социология / Черныш Социология

Тема 10. Етносоціологія і соціологія нації

Другий вид класифікації міжетнічних конфліктів

Завдання

соціології в оптимізації

міжетнічних/

міжнаціо2

нальних

взаємин

Інша класифікація кладе в основу головні цілі й зміст вимог сторін, що протидіють або однієї з них. Тоді вирізняють наступні типи

конфліктів (ця типологія побудована на основі аналізу подій кінця 80 — поч. 90#х рр., що призвели до розпаду СРСР).

1.Статусні інституціональні конфлікти у союзних республіках, які переросли у боротьбу за незалежність. Ідеться про національні рухи в Україні та деяких інших республіках колишнього СРСР, які від самого початку висували вимоги реалізації етнонаціональних потреб та інтересів. У процесі розвитку цих рухів здійснювався перехід від етнонаціональних вимог до вимог державної незалежності, але мобілі# зація за етнічним принципом залишалася в силі.

2.Статусні конфлікти, що виникли внаслідок боротьби за підвищення статусу того чи того утворення, прикладом яких в Україні може бути прагнення створення автономної республіки Крим.

3.Етнотериторіальні конфлікти, найважчі для врегулювання. Одразу після розпаду СРСР на його теренах було зафіксовано 180 етнотери# торіальних суперечностей, і навіть станом на 1996 р. зберігали актуальність 140 територіальних претензій і домагань. Такого ґатунку конфлікти часто виникають під час реабілітаційних процесів щодо репресованих народів і стосуються відновлення територіальної автономії; в Україні це стосувалося кримських татар.

4.Міжгрупові (міжспільнотні) конфлікти у вигляді міжгрупових зіткнень. Оскільки такого роду конфлікти Україну обминули, то

наводяться приклади російсько#естонського в Естонії, російсько# латвійського в Латвії і російсько#молдовського у Молдові.

Традиційно вважалося, що завданням соціології щодо міжетнічних конфліктів є виявлення мотивації та реальних інтересів груп, які беруть участь у конфліктах, їх символів і цінностей, що переносяться на взаємини між етносами, націями, етнічними групами. Нині, особливо у західній соціології, акцент робиться не на конфліктах і спробах їх оптимально мирного розв’язання, а на виявленні тих точок соціальної та етнічної напруженості, які можуть згодом перерости у конфлікти.

Відповідно соціології й відводиться важлива роль у пошуках і локалізації таких зон напруженості й міжетнічного тертя, які спроможні надалі провокувати конфлікти, а також участь у виробленні виваженої державної етнонаціональної політики, здатної усунути можливості для виникнення будь#яких зіткнень на етнонаціональному ґрунті.

Якщо розглядати етнічні/національні спільноти як суб’єкти суспіль# ного розвитку, то одна з їх головних ознак — самовідтворення, або

281

Розділ II. Суб’єкти суспільного життя

Державна етно2 національна політика та її складники

Основні

підходи до проблеми

розв’язання

міжетнічних

конфліктів

відтворення цілісності, що розвивається переважно за своїми внутріш# німи закономірностями. Але в процесі саморозвитку в сучасних умовах

велику роль відіграє зовнішній чинник — діяльність конкретних соціальних, культурних і політичних інститутів. Ключову, організуючу роль у цьому процесі нині відіграє держава, особливо в суспільствах, що трансформуються. Держава за допомогою вчених виробляє конструктив# ну етнонаціональну політику, скеровану на оптимальний і гармоній# ний розвиток усіх етнічних груп і національних меншин, які проживають

вїї кордонах та під її юрисдикцією. Складниками цієї політики (особливо

внапрямі попередження виникнення міжетнічних конфліктів) зазвичай є:

• створення реальних, конституційно закріплених умов для розвитку титульної нації (в Україні це — українці), а також для забезпечення справжнього рівноправ’я всіх етнічних груп і національних меншин

вкраїні;

•створення реальних можливостей і умов для розвитку культур усіх етнічних утворень в межах країни;

•розробка і запровадження в навчально#виховний процес концепції національного виховання з формуванням почуття національної гідності титульної нації при одночасному вихованні почуття поваги до мови, культури, звичаїв, традицій інших етнічних груп і національ# них меншин;

•максимальна увага та врахування державними органами запитів і потреб представників етнічних груп і національних меншин;

•розробка і практичне здійснення обґрунтованої і динамічної мігра# ційної політики влади тощо.

