Сутність політики

Після смерті у 1982 р. Л. Брежнєва його спадкоємцями на найвищій партійно-державній посаді були хворі люди похилого віку - Юрій Андропов (помер у 1984 р.) та Костянтин Черненко (помер у 1985 р.). У березні 1985 р. дещо оновлене політбюро ЦК КПРС висунуло на посаду генерального секретаря наймолодшого із своїх членів - 54-річного Михайла Горбачова. Новий лідер усвідомлював економічний занепад держави і намагався реформувати, підправити «скривлену» будівлю соціалізму, у той же час не порушуючи її фундаменту. У квітні того ж року на пленумі ЦК КПРС він закликав подолати застійні явища і розпочати перебудову усіх сфер життя країни. Гасло перебудови з ентузіазмом зустріло населення країни. Відкривались перспективи демократизації суспільства, подолання усього негативного, що накопичилось у роки «застою». Основою перебудови мав стати курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Горбачов закликав до створення нового господарського механізму, до широкого впровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу. Пріоритетним напрямом прискорення повинен був стати розвиток машинобудування як базової галузі економіки. Реформа передбачала надання підприємствам самостійності, переведення їх на самоокупність і самофінансування. Заробітна платня стала пов’язуватися з результатами господарської діяльності. Робітники отримали право обирати керівників підприємств. Перші вибори директора відбулись на Ризькому автомобільному заводі. З метою підняти якість продукції (лише 7 % її відповідали міжнародним стандартам) на підприємствах вводилось держприймання. Кремлівське керівництво розгубилось, дедалі більше зневірюючись у можливості економічних реформ. Ідеологічна зашореність не давала змоги їм рішуче узяти курс на ринкову економіку (адже замість соціалізму це вже був капіталізм), а альтернативи не було. Програма «соціалістичної ринкової економіки», з якою виступив голова уряду Микола Рижков у травні 1990 p., передбачала різке підвищення цін із виплатою певних компенсацій. Програма посилила ажіотажний попит на усі товари широкого споживання і посилила інфляцію (25 % у 1990 p.). У липні 1989 р. розпочався страйковий рух у шахтарських регіонах: Кузбасі, Донбасі, Карагандинському басейні. Поштовхом до початку масових страйків було погіршення забезпечення шахтарських регіонів продовольчими товарами. Однак глибинні причини полягали у невдоволенні шахтарів діями уряду, неспроможного втілити у життя курс на «прискорення» соціально-економічного розвитку. У страйкову боротьбу втягувалися інші загони трудящих. Поступово страйки стають звичними, завдаючи дедалі більшої шкоди народному господарству. Провал горбачовського курсу «прискорення» ставав очевидним. Спад виробництва не припинявся, порожніла державна казна. Становище загострювали стихійні лиха та аварії. 26 квітня 1986 р. трапилася жахлива Чорнобильська катастрофа. Вона мала глобальний характер. Увесь світ бив на сполох, і лише керівники СРСР намагалися приховати наслідки аварії від своїх громадян. У 1987 р. були опубліковані закони «Про індивідуальну трудову діяльність», «Про кооперацію» та інші, які відкривали шлях ринковій економіці й розвитку її приватного сектору. У столиці відкрився приватний ресторан. Почали виникати комерційні фірми, приватні магазини, з’явились багаті люди, серед них і комуністи, які розбагатіли на законній основі. Однак кооперативний рух упродовж короткого часу було спотворено. Все більше з’являлось посередницьких фірм при заводах і фабриках, господарями яких через родичів або Підставних осіб були керівники цих же підприємств, корумповані державні та партійні чиновники. Фірми нічого не вироб ляли, лише скуповували сировину або продукцію за державними цінами, а перепродували її за спекулятивними. Виникла «тіньова економіка», де господарями стали кримінальні елементи. У 1990 р. з’явились закони, що надавали можливість створювати малі та спільні (з участю іноземного капіталу) підприємства, акціонерні товариства, комерційні банки. Все ж відчувалась відсутність необхідної законодавчої бази в приватному секторі господарства, що призводило до розгулу корупції. Командно-бюрократична система після незначного переляку, викликаного скороченням кількості міністерств, відомств, швидко отямилась і твердо ступила на шлях повзучого саботажу перебудови. У центрі приймали рішення, які не поспішали виконувати місцеві органи влади.

