіксовані в Конституції Таджицької PCP (1931 p.). Переважною мовою для діловодства між установами та організаціями оголошувалася таджицька.

У Конституції Узбецької PCP (1927 p.) лише визначалося, що законодавчі акти публікуються в республіці трьома мовами: узбецькою, російською і таджицькою. Після 1936 р. термін "державна мова" зберігся тільки в конституціях закавказьких республік.

Таким чином, над різними аспектами процесу українізації доводилося працювати в умовах гострої полеміки. Треба лише підкреслити, що кампанія проти так званого націонал-ухильництва в Україні в 20—80-х pp. сприяла згортанню об'єктивно зумовленого процесу українізації. Вона була складовою частиною сталінської політики зросійщення.

Знання мовної політики у галузі освіти в 20-ті pp. важливе й у наш час, в умовах незалежної України, коли ведуться принципові дискусії про методи та форми національного виховання і навчання нового покоління. Намагання окремих сил зараз впровадити російську мову як офіційну — щілина для нової хвилі зросійщення.

78. Боротьба проти так званих «національних ухилів». Хвильовизм, волобуєвщина.

Завдяки наявності різновидів комунізму, що розвинулися у таких країнах, як Китай та Югославія, сьогодні вже утвердилася думка про те, що кожний народ може йти до комунізму власним шляхом. Як ми переконалися, саме українські, а також грузинські та тюркські більшовики допомагали встановленню радянської влади у 1917—1920 рр. й першими зробили кроки в цьому напрямі, започаткувавши явище національного комунізму. Прибічники цього напряму були відданими комуністами, які щиро вірили в те, що марксизм-ленінізм пропонує найправильніший шлях порятунку длті людства. Разом із тим вони вважали, що для досягнення оптимальних результатів комунізм має пристосовуватися до специфічних національних умов. Це означало, що російський шлях не був єдиним і що підходи, обрані іншими народами, мають рівне право на існування. Інакше кажучи, слід було залучити до будівництва комунізму національно-визвольні сили, надавши йому певне «національне обличчя».

Оскільки на Східній Україні існував тривалий зв'язок між українським національним рухом і соціалізмом, ідеї національного комунізму легко оволоділи багатьма українцями у більшовицькому таборі. Ще у 1918 р. два комуністи — Василь Шахрай (перший комісар закордонних справ в українському радянському уряді) та його колега Сергій Мазлах (старий більшовик, єврей за походженням) — піддали парїію нещадній критиці за лицемірну політику в національному питанні й зокрема стосовно українців. Явно натякаючи на російський націоналізм, що пройняв усю партію, у своїх памфлетах «Революція на Україні» та «Про теперішнє становище на Україні» вони підкреслювали, що «доки лишатиметься нерозв'язаним національне питання, доки один народ правитиме, змушуючи інший народ коритися, ми не матимемо соціалізму».

Через рік національний комунізм знову виринув у КП(б)У у формі так званої федералістської опозиції на чолі з Юрієм Лапчинським. Це угруповання закликало до повної незалежності радянської української держави, яка б мала повну владу, включаючи військову й господарську, а також цезалежний центр партії, ніяк не підлеглий Російській Комуністичній партії. Коли Москва відмовилася розглянути ці вимоги, Лапчинський з товаришами вийшли з партії, що викликало гучний скандал.

З набиранням обертів політики українізації на перший план на Україні знову вийшли тенденції національного комунізму, що, звичайно, пов'язувалися з іменами його основних ідеологів.

«Хвильовизм». Найбільш відкрито і пристрасно закликав відкинути «російський шлях» Микола Хвильовий. Цей видатний діяч (справжнє прізвище Фітільов) виріс на Східній Україні в родині дрібного російського дворянина. Переконаний інтернаціоналіст, він під час громадянської війни приєднується до більшовиків, прагнучи вЗяти участь у будівництві всезагального й справедливого комуністичного суспільства. Після війни Хвильовий стає одним із найпопулярніших радянських українських письменників, засновником авангардної літературної організації «Вапліте», а також дослідником питань українсько-російських взаємин, особливо у царині культури.

Сповнений ідеалістичних сподівань, комуніст Хвильовий гірко переконується у кричущій невідповідності між теорією й практикою більшовиків у національному питанні та у російському шовінізмі партбюрократів, які, за його висловом, ховали свою упередженість «у Марксовій бороді». Щоб урятувати революцію від згубного впливу і російського націоналізму, Хвильовий вирішує викрити його. Він доводить, що «пасивно-песимістична російська література сягнула своєї межі й зупинилася на роздоріжжі», та радить українцям відмежуватися від неї. Пристрасний заклик Хвильового до українців іти власним шляхом був висловлений у знаменитому його гаслі «Геть від Москви!»

Хоча Хвильовий звертався насамперед до молодих авторів, які шукали для себе взірці літературної творчості, його позиція, без усякого сумніву, мала політичні мотивації. Однак слід наголосити, що його антиросійськість грунтувалася не стільки на українському націоналізмі, скільки на революційному інтернаціоналізмі. Хвильовий був переконаний у тому, що світова революція доти не переможе, доки один народ, уданому випадку російський, намагатиметься монополізувати її.

«Шумськізм». Небезпека, що її являли погляди Хвильового для радянського режиму, посилювалася тим, що вони знайшли підтримку не лише в українських літературних колах, а й у самій Комуністичній партії України, особливо серед колишніх боротьбистів, їхнім лідером був комісар освіти Олександр Шумський, який відкинув вимоги московських ортодоксів засудити Хвильового й виступив із власною критикою Москви. Колишні боротьбисти мали свої підстави вважати лицемірною політику цартії в національному питанні. Щоб надати радянському урядові «українського присмаку», Шумського та його товаришів, які перейшли до більшовиків, було призначено на високі урядові пости. Але одразу ж після перемоги більшовиків майже всіх їх понизили в посаді або виключили з партії. З початком українізації, щоб створити враження, ніби Україною правлять українці, декого з тих, хто лишився в партії, зокрема Шумського, за велінням Москви знову призначили на високі посади. Однак цього разу комісар освіти вирішиб викрити махінації Москви.

Як і Хвильовий, Шумський, засуджуючи російський шовінізм, ставить за головну мету виступити проти священного для більшовиків принципу централізму. В написаному на початку 1926 р. листі до Сталіна він вказує на поглиблення процесів українського національного відродження, переконуючи його в тому, що для блага партії цей динамічний і масовий рух слід контролювати українським комуністам, а не представникам неукраїнських народів. Інакше українці, національна свідомість яких невпинно зростає і які ніколи не ставилися з особливою симпатією до більшовиків, можуть повстати й скинути владу, на яку вони дивляться як на чужоземну. Щоб уникнути цього, Шумський пропонував призначити на керівні посади в українському радянському уряді та Комуністичній партії України таких українських комуністів, як Григорій Гринько і Влас Чубар, відкликавши таких призначенців, як німець Еммануїл Квірінг і зрусифікований єврей Лазар Кагаїювич. Ця пропозиція, що зображалася засобом поширення комунізму, була не чим іншим, як закликом обирати політичних керівників України не в Москві, а на Україні.

Шумський також засуджував українців, які під вигідною личиною вірного служіння партії потурали централізмові Москви. У травні 1927 р. на засіданні керівництва українських комуністів він заявив, що «російський комуніст править в партії з підозрою і недружелюбністю. Він править при підтримці нікчемних малоросів, які в усі епохи за своєю суттю були лицемірними, по-рабському нечесними і зрадливими. Тепер він співає про свій фальшивий інтернаціоналізм, відкидає з байдужим виглядом все українське і завжди готовий наплювати на нього (часом по-українськи), якщо це дасть йому можливість зайняти кращу посаду».

Критика Шумського викликала скандал як у Радянському Союзі, так і за кордоном. Сталін зауважував: «Товариш Шумський не усвідомлює, що на Україні, де місцеві кадри комуністів слабкі, такий рух ... може подекуди набрати характеру боротьби проти «Москви» взагалі, проти росіян взагалі, проти російської культури та її найбільшого досягнення — ленінізму». Якщо партійні ортодокси в Харкові та Москві суворо засудили ідеї Шумського, то вони знайшли підтримку в Комуністичній партії Західної України, в Галичині. Лідер західноукраїнських комуністів Карло Максимович повторив закиди Шумського на форумі Комуністичного Інтернаціоналу й скористався нагодою, щоб виступити проти ставлення Москви до українців. Зацікавленість у «справі Шумського» виявили навіть деякі західноєвропейські соціалісти. Німецький соціал-демократ Еміль Штраус заявив, що «європейський соціалізм має всі підстави підтримати боротьбу українського народу за свободу. Починаючи від Маркса боротьба проти соціального й національного гноблення належала до кращих традицій соціалізму».

«Волобуєвщина». На початку 1928 р. серед українських комуністів з'явився новий ухил. Його виразником став молодий український економіст російського походження Михайло Волобуєв. Аналогічно Хвильовому в літературі та Шумському в політиці Волобуєв хотів викрити невідповідність між теорією й практикою більшовиків у царині економіки. У двох статтях, опублікованих в офіційному теоретичному часописі «Більшовик України», Волобуєв доводив, що за радянської влади Україна, як і за царя, лишається економічною колонією Росії. Для підтвердження цього він провів ретельний аналіз, що свідчив про те, як, нехтуючи потребами української периферії, уряд і далі розбудовував важку промисловість у російському центрі. Крім того, Волобуєв стверджував, що економіка СРСР становить не єдине й однорідне ціле, а комплекс економічних компонентів, одним із яких є Україна. І кожен із цих компонентів може не тільки самостійно функціонувати, а й безсумнівно бути частиною світового господарства, спираючись на власний потенціал, без посередництва російської економіки.

Тим часом комуністична партія вже була готова піти на такі поступки, як українізація. Вона навіть визнала деякі свої недоліки, як, зокрема, панування в її лавах російського шовінізму. Але вона не могла допустити поширення поглядів Хвильового, Шумського та Волобуєва, оскільки це певним чином підірвало б її владу над Україною. Навіть рішучий прибічник українізації Скрипник вважав, що ці «націоналістичні ухили» криють у собі смертельну загрозу для партії. Тому незабаром після появи кожного з цих ухилів їхні виразники зазнали гострих нападок і були змушені засудити свої погляди й визнати цілий ряд помилок. Спочатку всі троє захищалися, але врешті-решт підкорилися. Під кінець 1928 р. Хвильовий повернувся до суто літературної творчості, Шумського відправили кудись у Росію на другорядну партійну роботу, а Волобуєв канув у забуття. Однак під час сталінських репресій 1930-х років ці «гріхи» ще пригадають націонал-комуністам і змусять їх поплатитися за них власним життям.

Щоб побачити описані тенденції націонал-комунізму в правильній перспективі, слід розглядати їх у зв'язку з подіями в самій партії. Після смерті Леніна в 1924 р. в більшовицькій верхівці у Москві розгорілася гостра боротьба .за владу. Внаслідок цього послабився контроль з бо ку партії, що дало змогу розвиватися різноманітним фракціям та ідеологічним течіям. Але цей період відносного лібералізму та плюралізму, відкритого змагання протилежних ідей зрештою раптово закінчився.

79. Особливості індустріалізації в УСРР.

авдання та хід індустріалізації

Незважаючи на успіхи непу, СРСР, в т.ч. й Україна, залишалися аграрно-індустріальними, їх економіка вимагала технічної і технологічної модернізації. У 20-их роках мала місце гостра партійна дискусія про те, якими шляхами досягти світового рівня економічного розвитку. Перемогла лінія И.Сталіна та його соратників, які були прихильниками авторитарних форм управління і здійснення індустріалізації будь-якою ціною і в найближчій перспективі.

Була обрана стратегія прискореного розвитку важкої промисловості, основними етапами якого стали п'ятирічки. Перша п'ятирічка 1928-1933 рр. зі слів И.Сталіна, була виконана за 4 роки і 3 місяці. Насправді навіть мінімальний п'ятирічний план розвитку господарства був недовиконаний. Замість мінімальних 18% зростання темпів за рік, реальні темпи росту становили біля 16%.

Вже перший п'ятирічний план, який передбачав реконструкцію та будівництво в Україні промислових підприємств, був для неї несприйнятливим. Він ставив у привілейоване становище російський центрально-промисловий район, Ленінград і Урал. В Україні ж уповільненим темпом мали розвиватися ті галузі, що забезпечували паливом та металом промисловість Росії. 61,6 млрд. крб., призначених згідно з планом першої п'ятирічки на народне господарство, Україні припадало 11,3 млрд. крб., тобто 18,3%), що менше від будь-якого показника її питомої ваги, тоді як Росії призначалося 68%, набагато більше, ніж належало б. З виділеної Україні суми на промисловість припадало 4,2 млрд, крб., з них на нове будівництво лише 1,2 млрд. крб. Найгіршим було те, що з суми 1,2 млрд. крб. 78% призначалось на Донецько-Криворізький район (6,5 млн. чол. населення), отже - для задоволення потреб Росії у вугіллі і металі. На решту території України (22,5 млн. чоловік) припадало лише 22% асигнувань на нове промислове будівництво.

Отже, розвиток промисловості в Україні повинен був і надалі йти у старому напрямі, що сформувався ще у царські часи. І тоді, і тепер роль України зводилась до забезпечення Росії паливом, необробленим металом і важким прокатом. Наступні п'ятирічки не внесли суттєвих змін - в другій п'ятирічці Україні припало ще менше коштів, лише 16,7% від загальної суми по Союзу, а в передвоєнні роки -- 14,5%. Частка ж Росії зросла до 71%.

3. Особливості та наслідки індустріалізації

Основними джерелами індустріалізації були: націоналізація промисловості, збільшення прямих і непрямих податків, використання трудового ентузіазму трудящих і примусової праці політичних в'язнів, колективізація сільського господарства, конфіскація церковного і монастирського майна, прибутки від зовнішньої торгівлі та інші.

Хоч на базі непу у середині 20-х років було в основному досягнуто рівня розвитку 1913 р., проте СРСР суттєво відставав від індустріально розвинених держав. Значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, видобувалося вугілля та нафти. Зокрема, металу в Радянському Союзі вироблялося у десять разів менше, ніж у США. Тому цілком природним стало проголошення у другій половині 20-х років курсу на індустріалізацію. До речі, в усіх вищих ешелонах радянського керівництва не було одностайності щодо методів її здійснення та шляхів подальшого розвитку економіки.

Зрештою в основу нового курсу та першого п'ятирічного плану була покладена точка зору керівництва Вищої Ради Народного Господарства, згідно з якою головним завданням вважався прорив на вирішальних ланках індустріалізації - машинобудування та металообробці. Намагання будь-якою ціною скоротити розрив з передовими країнами світу з ініціативи Й.Сталіна дещо пізніше викристалізувалось у формулу "великого стрибка" та "підхльостування країни.

Процес індустріалізації в Україні в основному збігся із загальносоюзними тенденціями, хоч і мав певні особливості. Вони були зумовлені спеціалізацією промисловості республіки в межах єдиного народногосподарського комплексу країни, наявністю великих природних багатств та структурою розміщення продуктивних сил.

Однією з особливостей здійснення індустріалізації в Україні були досить масштабні капіталовкладення у її промисловість. У 1930 р. вони досягли рівня всіх попередніх років мирного будівництва (1921-1928). Усього ж за роки першої п'ятирічки на промислову модернізацію України було виділено понад 20% загальносоюзних капіталовкладень. Крім того, із 35 ключових промислових об'єктів СРСР в Україні споруджувалося 12: Дніпрогес, Харківський тракторний завод, Краматорський машинобудівний завод, металургійні заводи у Запоріжжі, Кривому Розі, Маріуполі тощо. Із 1500 промислових підприємств СРСР у роки першої п'ятирічки в Україні споруджувалося та реконструювалося понад 400.

Щоправда, у наступних п'ятирічках питома вага промислових новобудов в Україні значно скоротилася, оскільки необхідна стартова база для модернізації була вже створена, а в інших регіонах СРСР були сприятливіші умови для розгортання технічної реконструкції Враховувалися також військово-стратегічні міркування у зв'язку з наростанням фашистської загрози в Європі.

Концентрація промислового виробництва наприкінці 20 - на початку 30-х років супроводжувалася посиленням централізації управління. Постановою ЦК ВКП(б) від 5 грудня 1929 р. замість трестів основною госпрозрахунковою ланкою оголошувалися підприємства Проте такої самостійності, як трести, підприємства уже не мали.

Одним із нових суспільних явищ, тісно пов'язаних з індустріалізацією, стало розгортання соціалістичного змагання заводів і фабрик. Підтримане згори партійним керівництвом, воно мало стати постійним методом роботи. Організація змагання покладалася на профспілки, а загальне керівництво - на партію.

Форсована індустріалізація дуже швидко призвела до значних економічних перетворень та кардинальних змін у складі робітничого класу. Якщо у період промислового буму в ХІХст. на спорудження кількох десятків великих підприємств пішли десятки років, то вже наприкінці 30-х років промисловий потенціал України у 7 разів перевищував рівень 1913 р. За рівнем розвитку галузей важкої індустрії Україна наблизилась, а то й випередила цілий ряд західноєвропейських країн. У промисловості України на початку 1929 р. процювало 690 тис. робітників, а наприкінці 1932 р. - 1275 тис., тобто майже вдвічі більше. Більша частина приросту робітничого класу забезпечувалася за рахунок сільських жителів.

Проте і в роки перших п'ятирічок рівень єдиного народногосподарського комплексу, що почав складатися в СРСР, в цілому залишався невисоким. Від розвинених країн значно відставали енергетика, хімічна, легка, харчова промисловість та деякі галузі машинобудування.

Не можна не враховувати також деякі негативні побічні явища, супутні процесам технічної реконструкції. Незбалансованість планів економічного розвитку, сталінське "підхльостування" країни на практиці почали ототожнюватися з жорстокою централізацією управління, призводили до згортання непу та утвердження позаекономічних регуляторів у народному господарстві. Ці явища були свідченням небажання та нездатності переважної більшості директорського корпусу поєднувати централізоване управління з ринковими регуляторами. Наслідком стало заперечення ринкової рівноваги в економіці, що особливо далося взнаки в період заготівельної кризи у 1928 р. та в наступні роки.

На відміну від розвинених країн світу, індустріалізація здійснювалася не для задоволення споживчих потреб населення, а навпаки, споживання промислової продукції населенням обмежувалося. Сама держава ставала не тільки власником створюваних промислових об'єктів, а й споживачем її продукції: в основному зброї та засобів виробництва. Фінансові ж засоби для цього черпалися з бюджету, тобто шляхом визиску людей, який був можливий лише в тоталітарній державі. Важливим джерелом індустріалізації був колоніальний визиск поневолених народів, в т.ч. й українського. Визиск здійснювався шляхом встановлення неадекватних цін на ввіз і вивіз продукції, особливо сільськогосподарської. Так, за центнер м'яса Україні платили 2,4 крб., тоді як на світовому ринку (Лондон) ціна становила 8,8 крб. Найдешевше коштував хліб, що вивозився з України за кордон.

Курс на індустріалізацію був слабо підготовлений. Катастрофічне бракувало коштів, обладнання, кваліфікованих кадрів і багато іншого. Тим не менше, завдяки ентузіазму простих людей, їх віри у краще майбутнє, з'явилися сотні великих і середніх заводів, фабрик, шахт, електростанцій. В цілому за 30-і роки в Україні створено потужну індустріальну базу, що ввела республіку в коло економічно розвинутих країн світу.

80. «Виконання» І та ІІ п’ятирічок в Україні.

П'ятирічки — централізовані державні перспективні плани, які були спрямовані на розвиток економіки, техніки, науки, освіти та культури в СРСР на 5 років. За Сталіна п'ятирічки мали юридичну силу закону, робилися великі зусилля й вживалися різні примусові засоби, щоб їх виконувати, а щорічні плани (спочатку звалися лише «контрольними числами» і тільки деякі з них (напр., 1931 і 1937) оформлювалися як державні закони. Від 1957, навпаки, п'ятирічки стали зватися «контрольними числами», що вживаються тільки для орієнтації та побудови щорічних планів, а обов'язковими до виконання планами-законами — стали щорічні плани. Про загальні методи вкладання п'ятирічок див. планування. Автором концепції п'ятирічки у 1924 був О. Цюрупа. П'ятирічний період планування взято тому, що вважалося, що нові підприємства у середньому можна будувати за 5 p. У дійсності на будівництво великих заводів треба було більше часу і, не зважаючи на величезні матеріальні втрати й людські жертви, жодна з п'ятирічок точно виконана не була. За деякими показниками траплялися перевиконання, за багатьма — недовиконання, деякі п'ятирічки були зірвані або значно змінені у процесі виконання. Радянська пропаганда натомість твердила, вживаючи синтетичні узагальнені індекси, що всі п'ятирічки були виконані й перевиконані.

Перша п'ятирічка

Перша була призначена на 1928—1932 роки. Директиву про її складання ухвалив XV з'їзд ВКП(б) у 1927. Це мала бути п'ятирічка прискореної індустріалізації СРСР, навколо її змісту точилася спочатку велика політична боротьба між Сталіним і троцькістами. Щойно у квітні 1929 XVI конференція ВКП(б) ухвалила остаточний план п'ятирічки, а ще тривала боротьба за розміщення промисловості; Держплан СРСР обстоював розбудову коштом України Урало-Кузнецького комбінату, а Держплан УРСР економічно обґрунтовував доцільність розвитку промисловості головне в Україні. 15 травня 1930 ЦК ВКП(б) вирішив справу на користь Уралу й Кузбасу. Зміст п'ятирічки було відповідно змінено. Перша п'ятирічка також не передбачала примусово прискореної колективізації сільського господарства та такої кількості експорту сільсько-господарської продукції, яка виявилася потрібною для оплати імпорту машин і обладнання у зв'язку зі світовою аграрною й фінансовою кризою.

Під час виконання першої п'ятирічки, крім сільського господарства, виникла паливна криза, велика нестача металів, криза на транспорті. П'ятирічний план повністю виконаний не був. Проте, було збудовано близько 1 500 нових промислових підприємств, у тому числі близько 400 в Україні; машини імпортовано переважно з-за кордону. Крім Урало-Кузнецького метало-вугільного комбінату, у центральній Росії розбудовано нову машинобудівну та військову промисловість, а в Україні — Дніпрогес та інші електростанції, тракторне(з конвеєра ХТЗ зійшов перший трактор), комбайнове та гірниче машинобудування. Будівництво нових заводів вивело Україну на рівень великих індустріальних країн Європи, її промисловий потенціал у 1940 році у сім разів перевищував показник 1913 року. Загалом, протягом першої п'ятирічки створилася радянська економічна система у такій формі, у якій вона зберегалася до 1991 року.

Виконання першої п'ятирічки, що відбувалося коштом споживання населення, і одночасна суцільна колективізація викликали в Україні голодову катастрофу 1932−1933 і тривале та різке зниження життєвого стандарту.

Друга п'ятирічка

Друга п'ятирічка: 1933-1937. Директиви до її складання подала XVII конференція ВКП(б) 1932, а затвердив її XVII з'їзд ВКП(б) 1934. На відміну від першої, друга п'ятирічка для УРСР була опрацьована й затверджена у Москві. Держплан УРСР лише опублікував офіційну статтю «Напрям і орієнтовні ліміти розвитку народного господарства УРСР» у журналі «Господарство України», ч. 3-4, 1932. Ні КП(б)У, ні уряд УРСР цієї п'ятирічки не затверджували. Головними «ланками» у ній було завершення будівництва Урало-Кузнецького комбінату, автомобільної й авіаційної промисловості навколо Москви, кораблебудування у Ленінграді, стали до ладу «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь» й ін. В Україні натиск роблено на розвиток вугільної й металургійної промисловості, важкого машинобудування (ХТЗ, ХПЗ), створено нові підприємства алюмінієвої, хімічної та воєнної промисловості. За офіційними даними, вся металообробна промисловість в РРФСР зросла у 3 рази, а в УРСР лише у 2,6 рази. Далі тривала криза у сільському господарстві, на транспорті й у металургії. Відбувся значний поступ у вишколі робітничих та технічних кадрів. Щойно з 1935 — 36 вперше перестав знижуватися й дещо збільшився життєвий стандарт. Друга п'ятирічка була взагалі виконана краще, ніж перша, хоч 1937 план був значно недовиконаний через терор. У всьому СРСР було збудовано близько 4 500 нових підприємств, у тому числі в Україні — близько 1 000.

81. Стаханівський рух.

Стахановський рух — масовий робітничий рух за підвищення продуктивності праці, досягнення високих виробничих показників.

Історія

Початок стахановського руху покладено у Донбасі. У ніч на 31 серпня 1935 вибійник кадіївської шахти «Центральна-Ірміне» О.Стаханов протягом зміни видобув 102 т вугілля (норма — 7 т). Весь видобуток записали на рахунок О.Стаханова, не врахувавши роботи кріпильників, які йому допомагали. Власне, і згодом під час встановлення інших рекордів справжнє число гірників не вказувалось, а все видобуте вугілля записували тільки на рахунок вибійника. У вересні 1935 О.Стаханов поновив своє досягнення, видобувши 175 т, а через кілька днів — 227 т.

Спочатку стахановський рух дав поштовх до поліпшення виробничих показників. На шахтах розпочалося змагання вибійників за встановлення абсолютного рекорду. У лютому 1937 гірник Микита Ізотов нарубав відбійним молотком з допомогою 12 кріпильників 607 т вугілля. Невдовзі правляча партійна верхівка почала використовувати почин О. Стаханова для роздмухування рекордоманії. Показово, що на шахті імені Сталіна (колишня «Центральна-Ірміне») лише за неповний 1937 зафіксовано тисячі «найрізноманітніших рекордів на всіх видах вугільних робіт», але при цьому шахта виконала лише 70 % встановленого плану. Стахановський рух почали насаджувати в усіх галузях народного господарства. Зокрема, в Україні став відомий стахановськими рекордами М.Мазай, який став зачинателем руху за швидкісне сталеваріння і скоротив тривалість однієї плавки у 1,5 рази (при цьому, за оцінками експертів, мартенівська піч спрацьовувалась удвічі швидше).

Радянська історіографія «досягнення» стахановців традиційно пов'язувала з творчими пошуками, наслідком яких було впровадження у виробництво ефективних організаційних і технічних удосконалень. Справді, частина з них мала раціоналізаторський характер, але переважна більшість суперечила науково-технічним вимогам. Показовий у цьому відношенні почин М.Мазая. Головний інженер заводу ім. Ілліча був проти ризикованих експериментів, тому М.Мазай та його однодумці (начальник мартенівського цеху Снєгов, інженери Чорний і Крилов) звернулись безпосередньо до Г.Орджонікідзе. У телефонній розмові з наркомом Снєгов визнав: «Ми ідемо на технічний ризик. Ми вступаємо в конфлікт з деякими положеннями науки». Г.Орджонікідзе відповів: «Дій сміливо! Наша підтримка вам забезпечена. Країні потрібно багато сталі. А щодо науки, то пам'ятайте: наука — не ікона».

Без необхідної перевірки і технічного обґрунтування черговий почин активно упроваджували у виробництво. Гонитва за тимчасовими успіхами та кампанія навколо окремих рекордів призвели до дезорганізації і кризи металургійного виробництва. Металурги не виконували навіть планових завдань. Досить ризиковані експерименти здійснював на залізничному транспорті П. Кривонос, який, спираючись на «революційну сміливість», підвищив тиск пари у паровозі до 14 атмосфер при граничних допусках за науковими рекомендаціями 12 атмосфер. Завидну наполегливість у «пропиханні» свого методу виявив гірник І.Молостов, пропозиції якого були пов'язані з ризиком обвалів і повністю суперечили правилам техніки безпеки.

Партійні, господарські та громадські організації прагнули надати стахановському руху масового характеру. З цією метою широко застосовувались адміністративно-командні методи, а також різноманітні форми пропагування і узагальнення досвіду новаторів, їх морального і матеріального заохочення. Планувалось перейти від окремих рекордів до стахановської роботи протягом зміни, доби, п'ятиденки, декади, місяця та ін. Успіх таких акцій залежав від рівня попередньої організаційної і матеріально-технічної підготовки. Широкого розповсюдження набула штурмівщина, яка призводила до дезорганізації виробництва, погіршення умов праці, порушення правил техніки безпеки. У 1936 на основі досягнень стахановців суттєво підвищено норми виробітку і планові державні завдання, невиконання яких розглядалося як шкідництво або саботаж. На підприємствах, які не мали достатніх резервів, це призводило до величезного перенапруження людських сил і матеріальних ресурсів, порушення нормального ритму виробничого процесу та наступного значного спаду виробництва. Нормативні документи свідчать, що основним критерієм, на підставі якого визначалося звання стахановця, було перевиконання норм у 2 і більше разів, чого систематично добивались лише деякі робітники. Зокрема, на шахтах Горлівки в грудні 1936 понад дві норми виробили 1800 гірників, але тільки 18 із них, або 1 %, досягли таких успіхів протягом року. Аналогічна ситуація мала місце на ін. підприємствах України, що дає підставу спростувати твердження радянської історіографії про масовий характер стахановського руху.

Провал стахановського руху фактично визнав і Сталін, який на лютнево-березневому (1937) пленумі ЦК ВКП (б) заявив, що внаслідок політичної безпечності «шкідники» у Кузбасі й Донбасі «водили за ніс стахановців, ставили їм палиці в колеса, штучно створювали безліч перепон для їхньої успішної роботи і добились, нарешті, того, що розладили їхню роботу». Повсюдне упровадження стахановських методів було одним із чинників кризових явищ у промисловості, супроводжувалось посиленням експлуатації працівників і масовими репресіями проти інженерно-технічного персоналу та господарників.

82. Причини колективізації та її особливості на Україні

Початки колективізації приурочені до 1928 р. Первинний проект великих перетворень, ухвалений партією в 1928 р., називався п'ятирічним планом. Його головне завдання полягало в тому, щоб «наздогнати й перегнати капіталістичний світ» в економічному відношенні.

Надаючи великої ваги розвиткові важкої промисловості, він установлював для країни приголомшуючі завдання: на 250 % забезпечити загальне зростання промисловості, причому лише важка промисловість мала зрости на 110 %. Інша важлива частина п'ятирічного плану передбачала колективізацію -- створення великих колективних господарств на основі 20 % селянських дворів. Малось на увазі, що сільськогосподарська продукція зросте на 150%. Згодом колективізація мала охопити майже всі селянські господарства, відтак ліквідувавши «шкідливий буржуазний вплив» приватної власності.

У плані фактично ставилася мета перетворити всю робочу силу села, а також міста на робітників державних підприємств. Ця структура не лише передавала державі повний економічний контроль над громадянами, а й значно розширювала її політичне Панування над самостійним колись селянством. Сталін передбачав, що реалізація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі. Але він цинічно відмахувався від цього знаменитою приповідкою: «Не розбивши яєць, не підсмажиш яєчні».

Ще більш драматичними й радикальними, ніж у містах, були перетворення на селі. Однак тут «друга революція» супроводжувалася такою, жорстокістю й страхіттями, що її можна назвати не інакше, як війною режиму проти селянства. По суті, не буде перебільшенням сказати, що колективізація з її спустошливими наслідками стала однією з найжахливіших подій в українській історії.

Більшовики завжди доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Вони усвідомлювали, що переконати селян погодитися з таким поглядом буде процесом довгим і нелегким, особливо після тих поступок, що їх за непу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадійливою -- до них вступило лише 3 % усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть колективізувати 20 % селянських дворів (для України це завдання виражалося в 30%). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, очевидно, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетворенням сільського господарства.

Проте незабаром стало ясно, що індустріалізація, як її уявляли Ради, вимагала широкої колективізації. Сталін дійшов цього висновку, ймовірно, під час кризи зернозаготівель 1927--1928 рр.

Радянські плани розвитку промисловості спиралися на те, що держава зможе дешево купувати зерно у селян. Це дало б їй змогу як забезпечувати хлібом зростаючу робочу силу в містах, так і продавати його за кордон, прибутки з чого в свою чергу йтимуть на фінансування індустріалізації.

Але селяни вважали запропоновані державою ціни (часто вони становили лише одну восьму ринкових) надто низькими й відмовлялися продавати збіжжя. Розлючений непокірністю селян, яку він назвав «саботажем», Сталін вирішує, що для виконання п'ятирічки над селянством необхідно встановити як економічний, так і політичний контроль. Відтак без усякої попередньої підготовки він наказує розпочати рішучу кампанію «суцільної колективізації».

2. Ліквідація куркульства як класу

Розуміючи, що найзапекліший опір чинитимуть заможніші селяни, Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу». Ця класична тактика за принципом «поділяй та володарюй» була розрахована на те, щоб ізолювати найзаможніших хазяїв від маси бідних, селян. Проте визначити, хто саме є куркуль, було не просто. Вважалося, що куркулі мають більше засобів виробництва, ніж середняки, й використовують найману працю. Підрахували, що вони складали близько 5 % селян. Але зображення урядом куркулів як «кровопивців-лихварів» та «експлуататорів» своїх односельців рідко відповідало дійсності.

Заможнішому селянинові, як правило, належало 10--15 акрів землі, кілька коней, корів та овець. Його майно у сучасних цінах навряд чи перевищувало б 600--800 доларів США. Оскільки багато давніх куркульських родин було знищено під час громадянської війни куркулями нерідко ставали колись убогі селяни, що завдяки натужній праці розбагатіли за непу. У вирішенні питання, хто куркуль (а цим звичайно займалася «трійка», деякої входили представник Чека (тепер ДПУ), голова сільської Ради та партійний секретар), свою роль відігравали заздрість, особисті антипатії й дуже часто небажання селян вступати до колгоспу. Тому куркулями оголошували багатьох середняків. Для бідняків, які практично не мали нічого, але теж не бажали вступати до колгоспів, винайшли споріднений термін -- підкуркульник.

Що ж фактично означала «ліквідація куркульства як класу»? Тих, хто чинив найвпертіший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності (включаючи хату й особисті речі), не приймали до колгоспів, лишаючи їх напризволяще. Розкуркулювання сягнуло апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенішою його формою стала депортація. Сотні тисяч селян разом із сім'ями виганяли з домівок, саджали у товарні потяги й вивозили за тисячі кілометрів на Північ, де їх скидали серед арктичної пустелі, нерідко без їжі та притулку.

З понад мільйона українських селян, експропрійованих радянським режимом на початку 1930-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато з них, особливо дітей, загинули. Деякі депортовані, зокрема молодь, втікали із заслання. Разом з тими, кому пощастило уникнути депортації, вони нишком приєднувалися до міської робочої сили (приймати на заводи куркулів заборонялося). Так перестала існувати велика частина найбільш працездатних і продуктивних господарів на Україні. Як зауважив один радянський письменник, «ніхто з них ні в чому не був винний, але вони належали до класу, що був винний в усьому».

Щоб реалізувати свої наміри, режим потребував допомоги, та для цього на селі відчутно бракувало комуністів. Спочатку уряд покладав надії на відновлені комітети незаможних селян, гадаючи, що їм немає чого втрачати від розкуркулювання та колективізації. Але незабаром стало ясно, що для селянина бідність ще не означала готовності брати участь у знищенні своїх заможніших сусідів. Тому уряд для проведення своєї політики вирядив на село тисячі міських робітників, нерідко російських та єврейських комуністів або комсомольців.

Восени 1929 р. в українські села було направлено 15 тис. робітників, у січні 1930 р.-- близько 47 тис. Водночас для проведення кампанії розкуркулення та керівництва щойно утвореними колгоспами на Україну прибули так звані 25-тисячники, що головним чином були російськими робітниками, фанатично відданими «побудові соціалізму» будь-якою ціною). Ці чужі на Україні люди забезпечували проведення політики уряду з іще більшою жорстокістю.

3. Розгортання суцільної колективізації на Україні. Селянські протести

колективізація голод куркульство селянський

Громлячи куркулів, Сталін повів наступ проти селянства взагалі. Партійні активісти отримали вказівку негайно розпочати суцільну колективізацію. Накази Сталіна, нерідко туманні щодо того, як саме здійснювати Ці масові перетворення, зате були цілком зрозумілими в одному: їх належало проводити швидко, незважаючи ні на які протести, труднощі й кошти. Як правило, це відбувалося так: на село налітали партійні робітники, скликали збори, на яких погрозами змушували кількох селян створити колгосп. Партійний активіст нерідко кричав: «Хто проти колгоспів, той і проти Радянської влади. Ставлю на голосування. Хто проти колгоспу?» А тоді від усіх мешканців села вимагали передати колгоспу свою землю й худобу.

Ці заходи викликали на селі бурю гніву. Селяни нерідко били, а то й убивали чиновників. Особливо поширилися так звані «бабські бунти» -- повстання жінок, які вимагали повернення відібраної власності. У випадках великих повстань озброєних селян уряд посилав на їх придушення регулярні війська та підрозділи ОДПУ.