Звичайно, державна етнонаціональна політика може і повинна

включати не лише проблеми розв’язання міжнаціональних конфліктів; її центральним змістом має бути вироблення стратегії і тактики держави стосовно оптимального розвитку титульної нації країни в гармонійному поєднанні з розвитком національних меншин, які в цій країні прожи# вають.

Проблема врегулювання міжетнічних конфліктів є актуальною не лише для колишніх республік Радянського Союзу; вона має міжнародний характер. Відомий дослідник цієї проблематики Р.Вяйрінен називає різні підходи до врегулювання міжетнічних конфліктів. Перший підхід полягає в тому, щоб концентрувати увагу на перебігу конфлікту, з’ясовувати його відмінності від інших типів конфліктів, а відтак намагатися знайти засоби, за допомогою яких він може бути пом’якшений і в остаточному підсумку розв’язаний. Другий підхід передбачає вивчення наслідків

282

Тема 10. Етносоціологія і соціологія нації

Форми

розв’язання і варіанти вирішення міжетнічних суперечок

та конфліктів

Концепція

«плавильного

тигеля»

етнічного конфлікту для існуючої міжнародної системи та можливостей

їїреструктурування з метою зниження потенціалу екскалації (розгортан#

ня і поширення) насильницьких конфліктів. Цей дослідник також велику увагу приділяє причинам виникнення внутрішніх і зовнішніх міжетнічних конфліктів і акцентує на тому, що в сучасних умовах недостатньо шукати корені конфліктів лише у сфері матеріальних інтересів (територія, права на власність, політична влада, економічні ресурси тощо). Нині дедалі частіше чинниками міжетнічних конфліктів стають проблеми культури —

їївідмінності, ідентичність, мова, релігія тощо.

Р.Вяйрінен розглядає також можливі форми розв’язання конфліктів:

•двосторонні переговори між державою та етнічною меншиною;

•залучення «третьої сторони» — експерта і посередника у розв’язанні конфлікту;

•використання альтернативної або так званої народної дипломатії (неурядової, неформальної та неофіційної форми залагодження суперечок).

Він же пропонує розрізняти чотири варіанти вирішення етнічних

суперечок і конфліктів:

•випадок «відходу», внаслідок чого відносини між урядом і етнічною групою розриваються таким чином, що в результаті можливе крово# пролиття; типом цього варіанту може бути й шлях міграції, коли етнічна група репатріюється (тобто повертається на історичну бать# ківщину);

•шлях надання етнічній групі автономії з наступним розширенням політичних, економічних і культурних прав на території її компакт# ного проживання;

•включення етнічної групи до процесу ухвалення рішень на рівні уряду; найчастіше така м’яка форма призводить згодом до асиміляції цієї етнічної групи або до її інтеграції в складі всього суспільства;

•надання етнічній групі права національного самовизначення з її наступним відділенням і утворенням самостійної держав.

Отже, проблематика, пов’язана з дослідженням етнічних процесів та процесів етнічної ідентифікації, крім внутрішнього, має ще й зовнішній вміст. На початку цієї теми вже акцентувалося на тому, що питання, пов’язані з природою і розвитком етносів/націй, довший час перебували на маргінесі наукових зацікавлень соціологів. Нині ж у світі дедалі біль# шої сили набуває явище «етнічного ренесансу»; відтак увага соціологів повертається у бік різноманітних досліджень, пов’язаних з етнічністю, етнонаціональним розвитком, націоналізмом тощо. Наприклад, у

