Добавил:

Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.

Вуз:

Николаевский национальный аграрный университет

Предмет:

[НЕСОРТИРОВАННОЕ]

Файл:

istoria_DPA_33_33_33_33_33_33_33_33_33.docx

Скачиваний:

Добавлен:

27.03.2016

Размер:

391.41 Кб

Скачать

☆

<<< < Предыдущая 12 / 92 3 4 5 6 7 8 9 > Следующая >>>

15. III Універсал

7 листопада (20 — за новим стилем) 1917— проголосивУкраїнську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, друку,віровизнання, зборів, союзів,страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію для меншин (росіян, поляків, євреїв), скасувавсмертну кару, а також право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив9 січня1918днем виборів доУкраїнських Установчих Зборів, які мали бути скликані 22 січня1918.

Умови

Україна проголошується Українською Народною Республікою, не відділяючись від Росії;
До установчих зборів в Україні вся влада належить УЦР та Генеральному Секретаріату;
Скасовується право приватної власності на землю;
УЦР починає мирні переговори з Німеччиноюта її союзниками;
Впроваджуються демократичні свободи: свобода мови, свобода друку та ін.;
Запроваджується 8 годинний робочий день;
Встановлюється державний контроль над виробництвом;
На грудень призначаються вибори до всеукраїнських установчих зборів.
Судова реформа.
Амністія політичних в'язнів.

16. IV Універсал

9 січня (22 січняза новим стилем)1918— проголосив УНР«самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердивзаконпро передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з Центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками.

Умови

УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу;
З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді;
Влада в Україні належить народу України, від імені якого, допоки не зберуться українські Установчі збори, буде правити ЦР;
Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до громадянської війни;
УЦР зобов'язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні;
УЦР зобов'язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною;
УЦР планує провести земельну реформу в інтересах селян;
Держава має встановити контроль над торгівлею та банками

III і IV Універсали поставлено на голосування членами Малої Ради, чим надано їм значення законопроектів.

Директорія УНРне зберегла практику оголошення Універсалів. Замість Універсалів почали видаватидекларації.

Після жовтневої революції в Петрограді, на території України більшовики встановили радянську владу в деяких прифронтових містах, почалася громадянська війна між прихильниками радянської влади і прихильниками Тимчасового уряду. Спочатку Центральна Рада займала нейтральну позицію, але незабаром приступила до активних дій і змогла встановити свою владу на більшій частині України. У листопаді верховенство влади Центральної Ради визнали Київський, Катеринославський, Одеський, Полтавський комітети РСДРП (б), ряд Рад робітничих і солдатських депутатів міст України, всі селянські Ради. Продовжуючи свою державотворчу лінію, Українська Центральна Рада (УЦР) 7 (20) листопада 1917 затвердила III Універсал, в якому проголосила Українську Народну Республіку (УНР) у складі федерації вільних народів, формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, печатки, віросповідання, зборів, союзів, страйків, недоторканність особи і житла; оголосила національну автономію для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасувала смертну кару, як і право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, встановила 8-годинний робочий день, оголосила реформу місцевого самоврядування. Під владу Центральної Ради переходить 9 губерній: Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська (без Криму). Долю деяких суміжних з Росією областей і губерній (Курщина, Холмщина, Воронежчина тощо) передбачалося вирішити в майбутньому. На грудень призначалися вибори у Всеукраїнське Установчі Збори, до обрання якого вся влада належала Центральній Раді та Генеральному Секретаріату. Однак Україна все ще не претендувала на абсолютний суверенітет, так як передбачалося, що жовтневі події в Петрограді — це змова, яка незабаром буде ліквідована. На території України залишалися в силі всі закони, постанови і розпорядження Тимчасового Уряду, якщо вони не були скасовані Центральною Радою або Генеральним секретаріатом. Залишалися всі колективні урядові установи і всі чиновники, призначені Тимчасовим Урядом до майбутніх змін в законодавстві Української Народної Республіки.

17. Брестський мирний договір 1918 р.

- мирний договір між Українською Народною Республікою з одного боку, Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з другого, підписаний 27.1(9.2).1918 у Бресті (Бересті, Брест-Литовську);

перший мирний договір у Першій світовій війні 1914-18.

Ініціатива у мирних переговорах з Німеччиною та її союзниками належала радянській Росії. 3.12.1917 Раднарком РСФРР звернувся з відповідною пропозицією до Берліна, 15.12. обидві сторони уклали перемир'я, після чого в штабі німецьких військ у Брест-Литовську почалися мирні переговори. Лінія фронту проходила по території УНР, і Українська Центральна Рада мусила визначити своє ставлення до них. Лідери УЦР розуміли, що країни Четверного союзу програють війну. Приєднання до сепаратних переговорів перетворювало майбутніх переможців на ворогів будованої ними держави. Проте вибору у них не було: народ бажав миру. На нараді керівників провідних партій - есерів і соціал- демократів - було визначено делегацію УНР у складі прем'єр-міністра В.Голубовича (голова), М.Левитського, М.Любинського, М.Полоза і О.Севрюка. 1.1. 1918 делегація прибула у Брест-Литовськ і поставила питання про свою участь у переговорах, наполягаючи на самостійному статусі. Нарком закордонних справ Росії Л.Троцький змушений був заявити, що російська делегація визнає право націй на самовизначення і не вбачає перешкод для участі делегації УНР у переговорах як самостійної. Від імені Четверного союзу міністр закордонних справ Австро-Угорщини О.Чернін заявив про визнання делегації УНР повноправним учасником переговорів. Формальне визнання УНР як самостійної держави союзники відкладали до моменту укладення мирного договору. Л.Троцький наполіг на перерві у переговорах до кінця січня 1918. Російська сторона повинна була визначити, як поставитися до тяжких умов миру, включаючи великі територіальні втрати, які висунули союзники. Крім того, затягуючи переговори, Раднарком бажав виграти час, щоб завершити захоплення більшої частини території України, включаючи її столицю Київ, що давало можливість замінити делегацію УЦР делегацією проголошеної наприкінці грудня 1917 радянської України (див. Перший (харківський) з'їзд рад 1917).

18. Одним із головних завдань гетьманського уряду була боротьба за міжнародне визнання Української держави. Найважливішими напрямками зовнішньої політики були:

- союз із Німеччиною, з якою були встановлені дипломатичнівідносини;

- встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами; у період гетьманату Україну визнали 30 країн, a 10 із них мали свої представництва в Києві; Україна мала своїх представників у 23 країнах;

- підписання мирногодоговору з радянською Росією (12 червня 1918 р.);

- дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалася анексувати (захопити) східногалицькі землі та Холмщину;

- було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню.

Гетьман сформував новий уряд - Раду міністрів - з помірно-консервативних чиновників, військових і суспільних діячів. Главою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб; міністром закордонних справ - Д. Дорошенко(член партії соціалістів-федералістів - єдиний соціаліст в уряді); міністром освіти - відомий український політик М. Василенко. Інші міністри були членами російських партій, в основному-партії кадетів.

Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат (почали діяти старости, земські урядники, професійні чиновники, поліція тощо). Однак зміцнення цього апарату русифікованими представниками старого чиновництва являли погрозу Українській державі.

У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годиний робочий день і встановлювався 12-годиний; відновивсязалізничнийрух завдяки відновленню залізничних колій і мостів, ремонту локомотивів.

19. Утворення Директорії. В ніч на 14 листопада 1918 р. у Києві відбулося таємне засідання керівництва українських політичних партій, організованих у Національний союз. На ньому були представлені також Селянська спілка, профспілка залізничників і українські січові стрільці. Присутні відхилили ідею негайного відновлення Центральної Ради й створили п'ятиособовий верховний орган УНР — Директорію. Головою її став В. Винниченко, членами — С Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко. Такий орган створювався з конкретною метою — для повалення гетьмана. Після цього передбачалося визначити форму державної організації УНР. Звільнений з в'язниці Петлюра негайно подався до Білої Церкви, де переформовувалися січові стрільці. Через день тут опинилися й ін. члени Директорії. Уклавши угоду про нейтралітет з Великою солдатською радою, що утворилася в окупаційних військах після німецької революції, Директорія повела стрільців на Київ. На хвилі широкого повстанського руху сили гетьмана швидко танули, а сили Директорії зростали. З блискавичною швидкістю вона ширила свій контроль над Україною. На початку грудня війська Директорії опинилися вже в Одесі. В ніч на 19 грудня у Києві підняли повстання бойові дружини, головним чином більшовицької та єврейських соціалістичних партій. Гетьман зрікся влади й подався до Німеччини.

20. Уночі проти 1 листопада 1918 р. українські військові частини взяли під свій контроль усі головні пункти Львова. Над ратушею був піднятий синьо-жовтий національний прапор. 1 листопада Українська Національна Рада взяла владу в свої руки в Станіславі, Раві-Руській, Коломиї та інших містах Східної Галичини. Того ж дня австрійська влада у Львові погодилися на передачу влади Українській Національній Раді. Подальшому піднесенню її авторитету сприяли обіцянки демократичнихправ і свобод, аграрної реформи в інтересах селян, введення 8-годинного робочого дня.

Але події 1 листопада 1918 р. значно загострили українсько-польські відносини, вони сталипочатком українсько-польського збройного протистояння, що переросло у масштабнувійну.

11 листопада 1918 p. у Львові Українською Національною Радою був створений виконавчий орган влади (уряд) - Державний секретаріат. Його головою став К. Левицький, членами - В. Панейко, Л. Цегельський, Д. Виговський, С.Голубовичта ін.

13 листопада Українською Національною Радою був затверджений тимчасовий Основний Закон, відповідно до якого за створеною Українською державою закріплювалася назва Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), визначалися її кордони, герб і прапор. Президентом ЗУНР було обрано Є. Петрушевича, главою уряду - Державного секретаріату - залишився К. Левицький. ЗУНР займала територію 70 тис. км кв., її населення (6 млн) на 71% було українським.

Проголошення об'єднання УНР І ЗУНР.

22 січня 1919 p. у Києві був проголошений «Акт об'єднання (Злуки)» Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки в єдину соборну Україну. ЗУНР здобула назву Західної області Української Народної Республіки (ЗО УНР) і повну автономію. Остаточне рішення про об'єднання західних і східних земель повинні були затвердити Українські Установчі збори, які так і не були скликані.

21 Жовтневий переворот 1917 року у Петрограді започаткував еру панування однієї з найжахливіших ідеологій XX століття, метою якої була світова соціалістична революція. Але на той час більшовики ще не мали значного впливу на населення. Вибори до Всеросійських Установчих Зборів, які відбулися в листопаді — грудні 1917 року, показали, що в Росії більшовиків підтримує тільки 25 відсотків виборців. В Україні за більшовиків віддали свої голоси біля 10 відсотків виборців, у той час як за українські партії — 75 відсотків.Для поліпшення свого становища в Україні більшовики, які вбачали в Центральній раді основного суперника в боротьбі за владу, почали шалену пропагандистську кампанію. Центральна рада змальовувалась як контрреволюційна, буржуазно-націоналістична, антинародна організація. Через більшовиків України проводилась ідея переобрання Центральної ради на Всеукраїнському з'їзді Рад шляхом забезпечення на ньому необхідного більшовикам складу делегатів.Яскравим виявом агресивності і класичним зразком революційної демагогії Петрограда щодо України став "Маніфест українському народу з ультимативними вимогами до Української Ради" від 3 грудня 1917 року. В ньому говорилося, що Центральна рада "веде двозначну буржуазну політику", яка виявляється в небажанні Ради скликати Всеукраїнський з'їзд Рад. Звинувачення було надуманим, бо згаданий з'їзд мав відкритися 4 грудня і про це знали в Петрограді. Принизлива форма ультиматуму була необхідною для збройного втручання у внутрішні справи України.З'їзд представників робітників, армії селян (Всеукраїнський з'їзд Рад) відкрився 4 грудня 1917 року в Києві. В його роботі взяло участь понад2,5 тисячі делегатів. Більшовики, опинившись у значній меншості, зрозуміли, що їм не вдасться здійснити державний переворот. Висловивши обурення ультиматумом, з'їзд висловив повну підтримку Центральній ралі.У цих умовах більшовики залишають київський з'їзд і їдуть до Харкова, де 11—12 грудня 1917 року під охороною радянських військ було інсценовано альтернативний з'їзд рад. На ньому 200 делегатів репрезентували лише 89 рад із 300 існуючих в Україні. З'їзд проголосив встановлення радянської влади в УНР і обрав Центральний виконавчий комітет рад, який в свою чергу створив Народний секретаріат — уряд радянської України. 17 грудня ЦВК рад України опублікував маніфест про повалення Центральної ради і Генерального секретаріату, ігноруючи той факт, що останні мали владу на 3/4 території України.25 грудня 1917 року розпочалась окупація України радянськими військами. Радянський уряд перебував у Києві три тижні. Умови Брестської угоди змусили Народний секретаріат перебратися з Києва до Полтави, а звідти 9 березня 1918 року —до Катеринослава. Тут 17—19 березня відбувся 11 Всеукраїнський з'їзд Рад, а 21 березня новообраний ЦВК рад України переїхав до Таганрога, що став останнім місцем його перебування на українській землі.У липні 1918 року в Москві було проведено установчий з'їзд КП(б)У, яка створювалася як обласна організація РКП(б). Це давало РКП(б) можливість більш активно втручатись в українські справи.28 листопада 1918 року в Курську було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України.Після весняного контрнаступу Червона армія до травня 1919 року взяла під свій контроль майже всю територію України. На початку січня 1919 року Тимчасовий робітничо-селянський уряд переїздить до Харкова. 6 січня Україна проголошується "Українською Соціалістичною Радянською Республікою" (УСРР). 25 січня було декларовано необхідність об'єднання УСРР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації.Націоналізація, що відбувалася під гаслами переходу від капіталістичного до соціалістичного способу виробництва, вщент розладнала підірваний світовою війною ринковий механізм, ліквідувала приватну ініціативу, звела до мінімуму товарно-грошові відносини. Перестали діяти економічні закони. їх намагалися замінити адміністративними чинниками, передовсім централізацією управління, шляхом створення мережі верти кальних структур, запровадження різних мобілізацій та примусової праці.Розрив економічних зв'язків між містом і селом загостри в продовольчу проблему. 12 квітня 1919 року радянський уряд України видав декрет про введення продрозкладки.Внаслідок запровадження політики "воєнного комунізму" й диктатури пролетаріату загострилося внутрішньополітичне становище в Україні. У відповідь на тиск тоталітарної системи розгорнувся антибільшовицький рух селянства. Фактично в Україні розпочалася селянська війна, яку офіційна пропаганда називала куркульською контрреволюцією. Тільки в липні 1919 року було зафіксовано 207 антикомуністичних виступів на території УСРР. Уся селянська Україна повстала проти більшовиків. Особливу роль в цій війні відіграли селянські партизанські загони під проводом отаманів Григор'єва, Зеленого, Махно, Орловського, Соколовського.9 травня 1919 року кавалер ордена Червоного Прапора отаман Григор'єв видав універсал до українського народу, який закликав до боротьби з більшовиками. "Народе український, народе замучений!.. — стояло в універсалі. — Ти працюєш день і ніч, ти світиш каганцем, ти ходиш у постолах і в штанях з мішка, замість чаю ти п'єш гарячу воду без цукру, а ті, що обіцяють тобі світлу будучність, експлуатують тебе, з тобою воюють із зброєю в руках, забирають твій хліб, реквізують твою скотину Й запевняють тебе, що все це на користь народну (...) Народе український! Бери владу в свої руки! Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії! Хай живе диктатура трудового люду, хай живуть мозоляві руки селянина й робітника. Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва! Хай живе влада рад народу України!". Селянський рух був однією з головних причин падіння радянської влади в Україні влітку 1919 року. Під тиском ден і кінців і об'єднаної армії УНР наприкінці серпня 1919 року радянські урядові установи змушені були терміново залишити Київ. Радянська влада в Україні, втративши військову підтримку, політичний авторитет і соціальну опору, впала вдруге.На початку осені 1919 року більшість території України опинилася піл владою генерала А. Денікіна. І хоча денікінська влада ліквідувала політику "воєнного комунізму", декларувала відновлення вільної торгівлі, недоторканність права власності і обіцяла провести земельну реформу, вона не знайшла підтримки у селянства України. До соціальних мотивів неприйняття білогвардійського режиму в Україні додався і національний. Згодом у тилу Денікіна розгорнувся масовий повстанський рух. Найважливішу роль в розгромі денікінців відіграли загони Н. Махна. 27 вересня 1919 року махновці завдали нищівної поразки білогвардійцям поблизу с. Перегонівки, За два тижні боїв від денікінців була звільнена майже половина території України. Успіхи махновців використала Червона армія, якій вдалося витіснити білогвардійців з півночі України. На початку січня 1920 року підрозділи Революційної повстанської і Червоної армій зустрілися біля Олександрівська. Махновці заявили про свій намір вести спільну боротьбу з білими. Але іншої думки було командування Червоної армії. Махно і його прибічники були оголошені поза законом і вимушені були відступити. Наприкінці січня 1920 року радянську владу в Україні було поновлено.Знову почалася націоналізація, було відновлено трудову повинність, проводилися масові репресії проти махновців. Протягом року в Україні було створено органи примусових робіт, зокрема 18 концентрацій них таборів.Жорстока політика радянської влади знову привела до розгортання повстанського руху. Відновила свою діяльність Революційна повстанська армія під проводом Н. Махно.Після перемоги над Врангелем усі зусилля більшовиків були зосереджені на ліквідації повстанського руху в Україні. Наступ Червоної армії викликав революційний сплеску Західній Україні. У Тернополі 8 липня 1920 року був створений тимчасовий радянський уряд Східної Галичини — Галицький революційний комітет на чолі з В. Затонським, а на місцях—повітові, міські та сільські ревкоми. Було проголошено створення Галицької соціалістичної радянської республіки. Галицький ревком видав декрети про встановлення радянської влади у Східній Галичині, про скасування усіх законів австро-угорської монархії та Польщі, про конфіскацію поміщицьких та церковних земель, про націоналізацію банків і промисловості та ряд інших. Проте в 1920 році більшовикам не вдалося утвердити радянську владу в Західній Україні та домогтися її возз'єднання з УСРР.Боротьба повстанців проти більшовицького режиму точилася до осені 1921 року. 28 серпня 1921 року Н. Махно з невеликим загоном перейшов кордон України і був інтернований на території Румунії.Але громадянська війна продовжувалася. Селянство вперто чинило опір диктатурі пролетаріату та "воєнному комунізму". Воно було останньою силою, шо продовжувала боротьбу з більшовиками. Покласти край громадянській війні міг лише політичний компроміс між ворогуючими сторонами. Ще весною 1921 року Ленін приймає рішення про перехід до нової економічної політики. Запровадження непу поклало край громадянській війні і на довгі десятиліття затвердило радянську владу в Україні.

22 Повстанський рух на Україні

Повстанський рух на Україні 1918-22 і пізніших р-р., масовий збройний рух укр. селянства і частково робітництва, спрямований на захист соц. здобутків революції, зокрема права на вільне володіння землею й засобами виробництва, проти реставраторів старого ладу і чужих окупаційних режимів на Україні, за нар. владу і далі за нац. і соц. самовизначення укр. народу. Спершу обмежений своїм соц. спрямуванням й анархістський своїм характером, П. р. на У. набирав поступово все більше нац. змісту й оформився у виразну політ. визвольну боротьбу укр. народу.Стихійний у своїй основі П. р. на У. не був об'єднаний в ініціятиві й виявах, не мав одного керівного центру і одностайного пляну дій. Неустійнені були також його ідеологічні й програмові засади і спрямування. Тільки в окремі періоди боротьби виявилася перевага певних ідеологічних настроїв, базованих на принципах самовизначення і незалежности укр. нації. Ідеологія і мета П. р. на У. з'ясовувалися спорадично у заявах керівників-отаманів, у їх відозвах, наказах, маніфестах, зверненнях чи листах до населення України, окремих пов. чи округ, до уряду УНР, окупаційної влади й ін. повстанських груп чи з'єднань. Однією з характеристичних ознак П. р. на У. була його нескоординованість, недостатній зв'язок окремих повстанських з'єднань і загонів з тодішніми укр. політ. і військ, центрами та поміж собою, особисті амбіції й дії на власну руку окремих отаманів, що дістало назву т. зв. отаманії (отаманщини) і виявлялося інколи у творенні місц. (волосних або сіль.) «республік», як, напр., Пашківська волость, махнівське Гуляй-Поле тощо, які боролися проти кожної влади і не визнавали нікого й нічого. Дії окремих повстанських загонів супроводилися деколи виявами бандитизму, погромництва тощо. Основною орг. формою П. р. на У. були місц. (сіль., волосні) й пов. повстанські відділи, групи, загони, які обороняли здебільша своє село чи найближчі околиці, спираючися на прихильне до них населення. У разі потреби координували (або й об'єднували) свої дії з сусідніми групами або загонами для спільних бойових дій, проводячи мобілізацію у своїх р-нах для поповнення основних відділів. Не мавши постійного і одного провідного центру, повстанські орг-ції створювалися і діяли з власної ініціятиви. Тому у політ. тактиці повстанців (П.) були чималі розбіжності. Вирішальну ролю відогравала особа керівника відділу — загону, що ним ставали не тільки військовики, але часто й учителі, кооператори, службовці, селяни, студенти, інколи й свящ. Отаман був вождем, організатором, політиком і адміністратором, представником нац. і соц. інтересів певної місцевости чи округи. Його помічником був начальник штабу, здебільша військ. фахівець. Стратегія й тактика повстанських загонів й успішність їх дій залежали від кваліфікації їхніх отаманів і начальників штабів, їхньої енергії й ініціятиви. Багато з-поміж них було політ. зрілими, досвідченими у гром. житті людьми. Дехто, ставши керівником П., організовував військ. операції ширшого маштабу, не раз з участю багатьох тис. П., здобуваючи своїми перемогами й успіхами широку популярність серед населення (М. Григоріїв, М. Шинкар, Д. Зелений (Терпило), Ю. Божко, Маруся Соколовська, Ю. Мордалевич, Ю. Тютюнник, А. Гулий-Гуленко, Я. Шепель, Ангел, Сагайдачний, Залізняк та ін.). Дехто з -повстанських отаманів намагався відродити у військ. побуті, одязі, озброєнні й тактиці традиції укр. козацтва. Базою П. р. на У. було село, яке підтримувало П. морально, постачало їх харчами, частково одягом, взуттям і приміщеннями. Зброю, військ. виряд і одяг П. здобували самі під час боїв з ворогом чи з запасів по містах, найчастіше при відступі окупаційних військ. П. одержували також зброю та стріливо і від місц. населення, що здобувало їх під час розвалу рос. армії. П. р. на У. почав діяти ще в добу Центр. Ради. Його зародками стали організовані з 1917 р. здебільша з селян добровільні збройні формації для самооборони й охорони ладу та спокою перед збольшевізованими військ. частинами та демобілізованими вояками, які поверталися з фронтів, відомі п. н. Вільного Козацтва. Творені гол. на Київщині з ініціятиви і з лав цих формацій, сел. загони Таращанського і Звенигородського та також Уманського пов. брали участь у боротьбі проти моск. військ М. Муравйова під час їхнього походу на Київ у січні-лютому 1918 р. Вони між ін. ліквідували больш. адміністрацію у Звенигородському пов. Підтримуючи зв'язок з військ. з'єднаннями Центр. Ради і допомагаючи їм, ці сел. загони діяли в больш. тилу до квітня 1918 р. Натомість намагання больш. елементів викликати за прикладом Петрограду, з допомогою збольшевізованих здебільша не укр. військ. відділів, больш. повстання в Києві 11—13 листопада 1917 р. не вдалося. Також невдачею закінчилося розпочате з доручення сов. уряду больш. повстання в Києві 29—30 січня 1918 р., центром якого був Арсенал. Воно було ліквідоване військами Центр. Ради під проводом С. Петлюри ще перед підходом до Києва больш. військ. з'єднань, висланих з Москви і Петрограду. Численні сел. заворушення й повстання на Україні почалися в добу Гетьманщини, гол. через намагання нім. і австро-угор. військ та гетьманського уряду відродити подекуди дорев. порядки (зокрема наказ фельдмаршала Г. Айхгорна повертати поміщикам відібрані у них селянами маєтки, платити їм відшкодування, скасування зем. комітетів, стягнення з сіл великих контрибуцій, каральні експедиції й репресії). У відповідь на це уже з травня 1918 р. на Україні почали вибухати сел. Повстання — найсильніше на півд. Київщині (Таращанський, Звенигородський, Уманський, Сквирський і Канівський пов.), якими керував есер-бсротьбіст М. Шинкар, за Центр. Ради начальник Київ. Військ. Округи. Окремі повстанські загони нараховували по кілька тис. На Таращанщині й в сусідніх пов. повстало майже все чоловіче населення; після ліквідації нім.-гетьманських каральних експедицій там була тимчасово встановлена укр. адміністрація, яка посилалася на Центр. Раду. Придушити цей сел. збройний рух німцям вдалося тільки в кін. серпня 1918 р. після боїв, що в них брав участь з нім. боку корпус війська. У заг. повстанні, яке відбулося з ініціятиви Укр. Нац. Союзу і під проводом Директорії у листопаді 1918 р. брали участь маси сел. П. Крім соц. мотивів, зокрема зем. питання, гол. приводом до цього повстання було створення рос. по суті уряду С. Гербеля та проголошення гетьманом П. Скоропадським декрету про федерацію з Росією. Організована з участю понад 100 000 П. облога Києва (15. 11. - 14. 12. 1918) закінчилася перемогою і здобуттям столиці України. Після об'єднання України під владою Директорії УНР з повстанських мас організовано більші й менші військ. відділи, які в силі бл. 40 000 вояків становили основу новоствореної регулярної Армії УНР. Одночасно з укр. повстанням проти німців і гетьмана П. Скоропадського у деяких р-нах України, напр., на Звенигородщині, Таращанщині, у Ніжені, спалахнули організовані больш. елементами партизанські збройні виступи. Ширшого значення й засягу вони не мали і по двох місяцях спорадичних боїв вже у липні-серпні 1918 р. ці больш. партизанські загони перейшли на територію Росії (РСФСР) та влилися у формовані там сов. дивізії. У заг. листопадовому повстанні вони участи не брали. У різні періоди укр. революції большевики намагалися використовувати інколи підступом чи й провокацією П. р. на У. для своїх, зокрема пропаґандивних цілей. У пол.січня 1919р. деякі з більших повстанських груп, які брали участь у повстанні проти гетьмана П. Скоропадського й німців, між ними загони отаманів Д. Зеленого й М. Григор'єва, перейшли — частково під впливом боротьбістів (див. Укр. Партія Соціялістів-Революціонерів Комуністів-Боротьбістів) — на бік большевиків і разом з ними або й самі вели бойові операції проти військ УНР. У квітні-травні 1919 р. обидва отамани зірвали з большевиками і, очолюючи великі групи П,, повели боротьбу проти окупаційного рос.-больш. режиму. Одну з найбільших повстанських груп тоді й пізніше до 1921 р. очолював Н. Махно, керівник анархістського П. р., .відомого п. н. махнівщина (див. Махно і Махнівщина). Тереном його дій була гол. Катеринославщина. Об'єднуючися з ін. повстанськими групами, то з большевиками, то з УҐА, Махно вів бої й проти німців та гетьмана, і проти Директорії, і проти Денікіна, а, порвавши з большевиками, також і проти них. Цей рух визначався безоглядністю і спеціяльною партизанською тактикою та технікою бойових операцій. Подекуди він виливався в погроми, грабіжництво й ін. вияви бандитизму. Після поновного больш. наступу на Україну у березні-червні 1919 р. розгорнулася широка хвиля протибольш. повстань. Вона була спричинена грабіжницькою екон. політикою моск. большевиків, спрямованою на знищення незалежности й добробуту укр. селянства, терором ВЧК, примусовими реквізиціями й вивозом хліба, цукру, м'яса в Росію. Цей рух оформлювався й поширювався під нац.-політ. гаслами: проти чужинецької влади, проти моск. комісарів і їхнього терору, за справжню нар. владу, за дійсні ради працюючих, проти диктатури рос. компартії. Керівники цього руху належали здебільша до УПСР і партії незалежних соціял-демократів, які стояли на позиціях рад. форми влади в незалежній Укр. Рад. Республіці. На поч. квітня 1919 р. представники згаданих партій домовилися в Києві щодо орг-ції й керівництва заг. повстанням проти большевиків і створили: Всеукр. Рев. Комітет, Гол. Повстанську Раду і Гол. Повстанський Штаб під проводом незалежного соціял-демократа Ю. Мазуренка і соціял-революціонера О. Малолітка (отаман Сатана). У відозвах і наказах ці повстанські орг-ції закликали селян і робітників не підтримувати «окупантів та спекулянтів на комунізмі», усунути сов. уряд X. Раковського та творити незалежну Укр. Соц. Республіку. Одночасно вони засуджували переговори Директорії з франц. й ін. «імперіялістами». Осідком Гол. Повстанського Штабу було м. Сквира. Тереном дій отамана Зеленого (Д. Терпила) після його розриву з большевиками стали Київщина і Полтавщина. Осідком його штабу - Холодний Яр. Визнавши Директорію, як верховну владу України, отаман Зелений у серпні 1919 р. співдіяів з частинами УГА у поході на Київ. Ще раніше на півдні України діяв отаман М. Григоріїв на чолі повстанських з'єднань в силі понад 10000 (начальником його штабу був Ю. Тютюнник). У березні й квітні 1919 р. він відкинув антантські десанти з Херсону, Миколаєва й Одеси. Відмовившися від співдії з большевиками, М. Григоріїв в універсалі до укр. народу виступив за справжню нар. владу — проти диктатури сов. уряду X. Раковського й оголосив війну большевикам. У листі до гол. уряду УНР з 28. 6. 1919 Григоріїв і його штаб заявили, що 90% населення України не визнає диктатури больш. партії й уряду і що для боротьби з ними він має 21 повстанський загін, 4 полки піхоти, 2 000 кінноти і до 300 кулеметів. У той же час, у червні 1919 р., Гол. Повстанський Штаб під проводом Ю. Мазуренка послав X. Раковському ультиматум з вимогою передати владу повстанським рев. комітетам та вивести моск. військо з України. Силу П. р. у першій пол. 1919 р. встановили в цифрах самі ж сов. провідні діячі того часу. X. Раковський у вид. «Борьба за освобождение деревни» (1920) подав, що між 1 квітня і 15 червня на Україні було 328 повстань проти сов. влади. Командувач сов. військ. В. Антонов-Овсеєнко ствердив у своїх «Записках...», що у квітні й травні 1919 р.: "Тільки в одній київ. губ. було зв'язано боротьбою з бандитизмом до 14 000 багнетів, у Чернігівській — до 2 500, у Подільській понад 3 000, у Волинській до 600. Всього 21 000. З того ч. фронтових до 7 500 багнетів при 20 гарматах, 140 кулеметах і 3 бронепоїздах"; він писав про "поголовне повстання на Україні", про "великий підйом духа в сел. Масах" та про те, що "селянство виступило суцільною масою".Під час розгортання цього протисов. П.р. тодішній уряд Директорії УНР і керівники соц. партій розпочали об'єднувати й координувати П. р. на У. Проти сов. окупантів, намагаючися м. ін. усунути ідеологічні різниці між П., що розбивали єдність цього руху. Уряд УНР в окремій деклярації з квітня 1919 р. вітав усі соц. партії й селян та робітників, що повстали по той бік фронту. Після розпочатих Армією УНР у травні 1919 р. воєнних операцій у напрямі на Проскурів і Кам'янець Подільський уряд УНР у зверненні до народу 18 травня підкреслював бажання з'єднати збройні сили УНР з силами повсталих селян та робітників. Під час зустрічі представників ЦК УСДРП й УПСР, прибулих з Києва до осідку уряду УНР в кін. травня 1919, як уповноважених Всеукр. Рев. Комітету, досягнено порозуміння в справі об'єднання сил Комітету й уряду УНР. На підставі угоди з 9 червня до уряду увійшли 2 представники ЦК УПСР Д.Ордина і Т. Черкаський.Поповнений представниками УПСР і Сел. Спілки й переформований внаслідок цього порозуміння Всеукр. Рев. Комітет розпочав в кін. червня бойові дії в напрямі на Кам'янець Подільський для зв'язку з військами Директорії. У пол. липня П. прорвали б. Жмеринки больш. фронт і 18 липня Гол. Повстанський Штаб прибув з військом до Кам'янця. Але у той же день партія незалежних соціал-демократів, що її ЦК перебував у денікінському запіллі, ухвалила припинити повстання проти большевиків з уваги на успішний наступ військ ген. А. Денікіна. Внаслідок гострих тактичних і ідейно-політ. розходжень штаб Ю. Мазуренка був заарештований урядом УНР і керовані ним повстанські частини були включені в Армію УНР.Не зважаючи на цей інцидент, більшість повстанських груп діяли далі у зв'язку з командуванням Армії УНР. У сер. липня 1919 до військ УНР в р-ні Копайгороду приєдналася частина П. отамана Григорієва, підступно вбитого на поч. липня Махном під час зустрічі на Херсонщині; вона у кількості бл. 3600 П. пробилася з Херсонщини через больш. фронт під командуванням отамана Ю. Тютюнника і була зформована ним у зразкову Київ. групу (5 і 12 дивізії) військ УНР. У пол. вересня отаман Зелений разом з ін. повстанськими отаманами відбув у Кам'янці зустріч з урядом УНР у справі допомоги П. одягом і грішми. Після того старшини й козаки групи отамана Зеленого визнали за верховну владу Директорію з її тодішнім соц. урядом. За підтримку Директорії й її уряду та збройних змагань були восени 1919 р. навіть багато з тих П., які весь час ішли під прапором ідеї сел. і роб. рад. З уваги на це на поч. вересня 1919 р. був створений у Кам'янці Подільському для координації дій повстанських орг-цій і їх об'єднання навколо уряду УНР Центр. Укр. Повстанський Комітет, до складу якого увійшли представники УПСР, УСДРП і Сел. Спілки; його очолив провідний діяч УПСР і повстанець Н. Петренко.

