Тема 2. Економічна система суспільства

1. Економічні потреби суспільства, їх суть та структура.

Поняття потреба надзвичайно широке. Більшість економістів сходяться на тому, що в найширшому розумінні воно означає об'єктивну необхідність в у мовах і засобах існування людини. Потреби проявляються в усіх сферах людської діяльності. І залежно від сфери прояву розрізняють економічні, політичні, інтелектуальні, соціальні та інші потреби. До економічних потреб відносять ті, які породжуються виробництвом чи іншими об'єктивними умовами і задовольняються продуктами людської праці. Вони завжди виступають як об'єктивна необхідність споживання матеріальних благі послуг.

Економічні потреби включають матеріальні та нематеріальні потреби, які задовольняються споживанням певних матеріальних благ. Отже, вони не завжди носять матеріальний характер, але їх задоволення завжди пов'язане з затратами праці. У цьому головна ознака економічних потреб. Одночасно вони можуть бути матеріальними, фізичними, інтелектуальними, соціальними.

Потреби поділяють також на виробничі та невиробничі або особисті. Виробничі потреби — це потреби в засобах виробництва — сировині, енергії, матеріалах, технологіях виробництва, робочій силі, інформації тощо. Невиробничі потреби — це потреби в предметах споживання та послугах.

Економічні потреби об'єктивно обумовлені рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Первинною матеріальною основою зародження, формування та руху потреб населення є економічні умови суспільного буття, тобто природні умови і соціальний лад суспільства. Кожний з названих факторів породжує певні види потреб, і між ними встановлюється складна ієрархія.

Розрізняють також абсолютні і дійсні потреби. Абсолютні потреби виражають абсолютну споживну спроможність людини або іншого суб'єкта (суспільства, колективу) і виступають як бажання мати товар або одержати послугу. Вони виражають об'єктивно зумовлені запити людей і перевищують можливості їх задоволення на певному етапі. їх задоволення можливе в перспективі. Абсолютні потреби становлять верхню межу споживання. Вони виражають економічні умови, необхідні для всебічного розвитку здібностей людини.

Дійсні потреби — це та частина абсолютних потреб, яка реально існує в даний період і може бути задоволена, виходячи з доходів населення. Однак частина цих потреб може не задовольнятися через відсутність необхідних товарів та послуг. Дійсні потреби набувають форми платоспроможного попиту.

Життєві потреби поділяються також на фізичні, духовні (інтелектуальні) та соціальні. До фізичних належать потреби, викликані необхідністю підтримування життєдіяльності організму. Вони породжуються фізіологічними процесами організму та природними умовами. Це потреби в їжі, одязі, взутті, житлі, предметах гігієни тощо. До інтелектуальних відносять потреби в освіті, підвищенні кваліфікації, культурному відпочинку, предметах мистецтва тощо; до соціальних — потреби в покращенні умов праці, в медичному обслуговуванні, у громадській діяльності.

2. Економічні інтереси: сутність, суб’єкти, класифікація.

Економічні інтереси являють собою об'єктивні, зумовлені відносинами власності, спонукальні мотиви, стимули трудової діяльності, спрямовані на задоволення потреб кожної особи і суспільства в цілому. У реальному житті потреби набувають конкретної форми інтересів. Іншими словами, економічні інтереси - це усвідомлені економічні потреби, що мають спонукальну силу.

Економічний інтерес - категорія суб'єктивно-об'єктивна. Суб'єктами економічних інтересів є окремі індивіди, сім'ї, домогосподарства, колективи, групи людей, спільнот, держава, суспільство в цілому. Об'єкти економічних інтересів - економічні блага (товари, послуги, інформація тощо).

Економічні інтереси суспільства утворюють складну та динамічну систему. їх можна класифікувати за різними критеріями:

За суб'єктами:

– особисті;

– колективні,

– групові;

– суспільні.

Відповідно до їх важливості:

– основні,

– першочергові;

– другорядні.

У часовому аспекті:

– поточні;

– перспективні.

За об'єктами:

– майнові;

– фінансові;

– інтелектуальні

– інформаційні.

За рівнем усвідомлення:

– дійсні;

– уявні.

3. Економічна система, її сутність та основні структурні елементи.

Економічна система – це сукупність всіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованих на відтворення товарів і послуг, а також на регулювання цієї діяльності відповідно до мети суспільства.