Найпоширеніша форма протесту зводилася до того, що селяни стали різати домашню худобу, не бажаючи віддавати її властям. Це явище набрало приголомшуючих масштабів: між 1928 і 1932 рр. Україна втратила близько половини поголів'я худоби.

Багато селян утікали з колгоспів і шукали праці в містах. На велике розчарування радянських чиновників, бідняки та середняки, що поліпшили своє становище за непу, часто були найзапеклішими їхніми супротивниками.

На підсилення чиновників режим посилав представників ОДПУ, що проводили арешти найбільш затятих опонентів і депортували їх до Сибіру. В обстановці такого насильства підпорядкування селян волі радянської влади було лише справою часу.

До березня 1930 р. близько 3,2 млн. селянських господарств України відступили перед загарбниками своїх сіл і понуро вступали до колгоспів, чекаючи дальшої долі.

4. Тимчасове послаблення колективізації. Нові наступи на село

Не можна сказати, що страшне спустошення сільської економіки не стурбувало Сталіна. Несподівано 3 березня 1930 р. він опублікував статтю «Запаморочення з успіхів». Сталін проголошував у ній, що «корінний поворот до соціалізму на селі можна вважати забезпеченим». А далі йшло таке твердження: «Неможливо насаджувати колгоспи силою. Це було б безглуздо і реакційне». Наміри Сталіна були очевидними: по-перше, він давав партійним активістам зрозуміти, що слід на деякий час послабити темпи колективізації, а по-друге, звинувачуючи дрібних службовців, які слухняно виконували його настанови, Сталін намагався відмежуватися від страхітливих наслідків колективізації.

Сприйнявши заяву Сталіна як відступ від політики колективізації, селяни зреагували відповідним чином і почали цілими натовпами виходити з колгоспів. За три місяці майже половина колективізованих селян на Україні повернулася до індивідуального господарювання.

Відступ Сталіна дав змогу стабілізувати становище на селі. Однак незабаром стало ясно, що це був лише тимчасовий маневр і що режим мав намір продовжувати насильницьку колективізацію, але застосовуючи іншу тактику.

Новий підхід полягав у тому, щоб економічно унеможливити індивідуальне господарювання. Селянам, що виходили з колгоспів, часто не віддавали їхній реманент і ту худобу, що вціліла. Вони отримували убогі наділи, які тяжко піддавалися обробці, в той час як за колгоспниками зберігали найкращі землі. Оподаткування індивідуальних господарів збільшили у два-три рази, а колгоспників звільняли від податків. До того ж і далі існувала загроза, що найбільш упертих і непокірних могли оголосити куркулями й вивезти. Внаслідок усього цього багатьом селянам не лишалося нічого іншого, як вступати до колгоспів. На останні у 1932 р. припадало 70 % усіх господарств, а до 1940 р. майже всі селяни України перебували у колгоспах, яких налічувалося 28 тис.

Хоч теоретично колгоспи належали селянам, вони були зобов'язані поставляти державі визначену кількість продуктів і підлягали державним чиновникам. Лише після того як колгосп виконає повинність перед державою, його членам дозволялося розподіляти решту продуктів між собою. Менш численні радгоспи по суті являли собою державні сільськогосподарські підприємства, де робітники працювали як наймана сила; поряд із цим технічну допомогу колгоспам забезпечували машинно-тракторні станції (МТС). Іншим засобом примусу селян служила державна монополія на трактори та іншу сільськогосподарську техніку. Власне, вся ця система будувалася таким чином, щоб дати режимові не лише економічну, а й політичну владу над сільським господарством і тими, хто працював у ньому.

Великий знавець насильницьких методів, Сталін зі своїми поплічниками був, проте, навдивовижу безпорадним, коли йшлося про обробку землі. Часто партійні активісти, що очолювали колгоспи, наказували сіяти неприйнятні для даної місцевості культури. Як і в промисловості, вони часом впадали в гігантоманію, створюючи величезні й некеровані агропідприємства. Через відсутність відповідних засобів транспорту велика кількість заготовленого збіжжя або псувалася, або ж його знищували щури. Ще відчутнішою була нестача тяглових тварин, багато яких зарізали раніше.

Однак урядові чиновники були впевнені в тому, що зможуть поставити достатню кількість тракторів, щоб компенсувати нестачу коней і волів. Та виробництво тракторів дуже відставало від плану, а багато з тих, що були все ж поставлені, майже одразу виходили з ладу. В результаті у 1931 р. майже третина врожаю зерна була втрачена під час жнив; до 1932 р. площа посівів на Україні зменшилася на одну п'яту. Наче цього було мало, у 1931 р. Південь України охопила посуха.

Усі ці чинники призводили до невпинного погіршення становища. Але вирішальним, із них була безжальна сталінська політика зернозаготівель. Нагальне потребуючи зерна для фінансування індустріалізації, режим продовжував, незважаючи на скрутні умови, нав'язувати селянам великі плани заготівель. Через нестачу зерна для одночасного задоволення й вимог уряду, й потреб селян, у 1931 р. українські комуністи благали Москву зменшити плани. Погодившись на їх незначне скорочення. Сталін, проте, встановив нові, що були також нереально високими.

Щоб забезпечити збір необхідного режимові зерна, Сталін вирядив своїх перших заступників В'ячеслава Молотова й Лазаря Кагановича для нагляду за зернозаготівлею на Україні. Знову для конфіскації збіжжя мобілізували партійних активістів. Очевидно, багатьом із них забракло духу на таку справу, оскільки в цей час було звільнено близько третини працівників, які перебували на відповідальних посадах у колгоспах. Для підтримки активістів радянські чиновники використовували регулярні війська та підрозділи ОДПУ, які безжально громили села, що відмовлялися віддавати продукти. Експропріювали навіть насінне зерно, необхідне для сівби наступного року. Попри всі ці заходи під кінець 1932 р. режимові вдалося зібрати лише 70 % запланованого. У промові, виголошеній у січні 1933 р., Сталін наказав партійному апаратові подвоїти зусилля: «Не дозволяйте, щоб вашу увагу відвертали всілякі фонди і резерви, не забувайте про основне завдання: розгортайте кампанію зернозаготівель... і прискорюйте її. Першою вашою заповіддю є виконати зернозаготівлю».

5. Наслідки колективізації на Україні

Голод 1932--1933 рр. став для українців тим, чим був голокост для євреїв і різанина 1915 р. для вірменів. Як трагедія, масштаби якої неможливо збагнути, голод травмував націю, залишивши на її тілі глибокі соціальні, психологічні та демографічні шрами, які вона носить до сьогодні. Кинув він і чорну тінь на методи й досягнення радянської системи.

Найважливішим у трагедії голоду є те, що його можна було уникнути. Сам Сталін заявляв: «Ніхто не може заперечити того, що загальний урожай зерна в 1932 р. перевищував 1931 р.» Як указують Р. Конквест і Б. Кравченко, врожай 1932 р. лише на 12% був меншим середнього показника 1926--1930 рр. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава систематично конфісковувала більшу їх частину для власного вжитку. Ігноруючи заклики й попередження українських комуністів, Сталін підняв план заготівлі зерна у 1932 р. на 44 %. Це рішення й та жорстокість, із якою режим виконував його накази, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який можна назвати не інакше як штучним.

Про байдужість режиму до людських страждань, ціною яких здійснювалася його політика, свідчив ряд заходів, проведених у 1932 р. В серпні партійні активісти отримали юридичне право конфіскації зерна в колгоспах, того ж місяця в дію було введено ганебний закон, що передбачав смертну кару за розкрадання «соціалістичної власності». За пом'якшуючих обставин такі «антидержавні злочини» каралися 10 роками виснажливої праці.

Для того щоб не дати селянам кидати колгоспи у пошуках їжі, була впроваджена система внутрішніх паспортів. У листопаді Москва видала закон, що забороняв давати селянам колгоспне зерно, доки не буде виконано план державних заготівель.

Під загальним керівництвом надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова загони партійних активістів у пошуках зерна нишпорили в кожній хаті, зривали підлоги, залазили в колодязі. Навіть тим, хто вже пухнув з голоду, не дозволяли лишати собі зерно. Якщо ж виявлялося, що хтось не голодує, то його підозрювали у переховуванні зерна. Повертаючись до цих подій, один партійний активіст так пояснював мотиви, що тоді керували ним: «Ми вірили, що Сталін мудрий керівник... Нас обманули, бо ми хотіли бути обманутими. Ми так вірили в комунізм, що були ладні піти на будь-який злочин, якщо його підмальовували хоч крихтою комуністичної фразеології».

Голод, який поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на початку 1933 р. Підраховано, що на початку року середня селянська родина з п'яти чоловік мала близько 80 кг зерна, щоб проіснувати до наступного врожаю. Інакше кажучи, кожний її член мав близько 1,7 кг на місяць. Залишившись без хліба, селяни їли котів, собак, щурів, кору, листя, навіть пили помиї з добре забезпечених кухонь членів партії. Мали місце численні випадки канібалізму. За словами одного радянського автора, «першими вмирали чоловіки. Потім діти. В останню чергу помирали жінки. Але перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачаючи своє людське єство». Партійні активісти продовжували конфісковувати збіжжя, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. Один із них, Віктор Кравченко, згодом писав: «У бою люди гинуть швидко, вони борються, їх підтримує товариська солідарність і почуття обов'язку. Тут я бачив, як люди вмирають на самоті, поступово, вмирають страшною смертю, без усякої думки виправдати свою загибель самопожертвою в ім'я справи.

Їх загнало в пастку і лишило там вмирати з голоду, кожного в своїй хаті, політичне рішення, ухвалене в далекій столиці за столами конференцій чи бенкетів. У цьому не було навіть втіхи чогось неминучого, що полегшило б страхіття. Наймоторошніше було дивитись на маленьких діток, висохлі, як у скелета, кінцівки яких звисали з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди дитинства, перетворивши їх на замордованих примар; і лише в очах ще лишився відблиск далекого дитинства».

Сталін та його поплічники, звичайно, дивилися на все інакше. У 1933 р. помічник Сталіна на Україні Мендель Хатаєвич, що керував кампанією зернозаготівель, із гордістю заявляв: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!»

Відомо, наскільки малодостовірною є радянська статистика того часу (роздратований результатами перепису і 937 р., що виявив страхітливо високу смертність, Сталін наказав розстріляти керівників програми перепису). Радянські архівні матеріали, що стосуються сталінської доби, залишаються в основному недоступними. Тому важко остаточно визначити кількість померлих з голоду. За підрахунками, що спираються на методи демографічної екстраполяції, число його жертв на Україні коливається в межах 3-6 млн. чоловік.

У той час як на Україні й особливо в південно-східній її частині та на Північному Кавказі (де жило багато українців) лютував голод, більша частина власне Росії ледве відчула його. Одним із чинників, що допомагають пояснити цю особливість, було те, що згідно з першим п'ятирічним планом «Україна ... мала служити колосальною лабораторією випробування нових форм соціально-економічної та виробничо-технічної перебудови сільської економіки всього Радянського Союзу». Про значення України для радянських економістів-плановиків писалося в передовій статті «Правди» від 7 січня 1933 р. під заголовком «Україна -- вирішальний фактор зернозаготівель». Відтак перед республікою ставилися непомірне великі вимоги. Як показав Всеволод Голубничий, Україна, забезпечуючи 27 % загальносоюзного врожаю зернових, проте, виконувала аж 38 % плану зернозаготівель. Б. Кравченко стверджує, що українським колгоспникам платили вдвоє менше, ніж російським.

З огляду на тривалу традицію приватного землеволодіння українці чинили колективізації упертіший опір, ніж росіяни. Тому на Україні, як ніде, режим здійснював свою політику -- з усіма її страхітливими наслідками -- швидшими темпами, ніж в інших республіках.

83. Розкуркулення та насильництво проти всіх верств селян.

У грудні 1927 року XV з'їзд ВКП(б) звернув увагу на розвиток колективізації на селі. Приводом для цього стала хлібозаготівельна криза.

Урожай 1927 року був невисоким, і ціни на хліб, установлені державою, не задовольняли селян. Вони відмовилися здавати зерно на заготівельні пункти за низькими цінами.

У січні 1928 року Й. Сталін виїхав до Сибіру, де виступив перед місцевим партійно-радянським активом. Генсек звинувачував заможні верстви селянства в саботажі хлібозаготівель і закликав працівників правоохоронних органів застосувати до заможних селян статтю Кримінального кодексу РСФРР про спекуляцію. Фактично це був крок до згортання непу на селі. По суті, у вимогах Сталіна йшлося про повернення до політики продовольчої розкладки доби воєнного комунізму.

Офіційно проголошення курсу Комуністичної партії на суцільну колективізацію відбулося на Пленумі ЦК ВКП(б) в листопаді 1929 року. На якому було ухвалено рішення: «Будь-якою ціною прискорити розвиток машинобудування та інших галузей важкої промисловості». Широким масам комуністів Й. Сталін заявляв: «Ми відстали від передових країн на 50--100 років. Ми повинні пробігти цю відстань за 40 років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть». Пленум окремо заслухав доповідь першого секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора «Про сільське господарство України й про роботу на селі». У доповіді зазначалося, що республіка має всі можливості, щоб здійснити перехід до колективізації раніше, ніж інші республіки. Колективізація в Україні мала завершитися восени 1931 року чи навесні 1932 року.

Початок колективізації розпочався з порушення тих самих принципів добровільного об'єднання на селі, про які так багато говорили більшовики. Рішення про вступ до колгоспу селяни мали приймати на зборах. Проте місцеві партапаратчики й радянські активісти відкрито погрожували тим, хто відмовлявся вступати до колективних господарств. Партійні комітети й державні установи стали «змагатися» між собою за планові показники нових членів колгоспів. Селян силоміць заганяли в колгоспи, використовуючи для цього всі засоби адміністративного тиску. При створенні колгоспів усуспільнювалися не тільки засоби виробництва, а й домашня худоба та птиця.

Невдоволення селян та короткострокові поступки Й. Сталіна

На політику Комуністичної партії селяни відповіли масовим невдоволенням. У багатьох районах набрало масового характеру винищення худоби, у результаті чого поголів'я худоби в Україні скоротилося вдвічі.

Протягом осені 1929 - весни 1930 рр. Україною прокотилася хвиля селянських виступів і повстань. У 1930 році в них взяло участь щонайменше 40 тис. селян. Були непоодинокі випадки участі в селянських повстаннях військовослужбовців Червоної армії.

Радянській владі довелося, як і в 1917--1920-х рр., використовувати проти селянських повстань регулярні війська, артилерію і навіть авіацію.

На ім'я Й. Сталіна та інших радянських керівників прийшло близько 90 тис. листів-скарг від селян. Опір селянства змусив Сталіна пригальмувати темпи колективізації.

2 березня 1930 року в газеті «Правда» з'явилася стаття Й, Сталіна «Запаморочення від успіхів», у якій він виступив проти «перегинів» у колгоспному русі, звинувачуючи в них партійні комітети та радянські організації на місцях. Селянам дозволяли вийти з колгоспів. Восени 1930 року в колгоспах залишилося менше 30% селян.Ознакою відступу партії було також прийняття «Зразкового статуту» для колгоспів, де за колгоспниками закріплялося право на утримання домашньої худоби -- корови, овець, свиней; їм дозволялося також мати знаряддя для обробки своїх приватних ділянок. Відступ Й. Сталіна тривав недовго, і вже восєни 1930 року ЦК ВКП(б) надіслав республіканським партійним комітетам директивного листа «Про колективізацію», закликаючи їх щонайрішучішими методами й темпами завершити цей процес.

Україна мала завершити повторне об'єднання селян у колгоспи до кінця 1931 року.

Сталінська репресивна машина запрацювала на повну потужність. Радянська держава вдалася й до економічного тиску на селян. Тим, хто вступав до колгоспів, уряд надавав різноманітні пільги, звільняв від податків на домашню худобу, надавав сільськогосподарську техніку, якої вкрай не вистачало, а тим, хто залишався одноосібником, доводилося сплачувати високі податки, на них повсякчас спрямовувався адміністративний тиск.

Другий етап колективізації відрізнявся певними маневрами сталінської влади. Щоб підтримати прибічників колективізації (здебільшого це була сільська біднота, для якої колективізація була шансом поліпшити своє становище за рахунок інших чи зробити кар'єру на радянській і партійній роботі), на селі утворювали машинно-тракторні станції (МТС). Вони не тільки здійснювали технічну допомогу колгоспам, а фактично взяли під політичний контроль процеси, які відбувалися на селі. Цей етап колективізації вже не зачіпав присадибну ділянку селян, худобу й птицю, які були чітко регламентовані. До кінця 1932 року в Україні були об'єднані близько 70% селянських господарств, що володіли 80% посівних площ.

Заходи, здійснені Комуністичною партією на селі, Сталін назвав «великим переломом». Більшість селян хоч і скорилася, але такі не сприйняла колективізацію. Хоча селянин і дістав право вийти із колгоспу, здійснити це на практиці було зовсім не просто. Все залежало від позиції (а то й настрою) місцевого партійного уповноваженого.

Селянську землю об'єднали в одне колективне господарство, і той, хто залишав колгосп, не міг просто так забрати назад свою частку. Замість цього йому виділяли нібито еквівалентну ділянку землі, але, як правило, десь на околиці, на значно гіршому грунті. Але хоча умови виходу були надзвичайно важкими, рідко коли самою тільки силою вдавалося втримувати рядового селянина в колгоспі. Місцеві активісти не відчували підтримки Москви, в той час як селяни постійно посилалися на статтю Сталіна і чинили опір тискові з боку місцевих властей. Коли ті робили спроби перешкодити селянам вийти з колгоспу, часто доходило до відкритих конфліктів.

«Внутрішній паспорт» було введено у грудні 1932 р. Його практичне застосування не давало можливості не тільки «куркулям», але й бідним селянам, які хотіли б переїхати до міста, зробити це без дозволу місцевих властей. Згідно з законом від 17 березня 1933 р. селянин не міг залишити колгосп без домовленості зі своїми майбутніми працедавцями, підтвердженої правлінням колгоспу.

Безглузді намагання організувати колгоспи-гіганти породжували лише нові проблеми, як і раніше. Один із новостворених величезних колгоспів мав 45 тис. га земельних угідь. З цього, звичайно, нічого не вийшло. Його замінили такою ж штучною системою «квадратів», кожен із яких сягав 1000 га. Всі ці нововведення зустрічалися селянами з повною апатією або ворожістю, оскільки їхня думка при цьому повністю ігнорувалася. Подібні процеси відбувалися повсюдно, аж доки, врешті, в 1933 р. партія пішла на деякі поступки у цьому питанні.

Кінцевим результатом такої дискримінаційної політики держави у відношенні до селянства, яке позбавлялося будь-яких економічних стимулів до праці, стало різке скорочення посівних площ у наступному році.

2. КУРКУЛЬСТВО

Мета та форма боротьи з куркульським класом

Сталінська колективізація на селі передбачала не тільки об'єднання селян у колгоспи, а й ліквідацію цілого класу хазяйновитих заможних господарів, яких комуністи називали куркулями. Сталін особисто проголосив політику «ліквідації куркульства як класу». Мета боротьби радянської держави з куркулями: передача державі (тобто колгоспам, комунам, артілям) найрентабельніших селянських господарств разом із землею й реманентом; вилучення значних запасів сільськогосподарської продукції, які зберігалися в куркульських господарствах; ліквідація найзаможнішого прошарку селян, який комуністи завжди ненавиділи й вважали найбільшою загрозою для пролетарської диктатури.

Формою боротьби з заможним селянством було обране так зване «розкуркулення», тобто економічне пограбування селян, порушення їхніх політичних і соціально-економічних прав, репресії. Розкуркулення відбувалося в умовах, коли не було чіткого визначення, хто є куркулем: чи це той, хто використовує найману працю, чи просто заможний селянин. Тих, кого зарахували до куркулів, поділяли на три категорії: активні вороги радянської влади, учасники антирадянських виступів. Вони підлягали 10-річному ув'язненню або розстрілу; пасивні вороги радянського ладу, тобто ті, хто намагався в рамках радянського законодавства боронити свою власність. їхнє майно підлягало конфіскації, а самі господарі мали бути вислані до північних і східних районів СРСР; лояльні до політики Комуністичної партії особи, які не чинили опору радянській владі. Певна їх частина, щоб зберегти своє господарство, навіть готова була вступити до колгоспів. Таких селян переселяли за території колективізації, надавши їм гірші землі.

Розкуркулення відбувалося з грубими порушеннями чинного радянського законодавства. Кодекс законів про працю, який діяв наприкінці 20-х і на початку 30-х рр., не забороняв: оренди землі; використання найманої робочої сили; приватного підприємництва на селі. Коли розкуркулення досягло кульмінації з явним запізненням, ВУЦВК і РНК УСРР видав постанову «Про заборону орендувати землю й застосовувати найману працю в одноосібних господарствах у районах суцільної колективізації». Ліквідація куркульства як класу завдала важкого удару по українському селу, яке за роки непу здебільшого стало середняцьким.

Як звичайна зброя в боротьбі проти «класового ворога» вживалися послідовно запроваджувані норми хлібоздачі й оподаткування. Так, за Струміліним, «куркуль», середній заробіток котрого лише уп'ятеро перевищував середній заробіток незаможника, сплачував податки у 30 разів більші, ніж останній (в перерахунку на душу населення). Указ від 28 червня 1929 р. дозволяв сільрадам у разі невиконання одноосібним господарством норми хлібоздачі накладати на нього грошові штрафи, у п'ять разів вищі за вартість цієї норми. Така ось «правова» основа -- вкупі з розкуркулюванням -- аж до лютого 1930 р. підводилася під курс партії на селі... А несплачення штрафу тягло за собою продаж із торгів господарства й виселення його мешканців.

Разом з іншими видами покарань часто застосовувалося «позбавлення виборчих прав». Селянин таки остерігався втрати цього, по суті фіктивного, привілею, бо це одразу ж зафіксовувалося в його особистих документах, і від цього тавра він не міг позбавитися ніде, де б не шукав праці або притулку. За словами Левіна, позбавлення виборчого права «часто супроводжувалося відмовленням такій особі в житлі, харчових картках, медичному обслуговуванні, а особливо -- засланням».

Усіх перелічених вище заходів явно не вистачало, щоб, з одного боку, в масовому масштабі привернути селянство на сторону радянської влади, а з іншого -- ізолювати «класового ворога». Навпаки, основна частина селян тепер вороже ставилася до політики партії й у своєму опорі використовувала всі приступні їй засоби. В редакційній статті «Правда» від 2 лютого 1929 р. гірко нарікала: селянин ще не усвідомив «засадничої різниці між законами старого режиму та радянськими законами» й автоматично розглядає будь-яку владу як ворожу.

Невдоволення селян

Відносний спокій на селі, властивий періодові непу, тепер повністю зник. Уже в 1928 р. з усіх усюд надходили повідомлення про грабунки, випадки громадянської непокори й опору владі, бунти (в яких, до речі, брали участь і робітники), а також про численні напади на партійних та інших активістів.

В Україні у згаданий період кількість зареєстрованих «куркульських терористичних актів» зросла вчетверо (тільки в 1929 р. сталися 1262 випадки). Офіційні дані за дев'ять місяців 1929 р. вказують на організовані «куркулями» 1002 «терористичних акти» лише в центральних губерніях РСФРР (при цьому було вбито 384 особи; за цими справами засудили 3281 особу, з них 1924 «куркулів» (31,2 %), 1896 «середняків-підкуркульників», 296 «селян-незаможників», 67 «офіційних осіб». Поскільки абсолютно зрозуміло, що під час слідства під категорію «куркулів» прагнули підвести якомога більше обвинувачуваних, можна зробити досить певний висновок: у своїй масі селяни були відверто вороже настроєні проти радянської влади.

Влітку 1929 р. «тероризм» значно поширився. Однак він поки що не виходив за рамки спорадичного збройного опору, й до серйозних повстань не доходило. Найчастіше селяни вдавалися до такої форми спротиву, як приховування зерна (спочатку в межах власного господарства, а потім десь на пустирях, у стогах сіна, в церквах, у відкритому степу, в ярах і лісах). «Куркулі» переводили зерно на ім'я своїх родичів, продавали незаможникам за низькими цінами або приватним нелегальним торгівцям, які потайки вивозили його вночі возами, на плотах тощо. Середняки й бідняки -- держателі хліба -- робили те саме, кожний у міру своїх можливостей. Навіть колгоспники, як тільки могли, намагалися уникнути конфіскацій. Коли ж зерно не вдавалося приховати або збути, його просто знищували.

Розправа над «куркулем»

Розправа над «куркулем» частково мала на меті обезглавити решту селянства в його опорі новим порядкам, і на «класового ворога» цілком закономірно впав основний тягар репресій.

В січні -- лютому 1930 р. в районі Кривого Рога розкуркулили 4080 господарств, передавши колгоспам загалом тільки 2367 будинків, 3750 коней, 2460 голів великої рогатої худоби, 1105 свиней, 446 молотарок, 1747 плугів, 1304 саджалки, 2021 тонну пшениці й пшона. Наводячи цей випадок, радянський дослідник І. Слинько пояснює вбогість усуспільненого майна тим, що значну частину куркульської власності конфіскували ще в 1928--1929 рр. Може, й так, але для нас зараз важливішим є Інше: в 1930 р. «розкуркулювали», по суті, вже бідняків.

З огляду на сказане показовою є вартість конфісковуваного у тогочасних «куркулів» майна. Наводилася цифра в Ї70 млн крб (за новішими даними --400 мли), тобто на кожне одноосібне господарство припадало щось від 170 до 400 крб --90--210 доларів за тогочасним офіційним обмінним курсом,-- навіть якщо загальна вартість майна розкур-куленого не перевищувала вартості майна інших категорій селян. Як зауважує ЛевІн, навіть кошти, витрачені на депортації, перевищували цінність вилученого добра.

Селян особливо приголомшувала експропріація колишніх незаможників, які тяжко працювали під час непу і спромоглися нарешті купити коня чи корову. Зовсім уже парадоксально: доходи пересічного «куркуля» були нижчі, ніж у пересічного сільського урядовця, що переслідував його як представника багатої верстви!

На основі класового аналізу, а не реальної дійсності, якраз і грунтувався весь сталінський курс. Це було тим більше згубним, що передбачало «ліквідацію» найпродуктивніших виробників на селі. Однак у діях генсека була й своя невблаганна логіка. Якщо більш зважено, на відміну від марксистів, розглядати селянське суспільство як загалом раціонально інтегроване ціле, то в ударі Сталіна можна вбачати фізичне знешкодження природних лідерів селянства, які очолювали опір партійній політиці. Те, що вислів «куркуль» почали вживати в значно ширшому значенні, ніж це передбачала його економічна дефініція (запропонована партією), лише підтверджує такий висновок,-- як і формальне запровадження категорії «підкуркульник», котра навіть за сталінськими стандартами не мала ніякого реального змісту. Згідно з офіційною заявою, під «куркулем» розуміли «носія певних політичних тенденцій, які дуже часто можна вирізнити в підкуркульникові чоловічої та жіночої статі».

На початок 1931 р. почали офіційно визнавати, що колишні куркулі -- свого часу класифіковані так за якоюсь із численних ознак -- уже не були такими. Сучасний радянський історик М. Гущин зазначає: «Куркулі втратили чимало властивих їм рис: систематичне використання найманої праці, орендування знарядь праці та коней, власні майстерні тощо», а отже, «в 1931 р. ставало дедалі важче викривати куркуля, який маскував свою класову суть». Це висловлювання наочно демонструє марксистську концепцію, за якою буття визначає свідомість: якщо людина (в даному випадку «куркуль») протягом певного часу за своїм соціально-економічним статусом відповідала вигаданій марксистами категорії, то потім, втративши відповідні ознаки, вона й далі залишалася під підозрою,-- мовляв, лише «маскує свою суть» -- і несла своє тавро мало не до скону.

Наміри партії щодо «куркульства»

Наміри партії щодо «куркульства» набули певної форми в постанові, базованій на звіті підкомісії Баумана, яка, нагадаємо, запропонувала поділ куркульства на три категорії (групи) й запровадження смертної кари або ув'язнення для представників першої категорії -- чисельністю не більше 63 тис. ОДПУ, проте, включило до цієї категорії набагато більше -- до 100 тис. чоловік.

Друга група (родини господарів, віднесених до першої) підлягала засланню на Північ, Урал, у Сибір і Казахстан або у віддалені райони місцевості, де проживали до цього покарані. Такий захід мав стосуватися не більш ніж 150 тис. господарств. Секретна інструкція від 12 лютого 1930 р. наказувала здійснювати конфіскації їхнього майна поступово, щоб це в часі збігалося з їхньою депортацією.

Представників третьої категорії («лояльних») належало частково експропріювати й переселити з колгоспів в інші райони місцевості їхнього проживання -- під урядовий контроль та із залученням до праці, в «трудових загонах і колоніях у лісах, на дорогах, для поліпшення якості земель» тощо. Переселенцям надавалися погані грунти (не більше одного гектара на душу).

В одному із сіл, де налічувалося 1189 родин, заарештували або заслали 202 й виселили на недалеку відстань 140 чоловік. В іншому (1200 родин) розкуркулили 160 чоловік, у другому--31 із 120, а в третьому --90 чоловік із 800. Статистичні дані повідомляли про три села у Вінницькій губернії: з першого (312 господарств) депортували 24 особи, з другого -- 40 із 283, з третього--13 із 128.

Що ж до чисельності кожної з категорій розкуркулюва-них, то ми маємо цифри стосовно Західного району СРСР. Із 3351 господарства, занесеного до списків, 447 потрапили до першої, 1307-- до другої й 1297-- до третьої категорії. Інакше кажучи, 63 % місцевих «куркулів» та членів їхніх родин підпадали під розстріл, ув'язнення чи заслання. Для решти ж (згідно з інструкцією низовим органам влади) відводилися болотисті й заліснені землі із вивітреними грунтами; вони мусили також виконувати лісоочисні й дорожні роботи; в разі невиконання хлібоздачі вони підлягали переслідуванню через суд (тобто постійно перебували під загрозою депортації).

Указ від 3 лютого 1930 р. оголошував ОДПУ відповідальним разом із РНК Російської Федерації за подання пропозицій щодо депортації куркулів та їхніх родин «до віддалених місцевостей РСФРР та про їхнє працевлаштування».

«Депортація куркулів»

Депортація куркулів була подією таких величезних масштабів, що її нерідко відсторонено трактують як масове явище, пересування мільйонів. Але кожна одиниця серед тих мільйонів була живою людиною й мала свою особисту долю. Деякі так і не встигали дістатися місця свого заслання. Один «куркуль» із хутора Грушка на Київщині сфотографував свою хату, коли залишав її, його заарештували й розстріляли того самого вечора.

Людей похилого віку часто просто залишали на місці жити, хто як зможе. В одному селі активіст так і сказав американцеві: 40 куркульських родин депортовано, та «ми залишаємо дуже старих, 90-літніх або старших, тут, бо вони вже не становлять загрози для радянської влади».

Вищезгаданий поділ на категорії недовго зберігав можливості для представників третьої з них уникати найгіршої участі: згідно із сучасними радянськими дослідниками, «лояльні куркулі» «так само опиралися колгоспам», а тому «виникла необхідність також пересунути їх у віддалені райони». В перші тижні 1931 р. ще не депортованих українських «куркулів», які не виконали свої хлібозаготівельні норми, експропріювали та заслали, й це переросло, як і на Північному Кавказі н на Нижньому Поволжі, в «другу хвилю ліквідації куркульства як класу. Один із хуторів у Дніпропетровському окрузі налічував 19 господарств; 10 із них розкуркулили при першій хвилі, а п'ять -- при другій. Сільце Грушка 8 Київському окрузі (площа 950 га, 16 маленьких господарств) повністю знищили ще в 1930 р.

Формально рішення про другу хвилю депортації «куркулів» ухвалили в лютому 1931 р. її підготували ретельніше, ніж першу: склали списки, розіслали на місця анкети ОДПУ (нібито присвячені питанням оподаткування) тощо. 18 березня 1931 р. в Західному районі провели таємну операцію, однак про неї стало відомо, і в одному з округів удалося схопити лише 32 родини з 74, а решта втекли.

В цей час утеча була єдиним порятунком для розкуркулюваних, і до неї готові були вдатися мільйон, коли не більше, чоловік. «Правда» від 25 січня 1930 р. нарікала на куркулів, які «почали продавати свою власність, розділяючи виторг серед своїх родичів-середняків і покидаючи свою худобу негодованою», їх звинувачували також у навмисному псуванні власного реманенту, аби лиш він не дістався колгоспам. Інколи втікачі пробували забрати худобу Із собою,-- такий факт відзначено, наприклад, у Ставропольському краї на Північному Кавказі.

«Очищення міст від куркулів»

Коли в селах розпочалися масові повстання, провід тут вели -- хоч і не завжди -- колишні заможні селяни. Та повстанці майже нічого не могли вдіяти проти влади. Збереглося немало родинних переказів про те, як вони нападали на своїх гнобителів із палицями або сокирами -- й наражалися на кулі... Ще однією формою протесту виступали руйнування й підпали свого господарства Інколи припускається, що вигнання «куркулів» з їхньої землі мало принаймні якийсь економічний сенс, бо ж вони, мовляв, поповнювали міську робочу силу й тим самим сприяли виконанню завдань прискореної індустріалізації. Справді, колишніх хліборобів використовували на нових шахтах та інших підприємствах у місцях їхнього заслання, а в Сибіру засланці третьої категорії працювали на будівництві промислових об'єктів і на лісозаготівлях. Та коли селянам таланило ще до депортації втекти зі свого села, на шляху до міста їм доводилося долати чимало найжорстокі-ших перешкод із боку влади, що всіляко прагнула покласти край таким міграціям. Надсекретний указ від 12 лютого 1930 р. вимагав особливої пильності щодо куркулів, які покидали село, щоб працювати у промисловості. А запровадження внутрішніх паспортів у грудні 1932 р. відкрито розглядалося як крок, спрямований на «очищення міст від куркулів, злочинців та інших антисоціальних елементів».

Розкуркулених не допускали й до військової служби. На місця розсилалася інструкція -- ретельно перевіряти новобранців із метою виявлення «куркульських елементів», котрі «старалися проникнути в Червону армію.

Таким чином «куркулі» були приречені залишатися в селах і там очікувати на вирішення своєї долі. Ще 26 січня 1930 р. «Правда» попереджала, щоб їм не дозволяли розпродавати майно з торгів і тікати есвіт за очі». Щоправда, цей заклик мало зарадив справі. У тогочасних публікаціях повідомлялося: наприкінці 1930 р. розкуркули-ли 400 тис. господарств, 353,4 тис. залишилося, решта (200--250 тис.) була продана, а їхні власники подалися до міст. За сучасними радянськими дослідженнями, десь 20-- 25 % Із 1 млн господарств, офіційно визнаних куркульськими, протягом 1929--1932 рр. «саморозкуркулилисії» (тобто їхні держателі втекли із сіл).

Політбюро ЦК ВКП(б) визначало кількість розкуркулених у 5--6 мля чоловік, а отже, 1--1,2 млн втекли (принаймні на деякий час), а 4--4,8 млн залишилися. Офіційні цифри, нагадаємо, мусили бути завищеними через розширення дефініції «куркульської» категорії й запровадження категорії «підкуркульників», та і в цьому випадку числове співвідношення засланців і втікачів видається нам правильним.

На думку дисидента-ленінця Р. Медведєва, з ряду причин така цифра виглядає «значно применшеною». По-перше, масові депортації не завершилися в жовтні 1931 р., а тривали офіційно до травня 1933 р., коли Сталін і Молотов підписали указ, згідно з яким надалі мали засилати лише родини одноосібників («норма» --12 тис. на рік). В указі наголошувалося, що за планом на 1933 р. передбачалося депортувати 100 тис. родин, і, мабуть, немає підстав не вірити тому, що ця приблизна цифра означала заслання протягом 18 місяців (між жовтнем 1931 і травнем 1933 р.) загалом 150 тис. родин, або між 0,75 і понад 1 млн душ після другої хвилі.

Можливо, більш вірогідною є цифра, названа Сталіним у його зверненні до Черчілля,-- розкуркулення торкнулося «10 мільйонів» (хоч можна й не йняти віри зауваженню генсека, що куркулі у своїй «великій масі були дуже непопулярними, і їх проганяли власні наймити»). У 1933 р. Сталін називав 15 % господарств передколективізаційного періоду «куркульськими та заможними». Загальна кількість селянських господарств у червні 1929 р. досягала 25 838 080. Отже, 15 % них становило б близько 3 875 000 господарств, або, виходячи із пересічної чисельності родини в п'ять осіб,--19,38 млн чоловік. Від цього слід відняти кількість тих, хто так чи інакше уникнув депортації. За підрахунками радянських авторів, нагадаємо, 20--25 % «куркулів» утекли до міст.