П. р. на У. проти Денікіна.Найвищого напруження П. р. на У. досягнув улітку і восени 1919 р. у боротьбі проти очолюваних ген. Денікіном рос. реакційних збройних сил. Пройшовши легко через звільнену П. від большевиків територію України, денікінці встановили на окупованих ними землях режим експлуатації й терору: грабування селян, переслідування й розстріл укр. діячів, нищення укр. Культ. установ. Усе це викликало завзятий опір укр. населення, зокрема селян, проти встановлюваних денікінцями порядків. У заг. здебільша не об'єднану і не координовану одним центром боротьбу проти Денікіна включилися всі укр. П., які боролися досі проти большевиків. Протиденікінські повстання зручно використовували й большевики, перебираючи керівництво над повстанськими групами й організуючи подекуди, напр., у Баштанці й у Висунському на Миколаївщині, больш. повстання з проголошенням окремих місц. сов. республік. Спрямований проти Денікіна масовий П. р. на У. 1919 р. — збройні виступи й наскоки, підрив залізничих шляхів, ліквідація баз і засобів постачання — допоміг сов. армії припинити наступ Денікіна на Москву, а в кін. 1919 р. здобути над ним вирішальну перемогу. Після відступу армій УНР і УГА з Києва широку активність у боротьбі проти Денікіна розвинув у другій пол. жовтня 1919 р. отаман Зелений у р-ні Умані, але вже в кін. того ж місяця він був застрілений денінінським офіцером. Визначну ролю у дезорганізації тилу армії Денікіна і в боях з нею відограли також отамани А. Гулий-Гуленко, а особливо Н. Махно. Перший Зимовий похід Армії УНР (див. Зимові походи) у грудні 1919 -травні 1920 рр. був м. ін. спробою Армії УНР зв'язатися з Д., скоординувати їхню бойову діяльність та спрямувати П. р, в одне заг. річище. У цей період визвольних змагань справа боротьби за незалежність України перейшла фактично до П., які продовжували здебільша нескоординовано збройну боротьбу, що її не могла вести в той час регулярна укр. армія. У зв'язку з пляном й діями першого Зимового походу було встановлено зв'язки з П. р. на Правобережжі й Полтавщині, з осередком П. р. в Холодному Яру, що його очолював тоді отаман Чучупака, з відділами отамана Заболотного у Балті. Великим досягненням Зимового походу було об'єднання Армії УНР з більшими, добре організованими повстанськими відділами отамана А. Гулого-Гуленка, які діяли весь час у больш. і денікінському тилу в р-ні Єлисаветград— Знам'янка. Йому було доручено заг. керівництво всіма П. Херсонщини, Катеринославщини аж до Чигирина на півн. Згодом отаман Гулий-Гуленко (у 1920 р. ген.-хорунжий Армії УНР) перебрав командування Запор. Дивізії, до складу якої увійшли його повстанські відділи. На Звенигородщині діяв отаман А. Бондаренко, на Таращанщині — отаман Кузьменко-Титаренко. Більші проти-больш. загони у 1918-20 рр. очолювали: А. Волинець, Д. Ромашко, П. Соколовський та багато ін.

23.Протягом зими—весни 1919 р. більшовики вдруге захопили владу в Україні. Був сформований більшовицький уряд — Тимчасовий робітничо-селянський уряд України (ТРСУУ). Політичні заходи більшовиків почалися зі зміни назви держави: УНР було перейменовано на Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР). Для зміцнення влади на місцях більшовики створили надзвичайні органи влади — ревкоми (революційні комітети) і військревкоми (військові революційні комітети). У сільській місцевості опорою більшовиків були комнезами (комітети незаможників). Надзвичайні органи влади контролювали діяльність рад, але більшості в радах більшовики поки не мали. ТРСУУ було перейменовано на Раду Народних Комісарів України (РНКУ) на чолі з Християном Раковським. У березні 1919 р. було прийнято першу радянську Конституцію України. Вищим органом державної влади став Всеукраїнський з'їзд рад, а між з'їздами — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). Процес радянізації в Україні мав такі риси: · здійснювався за принципами радянської Росії і під її керівництвом; · відрізнявся суворою централізацією; · провідниками цієї політики були чиновники неукраїнського походження, унаслідок чого радянізація мала антинаціональний характер. Політика більшовиків викликала масове невдоволення населення України, розгорнувся широкий селянський рух опору. Тим часом наступ на Україну розпочала білогвардійська армія Денікіна, активізувала свої дії армія УНР, захопивши 30 серпня 1919 р. Київ. Радянська влада в Україні знову (уже вдруге) впала. Але ж і Директорія змушена була капітулювати перед білогвардійцями і вивести війська з Києва.Восени 1919 р. більшість української території опинилася під владою генерала Денікіна. Антинародна політика білого режиму (відновлення поміщицького землеволодіння, права власності на підприємства, нехтування соціально-політичними правами трудящих) викликала масовий опір населення. У тилу білогвардійських військ ширився повстанський рух, особливо активно діяли загони Н. Махна.На початку 1920 р. Червона армія подолала опір військ Директорії і розгромила денікінців. Рештки білогвардійців зосередилися в Криму, Денікіна заступив Врангель.Намагаючись урятувати українську справу, Директорія пішла на вимушений крок — переговори з Польщею. 21 квітня 1920 р. між урядами УНР і Польщі було укладено Варшавський договір, який передбачав спільну боротьбу проти більшовиків, відновлення незалежності УНР на чолі з Директорією і Головним отаманом С. Петлюрою. Як своєрідна компенсація до Польщі відходили західноукраїнські землі (Підляшшя, Посяння, Галичина, Західна Волинь, Лемківщина, Холмщина, частина Полісся по річках Збруч і Горинь), що викликало обурення серед населення Західної України.Під час наступу польсько-українські війська 6 травня 1920 р. взяли Київ. Далі відбувся успішний контрнаступ радянських військ (дійшли до Львова і Варшави). У липні 1920 р. в Східній Галичині був утворений Тимчасовий радянський уряд на чолі з В. Затонським, який проіснував до відступу радянської армії у Галичину. Росія і Польща не були готові до затяжної війни і в жовтні 1920 р. уклали перемир'я. Це означало розрив Польщі з УНР. Українські війська (17 тис. осіб) продовжували війну самостійно, але після запеклих боїв із частинами Червоної армії змушені були відступити на окуповану поляками територію, де були роззброєні та інтерновані в польських таборах. Уряд УНР переїхав до Австрії. 18 березня 1921 р. між Польщею, Радянською Росією і Радянською Україною був підписаний Ризький мир, згідно з яким Польща визнала існування самостійної Радянської України. До Польщі відійшли Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина та Підляшшя. Боротьба за незалежність України завершилася поразкою: Західна Україна увійшла до складу Польщі, Румунії, Чехословаччини, а в Наддніпрянській Україні остаточно утвердився більшовицький режим. Білогвардійська армія Врангеля (150 тис. осіб), яка утримувала Крим, вирішила скористатися радянсько-польською війною і розгорнула наступ на Україну. Упродовж червня—листопада 1920 р. радянська армія розгромила війська Врангеля, остаточно встановивши радянську владу в Криму. Отже, у 1920—1921 pp. радянську владу в Україні було встановлено вже втретє (практично вся територія УНР опинилася під радянським контролем). Більшовики доклали максимум зусиль, щоб більше ніколи її не втратити.

24 Протягом зими—весни 1919 р. більшовики вдруге захопили владу в Україні. Був сформований більшовицький уряд — Тимчасовий робітничо-селянський уряд України (ТРСУУ). Політичні заходи більшовиків почалися зі зміни назви держави: УНР було перейменовано на Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР). Для зміцнення влади на місцях більшовики створили надзвичайні органи влади — ревкоми (революційні комітети) і військревкоми (військові революційні комітети). У сільській місцевості опорою більшовиків були комнезами (комітети незаможників). Надзвичайні органи влади контролювали діяльність рад, але більшості в радах більшовики поки не мали. ТРСУУ було перейменовано на Раду Народних Комісарів України (РНКУ) на чолі з Християном Раковським. У березні 1919 р. було прийнято першу радянську Конституцію України. Вищим органом державної влади став Всеукраїнський з'їзд рад, а між з'їздами — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). Процес радянізації в Україні мав такі риси: · здійснювався за принципами радянської Росії і під її керівництвом; · відрізнявся суворою централізацією; · провідниками цієї політики були чиновники неукраїнського походження, унаслідок чого радянізація мала антинаціональний характер. Політика більшовиків викликала масове невдоволення населення України, розгорнувся широкий селянський рух опору. Тим часом наступ на Україну розпочала білогвардійська армія Денікіна, активізувала свої дії армія УНР, захопивши 30 серпня 1919 р. Київ. Радянська влада в Україні знову (уже вдруге) впала. Але ж і Директорія змушена була капітулювати перед білогвардійцями і вивести війська з Києва.Восени 1919 р. більшість української території опинилася під владою генерала Денікіна. Антинародна політика білого режиму (відновлення поміщицького землеволодіння, права власності на підприємства, нехтування соціально-політичними правами трудящих) викликала масовий опір населення. У тилу білогвардійських військ ширився повстанський рух, особливо активно діяли загони Н. Махна.На початку 1920 р. Червона армія подолала опір військ Директорії і розгромила денікінців. Рештки білогвардійців зосередилися в Криму, Денікіна заступив Врангель.Намагаючись урятувати українську справу, Директорія пішла на вимушений крок — переговори з Польщею. 21 квітня 1920 р. між урядами УНР і Польщі було укладено Варшавський договір, який передбачав спільну боротьбу проти більшовиків, відновлення незалежності УНР на чолі з Директорією і Головним отаманом С. Петлюрою. Як своєрідна компенсація до Польщі відходили західноукраїнські землі (Підляшшя, Посяння, Галичина, Західна Волинь, Лемківщина, Холмщина, частина Полісся по річках Збруч і Горинь), що викликало обурення серед населення Західної України.Під час наступу польсько-українські війська 6 травня 1920 р. взяли Київ. Далі відбувся успішний контрнаступ радянських військ (дійшли до Львова і Варшави). У липні 1920 р. в Східній Галичині був утворений Тимчасовий радянський уряд на чолі з В. Затонським, який проіснував до відступу радянської армії у Галичину. Росія і Польща не були готові до затяжної війни і в жовтні 1920 р. уклали перемир'я. Це означало розрив Польщі з УНР. Українські війська (17 тис. осіб) продовжували війну самостійно, але після запеклих боїв із частинами Червоної армії змушені були відступити на окуповану поляками територію, де були роззброєні та інтерновані в польських таборах. Уряд УНР переїхав до Австрії.18 березня 1921 р. між Польщею, Радянською Росією і Радянською Україною був підписаний Ризький мир, згідно з яким Польща визнала існування самостійної Радянської України. До Польщі відійшли Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина та Підляшшя. Боротьба за незалежність України завершилася поразкою: Західна Україна увійшла до складу Польщі, Румунії, Чехословаччини, а в Наддніпрянській Україні остаточно утвердився більшовицький режим.Білогвардійська армія Врангеля (150 тис. осіб), яка утримувала Крим, вирішила скористатися радянсько-польською війною і розгорнула наступ на Україну. Упродовж червня—листопада 1920 р. радянська армія розгромила війська Врангеля, остаточно встановивши радянську владу в Криму.Отже, у 1920—1921 pp. радянську владу в Україні було встановлено вже втретє (практично вся територія УНР опинилася під радянським контролем). Більшовики доклали максимум зусиль, щоб більше ніколи її не втратити.

25 1. Утворення СРСР. Х з’їзд партії (березень 1921 р.) обговорив доповідь Сталіна з національного питання. В ній наголошувалось на невідкладності заходів, спрямованих на подолання соціально-економічної і культурної нерівності народів. А він виступив за адміністративний переділ Росії. Ця настанова призвела до серйозних ускладнень в ряді районів, зокрема на Закавказзі.В березні 1922 р. представники вищих органів влади Азербайджану, Вірменії і Грузії затвердили договір про створення федеративного Союзу Радянських Соціалістичних республік, який у грудні 1922 року перетворився в Закавказьку соціалістичну республіку (ЗСФСР).В радянських республіках у 1922 р. були скликані з'їзди Рад. Вони прийняли рішення про утворення СРСР. 30 грудня 1922 року відбувся І з'їзд Рад СРСР. Він затвердив конст. Документи: Декларацію Договір Російської, Української , білоруської, закавказької республік про утворення СРСР. Було створено першу радянську Конституцію, яка була затверджена на ІІ всесоюзному з'їзді Рад у січні 1924 р. Конституція проголосила, що СРСР є "добровільним об'єднанням рівноправних народів, що за кожною республікою забезпечене право вільного виходу з Союзу.В 1925 р. на ІІІ зїзді Рад було оформлено входження в Союз Середньої Азії.2. Конституція СРСР.В лютому 1935 р. відбувся черговий зїзд (VІІ) Рад СРСР. На попередній пленум ЦК ВКП(б) запропонував внести на його порядок про зміни в конституції СРСР. Вказувалося на зміни у виборчій системі: зміни нерівних виборів рівними, багатоступеневих прямими, відкритих - закритими. Йшла мова про підготовку тексту до нової Конституції.Надзвичайний VІІІ зїзд Рад 5 грудня 1936 р. прийняв нову Конституцію СРСР. В ній проголошувалося, що в СРСР побудовано соціалістичне суспільство. Багатоступеневі вибори до органів влади змінювались прямими при таємному голосуванні. Говорилось про те, що експл. Класи повністю знищені. До Конст. 1936 р. вперше ввійшло положення про Комуністичну партію як керівне ядро всіх громадських і державних організацій. Партапарат дійсно являв собою вузол тоталітарної держави і в руках генерального секретаря зосередилась небачена в історії вся повнота влади. Вражаюча невідповідальність практиці державного терору аніскільки не турбувала тих, хто розробляв цю Конституцію.3. Сталінський терор.В січні 1934 року відбувся VІІ зїзд партії більшовиків, який відвів підсумки 5-річного плану господарського розвитку. На зїзді виступили керівні діячі опозиції Бухарін, Риков, Зіновєв і Каменев, які піддали критиці методи диктаторського правління Сталіна. Більше проти Сталіна не виступав ніхто, бо це було смертельно небезпечно. Єдину можливість усунути йогот з керівництва давала процедура виборів у Центральний комітет партії. Як і раніше, вибори в ЦК відбулися шляхом таємного голосування. Сталін дістав менше голосів, ніж інші кандидати. Найбільшу підтримку одержав С.Кіров.1 грудня 1934 року Кірова було вбито. Причетність Сталіна до цього вбивства є безспірною. Ця смерть для нього була вигідною: він усунув головного суперника і одержав підставу для розгортання терору, спрямованого проти міфічних ворогів народу: 5 грудня в газеті "Правда" появилася постанова про внесення змін до кримінально-процесуальних кодексів республік. Розслідування справ про терористичні акти проти представників радянської влади тепер вимагалось закінчити в строк не більше 10 днів, слухати ці справи без участі сторін, не допускаючи подачі про помилування і касаційного розгляду, виконати негайно вирок про вищу міру покарання, якою був розстріл. В масові репресії після пленуму ЦК ВКП(б) в лютому-березні 1937 року під час Пленуму заарештували Бухаріна і Рикова. Сталін заявив, що країна в небезпечному становищі.31 липня 1937 року ЦК ВКП(б) затвердив наказ Єжова місцевим органам НКВС згідно з яким за 4 місяці треба було репресувати 268950 чоловік, з яких негайно знищити 76 тис. чол. Репресії здійснювались позасудовими трійками у складі першого секретаря обкому партії, начальника обласного управління НКВС і прокурора області. Репресувалися не тільки керівні особи, але й рядові робітники, колгоспники, інтелегенти. Суспільство все більше опускалось у прірву страху, відчаю та моральної деградації. Заарештованих піддавали тортурам за особистою вказівкою Сталіна. Не витримуючи фізичних мук, вони давали свідчення на себе, на своїх знайомих, рідних. Відбувалося масове знищення кадрів у військах. Були репресовані десятки видатних військових командирів вищого рангу, серед них заступник наркома оборони України маршал тухачевський. Разом з ним смертельний вирок було винесено команд. Військами Київського військового округу Якіру та іншим відомим діячам. У військах відбувалося масове винищення кадрів. Більшість командних посад довелось заміщати людьми, які не встигли закінчити навіть середніх військових навчальних закладів. В 1938 році хвиля масових репресій почала спадати. В грудні цього ж року появилась інформація про звільнення Єжова від виконання обовязків наркома внутрішніх справ і на його посаду призначено Берію. ХVІІІ зїзд ВКП (б), який відбувся у березні 1939 року зареєстрував істотне зміцнення становища Сталіна в партії і державі. З 1966 делегатів попереднього зїзду на цьому були присутні тільки 35. Ставати в опозицію більше ніхто не наважувався. 4. Державний устрій СРСР.Конституція СРСР 1936 року, а потім Конституція 1977 року. законодавство закріпила комуністичний тоталітарний псевдопарламентаризм.Для тоталітарно-феодального комунізму є характерним: - панування державної власності на засоби виробництва - відчуження виробництва від засобів виробництва - примусовий і напівпримусовий характер праці - відсутність ринкових відносин. - низький рівень науково-технічного прогресу - монополія однієї партії та її ідеології - наявність сильного репресивного апарату - формальне проголошення і фактична відсутність прав і свобод людини - придушення інаокмислення в середині країни. Всі вищі державні органи влади і управління СРСР - Верховна Рада, Рада Міністрів, міністерства, судові органи, прокуратура - це все було продовженням центральних органів КПРС - Пленумів ЦК, Політбюро та секретаріату ЦККПРС. На партійних зїздах, конференціях визначалась генеральна лінія партії у внутрішній і зовнішній політиці країни, обирались члени Політбюро та секретаріату.Центральні партійні органи мали монополію на формування кадрового складу вищих державних органів влади і управління. Голова пПрезидії Верховної Ради, Голови Ради Союзу та Ради національностей формально обирались на сесії Верховної Ради за рекомендацією ради старійшин, фактично вони були номенклатурою політбюро , так само, як і посада Голови ради Міністрів, керівників міністерств і державних комітетів.Президія Верховної Ради була органом не робочим, а показним, так само, як і рада міністрів була високопоставленим розпорядчим і господарським органом.Рішення відповідних центральних партійних ставали обовязковими для виконання усіх без винятку як партійними, так і державними господарськими органами всіх рівней.

1. На початку 1921 р. в економіці України величезна розруха. Усього 10% від довоєнного рівня становив обсяг промислової продукції України у 1920 р. З 11 тисяч підприємств працювали 2552, з 57 доменних печей - лише одна. Було повністю знищено 4 тисячі кілометрів залізничного полотна, вціліло 40% паровозів. 12 млрд. крб. становила загальна сума збитків. З 20,9 млн. дес. до 15,4 млн. дес. (на 25%) зменшилися посівні площі. Ситуація в економіці на весну 1921 р. стала катастрофічною, що спричинило політичну кризу (повстання у Кронштадті, Тамбовський губернії, Сибіру, Україні). Реальною була загроза нової громадянської війни.

У березні 1921 р. Х з'їзд РКП(б) проголосив про перехід до нової економічної політики, суть якої була у відмові від політики воєнного комунізму та у поверненні до ринкових товарно-грошових відносин в управлінні та регулюванні економікою, а також у дозволі на відродження приватно-власницького сектора, але при збереженні політичної влади Комуністичною партією. На селі ж сутність непу становила перехід від продрозкладки до продподатку, відміна продовольчої диктатури та дозвіл вільної торгівлі.

2. Проте в українське село неп прийшов із запізненням. Продуктивні сили села були підірвані громадянською війною та політикою воєнного комунізму. У 1920 р. був неврожай, у 1921 р. - посуха і знову неврожай. Було зібрано 30% від рівня врожаю 1916 р. Також продовжували збирати продрозкладку. У результаті у 1921 - 1923 рр. Україну охопив голод, який сильно зачепив південні та східні губернії, де голодувало від 4 до 7 млн. чоловік. До цього додалася епідемія холери та ін. При цьому продовжувалися хлібозаготовки. Про голод замовчували, використавши його для придушення повстанського руху в Україні. Лише влітку 1922 р. почала надходити допомога голодуючим. Усього ж загинуло від голоду 1,5 - 2 млн. чоловік. Голод було ліквідовано лише в 1923 р.