69. Гласність та лібералзація. Зрушення у політичному житті України. Формування багатопартійної системи.

Перегодом гласність, ліквідація "білих плям" нашої історії, правда про минуле України приходять і в республіку. В українському суспільстві ці процеси були зустрінуті неоднозначно. Одна частина палко підтримала намагання істориків докопатися до істини, інша — до цього процесу ставилася байдуже, третя — з тривогою застерігала, що у виховних цілях не варто розкривати на сторінках преси всю правду, оскільки це може спричинити духовну кризу, крах ідеалів і врешті-решт цинізм, пасивність і нігілізм. Роль першопроходців у захисті української культури, навколишнього середовища, "білих плям" історії відіграла Спілка письменників України та її центральний орган — газета "Літературна Україна". Широкий розголос мали виступи О.Гончара, Р.Братуня, І.Дзюби, І.Драча, В.Дрозда та багатьох інших. Почали вертатися в Україну твори В.Винниченка, С.Петлюри, представників "розстріляного відродження", зокрема М.Хвильового, М.Куліша, М.Зерова, історичні праці М.Грушевського, М.Костомарова та інших, заборонені твори І.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", М.Брайчевського "Приєднання чи возз'єднання?", репресованих у роки "застою" В.Стуса, Є.Сверстюка, Ігоря та Ірини Калинців та інших, повертається з еміграції письменник та один із засновників Української Гельсінської групи (УГГ) М.Руденко. У республіці стали поширюватися "самвидавські" газети і журнали. Частина з них готувалася за межами України і відбивала загальносоюзні проблеми, інші готувалися в республіці. М.Чорновіл ще в 1987 р. відновив видання "Українського вісника". Поступово стала відкриватися правда про такі сторінки української історії XX ст., як Центральна Рада, голодомор 1932-1933 pp., а також голод 1921-1922 pp., насильницька колективізація, сталінські репресії, ОУН—УПА, інші трагічні сторінки історії українського народу; розгорнулася дискусія про національну символіку. Зростання інтересу до історичного минулого українського народу проявлялося в активній участі мас у святкуванні роковин подій, про які раніше офіційна історіографія писати уникала чи які висвітлювала необ'єктивно. 1990 р. між Києвом і Львовом був утворений живий людський ланцюг на честь Дня Соборності України — 71-х роковин проголошення 22 січня 1919 р. Акту З'єднання (Злуки) УНР і ЗУНР - "Українська хвиля". На початку серпня 1990 р. у Дніпропетровській і Запорізькій областях як всеукраїнське свято пройшли Дні козацької слави, присвячені 500-річному ювілею українського козацтва. Гласність, лібералізація, повернення народові правди про його минуле підірвали радянські ідеологічні штампи, прискорили процес досягнення справжнього суверенітету України. 

Особливості формування багатопартійної системи в Україні

Демократичні процеси, які відбуваються сьогодні в Україні, неминуче пов'язані з формуванням багатопартійної системи. Однак, необхідно констатувати той факт, що реальну участь у політичному житті беруть далеко не всі партії. Переважна більшість політичних партій не виконують ті функції, які безпосередньо на них покладені. Значною мірою це зумовлено несприятливими політико-правовими умовами їх існування.

По-перше, політична система, яку автоматично успадкувала Україна після виходу з СРСР, не передбачала існування жодних, альтернативних КПРС, політичних партій. Відповідно в суспільстві не було необхідних механізмів, які б регулювали діяльність партій.

По-друге, більшість населення своє негативне ставлення до КПРС автоматично перенесла на всі інші партійні утворення.

По-третє, самі партії не оволоділи в достатній мірі всіма тими можливостями, які їм належать як суспільному інституту. Ситуація ускладнюється ще й відсутністю достатньої законодавчої бази, яка б регулювала діяльність партії.

