Взаємини між медичними співробітниками, пацієнтом та його родиною

засобів і виробів медичного призначення, що спостерігались ним під час

наукових досліджень і в практичній роботі.

7.4.В інтересах забезпечення життя та здоров’я пацієнтів лікар повинен активно протистояти пропаганді й застосовуванню методів діагностики і лікування та засобів, не передбачених чинним законодавством.

7.5.Лікарські довідки необхідно видавати тільки відповідно до чинних законодавчих, нормативно-методичних і інструктивних документів.

7.6.Про результати своїх досліджень після оформлення авторського права на відкриття, винахід тощо лікар повинен повідомити колег, перш за все, в

спеціальних виданнях.

7.7.У наукових публікаціях лікарі повинні дотримуватися вимог щодо авторського права. Включення себе чи інших осіб без достатніх на те причин до авторського колективу або умовчання прізвищ осіб, які брали активну участь в дослідженнях, як і плагіат, є грубим порушенням принципів фахової етики.

Безпринципне ставлення і байдужість до спотворення наукової істини,

приховування членом наукового колективу принципових погрішностей наукового дослідження є неприпустимим.

Розділ 8. Повага до професії лікаря

8.1. Принцип поваги до своєї професії повинен бути витриманим у всіх сферах діяльності лікаря: професійній, громадській, публіцистичній тощо.

Кожний лікар повинен утримуватися від будь-яких дій чи висловлювань, які підривають повагу до медичної спеціальності. Своєю діяльністю він повинен сприяти збереженню та підвищенню престижності професії, до якої належить, а

також дієвості цього Кодексу.

Лікарська етика як гарантія прав пацієнтів

Лікарська етика — сфера етичного знання, предметом якого є дослідження

принципів взаємодії лікаря та хворого з метою повернення людині фізичного і психічного здоров´я. Суб´єкти відношення перебувають при цьому у нерівному становищі. Хворий довіряє лікарю своє життя з надією на допомогу. Лікарська етика вимагає задіяти фахові знання та моральне сумління, щоб максимально допомогти хворому відновити здоров´я. Гуманність є однією з вихідних засад професійної придатності лікаря. Від його компетентності, людяності ставлення до інших та від гуманності медицини загалом залежить здоров´я та життя людей. Лікар може бути рятівником хворого, а може перетворитися на вбивцю.

Рівень розвитку медицини, соціальне становище медиків — об´єктивні показники усвідомлення суспільством цінності людського життя.

У природному світі збереження життя кожної істоти та видів у цілому залежить від здатності пристосування до наявних умов. За несприятливих умов вид або вимирає, або, завдяки виживанню сильніших, виробляє більш стійкі механізми виживання. Людство дійшло до усвідомлення цінності життя, а отже,

прагне створити гарантовані засоби запобігання недугам та передчасній смерті.

Останнє визначило особливе місце медицини і професії лікаря в житті людських спільнот.

Останнім часом лікарська етика була під великим впливом розвитку прав людини. У плюралістичному і багатокультурному світі, з багатьма різними моральними традиціями, основні міжнародні угоди в галузі прав людини можуть слугувати основою для лікарської етики, що є прийнятною через національні і культурні кордони. Крім того, лікарям часто доводиться мати справу з медичними проблемами, що виникають в результаті порушення прав людини, таких, як вимушена міґрація та тортури. І на них значно вплинуло обговорення з приводу того, чи охорона здоров’я є одним із прав людини,

оскільки відповідь на це питання у будь-якій окремій країні визначається значною «Вивчення етики готує студентівмедиків розпізнавати важкі ситуації та мати справу з ними на раціональній і принциповій основі» мірою тим, хто має доступ до медичного обслуговування. Лікарська етика також тісно пов’язана з законом. У більшості країн є закони, які визначають, як лікарі

зобов’язані вирішувати етичні питання в лікуванні хворих і дослідженнях. На додаток, посадові особи з лікарського ліцензування та реґулювання в кожній країні можуть карати і карають лікарів за етичні порушення. Але етика і закон не ідентичні. Досить часто етика приписує вищі стандарти поведінки, ніж закон, а іноді й етика вимагає, щоб лікарі не підкорялися законам, які вимагають неетичної поведінки. Крім того, закони однієї країни істотно відрізняються від іншої, тоді коли етика прийнятна через національні кордони.