Відбудова ж сільського господарства України почалася по суті з 1922 р. У 1922 р. врожай становив 60,2% від рівня 1916 р. (637 млн. пудів), а у 1923 р. - 72% (765 млн. пудів). Тобто продуктивні сили села потроху почали відроджуватися, але восени 1923 р. виникла криза збуту внаслідок „ножиць цін" на сільськогосподарську і промислову продукцію. Цю кризу подолали економічними заходами.

У 1922 - 1924 рр. була проведена грошова реформа, яка встановила тверду валюту (червонець). Тим самим фінансова система була стабілізована, що створило міцну базу для відродження економіки. У 1924 - 1925 господарчому році на селі було здійснено перехід до грошового податку, більш зручного для селян. У 1927 р. в цілому обсяг валової продукції сільського господарства України перевищив довоєнний рівень. У 1926 - 1927 господарчому році відбудова сільського господарства України була завершена.

У 20-ті рр. на селі значного розвитку дістали різноманітні форми кооперування селян. Так на 1925 р. 30% селянських господарств було об'єднано у 11300 виробничих сільськогосподарських кооперативах та 6700 споживчих товариствах. 1,2% селянських господарств було об'єднано в колективних господарствах.3. У промисловості України елементи непу впроваджувались швидко. Вже у 1921 р. були дозволені приватне підприємництво та торгівля, оренда землі та використання вільнонайманої праці. Але великі підприємства, банки, транспорт, зовнішню торгівлю держава залишала у своєму віданні. Тобто відродження та розвиток капіталістичних елементів держава спроможна була тримати під контролем. Відбувалися зміни і в методах керівництва державною промисловістю, відмовилися від трудових мобілізацій, жорсткої централізації управління, широко впроваджувалися економічні методи господарювання, госпрозрахунок. Система главків була ліквідована, запроваджувалися трести, які працювали на засадах госпрозрахунку. 5200 дрібних та середніх промислових підприємств України у 1921 р. були передані в оренду. В Україні діяло 75 тисяч приватних торгівельних закладів.Але промисловість України відроджувалася нерівномірно. Швидко відроджувалася легка промисловість, де не потрібні були великі капіталовкладення, а важка промисловість - довше. У 1925 - 1926 господарчому році видобуток кам'яного вугілля в Донбасі становив 78% від рівня 1913 р. Лише у 1928 р. вугільна промисловість перевищила довоєнний рівень. У 1925 - 1926 господарчому році було виплавлено від рівня 1913 р. чавуну - 58%, сталі - 63%. Хоча на відбудову чорної металургії України було виділено 60% усіх капіталовкладень у чорну металургію СРСР. Зате сільськогосподарське машинобудування України на середину 20-х рр. досягло 158% від довоєнного рівня. У цілому у 1925 - 1926 господарчому році обсяг промислового виробництва України становив більше 90%, а на 1927 - 1928 господарчий рік промисловість України була відроджена. Неп своє завдання виконав.

27 Українізація 20-х років Боротьба за соціальне та національне визволення сприяла духовному піднесенню українського народу. Царська імперія розпалась, а більшовицька не встигла сформуватись, і це давало надїї на становлення і розвиток української держави і національної культури. Однак, в умовах жорстокої боротьби за владу освіта, наука і культура стали заручниками політиків. У 1917 -1920 рр. освіта в Україні опинилася в центрі боротьби різних політичних сил. Центральна Рада і гетьманат проводили українізацію школи. Відкривалися нові українські гімназії, вводились навчальні програми, які передбачали обов’язковість вивчення української мови, історії та географії України. Натомість більшовики переробили навчальні плани на свій лад, дбаючи про виховання дітей в дусі відданості ідеям соціалізму. У 1917 - 1920 рр. Радянська влада намагалася реформувати освіту, зробити її систему підконтрольною і спрямованою на зміцнення більшовицького режиму.У добу гетьманату було створено українську Академію наук. Відкривалися українські університети, бібліотеки, театри. Зокрема, у 1918 р. було засновано Український театр драми та опери, Українську державну капелу під проводом О. Кошиця, Державний симфонічний оркестр. Помітною стала творчість нового драматичного театру ім. І. Франка, який очолював Гнат Юра, колективу митців на чолі з Лесем Курбасом, відомих виконавців О. Мартиненка, Г. Борисоглібської, композиторів М. Леонтовича, Б. Лятошинського, Г. Верьовки.Завдяки діяльності Центральної Ради у Києві наприкінці 1917 р. було відкрито Українську академію мистецтв, яка об’єднала видатних художників. У цей час в Україні творили майстри живопису і графіки М. Бойчук, Василь та Федір Кричевські, Георгій Нарбут. До речі, саме Нарбут є автором грошових знаків Центральної Ради і гетьманського уряду, державного герба і печатки, поштових марок, військової форми. Причини і масштаби українізації Розмах національно - визвольної боротьби в національних районах у 1917 - 1920 рр. підказував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національних вимог пригноблених народів доля більшовизму в республіках завжди буде під загрозою. Саме з урахуванням цієї обставини побудовано політику коренізації, яка після ХІІ з’їзду РКП(б) (1923р.) здійснювалася в усіх радянських республіках, а в Україні набула форми українізації.Українізація означала виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, господарського і радянського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної культури.Багато більшовиків України сприйняли курс на українізацію з величезним ентузіазмом. Важливе значення мало й те, що керували Наркоматомосвіти в 20-ті роки переконані прихильники національного відродження - Гринько, Шумський і Скрипник.

Проголошений радянською владою курс на українізацію відчутно позначився на роботі школи. Чисельність шкільних закладів з українською мовою викладання зростала. Якщо в 1925 р. їх було 79% від усіх шкіл, то в 1930 р. - 85%. У решті шкіл викладали мовами народів, які проживали в Україні: російською, грецькою, польською, німецькою, чеською, єврейською та ін.Проте українізацію її організатори не вважали самоціллю. Цей процес підпорядковувався "надзавданню" більшовицької партії - перебудові культури в Україні на ідеологічних принципах марксизму. У 1933 р. починається відхід від українізації, активних її учасників репресують, і радянська влада повертається до активної русифікаторської політики царизму. Наслідки українізації та її згортанн В наслідок політики українізації, розпочатої в 20 -х роках - на початку 30 -х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення.Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона використовувалася в державному апараті, в галузі освіти, в художній і науково-технічній літературі, в періодиці, в театральному мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин. Однак, період національного піднесення був нетривалим. Українізація з самого початку була політично й ідеологічно обмеженою. Уже наприкінці 20-х років з’явився сигнал згортання українізації, а разом з нею і загального наступу на українську культуру. Так, у 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства і установи центрального підпорядкування з Москвою і між собою мали спілкуватися російською мовою. Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали націоналістами. М. Скрипник, який відповідав в уряді за освіту і підтримував українізацію, був звинувачений у створенні націоналістичної контрреволюційної організації і покінчив життя самогубством. Жертвами розправи стали й інші члени комісії з українізації.

28) Трагедія громадянської війни не могла не позначитися на духовному стані країни, на культурному надбанні українського народу. Відсутність фінансування, нестача освітянських і наукових кадрів, класовий підхід до працівників інтелектуальної сфери, постійні зміни влади негативно впливали на розвиток освіти, науки й культури в Україні.З переходом до нової економічної політики радянська держава визначила свої пріоритети в культурному та духовному розвитку. Значна частина дорослого населення України не вміла читати й писати, а успішний економічний розвиток був неможливий без ліквідації неписьменності.1921 року РНК УСРР ухвалив декрет про ліквідацію неписьменності населення віком від 8 до 50 років. Цього ж року в Україні була створена надзвичайна комісія для боротьби з неписьменністю. 1923 року засновано товариство «Геть неписьменність!» До боротьби з неписьменністю приєдналися комсомольські, профспілкові, культурно-просвітні організації і навіть військові. На 1927 рік їм удалося навчити читати й писати понад 2 млн. осіб, проте неписьменними залишилися мільйони дорослих та понад 40% дітей шкільного віку.Уряд УСРР став створювати розгалужену систему освітніх закладів. Здійснювалося безкоштовне навчання дітей у загальних семирічних школах та професійно-технічних і середніх навчальних закладах. Комуністична партія поставила систему освіти під невсипний контроль для того, щоб: • поєднати навчання з комуністичним вихованням; • порвати з буржуазним минулим і прищепити масам комуністичні цінності, ідеологію та мораль; • поєднати навчання з виробничою працею; • широко залучити до навчання дітей робітників і селян.Центром наукового життя УСРР стала Академія наук України (до 1936 року — Всеукраїнська академія наук). Вона розгорнула науково-дослідну роботу в трьох напрямках: • історико-філологічному, • фізико-математичному, • соціально-економічному. Значну наукову роботу здійснювали кафедри вищих навчальних закладів та 20 різноманітних науково-дослідних інститутів України. В Академії наук працювала комісія з вивчення народного господарства республіки, яка розробила перший варіант комплексного розв'язання проблем Великого Дніпра, досліджувала окремі галузі народного господарства (К. Воблий, Г. Кривченко).

29) Курс на індустріалізацію було проголошено на ХIV з'їзді ВКП(б) (грудень 1925 року), що було логічним продовженням плану ГОЕЛРО і вмотивовувалось рядом обставин: 1. До 1925 року, йдучи шляхом НЕПу, країна досягла довоєнного (1913 р.) рівня, що давало підстави для подальшого розвитку.2. Значне відставання від економічно розвинутих країн диктувало потребуіндустріального розвитку.3. Щезла надія на світову комуністичнуреволюцію, з якою пов'язували свою стратегію російські більшовики, виникла необхідність пристосуватися до нових умов існування одної соціалістичної країни в капіталістичному оточенні і потреба зміцнити оборонну промисловість до початку новоївійни.Мета індустріалізації: перетворити країну з аграрної в індустріальну, із держави, що ввозить машини і обладнання, в державу, яка їх виробляє, забезпечити економічну самостійність і незалежність, зміцнити обороноздатність тощо.Головні особливості індустріалізації в Україні: 1. Залучення в промисловість республікивідносно більшої частини коштів ніж в інші республіки [так, в першій п'ятирічці (1928–1933 роки) Україна отримала 20% всіх капіталовкладень в промисловість СРСР] .2. Побудова в Україні промислових гігантів. У промисловості СРСР в 20–30-х роках ключовими вважалися 35 об'єктів вартістю понад 100 млн. крб. кожний, з них в Україні розміщувалось 12 (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Харківський тракторний завод, Краматорськмашбуд та ін.).3. Нерівномірність в часі процесу здійснення індустріалізації [так, в роки першої п'ятирічки з 1500 підприємств, що споруджувались в СРСР в Україні побудовано 400; в другій п'ятирічці (1933–37 роки) з 4500 – 1000; а в третій, незавершеній (1938–41 роки) з 3000 – 600].4. Поява у республіканському промисловому комплексі нових галузей: електрометалургії, маргаринової, комбікормової тощо.5. Витіснення приватного сектору в економіці України йшло вищими темпами, ніж в цілому по СРСР [якщо в цілому на початку 20-х років приватний сектор давав 25%виробництвапромислової продукції, то в 1928 році на його частку припадало лише 12 % (по СРСР – 17 %)].6. Індустріалізація в Україні вела до перекосів і деформацій у розміщенні продуктивних сил: прискорювався промисловий розвиток Дніпро-Донецького регіону, а інші регіони України значно відставали.7. Завдяки модернізації промисловість групи ''A'' (виробництво засобів виробництва) значно випереджала промисловість групи ''Б'' (виробництво предметів споживання) (87,5% і 12,5% відповідно).

30 Кооперування і колективізація Шлях суспільства до соціалізму більшовики пов'язували із переведенням селянства на рейки великого виробництва. Ідея соціалістичного перетворення сільського господарства пройшла досить тривалу еволюцію. У 1917-1920 рр. виникли перші колгоспи. Це було результатом об'єднання селянських господарств за активного сприяння радянської влади. Залежно від ступеня усуспільнення колективні господарства поділялися на кілька типів: товариства спільного обробітку землі (ТСОЗи) — колективізувалися лише посіви; артілі — колективізувалися посіви та майно, але залишалася присадибна ділянка та необхідний для її обробітку живий і неживий реманент; комуни — селянські господарства повністю розчинялися в колективному. Незважаючи на всебічну підтримку держави, селянство неохоче йшло в колгоспи. В. Ленін, який у перші роки радянської влади активно підтримував колективізацію, у грудні 1920 р. змушений був визнати: «Треба спиратися на одноосібного селянина, він такий і в найближчий час іншим не буде, і мріяти про перехід до соціалізму та колективізації не доводиться». Новий імпульс ідея перетворення селянського господарства дістала в статті В. Леніна «Про кооперацію», продиктованій на початку 1923 р. Кооперативи виникли задовго до 1917 р. і в умовах «воєнного комунізму» вважалися «буржуазно-торгашеською» формою економічних зв'язків між виробниками, несумісною із соціалізмом. Тодішні уявлення більшовиків про соціалізм як про безтоварне господарство, засноване на прямому продуктообміні між виробниками, суперечили господарській практиці кооперації, що ґрунтувалася на товарно-грошових відносинах. Після переходу до непу уявлення про методи соціалістичного будівництва на деякий час змінилося: тепер вони включали ринок і товарно-грошові відносини. Виходячи з цього, у кооперації, що гармонійно поєднувала індивідуальні та групові інтереси, В. Ленін вбачав найбільш простий, легкий і доступний для селянства шлях «при переході до соціалізму». Цілком очевидно, що кооперування і радянська колективізація не лише не поєднуються, а й суперечать одне одному. Проте Й. Сталін, усупереч реальному стану речей, оголосив у 1928 р. колгоспи «найбільш яскравим видом виробничої кооперації». Колективізація— трансформація у колективну форму, наприклад, перетворення індивідуальних господарств у сільськогосподарські кооперативи (див. сільськогосподарська кооперація, колгоспи), перетворення ремісничих майстернь в кооперативи і т.д. Розкурку́лення — операція експропріації селянських господарств у 30-ті роки XX століття в Україні, складова частина примусової колективізації. Здійснювалася на основі постанови ЦК ВКП(б) СРСР від 30 січня 1930 р. «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Формально спрямована проти найзаможніших селян (так званих куркулів; в Україні їх було близько 1,5 %), на практиці вилилась у репресії проти значної кількості середняків, які в Україні складали дві третини селян. Поряд із примусовою колективізацією розкуркулення стало передумовою занепаду сільського господарства й голодомору. Комуністична влада цілком усвідомлювала злочинний характер операції розкуркулення, яка стала частиною Геноциду-Голодомору українців 1932-1933. З метою контрпропаганди, влада масово публікувала чутки про голод не в Україні, а, наприклад, Німеччині та США (за правописом 1932 року - ПАСШ). Типовим зразком цієї «операції прикриття» є стаття чернігівського журналіста-комсомольця «Про самогубства і випадки вбивства дітей через голод у Північно-Американських Сполучених Штатах», надрукована у газеті Комуна у грудні 1932 року^[2] - саме тоді Україну лихоманило від самогубств і вбивств дітей на ґрунті голодного психозу.25 жовтня 2007 року Служба Безпеки України виступила з ініціативою розсекретити справи про розкуркулення українських селян, які є в розпорядженні СБУ та МВС. Прес-секретар Служби Безпеки України також зазначила, що від дій комуністичної влади СРСР, спрямованої на так зване розкуркулення, постраждало близько 500 тис. осіб

31 Причини голоду в Україні 1932-1933рр.Серед істориків у трактуванні цього питання одностайності немає. Вказуючи на багатоплановість причин цієї жахливої катастрофи, вони, як правило, намагаються виділити групу домінуючих чинників. Зах. історики вважають. Що основним були національно-політичні чинники. Зокрема, Дж.Мейс підкреслює: «Москва пов’язала укр селянство з українським націоналізмом як загрозою імперським інтересам…Сталін, Каганович, Постишев та інші запланували в Москві знищення українського селянства як свідомої національної верстви і нещодавно здійснили це на Україні в 1932-1933рр. засобом штучного голоду».Історики, які визнають основними причинами голоду дію нац.-політ. Чинників, акцентують увагу на його штучності та організованості. Так, французький дослідник А.Безансон наголошує: «Саме ретельна організація екзекуції надала укр голодному терору характер геноциду».Деякі російські, українські і західні історики(В.Данилов, Н.Івницький, В.Марочко та інш.) вважають, що голод 1932-1933рр. в Україні зумовлені дією соц.-економ. чинників, насамперед «насильницькими хлібозаготівлями», «поверненням до економічно обґрунтованої та політично скомпрометованої політики продрозкладки».Найбільш обґрунтованою є позиція авторського колективу монографії «Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки »(В.Даниленко, Г.Касьянов, С.Кульчицький), які на основі зіставлення різних концепцій та аналізу фактичного матеріалу дійшли висновку, що «конкуруючі гіпотези треба требі об ‘єднати.Тоді факти логічно складатимуться в цілісну картину».На необхідності синтетичного підходу вирішення вказаної проблеми наголошує і В.Савельєв: «…саме економ.-політ. Чинники стали в кінцевому підсумку причиною голоду. Механізм.Найважчим у трагедії голоду є те, що його можна було уникнути. Сам Сталін заявляв: «Ніхто не може заперечити того, що загальний урожай зерна в 1932р. перевищував 1931р.». Як указують Р.Конвест і Б.Кравченко, врожай 1932р. лише на12% був меншим середнього показника 1926-1930рр. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава систематично конфіскувала більшу їх частину для власного вжитку. Ігноруючи заклики й попередження укр комуністів, Сталін підняв план заготівлі зерна у 1932р. на 44%. Це рішення та жорстокість, із якою режим виконував його, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який можна назвати не інакше як штучним.Про байдужість режиму до людських страждань, ціною яких здійснювалась його політика, свідчив ряд заходів, проведених у 1932р. В серпні партійні активісти отримали юридичне паво конфіскації зерна в колгоспах, того ж місяця в дію було введено ганебний закон, що передбачав смертну кару за розкрадання «соціалістичної власності». За пом‘якшуючих обставин такі «анти державні злочини» карались10 роками виснажливої праці. Для того, щоб селяни не кинули колгоспи у пошуках їжі, була впроваджена сис-ма внутрішніх паспортів. У листопаді Москва видала за-н, що забороняв видавати селянам зерно, доки не буде виконано план державних заготівель.Під загальним керівництвом надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова загони партійних активістів у пошуках зерна нишпорили в кожній хаті, зривали підлоги, залазили в колодязі. Навіть тим хто вже пухнув з голоду, не дозволяли лишати собі зерно. Якщо ж виявлялося, що хтось не голодує, то його підозрювали у переховуванні зерна. Повертаючись до цих подій, один партійний активіст так пояснював мотиви, що тоді керували ним: «Ми вірили, що Сталін мудрий керівник…Нас обманули, бо ми хотіли бути обманутими. Ми так вірили в комунізм. Що були ладні піти на будь-який злочин, якщо його підмальовували хоч крихтою комуністичної фразеології». Голод, який поширювався протягом 1932р., набув найстрашнішої сили на початку 1933р. підраховано, що на початку року середня селянська родина з п’яти чоловік мала близько 80 кг зерна, щоб проіснувати до наступного врожаю. Тобто кожний її член мав1,7 кг на місяць. Залишились без хліба, селяни їли котів, собак, щурів, кору, листя, просяне лушпиння, сушену солому, стручки акації, навіть пили помиї з добре забезпечених кухонь членів партії, дохлих котів, собак, і навіть коней. Були випадки канібалізму. За словами істориків «першими вмирали чоловіки. Потім діти. В останню чергу помирали жінки. Але перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачаючи своє людське єство».Партійні активісти продовжували конфісковувати збіжжя, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. Такої жорстокої варварської форми колонізації людство ще не знало. Тому вона вражає своєю жахливою навальністю – без будь-яких моральних застережень, без озирань: а що каже світ?, без жалю і співчуття до тих «гнаних і голодних», заради яких начебто й творився на крові та насильстві новий світ. Після революції і громадянської війни відкрився простір для авантюрних соціальних експериментів, які увійшли в історію ХХ ст під назвами: «рік великого перелому», «колективізація», «ліквідація куркуральства як класу»…Внаслідок цих народовбивчих експериментів Україна опинилася в кінці 1932 – на поч. 1933рр. на грані катастрофи. Знесилена братовбивчою громадсько. Війною, залякана тотальним ідеологічним пресингом-звинуваченням у контрреволюціонерстві, буржуазному націоналізмі, саботажі Україна нічого не могла протиставити навальному диктатові центру в застосуванні найсуворіших методів у «боротьбі за хліб». Обережні сигнали-натяки укр партійного і радянського керівництва в особі В.Чубаря, С.Скрипника, Г.Петровського, О.Шліхтера про розростання голоду внаслідок гіпермаксималіських планів хлібозаготівель тільки злостили Сталіна та його опричників.

32 Формування партійно-бюракратичної номенклатури. Масові репресії. «Великий терор»

Найтрагічнішими наслідками комуністичного терору 1930-х рр. у Радянській Україні стали смерть від голоду щонайменше 4–4,5 млн людей, «розстріляне відродження», що забрало життя понад 500 найталановитіших українських поетів, мислителів, науковців, письменників, знищення національно свідомих українців у середовищі керівної верхівки УСРР. Щодо останнього з наслідків, то як зазначав американський дослідник Джеймс Мейс, «репресії попередніх кадрів КП(б)У і радянського апарату, починаючи з кінця 1932 р. аж до арешту майже всього ЦК в 1938 р., добивали навіть відносну політичну самодіяльність керівництва УРСР попереднього періоду. Це уможливило створення нових кадрів, позбавлених будь-яких стосунків із попередньою українською історією. Вони були цілковито продуктом сталінського конструювання, повністю сприймали цінності та безумство ортодоксальності» [5, c. 213]. Унаслідок цього, УРСР, як республіку, була практично позбавлено національного змісту.

Колосальні демографічні втрати України під час голоду 1932–1933 рр. призвели до залюднення її території переселенцями (переважно з РСФРР). Усіляко заохочувані Кремлем, з осені 1933 р. вони прибувають передовсім до степових районів УСРР, де внаслідок голодного мору дефіцит робочої сили був найбільшим [9, арк. 27, 90]. Масова міграція російського населення в УСРР стала можливою ще й завдяки тому, що політбюро ЦК КП(б)У в жовтні 1933 р. вкотре піддалося тиску Москви й погодилося з пропозицією Всесоюзного комітету переселення «про відстрочку проведення внутріукраїнського переселення на І квартал 1934 р. в зв'язку з тим, що в ІV кварталі цього року проводиться намічене переселення в степові райони України з РСФРР» [9, арк. 90]. Словосполучення «намічене переселення» означає не що інше, як заздалегідь спланований офіційною Москвою терор голодом, метою якого було винищення українського селянства і заміна його населенням РСФРР.

У той час, як українське селянство стало об'єктом найбільшого в новітній світовій історії геноциду, 20 тис. сімей, переселених із Росії в знелюднілу степову Україну, отримало низку пільг. Зокрема, їх було звільнено терміном на два роки від сільськогосподарського податку, «самообкладання» і 50% страхових платежів, а ще на рік — від сплати м'ясного податку [9, арк. 112]. Переселенців із Росії направляли насамперед до Харківської, Донецької, Дніпропетровської та Одеської областей [9, арк. 90], тобто саме тих українських регіонів, населення яких найголосніше вимагає від владних структур вже незалежної України надати російській мові статусу другої державної.

Проаналізувавши причини й наслідки комуністичного терору в Українській РСР у 1930-ті роки, автор дійшов висновку, що, терор голодом, що його більшовики застосовували в Україні тричі (у 1921–1923, 1932–1933 і 1946–1947 рр.), знищення української інтелектуальної еліти — носія історичної пам'яті нації і масові репресії в середовищі партійно-радянської номенклатури УСРР, пік яких припав на 1930-ті рр., були складовою системної політики радянського комуністичного режиму, спрямованої на винищення українського народу. Іншими словами, це був спланований геноцид українського народу, наслідки якого Україна відчуває й донині.

Понад сімдесят років минуло з часу голоду-геноциду 1932–1933 рр., п'ятнадцять років виповнилося незалежній Українській державі, але досі ніхто не поніс відповідальності за безпрецедентний голокост української нації. І це попри те, що резолюцію Генеральної асамблеї ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» від 9 грудня 1948 р. і, зокрема її статтю 11, в якій ідеться про те, що «зумисне створення для членів групи умов життя, розрахованих на проведення її фізичного знищення повністю або частково» вважається однією з ознак геноциду, ніхто не скасовував.

Головною причиною такого стану речей, як нам видається, є відсутність політичної волі у керівництва України, яке у своїй переважній більшості успадкувало від своїх попередників — партійно-державної номенклатури УРСР — комплекс національної меншовартості, що перешкоджає йому пред'явити законні претензії Російській Федерації, як правонаступниці СРСР (між іншим, Радянський Союз ратифікував згадану резолюцію Генасамблеї ООН у 1954 р.), щодо компенсацій жертвам комуністичного терору в Україні матеріальних і моральних збитків, нанесених їм свідомими діями правлячої верхівки СРСР. Адже саме Росія має нести відповідальність за злочини Сталіна, в тому числі й за Голодомор 1932–1933 років.

1930—1941 рр. стали для України часом важких випробувань,

жахливих злочинів тоталітарної системи проти українського народу.

Форсована індустріалізація і суцільна колективізація сільського

господарства означали відмову від нової економічної політики й

початок волюнтаристського, авантюристичного курсу Сталіна та його

однодумців на здійснення "великого стрибка" в розвитку країни.

Реалізація політики "комуністичного штурму" супроводжувалася

різким скороченням торгівлі, картковою системою розподілу

продуктів, конфіскаційним принципом хлібозаготівель та ін.

Докорінні зміни відбувалися в 30-ті роки і в розвитку

політичної системи, реорганізація якої сприяла утвердженню

тоталітарного, репресивного режиму.

Опанувавши апаратом влади, Сталін та його прибічники створили

таку державну організацію, яка позбавила робітничий клас і основну

масу членів партії (крім апарату) реальної політичної влади,

насаджувала під виглядом диктатури пролетаріату апаратну

диктатуру, систему вождізму. Комуністичною партією, усім

механізмом управління СРСР керували Сталін і його найближче оточен

ня, на місцях — місцеві партійні лідери. Відбувалося повне обюро

крачування політичної системи. За статутом ВКП(б) 1939 р. парткоми

установ, підприємств, МТС, колгоспів отримали право контролю за

діяльністю адміністрації. Відбувалося зрощення партійного апарату

з державним, військовим, господарським, з верхівкою громадських,

наукових, творчих організацій. Привласнивши право розподілу й

перерозподілу кадрів, партійні органи створювали умови для

формування нової кадрової "номенклатури", яка у поєднанні зі

службою безпеки, армією та засобами масової інформації являла

собою головні важелі влади і опору тоталітарної системи.

Форсування індустріалізації, намагання забезпечити надвисокі

("більшовицькі", "шалені") темпи зростання промисловості призвели

dn того, що в економіці склалося неймовірно скрутне становище.

Ще більш значним та згубним було втручання партійних органів

в соціально-економічні відносини з метою "соціалістичної"

перебудови сільського господарства. Так, суцільна колективізація

сільського господарства, яка провадилася насильницькими методами,

репресії проти заможного селянства в процесі ліквідації курку

льства як класу призвели до глибокої деградації продуктивних сил

села і врешті-решт до голодомору 1932—1933 рр., внаслідок якого в

селах і малих містах за найобережнішими оцінками загинуло 3—5 млн.

людей1.