За офіційними повідомленнями, в 1929--1932 рр. колгоспам передали 15 млн га «куркульських» грунтів. У 1928 р. розмір «куркульського» господарства досягав у середньому 4,5 га, отже, на конфіскованих землях мало розташовуватися 3,3 млн господарств із більш ніж 15 млн мешканців, з яких 10 млн заслали,-- за умови, що третина втекла (наприкінці 1938 р. повідомлялося про 30 млн га конфіскованої землі, однак зрозуміло, що тут слід ураховувати й пізніші розкуркулювальні акції). З огляду на те, ідо на початку 30-х років пересічний розмір «куркульського» господарства з різних причин (зокрема, з наведених вище) мав бути меншим, 10 млн засланих уявляється абсолютним мінімумом. За словами американського професора М. Левіна, «кількість депортованих, яка тепер більш-менш визнається в радянських джерелах, уже перевищує 1 млн господарств, або 5 млн душ»,-- це стосовно лише Російської Федерації й України, а до цього ж треба додати ще дані по інших республіках (наприклад, 40 тис. господарств з Узбекистані). На думку Левіна, фактично «10 млн осіб, якщо не більше, напевно депортували», 10--11 млн вирахував інший західний дослідник -- С. Свяневич, додаючи, що близько третини з них загинуло.

Отже, навряд чи буде перебільшенням прийняти 10 млн за ймовірну кількість і 15 млн -- за можливу. Одночасно, якими б цифрами ми не оперували, слід ураховувати тих" (передусім глав родин), кого розстріляли або «заслали на Соловки». Ми говорили про 20 тис. заарештованих першої категорії наприкінці 1929 р. (І далеко не самих лише «куркулі»»: за повідомленням «Правди» від 7 грудня 1929 р., напередодні в одномуз округів -- і за один тільки день -- схопили 234 куркулів, 200 середняків і 400 незаможників). У «Вопросах истории КПСО (1975. № 5) розповідається: «В першій половині р, органи радянської влади притягнули до відповідальності (тобто заарештували.-- Авт.) 96 тис. осіб. То Були куркулі, білогвардійські офіцери, колишні поліцаї, жандарми та інші антирадянські елементи...» В Західному Сибіру під час хлібозаготівельної кампанії 1931 --1932 рр. Засудили 100 «куркулів» разом із 700 іншими селянами, охарактеризованими як «близькі до них соціально та економічно».

Ті, що пішли до в'язниць або «трудових» таборів, зазнали лихої долі. їхню кількість неможливо точно підрахувати (див. розділ 16). Але із сучасного радянського документального джерела відомо: в 1931 -- 1932 рр. число ув'язнених тільки в Російській Федерації та Україні досягало майже 2 млн. Відтоді й до 1936--1937 рр. більшість в'язнів становили селяни (принаймні близько 4 млн із загального числа 5 млн за даними 1935 р., причому далеко не всі з них відносилися до «куркулів»).

Сільські нероби просто хапали гумові чоботи, жіночі трико, чай, кочерги, ночви... ДПУ звітувало про деяких членів робітничих бригад і службовців із нижчих ешелонів партійно-радянського апарату, які крали одяг і черевики (навіть ті, що їх фактично носили), поїдали харчі, які знаходили, і випивали алкогольні напої. Крали навіть окуляри, виїдали кашу або обмащували нею ікони» . Одна «куркулька» вижила, хоч у неї поцупили все, що можна, бо була вміла кравчиня і працювала на родини активістів, які крали «куркульський» одяг і віддавали їй перешивати.

VI з'їзд Рад у березні наступного року все ще нарікав на «бідняків і середняків, котрі допомагають куркулям боротися з колгоспами»; побоювання середняків, що їх теж можуть роз-куркулити, зробило їх у деяких випадках «противниками колективізації, радянської влади та всього курсу партії... і навіть певним чином унеможливило ізоляцію куркуля». Більше того: згідно із секретними рапортами ОДПУ, навіть міські робітники виявляли «негативне ставлення до депортацій. Це й зрозуміло, адже місто й село підтримували між собою зв'язок. Партійні документи повідомляють про фабричних робітникїв-комуністів, які все ще володіють землею в селах І заробляють у місті вдосталь грошей, щоб встати куркулями». На одній фабриці до 80 % членів парторганізації були пов'язані з сільським господарством, і тому організація «дотримувалася куркульського курсу».

Як показують описані історії, доля «куркулів» складалася не однаково. Представників першої категорії -- «упертих класових ворогів» -- заарештовували взимку 1929-- 1930 рр. Повідомляли,' що в київській в'язниці їх розстрілювали в той час по 70--ї 20 чоловік за ніч. В'язень, схоплений за церковну діяльність, згадує: в тюрмі ДПУ в Дніпропетровську в камері на 25 осіб тримали 140, і щоночі розстрілювали одного -- двох...

Один «куркуль», у 1930 р. ув'язнений у Полтавській тюрмі, розповідає: в камері, розрахованій на сім чоловік, сиділи 36, а в розрахованій на 20--83. Денний раціон становив 100--150 г глевкого чорного хліба. Щодня помирало до ЗО душ, і лікар завжди засвідчував «параліч серця».

В українському селі Великі Солонці «усунули» 52 «куркулів», а їхніх жінок і дітей вивезли на возах до піщаного берега річки Ворскли, де й залишили. Колишній відповідальний партійний працівник розповідає, як у селі на Полтавщині (з населенням 2 тис. чоловік) у грудні 1929 р, розкуркулили 64 родини, а ще 20 вигнали з домівок і покинули напризволяще. В березні заборонили будь-кому допомагати їм і погнали пішки 300 чоловік (у тому числі 36 дітей і 20 стариків) до якихось печер на відстані близько 5 км -- із наказом не повертатися. Дехто втік, а в квітні 200 чоловік, що залишилися, повезли на Далеку Північ.

Дуже багато померло від холоду та голоду в перші роки», В сучасній радянській історіографії підтверджується: «Практично всі члени щойно прибулих родин, здатні працювати, брали участь у перші місяці в спорудженні житлових приміщень», табір у сибірській тайзі поблизу Копєйська (на північ від Сєвєр-ного) спочатку складався з імпровізованих халуп, побудованих засланцями. Десь половину чоловіків вирядили пиляти ліс, решту -- на шахти; бездітні жінки й незаміжні дівчата також працювали в копальнях. У листопаді старих, хворих і дітей віком менше 14 років послали зводити на зиму хатини з дерева та землі. Щоденна харчова норма на людину тепер дорівнювала півлітрові рідкого супу та 140 г хліба. За таких умов майже всі немовлята померли.

Режим, під яким жили ці нещасні люди, визначався терміном «спеціальні поселення». Це не була форма ув'язнення, однак за «спецпоселенцями» наглядали чекісти, ніякі цивільні структури не передбачалися. 16 серпня 1930 р. уряд видав указ про колективізацію «куркулів» в місцях їхнього заслання, та це не змінило становища. За словами Трапезникова, поселенці навіть теоретично не могли голосувати за своїх керівників,-- просто «на чолі кооперативів стояли уповноважені радянських органів, призначені цими органами», тобто співробітники ОДПУ.

За офіційними даними, 70 тис. «куркульських» родин (до 400 тис. чоловік) перебували на Півночі вже в лютому 1930 р., а куди більша кількість ще тільки мала прибути. Між 1926--1939 рр. «міське» населення Карело-Мурманської зони зросло на 325 тис, Далекого Сходу -- на 487 тис, Вятки -- на 536 тис. чоловік.

Більшість цього населення становили, звичайно, розкуркулені -- робітники в таборах чи спецноселеннях. Статистика називає їх «міською» або «промисловою* робочою силою. На основі цифр, наведених на с. 157, можна більш-менш точно порівняти кількість засланців, класифікованих за категоріями «промислової» й аграрної робочої сили; це дало б до 2,5 млн лише в цих районах.

Де б «куркулі» не перебували, вони мусили працювати, «Куркулям», які не могли виконувати важку фізичну працю, часом давали грошову позичку та пайок до першого врожаю, і вони працювали під охороною. Але так чи інакше мали самі подбати про те, як прогодувати себе у важких умовах Півночі.

Згідно з ухвалою президії Сибірського крайвиконкому від 3 лютого про «поліпшення* постачання харчовими продуктами засланців, необхідно було «забезпечити, щоб уже в 1934 р. новоприбулі одержували хліб, городину та Інші продукти за рахунок власного врожаю». Для цього передбачалося руками поселенців розчистити 50 тис. га лісових площ (тобто 900 кв. км), щоб використати їх для вирощування сільгоспкультур.

Відомо, що «куркулі» були основною робочою силою у новостворених радгоспах і багато з них залишилося працювати на землі. Інших використовували як різноробів.

На початок 1935 р. понад 600 тис. депортованих селян працювали на промислових підприємствах. Навесні 1931 р. було прийнято рішення «передати» 10 тис. куркульських родин у розпорядження адміністрації підприємств кольорової металургії і 8 тис. для роботи на вугільних шахтах Печори.

З 50 тис. робітників, які працювали на новому промисловому комплексі в Магнітогорську, розкуркулені селяни складали майже третину (чимало їх було і серед тих 20--25 тис. каторжан, які працювали на шахтах і рудниках і яких власті характеризували як карних злочинців).

Один інженер розповідав, що він був свідком прибуття на Північний Урал у 1931 р. кількох вагонів з «куркулями». їх направили працювати на шахти; пізніше він зіткнувся й з іншими подібними групами, що примусово працювали на золотих, мідних і цинкових рудниках в інших районах країни.

У селищі Багатському на річці Томі близько 5 тис. «куркулів» працювало на будівництві порту, одержуючи всього 250--300 г хліба в день; вони змушені були добувати додаткову їжу, де тільки можна.

Прискорена колективізація та її крах у січні - березні 1930 р.

Селянинові, якому вдалося уникнути розкуркулення, судилася інша доля. У його житті мали відбутися корінні зміни і то не з власної волі. За словами Сталіна, підхопленими радянськими засобами масової інформації, розпочатий курс на колективізацію був «революцією, здійсненою згори» (хоча, як запевнялося, «безпосередньо підтримуваною знизу* селянами).

Суть колективізації фактично викладена в рішеннях, які Сталін разом із своїми найближчими прибічниками ухвалив у 1929 р. У загальностратегічному плані ці рішення, звичайно, корінилися в марксистській доктрині і попередній історії партії. В тактичному плані вони стали безпосереднім результатом маневрувань партійного керівництва, в яких суто догматичні мотиви перепліталися з інтересами боротьби за владу.

Плани та практичну діяльність комуністичної партії на цьому етапі деякі західні науковці інтерпретували як цілком природні, логічні і раціональні, більше того, зумовлені реальними історичними обставинами, що склалися на той час у країні. Ортодоксальний радянський дослідник схвально зазначає, що, на відміну від більшості своїх західних колег, один із них писав про «грунтовно підготовлену програму колективізації». Насправді такої програми не існувало. По суті, як ми бачили, те, що Сталін та його найближчі прибічники штовхали партію крок за кроком розпочати чергову широку кампанію без будь-якого заздалегідь розробленого плану, на базі якого могли б розгорнутися дискусії (водночас повністю ігноруючи думку відомих економічних спеціалістів), було однією з умов прискореної колективізації. Нинішня офіційна позиція по суті така: колективізація сільського господарства була конче необхідною. Об'єктивне економічне становище, що склалося в країні на початку 20-х років, змусило власті зробити поступки приватним господарствам. Це виправдало себе, але дальшому поступу шкодив «застарілий спосіб виробництва в сільському господарстві». Становище, то склалося в країні, а також зовнішньополітична обстановка вимагали прискореного розвитку промисловості та проведення колективізації сільського господарства. Тим часом головного перешкодою була низька продуктивність малих селянських господарств, а «куркулі» були настроєні вороже. Лише шляхом «класової боротьби» проти останніх партія змогла мобілізувати бідних і середніх селян на проведення колективізації та знищити «класового ворога» (і зернову кризу, таким чином, було розв'язано, оскільки соціалістичне сільське господарство виявилося продуктивнішим від капіталістичного І т. д., й т. п., але для нас немає потреби розглядати тут більш детально всі ці «аргументи»).

Подібна картина видається просто фантастичною, особливо що стосується поняття класової боротьби (якої фактично не було) і переваги колективного сільського господарства в продуктивності. Але навіть незалежно від самого характеру та результатів колективізації, за відсутності чіткого плану вона проводилася нераціонально.

84. Соціально – економічні та політичні наслідки колективізації.

Більшовицька політика в аграрному питанні. Більшовики завжди доводили, що без ліквідації приватної власності на землю і перетворення дрібних одноосібних селянських господарств на колективні побудова соціалізму неможлива. Адже обдирати до нитки можна лише колгоспника - людину, яка не має своєї власності. Саме тому Й. Сталін і культивував колективні господарства, бо з їхньою допомогою можна примусити селян працювати безплатно. І тому ще в перші роки радянської влади розпочалося створення комун, товариств спільного обробітку землі, радгоспів.

Основними етапами аграрних реформ більшовиків були:

- перший етап (1917-1918 pp.) - скасування приватної власності на землю, націоналізація землі; розподіл поміщицьких земель, передача їх селянам без викупу; зрівнювальний розподіл землі; заборона оренди землі і найманої праці;

- другий етап (1919-1920 pp.) - створення великих колективних підприємств на основі поміщицьких господарств; «воєнний комунізм» на селі, відновлення общинних форм землекористування;

- третій етап (1921-1928 pp.) - впровадження різних форм кооперації, добровільне створення великих колективних підприємств (товариства обробки землі, артілі, комуни), дозвіл оренди землі і найманої праці;

- четвертий етап (1929-1933 pp.)- суцільна насильницька колективізація (до кінця 1930-х pp. було колективізовано 97% землі); створення колгоспно-радгоспної системи, знищення найбільш працьовитих господарів землі («куркулів») і їхніх господарств.

2. Від кооперації до форсованої суцільної колективізації. При здійсненні модернізації промисловості радянське керівництво зіткнулося з трьома складними проблемами: нестачею коштів, сировини і робочих рук для розвитку індустрії. Вирішити ці питання можна було за рахунок селянства, яке тоді складало переважну більшість населення країни. Вихід із цієї ситуації B. Ленін вбачав у кооперації, яка була звичною формою селянської співпраці ще з дореволюційних часів. Перевага її полягала у тому, що вона давала змогу поєднувати приватні інтереси з державними, а складність - у традиційні форми кооперації вкласти новий соціалістичний зміст.

Система господарювання на селі, сформована в 1920-х pp., базувалася на принципах добровільного кооперування. Вона забезпечувала до певної міри рівновагу розвитку націоналізованої індустрії і приватновласницького аграрного сектора без проведення масштабної колективізації. У 1927 р. лише 3% селянських господарств були об'єднані у сільськогосподарські артілі та комуни.

На XV з'їзді ВКП(б) в 1927 р. були прийняті рішення про здійснення повільного, поступового, добровільного процесу кооперації (виробничої, споживчої, кредитної та інших її видів). Проте практика диктувала швидкі темпи та жорсткі міри. Й. Сталін і його оточення з часом дедалі більше переконувалися у тому, що проблеми індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 25-30 млн індивідуальних господарств, а на 200-300 тис. колгоспів.

Поштовхом до форсування колективізації стала хлібозаготівельна криза в 1928 p., яка, за твердженням Й. Сталіна була викликана саботажем селян. У тій ситуації вождь вирішив, що для «стрибка» в індустріалізацію необхідно встановити над селянством жорсткий політичний та економічний контроль. Вперше після 1921 p., коли була скасована політика «воєнного комунізму», проти селян були застосовані примусові методи.

У плані I п'ятирічки в СРСР передбачалося об'єднати в колгоспи 18-20% селянських господарств, а в Україні - 30%. Однак незабаром пролунали заклики до форсованої суцільної колективізації.

Гасло форсованої суцільної колективізації проголосив листопадовий (1929 р:) пленум ЦК ВКП(б). В. Молотов і Л. Каганович наполягали на її завершенні протягом року. Було прийнято постанову ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву». В Україні, згідно з цією постановою, планувалося закінчити колективізацію восени 1931р. або навесні 1932 р. 24 лютого 1930 р.  C. Косіор на догоду И. Сталіну підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій, згідно з яким Україну слід було колективізувати «до осені 1930 р.».

3. Основні завдання та заходи колективізації. Основними завданнями колективізації були:

- прискорення процесу індустріалізації за рахунок пограбування села; , - забезпечення промисловості дешевою робочою силою;

- вирішення хлібної проблеми в країні;

- повне одержавлення сільського господарства.

Основними заходами колективізації стали:

- насильницьке створення колгоспів;

- «розкуркулення» (ліквідація заможного селянства - «ворога» радянської влади);

- обмеження з боку влади процесу переселення селян до міст (запровадження паспортів, які видавалися лише жителям міст та ін.).

4. Хід колективізації в Україні.

4.1. Насильницьке створення колгоспів. Шляхом насильства, погроз, брехливих обіцянок до початку березня 1930 р. в Україні було охоплено колгоспами до 63% селянських господарств. У колгоспи забирали все майно селян, що породжувало опір, у ряді місць навіть збройний. Але він був придушений. Від безвихідності селяни почали продавати або забивати худобу, псувати інвентар. Це призводило до дезорганізації сільськогосподарського виробництва. Необхідні були термінові заходи для виправлення становища.

13 березня 1930 р. Й. Сталін виступив у «Правді» зі статтею «Запаморочення від успіхів», у якій засудив «перегини» у колгоспному будівництві. Стаття переслідувала дві мети: попередити вибух селянського гніву і відвернути його від кремлівського керівництва. Усю провину за репресивні методи проведення колективізації радянський лідер поклав на місцевих керівників. Селянам дозволили виходити з колгоспів. Але відтік селян виявився настільки масовим, що наприкінці 1930 р. керівництво вирішило його призупинити.

4.2. «Розкуркулення» селянства. У ході колективізації постало питання про долю заможного селянства («куркульства»). За пропозицією Й. Сталіна було визначено стратегічне завдання - ліквідувати «куркульство» як клас. Особливо активно боротьба з «куркулем» розгорнулася в перші місяці 1930 р. Під «розкуркулювання» попадали не тільки заможні селяни, що використовували найману працю («куркулі»), але й ті, хто не погоджувався йти в колгосп. Вони проголошувалися «підкуркульниками». Таким чином, політика ліквідації «куркульства» як «класу» була формою репресій стосовно всього селянства.

У 1931 р. продовжувалася ліквідація заможних господарств і конфіскація майна тих, хто не бажав вступати в колгоспи. Усього в період колективізації було експропрійовано 200 тис. селянських господарств, від чого постраждали близько 1 млн чоловік. Більшість із них були виселені в Сибір і на Північ. Цих людей називали «спецпереселенцями» і використовували на важких роботах. Багато «розкуркулених» загинули.

4.3. Звершення колективізації в Україні. У 1932 р. в Україні було колективізовано майже 70% господарств з охопленням понад 80% посівних площ. Кожні два дні з'являлася нова машинно-тракторна станція (МТС). Вони обслуговували колгоспні землі. У 1932 р. їх було вже близько 600. Колективізація в Україні вважалася в основному завершеною.

4.4. Боротьба серед вищого керівництва стосовно колективізації. Проти сталінських методів позаекономічного примусу щодо селян виступили три з дев'яти членів тодішнього політбюро ЦК ВКП(б): М. Бухарін, О. Риков і М. Томський. Представники України в політбюро ЦК ВКП(б) С. Косіор, В. Чубар і Г. Петровський підтримали Й. Сталіна в його боротьбі проти групи М. Бухаріна, який ще до початку колективізації висунув лозунг «Збагачуйтесь!», що був спрямований до селян. М. Бухарін виступав проти форсованої індустріалізації, колективізації, проти згортання НЕПу. У лютому 1937р. він був заарештований органами НКВС  і 15 березня 1938 р. розстріляний.

5. Соціально-економічні наслідки колективізації. Основними соціально-економічними наслідками колективізації сільського господарства стали:

- встановлення повного контролю комуністичного режиму над сільським господарством;

- державне закріпачення селян;

- підпорядкування сільського господарства командно-адміністративній системі управління;

- Голодомор 1932-1933 pp. і страшні людські втрати;

- порушений баланс у розвитку промисловості й сільського господарства;

- постійне відставання сільськогосподарського виробництва;

- фізичне знищення найбільш кваліфікованих і працьовитих господарів;

- руйнування продуктивних сил на селі.

Руйнування продуктивних сил на селі обумовило глибоку кризу в сільському господарстві. Це змусило певною мірою змінити політику уряду: перейти від примусу й репресій до встановлення твердих планів хлібозаготівель, часткового відновлення ринкових відносин, організаційного і матеріально-технічного зміцнення колгоспів, а також посилення репресивного апарату.

Протягом, принаймні, чверті століття після колективізації, у тому числі в періоди мирного розвитку, обсяг сільськогосподарського виробництва не перевищував або б/в нижчим за обсяги, досягнуті в роки непу. Тільки поголів'я худоби зменшилося в ході колективізації вдвічі - 3 60 млн у 1928 р. до 33 млн у 1933-1934 pp. На 1953 p. воно збільшилося до 58 млн, але так і не досягло передколгоспного рівня.

Головні завдання колективізації, які ставив ЦК ВКП(б), були досягнуті: було фактично закріпачене селянство, забезпечені дармові джерела для розвитку індустрії та військово-промислового комплексу. Колективізація була економічною і соціальною катастрофою для українського села. Селянство втрачало вироблені століттями риси: хазяйновитість, ініціативність, працелюбність. У реальне життя увійшли зрівнялівка, безгосподарність, відсутність економічних стимулів розвитку, повна незацікавленість селян в ефективній, продуктивній праці.

85. причини голодомору на Україні.

Основні передумові і причини Голодомору. Основними передумовами і причинами Голодомору були:

- штучна організація сталінським керівництвом голоду для того, щоб зломити опір українського села політиці суцільної колективізації та «соціалістичним перетворенням» взагалі;

- непосильні для селян плани хлібозаготівлі;

- політика примусових, із застосуванням репресій, хлібозаготівель; конфіскація владою продовольчих запасів;

- небажання колгоспників працювати в громадському господарстві.

Хлібозаготівлі в 1931 р. в Україні становили 400 млн пудів, a В 1931 р. - 380 млн пудів. Це стало можливим за рахунок виснаження села. У селян вилучали все зерно, у тому числі й посівний фонд.

Фізично ослаблене селянство не могло ефективно провести весняну посівну компанію 1932 р. Посіяно було трохи більше половини запланованих площ. При цьому врожай 1932 p., будучи ненабагато менше середнього, міг би забезпечити населення України мінімумом продовольства.

2. Злочинна політика комуністичного режиму. Головною безпосередньою причиною голоду стали хлібозаготівлі, які не припинялися. У 1932 р. Україна не виконала план хлібозаготівель. Для вилучення хліба із республіки в Україну прибула спеціальна комісія ЦК ВКП(б) на чолі з головою Раднаркому СРСР В. Молотовим. До організації Голодомору в Україні були безпосередню причетні секретар ЦК ВКП(б) Л. Каганович, генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор, голова Раднаркому України В. Чубар та інші вищі керівники. Уповноважений ЦК ВКП(б) П. Постишев очолив компанію репресій проти тих комуністів, які вилучали недостатню кількість хліба у селян. До виконання плану хлібозаготівлі окремі адміністративно-територіальні одиниці України заносилися на «чорну дошку». До республіки припинялися постачання товарів, вилучалися продовольчі і посівні фонди. Це фактично прирікало людей на голодну смерть.

7 серпня 1932 р. було прийнято закон про охорону соціалістичної власності, який в народі назвали «законом про п'ять колосків». За крадіжку колгоспної власності передбачався розстріл із конфіскацією майна або позбавлення волі строком не менше 10 років з конфіскацією майна.

На початку 1933 р. в Україні фактично не залишалося запасів продовольства. Дії партійного керівництва прирекли мільйони людей на повільну мученицьку смерть Голод охопив також інші зернові райони СРСР - Поволжя, Кубань, Північний Кавказ.

Але найжахливіших масштабів голод набув саме в Україні. Люди вмирали цілими селами; живі не мали змоги ховати померлих. Часто зустрічалися випадки людожерства і трупожерства. А цього часу на сусідніх залізничних станція* під збройною охороною знаходилися тисячі пудів зерна, призначеного для вивозу, у тому числі - за кордон.

Трагічні події Голодомору покрила завіса мовчання. Було заборонено будь-яку допомогу з боку міжнародної та радянської громадськості. Уражені голодом райони були оточені внутрішніми військами, що завертали тих, хто намагався дібратися до міста. Охоплені розпачем батьки, намагаючись врятувати дітей, везли їх у міста і залишали там - у лікарнях, магазинах або прямо на вулицях.

3. Наслідки Голодомору. Наслідками Голодомору 1932-1933 pp. були:

- масові жертви; дослідники називають кількість жертв злочинної політики сталінського режиму до 10 млн чоловік;

- завершення колективізації, утвердження колгоспної системи, розорення села;

- придушення опору українського селянства;

-масове переселення селян з Росії в Україну;

- сталінським режимом було підірвано сили в обстоюванні споконвічних національних прав українського народу.

86. Аналаз джерел та свідчень про масштаби та характер трагедії 1932 – 1933 років.

У 1932-1933 роках український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших резуль-татів колективізації – голодомор. Його витоки, як уже зазначалося, слід шукати в аграрній політиці радянської влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно обґрунтованими, вони по суті означали продо-вольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними си-лами утримували машинно-тракторні станції, і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не зали-шалося. Уважне вивчення документів, багато з яких тільки нещодавно були розсекречені, дає можливість усвідомити: голодомор планувався з Москви, а українські більшовики були слухняними виконавцями вказівок Кремля. Це підписи тих, кого нам представляли жертвами сталінізму, стоять на постановах про знищення України голодом. Навіть у першій декаді лютого 1933 року продовжувалися хлібозаготівлі, коли селяни почали гинути від голоду. Практично на всій території України в сільській місцевості тоді вже не існувало скільки-небудь великих запасів продовольства. Повна безвихідь ситуації змусила на Дніпропетровщині звернутися до абсолютно неморального засобу – нагороди за донос. Кожний, хто вказував, де сусід ховає зерно, одержував від 10 до 15% виявленого як премію. 17 лютого цей "досвід" поширився на всю республіку у формі спеціальної урядової постанови. Насіннєва проблема відійшла на другий план після того, як секретар ЦК ВКП (б) Постишев добився прийняття 25 лютого постанови РНК СРСР і ЦК ВКП (б) про виділення Україні позички в розмірі 20 млн. пудів зерна. Фактично, телеграфний дозвіл на використання розміщених у республіці державних запасів хліба для харчування голодуючих у розмірі 3млн пудів надійшов 19 лютого. Всього до кінця квітня республіка одержала 22,9 млн. пудів насіннєвої позички, 6,3 млн. пудів фуражної позички, 4,7 млн. пуді продовольчої позички і 400 тисяч пудів продовольчої допомоги. Про те, що на селі відбувається щось страхітливе, знали всі. Біженці заповнювали міста і вмирали сотнями просто на вулицях. Інформація про голод проникала й за кордон. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. Лавина голодних смертей наростала з місяця в місяць аж до початку літа. Така інформація ретельно приховувалася від народу. Сталін говорив про успіхи міжз'їздівського періоду, з підкресленим натиском відзначав, у контексті з цифрами про зростання національного доходу і промислової продукції. Включення до традиційного переліку успіхів нового елемента – даних про зростання населення – мало на меті покласти край різного роду чутки у країні і за кордоном про величезні втрати людей від голоду. Аналіз даних демографічної статистики 30-х роках свідчить, що прямі втрати населення України від голоду 1932 року становили близько 150 тисяч чоловік. 1933 року голодною смертю загинуло від 3 до 3,5 млн. чоловік. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності, сягали в 1932-1934 роках 5млн чоловік. Не менше мільйона загинуло на Кубані. Голод у 1933 році був наслідком спроби здійснювати соціалістичне будівництво воєнно-комуністичними методами. Проте примусова колективізація і накладена на колгоспи продрозкладка призвели до глибокої деградації сільського виробництва, яка так дорого, так боляче і невідшкодована обійшлася країні й народові. Те, що відбулося на Україні у 1933 році, не знайшло адекватного висвітлення в архівних джерелах. Причина в тому, що генсек наказав ставитися до голодомору як до неіснуючого явища. Особливо дивне враження справляють стенографічні звіти пленумів і протоколи політбюро ЦК КП (б) У часів голодомору. В них відображено відчайдушну боротьбу з окремими конкретними проявами голоду, але не згадується саме слово "голод". Заборона на це слово не викликалася, зрозуміло, побоюваннями за просочуван-ня негативної інформації. По-перше, голод різної інтенсивності охопив мало не всю хлібовиробну смугу країни і не становив таємниці. По-друге, документація партійних органів завжди мала гриф "цілком таємно". Сталін насправді не бажав обговорення проблеми голоду. Воно означало б визнання факту економічної ката-строфи, в яку потрапила країна внаслідок авантюристичної політики "наступу соціалізму по всьому фронту". Більше того, воно означало б дозвіл оцінювати рішення, негласно прийняті на найвищому рівні з метою виходу з катастрофи. А саме ці рішення й призвели до голодомору. Очолюване Сталіним партійно-державне керівництво змушене було в 1932 році відновити в правах торгівлю, що стало єдиним нововведенням у взаємовідносинах між містом і селом, це був дозвіл торгівлі для колгоспів, колгоспників та одноосібників за цінами вільного ринку. Зроблена з воєнно-комуністичних позицій спроба налагодити плановий продуктообмін між містом і селом була офіційно визнана неспроможною. Проте на поточну ситуацію постанова не вплинула. Адже торгівля хлібом дозволялася тільки після виконання заготівельного плану, з 15 січня 1933 року. Тим самим визнавалася безперспективність подальших спроб будувати без ринкову воєнно-комуністичну економіку. Селянська торгівля за цінами попиту і пропонування дозволялася, починаючи з травня 1932 року. Вона діста-ла благозвучну назву колгоспної, хоч брати участь в ній могли всі бажаючі. Однак торгівля хлібом могла відновитися тільки з середини січня 1933 року, після виконання хлібозаготівельного плану. Державну комерційну торгівлю розпочато без прийняття спеціального закону. У січні 1933 року безрозмірну продрозкладку, яка спричинила колапс сільського господарства, було скасовано. Замість неї запроваджувалися обов'язкові поставки хліба державі колгоспами та одноосібниками. Цим поставкам було надано характер додаткових зобов'язань. Всім зерном, виробленим понад твердо зафіксований по-даток, селяни діставали змогу вільно розпоряджатися, в тому числі реалізувати лишки по каналах колгоспної торгівлі. Цим у них створювалася заінтересованість в розвиткові громадського господарства колгоспів. Місцевим органам влади заборонялося давати колгоспам зустрічні плани або накладати на них зобов'язання здавати зерно в кількостях, що перевищували погектарні норми, визначені в законі про обов'язкові поставки. Значення нових законів не треба переоцінювати. Відмовившись від продрозкладки, Сталін до непу не повернувся. Ринок відродився лише у вигляді роздрібної колгоспної торгівлі. Державний продовольчий фонд, як і раніше, формувався по закупками з ринку, а шляхом примусу, через обов'язкові поставки, що зберігали натуральну форму, їх розміри й ціни, як і ціни на промислову продукцію, що постачалася селу, визначалися державою. Отже, нееквівалентність обміну між містом і селом зберігалася, хоч і не в такому потворному вигляді, як у 1929 – 1932 роках. Чи можна вважати, що декларовані в 1932 – 1933 роках фундаментальні зміни у виробничих відносинах сприяли перетворенню колгоспів на соціалістичні під-приємства? Ні в якому разі. Запровадження з грудня 1932 року паспортного режиму та інституту прописки для населення міст і новобудов адміністративно закріплювало селян у колгоспах. Одночасно до мінімуму було скорочено присадибні ділянки колгоспників, щоб вони могли забезпечувати свій прожитковий мінімум лише працею в громадському господарстві. Скасування продрозкладки, яка загнала сільське господарство в глухий кут, можна вважати визнанням безперспективності праці, продукт якої належав державі цілком, тобто за змістом праці рабської. На зміну їй приходила система виробничих відносин, яка будувалася на примусовому поділі продукту праці в його натуральній формі між працівником і державою. Така система відносин властива кріпосництву. Реконструкція відносин між містом і селом відкривала деякі перспективи роз-витку колгоспного ладу, але не могла дати негайного ефекту. Становище в народному господарстві, і передусім на селі, було катастрофічним. Про це свідчить безліч фактів у документах збірника. Ми не маємо, однак, ключового факту – оцінки втрат урожаю 1932 року. У статистичних збірниках наводиться не амбарна, а біологічна урожайність – величина фіктивна. Виходячи із загальної картини дедалі глибшої деградації виробництва, можна гадати, що ці втрати істотно зросли порівняно з більш-менш відомими втратами 1931 року. Зростання втрат змушений був підтвердити й Сталін у бесіді з американським полковником Робінсом в травні 1933 року.

87. Зарубіжна та українська історіографія голодомору та колективізації

Дослідники зарубіжної історіографії використовують визначення «сучасні західні історики», маючи на увазі вчених із Європи та США [1]. У 90-х рр. ХХ ст. з'явилася низка праць західних та російських істориків, присвячених з'ясуванню саме концептуальних підвалин «теорії тоталітаризму», якою вирізнялася західноєвропейська та американська «радянологія» [2]. Англо-американською історіографією непу переймаються також і на початку ХХІ ст. [3], тобто її вивчення продовжується, але на нових гносеологічних засадах. Завдання поданої статті - окреслити концептуальні підходи сучасної західної історіографії до проблем колективізації та розкуркулення на теренах УСРР в означений період.

Предметом ґрунтовної статті І.В. Павлової, яка працює в Інституті російської історії РАН, є «критика ревізіоністського підходу західних істориків до вивчення сталінської Росії 30-х рр.» [1, с. 109], новий напрямок якого, на її переконання, розпочався з другої половини 80-х рр. Вона називає основних представників «ревізіоністського підходу» - істориків Ш. Фіцпатрика, Л. Віолу, Дж. Гетті, Г. Ріттешпорна, Р. Маннінг, Р. Терстона. Вони висвітлювали переважно соціально-політичну та соціокультурну ситуацію в радянському суспільстві, зосереджуючись на репресіях, їхніх наслідках, відносинах влади і суспільства. Так, відомий американський історик Ш. Фіцпатрик обстоює принципи вивчення повсякденного життя радянського суспільства [4, с. 38-58], але слід зазначити, що названі вчені не претендують на монометодологію.

Монографія відомого німецького дослідника аграрної історії Штефана Мерля про аграрний ринок в роки непу, яка з'явилася у 1981 р. [5], залишається «сучасною» і єдиною в німецькій історіографії з соціально-економічних проблем розвитку радянського суспільства 20-х рр., у якій також з'ясувуються так звані організаційно-господарські передумови масової колективізації. У 1990 р. він опублікував матеріал про соціальний розвиток радянської колгоспної системи, зосередившись на діяльності політвідділів МТС, які займалися партійними чистками в колгоспах та радгоспах [6, s. 49-60]. Формування колгоспної системи учений висвітлює в контексті теорії тоталітаризму, посилаючись на відомості офіційної статистики, відтворює руйнівні наслідки насильницької колективізації, політики розкуркулення, хлібозаготівель [7]. Засівна площа, кількість худоби та її зменшення, техніка, кадри колгоспів, розподіл продовольства стали предметом ретельного з'ясування німецького історика. На таких засадах написана його стаття про колективізацію та ставлення до неї селян [8]. Німецький історик визнав той факт, що колективізація, політика розкуркулення та надмірні хлібозаготівлі є основними причинами голоду 1932-1933 рр., але він заперечує його «національну причетність», тобто факт навмисного винищення саме українців [9].

На початку 90-х рр. колективізації торкалися німецькі історики А. Каппелєр, Р. Майєр [10], але побіжно, згадуючи про неї в контексті загальної історії України та сталінської доби. Їх колега Ш. Плаггенборг розглядає колективізацію з точки зору модернізації села, яку почав здійснювати Сталін одночасно з індустріалізацією. Зокрема, колективізація, на його думку, виявилася своєрідним «експериментальним полем» всієї аграрної політики, яка коштувала дорого - 6 млн жертв голоду 1933 р. [11, s. 763] Він підкреслює той факт, що крім селян, особливо селянок, ніхто офіційно не виявив опору під час колективізації [11, s. 769]. З'ясовуючи соціально-демографічні втрати населення в СРСР від сталінських репресій, Плаггенборг виокремлює 300 тис. осіб розстріляних за роки колективізації та 6 млн жертв голодомору [12, s. 71-112], покликаючись на праці російських дослідників та Ш. Мерля [13]. Невинні жертви сталінізму, а їхня загальна кількість, за підрахунками Плаггенборга, сягає 8 млн осіб протягом 1928-1941 рр., - результат «цинізму політичного керівництва», безглуздих і «паранояльних» політичних рішень [12, s. 73].