Офіційно правове оформлення багатопартійності в Україні було започатковане в 1990р. і стало можливим завдяки скасуванню ст. 6 і 7 Конституції СРСР, у яких закріплювалася однопартійна система. Хоча вже наприкінці 1980-х років в Україні, переважно в Західному регіоні, виникли перші не комуністичні політичні організації (зокрема, Українська Гельсінська спілка, Народний Рух України за перебудову), які згодом перетворилися на політичні партії.

Першою легалізованою в Україні партією стала, поряд із тодішньою КПУ, Українська республіканська партія (УРП). Протягом 1990-х років у країні спостерігався інтенсивний процес утворення політичних партій. Станом на 22 липня 2002р., за даними Центральної виборчої комісії, в Україні було зареєстровано 123 політичні партії [9, 4].

У становленні багатопартійності в Україні можна виокремити такі етапи.

1) 1990-1991рр. -- створення перших альтернативних політичних партій на базі громадсько-політичних об'єднань не комуністичної орієнтації, неформальних суспільних рухів часів перебудови.

2) 1992-1994рр. -- легалізація найбільш впливових на той час партій -- КПУ та НРУ, інтенсивне заповнення політичного простору партіями, які проголосили себе носіями традиційних для західної політичної науки ідеологій - соціалістичної, соціал-демократичної, ліберальної, консервативної, християнсько-демократичної, націонал-демократичної та ін. (далі такі партії називатимуться партіями “брендового” типу).

3) 1995-1998рр. -- перші розколи в партіях “брендового” типу (утворення ПСПУ, СДПУ(о)), започаткування та інтенсивний розвиток тенденції утворення партій адміністративним шляхом, а також партій - “політичних проектів”, які створювалися фінансово-промисловими групами та окремими особами для реалізації власних політичних інтересів.

4) 1999 - 2002рр. -- розподіл політичного простору найбільш впливовими партіями, посилення тенденції розколів “брендових” партій, утворення значної кількості дрібних партій

5) 2002р. - по даний час  -- консолідація опозиційних партій, витіснення парламентськими політичними партіями і блоками інших політичних сил з політичної арени, припинення процесу масового утворення нових партій у зв`язку з набуттям чинності нового Закону “Про політичні партії” [14, 28-29].

Аналіз процесу створення нових політичних партій протягом 1991-2001рр. дає підстави для висновку, що значна їх частина утворилася та діє не у відповідь на соціальний запит, як інститути формулювання та просування інтересів широких суспільних верств, а як інструменти (засоби) політичної легалізації і боротьби інтересів окремих груп та осіб, які прагнуть або зберегти, або здобути владу.

Згідно з дослідженням Центра Разумкова, із зареєстрованих станом на грудень 2001р. політичних партій, 7 або 5,5% від загальної кількості, належало до лівих, тоді як прихильниками лівої ідеології себе визнали 7% громадян. До лівоцентристських партій було зараховано 38 партій (29,9%), тоді як прихильниками лівоцентризму себе визнали 7,8% громадян. Центр був представлений 54 партіями (42,5%), тоді як центристів за самовизначенням нараховувалося 25,7%. Правоцентристських партій нараховувалося 19 (15%), а прихильників право центризму - 9,5%, правих партій - 9 (7,1%), прихильниками ж правих поглядів - 8,3% [14, 31].

За таких умов, громадяни переважно голосують не за партійні програми, а за харизматичні особистості, що спричинило, зокрема, створення "іменних" блоків у парламентських кампаніях 2002-2008 рр.

Таким чином, переважна частина партій в Україні фактично не мають реальних можливостей впливати на формування структур виконавчої влади, а відтак -- на їх діяльність.

Отже, система багатопартійності в Україні перебуває на етапі формування та розподілу політичного простору між партіями. Значна частина партій утворилася та діє не у відповідь на соціальний запит, як інститути формулювання та просування інтересів широких суспільних верств, а як інструменти (засоби) політичної легалізації і боротьби інтересів окремих груп та осіб. Більшість зареєстрованих партій не виявляють політичної активності і не мають значного впливу на політичні процеси в державі.

70. Активізація національного руху в другій половині 80-х років.