Наслідком такої політики були докорінні зміни в соціальній

структурі українського суспільства. З понад мільйона селян, експ

ропрійованих на початку 30-х років, деяка частина втекла до міст,

а близько 850 тис. було депортовано на Північ, де більшість з них

загинула. Так було знищено найбільш працездатних і продуктивних

господарів в Україні.

Репресії, яким були піддані різні верстви радянського суспільства,

перш за все були спрямовані проти колишніх привілейованих верств —

дворянства, старого офіцерства, духівництва. Розпочався наступ і

на приватновласницькі елементи, які отримали певний розвиток в

умовах нової економічної політики. Так, приватновласницький сектор

з кінця 20-х років неухильно зменшувався. Якщо в 1928 — 1929 рр. а

Україні налічувалося 595 дрібних капіталістичних підприємств, що

давали 2% валової продукції, то в 1932 р.

33.Становище у галузі освіти. Література і мистецтво. Політика держави щодо церкви та її наслідки.

В умовах окупації тисячі шкільних приміщень було спалено, пограбовано, перетворено на склади, госпіталі, казарми. Гітлерівці не мали наміру їх відбудовувати. Рейхсміністр східних територій Німеччини А. Розенберг у директиві рейхскомісару Е. Коху від 18 листопада 1941 р. зазначав: «Щоб створити загальні передумови для налагодження життя, достатньо допустити існування початкових шкіл». Давався також дозвіл на організацію професійних шкіл. Навчальний процес у них почався в 1942 р. і провадився за складеними німецькими чиновниками програми.

Налагодження шкільної справи після вигнання гітлерівців наштовхувалося на величезні труднощі. Не було наочних посібників , лабораторних приладів, зошитів, підручників, карт, класних дошок. Десятки тисяч учителів воювали на фронтах. Постало завдання в стислі терміни відбудувати школи й охопити навчанням усіх дітей шкільного віку. На кінець 1943/44 навчального року в початкових, семирічних і середніх школах навчалося лише 1,77 млн. учнів, тобто менше третини дітей шкільного віку. Багато дітей втратили батьків, мільйони стали напівсиротами, матері яких не могли забезпечити їм навіть мінімуму необхідного для нормального навчання.

А ось тема третього розділу «Використання радянських дітей на примусових роботах під час Другої світової війни». Хоч інформації у цьому розділі зібрано найменше, але мабуть він займає найбільш значуще місце у всій моїй дослідницькій роботі. Взагалі це дуже страшний розділ, адже читаючи його ти собі уявляєш як ставилися фашисти до наших однолітків. Те, що перенесли через свої душі до сьогодення наші старенькі ветерани вже відображається у історії нашої країни. Саме вони відвоювали те, що хотіли знищити німецько-фашистські загарбники – народну освіту.

Культурно-освітні установи республіки з початком війни тимчасово припинили свою діяльність. Зупинилося друкування книжок, випуск газет, журналів. Згодом евакуйовані з України видавництва об'єдналися в Українське державне видавництво, що знаходилося в Саратові, а потім у Москві, де видавало політичну та художню літературу, журнали, листівки, газети.

Твори патріотичної тематики друкувалися в журналах «Українська література», «Україна». Твори українських літераторів були сповнені ненавистю до ворога та глибокої переконаністю у перемозі над ним.

У листопаді 1941 р. розпочали роботу українські радіостанції ім. Т. Шевченка (Саратов) та «Радянська Україна» (Москва). Активно діяла фронтова редакція радіостанції Південно-Західного фронту в районі Броварів. Диктори читали фронтові нариси, оперативні повідомлення з місць бойових дій.

З України було евакуйовано понад 50 театрів, яким доводилося готувати вистави на незвичних, іноді зовсім непридатних сценах. Головна увага приділялася виступам у військових частинах, шпиталях. У фронтових концертах брали участь майстри театрального мистецтва 3. Гайдай, І. Паторжинський, М. Гришко та інші.

Особливої ваги набувала кінодокументалістика. У вересні 1941 р. Українська студія хронікального фільму випустила перший кінорепортаж «З фронтів Вітчизняної війни». Спеціальні групи кінооператорів готували кінозбірники про бойові події. Фронтові кінооператори зафіксували на плівці всі великі бойові операції. Кінооператор киянин В. Орлянкін пройшов з кінокамерою від Волги до гирла Дунаю. Велике значення мали документальні фільми О. Довженка «Битва за нашу Радянську Україну» (1943 р.) та «Перемога на Правобережній Україні» (1945 p.).

Українські кіностудії було евакуйовано до Середньої Азії, де вони випускали патріотичні фільми. У 1943 р. режисер М. Донський за постановку фільму «Райдуга» отримав кінопремію «Оскар». Війна не припинила розвиток українського образотворчого мистецтва. Захист Вітчизни став головною темою праць українських художників. Створені ними плакати, листівки розповсюджувалися з перших днів війни, закликаючи до боротьби із загарбниками. Плідно працювали у воєнні роки українські скульптори. Так, К. Діденко створив серію скульптурних портретів С. Ковпака, О. Федорова, С. Руднева та інших партизанів України.

Українські вчені, науковці, діячі культури зробили вагомий внесок у боротьбу проти німецько-фашистських окупантів. їхні винаходи, наукові дослідження, патріотичні твори стали складовою отриманої у Великій Вітчизняній війні перемоги.

“Віруючі України в радянській системі державно-церковних відносин під час Великої Вітчизняної війни” розглядається проблема використання релігійної свідомості віруючого населення України радянською державою за умов Великої Вітчизняної війни. Усвідомлюючи всю небезпеку воєнного зіткнення з фашистською Німеччиною радянська влада для мобілізації моральних сил народу вирішила використати ідейні та організаційні можливості православ’я та Церкви з їх віковими національними та патріотичними традиціями щодо мобілізації суспільства на боротьбу з ворогом. З початком війни припинилася антирелігійна пропаганда, усіляко підтримувалась патріотична діяльність духовенства та віруючих. Архівні джерела дають підставу казати про сплановану урядом пропагандистську акцію з використанням релігійних почуттів радянського населення.

Політика сприяння релігійному відродженню з боку окупаційної влади на захоплених територіях, про що керівництво СРСР постійно отримувало агентурні дані, та очевидна політична вагомість релігійного питання вимагала від радянського уряду адекватної реакції. Боротьба за віруючих стала ще однією ділянкою ідеологічного фронту СРСР та фашистської Німеччини. Й.Сталін та його оточення в інтересах держави вирішили налагодити державно-церковні відносини. З вересня 1943 р. почався істотно новий етап у взаємостосунках влади та Церкви – етап поновлення структурної організації РПЦ.

Новий церковний курс вимагав певних змін законодавства про релігійні культи. Але таємні постанови та директиви, якими Раднарком значно поліпшив стан віруючих та релігійних об’єднань в СРСР, ніяких кардинальних змін в їх юридичному статусі не призвели. Аналізуючи ситуацію того часу, ми маємо всі підстави вважати, що уряд та особисто Й.Сталін цілеспрямовано проводили політику маніпулювання церквою та віруючими, які ніби “зависли у повітрі” – між законом та безправ’ям.

Зміни у релігійній політиці радянського уряду стосовно її лібералізації були викликані цілим комплексом причин: як внутрішніми (патріотична діяльність духовенства Московського Патріархату, звернення під час війни до національних традицій, масове релігійне відродження на окупованій території), так і зовнішньополітичними (відносини з союзниками, плани впливу на православне населення Заходу тощо). Але, основним на наш погляд, для уряду, й особисто для Сталіна, був “людський чинник” та українське релігійне питання. По-перше, саме в Україні під час окупації відбулося масове відкриття церков: на 1 липня 1945 р. 59,28% усіх діючих в СРСР церков та молитовних будинків (а значить і релігійних громад) було зосереджено в Україні. Закрити церкви, які були відкриті тут під час окупації за сприяння німецької влади, означало знову стати в очах віруючих тією безбожницькою владою, від якої українське населення намагалися “звільнити” фашисти. По-друге, саме в Україні під час окупації виникла чи не найсильніша національно-сепаратистська опозиція радянському режиму, зокрема церковна. Тому, радянському уряду та особливо Сталіну було важливо на тлі зростаючого невдоволення “новим порядком” та брутальним втручанням фашистів у церковні справи, що ще більш відштовхувало від них духовенство та віруючих, вчасно перехопити ініціативу “релігійного відродження” до своїх рук.

Своїми активними діями щодо створення “нової” релігійної ситуації в країні Й.Сталін домігся того, що центр православного руху перемістився з України до Москви, а український православний рух, втративши ініціативну силу, поступово влився до загальнодержавного, повністю контрольованого радянською владою.

Політика маніпулювання релігійною свідомістю українського населення також мала певні успіхи: православні віруючі “потягло” за собою духовенство “назустріч” державі в надії на нове життя у післявоєнному СРСР, як вдячність з боку уряду за вірність своїй Вітчизні.

Події в житті Православної Церкви за останні воєнні роки: вибори патріарха, збільшення єпископату, проведення Помісного Собору, відкриття нових церков, богословських курсів, - сприяли зростанню релігійних настроїв та пожвавленню церковної діяльності. Численні архівні дані щодо улаштування релігійно-церковного життя в Україні після звільнення від окупантів, як-то: збори пожертвувань церквами та віруючими до фонду оборони, організація церковних громад, ремонт та обладнання церков тощо, - наочно демонструють, що практично не було людини, яка б байдуже поставилась до змін у релігійному житті країни та республіки. Тому, на наш погляд, термін “релігійне відродження” значно більше підходить до останніх воєнних та післявоєнних років, коли мільйони людей, що пізнали горе, страждання, втрати рідних та близьких, хлинули у знов відкриті після багатьох років атеїстичного терору храми. Віруючі зі стажем і неофіти у той час готові були вибачити державі всі колишні гоніння та дурман атеїзму, як великому грішнику, що покаявся. А покаяння, як відомо, завжди значніше, завжди вагоміше.

Розв’язуючи поставлені в дисертаційному дослідженні завдання, автор дійшов певних висновків, які й виносяться на захист:

- напередодні Другої світової війни структурна організація Української Православної Церкви була знищена. Але, антирелігійна політика більшовицької влади в цілому зазнала краху. Недосконалість форм та методів її запровадження призвела до неконтрольованого державою церковного життя та формуванні на цьому тлі сильної внутрішньої, а точніше індивідуальної, опозиції. Безпосередньо не загрожуючи існуванню більшовицького режиму, вона повільно підривала його ідеологічної основи, а відтак – авторитет саме влади;

- початок Другої світової війни та приєднання Західних територій України поклали початок новому етапу в еволюції церковно-державних відносин. Об’єднання у державній структурі СРСР територій з різними формами буття та релігійною свідомістю населення спричинило певні корекції у формах і методах здійснення державної релігійної політики. У процесі радянізації краю релігійний чинник став вперше використовуватися державною владою за-для розповсюдження радянського впливу, набув нового змісту у завданні асиміляції та політичної нейтралізації населення за нових соціалістичних реалій;

- з початком Великої Вітчизняної війни виявися певний прагматизм релігійної політики правлячих тоталітарних режимів: і німецька-окупаційна, і радянська влади намагалися використати релігійне питання у своїх власних інтересах, але суттєва різниця у врахуванні при цьому людського чинника призвела до протилежних результатів;

- крах нацистської церковної політики, пояснюється неврахуванням особливостей релігійної свідомості населення України при виборі методів та засобів її здійснення. Цинічний прагматизм нацистської церковної політики конче відштовхнув від окупантів віруючих України та наповнив релігійні почуття населення патріотичним змістом;

- радянська влада в ході Великої Вітчизняної війни усвідомила необхідність використання духовних сил народу. Припинення антирелігійної пропаганди, підтримання патріотичної діяльності духовенства та віруючих, налагодження державно-церковних відносин поклали початок істотно новому етапу в релігійній політиці радянської держави. Ці зміни поряд з комплексом внутрішніх та зовнішніх причин були викликані усвідомленням вагомості “людського чинника”;

- небезпеку існуванню радянському строю у вигляді внутрішньої опозиції, яка оформилася за умов війни, певною мірою становив український націоналістично-сепаратистський рух, складовою якого був рух релігійно-церковний. Тому радянське керівництво не могло допустити, щоб українське “релігійне відродження” своєму існуванню було зобов’язано нацистській владі. Своєчасна радянська пропаганда щодо певної демократизації в країні, зокрема в релігійному житті, на тлі брутального втручання окупаційної влади у церковні справи та зростаючого руху опору проти “нового порядку” забезпечила радянському уряду патріотичний підйом та підтримку переважної частини віруючих та духовенства України;

- відродження церковно-релігійного життя у різних регіонах України мало свої місцеві особливості за ступенем активності, формами організації, ідеологічною спрямованістю. У Західних областях України він набув чіткого політичного та національного забарвлення. Православна віра відігравала тут роль інтегруючого та національно-ідентифікаційного чинника. Відродження релігійного життя у центральних та східних областях України визначалось більшою мірою компенсаторною функцією релігії для населення, яке опинилося у стані соціальної травми;

- православний рух в окупованій Україні, хоч і розколений за своїм організаційним оформленням, всупереч розрахункам нацистів, став духовною опозицією “новому” порядку. У західних регіонах України він виявився у боротьбі українського народу за національну справу. Для населення східних регіонів православна віра була єдиною розрадою, підтримкою, а згодом - одним з символів патріотичної боротьби проти завойовників;

- новий сталінський релігійний курс та цілеспрямована політика маніпулювання релігійною свідомістю православного населення України в інтересах держави призвела до її еволюції: з внутрішньої опозиції радянській владі вона перетворилась на її підтримку та стала значущим чинником перемоги СРСР над гітлерівською Німеччиною.

34. Антиукраїнська політика польського уряду. Після завершення Першої світової війни й української національно-демократичної революції 1917-1920 pp. під владою Польщі опинилися такі етнічні українські землі: Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся, Осяння, Лемківщина. Відповідно до Варшавського (1920 р.) і Ризького (1921 р.) договорів ці території офіційно закріплювалися за Польщею. Українці стали тут найчисленнішою національною групою (після поляків) - їх було понад 5 млн осіб (15 % від усього населення цієї країни).

Незважаючи на обіцянки Польської держави країнам Антанти надати українцям широкі автономні права, положення українського населення було тяжким. Польський уряд проводив відкрито антиукраїнську політику. Були ліквідовані всі демократичні інституції ЗУНР. У 1924 р. уряд Польщі ініціював закон, що забороняв користуватися українською мовою в урядових установах. Також була проведена шкільна реформа, що перетворила більшість українських шкіл на двомовні з переважанням польської мови. У Львівському університеті було скасовано українські кафедри, українці не мали вступати до нього. Забороненими стали слова «українець», «український»; замість них реанімувався термін «русин», «русинський». Польська влада проводила політику колонізації - переселення поляків до Східної Галичини та Волині.Терор охопив всю територію Східної Галичини. Десятки тисяч українців зазнавали масових арештів, ув'язнень, концтаборів. Восени 1930 р. польський уряд провів політику «пацифікації» - масових репресій проти українців, здійснених за допомогою військових та поліції. У червні 1934 р. в Березі-Картузький (тепер м. Береза в Білорусі) був створений спеціальний концентраційний табір для репресованих українців.Тяжкими були і соціально-економічні умови життя українського населення. Населені українцями землі (близько 25% території Польщі) являли собою нерозвинені аграрні окраїни з великою перенаселеністю і крихітними наділами. Українські селяни постачали центральним регіонам Польщі дешеву сировину і змушені були купувати дорогі готові товари. Під час економічної кризи 1929-1933 pp. значна кількість українських підприємств і господарств зазнали чималих збитків або розоришся. Польський уряд активно підтримував тільки польських підприємців і землевласників.

Другою за впливом у Східній Галичині була Радикальна партія, яка нараховувала близько 20 тис.

33. Національні утиски українського населення Польщі доповнювалися соціально-економічним гнобленням. На початку 20-х років Польщі вдалося значною мірою ліквідувати наслідки Першої світової війни. Відбудові та пожвавленню економіки сприяло приєднаннянових територій, перетворення їх на аграрно-сировинні придатки, ринки збуту й джерела сировини та дешевої робочої сили. Польський уряд поділив країну на дві території - Польщу «А» і Польщу «Б». До першої входили корінні польські землі, до другої - переважно західноукраїнські та західнобілоруські. Сприяючи розвиткові промисловості в Польщі «А», уряд водночас свідомо гальмував промислове будівництво в Польщі «Б». Так, у Польщі «Б» була надзвичайно обмежена видача дозволу відкриття промислових підприємств, а встановлені урядом високі залізничні тарифи обмежували її зв'язки з ринками Польщі «А». Внаслідок такої політики в Польщі «А» концентрувалося понад 80 % металообробної, електротехнічної, текстильної, хімічної, паперової промисловості, виробництво

Українська кооперація Галицькі українці намагалися протистояти іноземному економічному впливу. Сформувалася розгалужена мережа кооперативів, котра включала кредитні спілки, об'єднані в асоціацію «Центробанк», сільські споживчі й торгові спілки, координовані «Центросоюзом», молочні кооперативи, об'єднані спілкою «Маслосоюз». Вплив «Ма-слосоюзу», наприклад, поширювався далеко за межі Польщі. Це кооперативне об'єднання експортувало масло до Австрії, Чехо-Словаччини, Швеції й Палестини. Міську торгівлю представляла спілка «Народна торгівля». Число українських кооперативів у Східній Галичині зросло з 580 у 1921 р. до майже 4000 напередодні Другої світової війни. Вони об'єднували до 700 тис. членів.

Польські власті штучно стримували розвиток української кооперації. Вони надавали пільги польським кооперативам, обмежуючи діяльність українських другорядними господарськими сферами.Аграрні відносини.В умовах іноземного панування гальмувався також і розвиток сільського господарства, економічним підґрунтям якого була велика приватна земельна власність. Велике приватне, державне і церковне землеволодіння в Галичині становило 43,9 % загальної площі. У 1921 р. середня площа поміщицького наділу сягала, наприклад, у Ковельському повіті 3500 га, Дубнівському - 3600 га, Луцькому - 4000 га. Водночас у краї було близько мільйона дрібних, карликових селянських господарств, приречених на розорення. Армія сільських пролетарів і дрібних орендарів налічувала 5 млн чол. Масовий селянський рух, що розгорнувся на західноукраїнських землях, поставив на порядок денний питання про аграрну реформу.

Це розуміли в правлячих колах Польщі, і чим ширше розгорталася селянська боротьба, тим більше було обіцянок вирішити аграрне питання, У липні 1919 р. польський сейм схвалив «Основи земельної реформи». Але за умов спаду селянського руху уряд припинив поступки на користь селян. А в таких регіонах, як Західне Полісся й Волинь, його дії спрямовувалися на зміцнення прав поміщиків на землю.Аграрна реформа, здійснювана в Польщі, не ліквідувала безземелля в краї. Лише частина поміщицьких земель підлягала парцеляції і розподілу між селянами. До того ж аграрна реформа мала яскраво виражений шовіністичний характер. Її головною метою було економічне підкорення селянства та колонізація краю вихідцями з корінних польських земель. У колонізаційний фонд Східної Галичини, Волині та Західного Полісся було виділено 445 тис. га землі. Польська влада видала таємний наказ, яким забороняла продавати українським селянам понад 5 % поміщицьких земель, що за умовами аграрної реформи підлягали викупу.

Земельні реформи не внесли докорінних змін у систему землекористування, але посилили соціальну диференціацію. У цілому за поміщиками, державою та церквою залишалося близько половини орної землі, майже всі ліси, значна кількість лук. Для багатьох селян реформи нічого не змінили. Якщо вони й одержали земельні наділи, то, як правило, малопридатні для обробітку.

На стан сільського господарства згубно вплинула світова економічна криза й зумовлене нею стрімке падіння цін на сільськогосподарські продукти, що стало однією з причин скорочення посівних площ. Різко зменшилося поголів'я робочої і продуктивної худоби.

Економічне становище українського населенняПостійним супутником життя українців у Польщі було безробіття. В період економічної кризи воно набуло небачених розмірів у 1931-1932 рр. у Східній Галичині, за даними офіційної польської статистики, було зареєстровано 27 тис. безробітних. Насправді ж державна статистика Польщі намагалася приховати дійсний стан речей, бо лише у Львові у роки кризи 30-40 тис. чол. не мали роботи. Користуючись надлишком робочої сили й відсутністю соціальних гарантій, підприємці посилювали експлуатацію: робочий день на українських землях Польщі тривав до 10 і навіть більше годин. Закон про восьмигодинний робочий день на практиці не виконували. У період кризи у деревообробників він сягав 14 годин. Реальна заробітна плата не збільшувалася, а часто і зменшувалася.

Надзвичайно тяжкими були й умови праці. На підприємствах почастішали нещасні випадки. У 1934 р. у Львівському, Станіславському і Тернопільському воєводствах мали місце майже 3,2 тис. випадків каліцтва, у 1935 р. їхня кількість зросла. Широко використовувалася жіноча та дитяча праця.Ще скрутнішим було становище сільськогосподарських робітників. Їх робочий день не регламентувався. Платню видавали (повністю або частково) натурою, рідко грішми. У поденників під час жнив переважала форма заробітної плати за 12-14 снопів. Була поширена система відробітків за випас худоби, за зимові позички тощо.Матеріальна скрута, нестерпні житлові умови, непосильна експлуатація підривали здоров'я населення. На окупованих землях лютували епідемії тифу, дизентерії, скарлатини. Обстеження сільського населення в 1926 р. засвідчило, що в Західній Україні 3/4 дітей хворіло на сухоти. 1939 р. це захворювання було виявлено у 2/3 селян, обстежених у Львівському воєводстві.

36. Створення УВО (Української військової організації)

Коли в листопаді 1918 р. в Україні розпочалося збройне повстання проти гетьмана П. Скоропадського і німецько-австрійських окупантів, керовані Є. Коновальцем Січові Стрільці відіграли вирішальну роль у захопленні Києва, де перебрала владу Директорія УНР. Деякий час Є. Коновалець був військовим комендантом столиці України. Саме в цей час, за словами В. Винниченка, "коли говорити про якихось національних героїв на цьому етапі української революції, то перше місце належить Коновальцеві, голові полку Січових Стрільців.45 Компліменти на адресу Є. Коновальця, звичайно, не були випадковими. У цей період дії командира стрільців відзначалися рішучістю у ставленні до противників української влади - більшовиків. Недаремно з цього приводу відомий більшовицький діяч С. Косіор, згадуючи київські події кінця 1918 - початку 1919 рр., говорив, що "Петлюра і Винниченко ніякої влади не мали, а вся влада перебувала в штабі Коновальця".46 У наступні часи полк. Є. Коновалець на чолі Осадного корпусу Січових Стрільців брав активну участь в бойових діях впродовж 1919 р., а його вояки зарекомендували себе найбільш стійкою формацією Армії УНР. Після звільнення з польського табору інтернованих вояків Армії УНР в Луцьку, полк. Коновалець за особистим дорученням С. Петлюри виїхав за кордон з метою створення нового військового формування з частин бійців українських армій, котрі були інтерновані в Чехо-Словаччині і Польщі. Однак ця робота була припинена у зв'язку з закінченням війни між Польщею і радянською Росією. Цілком закономірно, що саме Є. Коновалець став засновником ОУН, з діяльністю якої зв'язані найпам'ятніші події у визвольних змаганнях українського народу в XX столітті. Очоливши ПУН (Провід українських націоналістів), він під час поїздки до США в 1929 р. сприяв активізації діяльності стрілецьких громад в США і Канаді, орієнтації їх на УВО-ОУН, заініціював створення "Організації державного відродження України" (ОДВУ), домігся матеріальної підтримки націоналістичного руху. Є. Коновалець виявив себе гнучким політиком, здатним миттєво зреагувати на зміни в зовнішньополітичній і внутрішній обстановці в Україні, пристосовувати до цього форми і методи роботи ОУН. Голова ПУН мислив завжди загальнодержавними категоріями і розглядав націоналістичний рух у Західній Україні як складову частину визвольних змагань українського народу.

створення Організації українських націоналістів

3 лютого 1929р. у Відні на конгресі представників націоналістичних організацій було проголошено про створення Організації Українських Націоналістів (ОУН). ОУН виникла внаслідок об’єднання Української військової організації та Союзу української національної молоді, Легії українських націоналістів та Групи української національної молоді. Концепція ОУН базувалася на пріоритеті інтересів української нації, яка проголошувалася найвищою цінністю. Метою організації стало створення української незалежної, самостійної соборної держави.

ОУН була підпільною організацією. Членами організації були здебільшого молоді люди, які проходили ідеологічний та військовий вишкіл. Основний напрямок своєї діяльності ОУН спрямовувала на підготовку революційного повстання, яке вона здійснювала завдяки політичній просвіті населення, розгортанню бойових дій проти окупантів на етнічних українських землях, постійному розгалуженню та зміцненню структурної мережі Організації. У воєнно-політичній діяльності ОУН орієнтувалася виключно на власні сили та прагнула стати незалежним суб’єктом міжнародної політики.Яскравим прикладом державотворчої функції ОУН став Акт відновлення Української держави, проголошений у Львові 30 червня 1941 р.

Восени 1942 р. з ініціативи ОУН було створено Українську Повстанську Армію (УПА).

Провідними діячами ОУН були: Є. Коновалець, С. Бандера, А. Мельник, М. Лебедь, Р. Шухевич, Я. Стецько, О. Гасин, С. Ленкавський.

Українська соціал-демократична партія (УСДП). Українська соціал-демократична партія - легальна реформістська соціалістична партія, що діяла в Східній Галичині та Буковині як одна з автономних секцій Соціал-демократичної робітничої партії Австрії, згодом - як самостійна партія в західноукраїнських землях у складі Польщі. УСДП стояла на позиціях незалежності й соборності України. Спиралась на промислових і сільськогосподарських робітників. Значного впливу в суспільно-політичному житті регіону не мала. Створена у Львові 17 вересня 1899 р. «молодими» радикалами, які вийшли з РУРП.У роки Першої світової війни УСДП співпрацювала із Союзом визволення України, взяла участь у заснуванні й діяльності Головної Української Ради, пізніше - Загальної Української Ради, Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-1919 pp. Із січня 1919 р. перебувала в опозиції до уряду ЗУНР, підтримувала соціалістичний уряд Директорії УНР.

3 1920 р. УСДП перейшла на радянофільські позиції, висунувши у січні 1922 р. вимогу возз'єднання західноукраїнських земель з УСРР. У березні 1923 р. відповідно до рішень VI з'їзду УСДП остаточно перейшла на комуністичні позиції. Частина членів УСДП приєдналася до Комуністичної партії Західної України. Процес поступової відбудови партії на соціал-демократичних засадах завершив з'їзд УСДП, що відбувся у грудні 1928 р. у Львові. УСДП брала участь у спробах консолідації національно-державницького табору, засудила політику «нормалізації», виступила проти диктатури фашизму і комунізму. Але у 1930-х pp. УСДП організаційно була дуже слабкою і помітної ролі у політичному житті не відігравала. Припинила діяльність на початку Другої світової війни.

Революційна українська партія (РУП). У Наддніпрянщині першою українською політичною партією була Революційна українська партія, створена в 1900 р. у Харкові на зборах студентських громад. Серед її керівників були Дмитро Антонович, М. Русов, Б. Камінський, Л. Мацієвич.

