3. Дивідендна політика

Дивідендна політика пов’язана з використанням прибутку в акціонерних компаніях. Ключовою метою дивідендної політики є встановлення оптимальних пропорцій між поточним споживанням прибутку власниками і її майбутнім ростом, що максимізує ринкову ціну компанії і забезпечує її стратегічний розвиток.

Формуванню оптимальної дивідендної політики в індустріально розвинутих країнах заходу присвячені численні теоретичні дослідження. Найбільш розповсюдженою є теорія нарахування дивідендів за остаточним принципом. Ця теорія була розроблена Ф. Модільяні та М. Міллером. ЇЇ послідовники вважають, що величина дивідендів не впливає на зміну сукупного доходу акціонерів. Тому оптимальна стратегія дивідендної політики полягає у тому, що дивіденди нараховують після того, як вивчені всі можливості капіталізації (реінвестування) прибутку. Отже, дивіденди виплачують лише в тому випадку, якщо за рахунок чистого прибутку профінансовано всі прийнятні інвестиційні проекти.

Теорія надання переваги дивідендам була розроблена М. Гордоном і Д.Латнером. Її автори стверджують, що дивідендна політика безпосередньо впливає на сукупне багатство акціонерів. Основний аргумент полягає в тому, що інвестори (виходячи з принципу мінімізації ризику) завжди надають перевагу поточним дивідендам перед можливими майбутніми доходами від приросту курсової вартості акцій.

Теорія мінімізації дивідендів (або теорія податкових переваг) полягає в тому, що ефективність дивідендної політики визначається критерієм мінімізації податкових виплат за поточними і майбутніми доходами акціонерів.

Сигнальна теорія дивідендів (теорія сигналів) базується на тому, що основні моделі оцінки поточної ринкової вартості акцій в якості вихідного елемента використовують розмір сплачуваних за ними дивідендів.

Розроблено також ряд інших теорій, які визначають дивідендну політику корпорації („теорія клієнтури”, „арбітражна теорія” С. Росса і т.і.).

Практичне застосування вказаних теорій дозволило сформувати три підходи до вибору дивідендної політики корпорації: „агресивний”, „помірний” і „консервативний”. Кожному з цих підходів відповідає певний тип дивідендної політики (табл. 5.1. )

Таблиця 5.1.

Ключові підходи до вибору дивідендної політики

Найменування підходу	Типи дивідендної політики
1. Агресивний	Дотримання постійної виплати дивідендів потягом тривалого періоду незалежно від динаміки курсу акцій
2. Помірний	Методика постійного процентного розподілу чистого прибутку на виплату дивідендів і розвиток виробництва
3. Консервативний	Методика гарантованого „мінімуму” і „екстра”-дивідендів. Видача акцій замість грошових виплат.

Обраний акціонерним товариством тип дивідендної політики характеризується динамікою показників, що розраховуються за формулами:

; (55)

де К_ВД – коефіцієнт виплати дивідендів (доля дивідендних виплат у чистому прибутку, що припадає на одну звичайну акцію);

Д_ЗА – дивіденд, що припадає на одну звичайну акцію;

ЧП_ЗА – чистий прибуток, що припадає на одну звичайну акцію;

К_ДП – коефіцієнт дивідендного покриття характеризує, скільки разів протягом року дивіденд потенційно може бути виплачений з чистого прибутку, що припадає на одну звичайну акцію.

Завершальним етапом формування й реалізації служить вибір форми виплати дивідендів. Основними з цих форм є такі:

1. Виплата дивідендів готівкою.

2. Виплата дивідендів акціями.

3. Автоматичне реінвестування.

4. Викуп акціонерним товариством власних акцій.