Українське національно-культурне відродження в другій половині 1980-х років розпочалося з піднесення ролі мови.

Українська мова інтенсивно витіснялася з громадського життя, шкіл, вишів, установ. 1988 р. у вишах УРСР українською мовою читалося не більше 5 % лекцій. Особливої гостроти ситуація з українськими школами набула в східних і південних областях. Так, у Криму, де, за даними перепису 1979 р., питома вага українців складала 26 %, у 1980-х роках не існувало жодної української школи. У Донецькій області 1988 р. українські школи становили тільки 8,8 % від загалу.

Процес духовного відродження української культури започаткував ІХ з’їзд письменників України (червень 1986 р.). На цьому форумі, а потім і у газеті «Літературна Україна» письменники та діячі української культури виступили проти витіснення української мови із суспільно-громадського життя, зокрема зі школи.

Улітку 1987 р. пленум правління Спілки письменників України, висловивши глибоке занепокоєння тим, що поступово зникає рідна мова, дійшов висновку про необхідність її конституційного захисту. До Президії Верховної Ради УРСР було відправлено відповідного листа- клопотання.

1987 р. група письменників, серед них Олесь Гончар, Дмитро Павличко, Іван Драч, Сергій Плачинда, виступила з різкою критикою мовної ситуації в республіці, вимагаючи урядових заходів для розширення вживання української мови. Це призвело до конфлікту між письменниками і консерваторами з оточення Щербицького.

У різних містах України постали культурологічні товариства, що поставили перед собою завдання сприяти відродженню української мови. 1988 р. Спілка письменників України разом із Інститутом мовознавства АН УРСР виступили ініціаторами створення Товариства шанувальників української мови. На спільній нараді у Києві у грудні 1988 р. було створено оргкомітет Товариства української мови. 11–12 лютого 1989 р. у Києві відбулася установча конференція товариства, на якій було затверджено Статут Товариства. Очолив організацію поет Д. Павличко.

8 грудня 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про мови в Українській РСР. Українська мова здобула статус державної, сфера ж її використання істотно розширювалася.

Почали друкувати твори М. Хвильового, М. Зерова, В. Винниченка, М. Драй-Хмари, Г. Косинки, Є. Плужника, Б. Лепкого, Є. Маланюка, І. Багряного, У. Самчука. О. Теліги, О. Ольжича, В. Стуса та багатьох інших.

Вирішальне значення для повернення історичної пам’яті народу мало видання творів М. Грушевського, Д. Яворницького, М. Куліша, О. Єфименко, І. Крип’якевича, літописів Г. Граб’янки, С. Величка, «Історії русів», матеріалів про національно-визвольну боротьбу в Україні в ХХ ст. тощо.

Почали виходити друком нові твори сучасних письменників: Л. Костенко, Ю. Щербака, В. Яворівського, І. Драча, В. Шевчука, Є. Г уцала, М. Вінграновського, Р. Федоріва, Р. Іваничука, В. Дрозда.

 Популяризації української пісні сприяв республіканський фестиваль «Червона рута», який 1989 р. було проведено у Чернівцях, а 1991 р. — у Запоріжжі.

 З нагоди річниці Акту злуки ЗУНР і УНР (1919 р.) 21 січня 1990 р. у «живий ланцюг», що простягся від Івано-Франківська через Львів до Києва, під національними прапорами стали близько 3 млн осіб.

Неабиякого розмаху набрав рух за реабілітацію ОУН та УПА.

27–28 квітня 1991 р. у Л ьвові відбувся Великий Збір учасників національно-визвольної боротьби. Було утворено Всеукраїнське Братство Вояків УПА ім. Р. Шухевича (Т. Чупринки), затверджено його Статут. Головну Булаву (Раду) очолив колишній хорунжий УПА Михайло Зеленчук.

У червні 1991 р. в Києві зібрався Перший Всесвітній конгресс українських політичних в’язнів, організований Світовою лігою українських політв’язнів, Всеукраїнським товариством репресованих та Спілкою політв’язнів України.