2.4. Українська соціал-демократична, робітнича партія (УСДРП). Українська соціал-демократична робітнича партія (популярна назва - есдеки) - політична партія, що утворилася у грудні 1905 р. з Революційної української партії. Визнавала марксистську ідеологію; складалася з інтелігенції, частково з робітників і селян. Підкреслюючи національне питання і домагаючись автономії України, УСДРП вела свою діяльність незалежно від Російської соціал-демократичної робітничої партії. У період столипінської реакції виступала разом з Бундом, частково з меншовиками. Провідними діячами партії були: В. Винниченко, С. Петлюра, Д. Антонович, Л. Юркевич, М. Ткаченко, М. Ковальський, М. Порш. УСДРП поновила свою діяльність на з'їзді у Києві 17-18 квітня 1917 р., партія домагалася автономії України

37. На загарбаних Румунією територіях наприкінці 20-х років мешкало 790 тис. чол. На цих землях Румунія провадила класичну колоніальну політику, спрямовану на зміцнення контролю над українськими територіями. З метою інтеграції загарбаних земель було прийнято закон про адміністративну уніфікацію, згідно з яким законодавство старого королівства поширювалося на приєднані землі. Було ліквідовано самоврядування громад. Замість старост румунськими адміністративними органами призначалися примарі, а на чолі повіту - префекти - ставленики Міністерства внутрішніх справ.З перших днів окупації українське населення зазнало переслідувань на мовно-культурному ґрунті. У своїй національній політиці румунські власті виходили з того, що в Північній Буковині, як і в Бессарабії, проживають «аж ніяк не українці, а лише слов'янізовані румуни». Румунську мову на окупованих землях оголосили державною. У лютому 1919 р. ухвалено закон, за яким на роботу в державні установи приймалися ті, хто знав румунську мову. Українська мова заборонялася в державних і муніципальних органах. Українські назви міст і сіл було змінено на румунські.У Північній Буковині до її загарбання королівською Румунією було 218 українських початкових шкіл. У 1919-1920 рр. їхня кількість зменшилася до 157, а в 1926/27 навчальному році не залишилося жодної. Були закриті всі гімназії та професійні школи з українською мовою навчання, культурно-освітні товариства, накладено заборону на ввезення українських книжок і музичних товарів. У Чернівецькому університеті закрилися українські кафедри. Лише після скасування стану облоги в українській частині Буковини в 1928 р. постала змога боротися за українську народну школу. Результатом цієї боротьби був закон 1929 р., за яким у школах із українською більшістю учнів впроваджувалося 8 годин українською мовою в нижчих класах і 6 годин - у вищих. Але 1934 р. ці малі здобутки були скасовані. Жертвою «румунізації» на українських землях стала і православна церква. Румунський патріархат підпорядкував собі православні єпархії Бессарабії і автономну буковинську митрополію. Українські священики не допускалися до вищих посад у церковній ієрархії, українців обмежували при вступі до духовних семінарій.Колоніальна політика румунських властей на українських землях досить яскраво проявлялася в економічному житті. Північна Буковина й українські землі Бессарабії стали для румунських властей джерелом дешевої сировини й робочої сили. В промисловості панувало дрібне кустарне виробництво з ручною і на-півручною працею. Лише 4,25 % підприємств у 1930 р. мали від 6 до 20 робітників, а тих, які б налічували понад 20 працівників, було лише 2 % їхньої загальної кількості. Найбільшу питому вагу в економіці краю становила харчова промисловість. Зусилля підприємств української частини Бессарабії спрямовувалися на розвиток дрібної та домашньої промисловості: обробки шкур, варки мила, виробництва тканини й сукон, олії. Масове безробіття було постійним супутником трудящих. Особливого розмаху воно набуло в умовах економічної кризи, яка охопила Румунію з 1929 р. Число підприємств на 1935 р. скоротилося майже наполовину. Зупинилися трикотажні та текстильні фабрики Чернівців. Занепали лісова і деревообробна промисловість Буковини, рибне господарство Південної Бессарабії.Сільське господарство на загарбаних Румунією українських територіях перебувало у стані занепаду і потребувало глибокого реформування. У 1919 р. було проголошено початок аграрної реформи. Але при цьому влада не брала до уваги інтереси українського селянства. На Буковині, наприклад, парцеляції і передачі селянам підлягало лише 70 тис. га, або 16,8 % земельної площі великих землевласників. Як правило, це були малопридатні чи непридатні для обробітку землі. Середній розмір наділу українського селянина становив 0,56 га, а румунський колоніст одержував 0,5 га під садибу і 4 га орної землі та один гектар пасовиськ.Економічна криза кінця 20-х - початку 30-х років супроводжувалася зниженням попиту на сільськогосподарську продукцію, що стало однією з причин скорочення посівних площ. Різко зменшилося поголів'я робочої і продуктивної худоби. У 1935 р., наприклад, близько половини селянських господарств Північної Буковини не мали коней, третина - корів, понад 60 % - овець.Рівень життя в Румунії був одним з найнижчих у Європі. Що ж стосується Північної Буковини і української частини Бессарабії, то навіть для Румунії вони відзначалися своєю злиденністю. Ціни на хліб у 1937 р. порівняно з 1914 р. зросли тут у 50 разів, на м'ясо - в 57, тимчасом як номінальна заробітна плата - лише у 18 разів. Постійним явищем суспільного життя було безробіття. В 1931-1932 рр. безробітних на Буковині налічувалося 50 тис. чол. На українських землях Бессарабії безробіття охопило майже 50 % працездатних. Про гуцульське населення гірських районів Буковини бухарестський журнал «Румунське господарство» на початку 30-х років писав: «Не буде перебільшенням, якщо скажемо: гуцули в даний момент — у стадії вимирання». Політика королівського уряду на окупованих землях України викликала опір населення, який виявлявся, зокрема, у збройній боротьбі. 16 вересня 1924 р. в Бессарабії в районі Та-тарбунар спалахнуло повстання, у якому брало участь близько 6 тис. чоловік. 18 вересня-1924 р. проти повстанців було кинуто регулярні румунські війська. Бої тривали до 25 вересня і закінчилися поразкою повстанців. Після придушення Татарбу-нарського повстання над його учасниками в 1925 р. відбувся «процес 500». До різних термінів ув'язнення було засуджено 85 чоловік.Порівняно ліберальні вироки були наслідком широкої кампанії протестів за кордонами королівства і в самій Румунії. Але вони аж ніяк не свідчили про демократичний характер румунського політичного режиму. В 1918-1925 рр. лише в Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії було закатовано понад 13 тис. чоловік. «Царський батіг, - говорив у парламенті з цього приводу екс-прем'єр Румунії Вайда-Воде, -був поганий, та в порівнянні з румунським гнітом, що лютує тепер у Бессарабії, він був іграшкою. Національне питання вирішується тепер пострілами в невинних».На тлі досить розвиненого політичного життя Галичини на окупованих Румунією землях України склалися менш сприятливі умови для діяльності партій і громадських об'єднань. З 1918 по 1928 р. діяв стан облоги, легальна політична діяльність була заборонена. У підпіллі перебували нечисленні комуністичні групи, які ввійшли до складу Компартії Румунії.Антирумунське Татарбунарське повстання 1924 р. змусило дещо послабити адміністративний тиск. Почали відновлюватися культосвітні товариства, преса, студентські об'єднання. З 1928 по 1938 р. у Румунії тривав період відносно ліберального правління, що сприяло легалізації політичних партій. У 1929 р. на Буковині розгорнула легальну діяльність прокомуністична організація «Визволення», яка виступила з програмою одержавлення економіки, аграрних перетворень і приєднання до Радянської України. Однак масової підтримки населення «Визволення» та інші організації подібного спрямування не домоглися.Політичні кола, зорієнтовані на відстоювання національних інтересів, у 1927 р. організували Українську національну партію, керівником якої став В. Залозецький. Це було ліберальне об'єднання, члени котрого схилялися до компромісів з властями, до виключно легальних методів діяльності. Як і в Галичині, ця політична лінія натрапила на сильну опозицію з боку молодих і енергійних учасників національного руху, що відкидали поміркованість і обережність членів УНП.Під керівництвом О. Забачинського, І. Григоровича і Д. Квітковського в середині 30-х років стала формуватися конспіративна радикальна націоналістична організація на засадах, багато в чому подібних до оунівських. Ця організація мала вплив у молодіжних та спортивних товариствах.Коли в 1938 р. до влади в Румунії прийшли військові й діяльність політичних партій була заборонена, УНП та інші легальні українські об'єднання перестали існувати.Українське населення захоплених Румунією земель, незважаючи на жорстокий терор влади, зберегло своє прагнення до національного визволення і справедливого соціально-економічного ладу.

38. Після розпаду наприкінці 1918 р. Австро-Угорської імперії постало питання про майбутнє українців Закарпаття. Головним прагненням населення краю було об'єднання з українською державою. 21 січня 1919 р. в Хусті Всенародний конгрес усіх українців Угорщини, на якому було 420 делегатів, проголосив злуку Закарпаття з Україною. Але вкрай несприятлива зовнішньополітична ситуація не дозволила тоді реалізувати це прагнення. Західноукраїнська Народна Республіка перебувала у стані війни з Польщею, а в Угорщині до влади на деякий час прийшли комуністи, які прагнули поширити свій контроль на Закарпаття. За цих умов Центральна руська рада - представницький орган частини населення краю—8 травня 1919 р. проголосила злуку Закарпаття з Чехо-Словаччиною. Це було вимушене рішення, певний результат пошуку «меншого лиха». Адже умови об'єднання передбачали, що Закарпаття стане автономною частиною новоствореної федеративної слов'янської республіки. Паризька мирна конференція у Сен-Жерменському договорі в вересні 1919 р. санкціонувала передачу Закарпаття Чехо-Словаччині, гарантувавши автономний статус краю. Гарантії автономії Карпатській Україні (офіційна назва - Підкарпатська Русь) передбачала й Конституція ЧСР.Карпатська Україна була далекою окраїною Чехо-Словаччини. У 1930 р. тут мешкало 549 тис. українців, що становило 3,8 % загальної кількості населення Чехо-Словацької Республіки (ЧСР). Керівництво ЧСР не виконало своєї обіцянки надати Закарпаттю автономний статус. Воно вело тут політику, яка поєднувала елементи колоніалізму з економічною підтримкою краю. Як і в інших західноукраїнських землях, на всіх рівнях адміністративного керівництва насаджувалися вихідці з метрополії. Внаслідок цього у краї, де в 1918 р. майже не було чехів, наприкінці 20-х років 80 % урядовців були вихідцями з Чехії.Разом з тим демократична чехо-словацька держава провела ряд перетворен ь в інтересах населення краю. У результаті земельної реформи великі землевласники позбавлялися частини їхніх земель, а 35 тис. безземельних хліборобів одержали по клаптику власної землі. Уряд розгорнув програму будівництва сучасних доріг, мостів, здійснював електрифікацію краю, у тому числі сільської місцевості. У розвиток краю центра-, льні власті вкладали більше коштів, ніж вилучали з нього. Становище української школи в Закарпатті після декількох віків мадяризації дещо поліпшилося, а її мережа стала розширюватися. Але рішенням вищого адміністративного суду Чехо-Словаччини від 28 червня 1925 р. українську мову було визнано «чужою» для населення Закарпаття. Це спричинило поступове звуження викладання української мови й розширення чеської. Чеські школи засновували навіть там, де оселялося 3-4 родини чеських чиновників. Процес згортання української освіти посилився після окупації 1939 р. краю хор-тистською Угорщиною. Тут не залишилося жодної української школи.У Закарпатті політичне життя було особли во складне. Суто української партії, яка б діяла цілком самостійно, тут тривалий час не було. Нечисленні політичні групи Закарпаття змушені були зв'язуватися з близькими їм чехо-словаць-кими партіями і діяти під їхнім «дахом». Усі значні чехо-словацькі партії, у тому числі найвпливовіші - Аграрна, Комуністична, Людова, Соціал-демократична - мали свої організації в Закарпатті, які відбивали настрої і соціально-економічні інтереси різних груп місцевого населення. Разом з тим кожна з них схилялася до певних національно-культурних традицій, що історично склалися в Закарпатті.Одна з цих традицій була пов'язана з москвофільством. Москвофільство ґрунтувалося на помилковому переконанні, що русини - карпатоукраїнці - це, власне, частина російського народу, зденаціоналізованого під впливом історичних обставин. Москвофільські настрої поширилися серед частини греко-католицького духовенства, інших верств інтелігенції краю. Москвофіли уклали ряд організацій, у тому числі авторитетне «Общество им. ДухновичаУ 1938 р. характер політичних процесів у Закарпатті круто змінився. Внаслідок Мюнхенської угоди західних держав з А. Гітлером відбулося розчленування Чехо-Словаччини. Влада центрального уряду стала номінальною. Словаччина здобула автономію в рамках Чехо-Словацької Республіки. З'явилася можливість надати самоврядування й Закарпаттю, з чим уряд республіки зволікав 20 років. 23 жовтня 1938 р. Закарпаття, врешті-решт, одержало автономію. Автономний уряд краю спочатку очолили москвофіли, але, скомпрометовані всією попередньою політикою, вони не дістали підтримки в суспільстві. До такого повороту подій були готові українофіли, лідер яких Августин Волошин і очолив новий крайовий кабінет. Почалася розбудова в Закарпатті автономної української держави.Головним завданням уряду була консолідація краю. Угорці й поляки провадили агітацію за повернення Карпатської України до Угорщини і спільний угорсько-польський кордон. На територію Карпатської України засилалися озброєні банди, які мали викликати неспокій і створити підстави для збройної інтервенції Угорщини. 2 листопада 1938 р. німецько-італійський арбітраж у Відні віддав Угорщині не лише угорські етнографічні області, а й Ужгород і Мукачеве, декілька українських сіл. 10 листопада угорські війська зайняли від-ступлені області. Залізничне сполучення з Румунією та Словакією було перервано, і уряд А. Волошина був змушений перенести столицю до Хуста. З ініціативи А. Волошина у січні 1939 р. була заснована політична організація закарпатського населення, яка стояла на платформі творення суверенної держави, - Українське національне об'єднання (УНО). На 13 лютого 1939 р. було призначено вибори до парламенту - Сойму Карпатської України. Вибори завершилися блискучою перемогою прихильників суверенітету Закарпаття: за них віддали голоси 86,1 % всіх виборців, які брали участь у голосуванні.15 березня 1939 р. на засіданні Сойму за ініціативою УНО було проголошено самостійність Карпатської України. Сойм ухвалив закон, який містив такі пункти: «1. Карпатська Україна є незалежна держава. 2. Назва держави є: Карпатська Україна. 3. Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним Соймом Карпатської України, на чолі. 4. Державна мова Карпатської України є українська мова. 5. Барва державного прапора Карпатської України є синя і жовта...». Президентом Карпатської України став Августин Волошин. Це рішення приймалося під гуркіт гармат. 14 березня угорські війська вторглися в кордони Карпатської України. Під час засідання Сойму бої точилися за 12 км від Хусту. Воєнізована організація, створена для охорони краю, — Карпатська Січ, яка на той час мала 2000 членів під зброєю, незважаючи на героїчний опір, не змогла відвернути вторгнення.Карпатська Україна опинилася в міжнародній ізоляції. З відвертою неприязню ставилося до неї сталінське керівництво СРСР, вбачаючи в ній небезпечне вогнище українського самостійництва. У промові на XVIII з'їзді ВКП(б) 10 березня 1939 р. Й. Сталін з неприхованим глумом говорив про прагнення Карпатської України добитися самостійності й цим розпочати справу визволення всієї України. «Комашка, що хоче прилучити до себе слона», — такими словами він охарактеризував героїчну боротьбу карпатоукраїнців. Карпатська Україна була окупована Угорщиною, підтримуваною фашистською Німеччиною. А. Волошин разом з урядом був змушений емігрувати. Незважаючи на морок окупації, який знову опустився над Закарпаттям, проголошення незалежної держави мало велике історичне значення. Воно продемонструвало непереборне прагнення українського народу до створення власної держави, його готовність до жертв заради досягнення цієї світлої мети.

39 Україна у міжнародній політиці напередодні Другої світової війниАктивізуються дипломатичні відносини — у Хусті, куди було перенесено столицю, засновується німецьке консульство. На Закарпатті було розгорнуто діяльність «Німецької партії», організовано «Німецько-українське культурне товариство».Посилюються економічні зв'язки: 7 грудня 1938 р. підписано німецько-карпатоукраїнську угоду, за якою уряд Волошина зобов'язувався поставляти Німеччині дерево, молочні продукти, шкіру, хутра, вовну та вина. У цей час підписується угода і з німецьким «Товариством з експлуатації корисних копалин», відповідно до якої карпатоукраїнський уряд фактично передавав Німеччині права на розвідування й експлуатацію надр Закарпаття. В останні місяці 1938 р. Гітлер від тактики «зацікавленого нейтралітету» активно переходить до певного зближення і демонстративної підтримки Карпатської України. Ці кроки не лишилися не поміченими не тільки на Заході, а й на Сході. Очевидно, з огляду на перспективність українських планів у Закарпатті активізує свою діяльність навіть японська дипломатія. Після візиту до Хусту свого представника Катоко, уряд Японії вирішує заснувати в Закарпатті консульство, що свідчить про досить серйозне сприйняття світовим співтовариством намірів Гітлера створити «Велику Україну» як антирадянську силу. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сейму Карпатської України. У них взяли участь 92,5% населення, з них 92,4% проголосували за Українське національне об'єднання (УНО), яке очолював А. Волошин. Ще у вересні 1938 р. в Ужгороді було створено Українську національну оборону, яка після Віденського арбітражу вже у Хусті була реорганізована в Карпатську Січ, очолювану Д. Климпушем. Січові гарнізони було створено в Королевім, Іршаві, Торуні, Ставному, Перечині. Проте, незважаючи на існування таких атрибутів влади, як сейм і армія, державність Карпатської України була, як казав Гітлер, «нежиттєздатною», бо вона спиралася не на власну міць, а на нетривкий баланс політичних сил у Європі. Отже, через низку обставин «українське питання» напередодні Другої світової війни посідало одне з центральних місць у міжнародній політиці. У його вирішенні були зацікавлені три групи країн: ті, які володіли українськими землями, які бажали володіти і які задовольняли свої геополітичні інтереси, використовуючи гру на «українській карті». На жаль, український народ не міг самостійно вирішити свої проблеми. У цей час все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих, держав і співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

40Початок Другої світової війни. Вступ Червоної армії в Західну УкраїнуПочаток Другої світової війни, її причини, характер та періодизація.Уклавши з СРСР договір про ненапад, Гітлер приступив до здійснення своїх задумів. Польща якнайкраще підходила для випробовування на практиці стратегії «блискавичної війни». За планом «Вайс», затвердженим у квітні 1939 p., стратегічне зосередження й розгортання німецьких військ завершилось 25 серпня, але наступ було відкладено через готовність Англії виступити на боці Польщі, нерішучість Мусоліні. Спільний польсько-німецький кордон простягався на 1750 миль і захистити його не могла жодна армія світу, оскільки противник міг розпочати наступ у будь-якому напрямку. Серйозних оборонних споруд і природних перешкод на польсько-німецькому кордоні не було. Наприкінці серпня німецька армія доукомплектувала до штатного розкладу свої ударні, моторизовані й танкові дивізії. Загалом на польському кордоні вермахт зосередив понад 50 із 176 дивізій. їх підтримували два повітряні флоти, що мали в своєму розпорядженні 1 тис. бомбардувальників і 1059 винищувачів. Кількість солдатів і офіцерів, які мали взяти участь у цій кампанії, сягала до 2 млн. Німецьким військам протистояла армія, що налічувала 1 млн 750 тис. вояків, але не мала достатньої кількості танків, літаків, гармат. Війська вермахту, вчинивши напад на Польщу 1 вересня 1939 p., розв'язали Другу світову війну. Незважаючи на опір польських військ, до яких було мобілізовано 150 тис. українців, німецькі дивізії швидко просувались на схід і 8 вересня підійшли до Варшави. До 15 вересня основні сили польської армії були розбиті, німці взяли Люблін і підійшли до Бреста, зайняли Володимир-Волинський і Дрогобич. Бойові дії точилися на теренах Західної України. Акт агресії змусив уряди Великобританії та Франції, пов'язаних з Польщею забов'язаннями про надання негайної допомоги, оголосити 3 вересня війну Німеччині. Проте в перші місяці війни їх участь у бойових діях була символічною. Після кількох безрезультатних спроб переговорів з гітлерівцями союзники прийняли таємне рішення не розпочинати активних бойових дій проти Німеччини. Почалася «дивна» війна, яка стала логічним наслідком і продовженням мюнхенської Великобританії та Франції. Польща опинилася на порозі воєнно-політичного краху. З нападом фашистської Німеччини на Польщу Друга світова війна стала фактом. Вона охопила майже всі континенти і всі океани. Зародилася вона в глибинних суперечностях, які існували між державами і випливали з їх цілей: політичних — прагнення керівних кіл великих капіталістичних держав перерозподілити сфери впливу, забезпечити неподільне панування своєї системи; економічних — розширити сфери прикладання капіталу, отримати дешеві джерела сировини і робочої сили. Війна також на совісті урядів великих капіталістичних країн, передусім Німеччини та Японії, сталінського керівництва. Не останню роль у розв'язанні війни відіграв СРСР, який уклав договір про дружбу і кордон з Німеччиною. Пакт про ненапад і таємний протокол до нього про розподіл сфер впливу відкрили шлях Німеччині для нападу на Польщу. З боку країн фашистського блоку — Німеччини, Італії, Японії та їх сателітів — війна була несправедливою, загарбницькою. Щодо Англії, Франції, СІЛА та інших держав із самого початку війна набула об'єктивно справедливого, визвольного характеру. Уряди Англії.та Франції, оголосивши війну Німеччині, так чи інакше стали на бік Польщі, народ якої вів справедливу визвольну війну. Має свої особливості визначення характеру цієї війни для СРСР. У період з 17 вересня 1939 р. по 22 червня 1941 р. він виступив у ролі агресора, приєднавши до себе значні території, які належали на той час Польщі, Румунії, Фінляндії, а також Балтію. Але після нападу Німеччини на СРСР він виніс на собі основний тягар боротьби з фашистською Німеччиною і для нього війна мала справедливий характер. Сучасна українська історіографія подає таку періодизацію участі України у Другій світовій війні:

1) 1 вересня 1939 р. — 22 червня 1941 р. (від нападу Німеччини на Польщу до агресії проти СРСР);

2) 22 червня 1941 р. — листопад 1942 р. (від нападу Німеччини та її союзників на СРСР, часу, коли в Західній Україні сформовано національні збройні сили, до наступу під Сталінградом);

3) грудень 1942 р. — жовтень 1944 р. (бої за визволення українських земель від окупантів). Чи можна було запобігти війні? Фашизм кинув людству виклик, здавалося, це мало підштовхнути різноманітні антифашистські сили до об'єднання, щоб не допустити катастрофи. Але цього не сталося. Негативну роль відіграли анг-ло-французька політика «умиротворення» агресора; відсутність єдиного антифашистського фронту, чому сприяв і сталінський режим — різко негативні оцінки соціал-демократів; голодомор, масові репресії та великодержавні амбіції (ідеї світової революції) підірвали довіру до СРСР широких кіл західної громадськості, що протистояли фашизму. Все це не дало змоги піднятися над тимчасовими інтересами, усвідомити тягар відповідальності перед людством, досягти компромісів і угод.

41. У червні 1940 р., за домовленістю про розмежування сфер впливу СРСР і Німеччини, СРСР в ультимативній формі зажадав від Румунії передачі йому території Бессарабії та Північної Буковини. 28-30 червня 1940 р. військові частини Київського і Одеського військових округів, під командуванням генерала Г. Жукова перейшли р. Дністер. Радянський Союз анексував частину румунської території до УРСР було приєднано Північну Буковину і Хотинщину. На цій території утворено Чернівецьку область. Молдавська АРСР, що була в складі Укріпи и, ліквідована, натомість у серпні 1940 р. створена Молдавська РСР на території центральної часі ним Бессарабії. На території Південної Бессарабії (придунайські землі) утворена Акерманська область (а 7 грудня 1940 р. перейменована в Ілмаїльську область, з 1954 р. - у складі Одеської області).У таємному протоколі до договору 23 серпня 1939 р. йшла мова також про інтереси СРСР стосовно Південного Сходу Європи. В кінці червня 1940 р. СРСР, скориставшись тиском Німеччини на румунський уряд, зайняв Бессарабію, заселені українцями території Буковини та румунський округ Герца.

Шість центральних повітів Бессарабії після возз’єднання з частиною території Молдавської АРСР з переважно молдавським населенням утворили нову союзну республіку – Молдавську РСР. Північна Буковина і Хотинський повіт Бессарабії, де переважали українці, були об’єднані в Чернівецьку область у складі УРСР. Два південні повіти Бессарабії злилися в Ізмаїльську область і також увійшли до УРСР.

Так майже всі українські землі були зібрані докупи в межах СРСР. Загалом територія УРСР розширилася до 565 тис. кв. км, а її населення зросло майже на 9 млн. чол., досягши в середині 1941 р. 41,6 млн. Возз’єднання західноукраїнських земель об’єктивно відповідало одвічному прагненню народу до єдності, соборності. Але не можна забувати і того, що, ведучи політичний торг із Гітлером, Сталін насамперед дбав про подальше розширення своєї імперії, про створення «зони безпеки» на західних кордонах, а також прагнув якомога скоріше покласти край визвольному рухові населення Західної України.

42.У Західній Україні радянський тоталітарний режим уперше зіткнувся із суспільством європейської цивілізації. З огляду на це, радянське керівництво діяло обережно й намагалося створити образ визволителя Західної України від «буржуазного польського колоніалізму». З цією метою запровадження радянського режиму відбувалося одночасно з політикою українізації. У селах були українізовані всі двомовні школи, у містах — гімназії, у Львові — університет. У найбільших містах почали друкувати українські газети, які намагалися прищепити західним українцям нові ідеологічні цінності. Одночасно замість вільного й демократичного Науковоготовариства ім. Шевченка було створено філіал ідеологічно контрольованої АН УРСР.У містах активно формувалася радянська державно-адміністративна та партійна мережа. Замість колишніх воєводств було створено Дрогобицьку, Волинську, Львівську, Рівненську, Тернопільську та Станіславську (нині — Івано-Франківська) області.Проте українізація західних областей суттєво відрізнялася від українізації Східної України 1920-х років. У Західній Україні радянське керівництво здебільшого не допускало до роботи в місцевих і партійних органах західних українців. Лише в поодиноких випадках відповідальні посади займали окремі члени КПЗУ, «москвофіли» та «радянофіли». Більшість «радянізаторів» прибула зі Східної України. Деякі з них мали лише початкову освіту. Державні та партійні апарати східних областей, які зазнали великих кадрових утрат під час репресій 1933-1938 рр., за свідченням сучасників, посилаючи своїх працівників у західні області, у такий спосіб намагалися звільнитися від гірших. Тому нова радянська еліта вразила місцеву інтелігенцію своєю обмеженістю та невихованістю.