Пацієнти мають право на повну інформацію про своє здоров'я, про всі аспекти запропонованих або проведених медичних втручань.

У Законі спеціально підкреслюється, що пацієнт має право на інформацію про ризик, який супроводжує медичне втручання і про наявні в арсеналі сучасної медицини альтернативні підходи. Тут говориться, що пацієнт має право на знайомство з медичною документацією, що відображає його здоров'я,

а також на надання йому копій медичних документів (якщо це не зачіпає ще чиїсь інтереси).

Інформація може бути прихована від пацієнта тільки у виняткових випадках, коли є обґрунтована причина вважати, що ця інформація, не виключаючи якого-небудь позитивного результату, нанесе пацієнту серйозної шкоди.

При поступленні в заклади охорони здоров'я пацієнт повинен одержати відомості про особу і професійний статус осіб, які надають медичну допомогу,

доглядають за ним, та про правила заведеного порядку, які він буде виконувати під час свого перебування і лікування.

Кожен пацієнт має право отримати таку медичну допомогу, яка б відповідала його потребам. Пацієнт має право вибирати і міняти свого особистого лікаря або іншу особу, яка надає допомогу, або медичний заклад.

Пацієнт має право відмовитися чи проявляти вагання щодо медичного втручання. Коли пацієнт нездатний висловити свою волю, а медичне втручання потрібно провести терміново, можна допустити, що пацієнт згоден на його проведення, за винятком випадків, коли очевидно із поперднього волевияву, що в даній ситуації згоди не було б одержано.

З часів Гіппократа медичні працівники давали обіцянку берегти таємниці,

довірені їм хворими. Авіценна говорив: "Оберігай таємницю від усіх, які розпитують, полонянка твоя - твоя таємниця, якщо ти зберіг її, і ти бранець її,

якщо вона розкрита".

У "Женевській декларації" ВМА (1948, 1968, 1983, 1994 pp.) говориться: " .

урочисто клянуся . берегти довірені мені таємниці, навіть після смерті пацієнта".

З етичної точки зору поняття "медична таємниця" є: по-перше,

підтвердженням принципу поваги до пацієнта, поваги його людської гідності,

його законних прав, його особливого права на конфіденційність; по-друге,

поширенням принципу неспричинення шкоди на всі сторони життєдіяльності,

способу життя пацієнта, його добробуту, якому може завдати шкоди розголошення медичним працівником конфіденційної фахової інформації. На жаль, розголошення фахових таємниць часто відбувається через балакучість медиків. Тому вже зі студентських років майбутні медичні працівники повинні привчити себе до особливої моральної дисципліни в поводженні з фаховою інформацією. Це така ж важлива фахова риса, як і наукова підготовка і мануальна техніка. Висловлюючись старомодно про медичного працівника,

який допустив розголошення фахової таємниці, варто говорити як про клятвопорушника.

Питання про фахову медичну таємницю не тільки етичне, але і юридичне.

Розглянемо ще один аспект сучасних взаємовідносин лікаря і хворого — дізнаватися й говорити правду. Внутрішня цензура, суспільна думка і соціальні табу накладають обмеження на все, що людина хоче повідомити і здатна вислухати в повсякденному житті. Отже, ці умовності дозволяють повідомляти

лише часткову правду. Медицина — це сфера, якій дозволено обговорювати найінтимніші секрети хворих, і лікар має право чекати на них відвертої відповіді. Вище було сказано, як внутрішня цензура І соціальні обмеження впливають на можливості лікаря збирати анамнез у хворого. А тому, у свою чергу, буває ще важче сказати самому собі правду про своє самопочуття або про причини хвороби.

Як дізнатися правду від хворого? Довірливі взаємини лікаря з хворим забезпечать такий рівень "відкритості", коли хворий може зізнатися щодо своїх істинних відчуттів та мотивів поведінки. Якщо ж він що-небудь приховує, то лікар зазвичай може це помітити: коли слова не відповідають невербальним сигналам і об'єктивним даним.