283

Розділ II. Суб’єкти суспільного життя

	західних багатонаціональних (поліетнічних) країнах гострою була і є
	тема співіснування різних етнічних груп, кожна з яких володіє своєю
	неповторною етнічною культурою, має свої інтереси і потреби розвитку.
	Це створює певні проблеми і для суспільства, і для держави, оскільки в
	багатоетнічному середовищі неминуче виникає міжнаціональна напру#
	женість, а часто й конфлікти. У 70#х рр. ХХ ст. у США пануючою концеп#
	цією етнічності була так звана концепція «плавильного тигеля», згідно
	з якою всі етнічні взаємодії мали з часом призвести до асиміляції (злиття)
	та переплавлення різних етнічних груп і національних меншин в одно#
	рідну масу.
Концепція	Але з часом виявилося, що етнічні характеристики є дуже сильними,
«салатної	глибоко вкоріненими у внутрішній світ і повсякденне життя особистості
вази»	навіть в умовах посилення уніфікаційних чи глобалізаційних процесів;
	що здобуття людиною в розвинених країнах свободи й автономної само#
	достатності призвело до її усамітнення; в пошуках виходу з лабет самот#
	ності людина починає шукати «групи своїх» — своїх за мовою, культурою,
	способами думання і поведінки. Такими референтними, захисними
	«групами своїх» і є етнічні групи. Відтоді наслідком міжетнічних взаємо#
	дій стає не «плавильний тигель», а «салатна ваза», де при спільному
	місцезнаходженні кожного складника вони не змішуються; при загальній
	консистенції зберігається кожний інгредієнт (або складова). Мовою
	науки це означає переважання теорій, які визнають рівноправність
	кожної етнічної групи чи національної меншини та обстоюють надання
	їм широких можливостей для розвитку, самовідтворення і самовиз#
	начення.
Проблема	Прагнення етнічних груп до самовизначення породжує загострення
націоналізму	проблеми їхніх відносин із державою. Одне з вирішень цієї проблеми —
	надання такій етнічній групі культурної (культурно2територіальної)
	автономії. Коли ж боротьба за самовизначення є організованою в
	масштабах цілої етнічної групи або нації, заснованою на виробленій
	ідеології, здійснюваною під проводом національної еліти, тоді на порядок
	денний висувається вимога самостійної держави. Рух, пов’язаний з
	боротьбою за самовизначення у вигляді створення держави, називають
	націоналізмом. Відомий англійський соціолог Е.Ґеллнер визначив
	епоху, яка почалася з часу Французької революції 1789 р., як епоху
	«пришестя націоналізму»; в його концепції націю творять інтелектуали
	саме на підставі ідей націоналізму.
Дві оцінки	Націоналізм — це багатовимірний, надзвичайно складний та супереч#
націоналізму	ливий феномен. Як зазначає В.Арбеніна, з одного боку, націоналізм

284

Тема 10. Етносоціологія і соціологія нації

	означає політичний принцип, згідно з яким політична та національна
	спільноти мають збігатися (трактування Е.Ґеллнера) і який покладений
	в основу побудови більшості так званих національних держав. І в цьому
	сенсі термін «націоналізм» характеризує об’єктивний історичний процес
	розвитку багатьох країн світу, початок якого пов’язаний з переходом від
	доновітнього до модерного етапу історії людства. З другого ж, як вважає
	англійський історик А.Тойнбі, націоналізм може становити деструктив#
	ну силу, яка зруйнувала більшість цивілізацій і яка отруює політичне
	життя сучасного світу.
Громадянський	Автори підручника «Етносоціологія» (М., 1999) поділяють націо#
націоналізм	налізм на громадянський (державний, територіальний; в останньому
	випадку вживається термін Е.Сміта) і етнічний (або етнонаціоналізм).
	Перший тип націоналізму заснований на вільному самовизначенні
	особистості; такий, що є раціональним; такий, що базується на громадян#
	ському розумінні нації — тобто нації у термінах кордонів і громадянства.
	Він часто ототожнюється з патріотизмом і визнається нормою людського
	співжиття, оскільки скерований на консолідацію всього населення
	держави за допомогою політичних інститутів, загальногромадянських
	прав, культури, ідеології.
Етнічний	Етнічний націоналізм поділяється на дві гілки: політичний і
націоналізм	культурний. Політичний етнонаціоналізм заснований на розумінні нації
	як передусім етнічної спільноти й має за мету досягнення або утримання
	державності включно з соціальними інститутами, ресурсами, культурною
	системою. Культурний етнонаціоналізм скерований на збереження
	цілісності народу, на підтримку і розвиток його мови, культури,
	історичної спадщини. Він здатний відігравати позитивну роль за умови
	дотримання двох вимог: по#перше, якщо не містить у собі ідей культурної
	замкненості та ізоляціонізму; по#друге, якщо в ньому нема прагнення
	відродити й розповсюдити ті архаїчні елементи в культурі, які гальмують
	розвиток сучасного етносу.
Теорія	Цікаву інтерпретацію етнічного націоналізму пропонує Ф.Ріггс. На
етнічного	його думку, піднесення етнонаціоналізму в сучасному світі — це
націоналізму	історичний процес, який ще остаточно не завершений. Людство пере#
Ф.Ріггса	буває нині лише посередині шляху, який можна уявити за допомогою
	такої метафори. Наслідки етнічного націоналізму мають силу урагану
	чи революції. Автор використовує японське слово «цунамі», яке означає
	величезну припливну хвилю; на відміну від звичайних хвиль цунамі
	починається із землетрусу і згодом виривається з надзвичайною силою
	на всю материкову масу. Отже, етнічний націоналізм можна уявити як

