3.Жанр твору.

Даний вірш належить до філософської лірики.

4.Провідний мотив вірша, його зв’язок з іншими поезіями у збірці й у всій творчості митця.

«Автопортрет зі свічкою» Оксани Забужко – сильна й нетипова поезія жіночої й поетичної тожсамості, поезія опритомлення у власному тілі, поезія із потужними мотивами двійництва як індивідуально-гуртового «я», з мотивом інтуїтивного звіряння себе із собою. Як бачимо, авторку в цілому хвилює філософська проблематика. Вона мислить себе в надзвичайно широкому культурному контексті: спорідненою з і зрослою в творчій аурі англомовної американської поетеси-модерністки Сільвії Плат (саме тут бере початок визначальний для О. Забужко мотив двійництва); у контексті української культури – звідси у вірші алюзії на українську народну казку про «оспалого Оха» та алюзії на відомий портрет Тараса Шевченка в заголовку вірша «Автопортрет зі свічкою».

Для Оксани Забужко, на наш погляд, головною спонукою для написання поезії є бажання проговорити свій досвід – зрештою, проговорити всю себе. Так, і поезія «Автопортрет зі свічкою» теж має сповідальний характер, цілком відповідаючи вищезгаданому творчому кредо (чи принципу). Можемо впевнено сказати, що цей поетичний твір вирізняється високим градусом відкритості, вразливості, емоційності, самоіронічності.

5.Композиція твору.

Поезія «Автопортрет зі свічкою» має виразно ліричний, майже сповідальний, сюжетно нелінійний характер: авторка не займає відсторонено-об’єктивну позицію, а намотує асоціативні поетичні плетива зсередини свого жіночого єства. Нераціоналістичний глибокий ліричний струмінь, коли домінує почуття, є наскрізним і визначальним для цього поетичного твору поетки.

Проаналізуємо детальніше композиційно-образну своєрідність вірша. Образ свічі, як ми вже говорили, слід сприймати і як глибокий символ, і як образ-двійник ліричного суб’єкта: у ньому вгадуємо візуалізовану ідею про творче й життєве горіння. Вірш починається з різкого контрасту – де свіча з її феєричним вогнем як втіленням живучості і натхненності протиставлена темній гнітючості безплідної округи:

Як гарно,

як високо горіла та свіча

у ніч нового місяця і року

(Тигриного!), коли в окрузі всій

погасло світло!..

Це вважаємо вихідним моментом у розвитку почуття, тобто починається твір антитезою: свіча – темрява. Далі почуття наростає. Маємо таку кульмінацію – момент найвищої емоційної напруги:

І раптом я озлилась на свічу –

за те, як легко їй дається сміти,

чого не смію я! за чистоту…

Тепер відбувається уповільнення інтонації, спад почуттів. Зорові образи продовжують насичувати текст, але дещо змінюється їхня тональність та емоційний підтекст. Тепер свіча асоціюється з легковажністю, майже безплідністю, минущими й легко згаслими творчими поривами:

…І в запалій тьмі

я посміхнулась, димові і долі,

що, слава Богу, не дано мені

горіти так, як та свіча горіла…

Підсумовує вірш несподіване резюме, де поетка натякає, що її стосунки з двійником-тінню, з двійником-свічею не такі однозначні й не остаточно й назавше розірвані:

(Так високо, так гарно…)