Водночас хворі також мають право почути правду від лікаря.

Це одна із складних, болісних тем лікарської етики. Вона розробляється головним чином самими медиками й називається медичною деонтологією.

Оскільки медична етика в різних країнах формується під сильним впливом національно-культурних традицій, не існує однозначної відповіді на запитання:

чи слід говорити хворому правду про його стан, неминучість трагічного результату і т. ін.

Оскільки у колишньому тоталітарному суспільстві безплатна медицина була найважливішим аргументом на користь соціалізму, то відповідно на таких засадах і формувалася психологія людей: медицина може все, і лікарі зобов'язані докласти всіх зусиль, щоб вилікувати хворого, незважаючи на труднощі, а якщо це необхідно, то й на власні Інтереси.

А тому в суспільстві було прийнято вважати, що лікар не повинен говорити хворому про його страшну недугу, неминучість смерті. Навпаки, лікар зобов'язаний усіляко підтримувати надію на видужання, щоб не додавати до фізичних страждань людини ще й страждання моральні.

Такі самі методологічні підходи до проблеми відвертості лікаря й пацієнта залишились і в перехідний період розвитку нашої держави. І клінічна практика

— підтвердження цьому: найбільше скарг у різні інстанції надходить у

випадках, коли лікарі надто вже відверті з хворими та з їхніми близькими родичами.

Допомагати хворому дивитися правді у вічі, але не втрачати надії на краще

— одне із найважчих і найважливіших завдань.

Погані новини повідомляти важко. Головне тут — визначитись, яку частину правди сказати хворому за одне відвідування. Зазвичай реакція й запитання хворих дають зрозуміти, яку правду вони хочуть почути. Й дають у малих дозах, хоча в деяких західних країнах намагаються з часом повідомити хворим усю правду.

Нарешті, звернімо увагу на такий момент: говорити правду вважається звичним для хворого стосовно лікаря і навпаки. Однак важливіше для лікаря — це сказати правду самому собі, тобто зізнатись у своїх недоліках і визначити свої можливості. Уміння встановлювати межі можливого й ефективно розподіляти свої сили дуже важливе для лікаря.

У деяких західних країнах, навпаки, лікар зобов'язаний повідомити пацієнтові всю правду про стан його здоров'я, в тому числі й про можливість загибелі та час, який, Імовірно, ще проживе хворий. Він у цей час може завершити всі свої земні справи: розпорядитися спадщиною, сплатити борги,

подбати про сім'ю, приготуватися до неминучого, виконавши релігійні обряди,

якщо це віруючий, і т. ін.

Перш ніж призначати хворому лікування, потрібно запитати себе: "А чи зміг би я собі призначати таке лікування у разі схожого захворювання?" І коли отримаєте позитивну відповідь, тоді з полегшенням можете призначати лікування.

Лікар, який повідомляє хворому необхідну правду, повинен дати і надію.

Етична оцінка лікарської помилки.

Американці невесело жартують: люди в білих халатах у дев’ять тисяч разів небезпечніші за пістолет. У США працюють 700 тис. лікарів і щорічно реєструють близько 1500 смертей, пов’язаних із лікарськими помилками.

Водночас на руках знаходиться 80 млн. одиниць вогнепальної зброї. І щороку

фіксують близько 1200 смертей, пов’язаних із її застосуванням. Оскільки далеко не в кожного є пістолет, а лікуються абсолютно всі, американці прийшли до такого невтішного висновку.

Зрозуміло, це всього лише чорний гумор, але народився він саме тут не випадково. Щорічно лікарські помилки обходяться бюджету США в 29 млрд.

доларів. Із завидною постійністю уряд країни заявляє про необхідність комплексного аналізу кожного випадку, а тим часом активісти опублікували навіть цілу книгу лікарських помилок.

Зате жителів пострадянського простору відвертими у цьому питанні не назвеш. Коли представники ВООЗ зажадали у російських лікарів звіт про те, як часто вони помиляються, імениті професори заявили, що такий стриптиз їм ні до чого. Мовляв, факти ці — надбання лише закритих медрад й оприлюднювати їх безрозсудно.