Економічна система включає в себе не лише певний спосіб виробництва, але і надбудову, передусім вплив держави, її політико-правові форми. Всі елементи економічної системи перебувають у глибокому взаємозв’язку та взаємодії.

Основні елементи економічної системи: продуктивні сили, техніко-економічні відносини, соціально-економічні відносини (відносини власності), господарський механізм.

Розглянемо основні складові економічної системи.

Виробництво – процес впливу людини на речовину природи з метою створення матеріальних благ та послуг, необхідних суспільству. Виробництво має дві сторони: відношення людей до природи і взаємини людей у процесі праці. Перша відображає матеріальний зміст процесу праці, друга – його суспільну форму. Виробництво завжди є суспільним, тому що люди беруть участь у ньому спільно, колективно.

Відтворення – безперервне повторення, поновлення процесу виробництва. У ході відтворення відновлюються засоби виробництва і виробничі відносини, відбувається також відновлення робочої сили, її відтворення. Процес відтворення складається з процесів виробництва, розподілу, обміну та споживання створених благ.

Процес виробництва як відношення до природи включає такі основні елементи: працю, предмет праці, засоби праці.

Праця – споживання робочої сили, свідома, цілеспрямована діяльність людини, пов’язана з виробництвом матеріальних благ.

Робоча сила – здатність людини до праці, сукупність її фізичних та розумових здібностей (її виробничий досвід, навички, кваліфікація), головна умова виробництва в кожному суспільстві; виступає як особистий фактор виробництва.

Предмет праці – річ або комплекс речей, на які направлена цілеспрямована діяльність людини, і які людина видозмінює і використовує для задоволення своїх потреб.

Засоби праці – річ або сукупність речей, за допомогою яких людина перетворює предмети праці та пристосовує їх для задоволення своїх потреб.

Знаряддя праці – головна частина засобів праці (машини, механізми, інструменти тощо), які безпосередньо використовуються у перетворенні предметів праці.

Засоби виробництва – сукупність засобів та предметів праці, які використовуються в процесі матеріального виробництва. Засоби виробництва виступають речовим фактором виробництва.

Продуктивні сили – засоби виробництва і люди, що володіють знаннями, виробничим досвідом, навичками до праці і приводять засоби виробництва в дію.

Другу сторону виробництва – його суспільну форму – складають виробничі відносини.

Виробничі відносини – це зв’язки, що об’єктивно складаються між людьми в процесі власне виробництва, розподілу, обміну та споживання життєвих благ. Вони багатогранні і поділяються на техніко-економічні, організаційно-економічні та соціально-економічні. Сукупність всіх сторін виробничих відносин в їх внутрішньому зв’язку утворює єдину систему виробничих відносин. Система виробничих відносин є базисом, який визначає економічний лад суспільства і його надбудову (політичні, ідеологічні, національні та інші відносини).

Економічні відносини проявляються, насамперед, як економічні інтереси. Розрізняють суспільні, колективні та особисті інтереси.

Суспільні інтереси – інтереси всього суспільства. Колективні інтереси виражають необхідність задоволення потреб груп людей, об’єднаних однаковим положенням у системі суспільного виробництва, що створює спільність економічних інтересів даної групи. Особисті інтереси виражають необхідність задоволення матеріальних потреб окремих людей і визначаються соціально-економічними умовами життя.

Спосіб виробництва – історично визначений спосіб добування матеріальних благ, необхідних людям для виробничого й особистого споживання, – представляє собою єдність продуктивних сил і системи виробничих відносин. Кожному способу виробництва відповідає визначений рівень розвитку продуктивних сил. Йому відповідають певні виробничі відносини, які є формою розвитку продуктивних сил. Зі зміною продуктивних сил змінюється і спосіб виробництва, суспільні відносини. Продуктивні сили переростають рамки колишніх виробничих відносин. Виробничі відносини починають гальмувати розвиток продуктивних сил. Суспільство повинне розчистити дорогу для розвитку продуктивних сил, здійснивши революцію у виробничих відносинах. У цьому знаходить свій вираз закон відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил.

Суперечності, що виникають між продуктивними силами та виробничими відносинами, є джерелом розвитку економічної системи, переходу від нижчої економічної системи до більш високої. Кожна економічна система породжує властиві їй економічні закони, механізми функціонування та розвитку.

Всі суперечності розв’язуються або еволюційним шляхом (вдосконаленням, реформами управління) або революційним (ліквідацією старих відносин і встановленням нових).