Колективізацію і розкуркулення, з їх «кривавими» наслідками і насильницькими методами здійснення, на переконання німецького історика, можна віднести до апогею «в історії насилля» [12, s. 77]. Висвітлюючи організаційно-правові основи функціонування карально-репресивної системи в СРСР 30-х рр., Плаггенборг виокремлює аспект триразового покарання куркулів: позбавлення власності і депортування, економічна руйнація (ліквідація як класу), персональна ліквідація [12, s. 86]. Така інтерпретація репресій проти куркулів є оригінальною і справді системною.

Результати насильницької колективізації та політики розкуркулення висвітлювали Й. Баур, Д. Поль [14], а А. Хайнріх, з'ясовуючи «соціалістичну трансформацію України», торкнувся також соціально-економічних змін за роки колективізації [15]. Його монографічне дослідження є своєрідним рефератом опублікованих праць російських та німецьких істориків, а також української зарубіжної історіографії, тобто діаспорної. Вражає некритичне ставлення дослідника до фактажу та особливо оцінок, висловлених радянською історіографією, збережено тезу про те, що колективний рух був складовою кооперативного плану, котрий передбачав кредитно-фінансову і матеріально-технічну підтримку селянських господарств і товариств [15, s. 98]. Посилання автора на праці Р. Девіса 70-х рр. про врожайність зернових культур, а також на праці інших дослідників (Ш. Мерля, Б. Кравченка) [15, s. 103], можна пояснити відсутністю в авторському арсеналі статистичних довідників. Це стосується також висвітлення темпів колективізації по республіках, коли ним за основне джерело інформації взято роботи Р. Девіса 80-х рр. [15, s. 104]. З'ясування причин та наслідків голоду 1932-1933 рр. побудоване на основі опублікованих джерел, переважно монографічних досліджень зарубіжних авторів, хоча автор і цитує окремі праці С.В. Кульчицького та використовує збірник архівних документів, упорядкований Є.П. Шаталіною [15, s. 112].

Необхідно підкреслити появу окремого номеру журналу «Osteuropa», присвячено виключно з'ясуванню різних аспектів українського голодомору 1932-1933 рр. У ньому опубліковані статті українських істориків.

88. Репресії проти української інтелігенції у 20 – 30 – х років. Справа «СВУ».

Мордуючи селянство голодомором, комуністичний режим ні на мить не забував і про інтелігенцію, яка очолювала процеси українізації, стимулювала національну самосвідомість українського народу, а відповідно й прагнення реального суверенітету. Цілеспрямована боротьба проти української національної інтелігенції, насамперед тієї, яка брала активну участь у національно-визвольних змаганнях 1917—1921 рр. та українізації, видатних діячів науки й культури, розпочалася вже наприкін. 1920-х років. її першими наслідками стали викриття згадуваного вже "національного ухилу" в КП(б)У, розгром міфічних "Українського національного центру", "Польської організації військової", "Блоку українських націоналістичних партій", "Всеукраїнського боротьбистського центру", "Троцькістсько-націоналістичного блоку" та ін. Застосовуючи фіг зичний і психологічний терор, каральні органи змушували своїх жертв визнавати членство у цих сфабрикованих "таємних антирадянських організаціях" на показових судових процесах.

19 квітня 1930 р. особливий склад Верховного суду УСРР виніс вирок у справі "Спілки визволення України" (СВУ), трактованої як контрреволюційна організація. Із загальної кількості заарештованих для проведення показового процесу над "ворогами народу" було виділено 45 знакових постатей — провідних учених, письменників, діячів культури. Серед них академіки С. Єфремов та М. Слабченко, науковці А. Ніковський, Й. Гермайзе, церковний діяч В. Чехівський, письменниця Л. Старицька-Черняхівська. Разом з ними до судової відповідальності притягувалися молоді люди, яким інкримінували членство в юнацькій організації СВУ — "Спілці української молоді". Згідно з документами звинувачення, СВУ — СУМ мали організації у всіх головних містах України і ставили за мету за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників, відокремити Україну від СРСР і утворити Українську самостійну державу. Незважаючи на те, що конкретної вини не було встановлено, підсудні одержали від 2 до 10 років ув'язнення, а згодом були знищені. Всього під час процесу і після нього за звинуваченнями в причетності до СВУ було репресовано бл. 30 тис. осіб, переважно інтелігенція і студентство. Один зі слідчих у справі СВУ С. Брук цинічно заявив; "Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання — і воно буде виконане; кого не поставимо — перестріляємо!"

Після процесу СВУ погром української інтелігенції продовжився. У зв'язках з СВУ звинуватили ієрархів Української автокефальної православної церкви. Як наслідок, у січні 1930 р. УАПЦ змушена була само розпуститися, а митрополита М. Борецького, десятки єпископів та сотні священиків незабаром заслали до таборів.

Наступного року значну частину інтелігенції на чолі о М. Грушевським було звинувачено у належності до вже іншої "ворожої організації'" — "Українського національного центру". Жертвами брехливих звинувачень стали 50 осіб, яких засудили на строк від трьох до шести років. (У 1934—1941 рр. 33 з них знов засудили за "антирадянську діяльність" і "шпигунство". 21 особу розстріляли, 12 отримали нові строки. Більшість із них померли в таборах.) М. Грушевського як керівника "бойової націонал-фашистської організації" та "теоретика буржуазного націоналізму" вислали до Росії, де він 24 листопада 1934 р. помер за загадкових обставин. Почалися гоніння проти Всеукраїнської академії наук: було введено цензуру на її видання, закривалися найдіяльніші секції, виганялися й піддавалися репресіям т.зв. буржуазні націоналісти.

З особливою силою нова хвиля репресій охопила українське суспільство після того, як у січні 1933 р. Сталін призначив особистим представником в Україні П. Постишева. Разом з ним прийшли новий голова Об'єднаного державного політичного управління (ОДПУ) — В. Балицький і тисячі російських функціонерів. Постишеву було доручено завершити колективізацію, провести чистку в компартії та припинити українізацію. У міру того як набирало обертів правління нового сталінського опричника в Україні, страчувалися чи висипалися в табори тисячі представників нової української інтелігенції, що з'явилася у 1920-ті роки. За даними О. Субтельного, з 240 українських письменників тоді зникло 200; із 35 вчених-мовознавців знищили 62. Декілька сотень українських кобзарів, які зібралися на свій з'їзд, заарештували і розстріляли. Оголошували шпигунами і заарештовували філософів, художників, редакторів. Деякі діячі, не бажаючи зректися своїх поглядів, накладали на себе руки, як це зробили М. Скрипник та М. Хвильовий. Загалом, за деякими даними, у Радянській Україні в 1930-х роках було ліквідовано майже 80 % творчої інтелігенції, що дає підстави назвати цей період "розстріляним відродженням".

Репресії проти української інтелігенції нерідко підтримували й українські націонал-комуністи, але незабаром настала і їх черга. У 1932 р. ЦК ВКЩб) звинуватив КП(б)У в толерантності до українського "націоналістичного ухильництва". У результаті боротьби проти націоналізму чисельність республіканської парторганізації за кілька років зменшилася удвічі. До жовтня 1933 р. зі своїх посад було усунено 80 % секретарів парторганізацій і 75 % усіх чиновників у місцевих радах. Виключення з партії та звільнення з роботи тягнуло за собою арешт і розстріл, у кращому випадку — вислання й ув'язнення в таборах. На зміну десяткам тисяч репресованих українських керівників прибували кадри з Росії та інших радянських республік.

Якщо репресії кінця 1920-х — першої пол. 1930-х років були насамперед спрямовані проти українців, то терор 1937—1938 рр. охопив увесь Радянський Союз і мав на меті змести всіх реальних та уявних ворогів комуністичного режиму. У той час репресіям піддавалися не лише керівні особи, а й робітники, колгоспники, інтелігенція, військовослужбовці й навіть діти "ворогів народу". Суспільство дедалі глибше занурювалося у трясовину страху, розпачу, деградувало морально. За особистою вказівкою Сталіна від імені ЦК ВКЩб) заарештованих піддавали тортурам. Так, у підмосковній тюрмі "Сухановка" існувало не менше 52 видів катування.

Не витримуючи нелюдських мук, жертви давали свідчення і на себе, і на своїх знайомих, і навіть на рідних. Так забезпечувалася нова хвиля арештів.

Нерідко масові страти в'язнів приурочувалися до певних більшовицьких дат. Так, 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 р. на виконання постанови політбюро ВКП(б) напередодні 20-річчя Жовтневого перевороту капітан НКВС М. Матвєєв в урочищі Сандармох на півдні Карелії власноруч виконав смертні вироки 1111 в'язням Соловецького табору особливого призначення. Серед них були бл. 300 вихідців із України: історик М. Яворський, поет-неокласик М. Зеров, режисер Л. Курбас, драматург М. Куліш, міністр освіти УНР А. Крушельницькій з двома синами, письменники М. Ірчан, О.Слісаренко, В. Поліщук, П. Филипович, Г. Епік, В. Підмогильний.

Загалом із січня 1935 р. по червень 1941 p. у СРСР було репресовано 19 840 000 осіб, з них упродовж першого після арешту року були ліквідовані або померли від тортур 7 млн. Стосовно України, то прямі людські втрати в У PCP від репресій у 1927— 1938 pp. становили щонайменше 4,4 млн. осіб.

Масові репресії не тільки призвели до фізичного винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації, а й понівечили долю багатьох людей, пов'язаних родинними узами з репресованими, — т.зв. "членів сімей ворогів народу", сприяли моральному розтлінню тих, кого терор не торкнувся. За розмахом знищення населення власної країни комуністичний терор не знає собі рівних у світовій історії. ВІН залишився в пам'яті людства під назвою Великого Терору.

89. Терор проти військових кадрів.

Великий терор — найменування періоду в історії СРСР (1937 — 1938 роки), коли сталінські репресії були різко посилені й доведені до максимуму своєї інтенсивності. Інша поширена назва цього історичного періоду, «Єжо́вщина», пов'язана з тим, що керівником народного комісаріату внутрішніх справ у той час був Микола Іванович Єжов.

«Великий терор» отримав назву за книжкою Роберта Конквеста The Great Terror: Stalin's Purge of the Thirties (1968) «Великий терор: сталінські чистки 30-х років». За кордоном розповсюджений термін «Велика чистка» (англ. «The Great Purge»).

Масовий терор періоду здійснювався тодішньою владою країни на всій території СРСР, а також в Монголії і Туві, на підставі «спущених на місця» Миколою Єжовим цифр «планових завдань» з виявлення й покарання т. зв. «ворогів народу».^[2]

У ході кампанії до арештованих якнайширше застосовувалися катування, вироки до розстрілу, що не підлягали оскарженню виносилися найчастіше без усякого суду й негайно приводилися у виконання.

Родичі репресованих самі піддавалися репресіям за один тільки факт свого споріднення з ними; діти, що залишилися без батьків, репресованих містилися в спеціальні «дитячі будинки для дітей ворогів народу».

Організатори Великого терору інсценували ряд показових процесів, найвідомішими з яких є Московські процеси проти представників еліт в політиці, армії, економіці, державному апараті, науці та культурі. Секретні «масові операції» з середини 1937 р., від яких постраждали так звані куркулі, «соціально шкідливі» та «соціально небезпечні елементи» та етнічні меншини, спричинили більшу частину жертв терору. Через три роки після смерті Сталіна, тогочасний Перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов в секретній промові на XX з'їзді Партії 1956 р. торкнувся теми «політичних чисток» проти членів партії. Масові операції все одно лишались державною таємницею. Лише після краху Радянського Союзу та відкриття доступу до секретних архівів стало можливо охопити розмах та глибину Великого терору.

В дослідженнях Великого терору тривалий час зберігались суперечності, в першу чергу через кількість жертв та його причини. Тут зіштовхнулись погляди прибічників теорії тоталітаризму та дослідниками, які бачили причину Терору в протиріччях радянського суспільства, в політичному конфлікті між центром та периферією.

Репресії в армії

Докладніше: Справа Тухачевського

У червні 1937 також відбувся суд над групою вищих офіцерів РККА, включаючи Михайла Тухачевського. Обвинувачуваним ставилося планування військового перевороту 15 травня 1937.

До складу Спеціальної судової присутності, що приговорили обвинувачуваних до страти, входило 8 чоловік; з них п'ятеро (Блюхер, Бєлов, Дыбенко, Алкснис, Каширін) самі розстріляні протягом року.

Поширено версію, що репресії проти військових були викликані свідомою дезінформацією німецької розвідки про нібито існуючі зв'язки. Метою цієї дезінформації було ослаблення Червоної Армії перед війною.

Чистка всередині НКВС

Під час першого московського процесу наркомом внутрішніх справ і головою генерального управління держбезпеки був Генріх Ягода. Він брав активну участь у розслідуванні вбивства кірова, що лягло в основу судового процесу.

Процес відбувся в серпні 1936, і вже у вересні Ягода був переміщений на пост наркома зв'язку, 4 квітня 1937 арештований. У лютому 1938 став на Третьому московському процесі, де був обвинувачений у співробітництві з іноземними розвідками, і вбивстві Максима Горького.

6 вересня 1936 наркомом внутрішніх справ замість Ягоди призначений Єжов, під керівництвом якого були проведені Другий і Третій Московські процеси, і «Справа військових». Саме чищення 1937 — 1938 років асоціюється, у першу чергу, з ім'ям Єжова («Єжовщина»). У цей період вичищені були в тому числі й 2500 співробітників НКВС.

Зі співробітників держбезпеки з 1 жовтня 1936 г. по 15 серпня 1938 г. було арештовано 2273 чоловік, з них за «контрреволюційні злочини» — 1862. Після приходу Берії за 1939 рік до них додалося ще 937 чоловік^[7]. Частина з них була потім звільнена й відновлена в органах.

90. Репресії проти партійних та радянськів у 1937 – 1938 роках.

Чистка партії

З 1933 р. до 31 грудня 1934 р. проводилося «генеральна чистка» ВКП (б), продовжена до травня 1935 р. та торкнулась 18,3 % з 1916,5 тисячі членів. Після її завершення почалася «перевірка партійних документів» до грудня 1935 р., що додала ще 10-20 тисяч. А 14 січня 1936 р. оголошено про «заміну партійних документів», що була здійснена до вересня 1936 р. з виключенням 18 % членів, згідно з Єжовим.

Виключені члени партії попадали під репресії в першу чергу. Основна маса більшовиків, що грали провідну роль в 1917 році, або пізніше, у Радянському уряді, була страчена. Єдиним членом первісного складу Політбюро 1917 року, що вцілів після чищення, був сам Сталін. З інших п'яти четверо минулого розстріляні, один, Лев Троцький, виключений з партії, вигнаний із країни, і ліквідований в 1940. Із семи членів Політбюро, обраних між революцією 1917 і смертю Леніна 1924, четверо розстріляні, один (Томський) покінчив життя самогубством, двоє (В.Молотов і Калінін) залишилися живі.

З 1966 делегатів XVII з'їзду ВКП(б) («З'їзд переможців»), що відбувся в 1934 році (останній з'їзд перед чистками), 1108 було арештовано й більшість із них розстріляні.

Багато членів партії, що займали досить видне положення, були засуджені (в основному до розстрілу) Військовою колегією Верховного суду СРСР, що виносила вироки після розгляду кожної справи в закритому засіданні протягом 10-20 хвилин без участі обвинувачення й захисту на підставі списків, затверджених особисто Сталіним і його найближчими наближеними. Прецедент розгляду справ подібним чином був створений 4 жовтня 1936 року, коли Політбюро санкціонувало осуд 585 чоловік відповідно до списку, поданому Єжовим і Вишинським.^[6]

Московські процеси

У період 1936 — 1938 відбулися три великих відкритих процеси над колишніми вищими функціонерами компартії, які були в 20-і роки пов'язані з троцкісткською або правою опозицією. За кордоном їх назвали «Московськими процесами» (англ. «Moscow Trials»).

Обвинувачуваним, котрих судила Військова колегія Верховного суду СРСР, ставилося в провину співробітництво із західними розвідками з метою вбивства Сталіна й інших радянських лідерів, розпуску СРСР і відновлення капіталізму, а також організація шкідництва в різних галузях економіки з тією же метою.

Перший Московський процес над 16 членами так званого «Троцкістсько-Зинов'євського Терористичного Центра» відбувся в серпні 1936. Основними обвинувачуваними були Зинов'єв і Каменев. Крім інших обвинувачень, їм інкримінувалося вбивство Кірова, і змова з метою вбивства Сталіна.

Другий процес (справа «Паралельного антирадяняського Троцкістського центру») в січні 1937 пройшов над 17 менш великими функціонерами, такими, як Карл Радек, Юрій П'ятаков і Григорій Сокольников. 13 чоловік розстріляні, інші відправлені в табори, де незабаром загинули.

Третій процес у березні 1938 відбувся над 21 членами так званого «Право-Троцкістського блоку». Головним обвинувачуваним був Микола Бухарін, що був глава Комінтерну, також колишній голова Раднаркому Олексій Риків, Христіан Раковський, Микола Крестинський і Ягода — організатор першого московського процесу. Всі обвинувачувані, крім трьох, страчені.

Ряд західних оглядачів у той час вважали, що провина засуджених, безумовно, доведена. Всі вони дали вдячні показання, суд був відкритим, були відсутні явні свідчення катувань або накачування наркотиками.

ізніше стала домінуюча точка зору, що обвинувачувані піддавалися психологічному тиску, і вдячні показання були вирвані силоміць.

У травні 1937 прихильники Троцького заснували в США комісію Д'юї. На московських процесах Георгій П'ятаков дав показання, що в грудні 1935 він літав в Осло для «одержання терористичних інструкцій» від Троцького. Комісія стверджувала, що, за показниками персоналу аеродрому, у цей день ніякі іноземні літаки на ньому не приземлялися. Інший обвинувачуваний, Іван Смирнов, зізнався в тім, що взяв участь в убивстві Сергія Кірова в грудні 1934, хоча в цей час уже рік перебував у в'язниці.

Комісія Д'юї склала 422-сторінкову книгу «Не винні», що затверджувала, що засуджені були не винні, а Троцький не вступав ні в які угоди з іноземними державами, ніколи не рекомендував, не планував і не намагався відновити капіталізм у СРСР.

91. Анексія західноукраїнських земель Польщею, Румунією, Чехословаччиною.

1. Українські землі у складі Польщі.

1.1. Антиукраїнська політика польського уряду. Після завершення Першої світової війни й української національно-демократичної революції 1917-1920 pp. під владою Польщі опинилися такі етнічні українські землі: Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся, Осяння, Лемківщина. Відповідно до Варшавського (1920 р.) і Ризького (1921 р.) договорів ці території офіційно закріплювалися за Польщею. Українці стали тут найчисленнішою національною групою (після поляків) - їх було понад 5 млн осіб (15 % від усього населення цієї країни).

Незважаючи на обіцянки Польської держави країнам Антанти надати українцям широкі автономні права, положення українського населення було тяжким. Польський уряд проводив відкрито антиукраїнську політику. Були ліквідовані всі демократичні інституції ЗУНР. У 1924 р. уряд Польщі ініціював закон, що забороняв користуватися українською мовою в урядових установах. Також була проведена шкільна реформа, що перетворила більшість українських шкіл на двомовні з переважанням польської мови. У Львівському університеті було скасовано українські кафедри, українці не мали вступати до нього. Забороненими стали слова «українець», «український»; замість них реанімувався термін «русин», «русинський». Польська влада проводила політику колонізації - переселення поляків до Східної Галичини та Волині.

Терор охопив всю територію Східної Галичини. Десятки тисяч українців зазнавали масових арештів, ув'язнень, концтаборів. Восени 1930 р. польський уряд провів політику «пацифікації» - масових репресій проти українців, здійснених за допомогою військових та поліції. У червні 1934 р. в Березі-Картузький (тепер м. Береза в Білорусі) був створений спеціальний концентраційний табір для репресованих українців.

Тяжкими були і соціально-економічні умови життя українського населення. Населені українцями землі (близько 25% території Польщі) являли собою нерозвинені аграрні окраїни з великою перенаселеністю і крихітними наділами. Українські селяни постачали центральним регіонам Польщі дешеву сировину і змушені були купувати дорогі готові товари. Під час економічної кризи 1929-1933 pp. значна кількість українських підприємств і господарств зазнали чималих збитків або розоришся. Польський уряд активно підтримував тільки польських підприємців і землевласників.

1.2. Активація політичної боротьби українського населення Польщі. Міжвоєнний період характеризувався гострою політичною боротьбою, у якій брали участь різні верстви українського населення. У Східній Галичині й Західній Волині найбільший вплив мало Українське. національно-демократичне об'єднання (УНДО). Його лідером був Д. Левицький. УНДО було об'єднанням центристської напряму, яке орієнтувалося на здобуття Україною незалежності легальним шляхом, на демократичний розвиток Української держави. УНДО підтримували інтелігенція, діячі кооперативного руху, духовенство. 3 другої половини 30-хpp. УНДО дійшло згоди з правлячими колами Польщі, відмовившись від боротьби за незалежність України і визнавши пріоритет інтересів Польської держави.

Другою за впливом у Східній Галичині була Радикальна партія, яка нараховувала близько 20 тис. членів. її підтримували селяни, сільська інтелігенція. Радикали прагнули поєднати принцип демократичного соціалізму з ідеєю незалежності України. Вирішення найважливіших соціально-економічних проблем ця партія пов'язувала зі здобуттям незалежності.

Частина західноукраїнського суспільства виступала за возз'єднання з УСРР. Ці інтереси виражала Комуністична партія Західної України (КПЗУ), що у 1923 р. увійшла до складу Компартії Польщі. Проведена в радянській Україні «українізація» і початок непу сприяли поширенню прорадянських настроїв і посиленню впливу КПЗУ в західноукраїнських землях. Однак незабаром в УСРР почалася колективізація, голод і репресії, після чого престиж комуністів послабшав. Деякі члени КПЗУ виступали з критикою сталінської політики. Це стало однієї з причин розпуску КПЗУ, здійсненого в 1938 р. Комінтерном під тиском керівництва ВКП(б). Керівництво КПЗУ було репресоване.

Багато жителів Східної Галичини та інших західноукраїнських земель після поразки в національно-визвольній боротьбі зневірилися в можливості мирного досягнення незалежності. Наростала нетерпимість і схильність до крайніх мір. У 1929р. у Відні на з'їзді Української військової організації при участі представників радикальних студентських груп була створена Організація українських націоналістів (ОУН). Ідеологією ОУН став інтегральний націоналізм, теоретиком якого був Д.Донцов. Напередодні 1939 р. ОУН нараховувала 20 тис. членів. Під королем ОУН діяли багато суспіль-но-політичних організацій, видавалася різноманітна друкована продукція.

Націоналісти використовували різні методи боротьби за національне визволення України, але найбільш діючими вважалися саботаж, експропріація і терор. Після вбивства оунівцями в 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького були арештовані майбутні лідери ОУН Степан Бандера і М. Лебедь. До концтаборів потрапили сотні рядових членів організації.

2. Українські землі у складі Румунії. Ще в гіршому становищі були українці в Румунії, яка своєю нетерпимістю до національних меншин перевершувала навіть Польщу. У межах країни мешкало близько 790 тис. українців. Вони проживали на теренах Північної Буковини, Бессарабії, повіту Марамарош.

2.1. Північна Буковина. Територія Північної Буковини була анексована румунськими військами в листопаді 1918 р. Згідно із Сен-Жерменським мирним договором 1919 р. за Румунією було визнано Південну Буковину, а за Севрським мирним договором 1920 р. - і Північну Буковину. Проти таких рішень рішуче протестували офіційні представники ЗУНР, УНР та УСРР. У період румунської окупації Північної Буковини (1918-1940 pp.) були скасовані всі автономні права, які вона мала ця територія за часів Австро-Угорщини - її було перетворено на звичайну провінцію Румунії. У 1918-1928 pp. і 1937-1940 pp. територія перебувала у надзвичайному стані. Румунізація краю досягла апогею. Румунський уряд відмовився визнавати українців за окрему націю - українці цинічно називали «громадянами румунського походження, що забули рідну мову». На території цієї країни було заборонено вживання української мови, закрито практично всі учбові та культурно-просвітницькі заклади, газети та журнали. Українські назви населених пунктів і прізвища змінювали на румунські. Переслідувалась українська церква.

2.2. Бессарабія. В умовах румунської окупації, що була здійснена в січні 1918 р. парламент Бессарабії проголосив 25 листопада 1918 р. приєднання Бессарабії до Румунії. Українське населення Бессарабії на багатотисячних мітингах і зборах протестувало проти анексії Румунією українських етнічних земель у Бессарабії: Акерманщини, Ізмаільщини, Західної Одещини (Південна Бессарабія) і Хотинщини (Північна Бессарабія). На початку січня 1919 р. на Хотишцині вибухнуло народне повстання проти румунських окупантів, яке було жорстоко придушене регулярними військами. У вересні 1924 p. у Бессарабії відбулося Татарбунарське повстання, яке завершилось кривавою розправою над учасниками виступу і політичним процесом (1925 p.) у Кишиневі над керівництвом повстання.

2.3. Політична боротьба. Інтереси українського населення Північної Буковини захищала Українська національна партія (УНА; заснована у 1927 p.), на чолі з В. Залозецьким, якій вдалося здобути декілька місць у румунському парламенті. УНП діяла легально, здебільшого займалася культурно-просвітницькою діяльністю і прагнула компромісу з румунськими властями. За умов національного, соціального та економічного гноблення на Північній Буковині посилювався національно-визвольний рух українського населення, як легальний, так і нелегальний (діяльність УВО-ОУН). Незабаром в УНП утворилося більш радикальне націоналістичне крило на чолі з О. Зибачинським, Д. Квітковським. Воно орієнтувалося на молодь і почало створювати конспіративні організації за зразком оунівських. Лише цим організаціям удалося зберегти свої групи, коли в 1938 р. була встановлена королівська диктатура і діяльність політичних партій була заборонена.

3. Закарпаття у складі Чехословаччини.

3.1. Проголошення об'єднання Закарпаття з Чехословаччиною. 8 травня 1919 р. зібралися представники ужгородської, хустської і пряшівської народних рад і, утворивши Центральну народну руську раду, проголосили об'єднання Закарпаття з Чехословаччиною. На це рішення великою мірою вплинула діяльність закарпатської еміграції, представники якої вели переговори з чехословацькими діячами, головним чином з Т. Масариком, з метою включення Закарпаття до майбутньої республіки чехів і словаків на федеративних основах. Проведений плебісцит серед закарпатських громад дав 2/3 голосів на користь приєднання. На підставі цих актів народного волевиявлення та в результаті дипломатичних зусиль чехословацьких політиків, Паризька мирна конференція і Сен-Жерменський мирний договір (10 вересня 1919 р.) санкціонували передачу Закарпаття до складу Чехословаччини, де цьому краю гарантувався автономний статус.

3.2. Особливості національно-культурного і соціально-економічного стану Закарпаття у складі Чехословаччини. Чехословацьке панування на Закарпаття позначилося рядом реформ, більшість яких мала позитивні наслідки. 3 другого боку, було проведено низку заходів, які йшли врозріз із прагненням закарпатських українців до самоуправного життя. Політико-культурний розвиток Закарпаття 1920-1939 pp. відбувався на основі поєднання чехословацького централізму і місцевим автономізмом. Закарпаття було виділене в окремий адміністративний край «Підкарпатська Русь», але поза його межами лишилося близько 100 тис. українців у Словаччині.

Український рух, спираючись на живий зв'язок з народом, ініційований молодшою інтелігенцією, що вийшла переважно з низів (учительство, студенти), на противагу до старої інтелігенції й угрофільського священства, мав помітні успіхи. Діяльність товариства «Просвіта» з мережею читалень по всьому краго (у 1936 р. - 14 філій і 233 читальні), «Учительської громади» (у 1935 - 1 650 чл.), національного театру, хору в Ужгороді і, зокрема, українське шкільництво та вплив української преси спричинили досягнення українського національного руху на Закарпатті.

За чехословацького режиму на Закарпатті чимало було зроблено у справах технічної відбудови та соціальної організації краю (нові шляхи, модернізація міст, громадські будови, лікарні, соціальна допомога мешканцям Верховини тощо). Але владі Чехословаччини не вдалося розв'язати проблеми безземелля й безробіття серед українського населення.

3.3. Особливості політичного життя Закарпаття. Особливістю політичного життя Закарпаття, що перебувало у складі Чехословаччини, була відсутність власне українських партій. Українські суспільні та політичні групи схилялися до певних національно-культурних поглядів, традицій, що склалися в регіоні. Серед них було три основних течії:

- русофільство, що базувалося на переконанні, що карпатоукраїнці - частина російського народу, яка денаціоналізувалася під впливом певних історичних умов;

-  русинство, прихильники якого бачили в карпатоукраїнцях окремий народ;

- українофільство, що орієнтувалося на возз'єднання всіх українських земель у незалежну державу.

3.4. Утворення Карпатської України. Після Мюнхенської угоди західних держав (вересень 1938 р.) відбулося розчленування Чехословаччини нацистською Німеччиною. Влада центрального уряду Праги становилася номінальною. Закарпаття здобуло автономію. У жовтні 1938 р. було створено автономний уряд, який спочатку очолили русофіли. Того часу як русофіли в більшості підтримували Угорщину, українці виступили за побудову автономної Карпатської Української держави у федеративному зв'язку з чехами і словаками. 3 26 жовтня 1938 р. головою уряду Карпатської України (назва української держави в Закарпатті; інші назви - Карпатська Русь, Підкарпатська Русь та ін.) став А. Волошин.

Новий політично-правний статус Закарпаття визначив конституційний закон Чехословаччини від 22 листопада 1938 p., за яким краєм мав керувати окремий автономний уряд, а законодавча влада мала перебувати в руках обраного сейму (парламенту) Карпатської України. Після Віденського арбітражу (2 листопада 1938р.), який передав Угорщині південну частину Закарпаття з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове, столицю краю було перенесено до Хусту. 3 великим піднесенням розпочалося будівництво різних ділянок національного життя. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до першого сойму Карпатської України, які дали значну перемогу Українському національному об'єднанню (86% з усіх, що мали право голосувати).

Однак міжнародні події перешкодили нормальному розвиткові автономії Карпатської України. Угорці і поляки домагалися створення спільного угорсько-польського кордону в Закарпатті та посилали диверсійні групи з метою ширення занепокоєння і неладу. Будапешт і Варшава вживали заходи в Берліні з метою одержати згоду А. Гітлера на окупацію Закарпаття.

3.5. Проголошення незалежності Карпатської України й угорська окупація. 15 березня 1939 р., одночасно з окупацією Чехії та Моравії, А. Гітлер доручив Угорщині окупувати Закарпаття. На оборону Карпатської України стали військові формування «Карпатської Січі» (організації, яка була створена для оборони краю), які не в силі були захистити країну проти вдесятеро переважаючого угорського війська (близько 40 тис).

За декілька годин до початку окупації Закарпаття, 15 березня 1939 р. зібрався сойм Карпатської України, який проголосив незалежність цієї країни, прийняв конституцію й обрав президентом Карпатської України А. Волошина. Державною мовою в Карпатській Україні була проголошена українська. Населення краю прагнуло возз'єднатися в єдиній Українській державі.

Але цього ж дня, 15 березня 1939 p., Закарпаття було окуповане військами Угорщини. Угорська окупація Закарпаття була зв'язана з терором та репресіями проти українських політичних і громадських діячів. А. Волошин разом з урядом Карпатської України змушений був емігрувати. Замість обіцяної автономії, угорці проводили політику мадяризації (мадяри - інша назва угорців) в культурному житті й адміністрації. Будапешт штучно інспірував творення «русинської» мови і культури, підтримуючи діяльність русофілів, проте гостро переслідуючи кожну спробу української активності. Угорці окупували Закарпаття протягом 1939-1944 pp.

92. Політика польської адміністрації на західноукраїнських землях.

З початку 20-х роках 146 тис. кв. км українських земель, на яких проживало 7 млн українців, опинилися за межами радянської України, що мала певні ознаки державності. Кількісно і якісно західноукраїнські землі та їх населення становили могутній потенціал, не раз відігравали значну роль в українській історії, розвитку нашого народу. Українці не могли змиритися з протиправним поділом своєї нації. Держави ж, яким дісталися нові землі, не хотіли рахуватися з інтересами українців.

Згідно з ризьким мирним договором (1921), рішенням ради послів великих держав Заходу (1923) Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, Галичина були включені до складу Польщі. Влада провадила щодо українського населення політику експлуатації, колонізації, асиміляції, нехтування правами і свободами. Населені українцями землі польська адміністрація тримала на становищі недорозвиненої аграрної окраїни, яка постачала у польські воєводства дешеву сировину, купуючи натомість дорогі готові вироби. Більшість чотиримільйонного українського селянства страждало від малоземелля. Водночас до Західної України було направлено понад 200 тис. польських переселенців (так званих осадників) із центральних районів, переважно з числа колишніх військових. їм виділялись кращі землі, великі фінансові субсидії, 100 тис. польських переселенців було спрямовано в західноукраїнські міста. Важкі умови, низький рівень життя змусили близько 190 тис. західних українців емігрувати у міжвоєнний період за океан.

Постійно дискримінувалась українська мова, освіта, вся культура. В державних установах та органах самоврядування дозволялося вживати тільки польську мову, українська була під забороною. Українців польська влада намагалася штучно поділити на окремі групи (бойки, лемки, гуцули поліщуки, русичі) з метою полегшення їхньої асиміляції. Майже повсюдно було ліквідовано початкове навчання рідною українською мовою. Частка українців серед студентів вищих навчальних закладів не перевищувала 10%.

Такі дії породжувало значне напруження у стосунках між українством та польською владою. 1919-1923 роки були роками їхнього "взаємного невизнання", 1923-1929 - "протистояння".

Значно погіршилися українсько-польські відносини під час великої депресії 1929-1933 pp. За цих умов посилилось невдоволення серед українців краю, яке вилилося в масові виступи. У відповідь на це польський уряд удався до жорстоких силових дій. З вересня 1930 р. було проведено кампанію пацифікації ("утихомирення"): закриття українських громад, переслідування та арешти лідерів українського руху, арешти українських депутатів польського Сейму.

Тільки восени 1930 р. зруйновано і частково спалено близько 800 сіл, сотні українців закатовано, понад 1700 заарештовано. Зловісно відомим став створений польською владою концтабір Береза Картузька, де тортурам і всіляким знущанням піддавались українські патріоти, інші противники санаційного режиму.

У 1931 р. спеціальна комісія Ліги Націй засудила польський уряд за такі дії, але це не припинило його репресивної політики, вона тривала і в наступні роки.

У міжвоєнний період українці краю мали 12 політичних партій. Найчисельнішим було Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО) на чолі з Д. Левицьким, засноване 1925 р. Це була ліберальна партія, що виступала за конституційну демократію та незалежність України.

Виразником соціалістичних тенденцій виступала найстаріша партія - Радикальна. Після її об'єднання 1926 р. з Українською партією соціалістів-революціонерів утворилась Українська соціалістична радикальна партія, лідерами якої були Л. Бачинський та І. Макух.

У 20-ті роки серед українців краю поширюються прорадянські погляди. Ці симпатії дали початок кільком легальним та нелегальним організаціям. 1919 р. група галичан утворила Комуністичну партію Східної Галичини, яка з 1923 р. носила назву Комуністична партія Західної України (КПЗУ) і під тиском Комінтерну стала автономною частиною Польської комуністичної партії. 1938 р. за наказом Сталіна її було розпущено.

Також діяли Українська католицька партія, Руська селянська, Руська аграрна партії та ін.

Найбільшою, найбагатшою та найвпливовішою організацією західних українців лишалася греко-католицька церква, яка налічувала 4 млн віруючих та 3 тис" парафій. Вона мала власну політичну Українську католицьку національну партію. Своїм досягненням у міжвоєнний період завдячує митрополитові Андрію Шептицькому. Православна церква налічувала 2 млн віруючих. Не маючи протекції Риму, вона була менш захищена від польської репресивної політики.