В Україні статистики допущених медиками помилок також не знайдеш у жодному лікувальному закладі. Практикуючі лікарі, які наважуються говорити на цю тему, ставлять неодмінну умову — анонімність. Прийняття Етичного кодексу, що регулював би цю проблему, з року в рік відкладають «на потім». А

про свої права пацієнтам залишається лише здогадуватися, адже закону, який би регулював їхні взаємовідносини з лікарями, досі немає. Оприлюднюють лише справді голосні випадки. Наприклад, багато хто пам’ятає, як у Донецькій області померла восьмимісячна дитина через те, що нетвереза медсестра не надала вчасно допомогу і до того ж ввела прострочені ліки. На стоматологічному кріслі у Сумах від передозування знеболювального зупинилося серце семирічної дівчинки. У Черкаській лікарні лікарі під час операції допустили «огріх», і півтора року пацієнтка проходила із «забутою» в

животі медичною лопаткою. Вражає й переливання зараженою ВІЛ-інфекцією крові, і те, як «швидка» возила пацієнта в критичному стані з однієї лікарні до іншої. Коли ж його, нарешті, привезли до реанімації — було вже пізно.

Цікаво, що у більшості цих (і цілої низки подібних) випадків ніхто нічого так і не зміг довести. Юристи признаються, що подібних справ намагаються уникати, оскільки виграти їх без допомоги фахівця в білому халаті майже

неможливо. Ось, наприклад, і на обговоренні «сумської справи» ніхто з лікарів не викликався допомогти матері померлої дитини і посприяти тому, щоб провину стоматолога було доведено. У кулуарах медики кажуть, що лише одиниці можуть відступитися від мушкетерського девізу. І навіть усвідомлюючи злочинну недбалість колеги, не свідчитимуть проти нього в суді.

Тому, говорить голова Миколаївської лікарської асоціації, що займається захистом прав пацієнтів, Віктор Глуховський, у більшості випадків справа закінчується в кабінеті головного лікаря. Щоправда, заради справедливості слід відзначити, що минулого року в Миколаєві двом пацієнтам все ж вдалося досягти успіху. Але, зі слів В. Глуховського, зважаючи на відсутність у країні незалежного етичного комітету, який займався б розглядом скарг на лікарські помилки, шанси на перемогу у позивача мізерні. В Ізраїлі, наприклад, до таких питань зуміли підійти ефективно. Там, в етичному комітеті у розгляді скарги беруть участь шість осіб — два лікарі (один з них — працiвник звинуваченої установи), юрист, психолог і представник громадської або релігійної організації. Це дозволяє обговорювати питання не тільки мовою медичних термінів, але й етики та моралі.

До речі, за відсутності в Україні чіткого визначення поняття «лікарська помилка» керуватися часом доводиться виключно нормами моралі.

Спираючись на практику, сьогодні під лікарською помилкою розуміють неправильно постановлений діагноз і вибір методів лікування, які у результаті заподіяли шкоду пацієнту. Звідси бачимо, що безуспішність лікування аж ніяк не є лікарською помилкою. Навіть якщо медик поставив неправильний діагноз,

але при цьому призначене ним лікування не погіршило стан, пацієнт не може висунути жодної претензії.

Наприклад, якщо хворий якийсь час самостійно боровся з болями у спині,

а потім прийшов до лікаря, виклав кругленьку суму, але не отримав результату,

то жоден юрист не візьметься за цю справу.

А для доказу того, що саме лікар винен у погіршенні стану хворого,

необхідно підняти всю історію хвороби, рецепти, чеки, порівняти дати...

Американці, які приділяють питанню лікарських помилок підвищену увагу,

констатують, що останнім часом рішення не на користь пацієнта почастішали. І

це зважаючи на те, що й американські пацієнти, і німецькі (у Німеччині щорічно фіксують у середньому 200 тисяч скарг на лікарську помилку) свої права знають. Починаючи з того, що можуть самостійно обирати лікувальний заклад і лікаря, та закінчуючи тим, що жодне рішення або дія лікаря не можуть залишатися для хворого таємницею.