У ході радянізації економіки було здійснено націоналізацію промисловості, торгівлі, транспорту та банків. На підприємствах промисловості встановлено 8-годинний робочий день. До числа націоналізованих, незважаючи на відсутність економічної та політичної доцільності, потрапляли сотні дрібних ремісничих підприємств. Під одержавлення до цієї системи потрапила й розгалужена мережа українських кооперативів і приватної торгівлі. Неефективність радянської економіки та неповороткість радянської бюрократії призвели до значних збоїв у постачанні населення товарами першої необхідності. Стали дефіцитними такі товари, як хліб, м’ясо-молочні та інші продукти, в окремих районах бракувало навіть солі й мила. Різко підвищилися ринкові ціни, поширилася спекуляція. Щоб компенсувати негативні наслідки націоналізації, радянська влада асигнувала значні кошти на реконструкцію промислових підприємств, передусім у харчовій та легкій промисловостях. До червня 1941 р. в західних областях була вирішена проблема безробіття. Частину безробітних задіяли на реконструкції та будівництві нових підприємств. Майже 17 тис. безробітних виїхали працювати на промислові підприємства Донбасу.Надзвичайно обережно радянське керівництво проводило земельну реформу. Конфісковані маєтки поміщиків, землі монастирів і державних чиновників було передано селянським комітетам. Половину цих земель розподілили між безземельними та малоземельними селянами. Друга половина призначалася для створення колгоспів і радгоспів. Колективізація селянських господарств розпочалася навесні 1940 р. Незважаючи на значні пільги та технічну допомогу, селяни не бажали Господарювати колективно, тому до середини 1941 р. в колгоспи об’єдналося не більше 13 % господарств.Проте радянські функціонери в ті роки не надто переймалися колективізацією. Головним завданням вони вбачали зміцнення нових західних кордонів і встановлення безпосереднього контролю над ворожим суспільством.Не сподіваючись на силу комуністичних ідей, радянська влада встановлювала контроль за допомогою репресій. Насамперед їх спрямовували проти соціальних верств, які мали досвід роботи з людьми та були спроможні їх переконати, повести за собою, організувати опозиційний рух. Тому одними з перших зазнали репресій українські політичні та громадські об’єднання. Уже 21 вересня 1939 р. було розпущено Українське народно-демократичне об’єднання та ще декілька партій. Інші, остерігаючись репресій, самі припинили свою діяльність. Одночасно було закрито товариство «Просвіта», бібліотеки й читальні, партійні та просвітницькі газети і часописи. Частина політичних діячів перебралася до німецької зони окупації, інші вирішили залишитися вдомаВони створили Допомоговий комітет, який мав би представляти інтереси українців перед новою владою. Хоча К. Левицький — голова цього комітету — запевняв радянську владу в лояльності та просив дозволити діяльність українських організацій, через кілька тижнів український легальний політичний рух припинив своє існування. Протягом осені 1939 р. — зими 1940 р. були репресовані та вивезені на схід керівники всіх легальних партій. Найпоширенішою формою репресій стали депортації[2]. Перша хвиля депортацій тривала до кінця 1939 р. Водночас із громадсько-політичними діячами примусово виселяли представників української інтелігенції, підприємців, кооператорів, колишніх чиновників, офіцерів й поліцейських. Жертвами двох наступних хвиль депортацій у квітні 1940-го і червні 1941 р. стали заможні ремісники, селяни й дрібні торговці. Депортації підлягали й родини, у яких не було чоловіків. Радянські репресивні органи вважали, що ті чоловіки були або заарештовані, або втекли до німецької зони окупації. Така сама доля спіткала й усіх польських громадян — утікачів із Центральної та Західної Польщі. Переважно це були євреї, які рятувалися від нацистів. Депортували також селян усіх національностей, які проживали вздовж німецько-радянської демаркаційної лінії або в конфіскованих маєтках. Виселенню підлягали й лісники: на думку спецслужб радянських органів безпеки, вони могли б посприяти створенню антирадянського підпілля в краї.За даними радянських архівів, протягом передвоєнного часу в Західній Україні було репресовано 463,1 тис. осіб, у тому числі майже 431 тис. осіб було депортовано в східні райони Радянського Союзу.

Становище в Україні в 1939 р. — у першій половині 1941 р.

Упродовж передвоєнних років життя українського суспільства тривало у важкій морально-психологічній атмосфері. Хоча наприкінці 1930-х років масовий терор припинився, страх, який він викликав, згубно позначався на людях. На підприємствах, в установах і закладах бракувало фахівців. Інтелігенти боялися проявляти будь-яку ініціативу й брати на себе відповідальність.

Робітники, які працювали на промислових підприємствах України, справедливо вважалися найкваліфікованішими в Радянському Союзі. Однак це зовсім не позначалося на їхньому матеріальному становищі — «зрівнялівка» не була стимулом до підвищення продуктивності праці. Тому робітників зобов’язували брати участь у соціалістичному змаганні. Найпоширенішою його формою став рух «багатоверстатників».

Для стимулювання учасників соцзмагання застосовували насамперед засоби морального заохочення. У 1938 р. було запроваджено нагородження медалями «За трудову доблесть» і «За трудову відзнаку» та присвоєння звання Героя Соціалістичної Праці. Водночас зі справжніми проявами виробничого змагання в ньому було багато формалізму й бюрократизму, тому не всі працівники прагнули брати в ньому участь, однак і відмовитися в більшості випадків не могли, оскільки це вважалося ознакою ворожого ставлення до радянської влади.

Зрештою, усі українські трудящі — і «передовики» виробництва, і звичайні працівники — забезпечували високий потенціал української економіки.

Одночасно з економікою все більше мілітаризувалося повсякденне життя, що особливо стосувалося міської молоді, яку залучали до так званої оборонної масової роботи. Робітників записували в гуртки кулеметників, стрільців, ГПО («Готовий до праці і оборони» — комплекс фізичної підготовки), ППХО (протиповітряна та протихімічна оборона). Сотні тисяч ентузіастів залучали до навчальних маршів-переходів на десятки кілометрів із військовим спорядженням, а іноді й у протигазах. Активно діяла мережа ТСО Авіахіму (Товариство сприяння обороні, авіаційно-хімічному будівництву). Найпопулярнішими в цій організації були стрілецькі гуртки, у яких організовували складання нормативів зі стрільби з гвинтівки. Той, хто успішно складав нормативи, нагороджувався почесним званням і значком «Ворошиловський стрілець».

Розгортався рух молодих механізаторів за створення танкових екіпажів запасу. Ще активніше формували зацікавленість молоді авіаційним і парашутним спортом.

Оборонно-масова робота давала можливість радянському керівництву успішно підпорядковувати своєму впливу молодь. Щодо старших поколінь влада продовжувала застосовувати каральні заходи. Так, наприкінці 1938 р. було прийнято постанову «Про заходи упорядкування трудової дисципліни», згідно з якою за порушення трудової дисципліни, прогули та запізнення працівника могли звільнити з роботи. Виготовлення неякісної чи нестандартної продукції прирівнювалося до свідомого шкідництва й відповідного покарання.

З огляду на загострення міжнародної ситуації держава скасувала 7-годинний робочий день. У червні 1940 р. в СРСР було прийнято постанову про запровадження 8-годинного робочого дня та 7-денного робочого тижня. Робітникам підприємств і службовцям установ заборонялося змінювати місце роботи за власною ініціативою. Тих, хто наважувався порушити заборону, притягали до судової відповідальності й карали ув’язненням у виправно-трудових таборах. У такий спосіб їх урівняли із селянами, які стали «прикріпленими» до своїх колгоспів і радгоспів після запровадження паспортів для мешканців міст.

Суспільно-політичне та культурне життя українського народу визначалося подальшим утвердженням сталінської диктатури, усесильності й безкарності державної та партійної бюрократії, свавіллям органів держбезпеки, нехтуванням інтересів окремої людини, особистості, її прав, свобод, власних поглядів.

43Початок Великої Вітчизняної війни/ Відступ Червоної армії.

22 червня 1941 р. Німеччина напала на Радянський Союз. Ще 18 грудня 1940 .р. Гітлер підписав директиву № 21 «Барбаросса» (від імені німецького імператора XII ст., який безславно загинув під час третього хрестового походу). Відповідно до цього плану війна повинна була тривати 1,5—2 місяці і за цей час війська мали вийти на рубіж Архангельськ — Волга — Астрахань. Фашистська армія налічувала на той час 190 дивізій, з них 157 німецьких, 47 тис. гармат, 4,3 тис. танків, 5 тис. літаків. У союзі з Німеччиною виступили Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія. Загальна чисельність Червоної Армії складала понад 5 млн. чол. У західних прикордонних округах було зосереджено 170 дивізій та 2 бригади, які мали 2,9 млн. чол., 9,2 тис. танків, 8,5 тис. літаків і 468 тис. гармат і мінометів.Український напрям за планом «Барбаросса» був одним з най головніших. Ставилося завдання оволодіти розвинутою економічною базою України, її багатими сировинними та паливними ресурсами, щоб послабити військово-промисловий потенціал СРСР і зміцнити власний, створити вигідний плацдарм для подальшої війни і перемоги над СРСР. Саме тому найбільша частина німецьких сил — група армій «Південь» (57 дивізій і 13 бригад) — мала завдання протягом короткого часу завдати головного удару в напрямку на Київ, зайняти переправи, підготувавши наступ далі на схід. В Україні німецьким військам протистояли два фронти: Південно-Західний (командуючий — генерал М. П. Кирпонос); Південний (командуючий — генерал І. В. Тюленєв). З сухопутними військами взаємодіяли моряки Чорноморського флоту (командуючий — адмірал П. С Октябрьський), Дунайська і Пінська військові флотилії. В прикордонних боях, незважаючи на мужність радянських воїнів, Червона Армія терпіла поразки. За перші три тижні війни вона втратила 850 тис. осіб, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат. Німецькі втрати були вдесятеро меншими. 30 червня 1941 р. німецькі війська увійшли у Львів. Разом з ними ввійшли частини ОУН. У цей же день представники українських національних політичних сил на чолі з ОУН прийняли Акт відновлення Української держави, а також декрет, за яким Я. Стецька було призначено головою уряду — Українського державного правління (з 26 міністрів). Українська держава оголошувалась союзницею Німеччини. Але Німеччина реагувала на Акт відновлення Української держави негативно. С. Банд ера і Я. Стецько були інтерновані.

5 липня 1941 р. радянський уряд України прийняв рішення про евакуацію промислових і сільськогосподарських об'єктів, населення України. У ході евакуації, переважно в Росію та Казахстан, було вивезено 550 великих заводів, 3,5 млн. населення. В армію мобілізували 2 млн. жителів республіки (з них 200 тис. добровольців), 2 млн. осіб створювали оборонні споруди. На 1 листопада 1941 р. від населення України у фонд оборони надійшло близько 1 млрд. карбованців, багато дорогоцінностей. 73 дні тривала героїчна оборона Одеси. Тут загарбники втратили 200 тис. осіб. Проте швидко, незважаючи на опір Червоної Армії, німцям удалося захопити більшу частину території України, узяти у полон у районі Києва 650 тис. солдатів і офіцерів.25 жовтня 1941 р. німецькі війська захопили Харків. До кін ця 1941 р. німці контролювали територію, де до війни проживало 80 млн. чол. (42 % населення СРСР). Крім того, у полон потрапило 3,8 млн. радянських військових (з них 1,3 млн. українців).

Відступ Червоної армії. Тяжкі втрати Південно-Західного фронту у перші тижні війни значно підірвали його боєздатність, але вермахту не вдалось знищити головні сили, які вже наприкінці червня, які вже наприкінці червня завдали противнику відчутного удару в районі м. Дубно. Але то був частковий успіх, досягнутий ціною втрат сотень танків, більшість яких довелось кинути за відсутністю пального. Німецькі війська наступали по всьому фронту. Між тим Москва все ще недооцінювала противника і переоцінювала можливості своїх військ. Неспроможне реально оцінити ситуацію на фронті верховне командування віддавало накази про перехід до наступу.

44Окупація України військами німеччини.

1. а). На світанку 22 червня 1941 р. фашистські війська напали на СРСР. Радянське керівництво оголосило війну з Німеччиною Великою Вітчизняною.Німецьке командування націлило на територію України групу армій «Південь» на чолі з фельдмаршалом Г. фон Рундштедтом. Напад розпочався з масованого бомбардування літаками люфтваффе (німецький військово-повітряний флот) міст Києва, Львова, Житомира, Одеси. Німецька група армій включала 57 дивізій загальною чисельністю 300 тис. чоловік (три німецькі польові армії, одна танкова група, дві румунські армії, один угорський корпус).

У перші дні війни (23-29 червня 1941 р.) розгорнулася запекла танкова битва у смузі Південно-Західно-го фронту, в районі Луцьк - Броди - Рівне - Дубно. Виконуючи директиву Сталіна, що вимагала «оточити й знищити» ворожі війська, контрнаступ проти першої німецької танкової групи повели вісім радянських механізованих корпусів. Хоча ворог і зазнав певних втрат, війська фронту вже на початку липня, по суті, залишилися без танків. Вже 30 червня нацисти захопили Львів, 9 липня - Житомир. Повністю були розгромлені 30 дивізій Червоної армії, наполовину - 70 дивізій, втрачено 850 тис. бійців і командирів, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 10 тис. гармат.

Вирішальні бої на території України розгорнулися на житомирсько-київському, уманському та одеському напрямах. 11 липня 1941 p., коли німецьким військам вдалося прорвати рубіж у центрі Ново-град-Волинського району і вийти на підступи до Києва, почалася оборона столиці України. 17 німецьких дивізій поновили наступ але зустрівши сильний опір захисників Києва, припинили штурм. Оборона Києва (липень-вересень 1941 p.), відволікаючи великі сили противника, сприяла стабілізації становища Червоної армії на московському напрямі.Наприкінці серпня воєнна ситуація в Україні стала катастрофічною. Німецькі війська, форсувавши Дніпро, створили загрозу оточення київського угруповання радянських військ. В районі Умані-Перво-майська-Новоархангельська у полон потрапили 103 тис. військових (6-та і 12-та радянські армії на чолі з командармами). Захисники Києва опинилися перед загрозою оточення. Штаб Південно-Західного фронту й особисто командувач, генерал-полковник Кирпонос, звернулися до Ставки Верховного Головнокомандування за дозволом негайно відвести війська з напівоточеного Києва. Але Сталін, виходячи з принципу «триматися до кінця», категорично заборонив залишати столицю України. Вплинуло на таке рішення Верховного Головнокомандуючого й запевнення на початку серпня 1941 р. того ж Кирпоноса й першого секретаря ЦК КП(б)У М.С.Хрущова, що вони в жодному разі не дадуть противнику як «перейти на лівий берег Дніпра, так і взяти Київ». Як бачимо, в оцінці ситуації суттєво помилилися і партійний керівник республіки, і командувач фронтом, і особисто «геніальний полководець» Й.Сталін.

1 б). Водночас із наступом на Київ 300-тисячна ворожа армія з серпня 1941 р. повела широкий наступ на південний схід і південь України, метою якого було захоплення Одеси. Місто опинилося у важкому стані після того, як ворог прорвав фронт і відрізав Приморську армію від основних сил Південного фронту. Оточені з усіх боків, захисники міста з серпня по жовтень 1941 р. обороняли Одесу, відволікаючи на себе значні сили німців. На початку жовтня радянські війська з-під Одеси були евакуйовані у Крим.

1 в). Несприятливо для Червоної армії розгорталися події в Криму. З жовтня 1941 р. до липня 1942 р. йшла героїчна оборона Севастополя - бази Чорноморського флоту. Лише 4 липня 1942 р. Севастополь було взято німцями. А на серпень 1942 р. вся територія України була окупована.

3. Після успішного контрнаступу (грудень 1941) під Москвою Сталін намагався розпочати загальний наступ по всій лінії фронту. Було видано наказ про «повний розгром гітлерівських військ у 1942 році». В Україні було поставлено задачу звільнити Харків, Донбас і Крим.

45Нацистський «новий порядок»/Життя населення України в умовах окупації

Захопивши Україну, нацисти, насамперед, знищили її цілісність. Територія України була розчленована нацистами на чотири частини, підлеглі різних держав і адміністративним органам. — Чернівецька і Ізмаїльська області були включені до складу союзником Німеччини — Румунії. Одеська область, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської області, лівобережні райони Молдови нацисти об’єднали в губернаторство «Трансністрія» і також включили до складу Румунії. — Західні землі — Дрогобицька, Львівська, Тернопільська, Станіславська області — на правах окремого дистрикту (округу) за назвою «Галичина» увійшли до складу окремого губернаторства, що включало також польські землі з центром у м. Кракові.— Чернігівська, Сумська, Харківська області і Донбас як прифронтові зони безпосередньо підкорялися німецькому військовому командуванню. — Інші українські землі входили до складу рейхскомісаріату «Україна» з центром в місті Рівне. Він ділився на шість округів. Рейхскомиссаром України був призначений Е. Кох.Закарпатська Україна з 1939 р. була окупована Угорщиною. Нацисти встановили на окупованих територіях жорстокий окупаційний режим. Вони перетворили Україну в німецьку колонію, яка входила в «німецьке життєвий простір» і стала джерелом сировини, продовольства, робочої сили для «третього рейху». 85% всіх продуктів, вивезених в роки війни з СРСР в Німеччину, були з України. Економічний грабіж відбувався з німецької серйозністю і педантичністю. Нацистами була створена ціла система грабіжницьких заготівельних органів. Найбільшим серед них було «Центральне товариство Сходу», яке мало 30 комерційних відділів з 200 філіями в містах.Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України в аграрно-сировинний придаток рейху, життєвий простір для колонізації представників вищої раси». Протягом 30 років планувалося виселити 65% населення України, на землі«, звільнені», переселити німців, а тих місцевих жителів, які залишаться живими, поступово «онемечить».

Окупаційний режим здійснювався гестапо, військ СС, Службою безпеки (РБ). Діяла також допоміжна адміністрація з місцевих жителів (бургомістри, старости, поліція). Необхідність управління окупованими територіями України вимагала великого і розгалуженого адміністративного апарату, створити який без участі місцевого населення було важко І у нацистів перебували помічники — колабораціоністи (місцеві жителі, які співпрацювали з окупаційною владою Більшість з них становили ті, хто став жертвою сталінської репресивної системи, бажав помститися радянської влади. Вони йшли в окупаційні органи, поліцію, каральні підрозділу. Саме зрадники сприяли арештів і знищення антигітлерівського підпілля в Києві, Одесі і інших містах, допомагали знаходити комуністів, радянських активістів, євреїв, прирікаючи їх на знищення, іноді колабораціоністи безпосередньо брали участь в акціях знищення».Нацисти в ідеологічній роботі використовували як негативні приклади діяльності більшовиків проти народу України. Окупанти обіцяли провести аграрну реформу, розвивати українську культуру, повернути солдатів додому, але це були способи морально-психологічного тиску, на тлі якого жителі України оголошувалися громадянами «третього сорту», їх життя строго регламентувалося правилами та наказами, порушення яких призводило до концтабору або розстрілу.Великою трагедією для України став вивіз людей в першу чергу молоді, на роботу Німеччину. У 1941-1944 рр. 2,8 млн осіб були вивезені з СРСР в нацистське рабство і 2,4 млн з них були з України. Десятки тисяч з них загинули на чужині від виснаження, хвороб і травматизму. Частина остарбайтерів (так називали вивезені в Німеччину, боячись репресій з боку радянської влади, не повернулися на Батьківщину після завершення війни. Крім цього, і на окупованих територіях був організований примусову працю населення з метою зміцнення економічної потужності «третього рейху».Людство ніколи не забуде і не пробачить нацистам масового знищення населення.

46 Концтабори та масове знищення людей. Голокост.Остарбайтери. Життя в евакуації.

27 квітня 1940 був створений перший концтабір Освенцим, призначений для масового знищення людей. Освенцим табір смерті: з приблизно 7,5 млн. чоловік, загиблих в гітлерівських концтаборах на його частку припадає 4 млн. 14 червня 1940 в табір привезли перших ув'язнених - 728 поляків.Масштаби терору росли, і в березні 1941 р. Гітлер видав указ про будівництво другої, набагато більш великої секції табору, що знаходиться на відстані 3 км від першої в селі Бжезінка, перейменованої у Біркенау. Ця територія призначалася для табору знищення і називалася Біркенау або Аушвіц II. У таборі постійно містилося від 180 до 250 тисяч ув'язнених. 23 вересня 1941 в Освенцим були доставлені перші радянські військовополонені. Всі вони були знищені в газовій камері.У 1941 р. в таборі Аушвіц був збудований перший крематорій з трьома печами для спалювання трупів вбитих людей. При крематорії була так звана «лазня особливого призначення», тобто газова камера для удушення людей.

Голоко́ст— переслідування і масове знищення євреїв у Німеччині під час Другої світової війни; систематичне переслідування і знищення європейських євреїв нацистською Німеччиною і колабораціоністами протягом 1933 — 1945 років; геноцид єврейського народу в часи Другої світової війни. Як жертв Голокосту зазвичай сприймають також інші етнічні та соціальні спільноти, яких нацисти переслідували і знищували за приналежність до цих спільнот (цигани, геї, масони, безнадійно хворі тощо). Тобто, у ширшому розумінні, голокост — систематичне переслідування і знищення людей за ознакою їх расової, етнічної, національної приналежності, сексуальної орієнтації або генетичного типу як неповноцінних, шкідливих.

Остарбайтери — німецький термін для означення осіб, які були вивезені гітлерівцями з східних окупованих територій, переважно з Рейхскомісаріату Україна, протягом Другої світової війни на примусові роботи до Німеччини. Перші українці опинилися на німецькій примусовій роботі ще влітку 1939. Це були мешканці окупованого угорськими військами Закарпаття, яких вивозили на роботу до Австрії. Наступними на початку вересня 1939 потрапили до Рейху галичани — військовослужбовці польської армії, які виявилися в полоні й з часом були переведені до розряду цивільних робітників. Перші цивільні робітники з окупованої вермахтом України стали добровільно виїжджати до Німеччини ще влітку 1941 з дистрикту «Галичина».

47.Рух опору та його течії/ Розгортання радянського партизанського руху

Антифашистський рух Опору став складовою частиною загальної боротьби з окупантами. В Україні він був представлений трьома політичними течіями:– керованим радянською владою партизанським і підпільним рухом;– військовими формуваннями бульбівців, бандерівців і мельниківців. об'єднаними з часом в ОУН-УПА;– двома польськими арміями: прорадянською Армією Людовою і підпорядкованою лондонському еміграційному уряду Армією Крайовою, що вели боротьбу з гітлерівцями, в тому числі на українських теренах.Воєнною доктриною Радянського Союзу встановлювалося, що війна, якщо вона розпочнеться, має вестись виключно на чужій території і «малою кров'ю». Підготовка до партизанської війни була визнана недоцільною. У зв'язку з цим на початку 30-х років було ліквідовано мережу партизанських баз, які знаходились у лісах прикордонних округів. Досвідчені кадри зазнали репресій в період сталінських «чисток» як вороги народу.Проте вже з перших днів війни в офіційних документах (Директива від 29 червня 1941 р.) ставилося завдання створити мережі партизанських загонів і підпільних організацій на захоплених ворогом територіях під керівництвом комуністів.Однак підпільні організації, поспіхом організовані з самовідданих, але малокомпетентних людей, виявились досить уразливими для німецьких спецслужб і були ліквідовані в перші ж дні окупації.На початку війни ЦК ВКП(б) орієнтував партійні організації і органи радянської влади на широке використання досвіду громадянської війни, що в умовах нової тактики і стратегії війни було малоефективним. Так, 30 червня 1941 р. секретар ЦК КПУ Бурмистенко, звертаючись до партійного активу Києва, наголошував на якнайскорішому розгортанні руху Опору в тилу ворога, залучаючи до цього ветеранів Громадянської війни, передових робітників, молодь.Деякі партійні та радянські керівники навіть не уявляли складності завдань, які стояли перед ними. Коли до секретаря Сніжнянського райкому партії Сталінської області та начальника районного відділу НКВС звернулися керівники новоствореного партизанського загону із запитанням, де переховуватись і чим озброювати партизан, вони почули у відповідь, що переховуватись треба у кущах («не будуть же німці перевіряти кожен кущ»), а озброюватись треба сокирами («сокира також є зброєю»).Новостворені загони діяли в прифронтовій смузі, насиченій німецькими військами. Погано озброєним і непідготовленим людям протистояли добре підготовлені та озброєні піхотні і моторизовані дивізії вермахту. Партизани самовіддано боролись з ворогом і гинули в боях, не завдаючи фашистам відчутних втрат. Водночас в глибокому ворожому тилу активність бойових дій партизан була не досить ефективною. Проявлялася слабка організація партизанського руху в перші місяці війни.В перший рік війни на окупованій території України було залишено 3 500 партизанських загонів і диверсійних груп, а на червень 1942 р. штаб партизанського руху знав про наявність тільки 22-х діючих загонів, решта розпалася або загинула. Влітку 1942 р. тільки 30% партизанських загонів мали зв'язок з «Великою землею».Чималу шкоду розгортанню партизанського руху завдало те, що частина керівників, залишених для роботи у підпіллі, самовільно виїхала у радянський тил, кинувши напризволяще людей і доручену справу. Окремі особи з числа керівного та рядового складу виявились зрадниками і перейшли на бік окупантів, допомагали гестапо вистежувати підпільників, виявляти явки, конспіративні квартири.Пасивність опору окупантам у перші місяці війни пояснюється ще й невдоволенням певної частини населення сталінським режимом, репресіями, голодомором, насильницькою колективізацією. Не дивно, що саме сільські райони, які мали стати центрами партизанського руху, найменш активно підтримували його.Деяка частина селян навіть співробітничала з окупантами. Як повідомлялось в одному з офіційних донесень, складених окупантами, у серпні 1941 р., «закинуті десантам російські партизани не мають жодного впливу на населення. Скрізь, де вони з'являються... їх схоплюють і передають нам»,Неабияку роль мало те, що з самого початку війни мільйони людей, опинившись у глибокому ворожому тилу, перебували в ізоляції, під тиском переслідувань і терору.На повну потужність працювали гітлерівська пропаганда і каральна система. Спеціальною директивою «Продовження воєнних операцій на Сході», схваленою Гітлером 19 липня 1941 р., наголошувалось: «Для підтримання порядку та безпеки у завойованих східних областях... військ буде вдосталь лише тоді, коли застосовуватиметься не юридичне покарання винних, а породжений окупаційними властями страх, здатний відбити у населення будь-яке бажання чинити опір... Замість того, щоб використовувати додаткові охоронні частини, командуючі повинні вживати в своїх районах відповідні драконівські заходи... ».В інших указах і директивах окупаційної влади зазначалося: «За наявність зброї, боєприпасів і вибухівки в будинках, клунях, садах тощо відповідальність падає на особу, яка використовує дану земельну ділянку» (23 серпня 1941 р.); «хто навмисно чи то несвідомо заподіє шкоду роботі зв'язку.., пошкодить або зруйнує проводи лінії передачі або інші прилади... підлягає розстрілу» (10 жовтня 1941 р.); «партизани, не знищені в бою, повинні осуджуватись до смертної кари» (4 листопада 1941 р.).Тільки за перший рік війни з червня 1941 р. по липень 1942 р. каральні частини та війська СС за підтримку партизан знищили 90 тисяч мирних жителів України, Гітлерівською окупаційною владою був введений інститут заручників. За Інструкцією серед арештованих і засуджених до страти мало бути «процентів 50 євреїв, решта 50 процентів – росіяни, поляки і українці у рівних співвідношеннях».