У західній Україні продовжувало діяти Наукове товариство ім" Т" Шевченка, в якому працювали видатні вчені С. СмальСтоцький, М. Возняк, І. Крип'якевич та інші. Активний опір колонізаторам чинили кооперативні організації, кульпросвітні товариства "Рідна школа", "Просвіта", молодіжні об'єднання "Сокіл", "Пласт". В умовах утисків для свого народу плідно працювали композитори В. Барвінський, С. Людкевич, художники О. Новаківський, М. Бутович, письменники Б. Антонич, О. Гаврилюк, С Тудор, Я. Галан та інші. В 1920-1924 pp. діяв таємний Український університет, першим ректором якого був проректор Я. Щурат. В 1930-1934 pp. видано українську загальну енциклопедію в 3-х томах.

Ідеологією радикального визвольного руху в той час став інтегральний націоналізм, зміст якого обгрунтував Д. Донцов у книзі "Націоналізм". Він вважав, що нація - це абсолютна цінність, яка стоїть вище індивіда. Немає іншої мети, ніж здобуття української національної соборної держави. Задля цього народ має бути єдиним цілим, не ділячись на різні партії, класи чи регіональні групи. Ним, як і майбутньою державою, має керувати єдина націоналістична партія з "єдиним вождем", всі повинні дотримуватись "єдиної норми поведінки".

1920 р. група офіцерів заснувала у Празі Українську військову організацію (УВО), що прагнула продовжувати боротьбу проти іноземної окупації України. її провідником було обрано керівника українських січових стрільців Є. Коновальця. У 1929 р. представники УВО, низки інших українських організацій - "Української націоналістичної молоді", "Легіону Українських націоналістів", "Асоціації української націоналістичної молоді" - зустрілися у Відні й заснували "Організацію українських націоналістів" (ОУН). Напередодні Другої світової війни вона налічувала 20 тис. членів. Основним змістом її діяльності був захист інтересів українства, зокрема методами терору проти польської влади. Крім сотень випадків "експропріації" державних фондів, члени ОУН організували понад 60 замахів та вбивств. Польська влада з середини 30-х років розпочала великомасштабну кампанію карних заходів проти ОУН, внаслідок якої було заарештовано весь крайовий провід ОУН на чолі з С. Баядерою та М. Лебедем та сотні рядових членів організації. За цих умов в ОУН стався розкол на два крила; помірковане та радикальне. До першого належали представники старшого покоління (Коновалець, Андрієвський, Сеник, Сціборський, Сушко), які і вважали за необхідне добитися допомоги для руху з боку Німеччини; до другого крила - представники молодшого покоління (Бандера, Лебідь, Отецько, Климов, Климишин, Шухевич), вони вважали за доцільне орієнтуватися більше на власні сили, продовжувати боротьбу зі зброєю в руках.

Таким чином, Галичина залишилася аграрно-сировинним додатком Польщі у міжвоєнний період. Суспільно-політичне життя краю характеризувалося наростанням конфронтації між корінним українським населенням краю та польською владою, що провадила жорстку колонізаційну політику.

Іншою країною, котра в хаосі 1918-1919 pp. захопила частину українських земель, була Румунія, яка загарбала Буковину, що була автономною провінцією в Австро-Угорській імперії. З румунською анексією все це було втрачено. 22 роки румунської окупації щодо населення краю провадилась політика румунізації, своєю жорстокістю та непримиренністю вона перевершила політику Польщі у Східній Галичині,

Буковинська українська спільнота реагувала на румунське правління подібно до своїх співвітчизників у Польщі. У краї існувало два крила українського руху - поміркований (прагнув компромісу з режимом) та революційний (прагнув активно протидіяти режимові). Лідерами останнього були О. Забичинський, П. Григорович, Д. Квітковський.

Закарпаття входило до складу Чехословаччини, найдемократичнішої держави Східної Європи, яка не провадила такої відкритої дискримінації та асиміляції щодо українства, як Польща та Румунія.

Після Мюнхенської угоди 1938 р. Чехословаччина 10 жовтня 1938 р. надала крайові самоврядування. Уряд А.Волошина негайно приступив до перетворення Карпато-Україну на автономну українську державу. Тоді ж було сформовано військову організацію - Карпатську Січ. У момент створення уряду 15 березня Сейм Закарпаття проголосив самостійну республіку - Карпатську Україну - на чолі з президентом А. Волошиним. Державною мовою було визнано українську, гербом - тризуб, затверджено державний прапор - жовто-синій.

В цей час Угорщина почала окуповувати частину краю за таємним пактом 1989р.

18 березня опір Карпатської Січі було зламано

Наприкшщ 30-х років в умовах розгортання масштабної світової війни та агресивної політики Німеччини на чолі з А. Гітлером Західна Україна потрапила до сфери геополітичних інтересів великих держав.

93. Соціально – економічний розвиток Західної України у 20 – 3- - х роках.

Західна Україна не є сталим історико-географічним поняттям. Найкраще означити цей регіон можна як землі, що до 1939 року не перебували під владою спочатку Росії, а потім Радянського Союзу. Західноукраїнські землі в період з 1919 по 1939 роки перебували в складі трьох держав: Польщі, Румунії і Чехословаччини. У кожній з цих держав українці становили національну меншину. Важко назвати точне число українців, які проживали у міжвоєнну добу на Західній Україні: офіційна статистика того часу відзначається крайньою недостовірністю. Кількість українців у Польщі на початку 30-х років коливалась між 5,2 та 6 млн. осіб. 2/3 українського населення проживало в Галичині, решта – на Волині, Поліссі, Холмщині та Лемківщині. Українці були найбільшою національною меншиною у Речі Посполитій (близько 14–16%).

У Румунії серед національних меншин українці за своєю чисельністю поступалися угорцям, німцям, євреям. За офіційною статистикою їхня загальна кількість становила 582 тисячі осіб (приблизно 3% населення), тим часом українські демографи твердять, що насправді вона наближалась до 1 млн. чоловік. Основним районом проживання українців була Буковина, менша частина заселяла територію Бесарабії біля Хотина і Аккерману.

У Чехословаччині згідно зі статистикою проживало 549 тисяч чоловік (38% загальної чисельності жителів). Близько 80% українців мешкало в Закарпатті, ще 15% – у Пряшівщині, окрім цього, чисельна українська громада проживала в Празі. Таким чином, всього у міжвоєнну добу на західноукраїнських землях проживало від 6 до 7 млн. чоловік, тобто в 4–5 разів менше за число українців, які проживали в УРСР наприкінці 20-х років.

Становище західних українців у складі трьох держав не було однаковим. Загалом воно відображало особливості соціально-економічного і політичного життя цих держав.

Становище українців у Польщі.

Паризька мирна конференція в 1919 році уповноважила Польщу окупувати Галичину лише тимчасово до остаточного рішення держав-переможниць. Польща запровадила жорстокий окупаційний режим. Було скасовано Галицький крайовий сейм, ліквідовано всі органи самоврядування. Було заборонено вживати назвb “Західна Україна” і “Східна Галичина”. Замість цього вживався термін “Малопольська Всходня” . Щоб закріпити ці землі за собою, Польща провела в 1921 році перепис населення в краї, в 1922 році – парламентські вибори, включаючи окуповані землі. Українці, на знак протесту бойкотували ці заходи. Акцію протесту, саботажу і терору очолила УВО (Українська військова організація), утворена у Відні в 1920 році (очолив Є. Коновалець). До 1923 року у Відні існував еміграційний уряд ЗУНР, очолюваний Є. Петрушевичем. Державам Антанти потрібний був сильний заслон проти більшовицької Росії, яким мала стати Польща. Тому 14 березня 1923 року Рада послів великих держав визнала Східну Галичину частиною Польської республіки. Польща обіцяла забезпечити національним меншинам усі права та можливості вільного розвитку і надати Галичині автономію. Польська конституція 1921 і 1935 років підтверджувала правовий статус національним меншинам, але це були просто демагогічні обіцянки. У 1923 році міністерство освіти заборонило вживати слова “українець”, “український”. Замість них були терміни "русин", "руський". Причому русини трактувалися не як окрема нація, а як етнографічний матеріал для розбудови польської нації. А міністр освіти С. Грабський провів у сеймі закон, який перетворював більшість українських шкіл у двомовні ("утраквістичні") з перевагою польської мови. За 20 років польського панування кількість українських шкіл зменшилась з 3662 до 144. Законом 1924 року було заборонено вживати українську мову в усіх державних і муніципальних установах. У 1924 році прийнято закон про військову колонізацію краю (солдати і офіцери польської армії, що брали участь у війні з більшовиками, безплатно отримували в Галичині земельні наділи до 45 га, так звані осадники). В результаті було роздано 800 тис. га землі, а внаслідок цієї акції переселилися близько 200 тис. польських осадників. Зазнавала репресій і Православна Церква, особливо на Волині. В кінці 30-х тут провели акцію насильної "ревіндикації" (примусового навернення до католицької віри), під час якої було знищено мало не 200 православних церков, а ще близько 150 було пердано римо-католикам. В результаті із діючих в 1914 році 389 православних церков у 1939-му залишилась лише 51.

Найкричущим порушенням прав українців була "пацифікація" (умиротворення), яка охопила близько 500 сіл. Армійські загони і поліція руйнували українські громадські центри, бібліотеки, конфісковували майно, жорстоко карали селян за підпали майна польських посадників, застосування принципу колективної відповідальності всієї української громади за дії її окремих представників. У 1934 році створено спеціальний концентраційний табір Береза Картузька (нині м. Береза в Білорусі). Мав рацію історик І. Лисяк-Рудницький, коли характеризував політику міжвоєнної Польщі щодо українців словами Палейрана: "Це гірше ніж злочин, це – дурість". І все-таки слід зазначити, що політична система Польщі грунтувалась на конституційних засадах. Це давало можливість українцям, незважаючи на дискримінацію, обстоювати власні інтереси через легальні, офіційні установи державної влади. Певно, саме тому вже в 1925 році українці мали 12 своїх політичних партій, що представляли широкий політичний спектр (від пропольської до прорадянської і самостійницької орієнтації). В економіці протидія польському офіційному курсу здійснювалась через український кооперативний рух. Як слушно відзначає О. Субтельний, "кооперативний рух став розглядати себе як знаряддя самоврядування та економічного самозахисту". Так, у 1939 році в Галичині було вже 4000 кооперативів.

Коли тиск польської влади став нестерпним, реакція українського населення дедалі більше почала відходити за межі легальних, мирних форм, набирати характеру революційного, а іноді екстремістського характеру. Очолила цю боротьбу ОУН (Організація українських націоналістів), яка була створена у січні 1929 року у Відні (очолив Є. Коновалець).

Становище українців в Румунії.

Подібною до польської була політика щодо українців уряду Румунії. Українці усувалися з адміністративних посад, було закрито українську кафедру у Чернівецькому університеті, православну церкву на Буковині перейменували у "православно-румунську" і підпорядкували Румунському патріархату. Закон про шкільну систему від 26 грудня 1924 року трактував українців як "румунів, які забули свою рідну мову". До 1928 року на Буковині було скасовано дію Конституції 1923 року і встановлено відкритий реакційний режим.

Українські землі у складі Чехословаччини.

З трьох держав-наступниць Австро-Угорської імперії, що успадкували від неї західноукраїнські землі, єдина Чехословаччина забезпечувала більш-менш демократичний устрій, який хоч і не був ідеальним, але все-таки давав деякі реальні можливості українцям. Вона принаймні визнавала за українським населенням право жити в кордонах однієї адміністративної одиниці Підкарпатської Русі (з 1928 року офіційна назва – Підкарпатська Руська земля), правда, надання автономії було відкладено аж до 1938 року. Чехословаччина дала притулок і фінансову допомогу декільком українським навчальним закладам – Українському вільному університетові, Високому педінститутові ім. М.Драгоманова, Українській господарській академії у Подєбрадах тощо.

Отже, незважаючи на постійні коливання офіційного курсу, польська і румунська політика (чехословацька в більшій мірі становила тут виняток) щодо українців загалом мало відрізнялась і зводилась до стратегічної мети асиміляції українців. Відповіддю українського населення західноукраїнських земель на асиміляторський державний курс стала активна протидія, що виявилась у різних формах боротьби – як легальних, так і нелегальних.

94. Політичні партії та течії Західної України.

У поділеному на численні фракції польському суспільстві в 1925 р. налічувалося 92 зареєстровані партії, з них 32 були представлені у парламенті. Така тенденція до політичної диференціації також мала місце й в українському середовищі. Охоплюючи ідеологічний спектр від крайніх лівих до крайніх правих поглядів, українці мали близько 12 політичних партій, які до того ж відображали дуже різноманітні політичні традиції “австрійських” українців Східної Галичини на противагу “російським” українцям Волині, Полісся, Холмщини.

а) УНДО – Українська народно-демократична організація. Вона уторилася в 1925 р. в результаті злиття Трудової партії з рядом менших угрупувань. Незважаючи на зміну назви, УНДО фактично являла собою прямого спадкоємця довоєнної Національно-демократичної партії, що була провідною західноукраїнською партією до й під час польсько-української війни 1918-1919 рр. Це по суті ліберальна партія виступала за конституційну демократію та незалежність України. Щоб підготувати українців до незалежності, вона підтримувала політику “органічного розвитку” та аграрних реформ. Відносно гнучка за своєю тактикою, ця партія вдалася до спроб нормалізації українсько-польських взаємин. Але репресії польського уряду, з одного боку, та екстремізм українських націоналістів, з іншого, ускладнювали проведення центристської політики УНДО.

Оскільки більшість українських діячів, переважно представники інтелігенції та духовенства, належали до УНДО, вона була партією західноукраїнського “істеблішменту”. Її члени контролювали багато українських фінансових, кооперативних та культурних закладів, у тому числі найвпливовішу західноукраїнську газету “Діло”. На виборах УНДО збирала близько 600 тис. голосів, завойовуючи величезну більшість українських мандатів у сеймі. До найвидатніших лідерів партії належала Дмитро Левицький, Василь Мудрий, Стефан Баран, Остап Луцький, Мілена Рудницька та Іван Кедрин.

б) Радикальна партія.

Соціалістичні тенденції в середовищі західних українців були сильними, хоч і фрагментарними. Головним їхнім виразником виступала Радикальна партія – найстаріша з усіх українських партій. Її програма закликала до справедливого поділу земель серед селян, обмеження приватної власності та відокремлення церкви від держави. Але вона також підкреслювала, що цих цілей не можна досягти, доки не буде встановлена незалежна держава, котра об’єднає всіх українців. Тому в 20-30-х роках радикали, які раніше рішуче підтримували ЗУНР, виступили переконаними противниками СРСР і Польщі – цих головних ворогів української незалежності.

У 30-х роках радикали налічували близько 20 тис. членів, здебільшого селян, сільськогосподарських робітників і подекуди інтелігенцію. На виборах 1928 року ця партія отримала 280 тис. голосів. Зосереджені в Галичині радикали вдалися до рішучих спроб поширити свій вплив на Волинь, Полісся та Холмщину, об’єднавшись у 1926 р. з меншою від них Українською партією соціалістів-революціонерів, що діяла на Волині, й утворивши разом Українську соціалістичну радикальну партію. До найвідоміших її вождів належали такі ветерани, як Лев Бачинський та Іван Макух. Якщо радикали виявляли націоналістичні тенденції, то інша довоєнна соціалістична партія – чисельно невеликі й слабкі соціал-демократи на чолі з Левом Ганкевичем – схилялися на бік комунізму.

в) Комуністична партія Західної України (КПЗУ)

у 20-ті роки на Західній Україні швидко поширювалися прорадянські погляди. Великою мірою це була реакція на прихильність західних держав до поляків, на їхнє потурання гнобленню Польщею національних меншостей. Західним українцям також імпонували політика українізації у Радянській Україні та відродження селянства за непу. Щоб стимулювати ці тенденції, радянський уряд призначав своїми консулами у Львові українців, намагався привернути до західних українських інтелектуалів і студентів пропагуючи досягнення Радянської України та обіцяючи їм теплий прийом.

У результаті до Радянської України емігрували такі провідні представники західноукраїнські інтелігенції, як Михайло Лозинський, Антін Крушельницькій та Степан Рудницький, а також сотні студентів. Майже всі вони загинули під час репресій 30-х років. Не маючи офіційних контактів з радянським урядом, Наукове товариство ім. Шевченка у Львові підтримувало тісні зв’язки з Українською Академією наук у Києві. Західноукраїнські кооперативи обмінювалися досвідом із радянськими колегами. Західноукраїнський еміграційний уряд Євгена Петрушевича після 1923 р. зайняв відверто прорадянські позиції, те ж саме зробила впливова частина керівництва УНДО. Але ці тенденції трималися недовго, й коли в 30-х роках на Західну Україну просочилися відомості про страхіття колективізації, глоду та чисток, вони швидко ослабли.

Однак за свого піднесення прорадянські симпатії дали початок кільком легальним та нелегальним організаціям. У 1919 р. невелика група галичан, більшість із яких були в роки революції військовополоненими у Росії, утворили Комуністичну партію Східної Галичини. Під час короткої окупації Галичини Червоною армією в 1920 р. ці галицькі комуністи-українці, євреї та поляки – утворили ефемерний “уряд”. У 1923 р. ця партія змінила назву на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ) і, схиляючись перед тиском Комуністичного Інтернаціоналу, стали автономною частиною Польської комуністичної партії. Але навіть тоді такі українські лідери цієї багатонаціональної партії, як Кароль Максимович та Роман Кузьма, вперто продовжували зберігати українське єство, виявляючи у своїх діях дивовижну незалежність. Ця позиція привела до зміцнення українського керівництва КПЗУ, але не поклала кінця запеклій фракційній боротьбі в партії. У 1938 р. за наказом Сталіна її розпустили. У 30-х роках КПЗУ налічувала понад 4 тис. членів, майже половину з них становили українці, а решту – поляки та євреї.

г) Як нелегальна підпільна партія, КПЗУ в 1926 р. стала на шлях утворення легальної, опертої на широкі маси організації під назвою Робітничо-селянське соціалістичне об’єднання (Сель роб) із метою завоювання більшої підтримки в народі. Спочатку її очолили лівий русофіл Кирило Вальницький та український соціаліст із Волині Павло Васильчук. Незабаром внутрішні конфлікти, аналогічні тим, що роздирали КПЗУ, розкололи цю організацію на праве крило, яке обстоювало українські національні інтереси, та ліве, котре підтримувало Москву. У 1928 р., в апогеї своєї сили, обидва крила налічували близько 10 тис. членів і на виборах набрали близько 240 тис. голосів, переважно відданих за національно свідомих правих. Проте політика Сталіна похитнула підтримку Сельробу з боку народу, й тому рішення польського уряду про розпуск цієї організації в 1932 р. не викликало великих протестів.

Інші українські партії були невеликими, слабкими й схилялися до співпраці з польським урядом. Одна з них – Українська католицька партія єпископа Григорія Хомишина – безуспішно намагалася мобілізувати прибічників клерикального консерватизму. Русофіли, що переживали стрімкий занепад, заснували Руську селянську та Руську аграрну партії, які в 1931 р. злилися в одну. Але й це не утримало багатьох їхніх рядових членів від переходу до українських партій.

ІІІ. ПОЛІТИЧНІ РУХИ.

а) Кооперативний рух.

“Спирайся на власні сили!” – таким було гасло прихильників “органічного розвитку” західноукраїнського суспільства. Малось на увазі, що оскільки українцям у їхніх починках не допоможе ніхто (звичайно ж, не польський уряд), то їм слід самим собі допомагати. Один із найкращих способів досягнення такої мети українці вбачали у кооперативах. Основна функція кооперативів полягала в розвитку економіки. За польської влади ця функція значно розширилася: кооперативний рух став розглядати себе як знаряддя самоврядування та економічного самозахисту, школу, в якій люди вчаться бути господарями власної землі.

Кооперативи швидко утворили розгалужену мережу. Кредитові спілки організувалися в асоціацію під назвою “Центробанк”, сільські споживчі й торгові спілки утворили “Центросоюз”, спілка молочних кооперативів називалися “Маслосоюз”, а “Народна торгівля” представляла міських торгівців. Організація, що об’єднувала всі кооперативи, наглядала за їхніми рахунками, навела службовців та забезпечувала загальне керівництво, називалася РУСК (Ревізійна Українська спілка кооперативів). Авторитет спілок підносили їхні високопрофесійні та самовіддані керівники. Насамперед Остап Луцький та Юліян Павловський.

У міжвоєнний період кооперативи об’єднували переважно сільських споживачів і торговельні організації і регулювали ціни на сільськогосподарські продукти та готові вироби. Найбільших успіхів у збуті своїх продуктів досягли молочні кооперативи “Маслосоюзу”, що опанували західноукраїнський і навіть значну частину польського ринку.

Про різке зростання кооперативів свідчить статистика. Якщо в 1921 р. у Східній Галичині налічувалося близько 580 українських кооперативів, та у 1928р. їх кількість підстрибнула до 2500, а на 1939 р. наблизилися до 4000. Загальне число членів кооперативів напередодні другої світової війни сягало понад 700 тис. чоловік, вони забезпечували роботою понад 15 тис. українців. Майже 90% кооперативів діяли у Східній Галичині; на Волині ж, Поліссі та Холмщині українців змушували вступати до польських кооперативних асоціацій.

Але українські кооперативи також стикалися з серйозними проблемами. Занепокоєні зростанням руху, польські урядовці стали систематично перешкоджати його дальшому розвитку. Польська тактика включала звинувачення в нібито неправильному складанні зведень, порушенні правил будівництва, чи гігієни тощо. Але попри всі труднощі кооперативний рух прискорював суспільну мобілізацію та національну інтеграцію серед українців Галичини й свідчив про їхнє прагнення опікуватися власними справами.

б) Освітянський рух.

Як можна було сподіватися, шкільництво являло собою надзвичайно делікатне й важливе питання в українсько-польській конфронтації.

Опріч забезпечення дітей освітою, українці бажали, щоб школи підносили національну свідомість і культуру корінного населення.

Зі свого боку поляки сподівалися, що система шкільництва виховуватиме з неполяків відданих громадян Польської держави. Поляки розвивали освіту на початковому рівні, особливо в таких відсталих краях, як Волинь, Полісся та Холмщина. До початку 30-х років неписьменність у населених українцями регіонах Польської держави впала до 28%. Проте водночас засновані при австрійській владі україномовні школи під приводом перетворення на двомовні систематично ліквідовувалися.

З понад 2400 початкових українських шкіл, що існували у Східній Галичині в 1912 р., у 1937 р. залишилося тільки 352. На Волині протягом цього часу кількість українських шкіл скоротилася з 440 до восьми. На рівні середньої освіти становище українців було також безрадісним: у 1931 р. одна польська гімназія припадала на 16 тис. поляків, але одна українська – аж на 230 тис. українців.

Зазнавали українці дискримінації й на університетському рівні. Уряд не виконав обіцянки заснувати для них університет, систематично чинив перешкоду українцям, що прагнули здобути університетську освіту. Тому в 1920 р. українці заснували у Львові “таємний” університет. Організований без дозволу властей, він являв собою по суті імпровізовані курси, що викладалися конспіративно. У період свого розквіту цей університет налічував 54 професори, три факультети, 15 кафедр і близько 1500 студентів. Після того, як у 1925 р. уряд усе ж закрив його, багато українських студентів виїжджали для продовження навчання за кордоном, особливо до Чехословаччини. В результаті освічені українські ставали войовничими виразниками антипольських настроїв і радикальних політичних поглядів.

Спробу задовольнити потребу українців у середніх освітніх закладах зробило товариство “Рідна школа”, що до 1938 р. заснувало близько 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл. Велику частину витрат на ці заходи покривали внески його членів, число яких із 5 тис. у 1914 р. перевершило 100 тис. у 1938 р., та внески іммігрантів у Сполучених Штатах та Канаді.

Загальнокультурні потреби миналися у царині діяльності “матері” всіх західноукраїнських організацій – шарованого всіма товариства “Просвіта”, яке в 1939 р. налічувало понад 360 тис. членів. Воно утримувало величезну мережу читалень, публікувало навчальні матеріали, відкривало дитсадки, вело цілий ряд курсів.

Смак галичан до організаційної діяльності і виявився також в інших сферах. Продовжували діяти такі довоєнні організації сільської молоді, як “Сокіл” та “Луг” (раніше “Січ”), у той час як нові організації, зокрема заснований у 1911 р. “Пласт”, залучали дітей міської інтелігенції, готуючи їх зайняти провідні посади у суспільстві. Переконаний, що пластунський рух є розсадником націоналізму, уряд у 1930 р. заборонив його. Важливою подією організаційного життя міжвоєнного періоду стало посилення жіночого руху. Взявши за мету виховання нової, національно свідомої, культури розвиненої, прогресивної в соціальному та економічному відношенні жінки, заснований у 1920 р. Союз українок через 10 років уже мав 45 тис. членів. Під талановитим керівництвом депутата сейму Мілени Рудницької він здійснював широку благодійну, освітню, та культурну діяльність, а також мав добре налагоджені контакти з міжнародними феміністськими організаціями.

в) Революційний рух.

У міжвоєнний період з’явився якісно новий різновид українського націоналізму. В ХІХ ст. націоналізм української інтелігенції, що головним чином сповідувала ліберальні чи соціалістичні ідеї, був скоріше аморфним поєднанням національної свідомості, патріотизму та гуманістичних цінностей. Хоча цей рух став згуртованішим у період між 1917 та 1920 рр., коли він поставив перед собою мету будівництва національної державності, він продовжував обстоювати демократичні та матеріалістичні принципи. Під час війни за незалежність багато українських політиків нерідко вагалися, коли потрібно було вибирати між націоналістичними й соціалістичними цілями. Однак у 1920-х роках у середовищі молодих українців, як і в інших європейських народів, зародилася крайня форма націоналізму, яку називали інтегральним націоналізмом.

На Україні інтегральний націоналізм веде свій родовід із невдач 1917-1920 рр. Як зауважує Олександр Мотиль, “український націоналізм був по суті спробою пояснити, чому втрачено українську державність і як належить відвоювати її”. Переконані в тому, що соціалістичні й демократичні підходи сприяють міжпартійній ворожнечі, неактивному керівництву, розходженню в цілях, відсутності чіткої спрямованості, що в сумі призводить до поразки, молоді ветерани війни за незалежність відкинули стару ідеологію. Натомість вони закликали до створення нового типу українця, беззастережно відданого нації та справі незалежності державності. Найенергійніше висловлював ці погляди Дмитро Донцов – емігрант із Східної України й колишній соціаліст, що став головним ідеологом українського інтегрального націоналізму.

Донцов з іншими ідеологами руху не мали чіткого уявлення про тип суспільства, яке вони бажали б мати після здобуття незалежності. Вони мало що могли сказати про його соціально-економічну організацію, зазначаючи лише, що воно буде в основному аграрним і спиратиметься на співпрацю між державою, кооперативами та приватним капіталом. Політична система майбутньої держави засновувалася на владі однієї націоналістичної партії, серцевину якої складали випробувані “борці” “кращі люди”. На чолі руху стояв верховний керівник, або вождь, котрий мав безумовну і необмежену владу.

Український інтегральний націоналізм цілком очевидно містив елемент фашизму й тоталітаризму. В 20-х роках ці тенденції поширювалися в усій Європі. Вони справляли значний вплив (це особливо стосується італійського фашизму) й на країни Східної Європи. Але, як стверджує Іван Лисяк – Рудницький, “західний фашизм”, що розвинувся в міському промисловому оточенні, не був найближчим родичем українського інтегрального націоналізму”. Останній куди ближче стояв до таких праворадикальних рухів східноєвропейських аграрних суспільств, як “Залізна гвардія” в Румунії, “Усташі” в Хорватії, “Стріла і хрест” в Угорщині та аналогічних рухів у Словаччині та Польщі. Врешті-решт український інтегральний націоналізм мав незалежне походження і його коріння містилося у власному суспільстві. Спостерігаючи трагічну долю українців під польською та радянською владою, втративши віру в традиційні легальні методи, розчарований західними демократіями, які ігнорували заклики українців про допомогу й самі загрузли в кризі, українські інтегральні націоналісти вважали, що їм нічого чекати від існуючого стану речей, й тому необхідно вдатися до радикальних заходів або змінити його.

Ще перед тим як була остаточна сформульована ідеологія інтегрального націоналізму, в Галичині й особливо серед емігрантів у Чехословаччині виникли розпорошені групи майбутніх учасників руху. В 1920 р. невелика група офіцерів підпільно заснувала у Празі Українську військову організацію (УВО), що прагнула продовжити збройну боротьбу проти польської окупації. Згодом її командиром було обрано полковника Євгена Коновальця – галичанина, котрий очолював загони січових стрільців у боротьбі за незалежність. Прекрасний організатор і тонкий політик, Коновалець швидко стає незаперечним лідером інтегральних націоналістів у міжвоєнний час.

Спочатку УВО являла собою військову організацію з відповідною структурою командування. Вона таємно готувала демобілізованих ветеранів у Галичині та інтернованих солдатів у Чехословаччині до можливого антипольського повстання, а також проводила операції, спрямований на дестабілізацію польського окупаційного режиму. Найважливішими такими актами стали замах на голову польської держави Ю. Пілсудського, здійснений Степаном Федаком у 1921 р. та широка компанія саботажу в 1922 р.

Але в 1923 р. становище УВО різко змінилося. Коли визнання Антантою законності польської вдали в Східній Галичини викликало сумніви серед багатьох західних українців щодо доцільності продовження збройного опору, з УВО вийшло багато її випробуваних членів. Проте організація відмовлялася змінити тактики збройних дій проти поляків, тим самим відштовхнувши від себе легально діючі партії, що відкидали тероризм, Переслідування польської поліції змусили Коновальця й велику частину проводу тікати з Галичини й заснувати штаб-квартиру за кордоном.

Криза, що охопила УВО внаслідок цих змін, спричинилася до її важливої переорієнтації. Коновалець звернувся по фінансову та політичну допомогу до чужоземних держав насамперед ворогів Польщі – Німеччини та Литви. А у Східній Галичині для поповнення своїх поріділих лав УВО стали вербувати гімназичну та університетську молодь.

У 1929 році після кількох підготовчих конференцій представники УВО та студентських груп зустрілися у Відні й заснували Організацію українських націоналістів (ОУН). Більшу частину її членів складала галицька молодь, а керівництво забезпечували з-за кордону Коновалець та його соратники.

Роль, яку бралася виконувати ОУН, була набагато ширшою від завдань УВО. Як і її попередниця, ОУН лишалася “підпільною партією”. Вона дотримувалася військових засад керівництва, конспіративних методів суворої дисципліни й проводила компанію політичного терору проти польської держави та її представників.

Проте вона також прагнула очолити широкий революційний рух за досягнення цілей інтегральних націоналістів. Особливих зусиль докладала вона для популяризації своїх поглядів, насамперед серед молоді, намагаючись опанувати всіма західноукраїнськими громадськими, політичними та економічними організаціями.

Для розширення свого впливу ОУН проникала в різноманітні господарські, освітні та молодіжні організації, влаштовувала масові політичні демонстрації, студентські протести, бойкотування польських товарів, видавала численні газети й брошури, енергійно поширювала свої ідеї серед студентів, селян і робітників Галичини і Волині. У цій діяльності вона спиралася, зокрема, на допомогу обдарованих молодих поетів, таких як Євген Маланюк, Олег Ольжич – Кандиба, Олена Теліга та Богдан Кравців.

Хоч визначити кількість членів ОУН надзвичайно важко, за приблизними підрахунками, напередодні другої світової війни вона налічувала до 20тис. чоловік. Число ж співчуваючих було набагато більшим. Так чи інакше перевага в її лавах молодих, енергійних, ідеалістично настроєних і самовідданих людей швидко зробила ОУН найдинамічнішим чинником у політичному житті Західної України міжвоєнного періоду. Протягом 30-х років ОУН проводжувала свою “війну” з польським режимом, здійснюючи напади на урядові заклади та поштові контори, щоб здобути кошти для своєї діяльності; організовуючи акції саботажу щодо державної власності та вбивства. Але ОУН (як і УВО) не вважала насильство й тепер за самоціль. Її члени були переконані, що революційними засобами ведуть національно-визвольну боротьбу.

На початку 30-х років, крім сотень актів саботажу та десятків випадків “експропріації” державних фонів члени ОУН організували понад 60 замахів та вбивств.

Але політика насильства й конфронтації дорого коштувала ОУН. У 1930 р. командира її бойового загону Юліана Головацького застрелив агент поліції. Після вбивства Перацького у 1934 р. польська поліція розпочала широку карну акцію, внаслідок якої було накрито весь крайовий провід ОУН у Галичині, включаючи Степана Бандеру та Миколу Лебедя, котрі організували замах. На судових процесах, активно висвітлюваних у пресі, ці молоді провідники отримали тривалі терміни ув’язнення в концтаборі Береза Картузька. До них приєдналися сотні рядових членів ОУН, яких схопили в той час.

Ці події - лише частина невдач, які спіткали ОУН. Незабаром стало ясно, що в організацію проникла поліція, чого й належало сподіватися, оскільки ОУН стала проводити масові вербування. Ще більш деморалізуючим фактором була критика ОУН з боку своїх же українців. Батьки обурювалися з того, що організація штовхала малоосвічених підлітків до небезпечної діяльності, яка часто закінчувалася трагічно.

Конфлікт між поколіннями виявився й у самій ОУН, особливо в її проводі. З-за кордону керівництво рухом здійснювало виховане в більш цивілізовану” довоєнну добу, загартоване роками й досвідом старше покоління Коновальця та його соратників із 1917-1920 рр., таких як Дмитро Андрієвський, Омелян Сеник, Микола Сціборьский та Роман Сутко. Хоч вони до певної міри сумнівались щось окремих тактичних методів ОУН і особливо вбивств, але їм часто важко було на відстані контролювати своїх підлеглих.

Не відкидаючи насильств, Коновалець та його штаб, однак, більше зусиль зосереджували на тому, щоб добитися допомоги чужоземних країн, особливо Німеччини.

Підлеглі їм галицький крайовий провід, до якого входили Степан Бандера, Микола Лебедь, Ярослав Стецько, Іван Климів, Микола Климишин і Роман Шухевич, навпаки, трималися тактики революційних дій. Більшості з цих діячів було тільки трохи за 20, і вони не знали принижень та ганьби польського панування. Молодече хизування перед режимом породило в них схильність до насильницького, героїчного типу опору, а відносна поміркованість і спокійніший стиль життя їхніх старших колег за кордоном викликали у них презирство. Невдоволення посилилося після того, як у 1934 р. усіх галицьких лідерів було ув’язнено у концтаборі Береза Картузька, у зв’язку з чим ходили чутки, нібито їх схопили внаслідок недбалості чи навіть зради деяких членів закордонного проводу.

Проте у Коновальця вистачало авторитету, престижу й дипломатичної майстерності, щоб запобігати вибухові конфлікту. Тому його вбивство в 1938 р. радянським агентом у Роттердамі стало дошкільним ударом для руху інтегральних націоналістів. Відтак напередодні історичних катаклізмів ОУН опинилася без досвідченого й загальновизнаного вождя. А те, що попри всі ці невдачі організація не лише уникла розвалу, а й продовжували зростати, є промовистим свідченням відданості, динамічності та дисципліни її рядових членів.

95. Ідеологія українського націоналізму та організаційні засади ОУН.

Створення ОУН відбулося в той важкий час, коли перспективи української справи виглядали малообнадійливими. На так званих "займанщинах" українські землі під Чехо-Словаччиною, Польщею та Румунією) українські суспільно-політичні і громадські організації у переважній більшості, за винятком Української військової організації (УВО), схилялися до легальної діяльності на засадах парламентаризму, що нерідко набувало форм фактичної співпраці з чужими режимами на українських землях. У радянській Україні будь-які спроби антибільшовицької національної діяльності жорстоко придушувалися.

Не було згоди і в емігрантському середовищі українства. Провалювали одна за одною спроби об'єднання еміграції, хоча б для репрезентації української справи на зовнішньополітичному відтинку. Як показали дискусії під час організації в червні-вересні 1926 р. Українського національно-політичного об'єднання за кордоном (УНПО), розбіжності в поглядах були занадто великі. З одного боку, коли лідер Легії українських націоналістів (ЛУН) М. Сціборський^* закликав до "активної боротьби з окупантами - Москвою, Польщею, Румунією", то представник радикальних демократів А. Яковлів стверджував, що "виголосити всім окупантам війну - це не може бути ні в інтересах реальної політики, ні практично здійснено". На його думку, боротьба "має проводитися всіма і різними шляхами, з одними ворогами збройно, з другими - шляхом дипломатичних і політичних комбінацій..."¹

З другого боку, залишалося взагалі відкритим питання, а чи можливе створення загальноукраїнського політичного центра, який б зміг об'єднати всі чинники українського визвольного руху, не дивлячись на їхнє партійне забарвлення та ідеологію? Якщо ЛУН бачила свій ідеал в тому, щоб домогтися "об'єднання всіх націоналістів від монархістів-гетьманців до соціалістів", то її опоненти сумнівалися, що таке об'єднання практично можливе.