Господарський механізм – спосіб господарювання, сукупність інструментів, форм і методів регулювання економіки. Складається з механізму ринкового саморегулювання та механізму свідомого державного регулювання економіки.

4. Власність як економічна категорія.

Головна роль в економічній системі належить відносинам власності, які визначають її соціально-економічну природу, специфічні закони та характер економічних зв’язків між господарюючими суб’єктами, а також форму управління економічними процесами.

Власність – це система відносин між людьми з приводу присвоєння засобів і результатів виробництва. Вона виступає суспільною формою виробництва, пронизує усю систему виробничих відносин (виробництво, розподіл, обмін, споживання), визначаючи властивий їм спосіб привласнення.

Відносини власності охоплюють:

• користування - відносини, що виникають в процесі здобування із об’єктів власності корисних властивостей;

• володіння - відносини з приводу господарського володіння певними об’єктами;

• розпорядження - відносини з приводу можливого визначення долі об’єкта власності (спожити, знищити, подарувати, обміняти, тощо).

Кожному історичному періоду властива специфічна, конкретно-історична форма власності.

Приватна власність - система відносин між частинами суспільства, що виникають в умовах поділу суспільства на володіючих і не володіючих факторами та результатами виробництва (трудова, нетрудова, рабовласницька, капіталістична).

Суспільна власність - відносини між членами суспільства з приводу спільного присвоєння ними засобів і результатів виробництва.

Державна власність - система економічних відносин, що складаються з приводу участі держави у присвоєнні засобів і результатів виробництва.

Групова власність - економічні відносини, що виникають в процесі колективно-групового характеру присвоєння засобів і результатів виробництва.

Індивідуальна власність (особиста або приватна) - економічні відносини, що виникають між індивідами та суспільством (державою) або групою людей з приводу індивідуального присвоєння.

Форми власності визначаються самим виробництвом, рівнем розвитку продуктивних сил, їхнім характером. В сучасних умовах науково-технічний прогрес призвів до глибоких змін в структурі організації виробництва, наслідком яких стало зменшення частки великих підприємств і державного сектору поряд зі значним поширенням середніх і малих підприємств. Середні та дрібні підприємства як правила, швидше освоюють нову техніку, легше і швидше переходять на виробництво нової продукції. Тому в більшості розвинених країн поширилися процеси роздержавлення і приватизація державного майна, зменшення частки та ролі державної форми власності. В країнах з перехідними економіками роздержавлення і приватизація зумовлені переходом від панування державної власності до багатоманітності форм власності – головної передумови утвердження ринкової економіки.

Роздержавлення - процес переходу об’єктів державної власності в групову або індивідуальну шляхом оренди, оренди з наступним викупом, безкоштовної передачі, викупу, тощо. Приватизація - процес переходу державної власності в приватну форму власності.

Перевага багатоманітності форм власності полягає у тому, що вона створює умови для економічного змагання різноманітних форм власності, приведення в дію усіх чинників розвитку продуктивних сил і підвищення ефективності економіки.

Відносини власності й відповідні механізми їх реалізації виступають визначальним фактором типології економічних систем.

Розрізняють наступні типи економічних систем:

• Ринкова економіка – ґрунтується на приватній власності на економічні ресурси, свободі економічної діяльності і ринковому механізмі саморегулювання економіки. Ринковий механізм забезпечує поєднання приватного і суспільного інтересів. Основною рушійною силою ринкової економіки є конкуренція. Ринкова економіка – це економіка з вільним ціноутворенням і здатністю до саморегулювання. Роль уряду в такій економіці обмежується захистом приватної власності та встановленням “правил гри” – правового поля, сприятливого для вільного функціонування ринку.

• Неринкова економіка включає економічні системи двох типів: традиційну економіку (відстала багатоукладна економіка з простим типом відтворення) та адміністративно-командну економіку. Адміністративно-командна економіка характеризується пануванням суспільної власності, переважно у формі державної. Основним регулятором виступає централізоване планування, яке має директивний (обов’язковий для виконання) характер. Це економіка з жорстким державним регулюванням розподілу ресурсів. Ринок в цій системі самостійних функцій не виконує, а є об’єктом державного планування.

• Змішана економіка – характеризується наявністю різних форм власності з переважанням приватної. Регулятором розвитку економіки виступають індикативний план і ринок. Ринкові механізми саморегулювання обмежені. Основними інструментами регулювання виступають: переважно нецінова конкуренція, монополії, біржі, державні закони та нормативи.