Розгортання радянського партизанського рухуПартизанські загони і підпільні групи були недостатньо організовані і підготовлені для роботи в тилу. Через це, як свідчить один з керівників партизанського руху в Україні І. Старинов, із 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, що були залишені в перший рік війни на окупованій території, на червень 1942 р. мали відомості про наявність лише 22 діючих загонів. На жаль, не краща ситуація була і з підпіллям: з утворених у червні— вересні 1941 р. 685 підпільних партійних органів у період тимчасової окупації республіки в різний час діяли тільки 223. Суттєво ослаблювали партизанський рух відсутність координаційного центру, епізодичність постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами.Роль серйозного стримуючого фактора відігравало досить жорстке ставлення з самого початку війни до партизанського руху окупаційного режиму, який намагався придушити терором народний опір у зародку. Так, у наказі начальника Верховного командування вермахту Кейтеля від 16 вересня 1941 р. зазначено: «З початку війни проти Радянської Росії на окупованих Німеччиною територіях вибухнув комуністичний повстанський рух... Фюрер наказав вжити скрізь найсуворіших заходів, щоб розбити цей рух у найкоротший час... Треба при першій же нагоді вжити негайних і найсуворіших заходів для утримання авторитету окупаційної влади й запобігти розростанню руху... Справжнім засобом залякування тут може бути тільки смертна кара». Навесні 1942 р. Сталін остаточно переконався у вагомому політичному значенні боротьби в німецькому тилу. 30 травня при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху. Через місяць формується Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем.Спираючись на підтримку місцевого населення, знання місцевості, координацію дій і матеріальну підтримку з Великої землі, партизанський рух набирає сили, сіючи серед німецьких солдатів постійне відчуття небезпеки навіть у власному тилу, вселяючи в народ, що перебував під окупацією, віру в перемогу над ворогом. Наприкінці 1942 р. німецький тил вже розхитували великі, добре озброєні й керовані з центру рейдові з'єднання під командуванням О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М. Наумова. Особливу активність партизанський рух виявив у вирішальному 1943 p.: цього року партизани в окупаційній зоні підірвали 3688 ешелонів, 1469 залізничних мостів. «Рейкова війна» стає однією з основних форм партизанської активності, оскільки вона давала змогу наносити потужні руйнівні удари малими силами. Так, вибухові пристрої, надіслані лише одним літаком з Великої землі, за підрахунками технічного відділу УШПР, давали змогу партизанам пустити під укіс щонайменше 4 фашистські ешелони і вивести з ладу майже 200 м залізничного полотна. Рух припинявся на 2—4 доби. Тобто втрати часто наносились більші, ніж бомбардувальною авіацією. Всього протягом війни партизанські формування України провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. У період 1941—1945 pp. у партизанських загонах і з'єднаннях налічувалося майже 180 тис. осіб, 30% з них загинули. Отже, радянський партизанський рух в окупованих районах України у своєму розвитку пройшов кілька етапів, від зародження до широкого розгортання та активного протистояння фашистам. Стримуючими чинниками його розвитку (особливо в початковий період) стали: наступальна воєнна доктрина, що почала домінувати наприкінці 30-х років і призвела до згортання підготовки кадрів та вироблення засобів для ведення «малої війни», ліквідації документації та партизанських схованок і баз; дефіцит підготовлених партизанських кадрів; відсутність координаційного центру, погане постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами; жорстоке придушення окупаційними властями будь-яких виявів опозиції фашистському режиму. Створення Центрального партизанського штабу, координація дій, матеріальна підтримка з Великої землі, застосування партизанами ефективних методів боротьби («рейкова війна») і значна підтримка місцевого населення дали змогу партизанському руху перейти на якісно вищий щабель і перетворитися на важливий фактор війни, на справжній другий фронт.

Про час утворення УПАПідпільники і партизани в роки війни датували утворення Української повстанської армії весною 1943 р.

В українській емігрантській літературі утвердилася інша дата – осінь 1942 р. Піврічна різниця вимагає пояснень.

Тим, хто боровся, було видніше, коли вони почали боротьбу. Врешті-решт, початок її фіксується багатьма конкретними фактами. Отже, тезу про виникнення УПА навесні 1943 р. слід приймати як аксіому. Пояснень вимагає тільки пересунення цієї дати на півроку раніше, здійснене у повоєнний час.Михайло Прокоп і Євген Штендера "відсунули" дату утворення УПА без фальшивих доказів, а тільки за допомогою гри назвами. У статті в "Енциклопедії українознавства" вони вказували, що перші загони УПА – "Поліська січ" створив на Поліссі улітку 1941 р. отаман Т. Боровець-Бульба. Виконуючи наказ цивільної німецької адміністрації, отаман розпустив в грудні 1941 р. основну частину загонів, а сам перейшов у підпілля. Потім він створив нову повстанську формацію – спочатку під цією самою назвою, а згодом як Українську національно-революційну армію (УНРА). Паралельно восени 1942 р. на Поліссі й Волині почали створюватися збройні загони ОУН(Б), які також прийняли назву УПА.

У монографії "Україна і Німеччина у Другій світовій війні" Володимир Косик присвячує виникненню УПА цілий підрозділ. Він стверджує, і це теж відповідає істині, що восени 1942 р. з'явилися перші значні формування українських бійців-націоналістів під проводом С. Качинського, Г. Перегійняка та ін. Саме ці загони прийняли для себе назву Українсь-ка повстанська армія. Отже, В. Косик доповнює гру назвами певним критерієм: переходом від дрібних збройних відділів до великих формувань. Проте перехід тоді тільки розпочався, а великі формування, як зазначають М. Прокоп і Є. Штендера, тільки "почали творитися". Процес завершився навесні 1943 р.Сказане вище слід доповнити аналізом дискусії, що розгорілася на військовій конференції проводу ОУН(Б) у Львові на початку грудня 1942 р. Конференція висловила суперечливі думки щодо тактики і стратегії

повстанського руху в умовах окупації. Зокрема, "урядуючий" провідник М. Лебедь був противником негайного повстання проти окупаційної адміністрації, але визнав необхідність приступити до створення власних збройних сил. Він ще не мав ясної відповіді на головні питання: коли і з ким воювати, за яких умов?

У постанові конференції відзначалося, що німецько-радянську війну "треба використати для широкої роботи по створенню збройних сил ОУН". Підкреслювалося, що "члени ОУН мають обійняти командні посади в майбутніх військових з'єднаннях".

На створення збройних сил провід ОУН(Б) йшов під тиском власних низових структур. Все частіше оунівці вимагали від своїх керівників перейти до збройного опору окупантам. Німецькі власті на окупованій території провадили винищувальну політику щодо українського населення. Не рахуватися з цим керівники націоналістів не могли. Незабаром після військової конференції проводу ОУН(Б), в грудні 1942 р. "урядуючий" провідник М. Лебедь розпорядився реорганізувати нечисленні загони. Було взято курс на створення повстанської армії партизанського типу.

У післявоєнні часи провід ОУН(Б) вирішив, що днем народження УПА слід вважати 14 жовтня 1942 р. Обґрунтування цієї дати не виглядає переконливим в світлі наведених фактів. Мотив для ревізії ювілеїв, що відзначалися в УПА під час Другої світової війни, цілком очевидний: 19 листопада 1942 р. Червона армія перейшла у контрнаступ під Сталінградом. Доводячи, що українські націоналісти почали боротьбу з німецькими окупантами раніше, ніж переконалися в кінцевій перемозі Об'єднаних Націй, історики ОУН рятували її репутацію в очах західних демократій.

Насправді повстанський рух впродовж 1942 р., хоч набув яскравої антинімецької спрямованості, не виявлявся в активних формах. Антинімецька діяльність проявлялася переважно в пропаганді. Лейтмотивом поведінки провідників ОУН(Б) була теза: "Коли на Сході ще стоять мільйонні більшовицькі армії, всяка наша збройна акція проти німців була б поміччю Сталіну".

48.Початок визволення України/Бої на Лівобережжі.Звільнення Києва.

Сталінградська битва (17 липня 1942 р. — 2 лютого 1943 p.), під час якої Німеччина та її союзники втратили 1,5 млн. осіб, тобто 1/4 усіх діючих на радянсько-німецькому фронті фашистських військ, стала не тільки початком корінного перелому в Другій світовій війні, а й початком визволення території України. Внаслідок розпочатого в ході Сталінградської битви контрнаступу вже 18 грудня 1942 р. було визволено перший український населений пункт — с. Півнівку Міловського району Ворошиловградської (Луганської) області.

Успішний наступ Червоної армії на широкому фронті продовжувався аж до лютого 1943 р. За цей час було визволено значну частину Донбасу і Харківщини. Завдяки операції «Зірка» радянські війська оволоділи Харковом. Проте ворог був ще дуже міцним і за будь-яку ціну намагався вирвати стратегічну ініціативу. Сконцентрувавши свої сили на південному заході від Харкова, він створив дві ударні групи з семи танкових та моторизованих дивізій («Мертва голова», «Адольф Гітлер», «Рейх» та ін.) і вдарив у фланги й тил радянських військ під командуванням М. Попова. 16 березня Харків знову було захоплено фашистами.Влітку 1943 р. Німеччина, здійснивши тотальну мобілізацію, вирішила взяти реванш за Сталінград новим наступом на Курськ. Битва на Курській дузі, що почалася 5 липня 1943 p., тривала майже 2 місяці. У ній брало участь понад 4 млн. солдатів. За 50 днів боїв ворог втратив понад півмільйона своїх воїнів, 3 тис. гармат, 1,5 тис. танків. Стратегічна ініціатива остаточно була вирвана з рук фашистів.

Розвиваючи успіх, війська Південно-Західного фронту (командуючий Р. Малиновський) на початку вересня визволили Донецьк і вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська. Війська Південного фронту (Ф. Толбухін) визволили Маріуполь і підійшли до Мелітополя. Війська Воронезького фронту (М. Ватутін) визволили Суми та вийшли до Дніпра в районі Переяслава-Хмельницького.

Визволити столицю України Сталін вимагав до річниці Жовтневої революції. Щоб полегшити форсування Дніпра, передбачалося викинути на правий берег сильний повітряний десант — дві бригади. Проте десантування пройшло невдало, раптовість було втрачено. Генеральний штаб вважав, що за цих обставин наступ з Букринського плацдарму навряд чи може розраховувати на успіх. У відповідь на це Сталін сказав: «Ще не пробували наступати по-справжньому, а вже відмовляєтеся. Треба здійснювати прорив з наявного плацдарму». Наступ було розпочато, і на світанку 6 листопада Київ було взято, але ціною величезних втрат. Помилки командування, нестача техніки та боєприпасів часто зумовлювали невиправдані людські жертви. Лише в районі Букрина загинуло 40 тис. бійців. За подвиги, здійснені в ході битви за Дніпро, 2438 воїнам надано звання Героя Радянського Союзу (понад 20% від усіх, хто одержав це звання за період війни).Форсування Дніпра і взяття Києва зірвало план Гітлера стабілізувати лінію фронту, створити неприступний «Східний вал» і перейти до затяжної позиційної війни з метою вимотування сил Червоної армії. Саме тому перемога в битві за Дніпро і стала завершенням корінного перелому в Другій світовій війні.Досягнення вирішальних перемог на фронтах значною мірою було зумовлене працею трудівників тилу, завершенням перебудови економіки на воєнний лад. У зміцненні обороноздатності СРСР вагомим був внесок евакуйованих з України на Схід 550 великих підприємств 30 галузей промисловості. Уже навесні 1942 р. більша частина з них почала випускати продукцію. Обладнання, вивезене з республіки, прийняли, головним чином, Новосибірська, Свердловська, Томська, Омська, Іркутська, Куйбишівська та інші області РСФСР. Воно становило майже половину всіх потужностей, введених у дію в східних районах СРСР. Плідно працювала на оборону й евакуйована в Уфу Академія наук УРСР. Достатньо назвати роботи академіка Н. Доброхотова, який запропонував нову технологію виплавки броньованої сталі; швидкісну зварку, розроблену для виробництва танків колективом інституту електрозварювання під керівництвом Є. Патона тощо.У січні 1944 р. майже 2,3-мільйонна Червона армія розпочала визволення Правобережної України та Криму. Успішне досягнення цієї мети значною мірою було забезпечене перемогою в січні—лютому під Корсунем-Шевченківським (німці втратили 55 тис. солдатів). 25 березня 1944 р. на 1009-й день війни війська 2-го Українського фронту вийшли на державний кордон з Румунією.На завершальній стадії війни була похована ще одна утопічна надія частини національно-патріотичних сил на те, що створені в складі вермахту українські збройні формування надалі зможуть трансформуватися в повноцінну українську армію. Йдеться про розгром у липні 1944 р. дивізії СС «Галичина» під Бродами.Історія її створення та діяльності тривалий час була «білою плямою» української історії. Характерно, що неоднозначні оцінки дивізії СС «Галичина» мали місце ще до її утворення. Зазнавши поразки під Сталінградом, керівництво третього рейху розробило проект створення українського збройного формування, яке складалось би з населення Галичини. Цей проект піддавався жорсткій критиці з боку ОУН Бандери. Бандерівці вважали створення СС «Галичина» недоцільним і шкідливим, оскільки, по-перше, воно мало на меті, на їхню думку, відвернення активної української молоді від участі в русі опору, фактично перетворювало її на гарматне м'ясо; по-друге, як зазначалось у бандерівських «Бюлетнях», «твориться не українська національна, а німецька колоніальна частина» (командування дивізії та мова спілкування мали бути німецькими); по-третє, проектом передбачалося вербування в дивізію лише галицьких добровольців, що вело до певного протиставлення «галичан» і «українців» та до створення регіонального, а не загальнонаціонального збройного підрозділу; по-четверте, формування дивізії давало підставу радянській пропаганді говорити не лише про співпрацю українського національного руху з німцями, а й про пряму організацію цього руху третім рейхом. Виходячи з цих міркувань ОУН-Б категорично заявила, що «українська кров може бути пролита тільки за Українську державу і в лавах української армії».Однак ці аргументи не переконали лідера Українського Центрального Комітету В. Кубійовича, до якого німецьке командування звернулося з пропозицією про створення української дивізії. Він та його прихильники після тривалих суперечок погодилися сприяти цьому процесові. Суть їхніх поглядів висловив митрополит А. Шептицький: «Немає майже такої ціни, яку не треба б дати за створення української армії».Формування дивізії розпочалося у квітні 1943 р. У своїх лавах вона налічувала 16—18 тис. осіб. Емблемою дивізії став галицький лев. У жовтні 1943 р. її було реорганізовано і перейменовано на 14 Галицьку добровольчу дивізію СС, а невдовзі відправлено на фронт. У липні 1944 р. під Бродами дивізія була оточена радянськими військами і розгромлена, втративши 7 тис. вояків. І хоча надалі поповнена та перейменована (з листопада 1944 р. одержала назву 14 Військова гренадерська дивізія СС Українська № 1) вона вела бойові дії проти партизанів та радянських військ у Чехословаччині, Югославії, Австрії, однак так і не стала омріяним зародком української національної армії. За патріотичні ілюзії лідерів український народ знову розплатився кров'ю.

На початку жовтня 1944 р. територія України була повністю визволена від окупантів, а наприкінці того ж місяця війська 4-го Українського фронту вибили ворога із Закарпаття. 29 червня 1945 р. між СРСР і Чехословаччиною підписано угоду про возз'єднання Закарпаття з Українською РСР. 8 травня 1945 р. капітулювала Німеччина, а 2 вересня — Японія. Це означало, що Друга світова війна фактично закінчилася.Отже, визволення України було важливою частиною процесу розгрому фашистських загарбників. Перемога стала можливою завдяки значному напруженню сил народу, мужності та відданості борців з окупантами, плідній співпраці фронту і тилу. Війна зумовила кардинальні зрушення в суспільному житті України. З одного боку — це невигойні рани та гігантські збитки, пов'язані з численними людськими жертвами, грабіжництвом окупантів, руйнаціями. З іншого — з війною пов'язані завоювання Україною авторитету на міжнародній арені, зростання свідомості та віри у свої сили народу, концентрація в межах однієї держави основної частини українських етнічних земель.

Бої на Лівобережжі

У боях за Конотоп відвагу і мужність виявили бійці та командири 60‑ї армії генерала І.Д. Черняховського. В ніч на 5 вересня 1943 р. 3‑й батальйон 389‑го полку 132‑ї Червонопрапорної стрілецької дивізії підійшов до р. Сейм. Заступник комбата капітан Я.С. Скусниченко (народився у с. Русалівка Маньківського району Черкаської області) разом з 7‑ю стрілецькою ротою першим переправився на протилежний берег і вступив у бій з ворогом. Гітлерівці спробували скинути сміливців з плацдарму в річку, але передовий загін стійко відбивав контратаки. Командир групи уважно стежив за двома ворожими бронетранспортерами, що вели щільний кулеметний вогонь. Яків Соловейович підпустив броньовані машини ближче, а потім з протитанкової рушниці підпалив їх. І надалі капітан Я. Скусниченко діяв у передніх лавах підрозділу. Коли батальйон 18 вересня вступив у бій на Десні, він знову очолив штурмову групу. Форсування ріки вирішили здійснити вночі, без попередньої артпідготовки. Опівночі ворог освітив річку і відкрив по бійцях шалений вогонь з усіх видів зброї. І все ж десантники зуміли захопити траншею, вибивши з неї гітлерівців. Удосвіта німці перейшли в контратаку. Підпускаючи їх на близьку відстань, автоматники прицільним вогнем змушували їх відступати, притискатися до землі. Після артнальоту ворог знову атакував позиції групи. При цьому в бій було кинуто навіть танки. Капітан Я. Скусниченко викликав на себе вогонь своєї ж артилерії з протилежного берега. Тоді гітлерівці увірвалися до траншеї з флангів. Зав’язався рукопашний бій, і ворог знову відступив. Відважний офіцер Я.С. Скусниченко невдовзі став Героєм Радянського Союзу.

7 вересня війська Центрального фронту на протязі 150 км звільнили від противника східний берег Десни й просунулися у глибину фронту на 180 км. У ніч на 9 вересня частини 65‑ї та 48‑ї армій форсували Десну і, відбивши у ворога кілька плацдармів на західному березі, зав’язали запеклі бої за Новгород-Сіверський. А в цей час несподіваним ударом 70‑а гвардійська стрілецька дивізія під командуванням генерала І.О. Гусєва при взаємодії з 192‑ю та 143‑ю стрілецькими дивізіями вибила ворога з Бахмача – одного з вузлових залізничних пунктів на київському напрямі. Відвагу й мужність в цих боях виявили воїни-українці. Кулеметниця Ольга Нестеренко, помітивши, що гітлерівці намагаються обійти позиції її батальйону з флангу, висунулась вперед і завдала великих втрат противнику.Після форсування ріки Сейм з’єднання лівого крила Центрального фронту просувалися вздовж залізничної магістралі Конотоп – Бахмач – Ніжин. На вістрі атакуючих лав ішли воїни 322‑ї стрілецької дивізії. Стрімким ударом дивізія вибила ворога з рубежів на крутому березі поблизу с. Головеньки. Командир 385‑ї окремої розвідроти капітан А.М. Костенко (уродженець с. Нечаєве Шполянського району Черкаської області) отримав завдання встановити напрями відступу противника. В с. Головеньки групу розвідників помітили і відкрили по ній вогонь. Відірвавшись від переслідувачів, Антон Миколайович раптом помітив біля однієї з хат авто, в яке офіцери поспіхом вантажили папери. План визрів миттєво і так само блискавично був реалізований: зв’язавши штабістів, розвідники на машині рушили до переднього краю. Але в сутичці командир дістав поранення і помер на руках друзів. Користуючись даними розвідки, радянське командування завдало запобіжного удару і 8 вересня вибило гітлерівців з райцентру Борзна, а наступного дня – з Бахмача. А.М. Костенко посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу.Першими в Бахмач увірвалися підрозділи 605‑го полку 192‑ї стрілецької дивізії і серед них 1‑й стрілецький батальйон під командуванням капітана Т.Ф. Кузьменка. Успішні дії бійців батальйону дозволили іншим частинам увійти в місто й зав’язати вуличні бої.Останнім опорним пунктом гітлерівців на шляху до Києва став Ніжин. Для його оборони вони виділили 217‑у та 375‑у піхотні дивізії, танки, бронепоїзди, авіацію. Визволення міста покладалося на 7‑й гвардійський мехкорпус. В ніч на 14 вересня з великими труднощами під перехресним вогнем ворога частині корпусу вдалося форсувати р. Остер. Наступної ночі розпочався штурм Ніжина. Противник уперто чіплявся за кожний будинок, кожну вулицю. Тому від бійців вимагалося граничне напруження сил, щоб вибити його з укріплених позицій. Особливо активно діяли танкісти. Німецьким «тиграм» успішно протистояли маневрені Т‑34.Швидко просувалися до Дніпра з’єднання 13‑ї армії. У першому ешелоні наступав 15‑й стрілецький корпус під командуванням уродженця Донбасу генерала І.І. Людникова. Серед перших Десну почали форсувати підрозділи 78‑го полку 74‑ї стрілецької дивізії. 10 вересня вночі командир відділення роти зв’язку сержант М.Ф. Клименко переплив річку поблизу с. Салтикова Дівиця і проклав по її дну телефонний кабель. Так було забезпечено зв’язок штабу полку з десантом, що захопив плацдарм. Зв’язківець, для якого почуття обов’язку стояло вище за власне життя, загинув у битві за Дніпро і був посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу. У 74‑й дивізії служило багато донеччан. І ще один з них, І.М. Ляшенко, в боях на Лівобережжі заслужив найвищу державну відзнаку. Командир артбатареї 109‑го стрілецького полку старший лейтенант І.М. Ляшенко 12 вересня зробив усе, щоб утримати плацдарм в районі с. Оболоння (Коропський район Чернігівської області). На цьому ж плацдармі відважно діяв уродженець Київщини командир взводу протитанкових рушниць Г.Н. Петренко. Вміло організувавши відбиття контратак противника, він не залишив поля бою навіть після поранення. Взвод підбив танк і знищив багато живої сили противника. Г.Н. Петренко також поповнив когорту Героїв.Активні дії 13‑ї армії підтримали воїни 60‑ї та 61‑ї армій. 1035‑й полк (280‑а стрілецька дивізія, 60‑а армія) під командуванням підполковника Г.Г. Клименка (родом з Житомирської області) 4–30 вересня 1943 р. пройшов з боями 250 км, звільнивши від окупантів Конотоп, Бахмач, Ніжин. Полк успішно форсував Сейм, Десну, а 26 вересня – Дніпро. Близько двох десятків танків, САУ, бронетранспортерів – такий бойовий рахунок в ході наступу на Лівобережжі роти (216‑го батальйону 12‑ї гвардійської танкової бригади 60‑ї армії), якою командував капітан І.А. Терещук, також уродженець Житомирської області.Командир кулеметної роти 234‑го полку 76‑ї гвардійської стрілецької дивізії 61‑ї армії гвардії старший лейтенант І.К. Собко (народився 1919 р. на Херсонщині) серед перших подолав р. Убедь поблизу с. Кудрівка Сосницького району Чернігівської області і забезпечив переправу інших підрозділів. Його ровесник з Черкащини, командир мінометної роти 1150‑го полку 342‑ї стрілецької дивізії 61‑ї армії капітан М.Н. Потужний у бою за м. Любеч 22 вересня вміло командував підрозділом, який завдав противнику значних втрат у живій силі й техніці. В цьому бою молодий офіцер отримав смертельне поранення.

У боях за визволення Чернігівщини відзначився командир взводу розвідників 215‑го гвардійського стрілецького полку 61‑ї армії І.Ф. Козачук – уродженець Чернівецької області, депутат Верховної Ради УРСР від Буковини напередодні війни. Володіючи румунською та німецькою мовами, він був у групі по деморалізації ворожих військ. Завдяки йому сотні солдатів та офіцерів противника добровільно здалися в полон. Особливу відвагу взвод І.Ф. Козачука виявив у бою за с. Галка, гарнізон якого протягом двох діб стримував наступ радянських військ. Уночі 50 бійців ліквідували ворожі пости й вибили більшу частину гітлерівців, захопивши село. Рішучі дії командира дістали гідну відзнаку – йому присвоїли звання Героя Радянського Союзу. За численних «язиків», яких І.Ф. Козачук добував для командування, він був удостоєний ордена Вітчизняної війни.Один з батальйонів 292‑ї стрілецької дивізії, зайнявши с. Гущин, відбив протягом дня 17 контратак гітлерівців. А в цей час нижче за течією через річку переправилися підрозділи 211‑ї стрілецької дивізії генерала В.Л. Махлиновського. Їм вдалося перерізати залізницю Чернігів – Овруч і вийти на північний захід від обласного центру. Вранці наступного дня у бій вступила 129-а танкова бригада полковника П.П. Петрушина. Серед тих, хто першим подолав Десну поблизу міста, був рядовий І.Г. Решетняк (360‑й стрілецький полк, 13‑а армія). Діючи в розвідці, 20‑річний солдат з Полтавщини знищив чотирьох гітлерівців. Отримавши поранення, він залишився в строю, доставляючи на передову боєприпаси. У жовтні 1943 р. молодий боєць став Героєм Радянського Союзу.В ніч на 21 вересня почався штурм Чернігова. Першими на околицю міста увірвалися підрозділи 271‑го й 292‑го полків 181‑ї стрілецької дивізії. Вранці наступного дня вони у взаємодії зі 148‑ю дивізією очистили місто від гітлерівців.Значну допомогу Червоній армії у Чернігівсько-Полтавській наступальній операції надавали партизани. У вересні 1943 р. на території Чернігівщини діяло 4 партизанські з’єднання й 6 окремих загонів, в яких налічувалося близько 20 тис. бійців. До історії краю золотими сторінками вписані імена партизанських командирів – О.Ф. Федорова, М.М. Попудренка, О.Є. Кривця, Ю.О. Збанацького. Протягом жовтня 1942 – серпня 1943 рр. лише партизанський загін ім. Щорса під командуванням Ю. Збанацького на залізниці Київ – Ніжин – Чернігів, шосе Київ – Чернігів, на Деснянських та Дніпровських переправах розгромив і розсіяв 13 ворожих гарнізонів, висадив у повітря 12 мостів і 4 склади боєприпасів, пустив під укіс 9 ешелонів, збив 2 літаки. У серпні 1943 р. загін перетворився на партизанське з’єднання ім. Щорса. 11–12 вересня його підрозділи захопили 3 переправи на Десні й утримували їх до підходу частин Червоної армії. Протягом 1944 – 1945 рр. Ю. Збанацький працював в Українському штабі партизанського руху. В післявоєнні роки він став членом Спілки письменників, автором багатьох романів, повістей, оповідань. За бойові подвиги в роки війни Ю.О. Збанацький був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Такою ж високою нагородою відзначено Б.П. Калача з Чернігівщини. У вересні 1941 р. він став членом підпільної групи, що базувалася на залізничній станції Городня. З березня 1943 р. 20‑річний підпільник командував відділенням, а пізніше очолив диверсійну групу загону ім. Щорса Чернігівсько-Волинського партизанського з’єднання, що діяло на території України та Білорусії. Вправний підривник, він особисто пустив під укіс 9, а у складі групи – 27 ворожих ешелонів.