Про пробудження національної свідомості народу свідчило повсюдне звернення до національної символіки (синьо-жовтого прапора та тризуба), гімну «Ще не вмерла Україна», стрілецьких пісень. Уперше на державній установі (міськвиконкомі) національний прапор було піднято 15 березня 1990 р. у м. Стрий Львівської обл. За рішенням сесії міськради і за участі десятків тисяч жителів 3 квітня синьо-жовтий прапор було урочисто піднято над Львівською ратушею. 24 липня національний прапор, освячений на площі

біля Софійського собору, замайорів на щоглі поряд із будинком Київської міської Ради.

Початок та проблеми релігійного відродження

У 1987 р. було утворено Громадський комітет за легалізацію УГКЦ, яка діяла нелегально. У 1988 р. в Україні вже діяло 4 єпископи, 269 священиків і 489 ченців-уніатів, які обслуговували 200 приходів. Тоді ж до державних органів УРСР надійшли заяви про реєстрацію греко-католицьких церковних громад. Але Рада у справах релігій при Раді Міністрів УРСР не бажала визнавати УГКЦ. Лише 1990 р. в УРСР під тиском широкої громадськості були офіційно зареєстровані перші громади цієї конфесії. У січні 1990 р. Синод УГКЦ на чолі з єпископом В. Стернюком проголосив про легалізацію своєї церкви.

У березні 1991 р. до Львова повернувся верховний архієпископ УГКЦ митрополит Іван кардинал Любачівський. Собор Святого Юра у Л ьвові — колишню резиденцію митрополита — повернули греко-католикам.

На 1 січня 1991 р. в УРСР УГКЦ мала до 2 тис. громад (усього в республіці на той час було зареєстровано 10,5 тис. релігійних громад).

1988 р. відбулося офіційне святкування тисячоліття хрещення Русі. Цією подією українська церковна громадськість скористалась, щоб привернути увагу до УАПЦ.

У лютому 1989 р. було створено ініціативний комітет з відродження УАПЦ. 19 серпня 1989 р. приходський священик В. Ярема зі Львова зі своїми прихожанами оголосив про розрив з РПЦ і перехід до УАПЦ. У листопаді 1989 року у Львові священики проголосили відродження УАПЦ. 1 квітня 1990 р. уже близько 300 парафій РПЦ заявили про свій вихід з-під юрисдикції Московського патріархату і намір увійти до УАПЦ.

1990 р. було створено ієрархію УАПЦ з шести єпископів. У червні 1990 р. у Києві відбувся собор УАПЦ, який проголосив патріархом Київським і всієї України митрополита Мстислава (С. Скрипника).

У жовтні 1990 р. він прибув до України. На 1 січня 1991 р. із 5970 православних парафій в УРСР до УАПЦ належало 939, або 16 %.

71. Результати виборів до Верховної Ради УРСР і місцевих рад 1990 р. Декларація про державний суверенітет України. Спроба державного перевороту в СРСР.