285

Розділ II. Суб’єкти суспільного життя

		три велетенські хвилі#цунамі, остання з яких у початковому стані і ще
		не досягла свого апогею. Географічно їхній початок у Європі, але нині
		вони охопили цілий світ і спричиняють руйнівні наслідки.
	Три цунамі	Цунамі № 1 було переважно європейським; його головною темою був
	етно2	характер об’єднання. Метою цього цунамі було створення держави, в
	націоналізму	межах якої члени певної єдиної нації могли стати громадянами й
		поділяти владу. Наслідком стало те, що нині називається «нацією#дер#
		жавою» або національною державою, яка включала переважно громадян
		спільної етнічної національності. Але до кожної такої держави на
		практиці входили етнічні меншини. Це й спонукало в подальшому виник#
		нення цунамі № 2, або рух у протилежному від об’єднання напрямку.
		Його головним гаслом стало визволення: внутрішні й зовнішні меншини,
		які були підкорені пануванню імперських націй#держав, ставали
		достатньо мобілізованими і вимагали для себе автономії або й незалеж#
		ності. Реалізація цих вимог припала на час після великих війн ХХ ст.:
		перша поклала кінець Османській та Австро#Угорській імперіям, а друга —
		великим імперіям європейських країн, США та Японії. У такий спосіб
		етнічний націоналізм створив глобальну мережу нових держав, і саме в
		цьому полягає прояв цунамі № 2.
		Цунамі № 3 лише розпочинається; центральним гаслом цієї
		велетенської третьої хвилі стає самовизначення. Це спричинено тим, що
		кожна з нових держав встановлювала свій суверенітет у довільних
		кордонах, проведених імперськими завойовниками; всі ці кордони лише
		дуже приблизно збігаються з традиційними етнічними межами. Відтак
		починаються внутрішні війни та конфлікти, спровоковані етнічними
		відмінностями за мовами й релігіями, чимало з них висувають вимоги
		перегляду кордонів, щоби згодом створити нові незалежні держави.
		Автор дещо песимістично дивиться в майбутнє; згідно з його концепцією,
		почастішають внутрішні війни та конфлікти, а на міжнародній арені —
		міждержавні конфлікти з етнічним забарвленням. Як інструмент
		вирішення таких суперечностей і конфліктів міжнародна спільнота буде
		дедалі частіше вдаватися до глобальних інтервенцій на кшталт збройного
		втручання США у справи Іраку чи Боснії. Логічним продовженням
	Різноманітні	такого втручання буде загострення міжнародних відносин і конфронтації.
		Ю.Арутюнян, Л.Дробіжева та О.Сусоколов зазначають, що різні
	спроби	автори пропонують своє бачення розмаїття націоналізмів. Так,
	класифікації	Дж.Брейлі розрізняє сепаратистський націоналізм (скерований на
	націоналізмів
		відокремлення від існуючої держави), реформаторський (що закликає
		надати існуючій державі чіткіше вираженого національного характеру)

286

Тема 10. Етносоціологія і соціологія нації

Типи

націоналізмів

та ірредентський (націлений на об’єднання декількох держав або

приєднання частини однієї держави до іншої). Дж.Голл класифікує всю багатоманітність націоналізмів щодо конкретних історичних періодів і регіонів.

Е.Гаас вирізняє такі типи націоналізмів:

•ліберальний (розглядає націю як братерську спільноту, що за свою

мету має реалізацію прав і свобод індивідів і тим самим сприяє забезпеченню щастя для всіх). Цей тип тісно пов’язаний з ідеологією прогресу — і духовного, і матеріального;

•якобінський — відрізняється від ліберального тим, що вимагає від

певної спільноти поширювати й насаджувати ліберальний націо#

налізм серед інших народів;

•традиційний, який намагається мобілізувати народ під знаменами старих часів, переважно не у вигляді прав індивідів, але груп, класів, гільдій тощо. Він завжди створює або реанімує міф про архаїчний

золотий період солідарності та прагне використати його для орга#

нізації мас, які мобілізуються;

•синкретичний — подібний до традиційного у захисті спільноти від чужих ідей. Однак перший з них не заперечує оновлення повністю і переймає такі ідеї, які вважає корисними для досягнення своїх цілей;

•інтегральний — зосереджує всю увагу на самій спільноті, а не на групах

чи індивідах. Він жорстко підкоряє благо громадян виживанню

спільноти, яка сприймається як монолітна й органічна цілісність.