У цілому ж ситуацію на зламі 20-30-х років XX ст. дуже влучно охарактеризував, нехай і в песимістичних тонах, лідер УПСР М. Шаповал. "Еміграція, - писав він в листі від 29 вересня 1929 р. до Ю. Колларда,^** - на мою

думку, пережила вже себе і вступила в той період, який називається періодом загибелі. Всі еміграції всіх народів загибали, коли жили в чужому суспільстві розпорошено. Наша живе розпорошено. Отже - загибає і скоро загине..." "Визволення прийде пізніше, - наголошував М. Шаповал, - коли його підготовлять, і може не прийти, коли українці розпорошаться по світу".²

За цих обставин взяв на себе сміливість спробувати розв'язати всі невирішені питання української справи, довести боротьбу за Українську самостійну соборну державу до логічного завершення Провід українських націоналістів (ПУН), який ще з кінця 1928 р. розпочав підготовку до свого першого конгреса. Зазначені заходи, між тим, не оминули увагою опоненти націоналістів. За їхніми даними цей конгрес мав відбутися в Женеві або у Відні. Вже на початку січня 1928 р. полк. В. Филонович^*** повідомляв до Варшави на ім'я генерала В. Змієнка, що найближчим часом націоналісти зберуться в Женеві. У його листі також відзначалося, що "між націоналістами у празькій групі є велике невдоволення проводом, ледве було не дійшло до відділення, спір трива й досі, "провід баче в цій справі нашу руку (не помиляється)^**** та привів своїх членів до нової присяги".³ 28 січня - 3 лютого 1929 р. у Відні відбувся Перший конгрес або І Великий збір ОУН. У його роботі взяли участь 30 делегатів і гостей. В їх числі від ЛУН було 10, від Української військової організації (УВО) - 5, від Групи української національної молоді - 3 і від Союзу української націоналістичної молоді - 2 делегати.

Збір прийняв низку постанов про створення та устрій ОУН, її мету і завдання, обрав керівні органи. Очолив провід ОУН Є. Коновалець, його заступником став М. Сціборський, секретарем - В. Мартинець. Членами ПУН були обрані: Д. Андрієвський, Д. Демчук, Ю. Вассиян, М. Капустянський,^***** П. Кожевников, Л. Костарів.^****** Головним суддею ОУН став Я. Дуб - М. Кушнір), а головним контролером - Я. Моралевич. У складі проводу створювались референтури: організаційна, політична, військова, ідеологічна, пропаганди, зв'язку, фінансів, секретаріат.⁴

Великий збір заявив, що ОУН не буде обмежувати свою діяльність якоюсь конкретною територією, а прагнутиме опанувати всі українські терени та ті землі, де мешкають українці. ОУН проголошувала, що вестиме "політику всеукраїнського державництва" і протистоятиме всім партійним і класовим угрупуванням українства. У постановах великого збору український націоналізм охарактеризовано як духовний і політичний рух, а українську націю як "вихідне заложення кожної чинності та цільове призначення кожного прямування українського націоналізму".⁵ За словами С. Бандери, "ОУН прийняла ідеологію українського націоналізму, яка є всеобіймаючою, себто розв'язує всі квестії життя".⁶

У галузі військової політики ОУН виходила з того, що "лише військова сила, що спиратиметься на озброєний нарід, готовий уперто та завзято боротися за свої права, може звільнити Україну від займанців та виможливить упорядкування української держави".⁷

Хоч в прийнятих на І Великому зборі документах не розкривалися форми і методи діяльності ОУН, проте поставлене ОУН завдання "уздоровити відносини внутрі нації, викликати в українському народі державнотворчі сили" свідчило, на нашу думку, про те, що новопостала організація навряд чи буде діяти, так би мовити, в конституційному полі.

Більшість тогочасних і сучасних дослідників переконана, що ОУН виникла, з одного боку, як ідеологічно-політичний рух, з іншого - як законспірована нелегальна організація військового типу. За словами Л. Шанковського, ОУН постала з УВО, яка залишалася її стрижнем і "була причиною побудови ОУН на військовий лад".⁸ А в статті "На шляху української національної революції"", вміщеної в часописі "Український націоналіст", говорилось: "Згідно з націоналістичною ідеологією й відповідно до вимог революційної боротьби, ОУН має характер політично-військової організації. Вона сама творить уже зв'язок - ядро організованої політично-військової сили, яка росте в огні революційної боротьби". При цьому також наголошувалось, що "ОУН не є випадковим явищем, як і не є наслідуванням чужих, більше або менше подібних форм націоналістичного руху інших народів".⁹

Між тим УВО не відразу розчинилася в ОУН і до початку 1930-х років, виступаючи у ролі бойової фракції ОУН, зберігала свою організаційну самостійність. Верховна команда УВО згадувалася на сторінках націоналістичних видань ще 1934 року. Згідно з викладеним, наприклад, провідник крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ вважався водночас і крайовим командантом УВО. А поряд з військовим референтом ОУН працював бойовий референт УВО, котрий відповідав за підготовку і проведення терористичних актів.

З перших днів утворення ОУН Є. Коновалець та його найближче оточення прагнули чітко розмежувати сфери і напрями діяльності обох споріднених організацій, зберігти ще на деякий час УВО. їх особливо турбувала та обставина, що молодь західноукраїнських земель, яка з ентузіазмом вступала до лав ОУН, воліла взяти на озброєння методи УВО і несла через непідготовленість помітні втрати від дій польської поліції, даючи їй підстави звинувачувати у терористичній діяльності ОУН.

Про характер розмов, які точилися між членами ПУН у контексті згаданого, яскраво свідчить лист секретаря ПУН В. Марганця до Є. Коновальця. від 26 квітня 1930 р. У ньому Мартинець писав: "Я є за безуслівне відмежування акції Спілки [УВО. - Авт.] та її людей від ОУН, а за всякі балачки про революційні акти між членами ОУН треба валити безапеляційно в морду... Треба стати на принципі: хто хоче робити атентати (не балакати про них), хай виступає з ОУН та вступає до Спілки, в ОУН ніяких балачок про Спілку, акти і т.д. не може бути. Коли ОУН хоче "революційних вчинків", може робити такі вчинки, що не може перевести Спілка - маніфестації, бійки, страйки, кроваві віча тощо".¹⁰

Однак подолати прихильність молодої генерації ОУН до бойової діяльності членам ПУН таки не вдалося. І невдовзі УВО фактично злилася з ОУН, і остання взяла на озброєння терористичні методи своєї попередниці. На даному етапі націоналістичного руху вони були об'єктивно неминучими. Характерно, що коли вже з середини 1922 р. керівництво УВО почало стримувати терористичні акції своїх членів, то став помітним перехід частини бойовиків на бік комуністів, які в той час виступали за активні форми боротьби з поляками. У середині ж 1930-х років у зв'язку з кризою в КПЗУ її члени часто ставали до лав націоналістичного руху, вбачаючи в ОУН найбільш бойову силу у протиборстві з польським окупаційним режимом.

Виходячи з настанов І Великого збору ОУН, у дусі так би мовити принципів "вождізму", голова ПУН наділявся великими повноваженнями щодо кегрівництва ОУН та її членів і зосереджував в своїх руках необмежену владу. Вона поширювалася на всі сторони життя ОУН, вимагала безоглядного послуху і нещадно карала за провини. Зокрема, вже І Великий збір визнав, що голова ПУН, або у випадку його відсутності заступник, приймають всі рішення від імені ПУН. Члени ПУН були лише "дорадниками голови".¹¹

Пізніше, у серпні 1939 р., на II великому зборі ОУН (тоді ще об'єднаної) був прийнятий новий "Устрій ОУН". У ньому підкреслювалося, що "голова ПУН має всю повноту влади в кермі українським націоналістичним рухом". Далі вказувалося: "за свою діяльність і рішення голова ПУН відповідає перед Богом, нацією і власним сумлінням". Широкі повноваження надавалися й низовим провідникам. Вони мали право "остатнього і невідключного рішення".

Правда, за часів Є. Коновальця зазначені принципи "вождізму" в діяльності проводу ОУН не проводилися до життя. Хоч голова ПУН неодноразово висловлював невдоволення роботою своїх найближчих соратників, дорікав їм за пасивність, відсутність ініціативи, говорив, що до ПУН "увійшли люди невідповідні і нездібні виконувати завдання",¹² але він завжди рахувався з чужою думкою, намагався владнати конфлікти і непорозуміння шляхом переговорів, не вдаючись до більш дієвих засобів.

Особливо непохитним у питанні послідовного дотримання принципу "вождізму" був М. Сціборський. Коли в лютому 1930 р. на І конференції ОУН на ЗУЗ С. Охрімович у своїй доповіді спробував обґрунтувати тезу "про введення колективного відповідального керівництва в самому крайовому центрі" ПУН, то проти цього рішуче виступив М. Сціборський, наголосивши, що основна теза і засади ОУН - монократизм.¹³ У зв'язку з цим конференція вихилила пропозицію С. Охрімовича.

І Великий збір заклав основи організаційно-територіального поділу ОУН як в Україні (ЗУЗ), так і за її межами. На рідних землях територіальна структура ОУН складалася з країв і округ, в еміграції - з теренів і держав, які ділилися на відділи.¹⁴ Вже в 1929 р. ПУН призначив провідником ОУН на ЗУЗ З. Пеленського ("Пакс"), хоч місцевий націоналістичний актив поставився до цього кроку із застереженням. У лютому 1930 р. на ЗУЗ прибув заступник голови ПУН М. Сціборський, котрий провів І конференцію ОУН на ЗУЗ. Вона обрала крайову екзекутиву (КЕ) ОУН в такому складі: провідник - З. Пеленський, секретар КЕ - С. Ленкавський, референт організаційного відділу - З. Коссак, референт політичного відділу - Б. Кравців, фінансовий референт - Мачай, референт юнацтва - І. Габрусевич, керівник військово-вишкільної секції - Є. Врецьона, керівник ідеологічно-політичної секції - С. Охрімович та ін.^*

ЗУЗ спочатку складалися з 6 округ - Львів, Перемишль, Стрий, Станіслав, Тернопіль, Волинь. Потім їх кількість зросла до 10. Округи ділилися на повіти, а далі - на райони і підрайони. Найнижчими організаційними клітинами були "п'ятірки" і "трійки". КЕ ОУН на ЗУЗ на початку 1930-х років об'єднувала в своїх лавах 600-700 членів.¹⁵

Торкаючись питання створення КЕ ОУН ЗУЗ, необхідно зауважити, що вже з самого початку в КЕ почали виявлятися "настрої супроти" ПУН. Спочатку вони, як вже говорилося вище, стосувалися організаційного питання -призначення провідником З. Пеленського, людини не з крайовиків. Потім вони перейшли в площину практичної діяльності ОУН, форм і методів її боротьби. Хоч на згаданій конференції під тиском представників ПУН (М. Сціборський та Ю. Вассиян) З. Пеленський був офіційно обраний провідником КЕ ОУН на ЗУЗ, але авторитетом серед місцевого націоналістичного активу він не користувався. Враховуючи цю важливу обставину, Є. Ко-новалець вже влітку 1930 р. на конференції членів проводу ОУН в Празі прийняв рішення усунути З. Пеленського і призначити крайовим провідником і крайовим командантом УВО в Західній Україні Ю. Головінського, у недалекому минулому відомого командира Української галицької армії і провідного члена крайової команди УВО.¹⁶

З призначенням Ю. Головінського Є. Коновалець пов'язував великі надії на упорядкування стосунків проводу ОУН з крайовою націоналістичною організацією. Характеризуючи Ю. Головінського, діяч УВО і ОУН З. Книш писав: "Не було людини в УВО в роках 1922-1927, для якої "Юлько" не був би легендарним героєм, півбогом... З його особою зв'язані були часи, коли гомантична слава УВО була на вершинах".¹⁷

Однак сподівання Є. Коновальця не справдилися. Невдовзі Ю. Головінський був заарештований польською поліцією і за нез'ясованих остаточно причин вбитий під час перевезення з однієї в'язниці до іншої. Від цього моменту на чолі проводу ОУН в Західній Україні ніколи не було людини, яка б мала авторитет як серед старої генерації провідних кадрів УВО, так і серед націоналістичної молоді, яка інтенсивно поповнювала лави ОУН.

Втім, доля Ю. Головінського набуває ще більш трагічного офарблення, коли додати, що він, враховуючи пильну увагу до себе з боку польської поліції, ставив перед Проводом ОУН питання про виїзд з родиною на еміграцію. Інформуючи в листі від 15 березня 1930 р. з цього приводу Є. Коновальця, В. Мартинець повідомляв, що О. Сеник-Грибівський (Канцлер) та інші діячі УВО-ОУН на ЗУЗ не погоджуються на виїзд Ю. Головінського за кордон. При цьому В. Мартинець підкреслював, що "справа головства (тобто, керівництва на ЗУЗ. - Авт.) є дуже важка", "одна з найпаскудніших справ".¹⁸

Звичайно, не тільки суб'єктивний фактор впливав на стосунки ПУН з краєм. Коли М. Сціборський доповідав Є. Коновальцю про підсумки конференції ОУН на ЗУЗ у лютому 1930 р., то він відмітив, що авторитет ПУН серед місцевих націоналістів залежатиме від його здатності "займати своєчасне та керуюче становище у різних справах крайової політики". Крім того, Сціборський зауважив, що крайові націоналісти визнають необхідність свого підпорядкування ПУН за умови, коли "ПУН в стані буде виказувати себе як справжній, революційний, керуючий та творчий чинник". Він також зазначив, що крайовики виступають, проти беззмістовної "ідеологічної" фразеології, прагнуть до активних дій і що "єдиною площиною самовиявлення ОУН в краю є революційна акція".¹⁹

Впродовж 1929 року інтенсивно проходив процес творення відділів ОУН на еміграції. Їх нараховувалося на кінець року 20 з майже 500 членів. Зокрема у Чехо-Словаччині - 250; Франції - 150, Болгарії - 30, Німеччині - 14 членів. Кожний такий відділ очолював секретар. Так, наприклад, секретарем ОУН на Чехо-Словаччину був Й. Бойдунник, на Німеччину - Р. Яри.^*

Планувалося також створити конспіративний відділ ОУН й у Варшаві, щоб збирати інформацію про діяльність основного політичного опонента ОУН - Державного центра УНР.²⁰

Поряд зі створенням на еміграції своїх організації осередків (відділів) ОУН в 1931 р. заснована в Берліні інформаційне бюро - Українську пресову службу (потім - Націоналістична пресова служба), яка з метою освідомлен-ня чужинців про українські проблеми видавали бюлетені німецькою та українськими мовами. УПС мала свої філії в Женеві, Відні, Лондоні, Каунасі, Римі, Празі, Нью-Йорку.

У квітні 1930 р. було остаточно визначено місце розташування членів ПУН. Голова проводу і його канцелярія на чолі з О. Бойківим знаходилися в Женеві (Швейцарія), разом з ними перебувало Центральне пресове бюро ОУН (М. Кушнір). Секретар ПУН В. Мартинець з редакцією часописа "Розбудова нації", а також референти преси і пропаганди, економічний, зв'язок, фінансів та головний контролер ОУН розмістилися у Празі. Місцем осідку організаційного референта і заступника голови ПУН М. Сціборського та військового референта М. Капустянського був Париж. Політичний референт ПУН Д. Андрієвський проживав у Брюселі (Бельгія).^*

Голова ПУН Є. Коновалець, який залишався водночас й Верховним командантом УВО, був змушений навесні 1930 р. переїхати до Швейцарії з Берліну, щоб відвести звинувачування у германофільстві,^** про що постійно нагадувала польська преса та деякі інші іноземні засоби масової інформації. З цього приводу у польській газеті "Кур'єр Поранній" за 11 липня 1930 р. була вміщена наступна інформація: "Виїзд Коновальця з Берліна не був тотожнім із зірванням стислого контакту з рейхсвером. В Берліні залишився шеф штабу УВО, права рука Коновальця, бувший старшина української армії, німець з походження, п. Яри, який гідно заступає на тім терені свого команданта.^*** З Берліна йдуть інструкції, звідти пливе бібула, там друкується "Сурма".²¹

Хоч І Великий збір ОУН відіграв видатну роль в історії українського націоналістичного руху, голова ПУН був далекий від того, щоб ідеалізувати його наслідки. У листі від 2 травня 1930 р. до політреферента ПУН Д. Андрієвського Є. Коновалець писав: "На Першому конгресі ми дали тільки загальну підбудову і від нас самих залежати буде, чи і що ми на тому фундаменті вибудуємо. Чи величаву палату, яка буде до себе притягувати багато людей, чи гуцульську колибу, яка під подувом вітру завалиться". І далі, голова ПУН висловив своє найсерйозніше занепокоєння, що не покидало його з часів І Великого збору ОУН. "Ми - писав він, - переживаємо кризу людей, здібних до чину".²²

Голову ПУН надзвичайно турбував стан розбудови ОУН, особливо на ЗУЗ, її майбутнє. З цього приводу він якось писав В. Мартинцю, що коли праця в краю "не увінчається успіхом", то "кинемо політику та вернемося ... до Спілки [УВО. - Авт.]", уважаючи "експеримент з ОУН за невдалий". А в обіжнику до членів ПУН від 22 травня 1930 р. Є. Коновалець заявляв, що хоч ОУН "в сьогодні є мабуть потенціально найбільше сильною організацією, вона не виявляє на ділі такої активності, якої можна було б від неї надіятися" і що в діяльності ОУН "можна часто-густо побачити значну диспропорцію між словом та чином".²³

Особливості організаційної структури, політики і стратегії ОУН з часу виникнення пояснювалися насамперед умовами її існування і діяльності. Чи могла бути іншою в своїх формах і методах роботи організація, девізом якої було: "Здобудеш Українську Державу або згинеш в боротьбі за неї"? Звичайно, ні. При цьому слід врахувати, що за польського і радянського режимів, що панували на українських землях, будь-яка пропаганда ідеї самостійної України, спроби використати парламентські методи політичної боротьби за досягнення виглядали безперспективними.^*

Тому залишалися тільки нелегальна політична і пропагандистська робота, диверсійно-підривна діяльність, котрі мали розхитувати окупаційні режими, а за сприятливих міжнародних обставин - організація всенародного повстання, яке мало перерости в національну революцію. Мабуть, тільки так можна було розраховувати на успіх. І здатною до таких методів боротьби була лише організація, пов'язана чітким розумінням завдань, жорсткою внутрішньою дисципліною, згуртованістю своїх лав, здатністю всіх її членів покласти життя в ім'я перемоги.

"Принциповість, жертвенна безкористність, рішучість і швидкість рішень, активність у роботі і відвага в перебранні на себе усієї повноти відповідальності за свої вчинки, - говорилося у статті "Новий тип українця-націоналіста", - це основні прикмети характеру і чинності українського націоналіста.²⁴

З огляду на вищезазначене цікаво, що на схилі свого життя такий рішучий противник будь-яких тоталітарних структур, як В. Винниченко, був змушений визнати доцільність покладення в основу організаційної побудови ОУН принципу "вождізму". За його словами, коли українські націоналісти виступали "за владу вождя", то "вони цього хотіли для того, щоб забезпечити сильну, монолітну владу, яка могла б без хитань і слабовольності здобувати державу".²⁵

Певно, що за тих екстремальних умов, у яких протягом тривалого часу діяла ОУН, в арсеналі її боротьби накопичилося чимало такого, що з погляду сьогодення не можна виправдати. Нерідко у закликах і гаслах, розрахованих на членство і симпатиків ОУН, зустрічалися твердження такого гатунку: "Український націоналізм не рахується з ніякими загальнолюдськими засадами солідарності, справедливості, милосердя й гуманітаризму". Не важко збагнути, до чого вело наслідування подібним настановам і які негативні наслідки це мало. Правда, ОУН, особливо в роки Другої Світової війни, намагалася зійти з світоглядних позицій націоналізму профашистського типу і демократизувати свою програму та ідеологію.

Говорячи про утворення ОУН як революційної організації нового типу, не можна обминути й питання про те, що ж ця організація пропонувала українському народу. Вона закликала народ до національної революції - збройного повстання українського селянства, пролетаріату і культурних робітників проти всіх окупантів українських земель. Про це у стислій і динамічній формі йде мова у відозві-летючці ОУН, яка на початку 1930-х років розповсюджувалась "на українських землях під московсько-большевицькою окупацією".²⁶

Наведені тут цитати з відозви-летючки не можуть не вразити:

"Які завдання матиме Українська Держава? Вона 1) забезпечить всім працюючим політичні права, громадську свободу і участь в державному кермуванні; 2) передасть трудовому селянству всю землю в приватну власність, лишаючи колгоспи лише там, де цього добровільно бажатиме саме населення; 3) встановить вільну торгівлю і вартісні гроші; 4) доповнить продукцію удержавлених фабрик, заводів і копалень приватним виробництвом щоденних життєвих потреб для найкращого забезпечення населення; 5) сприятиме розвиткові вільної кооперації у всіх її формах; 6) забезпечить українському пролетаріатові працю, гідні умови існування і право організації у вільних професійних союзах; 7) унеможливить визиск народу з боку капіталістів; 8) видалить поза межі свої ворожий московський і польський елемент, який відбирає працю і землю в українців та допомагає їх поневоленню, а на тих українських землях (під польською та іншими окупаціями), де ще залишилися поміщики, переведе експропріацію поміщицької землі й передасть її без викупу селянству; 9) поширить національну школу, освіту і культуру; 10) створить сильну національну армію для оборони державних границь та інтересів українського народу перед імперіалізмом ворожих і чужих народів".

З огляду на викладене слід зауважити, що фактично від того часу й до закінчення Другої світової війни усі зазначені положення у тій чи іншій редакції входили до програмних документів II великого і ІІІ надзвичайного зеликого зборів бандерівської ОУН (1941, 1943), частково сприймалися вони також мельниківцями і бульбівцями.

Таким чином, створення ОУН слід вважати важливою подією в українському суспільно-політичному житті, а перші кроки новоствореної організації засвідчили її прагнення зайняти провідне місце у національно-державницьких змаганнях українського народу.

96. Причини гуртування національних сил. Утворення ОУН.

Передумова

Трагічна доля українців під польсьскою та радянською владами, втрата віри в традиційні легальні методи боротьби, розчарування західними демократіями, які впродовж тривалого часу ігнарували заклики українців про допомогу й самі опинилися в глибокій кризі, спричинилися до формування поглядів , суть яких зводилися до того, що не слід миритися з існуючим станом речей, сподіватися на поступки окупаційних урядів, а необхідно посилювати боротьбу , вдаватися до радикальних заходів аби змінити існуючи колоніальни режими. Ці та інші погляди базувалися на ідеології та політиці українського інтегрального націоналізму, одним із теоретиків якого був Дмитро Донцов. У центрі його поглядів була нація, її він абсолютизовав, вважав найвищою цінністю й був переконаний в тому, що всі зусилля врто зусередити на її зміцненні. Кінцевою ж метою Донцов вважав побудову української самостійної держави. Невід(ємною частиною його ідеології було поняття "творчого насильства та ініціативної меншості як порядкуючих сил". Ішлося про групу людей, покликаних сформувати незрозумілу для несвідомої маси ідею, зробити її доступною цій масі й, нарешті, мобілізувати народ для боротьби за цю ідею.

Інтегральні націоналісти не мали чіткого уявлення про тип суспільства, яке вони хотіли побудувати після досягнення незалежності. Вони мало що могли сказати про його соціально-економічну організацію, заявляючи лише, що воно буде в основному аграрним і сприймається на співпрацю між державою, кооперативами та приватним капіталом. Політична система майбутньої держави мала грунтуватися на владі однієї націоналістичної партії. На чолі руху мав стояти верховний керівник, наділений необмеженою владою. Слід також зауважити, що український інтегральний націоналізм, цілком очевидно, містив елементи тоталітаризму.

Ідеї Донцова, передовсім його концепція інтегрального націоналізму, знайшли відгук у суспільстві. Особливо захоплювалися ними учнівська молодь, студенти вищих та середніх навчальних закладів. Вони почали об(єднуватися, створювати молодіжні організації, що стояли на самостійницьких позиціях. Молодь була розчарована у старшому поколінні, яке не змогло відстояти українську державність. До того ж вона зазнавала постійних утисків з боку польської влади, страждала від безробіття.

 

 

2. Створення ОУН

 

27 січня - 3 лютого 1929р. у Відні відбувся конгрес представників націоналістичних організацій, який проголосив створення Організації українських націоналістів (ОУН). У роботі Конгресу брали участь делегати від Групи української національної молоді, Ліги українських націоналістів, Союзу української націоналістичної молоді, Української військової організації (УВО).

ОУН була підпільною організацією. Вона видавала легальні та нелегальні газети і журнали ("Розбудова нації", "Сурма", "Юнак"), дотримувалася військових методів керівництва, мала жорстко централізовану структуру. Водночас ОУН не відмовлялася від участі в політичних, економічних, культурно-освітніх об(єднаннях. Саме через них вона сподівалася очолити масовий національно-визвольний рух.

Політична доктрина ОУН була сформульована в її програмних документах 1929р., а в остаточному вигляді - у програмі, прийнятій її Великим збором у 1939р. Вона грунтувалася на приоритеті інтересів української нації, яка проголошувалась абсолютною цінністю, "найвищим типом людської спільноти". Метою організаціїї було створення української самостійної соборної держави. Форми державної влади мали відповідати послідовним етапам державного будівництва. На етапі національної революції передбачалося встановлення національної диктатури, покликанної після відновлення державності здійснити невідкладни заходи по закріпленню новоствореного режиму. Глава держави повинен був створити законодавчі органи "на засаді представництва всіх організованих суспільних верств".

Свою державну концепцію Оун будувала виходячи з того, що українські землі окуповані Польщею і СРСР. Тому українські націоналісти не визнавали всі ті міжнародні акти, договори та домовленості, які роз(єднали українські землі, ліквідували українську державність. Будівництво соборної незалежної України мало завершитися повним вигнанням з українських земель усіх окупантів. Виходячи із завдання створення української державності, ОУН закликала до боротьби проти польського та радянського режимів, підготовки до національної революції на всіх українських землях. Хоча спочатку частина керівництва ОУН не виключала використання легальних, зокрема парламентських, методів боротьби.

 

 

3. Діяльність ОУН

 

Оскільки Організація українських націоналістів, перебуваючи в підпіллі, не могла взяти участь у виборах, керівникові УВО на західноукраїнських землях Ю.Головінському було доручено провести переговори з ЦК УНДО про включення оунівців до виборчого списку цієї партії. Однак після першої ж зустрічі з керівниками УНДО Головінського було заарештовано й при спробі втекти вбито. Ідея участі у виборах зустріла опір з боку низових організацій УВО та ОУН. Незабаром ОУН остаточно відмовилась від будь-якої легальності й зосередилась на підпільній революційній діяльності.

ОУН намагалася стимолювати в українському суспільстві стан “постійного революційного бродіння”, “постійний дух протесту проти властей”. Починаючи з 1930р. ОУН організовує акції саботажу проти польського режиму, напади на державні установи, терористичні акти. На початку 30-х років було здійснено більш як 60 замахів та вбивств. Перша заповідь ОУН гласила: “Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї”. Особливого розголосу набули замахи на польських посадових осіб.

Терористичні акти ОУН, зокрема вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького і директора української гімназії І. Бабія, викликали гостру реакцію в національно-демократичному таборі. 13 липня 1934р. президія УНДО та Українська парламентська репрезентація виступили із спільною заявою, в якій засуджувалися акції ОУН, що “наносять необчисленні шкоди українській нації”. Близький до національної демократії митрополіт Андрей Шептицький також засудив “злочинну роботу українських терористів, яку ведуть божевільні”. У свою чергу ОУН звинувачувала діячів національної демократії в “нерозумінні справжніх шляхів визволення”, у ”свідомому чи несвідомому інформуванні поліції”.

Назрівав внутрішній конфлікт в Організації українських націоналістів. Для ОУН того часу були характерними догматизм та інертнвсть в оцінці суспільно-політичної ситуації в Україні. Ця обставина була однією з найважливіших причин постійних розколів в організації та відходу від неї багатьох теоретиків українського націоналізму. ОУН не мала масової підтримки серед населення до моменту окупації західних теренів України спочатку більшовиками, а потім і Фашистською Німеччиною. Особливо загострилась міжорганізаційна боротьба після вбивства у травні 1938р. в Роттердамі агентом НКВС лідера організації Є. Коновальця. Розходження виявилися між ветеранами – членами проводу українських націоналістів (ПУН), які здебільшого перебували в еміграції, і молоддю – радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях. Ці розходження стосувалися в основному тактики боротьби.

Молоді радикали (Бандера, Стецько, Шухевич) вимагали від лідерів проводу відмовитися від орієнтації лише на одну державу (зокрема, Німеччину), встановити контакти із західними державами; віддати перевагу власне боротьбі на терені України; застосувати радикальні методи влади. Члени проводу ОУН, люди старшого віку (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський) схилялися в основному до більш поміркованих дій.

У серпні 1939р. в Римі відбувся другий Великий збір, на якому домінували прихільники А. Мельника. Збір проголосив засади майбутньої Української держави. Зокрема передбачалось, що існування політичних партій у майбутній державі буде заборонено. Тільки ОУН виступатиме як чинник державного ладу. Голова проводу (Мельник) проголошувався “вождем української нації”. Керівництво Збору вважало, що між Німеччиною і СРСР незабаром спалахне війна, внаслідок чого виникнуть передумови для утворення незалежної Української держави, оскільки прагнення ОУН будуть підтримані тоталітарною Німеччиною.

Відповіддю радикалів на непоступливість ветеранів було скликання в лютому 1940р. у Кракові конференції, учасники якої не визнавали рішень римського Збору й сформували Революційний провід ОУН на чолі з С. Бандерою. З цього моменту починається паралельне існування двох українських націоналістичних партій: ОУН-Р (революційна) чи ОУН-Б (бандеревці) та ОУН-М (мельниківці). Залишаючись вірними інтегральному націоналізму, обидві організації ставили перед собою однакову мету – створити незалежну Українську державу. Проте шляхи її досягнення, політичні орієнтації суттєво відрізнялися. Мельниківці розраховували на підтримку Німеччини у вирішенні українського питання, зокрема, вважали, що визволення України від більшовиків можливе лише в союзі з Німеччиною. Прихільники Бандери вважали, що Українська держава може бути утворена лише в результаті національної революції, власними силами українського народу. Не виключали бандерівці й можливість боротьби з Німеччиню.

 

 

4. Початок війни

 

З початком війни Організація українських націоналістів виступила проти Москви у союзі з німцями. Незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії було створено українське військове зєднання “Легіон українських націоналістів”, що налічувало до 600 солдатів і мало два підрозділи під кодовими назвами “Нахтігаль” і “Роланд”. Командували ними українськи та німецькі офіцери. Українці назвали ці батальйони “Дружини українських націоналістів” (ДУН). ОУН розраховувала на те, щоб використати ці частини для утворення в майбутньому національної армії. Німці ж планували їх використовувати для каральних акцій, спрямованих передусім проти поляків і євреїв. Покладаючи надії на німуцьку підтримку, лідери ОУН 30 червня 1941р. проголосили створення незалежної Української держави. Однак це не входило в плани німців – український уряд було розігнано, а деяких його діячів заорештовано.

97. Боротьба ОУН проти польської влади та радянофільства.

ФОРМИ І МЕТОДИ БОРОТЬБИ ОУН

ОУН вже з перших днів свого існування відверто заявляла про досягнення поставлених цілей шляхом безкомпромісної боротьби з усіма ворожими силами. У листі від 15 грудня 1929 р. до одного з своїх кореспондентів в Празі провідник ОУН на ЗУЗ З. Пеленський писав: "Наша лінія одна - бий москаля, бий комуніста, бий поляка - віруй тільки в свої сили і в Україну... Крім того, на крайовому ґрунті мусимо переводити тактичну лінію, яка поборює безпощадно всі партії".⁷³

Невдовзі побачила світ "Декларація проводу українських націоналістів" (листопад 1930). У ній наголошувалось: "ОУН підкреслює, що велику проблему національного визволення можна розв'язати не політикою компромісів, ж стремлінням приладнатись до окупаційних умов під гаслом дочасних локальних інтересів та зі страху перед жертвами, лише напруженим зусиллям цілого національного організму та аргументом оружної боротьби".⁷⁴ А в статті "Культ сили і насильства" стверджувалося: націоналісти "знають, що лише шляхи збройної національної революції, неподільно зв'язаної з насильством, гсиведуть український народ до наміченої цілі". Але при цьому зауважувалося, що "лише те насильство, що виходить з глибоко моральних наказів духа, знаходить признання в українському націоналізмі".⁷⁵

ОУН виходила з того, що найбільш помітно і зрозуміло "виявляється українська національна революція збройними революційними актами або більшими акціями, зверненими безпосередньо проти панування наїзників".⁷⁶ Вважалося при тому, що зазначені дії призведуть до збройного зриву всієї нації, що й буде природним завершенням української національної революції.

Втім, не тільки націоналісти вважали, що боротьба за українську державність носитиме безкомпромісний і кривавий характер. Ще в лютому 1925 р. у листі до сотника Армії УНР В. Шевченка С. В. Петлюра писав, що для нього цілком ясно, що "без великої крові наша нація не здійснить свого державного ідеалу..." Однак Голова Директорії УНР зауважив, що необхідно прагнути домогтися "певної економії" щодо кількості крові", однак при цьому треба "мати ясні думки на завдання нашої державно-будівничої праці і на методи її".⁷⁷

Отож, невипадково, що вже з перших кроків свого існування ОУН прагнула привернути до себе увагу низкою активних дій. У лютому 1930 р. на І конференції ОУН на ЗУЗ було визнано необхідним "організування актуальних протипольських та протимосковських виступів, щоб заманіфестувати далі неприязність окупацій". Ставилось завдання шляхом пропаганди і преси поборювати на всіх західних землях України польську окупацію, нищити бойкотом і терором полонофілів, москво- і радянофілів, на всіх ділянках життя пропагувати "відмежування українства і польськості". Противники ОУН в середовищі українства визначались у такій послідовності: УНР, УНДО, гетьманці тощо.⁷⁸

У квітні 1930 р. згадані вище питання розглянула нарада членів ПУН у Женеві. У виступі М. Сціборського зазначалося, що більшість членів ПУН з огляду на процес "Спілки визволення України" (СВУ) в Харкові прийшла до переконання, що "ОУН повинна чинно виступити проти більшовиків". При цьому він також підкреслив, що крайові націоналісти домагаються здійснення відповідних актів, "бо радянофільство починає щораз то сильніше запускати своє коріння на ЗУЗ та деморалізувати маси". На їхню думку, "активний виступ ОУН дав би їй відразу той капітал, якого наша організація зараз не має на ЗУЗ".⁷⁹

У відповідності з прийнятим рішенням планувалося здійснити вбивство повпреда СРСР у Польщі В. Антонова-Овсієнка та генконсула СРСР у Львові Г. Лапчинського. Організація цих актів доручалася крайовій екзекутиві ОУН на ЗУЗ (З. Пеленський) і команданту крайової команди УВО Р. Сушку ("Сич"). Крім зазначених вище мотивів терактів, Р. Сушко і З. Пеленський вважали, що згадані атентати спровокують польсько-радянську війну і що вона "виведе українську справу із застою". Проте польській поліції, котра мала свою агентуру в ОУН, вдалося зірвати ці задуми.⁸⁰

Невдача, яка спіткала УВО-ОУН, широко коментувалася польською пресою, зарубіжними засобами масової інформації. Ця обставина боляче сприймалася Є. Коновальцем. У листі віл 28 квітня 1930 р. до В. Мартинця він писав з обуренням, що згаданий провал, на його думку, свідчить "наскільки ми не здібні до будь-якого чину". Провідник ОУН також підкреслив, що він із застереженням ставився "до тих крайових проектів" і вважає, що "Спілка" (УВО) не повинна братися зараз за акти (терористичні дії), а "раніше всього займатися вишколенням людей".⁸¹

Влітку 1930 р. бойовики УВО-ОУН здійснили широку низку підпалів польських маєтків і садиб, диверсійних актів на лініях телефонного і телеграфного зв'язку в Західній Україні. Коментуючи зазначені дії, секретар ПУН В. Мартинець у листі від 21 серпня 1930 р. писав Є. Коновальцю: "Ляхи тепер дуже поденервовані й зачинають зовсім інакше дивитися на УВО; вже скінчилися балачки про ліквідацію УВО, про застрашення УВО арештами". Однак факт затримання польською жандармерією бойовиків, які здійснили напад між Бібркою і Хлєбовичами поблизу Львова на поштовий транспорт, який перевозив гроші, був сприйнятий секретарем ПУН дуже нервово. "Як бачите, - інформував він голову ПУН, - знову невдача... Не знаю, як ми з тої невдачі вийдемо... Ще один такий випадок і можемо ліквідувати організацію, бо цента ні від кого не дістанемо".⁸²

Однак крайова екзекутива ОУН на ЗУЗ дивилася на терористичні дії більш оптимістично, ніж Провід ОУН, розглядаючи їх "як чергове звено в бойовій діяльності, яка є однією з ділянок революційної роботи". При цьому крайові націоналісти були переконані, що послідовне тероризування ворога зитворює той стан, "який зближає остаточний момент зриву",⁸³ тобто національне повстання.