Вимогу відвертості лікаря перед пацієнтом, до речі, зафіксовано у проекті українського Етичного кодексу. Його автор — президент всеукраїнського лікарського товариства, академік АМНУ Любомир Пиріг вважає, що причини лікарських помилок у нашій країні переважно об’єктивні. Адже всім відомо, що щонайменше половина всього діагностичного обладнання вже давно повинна

«піти на заслужений відпочинок». Звідси неправильний діагноз, невірно підібране лікування і невтішний результат. Крім цього, вважає Л. Пиріг, лікарні повинні вести чітку статистику помилок — притому розмежовуючи їх на об’єктивні (через застаріле обладнання) і суб’єктивні. У такому випадку пацієнт уже заздалегідь знатиме, з закладом якої якості має справу, і відповідно робитиме висновки. Якщо ж до цього додати ще й загальнообов’язкове медичне страхування, то відбулася б санація системи охорони здоров’я загалом. Як наприклад, нині відбувається з приватними страховими компаніями — зацікавленість у власному прибутку сприяє тому, що вони укладають договори лише з тими клініками, де працює надійний персонал. Адже в іншому випадку пляма лягає і на «мундир» страхувальників.

Безумовно, конкуренція посприяла б і підвищенню кваліфікації самих лікарів. Голова комітету ВР з питань охорони здоров’я, материнства і дитинства Микола Поліщук неодноразово підкреслював, що Україна не має нiяких підстав гордитися великою кількістю лікарів. Мало того, що деякі хірурги вже сьогодні оперують по два рази на місяць (що абсолютно неприпустимо для фахівців такого профілю), та ще наявність «контрактників» призвела до того, що пропозиція як мінімум удвічі перевищує попит. Тоді як у глибинках один лікар

— на три населенi пункти, стоматологи, гінекологи, венерологи і хірурги з’являються, як гриби після дощу. І далеко не завжди відповідної кваліфікації.

До речі, в глибинках лікарська помилка справді пов’язана переважно з об’єктивними чинниками. Як розповідає лікар, що працює в одному з населених пунктів Івано-Франківської області, попри все своє бажання вона не в змозі надати допомогу всім, хто її потребує. Крім того, що в сільській місцевості медсестра часом виконує функції лікаря, відсутність транспорту і бездоріжжя не дозволяє добратися до пацієнта вчасно. Ненадання медичної допомоги розцінюється як лікарська помилка, і тому в таких умовах вона стала вже нормою. Зрозуміло, у разі погіршення стану хворого або, не дай Боже,

смерті, родичі звинувачують лікаря. А його чекає щонайбільше позбавлення зарплати на кілька місяців.

У містах лікарі вже звикли до претензій пацієнтів. Головлікар однієї із столичних поліклінік говорить, що щотижня до нього приходять скаржитися пацієнти. При найближчому розгляді з’ясовується: або хворий не приймав прописаних лікарем ліків, або приймав, але не тими дозами. Водночас лікарі обурюються — мовляв, за 200 гривень я ще й скандали повинен вислухувати. «У нас немає законів, що регулювали б взаємовідносини лікаря і пацієнта, ось вони і реагують неадекватно на кожну ситуацію», — пояснює головлікар.

А щодо законів, ймовірно, незабаром крига скресне. У комітеті ВР з питань охорони здоров’я, материнства і дитинства знаходиться закон «Про права пацієнта». Обіцяють прийняти, нарешті, й Етичний кодекс лікаря. А вже після канікул депутати мають намір розглянути у третьому читанні закон «Про загальнообов’язкове соціальне медичне страхування». Ось чи тільки зможе наявність законів створити незалежні експертні комісії і примусити людей у білих халатах відповідати за свою роботу і відкрито обговорювати свої помилки — запитання поки риторичне.

Відомо, що законодавство України не містить такого поняття як "лікарська помилка". Власне, лікарі вважають, що лікарська помилка, як вони її розуміють,

відповідальності не викликає ані дисциплінарної, ні адміністративної, ні кримінальної, оскільки є добросовісною помилкою, ніяк не пов’язаною з халатністю, професійною недбалістю й тим більше прямим умислом. Це ті помилки, які трапляються через те, що професійні можливості завжди є