Автори згаданого підручника пропонують свою версію націоналізмів,

поширених на теренах Росії. Вони вирізняють:

1.Націоналізм класичний, що виражає прагнення до повної незалежності;

2.Націоналізм паритетний — з яскраво вираженим прагненням до

якнайповнішого суверенітету; останній обмежений за рахунок передавання частини повноважень федеральному центрові (Москві);

3.Економічний націоналізм, за якого домінуючою стає самостійність в економічній сфері, і ця самостійність розглядається національною

елітою як шлях до якомога повнішого суверенітету;

4.Захисний націоналізм, у якому домінують ідеї захисту мови, культури, території, демографічного відтворення;

5.Модернізаційний націоналізм, за якого домінують прагнення рефор# мування суспільства; їх реалізація має створити притягальний образ певної національної держави (в цьому випадку — Росії), до якої потягнуться інші народи.

287

Розділ II. Суб’єкти суспільного життя

	Специфіка	Серед українських дослідників цієї проблематики найповнішою
	соціологічного	спробою розгляду теорій нації та націоналізму є монографія Г.Касьянова
	підходу	(1999 р.). Він звертає увагу на те, що націоналізм може бути розглянутий
	до вивчення	у річищі різних соціогуманітарних наук, оскільки кожна з них має свій
	націоналізму
		кут зору на це явище. На його думку, специфіка соціологічного підходу до
		націоналізму полягає в тому, що для соціологів об’єктом аналізу є пере#
		дусім спільнота; відтак соціологія зосереджує свою увагу насамперед
		на дослідженнях національних (націоналістичних) рухів, учасниками
		яких і є члени певних спільнот (у нашому випадку — націй, національ#
		ностей, етнічних груп). Такий підхід, очевидно, є найоптимальнішим,
		тісно пов’язаним із провідною ідеєю побудови цього посібника, а саме з
		визнанням спільнот основними діючими особами і суб’єктами суспіль#
		ного розвитку, що їх досліджує соціологія.
		Як бачимо, у світовій і вітчизняній соціологічній думці вироблено
		багато підходів до вивчення етнонаціональних явищ і процесів. До певної
		міри вони можуть бути застосовані до соціологічних досліджень етно#
		національних феноменів і в сучасній Україні; як саме це можна зробити,
		розглянемо в останній частині цієї теми.

Етнонаціональні процеси в Україні та їх специфіка

Перша

специфічна

риса

розгортання

етно2

національних

процесів в Україні

Друга специ2 фічна риса

Питання про специфіку етнонаціональних процесів в Україні є чи не найскладнішим у дослідженнях соціокультурних реалій у нашій країні. Це пояснюється тим, що українське сьогодення висуває перед дослідниками завдання великої складності: з’ясування суті сучасної української ситуації порівняно з досвідом інших країн, кожна з яких тією чи тією мірою населена представниками і титульних націй, і національ# них меншин. Країн, де б ці питання не набрали ваги, тепер зовсім неба# гато. Але кожна країна позначається своєрідністю виникнення і спів# існування етносів, етнічних/національних груп, націй тощо.

Унікальність української ситуації полягає, на думку М.Рябчука, в тому, що в Україні сьогодні збігаються чотиривимірна соціальна трансформація і чотири види змін: розбудова демократії на уламках

тоталітарного режиму, перехід від планово#розподільної економіки до вільної ринкової, від колонії до справжньої незалежної держави і від домодерного етнічного субстрату до модерної громадянської нації. Це по#перше.

По#друге, якщо брати до уваги суто етнонаціональні процеси, то їх стрижнем є процес побудови нового типу нації, нації в термінах кордонів