На початку 1930-х років терористичні акти на західноукраїнських теренах проти представників польської влади сприймалися як дії бойовиків УВО, проте незабаром поляки зрозуміли, що мають справу з іншою політичною організацією. 24 березня 1931 р. у Львові відбувся суд, який вперше висунув звинувачення у приналежності до ОУН. Серед п'ятьох осіб, які притягалися ао судової розправи, був провідний член КЕ ОУН на ЗУЗ Є. Врецьона.

Після згаданого процесу польська влада була впевнена, що має справу з новою терористичною організацією. Про це досить відверто заявив воєводський радник К. Івахів. Він відмітив, що ОУН "є новим суспільним явищем" з Східній Галичині, підкреслив, що ОУН "є витвором, дитиною УВО". На його думку, УВО фактично злилася з ОУН і остання має на меті вбити "віру й надію українців на чужу поміч та змілітаризувати український народ".⁸⁴

Тим часом наступний процес, який відбувся 19 жовтня - 26 листопада 1931 р., розставив все на свої місця. На лаві підсудних опинилися 13 осіб, серед яких чільні діячі ОУН на ЗУЗ Б. Кравців, З. Пеленський, Б. Кордюк, бойовий референт крайової команди УВО З. Книш та ін. За словами З. Книша, судове дійство було спрямоване "на остаточне визнання нелегальності і протидержавності Організації українських націоналістів". З цією метою до політичних звинувачень була долучена вже згадувана "бібркська справа", напад бойовиків УВО на поштовий транспорт влітку 1930 р. Як б там не було, поляки досягли того, до чого прагнули. Бойовик УВО Ю. Кришталь був засуджений до страти (потім цей вирок замінили 20-літним ув'язненням), інші підсудні одержали різні терміни покарання.⁸⁵

Таким чином, на нашу думку, після згаданих політичних процесів, коли польська влада, так би мовити, визнала de jure існування ОУН, розпочинається багаторічна, безкомпромісна боротьба цієї радикальної націоналістичної організації з польським режимом на західноукраїнських землях.

Наприкінці 1932 р. група бойовиків УВО-ОУН вчинила збройний напад на приміщення пошти в м. Городок з метою експропріації коштів. Під час нападу два з них загинули, а В. Білас і Д. Данилишин були схоплені польською поліцією і засуджені до страти. За словами Л. Шанковського, процес Біласа-Данилишина справив "може найбільше враження на народні маси" і "рішуче звернув їхні симпатії у бік ОУН".⁸⁶ Всього, за деякими даними, на початку 30-х років УВО-ОУН здійснили понад 60 терористичних актів.

Великий резонанс мав й так званий "самбірський процес" ОУН влітку 1933 р., пов'язаний з вбивством начальника східного відділу МЗС Польщі Т. Голувки,^* на якому поляки оприлюднили зізнання Р. Барановського^** про структуру й керівні кадри ОУН. Ці зізнання засвідчили наявність провокаторів і конфідентів в лавах націоналістів, на що дуже гостро реагували політичні опоненти ОУН. Так, В. Филонович, з середовища колишніх вояків армії УНР, у листі від 21 листопада 1933 р. до представника Уряду УНР на Балканах М. Мельничука писав, що згаданий процес "кинув яркий жмут світа не лише на внутрішні відносини в Організації українських націоналістів, але також на сам провід цієї Організації". На його думку, провід ОУН "показався не на своєму місці", виявився "нездарним до праці", а сама ОУН після такого "скандального провалу" мала б "просто розпуститися".⁸⁷ А відомий громадський діяч А. Крушельницький у доповіді про політичне становище в Західній Україні (17 березня 1934 р.) писав, що "націоналістична молодь з-під стягу ОУН дізнає морального розгрому на процесі проти Романа Барановського..."⁸⁸

В організаційних клітинах ОУН, слід зауважити, переважали все-таки не особи типу Р. Барановського, а люди високої жертовності, здатні витримати всі іспити долі. Лише ОУН впродовж багатьох років виявилася спроможною витримувати дошкульні удари ворогів визвольного руху, в той час як інші політичні сили українства або демонстрували нездатність до боротьби, або капітулювали. Так було й цього разу.

Терористична акція ОУН проти Т. Голувки викликала засудження в середовищі УНР. У листі від 31 серпня 1931 р. до полк. В. Филоновича військовий міністр УНР В. Сальський писав, що вбивство Голувки здійснили "спільні вороги України і Польщі".⁸⁹ Генерал рекомендував усім осередкам української еміграції, прихильних Державному центру УНР, висловити співчуття дипломатичним представникам Польщі, надіслати телеграми на адресу дружини польського урядовця, організувати у церквах панахіди. Але ці дії лише підірвали у значній мірі авторитет уенерівців, так як більша частина українських громад розцінила таку поведінку, як втрату національної гідності.

Коли в січні 1933 р. крайову екзекутиву ОУН на ЗУЗ очолив С. Бандера, то, за словами П. Мірчука, "в характері бойової дії ОУН введено деякі зміни: "екси", напади на поштові уряди, що до того часу були головною формою бойової дії УВО-ОУН, тепер припинено, а замість цього скеровано бойову дію насамперед на індивідуальний терор супроти представників окупаційної влади та їхніх прислужників, як теж проти розсадників совєтофільства на ЗУЗ".⁹⁰

У цьому контексті сильне враження справила акція ОУН, коли 30 жовтня 1933 р. М. Лемик застрелив завідувача канцелярією Генконсульства СРСР у Львові О. Майлова, помилково прийнявши його за генерального консула. Цим актом крайова екзекутива ОУН за ЗУЗ реабілітувала себе за невдалу аналогічну спробу в 1930 р. Зазначений атентат дістав високу оцінку. У статті "Стріл ОУН в Москву", вміщеній в часописі "Український націоналіст", стверджувалося, що молоде націоналістичне покоління "вже на стільки сильне, що йому мало боротьби з Варшавою, але воно сягає вже по Москву. Так, дійсно, ОУН вже така сильна, що боротьбу з Москвою започаткувала не словом, а чином". Була й думка, що "кільканадцять таких стрілів, і на Україні буде тяжко москалям".⁹¹

Атентат М. Лемика і активізація діяльності ОУН позитивно сприймалися в західноукраїнському суспільстві. У листі від 12 листопада 1933 р. до Народного комісаріата закордонних справ СРСР повпред Союзу РСР в Польщі писав: "За останні місяці ОУН нечутне зміцнила свої позиції, свій авторитет і вплив серед української буржуазії, особливо серед молоді". І далі наголошував: "Поляки серйозно занепокоєні цим рухом і навіть ведуть мову про нову пацифікацію".⁹²

Антирадянські дії ОУН свідчили й про певні зміни в тактиці націоналістів стосовно обох ворогів - СРСР і Польщі. Інформуючи 25 лютого 1934 р. ЦК КП(б)У про конфіденційну бесіду з одним з районних провідників ОУН, радянський консул у Львові П. Сітнєв писав, що, за словами оунівця, "представники Коновальця завжди піддають засудженню наші терористичні акти в Польщі,^* заявляючи, що треба вести боротьбу проти основного, головного ворога - СРСР, а територію Польщі використовувати як базу підготовки кадрів".⁹³

Цю точку зору фактично підтвердив у своєму виступі на Хїї з'їзді КП(б)У 18 січня 1934 р. шеф Державного політичного управління УСРР В. Балицький. За його словами, органи держбезпеки розгромили блок націоналістичних партій (УКП, боротьбисти, есери, есдеки, увісти) й ліквідували загрозу радянській владі, їх діяльність Балицький пов'язував з політикою "німецького фашистського центру" стосовно України і його зв'язками з центром УВО.⁹⁴

У цей час загострилась й боротьба на теренах Західної України між націоналістичним рухом і КПЗУ Керівництво цієї партії рішуче відмовлялося від гасла "єдиного фронту з низами УВО", яке висували деякі впливові члени КПЗУ, і звинувачувало УВО-ОУН у співпраці з польською владою. В одному з керівних документів бюро ЦК КПЗУ від 28 квітня 1934 р. зазначалося, що "УВО щораз більше зростається з польським окупаційним апаратом", що співпраця ОУН з польською поліцією в справі комуністичних погромів дозволяє полякам "брати під контроль бойові організації ОУН". Для протидії бойовикам УВО-ОУН КПЗУ закликала свої місцеві осередки створювати самооборону, а у випадку необхідності "роззброювати фашистські дружини УВО".⁹⁵

Однак в цей час чергова криза в КПЗУ, викликана в значній мірі політичними процесами в радянській Україні, поступово схилила шальки терезів на користь ОУН. Невдовзі керівний актив КПЗУ був оголошений "націоналістичною ворожою агентурою". За рішенням виконкому Комінтерна від 16 серпня 1938 р. КПЗУ, а разом з нею Комуністична партія Польщі і Комуністична партія Західної Білорусії були розпущені.

Вершиною терористичної діяльності ОУН став замах на польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького, який здійснив 15 червня 1934 р. активний член КЕ ОУН Г. Мацейко. Зазначений атентат обумовлювався щонайменше двома поважними причинами. По-перше, генерал Б. Перацький був одним з найзавзятіших провідників політики пацифікації на українських землях. По-друге, укладення на початку 1934 р. пактів про ненапад між Німеччиною і Польщею та Польщею і Радянським Союзом фактично мало привести український національно-визвольний рух до ізоляції на міжнародній арені й штовхнути помірковані елементи українства до співпраці з польською владою. Невипадково у числі місячника "Український націоналіст" за травень 1934 р. (тобто, до замаху на Перацького), у статті "Капітуляція чи перемога?" підкреслювалося, що "ворожі держави закріплюють міжнародними договорами свої кордони" і що "стоїмо перед великою моральною капітуляцією "офіційної" та "відповідальної української політики".

Таким чином, усунення впливового польського урядовця, з одного боку, мало продемонструвати рішучість намірів ОУН, показати широкому загалу, ло крім угодовців, є друга Україна, "Україна повстанчих загонів і бойових п'яток";⁹⁶ з другого боку, терористичний акт мав би привести до загострений відносин польської влади з угодовськими групами українства, повернути ті групи обличчям до радикальних чинників українського національно-визвольного руху.

Між тим зазначене вбивство мало поважний відгомін як в Західній Україні, так й за її межами. Особливе занепокоєння викликало воно в середовищі української еміграції на польських теренах. Так, у листі від 30 червня 1934 р. до полк. Равич-Каменського колишній начальник контррозвідки Діючої армії УНР полк. М. Чеботарів писав: "Настільки вся Варшава була потрясена цим атентатом, що й я надзвичайно зацікавився цією справою... Ви тільки подумайте, що довелося б нам пережити, коли б дійсно оті ходячі між польським громадянством плітки та сказалися страшною правдою... Мене аж жах проймає". А мова йшла про те, що довгий час не вдавалося встановити особу вбивці, і М. Чеботарів був твердо впевнений, що "українців не було і близько коло атентата".⁹⁷ Але контррозвідник помилився.

Польській поліції через деякий час вдалося з'ясувати всі обставини замаху на Б. Перацького, провести арешти. Впродовж 1935-1936 рр. у Варшаві та Львові відбулися гучні процеси над учасниками цього атентату і членами крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ. Вони, з одного боку, сприяли розповсюдженню засобами масової інформації більш-менш об'єктивних даних про ЗУН, викликали симпатії з боку українського населення до тих, хто опинився на лаві підсудних.

Відповідаючи на Львівському процесі на запити захисників, крайовий гловідник ОУН на ЗУЗ С. Бандера заявив, що ОУН веде не тільки бойову зоботу, вона "змагає до охоплення своєю діяльністю всієї української хшсності", що "ОУН веде діяльність серед українського народу, серед чужинців і бореться з ворогами. Щодо праці серед українського народу, то вона його організує, бореться з ріжними ворожими, комуністичними та угодовецькими елементами". Він також підкреслив, що лояльність до окупантів України "є національним злочином".⁹⁸

З другого боку, процеси засвідчили наявність у лавах ОУН польської агентури і слабку моральну стійкість частини провідних кадрів. Зокрема, на суді у Варшаві польська сторона використала провокатора І. Малюцу, котрий дав свідчення проти С. Бандери і М. Лебедя.^* Але найбільш приголомшуючою виявилася звістка, що до рук польської поліції потрапила найважливіша частина архіву ОУН, яка зберігалася в Празі у О. Сеника-Грибовського. Це було листування членів ПУН і особисті облікові картки на більш як 2 тис. функціонерів ОУН. Зазначені матеріали під час поїздки О. Сеника-Грибовського навесні 1935 р. до Америки були вилучені з його квартири під час обшуку чеською поліцією, а потім нібито потрапили до поляків.

Однак у середовищі ОУН, особливо в Західній Україні, ця версія не сприймалася, більшість схилялася до того, що О. Сеник-Грибовський, Я. Барановський та інші працюють на поляків. Звичайно, наведені вище та інші факти не могли не вплинути негативно на свідомість і моральний стан частини членства ОУН. Призвели вони й до занепаду організаційної праці, провалів у конспіративній роботі. Внаслідок арештів, здійснених у цей період польською владою, ОУН понесла помітні кадрові втрати.^** За ґратами опинилось керівне ядро крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ. Інші активні члени Організації змушені були піти за кордон. У липні 1934 р. до концтабору Береза Картузь-ка поляки посадили до 150 членів ОУН. А всього за 1929-1934 рр. за ґрати польських в'язниць було кинуто 1024 члена ОУН, винесено 4 смертні вироки і 16 вироків довічного ув'язнення". За словами учасника тих подій члена ОУН М. Коржана, "серед багатьох членів ОУН, що не опинилися ще в тюрмі чи в Березі Картузькій, наступила зневіра, знеохота, а навіть з'явився страх, а розбита ОУН на ЗУЗ втратила на довший час контакти до ПУН-у".

Зазначені свідчення підкріплюються і відомостями, вміщеними в інформації консула СРСР у Львові П. Сітнєва на ім'я повпреда СРСР у Польщі Давтяна (10 січня 1936 р.). Характеризуючи настрої в Східній Галичині під впливом Варшавського процесу він пише: "Спостерігається падіння духу багатьох рядових членів. Ставлять питання: що робити? Куди йти? Вкрай запальні голови настоюють на проведенні масового терору. Інша частина налаштована опозиційне, не знає куди йти?" І далі консул зазначає: "Деякі активісти вважають момент зручним для відмежування від ОУН значного опозиційного крила, котре б зайняло "нейтралітет" стосовно СРСР, а проводило б ідейну (звичайно, з націоналістичним присмаком) боротьбу проти поляків, відмовляючись взагалі від індивідуального терору, створивши свій орган".¹⁰⁰

Про внутрішній стан в ОУН, як згадував чільний діяч націоналістичного руху Я. Стецько, вели з ним розмову у в'язниці й польські слідчі. Вони наполегливо намагалися переконати його, що "ОУН вже не існує, вже розгромлена. Весь її актив і головні керівники в тюрмі або ж в Березі Картузькій". Більш того, польські чиновники підштовхували українських в'язнів з числа націоналістів до думки, що тільки Польща може надати допомогу українцям будувати власну державу за Збручем.¹⁰¹

Однак провідники ОУН дивилися на стан справ оптимістичніше, ніж про це йшла мова вище. На їхню думку, полякам не вдалося "захитати авторитет і ослабити впливи ОУН серед українського громадянства", тому "так довго підготовлений і старанно вимірюваний удар Польщі в ОУН трапив мимо цілі". Щодо атентату проти Б. Перацького, то у відозві Верховної команди УВО за значалося, що "15.6.1934 боєвик УВО виконав в імені української національної революції присуд смерті ще одному з катів українського народу".¹⁰²

Треба сказати, що згаданої вище точки зору дотримувалося й керівництво КПЗУ. У листі бюро ЦК КПЗУ від 24 червня 1934 р. до партійних осередків говорилося: "треба рахуватися з дальшим зростанням націоналістичної хвилі, з дальшими дуже гнучкими маневрами контрреволюційного націоналізму, особливо з боку УВО, що мають на меті використати в своїх інтересах обурення мас проти окупантів".¹⁰³

Терористичні дії ОУН, які були в центрі уваги обох судових процесів, по-різному трактувалися за кордоном. Відомо, що один з комітетів Ліги Націй засудив практику атентатів, підкресливши, що вони провокують поляків до застосування репресій проти українського населення. Водночас міжнародне співтовариство зробило застереження й польській стороні стосовно антиукраїнських акцій. Об'єктом переслідування став й голова ПУН Є. Коновалець. У 1936 р. уряд Швейцарії на настирливі домагання повпредів Польщі й СРСР запропонував йому покинути межі країни. З цього часу і до 1940 р. штаб-квартирою ПУН став Рим.

Неоднозначно сприймались зазначені вище акції ОУН і в українському суспільстві. Вже вище відмічалось, що вбивство польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького засудила президія УНДО, до якої приєднатися й Українська парламентська репрезентація. Негативно поставився до цього акту й митрополит Андрей Шептицький, котрий оцінив його "як злочинну роботу українських терористів, яку ведуть божевільні".

Відомий військовий діяч УНР генерал-поручник М. Омелянович-Павленко^* у 1935 р., знайомлючись з життям українських громад у Бельгії і Франції, в одному з інтерв'ю заявив: "здорові елементи еміграції гуртуються навколо культурних і політичних осередків, а національний максималізм, яким ще недавно захоплювалася частина еміграції, мало по малу зачинає уступати місце реальній політиці".¹⁰⁴

Однак серед української еміграції за океаном події, пов'язані з процесами у Варшаві і Львові, які пролили світло на масштаби діяльності ОУН, були сприйняті в цілому позитивно. У листі від 16 травня 1936 р. до Є. Петрушевича головний редактор україномовного часопису в США "Свобода" Л. Мишуга писав: "революційна акція на українських землях під Польщею активізувала нашу справу на міжнародному форумі, у світі, і навіть тут, в Америці. Тільки у зв'язку з цією акцією писала американська преса про державницькі змагання нашого народу".¹⁰⁵

Атентат у Варшаві спричинився до посилення наступу поляків на український націоналістичний рух, в цілому послабив його позиції. Тому невипадково у жовтні 1934 р. голова ПУ Н звернувся із закликом до української еміграції на теренах Америки. У його відозві зазначалося, що на всіх українських землях спостерігаються "посилені ворожі наступи на організований націоналістично-революційний рух". З огляду на обставини Є. Коновалець наголошував на необхідності "вміти протиставитись всім перешкодам, уміти втриматися на раз занятих позиціях", стати "в допомогу визвольній боротьбі" словом і ділом.¹⁰⁶

Звичайно, в активі ОУН в цей період були не тільки терористичні дії. Широкого розголосу набули, так би мовити, й мирні акції, зокрема, "шкільна акція". У ході її проведення на початку нового учбового 1933/1934 року в усіх школах Західної України члени ОУН та їх симпатики розповсюдили серед школярів 90 тис. листівок і 6 тис. брошур. У них учні закликались до відмови говорити польською мовою, до вимог викладання історії України, повернення звільнених українських вчителів, до нищення польської державної символіки тощо. Серед інших заходів ОУН привернула увагу громадськості пропаганда проти державної монополії на горілку й тютюн, за відмову їх вживання українським населенням.¹⁰⁷

Одним з об'єктивних свідчень послідовного посилення діяльності ОУН на українських землях під Польщею можуть бути наступні статистичні дані. Якщо, наприклад, у 1929 р. політичні процеси проти націоналістів складали 22,5% від їх загальної кількості проти всіх сил українського визвольного руху (крім комуністів), то в 1930 р. -33.3%, 1931 р. - 66,6%, 1932 р. - 63,7%, 1933 р. - 68,3%.¹⁰⁸ Серйозною і реальною силою в українському національному таборі на ЗУЗ називав ОУН (хоч мова йшла про УВО) й повпред СРСР з Польщі, про що він писав у листі від 12 вересня 1937 р. до Москви і Харкова. А представник Комінтерна при КПЗУ Сенченко в своїй інформації від 4 липня 1933 р. на ім'я керівників КП(б)У С. Косіора і П. Постишева, характеризуючи стан справ в КПЗУ і комуністичному русі в Західній Україні, наголошував на піднесенні хвилі націоналізму на західноукраїнських землях і зазначав, що націоналістичний рух "намагається своїми демагогічними гаслами перехопити активність широких селянських мас на свій бік".¹⁰⁹

У контексті Варшавського та Львівського судових процесів, інших випадків арештів і засудження членів УВО й ОУН у попередні роки набуло гостроти питанні захисту підпільних структур визвольного руху від ударів польської поліції. Усвідомлення цієї потреби мало місце вже в перші часи існування ОУН. У листі від 1 липня 1930 р. до Є. Коновальця секретар ПУН В. Мартинець писав, що з повідомлень польської преси він дійшов висновку, що "є в ОУН провокатор" і що "в останніх часах мав місце певний факт", який посилив його підозріння. Мартинець інформував про це також заст. голови ПУН М. Сціборського. У згаданому листі секретар ПУН наголошував, що справа з провокатором "є важка і треба прийти або до позитивних або до негативних вислідів".

Трохи пізніше, а саме у жовтні того ж року В. Мартинець висловив припущення, що листування Є. Коновальця з членами ПУН таємно переглядається швейцарською поліцією, котра інформує про це поляків. У зв'язку з зазначеним він ставив питання про те, щоб найбільш важливі документи, які стосуються діяльності ОУН, обов'язково писалися кодами або ж тайними чорнилами.¹¹⁰

Водночас В. Мартинець звернув увагу голови ПУН, що польська поліція переходить "від давніх методів масових арештів" до "чортовських зусиль" ввійти через провокаторів до середини УВО-ОУН і звідти розкладати їх. У зв'язку з зазначеним у листі від 7 травня 1930 р. до Є. Коновальця він писав, що потрібно стати на шлях ліквідації тих польських чиновників (зокрема, мова йшла про комісара польської поліції у Львові Білєвича), котрі застосовують вищезгадані методи роботи, "заки ще не наробили вони нам колосального свинства".¹¹¹

І це застереження було з розумінням сприйнято активом ОУН. Поруч з провокаторами значну небезпеку для підпільної організації становили й так звані "конфіденти" або інформатори з числа місцевого населення: як поляки, так й українці. У своїх спогадах відомий український адвокат С. Шухе-вич писав, що "... члени ОУН не раз без твердих доказів кидали на людей підозріння конфіденції і навіть вбивали їх".¹¹² Однак на тому етапі надійно захистити організаційні клітини ОУН не вдалося. З цим завданням, хоч і не до кінця, справилася лише Служба безпеки (СБ), створена бандерівською ОУН в 1940-1941 рр.

Засудження оунівського терору українськими політичними силами, які стояли на ґрунті легальної діяльності, стало однією з причин подальшого загострення відносин між революційним табором (ОУН) і табором "реальної політики". У вже згадуваній відозві Верховної команди УВО з 1934 р. зазначалося: "у час геройської визвольної боротьби українського народу з окупантами під проводом ОУН, український угодовий, опортуністичний табір вислуговується окупаційній державній рації, ведучи боротьбу з українським визвольницьким рухом..."¹¹³ І це загострення відносин стало черговим поштовхом до непримиренної боротьби між двома таборами, відлуння якої можна чути і в наші дні.

Непоступливість польської держави до намагань українства, відсутність злагоди між його політичними проводами, суперечки щодо доцільності тих чи інших форм боротьби за національне визволення призвели до того, що в середині 1930-х років у лавах ОУН намітились тенденції до розколу. Вже у травні 1934 р. в одній з приватних розмов Є. Коновалець зауважив, що в "ОУН дедалі більше проявляються "відосередні" рухи, інтриги і самолюбство окремих осіб".¹¹⁴ Все відчутнішою ставала відірваність ПУН від України. Ще в листі від 2 травня 1930 р. до В. Мартинця голова ПУН дійшов висновку, що "вести справи в краю, сидячий собі спокійно за кордоном, не є можливо". Тоді ж він висунув ідею "виміну мозгів"¹¹⁵ або постійного обміну провідними кадрами ОУН між закордонним центром і проводом ОУН в Західній Україні. Однак реалізувати цей задум не вдалося.

Ускладнювалися у той час й відносини між старими кадрами, які засідали в ПУН, і молодою генерацією націоналістів, котра переважала в крайовій екзекутиві ОУН на ЗУЗ. Розбіжності були і в поглядах на методи діяльності. Молодь постійно прагнула до активної революційної боротьби, до терористичних дій, які б мали прискорити збройний зрив в Західній Україні. Голова ПУН і його найближче оточення, хоч і не заперечували потреби революційного чину, але виступали проти крайнього радикалізму. Як згадував А. Мельник, у Є. Коновальця "виринали щоразу більші і більші труднощі з представниками краю". Чимало терористичних актів в Західній Україні, за словами Мельника, здійснювались без згоди голови ПУН, вдаряли по його авторитету.¹¹⁶

За словами самого С. Бандери, виголошеними на Львівському процесі влітку 1936 р., він як крайовий провідник був наділений великими повноваженнями і в його "компетенції було рішати про всі чини, що змагали до реалізації постанов ОУН", а також приймати одноосібне рішення щодо лрисуду смерті стосовно всіх осіб, нечленів ОУН.¹¹⁷ За таких обставин ПУН навряд чи був здатним контролювати належним чином діяльність крайової екзекутиви на ЗУЗ, а остання - свої низові осередки.

Проте варто зауважити, що в грудні 1932 р. в бюлетені КЕ ОУН на ЗУЗ ч. 12) була вміщена інформація, що 20-24 червня 1932 р. у Відні відбулася конференція членів ПУН з представниками крайових націоналістів. На ній серед обговорюваних питань йшлося про план праці КЕ ОУН на ЗУЗ. Щоб закинути тенденційно-неправдиві вістки про стосунки між ПУН і крайовою екзекутивою, у бюлетені наголошувалося і подавалося до загального відому членів, що "крайова екзекутива ОУН на Західно-Українських землях підпорядкована Проводу Організації українських націоналістів і веде діяльність з його доручення, отже за цю діяльність відповідає Провід".¹¹⁸

Звичайно, крайова екзекутивна ОУН на ЗУЗ формально визнавала своє підпорядкування ПУН, однак поглиблення взаємних суперечностей і непорозумінь ставало все помітнішим.

З огляду на зазначене слід нагадати, що з самого часу створення КЕ ОУН на ЗУЗ у її стосунках з проводом ОУН склалися напружені відносини. Вже на початку 1930 р. Є. Коновалець висловлював невдоволення станом справ на ЗУЗ, діяльністю З. Пеленського, який невдовзі був усунутий з посади провідника. Але нормалізувати стосунки ПУН з КЕ ОУН на ЗУЗ до кінця все ж не вдалося, що й стало однією з передумов майбутнього розколу в ОУН.

Втім, внутрішні процеси в ОУН не залишилися непомітними для української еміграції. Відомий громадський діяч, голова Української громади в ЧСР М. Галаган, прихильно наставлений і добре знайомий з деякими діячами ОУН, в листі від 12 серпня 1933 р. до Ю. Колларда зауважив, що зараз у націоналістів "позначається якийсь-то внутрішній надлім".¹¹⁹

Як вважають сучасні дослідники, до середини 1930-х років український націоналізм, який виступав під "фірмою" ОУН, і партії національної демократії, які найбільш виразно репрезентувало УНДО, оформились як дві цілком відмінні ідейно-політичні течії українського визвольного руху.¹²⁰ Їх об'єднувала загальна кінцева мета - здобуття незалежності України, а глибоко розділяли форми і засоби реалізації цієї завітної мети. У той час, як ОУН стала на ґрунт революційних дій і терору, безкомпромісного ставлення до будь-яких спроб співпраці з окупантами українських земель, національні демократи ютримувалися так званої "реальної політики", обрали еволюційний шлях, і оддавали перевагу поступовому досягненню намічених цілей.

У сучасній історичній літературі склалася думка, що терористична діяльність ОУН з перших кроків її існування ініціювалася крайовим проводом на ЗУЗ. Між тим уже в той час проти такого погляду були заперечення. Зокрема, М. Сціборський, звітуючи про результати конференції ОУН на ЗУЗ (лютий 1930), писав: "скрайній революційний радикалізм націоналістів в краю не є винаходом керовничої групи крайових націоналістів, але, навпаки, є вислідом категоричних тенденцій націоналістичних низів мас".¹²¹

Зазначене твердження погоджується з іншими джерелами. Як говориться в таємному інформаційному документі, надісланому 25 лютого 1934 р. секретарю ЦК КП(б)У М. Попову, один з районних керівників ОУН на ЗУЗ в конфіденційній розмові з радянським консулом у Львові заявив, що "терор організовується місцевими організаціями і саме на вимогу мас",¹²² тобто рядових членів ОУН.

Коли б ПУН негативно поставився до диверсійно-терористичної діяльності КЕ ОУН на ЗУЗ, це неодмінно штовхнуло б крайовиків на пошук іншого проводу, на створення нової організації. М. Сціборський вважав, що за певних умов "активний елемент" на ЗУЗ може "включитися до акції того фактора політичного, який поза Спілкою [тобто УВО. - Авт.] виявляє себе в практичних, площинах революційності - саме до комуністів".¹²³

Між тим в проводі ОУН ставлення до терористичної діяльності ніколи не було однозначно: засуджуючим або схвальним. Засновники ОУН в принципі були проти того, щоб створена ними Організація займалася терором. Вони вважали терор головним завданням УВО. З цього приводу Є. Конова-лець підкреслював, що на фоні розгортання націоналістичного руху як акції політичної, якою керує ОУН, повинна бути законспірована і замкнена в собі "акція та організація Спілки [УВО. - Авт.] як спеціальна та окрема ділянка".¹²⁴ Він також твердо стояв на тому, щоб з "ОУН не зробили другу Спілку".

Однак через кілька років після І великого збору ОУН УВО фактично злилася з новою Організацією. Сам голова ПУН Є. Коновалець погоджувався з тим, що ПУН "не може себе явно і славно зв'язувати з терористичною акцією", не може "признаватися до ніяких терористичних актів, які мали чи будуть мати місце на поодиноких займанщинах..." З другого боку, він вважав, що терор є одним з методів революції, яку готує ОУН.^* Саме тому полковник не погоджувався з пропозиціями видати від імені ПУН декларацію, яка б засуджувала терор, підкреслюючи, що піти на такий крок може якась ширша конференція або конгрес ОУН.¹²⁵

Одним з проявів конфлікту між ПУН і краєм були суперечки з приводу оцінки дій провідника крайової екзекутиви ОУН за ЗУЗ Л. Ребета, який заступив заарештованого С. Бандеру. Прагнучи відвести від Організації удари польської поліції і зберегти кадри, Л. Ребет виступив за обмеження бойових акцій. З цією тактикою принципово не погоджувались З. Коссак, Р. Шухевич, Д. Грицай та ін. Вони вимагали усунення крайового провідника, якого в ПУН підтримували Я. Барановський і О. Сеник-Грибовський. Дослідники, близькі до середовища бандерівської ОУН. стверджують, що з точкою зору згаданих працівників солідарізувався начебто Є. Коновалець, але смерть не цс зволила йому змістити Л. Ребета. Проте у лютому 1939 р. під тиском своїх опонентів він залишив посаду провідника крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ.

Розпочавши підготовку до II великого збору ОУН, Є. Коновалець, за словами А. Мельника, хотів, щоб на ньому було більше представників від "осередніх і східних земель", котрі б своєю поміркованістю урівноважили радикальні погляди членів ОУН на ЗУЗ. Голова ПУН прагнув рішуче протиставитися "спробам накидання йому "волі краю",¹²⁶ тобто Західної України. З свого боку, члени крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ вороже ставилися до окремих осіб з оточення Є. Коновальця. Вони вважали, що вже згадувані О. Сеник-Грибовський і Я. Барановський спеціально ізолюють голову ПУН від представників ЗУЗ. Все це і стало однією з причин, що за життя Є. Коновальця не вдалося провести II великий збір ОУН, котрий міг би вивести Органзацію на зовсім інший рівень діяльності.

Разом з тим, на наш погляд, суперечності що до форм і методів боротьби між ПУН і ОУН на ЗУЗ були значно глибшими, ніж це здається. Є підстави стверджувати, що прагнення ПУН обмежувати і регулювати здійснення атентатів, з одного боку, мало на меті стримати терористичну діяльність ОУН і не допустити її переростання у збройне повстання в Західній Україні, з другого - свідчило про те, що ПУН сумнівався у здатності націоналістичного руху власними силами домогтися вирішальних успіхів у боротьбі з польським режимом на західноукраїнських теренах.

Що стосується крайового націоналістичного активу, особливо прихильників С. Бандери, то на їхню думку згортання терористичної діяльності ОУН, з одного боку, призвело б до падіння авторитету українських націоналістів в середовищі активно-динамічних сил українства на ЗУЗ, з другого - поставило б українські визвольні змагання в пряму залежність від зовнішніх чинників. І саме ці чинники мали б вирішальний вплив на розв'язання українського питання, обмежували б національні інтереси українства, ставили їх в залежність від сторонніх сил. І наступні події не тільки тієї доби, але й у наш час це підтверджують.

98. Боротьба проти так званих «національних ухилів». Шумськизм, скрипниківщина.