Після звільнення Чернігова деякі партизанські з’єднання згідно з розпорядженням Ставки було розформовано. Бійці-партизани влилися до лав 13‑ї та 61‑ї армій.

Звільнення Києва

На 4 годину ранку 6 листопада 1943 р. Київ було повністю визволено від нацистських військ.

Визволителі входили в обезлюднілу столицю, не знаючи, що населення було вигнано за межі міста ще понад місяць тому. Вони дивувались руїнам, на яких подекуди вже повиростали й деревця. Палали великі будинки на Володимирській, 19, Великій Житомирській, 9, Львівській, 10, на Костельній, на Великій Васильківській, Саксаганського, друкарні на Львівській площі та Бульварно-Кудрявській, старий університет та інші гарні будівлі, підпалені перед втечею нацистськими окупантами.

Того ж дня Москва салютувала визволителям Києва, і вперше за війну пролунало 24 залпи з 324 гармат. Завдання командування - визволити столицю України до 26-ї річниці Жовтневої революції - було виконане! Задля цього, як завжди, «за ціною не постояли»: київська наступальна операція 1943 р. коштувала життя 417 тис. воїнів Червоної армії... Зате 65 військовим з'єднанням і частинам, що найбільше відзначилися у визволенні столиці, було присвоєне почесне найменування Київських.

Життя поволі поверталося на береги Дніпра. У Києві встановлено багато пам'ятників на честь захисників міста, жертв окупації та визволителів. Перші фронтові пам'ятники, як, наприклад, композиція з 7б-мм гармати та снарядів у сквері по вул. Артема над могилою генерал-лейтенанта артилерії Д.Турбіна (у 1957 р. прах перенесено у парк Вічної Слави), з’явився ще під час війни. Тоді почесно ховали героїв просто у міських скверах і парках. А перший монумент з'явився над могилою у Маріїнському парку. Історія цього поховання така. 29 лютого 1944 р. командувач 1-го Українського фронту генерал армії М. Ватутін потрапив у районі Кременця на Тернопіллі у засідку, зроблену боївкою Української повстанської армії (УПА). Під час перестрілки генерал дістав тяжке поранення.

Зважаючи на його високий чин, фронтові лікарі не наважились на операцію у польових умовах, і пораненого, втрачаючи дорогоцінний час, повезли залізницею до Києва Його лікував головний хірург Червоної армії академік Микола Бурденко. Для врятування життя потрібен був пеніцилін, який тоді вироблявся тільки у США. Сталін не дозволив вжити цей препарат (такі були часи!), мотивуючи це припущенням, що мовляв, американці, хоч і союзники, але можуть дати «не такий» пеніцилін. І М. Ватутін помер у шпиталі, що містився тоді в будинку середньої школи № 138 по вул. Львівській, 27. Про все це зворушливо пише у своїх спогадах М. Хрущов. Генерала армії з належною військовою шаною поховали у Маріїнському парку, а 25 січня 1948 р. відкрили надмогильний пам'ятник за проектом скульптора Є. Вучетича та архітектора Я. Білопольського. Мав Хрущов ще неприємну розмову зі Сталіним стосовно напису, викарбуваного на п'єдесталі: «Генералові Ватутіну від українського народу». Дехто вбачав у цьому двозначність. Втім, усе залишилось так, як є. Тільки через багате років Ватутіну посмертно дали звання Героя Радянського Союзу і це додано дрібним рядком. 1958 р. біля села Нові Петрівці, звідки восени 1943 р. Почалося визволення Києва, споруджено меморіальний пам'ятник-музей з величним монументом Воїна-Визволителя та команд ним пунктом 1-го Українського фронту (бліндажі М. Ватутіна та М.Хрущова, ходи сполучення тощо). Там встановлено два танки Т-34 зразка 1940 та 1943 років.

На площі Перемоги височить обеліск місту-герою Києву (1982); на розі вул. Нестерова та проспекту Перемоги -танк-пам'ятник гвардійцям 3-ї танкової армії, яка визволяла Київ; на Інтернаціональній площі - пам'ятний знак воїнам 1-ї Чехословацької окремої бригади; на вул. Набережно-Печерській, 20, на території мостозагону № 2 - обеліск воїнам 13-го та 33-го окремих залізничних батальйонів і мостозагону № 2, які в рекордно-стислі строки (за 13 днів) спорудили листопаді 1943 р. низьководний залізничний міст через Дніпро для пропуску воїнських ешелонів; на Дніпровській набережній, на фасаді станції метро «Дніпро» встановлені меморіальну дошку на честь воїнів 3-ї понтонно-мостової бригади, котра 10 листопада 1943 р. навела й утримувала перший понтонний міст (біля биків колишнього Ланцюгового моста), який забезпечував переправу військ 1-го Українського фронту.

49 Звільнення Правобережної України та Південної України

Визволивши столицю України та відбивши контрнаступи німецьких військ, радянське командування зосередило всю увагу на підготовці масштабної операції з визволення Правобережної України, маючи завдання вийти на державний кордон. Ставка планувала завдати удару силами 1-го, 2-го, 3-го і 4-го Українських фронтів і дістатися Південної Польщі, Чехо-Словаччини і Балкан. З грудня 1943 р. до середини квітня 1944 р. на величезних просторах від Полісся до Чорного моря, від Дніпра до Карпат було розгорнуто одну з найбільших битв Другої світової війни. У ній взяли участь одночасно з обох боків майже 4 млн осіб, 45,5 тис. гармат і мінометів, 4,2 тис. танків і самохідно-артилерійських установок. Зміцненню могутності радянських військ сприяли трудівники тилу, які створили матеріальні передумови для успішного здійснення наступальних операцій на фронтах. У 1943 р. авіаційна промисловість випустила до 35 тис. літаків, танкова — 24 тис. танків та САУ, артилерійські заводи — майже 45 тис. гармат. Трудівники тилу доклали максимум зусиль, щоб одягти, взути, нагодувати армію. На той час німецька армія була ще дуже сильною. Керівництво Німеччини мобілізувало нові промислові та людські резерви і планувало перехопити ініціативу, завдатя рішучої поразки радянським збройним силам.

У 1944 р. було проведено нові блискучі операції, котрі дали змогу чотирьом Українським фронтам розгромити угруповання німецько-фашистських військ «Південь» і групу «А», що забезпечило звільнення всієї України. Так, внаслідок успішного проведення Кіровоградської, Корсунь-Шевченківської та Рівненсько-Луцької операцій Червона армія, окремими частинами форсувавши Південний Буг та Дністер, вийшла 23 березня 1944 р. на державний кордон.Однією з останніх великих битв на Україні була наступальна операція 1-го Українського фронту на Рава-Русько-му та Львівському напрямках проти сильного ворожого угруповання «Північна Україна». Розвиваючи наступ, війська угруповання оточили в районі м.Броди 8 німецьких дивізій і розгромили їх.Звільнення Правобережної України здійснювалося в ході восьми операцій, перші шість з яких були зв'язані єдиним стратегічним задумом і з військовими діями на інших фронтах: Житомирсько-бердичівська (з 24 грудня 1943 року по 15 січня 1944 року), Кіровоградська (з 5 по 16 січня), Корсунь-шевченковськая (з 24 січня по 17 лютого 1944 року), Рівно-луцька (з 27 січня по 11 лютого), Никопольско-криворожская (30 січня - 29 лютого), Проскуровско-черновицкая (з 4 березня по 17 квітня), Умансько-ботошанськая (з 5 березня по 17 квітня) і Березнеговато-Снігирiвська (з 6 по 18 березня). Так складалася в цілому стратегічна операція при розгромі ворожих військ на всьому південному крилі радянсько-німецького фронту, при створенні умов для повного вигнання окупантів з України. Доповнювала їх Одеська наступальна операція (з 26 березня по 14 квітня), що практично співпадала з ними за часом, але достатньо самостійна по своїй організації і проведенню в життя. Нарешті, коли всі вони вже були завершені або наближалися до цього, почалася Кримська операція (з 8 квітня по 12 травня). На початок 1944 р. на Правобережній Україні діяли найбільші угрупування військ сторін. 1, 2, 3 і 4-й Українські фронти налічували 2 230 тис. солдатів і офіцерів, 28 654 знаряддя і міномети, 2015 танків і самохідно-артилерійських установок і 2600 літаків. Обидві німецькі групи армій - "Південь" Манштейна і "А" Клейста - мали 1 760 тис. солдатів і офіцерів, 16 800 знарядь і мінометів, 2200 танків і штурмових знарядь і 1460 літаків. Отже, загальна перевага радянських військ була порівняно невеликою. Не дивлячись на це, вони успішно вели настання, міцно утримували стратегічну ініціативу. Німецько-фашистське командування, що чекало головного удару Червоної Армії на півдні, готувалося тут до наполегливої оборони, прагнучи, в що б те не стало, утримати важливі в усіх відношеннях райони Правобережної України. В кінці 1943 - початку 1944 р. все чотири Українські фронти перейшли в настання. В кінці грудня першими бойові дії почали війська 1-го Українського фронту. 24 грудня ударне угрупування фронту у складі 1-го гвардійського, 18-го, 38-го армій, 3-го гвардійського і 1-го танкових армій, почавши Житомирсько-бердичівську операцію, завдала удару у напрямі Вінниці. 25 - 28 грудня в настання перейшла решта армій. У тилу ворога активізували дії партизани. 4-а танкова армія супротивника, зазнавши важких втрат, відступила. До 30 грудня ворожа оборона була прорвана на фронті шириною до 300 км. і в глибину на 100 км. Прагнучи відновити її, німецько-фашистське командування на початку січня зосередило проти 1-го Українського фронту ще десять піхотних і дві танкові дивізії. Стянув в район Вінниці і Умані крупні сили, гітлерівці нанесли два контрудари. Запеклі бої продовжувалися майже два тижні. Ворогові вдалося потіснити радянські частини на 25-30 км. 14 січня війська 1-го Українського фронту, що просунулися за три тижні на 80-200 км., припинили настання. До цього часу вони майже повністю звільнили Київську і Житомирську області і багато районів Вінницької і Рівненської областей. З виходом армій лівого крила фронту на рубіж Ільінци, Жашков виявився охопленим лівий фланг угрупування супротивника, яке все ще утримувало правий берег Дніпра в районі Канева. Створилися передумови удару по цій, корсунь-шевченківською, угрупуванню. 5 січня перейшов в настання 2-й Український фронт. В результаті запеклих боїв його війська оволоділи Кіровоградом. Тим самим до середини січня опинився під загрозою і правий фланг угрупування ворога. 10-11 січня почали настання 3-й Український фронт і 4-й Український фронт. Вони повинні були розгромити супротивника на никопольськом плацдармі і в районі Никополя. За п'ять-шість днів напружених боїв їм вдалося лише декілька потіснити ворога. Стало ясно, що обидва фронти, що відчували нестачу в людях і, особливо, в танках і боєприпасах, наявними силами не зможуть добитися рішучіших результатів. Їх настання було тимчасово припинено. Враховуючи, що війська 1-го і 2-го Українських фронтів охопили обидва фланги корсунь-шевченківського угрупування, Ставка наказала оточити і знищити її. Одночасно армії правого крила 1-го Українського фронту повинні були оволодіти районом Рівно, Луцьк, Шепетовка. 3-у і 4-у Українським фронтам, поповненим людьми і бойовою технікою, належало відновити настання на Никополь. У останніх числах січня всі Українські фронти знову обрушили на супротивника могутні удари. 24 січня під Корсунь-Шевченкiвськом атакували ворога війська ударного угрупування 2-го Українського фронту - 4-а гвардійська армія, 53-а армія і 5-а гвардійська танкова армія. Їх підтримувала 5-а повітряна армія. 26 січня назустріч військам 2-го Українського фронту спрямувалося ударне угрупування 1-го Українського фронту - частина сил 40-ої армії, 27-ій армії і недавно сформована 6-а танкова армія. Угрупування підтримувала 2-а повітряна армія.

Ударні угрупування обох фронтів, зосереджені у підстави корсунь-шевченківського виступу, завдали удару по напрямах, що сходяться, і з'єдналися в районі Звенігородки. Дев'ять дивізій і одна бригада супротивника опинилися в казані. До 3 лютого були утворені внутрішній і зовнішній фронти оточення. У цих боях особливо відрізнилися 20-й і 29-й корпуси з складу 5-ої гвардійської танкової армії, а також пересувний загін 6-ої танкової армії, яким командував генерал М. І. Савельев.

Міцне кільце оточення методично стискалося, хоча гітлерівці і займали вигідні для оборони позиції. Радянським військам доводилося наступати по місцевості, що розкиснула. Підвезення боєприпасів, пального, продовольства із-за відлиги був сильно утруднений. Війська були вимушені використовувати в основному кінські і волові упряжки і в'юки. Для танкових армій пальне перекидалося літаками. Недивлячись на ці труднощі, війська просувалися вперед. Льотчики завдавали по оточених військах сильних ударів, блокувавши вороже угрупування з повітря, зривали її постачання. Положення угрупування ставало безнадійним. 8 лютого радянське командування запропонувало їй капітулювати, висунувши гуманні умови. Проте супротивник відкинув пропозицію.

Фашистське командування в пошуку можливостей порятунку оточеного угрупування знімало з інших ділянок крупні сили. 27 січня проти радянських військ, що утворили зовнішній фронт оточення, діяли три танкові і три піхотні дивізії. 11 лютого супротивник мав тут вже вісім танкових і шість піхотних дивізій. Ставка Верховного Головнокомандування, щоб зірвати задум ворога, ввела в битву свій резерв - 2-у танкову армію. Запеклість боїв посилилася. Гітлерівським дивізіям, що атакували ззовні, ціною великих жертв вдалося пробитися в район Лисянки, а оточеним військам - назустріч ним в район Шендеровки. Між ними залишалася смуга всього в 12 км. Але подолати її вони так і не змогли. Важливу роль в зриві спроб супротивника прорвати оточення зіграли могутні удари літаків-штурмовиків 2-ої повітряної армії по його танкових угрупуваннях, що намагалися звільнити оточені війська.

Розв'язка відбулася 17 лютого, коли залишки ворожого угрупування зробили останню спробу вирватися з оточення. Зосередившись в районі Шендеровки, вони під прикриттям нічної темноти і бушуючої заметілі колонами рушили в південно-західному напрямі. По ним обрушили удари льотчики 392-го полку 312-ої нічної легкобомбардіровочной дивізії. Смертоносний вогонь відкрили "катюші" і артилерія. Але фашисти, що зневірилися, лізли напролом. Ураганним вогнем зустріли ворога бійці і командири частин і з'єднань 27-ої і 4-ої гвардійської армій. Лише невеликій групі танків і бронетранспортерів з генералами і старшими офіцерами вдалося вирватися з оточення. До цього гітлерівське командування евакуювало літаками близько 3 тис. солдатів і офіцерів.

Найбільшими з операцій взимку і весною 1944 року були Корсунь-Шевченкiвська і Кримська. Звільнення Правобережної України здійснювалося в ході восьми операцій, перші шість з яких були зв'язані єдиним стратегічним задумом і з військовими діями на інших фронтах: Житомирсько-бердичівська (з 24 грудня 1943 року по 15 січня 1944 року), Кіровоградська (з 5 по 16 січня), Корсунь-шевченковськая (з 24 січня по 17 лютого 1944 року), Рівно-луцька (з 27 січня по 11 лютого), Никопольско-криворожская (30 січня - 29 лютого), Проскуровско-черновицкая (з 4 березня по 17 квітня), Умансько-ботошанськая (з 5 березня по 17 квітня) і Березнеговато-Снігирiвська (з 6 по 18 березня). Так складалася в цілому стратегічна операція при розгромі ворожих військ на всьому південному крилі радянсько-німецького фронту, при створенні умов для повного вигнання окупантів з України. Доповнювала їх Одеська наступальна операція (з 26 березня по 14 квітня), що практично співпадала з ними за часом, але достатньо самостійна по своїй організації і проведенню в життя. Нарешті, коли всі вони вже були завершені або наближалися до цього, почалася Кримська операція (з 8 квітня по 12 травня).

50.Завершення вигнання окупації з України. Становище західних областей.

З виходом німецької армії у межиріччя Дону й Волги почалася велика Сталінградська битва - (17 липня 1942 - 2 лютого 1943 року). Перемога в ній відіграла важливу роль у корінному переломі війни. Розпочався контрнаступ радянських військ по всій лінії радянсько-німецького фронту. Створилися умови для вигнання загарбників з України. 18 грудня 1942 р. були визволені перші українські села Півнівка, Морозівка, Микільське Ворошиловградської області.З серпня 1943 p., після перемоги на Курській дузі, продовжився контрнаступ радянських військ. Війська Воронезького і Степового фронтів успішно провели Бєлгородсько-Харківську операцію. Вони оточили місто з трьох боків і в ніч на 23 серпня 1943 р. почали його штурм. Харків було визволено. Долаючи впертий опір противника, війська Центрального фронту форсували Десну і 21 вересня визволили Чернігів, а частини Степового фронту 23 вересня вибили німців з Полтави. Жорстокі бої розгорнулися в Донбасі. Німецькі війська створили сильну оборону по річці Міус. У серпні 1943 р. почався штурм цієї оборони радянськими військами. Після важких боїв Червона армія 8 вересня вигнала ворога з обласного центру Сталіно (Донецьк), а у вересні завершила очищення від нього Донбасу. Визволивши сільськогосподарські райони Лівобережної України і промисловий комплекс Донбасу, в другій половині вересня 1943 р. радянські війська вийшли до середньої течії Дніпра на 750-кілометровому фронті. Почалася битва за Дніпро, що йшла з серпня по грудень 1943 р.Радянізація Західної України по закінченню Великої Вітчизняної війниЗ0 червня 1945 р., у зв'язку з підписанням договору між Чехословаччиною і СРСР про Закарпатську Україну й завершенням повного возз'єднання українського народу, О. Довженко так прокоментував цю подію у своєму щоденнику: "Об'єднались усі вкраїнські землі. Буде єдине стадо і единий пастир. Усі тепер будемо однакі. Не будемо вже польським 1 бидлом, ні румунським, ні чесько-угорським. Не будемо зневажати. галичан за те, що вони добріші і культурніші від нас. Галичани не будуть боятися нас за те, що ми великі і жорстокосердні "несамостоятельна люде, не європейські й не азіатські, "отдельнії", як казав той дядько. Узнаємо Закарпатську Україну, про яку у нас не було написано ні однієї книжечки, ні одного малюночка, ні однієї вісточки. Жили ми поруч тисячу літ, не сказавши І один одному слова, ми принаймні "великі" українці. Одягнемо прекрасну Буковину, мальовничу слов'янку, в... бушлат землянистий..."І це прагнення тоталітарного режиму вдягнути, за О. Довженком, "в бушлат землянистий" західноукраїнські землі виразно простежується у повоєнний період, коли кремлівське керівництво прагнуло уніфікувати життя регіону з рештою території СРСР й якнайшвидше реалізувати тут власну й апробовану у попередні роки політику - "індустріалізація - колективізація - культурна революція", доповнивши її ще й неофіційною четвертою складовою - "русифікацією".

7 травня 1945 р. ЦК КП (б) У і РНК УРСР ухвалили постанову "Про заходи по відбудові і дальшому розвитку господарства Львівської, Станіславської, Дрогобицької, Тернопільської, Волинської, Чернівецької областей на 1945 р. ". Документ проголошував ": на реконструкцію й розвиток як традиційних і регіону галузей промисловості (нафтовидобувна, Швова та ін.), так і нових (машинобудівна, приладобудівна, металообробна тощо). Упродовж четвертої п'ятирічки з великих промислових підприємств Радянського Союзу до Західної України було надіслано тисячі робітників і 2 тис. інженерно-технічних працівників. До 1950 р. чисельність робітників, зайнятих у промисловості західних областей УРСР, зросла з 138 до 284 тис. осіб.

51 Завершення ВВН. Героїзм українського народу. Ціна перемоги.

Завершення Великої Вітчизняної війни. Важно переоцінити ратний подвиг українського народу, який боровся не за ідею, як йому це вперто доводили багато десятиріч — від самого початку цієї війни, а за своє фізичне існування. Яскравим свідченням його внеску в перемогу над гітлерівським рейхом є кількість урядових нагород: з 7 млн. орденів і медалей, вручених солдатам і офіцерам Збройних сил СРСР, 2,5 млн. припало на уроженців України. Український народ дав Радянській армії десятки тисяч офіцерів, сотні генералів, десятки воєначальників.Інколи хоробрість червоноармійців пояснюють тим, що за їхніми спинами стояли загороджувальні загони автоматників. Але дисципліна страху не допомогла б виграти війну. Автоматники за плечима, штрафні батальйони, «стукачі» серед добрих знайомих, концтабори, карна відповідальність близьких родичів «винуватців», кругова порука, примітивне бажання тисяч дрібних і великих начальників вислужитися ціною життя підлеглих, ставлення до людини як до малого «гвинтика», котрого завжди можна замінити іншим,— усе це лише примножувало трагічні масштаби людських втрат, які в Радянській армії були набагато більшими, ніжу вермахті (також тоталітарному утворенні), але не пояснювало феномена стійкості людей, коли вже ті навчилися воювати. Дисципліна страху могла забезпечити взяття міста до червоної дати в календарі, однак на перебіг воєнних дій червоні дати не впливають.Влітку 1944 р. Сталін залишив напризволяще Армію крайову, коли вона підняла повстання проти нацистів у Варшаві, й замість прямого кидка через столицю Польщі на Берлін спрямував значні підрозділи Збройних сил СРСР на Балкани, в Угорщину, Австрію. Румунію, Болгарію. Восени більша частина Східної Європи опинилася під радянським контролем. Черчілль визнав Румунію, Болгарію і Угорщину сферою впливу СРСР в обмін на згоду Сталіна вважати Грецію сферою впливу Великобританії та його відмову від підтримки комуністичної Народно-визвольної армії Греції (ЕЛАС).4—11 лютого 1945 р. в колишньому царському палаці Лівадія біля Ялти відбулася зустріч керівників урядів країн антигітлерівської коаліції. Кримська конференція санкціонувала утворення міжнародної установи, спрямованої на підтримку миру,— Організації Об'єднаних Націй (ООН). До Ради Безпеки ООН включалися п'ять постійних членів — Великобританія, Китай, СРСР, США і Франція. Було домовлено, що при розв'язанні кардинальних питань миру ООН керуватиметься принципом одностайності великих держав — постійних членів Ради Безпеки ООН.На початку березня 1945 р. Радянська армія форсувала Одер. Незабаром розпочалася Берлінська операція, що стала останньою сторінкою в історії радянсько-німецької війни. В ній брали участь війська 1-го й 2-го Білоруського і 1-го Українського фронтів загальною чисельністю понад 2,5 млн. чол. ЗО квітня над рейхстагом замайорів червоний прапор. 9 травня в Берліні у присутності радянських, американських, англійських і французьких представників фельдмаршал В. Кейтель підписав акт про беззастережну капітуляцію Німеччини.

52.Наука і культура України в роки Другої світової війни Внаслідок окупації України її урядові, культурні і наукові установи були евакуйовані і функціонували на території інших республік. Було евакуйовано понад 70 українських вузів. Реалізації оборонних програм була присвячена діяльність Академії наук УРСР. Спеціалісти фізико-технічного інституту розробляли прилади для військової авіації, радіолокації, пеленгації. Інститут електрозварювання, очолюваний Є. Патоном, розробив метод автоматичного дугового зварювання під флюсом корпусів танків Т-34, що поліпшило їх міцність і якість.Українські вчені розробили нові ефективні методи лікування поранених. Інститут клінічної фізіології на чолі з академіком Богомольцем створив багато нових препаратів. У Харківському інституті переливання крові були організовані пункти заготовки і консервування крові для передачі шпиталям. Інститути історії, економіки, археології, мовознавства і літератури були об'єднані в Інститут суспільних наук. Історики видали роботу "Боротьба українського народу з німецькими загарбниками", серію брошур про народних героїв України, авторами яких були М. Петровський, К. Гуслистий та ін. Ці видання мали важливе значення для ідеологічної боротьби з ворогом. В евакуації виходили українські газети, насамперед партійних органів: "Комуніст", "Радянська Україна", "Література і мистецтво". Твори патріотичної тематики друкувалися в журналах "Українська література", "Україна" та ін. Події війни відображались у творах українських літераторів, до яких належить "Творча сила народу" П. Тичини, "Народ безсмертний" М. Рильського, "Клятва" М. Бажана, "Україна в огні" О. Довженка.Із України було евакуйовано понад 50 театрів, які продовжували свою діяльність у незвичних, непридатних умовах. Основна увага приділялась виступам у військових частинах та шпиталях.Великого значення в роки війни набула кінодокументалістика. Спеціальні групи кінооператорів готували бойові кінозбірки про воєнні події. Велике значення мали документальні фільми О. Довженка "Битва за нашу Радянську Україну" (1943), "Перемога на Правобережній Україні" (1945). Українські кіностудії, евакуйовані до Середньої Азії, випускали патріотичні фільми. 1943 р. режисер Марк Донський поставив фільм "Райдуга", що здобув "Оскар". Війна відображалась і в образотворчому мистецтві. Темою робіт українських художників став захист Вітчизни. Особливо сильне враження справляли плакати "В бій, слов'яни" і оригінальна серія "Гнів Шевченка – зброя перемоги" В. Касьяна, плакати І. Литвинського та інших художників.Плідно працювали у роки війни українські скульптори. Так К. Діденко створив серію скульптурних портретів командирів партизанського руху С. Ковпака О. Федорова, С. Руднєва.В іншому руслі розвивались культурні процеси на тимчасово окупованій території України. Німецькі окупанти, заграваючи з українським населенням, відновили діяльність УАПЦ, однак жорстко її контролювали.В умовах окупації німці завдали непоправної шкоди культурному надбанню українського народу, знищуючи та вивозячи у Німеччину пам'ятки української культури. Деякі діячі культури України стали співучасниками військових злочинів, здійснених німцями в Україні. Так, відомий український історик А. Оглобін, що обіймав посаду київського бургомістра, керував складанням списків київських євреїв, що підлягали розстрілу. До цих списків потрапили близько 34 тис. осіб. Саме він. підказав німцям, що доцільніше проводити масові розстріли в Бабиному Яру, а не в Голосіївському лісі, як планувалось. Він же перекладав на українську мову наказ "Всім жидам Києва", де говорилось про явку євреїв 29 вересня 1941 р.

<<< < Предыдущая 12 / 92 3 4 5 6 7 8 9 > Следующая >>>

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]

#
30.08.201964 Кб1GREHIL_INZHINIRING.doc
#
04.06.2015313.34 Кб136grunti_otvet.doc
#
27.03.20161.25 Mб14History of Ukraine.pdf
#
19.07.201948.64 Кб3HISTORY.doc
#
14.08.201997.97 Кб4IPPV.docx
#
27.03.2016391.41 Кб22istoria_DPA_33_33_33_33_33_33_33_33_33.docx
#
14.11.20191.61 Mб10Istoriya_ukrayinskoyi_kulturi_metodichka.doc
#
27.03.2016299.8 Кб6Kiktenko_A_Etika_ta_estetika.pdf
#
27.03.2016869.12 Кб62Kirienko_C_Logika_prakt_ta_samost.pdf
#
18.11.2019168.96 Кб1KKR_OA.doc
#
20.11.20193.71 Mб1konspekt_lekts_y_u_zar_krayinakh.doc