288

Тема 10. Етносоціологія і соціологія нації

		і громадянства при зменшенні питомої ваги в цьому процесі етнічного
		компоненту. Інший український дослідник В.Степаненко стосовно цього
		наголошує, що в українському контексті нормативним ідеалом є
		українська демократична (або громадянська) нація, спільнота
		насамперед громадян України різних за етнічним походженням, які
		поділяють у своєму співіснуванні загальнодемократичні принципи. У
		такому розумінні суспільно#політична ідентифікація відбувається не за
		сутнісним принципом «хто ми?», а радше за функціональним — «що
		нас об’єднує і в який спосіб ми вирішуємо спільні соціальні проблеми?»
		Учений зазначає, що консолідація, досягнута на основі такого способу
		ідентифікації громадян, означатиме трансформацію етносів і демосу
		(населення) України в поліс, політичну спільноту української демокра2
		тичної нації.
	Третя	По#третє, формування такої нації ускладнюється тим, що інші діючі
	специфічна	особи соціальних трансформацій — держава і громадянське суспільст-
	риса:	во — є або слабкими, або лише формуються, перебувають у процесі
	характе2	становлення. Це має своїм наслідком невизначеність (а то й супереч2
	ристика
		ливість) державної етнополітики в Україні, коли в одній і тій самій
	держави
		Конституції у преамбулі натрапляємо на трактування українського
		народу в дусі нормативної концепції громадянської нації — «громадяни
		України всіх національностей», а в статті 11 — на цілком етнічну
		конотацію в розумінні української нації та всіх корінних народів і
		національних меншин України. Іншими словами, зазначає В.Степа<
		ненко, замість визначення у державних законодавчих документах
		стратегії формування синкретичної (або об’єднавчої) національно#
		політичної ідентичності в них поєднуються амбівалентні, двоїсті
		характеристики: прагнення побудови одночасно «органічної» етнічної та
		формально#юридичної громадянської спільноти. Тому в Україні
		державна етнополітика втілюється здебільшого у формуванні ідентич#
		ностей та соціальних типів, орієнтованих на принцип лояльності до
		держави, до влади. У такий спосіб держава формує радше етатистський
		(тобто продержавний) тип ідентичності — тип, сформований державою,
		зорієнтований та керований нею ж. Доводиться припустити, як
		наголошує М.Рябчук, що невизначеність владних структур щодо змісту
		державної етнополітики їм вигідна і вони вміло розігрують цю карту.
		Представники української політичної панівної еліти дбають насамперед
		про інтереси свого номенклатурного стану, ніж про інтереси того
		населення, котрому мали б слугувати в ролі найманих чиновників. Відтак
		і держава, котру вони заходилися «розбудовувати», постала не як

289

Розділ II. Суб’єкти суспільного життя

Третя

специфічна

риса:

громадянське

суспільство

Четверта

специфічна

риса

держава#нація всіх громадян, а як конституційне оформлення інтересів

номенклатурно#олігархічного стану, якому в одних обставинах вигідно спекулювати на націоналістичних почуттях і етнічних атрибутах, а в інших — на громадянському наповненні поняття нація.

Громадянське суспільство в Україні тільки починає будуватися. Під

громадянським суспільством розуміється все те, що не є державою. Це

передусім різноманітні соціальні групи і спільноти, які свідомі своїх інте# ресів, формулюють їх і за допомогою політичних партій та громадських організацій доводять до відома уряду. Тому в громадянському суспільстві на перший план висуваються різного роду спільноти та органи їхнього самоуправління, здатні без підтримки уряду і держави вирішувати

питання впорядкування своєї життєдіяльності. Найчисленнішою етнонаціональною спільнотою є титульна українська нація; спільнотами меншого рівня є етнічні меншини. Відтак у контексті побудови грома# дянського суспільства йдеться про впровадження у соціальну практику

основних засад становлення української політичної нації на принципах

утвердження політичного і соціокультурного плюралізму, гармонійного співіснування етнічних/національних груп, забезпечення права меншості відстоювати свої позиції одночасно з відродженням та безперешкодним розвитком етнічної більшості тощо. Великого значення набуває в

сучасній Україні розбудова місцевого самоврядування, урахування в його

діяльності регіональної та національно#територіальної специфіки

місцевих громад, зокрема національних меншин і т. ін.

По#четверте, однією з гострих проблем сучасних етнонаціональних процесів в Україні є проблема співвідношення націоналізму етнічної більшості з націоналізмом етнічних меншин. Ці націоналізми є ідеологіями відповідних національних рухів посткомуністичної доби і

виявами мобілізаційних потенціалів цих рухів, спрямованих на зміц# нення становища тієї чи тієї етнонаціональної спільноти в бінаціональній

чи багатонаціональній державі. Стосовно України, як пише В.Степанен< ко, досить справедлива критика адміністративної українізації відсунула

на другий план виклики національної мобілізації та розвиток ідеологіч# ного націоналізму етнічних меншин країни, насамперед російської, угорської та кримськотатарської. Додамо, що ці останні мають велику підтримку з#за кордону, з країн, де ці етнічні групи є етнічними біль# шостями і титульними націями. Однак практично ці важливі питання, незважаючи на їхню величезну політико#практичну актуальність, ще й досі перебувають за межею активного дослідницького інтересу.

290