Шумськізм Внутрішньо-партійна опозиція в КП(б)У проявилася в 1924-1926 роках. Вона спрямувалася проти московських централізаційних заходів і нової програми національної політики большевиків. Провідними особами цієї опозиції були: нарком освіти Олександер Шумський, економіст Михайло Волубуєв, нарком фінансів Сергій Полоз, Василь Еланський, голова спілки письменників, та ряд інших українських комуністів, що мали впливові становища в партії і в харківському уряді, їх підтримували бувші боротьбісти, письменники й учені. Шумськісти вийшли перші з критикою щойно започаткованої системи політики послідовної централізації, що пізніше дістала назву сталінізму, та висунули „ясну програму позитивних вимог усамостійнення УССР”.39 Вони домагалися забезпечення провідної ролі українських комуністів у КП(б)У, рівноправности КП(б)У з іншими комуністичними партіями в Комінтерні, участи УССР в керуванні закордонною політикою, створення територіальної армії України, повної автономії в освітніх і господарських справах. Особливо гостро виступили шумськісти в 1926 році проти централізаційних реформ Сталіна в зв'язку з індустріялізацією, які позбавляли Уряд УССР функцій влади на користь всесоюзного уряду та проти централізації тяжкої промисловосте України. Опозиційні виступи Шумського зійшлися в літературній ділянці з опозицією Хвильового проти домінації російської культури в Україні й викликати своїми популярними і зрозумілими гаслами ідеологічну атмосферу опозиції на Україні проти московського централізму. В Кремлі потрактовано це як ідеологічний вилім і серіозну загрозу, тимбільше, що до голосу шумськістів прислухалися інші неросійські народи (особливо грузини), а поза кордонами СССР українські комуністи в Західній Україні (КПЗУ) приєдналися до позицій Шумського. Опозиція українських комуністів набрала широкого розголосу і розслідження її передано в 1926 році окремій Комісії III Інтернаціоналу. ЦК КП(б)У на доручення московського Політбюра постановив в квітні 1927 р. усунути Шумського з партії, але його справа була в Комінтерні, куди вніс її член ЦК КПЗУ Васильків-Турянський, мотивуючи, що вона виходить поза компетенції КП(б)У. Спір поглибився, бо тій же Комісії Комінтерну московські большевики поставили на розгляд справу націоналістичного ухилу члена політбюра КПЗУ Карла Максимовича та Василькова-Турянського. Це довело до розламу серед тих галицьких комуністів, котрі вважали Шумського і Максимовича за своїх ідеологічних провідників. Група Василькова-Турянського вийшла в квітні 1928 р. з КПЗУ. Контрольна Комісія Комінтерну осудила діяльність групи Василькова-Турянського. Шумський і Максимович в квітні 1929 р., виконуючи постанову цієї Комісії Комінтерну, склали неясного змісту заяву, проти використовування їхніх прізвищ тією групою, але вину за її становище приписали Комуністичній Партії Польщі (КПП), домагалися для себе привернення членських прав і звільнення від закидів у націоналістичному ухилі. Це визнано за невистачально щире каяття. Максимовича виключено з III Інтернаціоналу за підтримування зв'язків з групою Василькова-Турянського, а Шумському висловлено гостру нагану з попередженням. КП(б)У не змінила свого осуду і Шумського вислала спершу до Москви на становище голови профспілки учителів. Звідтам Шумський був засланий на Соловки разом з Максимовичем. Скрипник допоміг Каґановичеві виконати доручення Сталіна усунути з України Шумського. Осудження Шумського привело до репресій на ближчих співробітників Шумського, яких у 1930-1933 роках арештовано, депортовано або розстріляно. Олександер Шумський це найвизначніша постать з рядів колишніх українських есерів, що творили в УПСР ліву фракцію боротьбістів. Після їхнього спільного виступу з большевиками проти Центральної Ради на І Всеукраїнському З'їзді 17.12.1917 р. боротьбісти були виключені з партії есерів. Група боротьбістів з Шумським на чолі втекла до Харкова окупованого большевиками, оголосила себе окремою партією УПСР-боротьбістів. Шумський, Полоз, Михайличенко та інші виїхали до Петрограду переговорювати з большевицьким центром, щоб створити в Україні коаліційний уряд, складений з большевиків і УПСР (боротьбістів) подібно як було з урядом РСФСР. Ленін спершу вагався і передав Сталінові вести переговори, а наприкінці 1919 р. зажадав, щоб боротьбісти розв'язали свою партію і вступили без застережень до новоствореної в липні 1919 р. КП(б)У. Шумський з своїми однодумцями об'єдналися з лівою фракцією українських соціял-демократів-незалежників (Авдієнко, Пісецький) і створили Українську Комуністичну Партію (УКП). Есдеки-незалежники старалися, щоб III Інтернаціонал прийняв УКП як територіяльну партію в свій склад, але російські большевики перебили ці заходи. „Леніна особливо турбувала Партія Соціял-Революціонерів-боротьбістів. Прийнявши комуністичну програму, боротьбісти обстоювали разом з тим здійснення на практиці свобід для неросійських народів, що їх було проголошено в декляраціях. Вони разом з тим вимагали створення окремої національної української армії. Ленін бачив, що ... боротьбісти можуть розпочати повстання, маючи добрі зв'язки з селом. Тому він став прикладати всіх зусиль, щоб влити партію боротьбістів до КП(б)У, відділу РКП(б). Плян його був простий: а) знищити незалежну українську комуністичну політичну організацію, небезпечну для монополії Російської Комуністичної Партії в Україні; б) унешкодити членів партії боротьбістів. Небезпека від боротьбістів була в тому, що боротьбісти – пише далі Д. Соловей – підтримували опозиційні українські елементи та захищали повстанців-партизанів, які виступали проти масових вивласнень, чи конфіскації, що їх здійснювали „продотряди”, надіслані в Україну з РСФСР та проти антиукраїнської політики завойовників. А під „інтересами пролетаріяту” ховалися місцеві інтереси великоруського пролетаріяту. Ленін висунув гасло „єдности дій пролетарів великоруських і українських”, оголосив, що ніби від цього залежить чи вільна Україна буде можлива чи ні. Але ця „єдність дій” полягала в підкоренні московському центрові та в безвідмовному виконані його розпоряджень”. Великоруський централізм Леніна був послідовний і далекозорий. Протиукраїнська боротьба Леніна була замаскована інтернаціональною фразеологією. „Ленін був не проти українців, але при тій умові, що вони ніякої вирішальної ролі в Україні не будуть відогравати. Що вони, українці, ніяких окремих від Росії самостійних національних завдань не ставитимуть і цілком у всьому підкорятимуться зарядженням і керівництву його партії в Москві. Що вони, українці, безвідмовно поставлять до диспозиції кремлівської влади усі ресурси і всю фізичну й мозкову робочу силу українського народу”.40 А цього українці не хотіли робити. Вони хотіли ввійти в партію, щоб перемогти великоруських шовіністів. І про це Ленін знав. Тому після злиття боротьбістів з КП(б)У в 1920 році, почалася в липні 1921 року велика чистка в партії „і майже всіх боротьбістів в індивідуальному порядку повикидали з КП(б)У (назвавши їх „клясовими ворогами” з усіма поліційними наслідками – С. Л.). І в 1923 р. їх у КП(б)У лишилося тільки 118 осіб з прийнятих близько 20000”.41 Постишевська і Єжовська чистки були такі ґрунтовні, що в 1938 році на волі не остався ні один. Розкусивши великоруський централізм Леніна і його партії, Шумський У 1920 р. називав КП(б)У „партією колоністів”. Вступивши в члени цієї партії колоністів наприкінці того ж року він писав про включення боротьбістів: „Партія (себто Ленін) скомандував нам „струнко”, і ми стрункою лавою увійшли до КП(б)У. Тактика чи наївність Шумського? Наївними були в усякому разі боротьбісти, коли знаючи, що партійну політику диктує Україні Москва через КП(б)У, і в ній вони будуть творити внутрішній фронт опозиції, безжурно думали: „влиємось, роззіляємось, заллємо!” Із „струнких лав” осталася незабаром понад сотня живими, що впрягла свою робочу силу в шори окупаційної партії. Частина укапістів і боротьбістів, маючи самостійницьке наставлення, робила ухили „від настанов Російської Комуністичної Партії. Компартія періодично викривала ті ухили, „знешкоджувала” ухильників, на їх місце ставила інших, які часто робили те саме, що попередники”.42 Сам Шумський, колишній член Української Центральної Ради, а потім її противник, став у 1919 р. большевицьким наркомом освіти й почав вести твердий курс проти русифікаційної політики. Він вніс від свого Наркомату „Проєкт декрету про сприяння розвиткові української культури”. Коли його відкинено, вніс його знову від власного імени. Денікін вигнав большевиків і обірвав дальший конфлікт. Ставши послом УССР в Польщі 1921-1923 рр., Шумський далі завідував відділом аґітації і пропаґанди ЦК КП(б)У і домагався обсади керівних становищ у профспілках українськими робітниками, замість імпортованими з Москви кремлівськими наглядачами. Він організував змову, щоб скинути з першого секретара ЦК КП(б)У Л. Каґановіча і поставити В. Чубаря. Своєю вимогою виплатити Україні п'ять мільярдів відшкодування і своїм проєктом перенести столицю СССР на Україну до Електрополісу біля Дніпрельстану викликав переляк і лють у Кремлі. В лютому 1927 р. Шумський писав до ЦК КП(б)У, що „комуніст-українець почуває себе пасинком партії”, а на засіданні Політбюра 12 травня 1927 р. заявив, що: „В партії господарює росіянин-комуніст, що з підозрою і недружелюбством, щоб не сказати більше, відноситься до комуніста-українця”. Недаром партійні критики закидали Шумському „виразне недовір'я силам та здібностям партії проводити національну політику на Україні; систематичне недовір'я до основних партійних кадрів, зокрема до російських товаришів, а особливо до тих, що прибувають на Україну з інших союзних республік”. „Нашу партію він уявляв собі, як джерело російського шовінізму, що ніби пригноблює комуністів українських”.43 Це не було уявлення Шумського. Це було відважне ствердження реальних фактів, що зосталися незмінно правдивими по нинішній день. Хвильовізм На літературному фронті ідеї шумськізму, а особливо атмосферу ідеологічної опозиції українського комунізму за незалежність української культури від Москви і за провідне місце України в творенні пролетарської культури пристрасно проповідував Микола Хвильовий. Літературно-ідеологічний рух групи його однодумців названо від його імені хвильовізмом. Одночасно з критикою О. Шумського Х-ий З'їзд КП(б)У в 1927 році засудив і М. Хвильового, як „підголоска буржуазії та куркулівського охвістя”. Закрито видання ВАПЛІТЕ. Але хвильовісти не здавалися. Вони створили журнал „Літературний Ярмарок” (1928-1930 р.) і езопівською мовою пропаґували далі „романтику вітаїзму” й боротьбу за високоякісну українську культурну творчість. У 1929 р. ваплітяни утворили останню літературну групу під назвою „Пролітфронт” (об'єднання Студій Пролетарського Літературного Фронту”) з місячником „Пролітфронт” (1930-1931 р.). Це об'єднання влада заборонила 19.1.1931 року. Прямування культурного відриву України від Москви насторожило большевиків. Занепокоївся і Сталін і писав ще в квітні 1926 року листа до Каґановіча, що Хвильовий відступає від марксистського інтернаціоналізму, коли вимагає негайно дерусифікувати пролетаріят України і закликає тікати „яко мога швидше” від російської літератури та її стилю, уважаючи, що ідеї пролетаріяту відомі і без московського мистецтва; що Хвильовий захоплюється „якоюсь ролею месіянства української молодої інтеліґенції” і хоче відривати культуру від політики. Коли комуністи пишуть „в нашій радянській пресі словами тов. Хвильового”, то це осмілює „інших українських інтеліґентів з не-комуністичного табору”. Ліквідувати його Сталін ще не відважувався, щоб не відштовхнути молодої української інтеліґенції. Зрештою і сам ще не засів міцно на диктаторському стільці після Леніна, що помер 21.1.1924 року. В 1928 році Сталін дав йому дозвіл виїхати за кордон, але Хвильовий і не думав рятувати себе втечею. Він повернувся назад, завзято висловлював свої сумніви, і під час голоду дня 13 травня 1933 року застрелив себе на 40-му році життя. Що це був постріл, спрямований у віру в російський комунізм, видно з таких гнівних висловів Хвильового: „Москва центр всеросійського міщанства, збирательниця землі руської, продовжувачка царської імперіялістичної політики”. Або: „З'їли, сукини сини, революцію!” („На глухім шляху”), або: „А що ж оспівувати? Всяку сволоч... тільки тому, що вона зветься комуністами?” („Синій Листопад”). „Не маса, що не оформлена ідеологічно, буде задавати ідеологічний тон культурному ренесансові, а інтеліґенція тієї маси ...” Всупереч марксистській теорії, стверджує в „Вальдшнепах”: „Очевидно, історію робить не тільки економіка, а й живі люди”. А ці живі большевицькі люди наробили в роках страшного голоду, таке, що: „навкруги нас люди живуть у неможливих злиднях, у таких злиднях, що аж ридати хочеться”. І врешті: „Бо справді, хто сказав, що Маркс є вічний прапор революції? Сьогодні він веде вже до найбільшої реакції...” („Вальдшнепи” II).44 Устами Аглаї в тій повісті каже: „Справа в тому, що український націоналізм не дає і не дасть спокою твоєму російському мрякобєсію. Справа в тому, що як ти не кажи, а в його особі виходить на історичну арену молодий проґресивний фактор!” Ю. Дивнич підносить у заслугу Хвильовому, що він відважно висловив думку, що: „на зміну світового мільярдера соціялізм і комунізм приводять на трон світової імперії світового чиновника – найменш шляхетного, найбільш бездушного і жорстокого типу володаря”.45 Ю. Лавриненко так характеризує політичні позиції Хвильового: „Хвильовий заатакував малоросійський комплекс внутрішнього рабства, викрив імперсько-реставраторську шовіністичну політику Москви, проголосив кінець геґемонії на Україні російської літератури ... кинув клич тісного зв'язку з віковою культурою Заходу, намітив шлях літератури клярнетизму („романтика вітаїзму”) та протиставив месіянізмові Москви ідею „Азіятського ренесансу” – як весни народів Евразії, що стали на чергу свого відродження й усамостійнення”.46 Хвильовий засіяв сумніви в партійну догматику. Він руба поставив питання: „Чи є Україна колонією чи ні?” Українське суспільство, зміцнівши, не помириться зі своїм фактичним, якщо не де юре, станом, декретованим геґемоном – російським конкурентом. Ми мусимо негайно стати по боці активного молодого українського суспільства, яке представляє не лише селянина, але й робітника і тим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю будувати на Україні російську культуру” („Україна чи Малоросія”). Це поривало, осмілювало й заохочувало українців комуністів і противників большевизму завзято активізуватися, щоб виграти історичний бій за культурне унезалежнення України. Для Баліцького й підлеглого йому апарату ҐПУ ширення думки, що насаджування російської культури на Україні є ідеєю контрреволюційною, вистачало, щоб і українських комуністичних письменників і їхніх читачів розцінити нарівні з несоціялістичною інтеліґенцією як „українських націоналістів” і вчинити всім без розбору однаковий погром. Волобуєвщина Гасло економічно усамостійнити Україну від Москви підніс Михайло Волобуєв, науковий працівник комуністичного Науково-дослідчого інституту ВУАМЛУН в Харкові й економічно доповнив та підкріпив політичну систему шумськізму і культурну концепцію хвильовізму. Михайло Волобуєв помістив у 1928 році в „Більшовику України” ч. 2 і 3 дві статті п. з. „До проблеми української економіки”, в яких він звів в одну систему економічне обґрунтування, що в економіці СССР Україна знаходиться в становищі колонії. Свої твердження обґрунтував він циферними даними, що їх оголосив економіст Віктор Доброгаєв в „Хозяйстве Украины”, і тезами М. Слабченка, О. Оглобліна та Г. Гринька. Це було доповнення поглядів Шумського і Хвильового про необхідність усамостійнення комуністичної України економічними доказами з позицій національної економіки.47 Волобуєв стверджує, що за царських часів російська імперія, хоч і сама була в великій мірі колонією західньоевропейського імперіялістичного промислу й капіталу, вона мала одночасно свої власні колонії у прикордонних і загарбаних нею країнах. „Українське господарство було не звичайна провінція царської Росії, а країна, що знаходилася на колоніяльному становищі”.48 Норма зиску з України для Росії в 1883 по 1910 рік становила 21%. За большевиків Москва не повернула Україні в 1925-27 роках 20% державних доходів України. Він стверджує, що частина большевицьких урядовців у центрі і на місцях помилково уважає, що Совєтський Союз це не спілка рівноправних національних республік, але крок до їх ліквідації й продовження царської економічної політики по лінії творення російського метропольного господарства. Він ніби підтримує Сталіна, що побудова соціялізму в СССР є можлива, але тільки тому, що СССР саме не є одна країна, але господарська метрополія, що вміщає в собі упосліджені неросійські колонії і має змогу їх економічно урівноправнити, але цього не робить. „Після революції – пише Волобуєв – українська економіка тепер є рівноправна і спільно з руською має піднести до свого рівня господарського розвитку свої колишні колонії царату”.49 Особливо переконливо він підкреслює, що українська економіка становить самовистачальну єдність. Тому помилкою держплановиків є, що вони в аналізі господарства Совєтського Союзу забувають, що те господарство є комплексом національних економік і що вони забувають підходити „до кожної національної економіки, як до певної цілосности потенціальної (колишні азіятські колонії) або реальної (Україна, Росія)”, бо вони самі є „під впливом старих великодержавних економістів.50 Після популяризації цієї теорії полемікою його критиків Волобуєва примусили писати покаянне спростування. Він це зробив. Але однаково Волобуєва заслано до концтаборів після приходу Хрущова на Україну і в 1938 році розстріляно. Доктрина Михайла Волобуєва, що Україна є також з економічного погляду колонією Москви, і повинна перестати нею бути в інтересі соціялістичної влади була вимогою, висуненою до пляновиків першої п'ятирічки і мала в той час гостре актуальне значення. Її правдивість підтвердилася в пізніших десятиріччях і осталася незмінною правдою аж до нинішнього дня. На тогочасні роки вона була небезпечною і тим, що стала науковим підмурівком політичних поглядів шумськістів і хвильовістів. Чистки в КП(б)У При ліквідації НЕП-у в 1928 році було винищено в СССР понад 100 тисяч членів партії. В 1933 р. в наслідок насильницької колективізації було винищено біля пів мільйона членів. Про цю цифру говорив Каґановіч на Пленумі ЦК в січні 1933 р., а також згадував Кіров в „Правді” за 22.1.1933 р. Найбільших розмірів у цей період чистка набрала в Україні. Так, в 1933 р. в КП(б)У з 600 тисяч членів залишилась тільки половина. В українському комсомолі (ЛКСМУ) відбулось щось подібне: в 1932 р. членів ЛКСМУ було 1 300 000, в 1933 році – 700 тисяч, у 1934 р. – тільки 450 тисяч. Третя чистка партії відбулася в роках „термідору” (1936-38), в часі остаточного закріплення влади кляси вельмож. Точної кількости вичищених членів ВКГІ(б) за ці роки не маємо. Але відомо, що в 1934 р. в партії було 1 872 488 членів, а в 1939 р. – 1 588 852 членів. Це значить, що в період „термідору” було вичищено щонайменше 300 тисяч членів”.51 Це цифри про весь СССР. Про чистки в Україні звітував Постишев на пленумі нового ЦК КП(б) 9.11.1933 р., що після усунення Скрипника він очистив працівників культури „від петлюрівських, махнівських і інших націоналістичних елементів .... „Було вичищено понад 2 000 чоловіка націоналістичних елементів, з системи наркомпросу 300 наукових і редакційних робітників. Тільки з восьми центральних радянських установ ми викинули понад 200 націоналістів, які мали посади завідувачів відділами, завідувачів секторами, тощо. Тільки з двох систем... – з кооперації і з заготзерна – ми викинули понад 1 000 націоналістів і білоґвардійців”. М. Ковалевський доповняє, що на 390 адміністративних районів України змінено 237 секретарів райпарткомів, 249 райвиконкомів і 158 голів районових контрольних комісій. Що вичищених, „переобраних” і позбавлених партійних квитків комуністів фізично зліквідовано або арештовано, про це, як про самозрозумілу справу, не говорено. Цю велику ліквідацію партійців у КП(б)У в основному перевів один з най-жорстокіших катів України Павєл Петрович Постишев (від січня 1933 до 1937 року в Україні) в тісній співпраці на печатках з шефом ҐПУ В. Баліцьким, а потім з шефом НКВД Лєплєвським. В наслідок цих Єжовських чисток органи окупаційної влади ЦК партії і державний апарат послабли до тієї міри, Що вирішний вплив на адміністратування Україною фактично опинився в руках НКВД і став диктатурою тотального і прямого терору. Щоб назвати Декілька імен зліквідованої большевицької верхівки в Україні, що почалася з весною 1937, цитуємо за Ф. Піґідом: „Вперед ліквідовано Шелехеса, першого заступника голови Раднаркому Любченка, потім генсекретара ЦК КП(б)У поляка Станіслава Косіора (1928-1937). Далі: наркомзема Шліхтера, наркомфіна Рекіса, наркомздрава Каторовича, начальників відділів: Дадилєва, Дубінського, Поповича, другого заступника голови Раднаркому – Порайка”.52 А все ж Постишев втратив довір'я в очах Сталіна, бо висловив сумнів його обвинувачення, спрямовані проти деяких комуністичних ватажків з України, яких Постишев ще не зліквідував. Постишева перенесено з України в 1937 р. до Куйбишева на посаду секретара обкому партії, в січні 1938 р. виключено його з Політбюра ВКП(б), призначивши кандидатом до Полібюра Н. С. Хрущова, а в грудні 1940 р. Постишева розстріляно. За два десятки років, після чергового пофальшування історії КПСС, мертвого Постишева за його ліквідації комуністів, за основне винищення національно-активних елементів в Україні і за довершення голодового народовбивства – реабілітовано і славлено. Подібно закінчилося десятирічне панування поляка Станіслава Вікентіовича Косіора над Україною. Після відкликання Постишева з України Косіор, як ген. секретар ЦК Партії, перебрав на кілька місяців його функції, але вже в січні 1938 р. його забрано з України на посаду заступника голови Наркомату СССР, щоб спорожнити в Україні місце для Хрущова, і через рік – 29.2.1939 – розстріляно його, а через двадцять кілька років по смерті реабілітовано за подібні „заслуги” як Постишева. Сталін вислав на Україну Хрущова з штабом дібраних помагачів і з уповноваженням перебрати керівництво партії. Про стан в компартії України, що його застав Хрущов, Кренкшов пише таке: „Коли Хрущов у січні 1938 р. прибув до Києва, було вже вимордувано 69% осіб, обраних до Центрального Комітету української КП на партійному з'їзді, що відбувся лише 6 місяців раніше ... На XIV з'їзді КП(б)У, шість місяців після прибуття Хрущова, з поміж 116 членів і кандидатів ЦК, осталося ще лише трьох. А чистка йшла далі. На XV з'їзді партії, в 1940 р., переобрано щось трохи більше ніж половину членів ЦК, що були обрані до нього за керівництва Хрущова в 1938 р. Одним словом, якщо йдеться про винищення вищих партійних функціонерів, то Хрущов поводився в Києві таксамо добре, якщо не ліпше, як Сталін у Москві. В 1940 році він посідав інструмент, що знаменито вмів допасуватися до його волі”. Великі обіцянки були роблені в 1923 році про рівноправність української мови з російською, про українізацію партії й адміністрації, повну автономію української мови й літератури. „Десять років пізніше ці обіцянки були забуті. Хто про них нагадував Сталінові, був замордований. Вбивники, зокрема Постишев і Косіор, самі були замордовані, а тепер до голосу прийшов Хрущов”.

99. Історіографія історії України 20 – 30 – х років.

Історичними джерелами вважається все, що було створено людським суспільством і дійшло до нас у вигляді предметів матеріальної культури, пам'яток писемності, світогляду, моралі, звичаїв, мови  [13, с. 5] .

За способом передачі подій минулого історичні джерела поділяються на такі види:

Речові (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети, споруди тощо).

Етнографічні (дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв).

Лінгвістичні (мова, діалекти).

Усні (пісні, думи, легенди, перекази, прислів'я, приказки тощо).

Писемні (записи на папірусі, пергаменті, бересті, папері):

–  актові матеріали (офіційні документи різних установ);

–  оповідні пам'ятки (літописно-мемуарні та літературні твори).

Фотодокументи.

 Графітні (стародавні написи на скелях, стінах, різних речах, склі, кераміці, гарматах, тобто – це написи на всьому, крім паперу).

Для відтворення давньої  історії України сучасні вчені використовують в основному речові (археологічні) пам'ятки, а також праці грецьких, римських, візантійських, арабських істориків, літераторів (Геродот, Страбон, Птоломей, Тацит, Прокопій Кесарійський, Йордан, Лев Діакон, Аль-Масуді та ін.).

Особливе місце серед джерел займають літописи – «Повість минулих літ», Київський та Галицько-Волинський літописи та ін.

Опираючись на перераховані джерела, історики досліджують різні історичні періоди, події, життя та діяльність видатних постатей. Твори істориків складають історіографію історії України, тобто сукупність досліджень, присвячених певному історичному періоду або всій історії України.

Джерельна база Литовсько-Польської доби історії України представлена, крім щоденників сеймів, сеймиків і книг судів, ще й метриками, жалуваними грамотами, інвентарями, уставами на волоки, полемічною літературою. Тільки Литовського Статуту було три редакції – 1529, 1566, 1588 рр. А ще були дуже важливі для нас Густинський, Львівський, Острозький та Хмільницький літописи, «Опис України» Г. Л. де Боплана. Сьогодні в Центральному державному історичному архіві України у Львові зберігається багато документів Литовсько-Польської доби, зокрема, документи Галицько-Волинських земель. Документи середньовіччя, нового і новітнього часу зберігаються в державних архівах України в Києві.

Часи козацької державності (середина ХVІІ–ХVШ ст.) відображені в дипломатичних документах Б. Хмельницького, численних мирних угодах між Україною, Московщиною, Польщею, Туреччиною, Швецією; гетьманських універсалах, «статтях», що укладалися між царем і новообраним гетьманом, «Гадяцькому трактаті», Конституції П. Орлика, царських указах про заборону українських друкарень, ліквідацію Запорізької Січі. Не обійтися тут і без козацьких літописів та мемуарів і щоденників козацької старшини.

Утвердження на українських землях кріпосницької системи, адміністративно-територіального управління Росії в Подніпров'ї і Слобожанщині, і Австрії у Західній Україні сприяло появі документів, що стосуються податків, прав, описів маєтностей тощо.

Велика кількість законодавчих актів, матеріалів офіційного діловодства, статистичних даних, документів громадсько-політичних, національних організацій стосується періоду панування в Україні Австрійської й Російської імперій.

Різноманітними документальними матеріалами  наповнена історія України XX ст. Особливо це стосується радянського періоду нашої історії. Джерелами першочергової ваги є партійні документи: документи КПРС, КПУ та інших партій, які діяли в Україні, їхні програми, статути, матеріали партз'їздів  і партконференцій, документи керівних  парторганів на місцях. Наступними за важливістю є акти законодавчої й виконавчої влади: Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів, обласних Рад народних депутатів тощо. Багато  які з цих документів видано друком  у збірниках.

Важливе значення має радянська періодична преса: газети, журнали. Преса створювала певний визначений фон, тло – політичне, економічне, соціальне, культурне. Преса поділялася на партійну, органів управління, профспілкову, комсомольську, історичну тощо. Друга категорія документів перебувала в спецсховищах, у закритих фондах архівів і бібліотек. Це документи про голодомори, про культ особи Сталіна, про масові репресії 30-х років, про дисидентський рух в Україні, літературу самвидаву, справи політв'язнів, в'язнів совісті тощо.

Історіографія (із грецьк. – опис історії) – дисципліна, що вивчає історію історичної науки. Це наука про те, як виникла та розвивалась історична думка, процес нагромадження історичних знань. Вона з'ясовує соціальну основу та соціальну функцію історичного пізнання, досліджує боротьбу в ній різних напрямів, шкіл, концепцій, аналізує методи вивчення історичних джерел, висвітлює організацію та форми дослідницької роботи в галузі історії [13, с. 12 –13]. 

Цікавість до свого минулого зародилася в Україні давно, фактично на початку державності, про що свідчать літописи, події в яких розпочинаються з «сотворіння світу» і закінчуються XIII століттям. У наших перших літописах міститься оповідь про дві тисячі дійових осіб, відомих на ім'я, і безліч безіменних. Серед них ті, що орали землю, кували залізо, зводили міста, писали книги, проливали свою кров, захищаючи рідну землю. Та найбільше уваги літописці приділили тим, хто зробив соціальне замовлення, доручивши написання літопису; тим, хто панував над людьми, грабував, палив, осліплював, вбивав, ненаситний на владу, землі, золото і рабів. Так, ченець Печерського монастиря Нестор у «Повісті минулих літ» зробив спробу пояснити походження Русі та тих перших її правителів, хто створив державу.

Як Нестор, так і його співавтор ігумен Сильвестр використали грецькі хроніки, місцеві оповідання, пов'язали історію Русі зі світовою, давши вітчизняній історії центральне місце в світовій історії. Не все в «Повісті минулих літ» узгоджується з сучасними науковими даними, багато кон'юнктурних правок внесли і переписувачі «Повісті...». Літописець Сильвестр, наприклад, другу редакцію «Повісті...» переробив і доповнив після Нестора та зробив викладку подій з 1113 до 1116 рр. І все ж таки не викликає сумнівів, що «Повість...» є безцінним історичним джерелом і першим історіографічним твором на Русі. Українські літописи княжої доби свідчать про відповідну тим часам високу культуру й ерудицію їхніх авторів, про патріотизм і вболівання їх за долю батьківщини.

Літописання продовжувалося і в литовсько-польську добу та в часи козацької державності. Звертають на себе увагу козацькі літописи Самовидця, Величка, Граб'янки, що передають події часів Б. Хмельницького. З ім'ям викладача Київської колегії Інокентія Гізеля пов'язаний вихід у світ в 1674 р. знаменитого «Синопсиса», який тривалий час був одним з основних посібників з історії України і Росії. «Синопсис» витримав більш ніж 30 перевидань і до XIX ст. використовувався в якості підручника.

У XVIII ст. виходять твори, в яких історія Гетьманщини пов'язується з історією Київської Русі. Особливо актуальними були такі паралелі під кінець існування української держави в складі Росії. Нагадування про те, що козацтво було спадкоємцем княжої держави, стало головною метою авторів таких праць. Показовим у цьому відношенні  став твір кінця XVIII ст. чи то Кониського, чи Полетики «Історія Русів».

У XIX ст. в Україні починає розвиватись історична наука у всьому розмаїтті її шкіл і напрямків, які базувались на широкій документальній базі. Так, Д. М. Бантиш-Каменський (1788–

1850 рр.) написав тритомну «Историю Малой России». Цей твір стоїть набагато вище всіх інших історичних праць того періоду хоча б тому, що в основу його покладені архівні матеріали, хоч і без докладного розбору та критики. Д. М. Бантиш-Каменський вважається також першим збирачем історичних документів.

Микола Маркевич у 1842–1843 рр. видав друком двотомну «Историю Малороссии» з тритомним додатком історичних документів і приміток. М. Маркевич (1804–1860 рр.) може називатися першим національним українським істориком.

На матеріалах етнографічних і археологічних досліджень побудовані праці Михайла Максимовича (1804–1873 рр.), який започаткував народницький напрям у дослідженні історії (в основ-ному княжого та козачого періоду). Деякі з його робіт ще й сьогодні не втратили свого значення через цікавий матеріал та критичні здібності автора.

Велику послугу українській історичній науці зробив Осип Бодянський (1808–1877 рр.), який першим видав за допомогою друку П. Куліша «Літопис Самовидця» в 1846 р.

Розвинув народницький напрямок Микола Костомаров

(1817–1885 рр.) в «Історії України в життєписах визначнійших єї діячів» та інших творах. Однак,  автор недооцінював ролі державних діячів в історії, що проявилось у таких його роботах як «Богдан Хмельницький», «Мазепа та мазепинці».

М. Костомаров виходив з того, що історичний розвиток кожного народу визначається його духовними властивостями. Духовну природу українського народу, наприклад, визначало панування демократичних засад, вічового устрою в його суспільному житті, волелюбство та ін. Разом з тим, цей демократизм і волелюбство, не стримані організуючою основою, призводили до негативних наслідків. Одним з них, була поява в Україні в XV ст. козацтва. М. Костомаров дивився на козацтво як на анархічну, руйнівну силу [13, с. 37].

Середина XIX ст. представлена працями М. Закревського «Описание Киева», А. Скальковського «Очерк Запорожья».

А. Скальковський вбачав у козацтві своєрідне військово-монастирське братство. Він одним з перших опрацював архівні матеріали з історії Запорізької Січі, врятував від повного зникнення безцінні документи, а також свідчення колишніх запорожців.

Друга половина століття увійшла в історіографію під впливом

В. Б. Антоновича (1834–1909 рр.). Він створив Київську школу істориків, до якої належали майже всі відомі історики, які зайняли згодом кафедри в університетах України. В. Антоновичу вдалося першому в Російській імперії поставити археологічні роботи на наукову основу.

В. Антонович досліджував історію козацтва, гайдамаччини, міст, шляхетства. Ідучи слідом за М. Костомаровим, він у роботі «Виклади про козацькі часи на Україні» твердив, що кожен народ у своєму історичному розвиткові виконує певну, лише йому властиву «керівну ідею». В історії українського народу ця ідея втілена на основі вічового устрою – широкого демократизму, тобто визнання за кожною особою повної рівності в правах. Заснований на цих принципах ідеальний, на думку В. Антоновича, общинний устрій, якому невідомі класові суперечності, знайшов своє відображення в українському козацтві, в Запорізькій Січі.

Найвідомішим представником Київської школи та народ-ницького напрямку є М. Грушевський (1866–1934 рр.), автор величезної кількості історичних праць, серед них – «Очерки истории украинского народа», «Ілюстрована історія України», а також перша багатотомна «Історія України-Руси», де вперше викладена систематична історія нашої батьківщини, починаючи з кам'яного віку. Суть народницького напрямку полягала в наданні переваг соціально-економічним питанням над національно-політичними, підпорядкування інтересів влади прагненням народу.

Рубіж ХІХ–ХХ століть був плідним для української історіографії, незважаючи на те, що Україна підлягала юрисдикції водночас декількох держав. Значна кількість істориків збагатили історичну науку своїми талановитими працями. Серед них:

А. О. Скальковський  («Історія Нової Січі, або останнього коша запорозького»), Д. І. Багалій (1857–1932 рр.) («Історія Слобідської України»), О. Я. Єфименко («История украинского нарада»),

Д. І. Яворницький (трьохтомна «Історія запорізьких козаків»),

І. П. Крип'якевич («Історія України» ) та ін.

Всупереч народницькому напрямку, але в руслі концепції

М. Грушевського, почав утверджуватись державницький напрямок в історичних дослідженнях Д. Дорошенка («Нарис історії України»); а також С. Томашівського, який відповідно до державницької ідеології зробив синтез Княжої доби;

публікаціях В. Липинського, що проаналізував Козацький період нашої історії.

Історіографія історії України 1917–1991 рр. складається з великої кількості праць радянських вчених. Не всі з них задовольняли існуючий режим, але під кінець його існування влада добилась майже повної нівеляції національної ідентичності, русифікувавши й історичну науку. Це відобразилось в офіційному виданні вітчизняної історії – восьмитомній «Історії Української РСР» (в 10-ти книгах). У ній повністю заперечена автохтонність етногенезу українського народу та підкреслюється думка про те, що він навіки зобов'язаний усіма своїми здобутками «старшому братові» – Росії.

Значно підвищився інтерес до вітчизняної історії в роки перебудови. В Україні було розроблено комплексну програму історичних досліджень, яка була затверджена новим керівництвом КПУ, на чолі якого,  після В. Щербицького, став В. Івашко. Вона виявилася настільки вдалою, що продовжувала виконуватись і в 1991 – 1995 рр. З'явились цікаві праці, які неупереджено розкривали складні сторінки історії України. Це – дослідження

С. Кульчицького, В. Даниленка, С. Касьянова, Ю. Шаповала, які висвітлювали наслідки сталінізму в Україні. З'являється ряд робіт відомих вчених з історії політичних партій, національних відносин:

І.  Кураса, П.  Варгатюка, Я.  Дашкевича, Ю.  Римаренка, В.  Пані-будьласки та ін. Історія української державності висвітлюється в книжці В. Шевчука та М. Тараненка, яка побачила світ у 1999 р. Готуються праці з історії окремих міст України тощо. Висвітлюється життєвий і творчий шлях видатних представників творчої еліти М. Грушевського, М. Василенка, Н. Полонської-Василенко, С. Єфремова, М. Слабченка, М. Попова, М. Яворського. Важливе значення для розуміння процесів, що відбувались в історичній науці, мали публікації М. Варшавчика, Я. Калакури. Проблемам селянства та голоду в Україні присвячено роботи С. Кульчицького, Д. Мейса, Р. Конквеста. Історичні джерела досліджуються в працях В.  Барана, І.  Біласа, В.  Верстюка,

Д. Тарана, Я. Грицака.

На етапі незалежності України вийшов цілий ряд цікавих підручників з історії України колективу авторів під ред.

М. А. Смолія в Інституті історії НАНУ 1997 і в 2000 рр., Національ-ного університету ім. Т. Шевченка, Українського педагогічного університету ім. М. Драгоманова, Львівського університету та інших вищих навчальних закладів. Вийшли з друку й одноосібні курси з історії України  В. Борисенка, О. Бойка, Я. Грицака,

Л. Залізняка, В. Короля, В. Остафійчука, В. Світличної та ін., які набули великої популярності та рекомендуються студентам при вивченні курсу „Історія України”.

У Київському національному університеті будівництва і архітектури  в 2000 р. вийшла історія університету, в якій розпові-дається про славний історичний шлях вузу, успіхи і досягнення в його діяльності. За 80 років своєї діяльності університет підготував майже 80 тисяч спеціалістів будівельної справи, які працюють на

4-х континентах у 50 країнах світу. Завдяки знанням, отриманим в університеті, вони досягли високого становища в суспільстві, стали міністрами, керівниками важливих відомств та установ, відомими вченими.

В умовах незалежної України більшість істориків ґрунтується в своїх працях на засадах утвердження національної свідомості та державотворення. Надбанням сучасної історіографії є роботи Олени Апанович «Розповіді про запорозьких козаків», М. Брай-чевського «Конспект історії України», В. Даниленка, Г. Касьянова, С. Кульчицького «Сталінізм на Україні: 20–30-ті роки»,

В. А. Смолія, В.  С. Степанкова «Українська державна ідея», Н. Яковенко «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна)», А. Д. Бачинського «Січ Задунайська. 1775– 1828» та ін.

Таким чином, українська історична наука має глибоке коріння та необхідні умови для подальшого розвитку.

Підсумовуючи викладений матеріал слід сказати, що на студентів чекає нелегка, але цікава, напружена праця з оволодіння знаннями багатовікової історії України. Хто справиться з цим завданням, той отримає наснагу, яка додасть нових сил на нелегкому життєвому шляху.