Вибори до Верховної Ради України (ВРУ) 1990 p. Прийняття Декларації про державний суверенітет України 1990 р. в Україні розпочався перший етап державотворення - після виборів до Верховної Ради УРСР у березні цього року остання стала працювати у парламентському режимі. Після того, як Російська Федерація прийняла декларацію про державний суверенітет Росії, ВР УРСР 16 липня 1990 р. прийняла перший законодавчий акт, виходячи з якого розпочалося будівництво незалежної української держави - Декларацію про державний суверенітет України. У ній було проголошено наміри народу України самостійно вирішувати свою долю й закріплено три види суверенітету - державний, народний і національний. Документ проголосив державний суверенітет України - верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки у межах її території; національний суверенітет - невід'ємне право української нації на самовизначення; народний суверенітет - народ України (громадяни всіх національностей, які проживають в Україні) визнано єдиним джерелом державної влади. Декларація складається з 10 розділів: самовизначення української нації; народовладдя; державна влада; громадянство Української РСР; територіальне верховенство; економічна самостійність; екологічна безпека; культурний розвиток; зовнішня і внутрішня безпека; міжнародні відносини. Декларація закріпила право народу України на володіння, використання і розпорядження національними багатствами держави. Україна проголосила своє право на власні Збройні сили, внутрішні війська і органи державної безпеки, участь у міжнародних відносинах, як самостійна держава. У відповідності до Декларації було виправлено статті Конституції, а пізніше проголошено самостійність і утворення незалежної української держави. Спроба державного перевороту в СРСР і ставлення до нього різних суспільно-політичних сил 19-21 серпня 1991 р. військово-партійна бюрократія зробила останню спробу врятувати СРСР і свою монопольну владу в ній шляхом державного перевороту. «З метою захисту життєво важливих інтересів народів і громадян Союзу РСР» Державний Комітет з надзвичайного стану (ДКНС), який очолив віце-президент СРСР Г. Янаєв, вирішив припинити діяльність небажаних новому режиму органів влади і управління, політичних партій, громадських організацій і масових рухів, заборонити мітинги, вуличні походи, демонстрації та страйки, запровадити комендантську годину та обшук громадян, встановити контроль над засобами масової інформації (цензуру). Інша постанова ДКНС обмежила перелік центральних і московських газет кількома лояльними, на погляд ДКНС, виданнями. Під приводом дотримання надзвичайного стану у Москву було введено війська. ДКНС планував спершу нейтралізувати Україну, а після розгрому демократії в Росії ввести війська до Києва, Львова, Донецька, Харкова та деяких інших міст, ліквідувати суверенітет республіки і зародки народовладдя. Тогочасний Голова Верховної Ради Л. Кравчук досить стримано сприйняв пропозицію представників Народної ради (демократичної фракції парламенту) щодо об'єднання зусиль у боротьбі проти перевороту, попередив їх про можливі наслідки, закликав до спокою, щоб не спровокувати введення надзвичайного стану. Обтічною й невизначеною виявилася і заява Президії Верховної Ради УРСР, прийнята після майже дводенної дискусії ввечері 20 серпня і опублікована лише 22 серпня. Пропонувалося зробити все, щоб уникнути дестабілізації становища й загострення соціально-політичної ситуації, утриматися від страйків, мітингів і маніфестацій (як того і вимагав ДКНС). Найрадикальнішим було внесене на вимогу представників Народної ради положення, що постанови ДКНС «не мають юридичної сили на території України». Не погоджуючись з перестрахованою позицією обережних противників і потаємних прихильників перевороту, частина членів Президії і народних депутатів (В. Гриньов. О. Ємець, Д. Павличко, В. Пилипчук, Л. Танюк, І. Юхновський та В. Яворівський) оголосили власну заяву, в якій утворення та дії ДКНС визнавалися неконституційними і незаконними, проголошувалася підтримка демократичних сил Росії, в разі спроб захоплення влади у республіці народ закликався до непокори. Представники Народної ради, що зібралися 19 серпня 1991 р. у Спілці письменників, заявили протест проти антиконституційного державного перевороту і вирішили згуртувати опозиційні сили. Наступного дня на засіданні Народної ради утворилася коаліція «Незалежна демократична Україна», яка об'єднала 27 партій і рухів. Народний Рух України вже до середини дня 19 серпня підготував заяву з приводу державного перевороту в СРСР. У ній ДКНС названо неконституційним органом. Навпаки КПУ закликала у своїй шифрограмі всі партійні організації на місцях підтримати ДКНС, керуватися його документами.

72. Проголошення незалежності України. Розпад СРСР.           

Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. і Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року, вибори Президента України 24 серпня 1991 р. відкрилася позачергова сесія ВРУ, на якій було розглянуто питання про політичну ситуацію в республіці та прийнято низку надзвичайно важливих документів. Серед них - Постанова та Акт проголошення незалежності України, затверджені конституційною більшістю депутатів. Як наслідок цього Україна стала незалежною демократичною державою з неподільною та недоторканою територією, на якій чинними є лише власні Конституція, закони та постанови уряду. З метою всенародного підтвердження Акта сесія вирішила провести 1 грудня 1991 р. Всеукраїнський референдум. Під час референдуму 1 грудня на який виносилося питання «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України», Акт дістав підтвердження 90,32 % громадян, які брали участь в референдумі. За ходом референдуму спостерігали представники державних органів, політичних партій і рухів, держав колишнього СРСР і зарубіжних країн, міжнародних організацій, українські та іноземні журналісти. Референдум підтвердив волю українського народу жити в самостійній соборній українській державі. Одностайність підтримки Акта проголошення незалежності України засвідчила не стільки про перехід парламентської більшості на самостійницькі позиції, хоча без урахування історичної реальності і волі народу тут не обійшлося, скільки про деморалізацію прокомуністичних елементів за умов поразки перевороту, про спробу ціною паперової незалежності врятувати компартію, про тактику поступки у гаслах з метою подальшого вихолощення змісту цих гасел. Водночас частина комуністичної номенклатури дійшла висновку, що в нових умовах й груповим інтересам більше відповідає незалежна Україна, зробила свідомий вибір на користь самостійності. Ще, у липні 1991 р. ВР УРСР прийняла пакет законів щодо запровадження президентства у республіці. Україна стала парламентсько-президентською республікою. У вересні відбулося висування кандидатів на посаду Президента. Спочатку передбачалося від демократичних сил запропонувати одну взаємоузгоджену кандидатуру. Але угоди про спільні дії демократичних сил досягнути не вдалося. Велика рада Руху більшістю голосів висунула кандидатом у Президенти В. Чорновола, рада УРП - Л. Лук'янен-ка, громадська організація Українська Духовна республіка - О. Бердника, партія зелених України -Ю. Щербака, Союз «Чорнобиль» - В. Яворівського. До списків претендентів увійшли також колишній лідер депутатської більшості у Верховній Раді О. Мороз, поет Б. Олійник, міністр сільського господарства О. Ткаченко та багато інших. Загалом власних кандидатів висунули 12 політичних партій, громадських об'єднань і рухів, 97 трудових колективів. Визначений Законом рубіж у сто тисяч підписів змогли подолати лише сім з них: В. Гриньов, Л. Кравчук, Л. Лук'яненко, Л. Табурянський, О. Ткаченко, В. Чорновіл та І. Юхновський. Вони й були зареєстровані кандидатами у Президенти. 1 грудня 1991 р. близько 32 млн громадян (84% внесених у списки) взяли участь у виборах. Леонід Кравчук отримав майже 20 млн голосів (62%) і став першим всенародно обраним Президентом України (1991 - 1994). Припинення існування СРСР, історичне значення проголошення незалежності України 8 грудня 1991 р. на території Білорусії голови делегацій України (Президент Л. Кравчук), Росії (Президент Б. Єльцин) та Білорусі (Голова Верховної Ради В. Шушкевич) прийняли документ який проголошував припинення існування СРСР та уклали угоду про утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня того ж року в Алма-Аті її підписали керівники Азербайджану, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Таджикистану, Туркменистану, Узбекистану. Прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акту проголошення незалежності України стало вінцем багатовікових державотворчих пошуків українського народу. Адже в цьому історичному документі закріплювалися незалежність України і створення самостійної української держави, яка дістала офіційну назву «Україна». Проголошувалися неподільність і недоторканість території України, а також те, що віднині на цій території мають чинність виключно Конституція і закони України. Україна стала вагомим чинником міжнародних відносин.

73. Державотворчі процеси: особливості розбудови законодавчої, виконавчої та судової влади в Україні. Участь населення у державотворчих процесах. Прийняття Конституції України (1996 р.).

Таким чином, проголошення незалежності стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України. Необхідно перейти від «уламка імперії» до формування власної державності, від формальної незалежності — до реального суверенітету. Проте не всі представники українського суспільства підтримували ідею розбудови незалежної Української держави.

Д е р ж а в о т в о р ч и й п р о ц е с — процес становлення державності, формування державних органів влади, визначення їх функцій.

Таким чином, проголошена незалежність надзвичайно гостро поставила питання про розбудову держави. Одним з найперших державотворчих кроків було запровадження атрибутів державності. Важливими віхами на цьому шляху стали: 1. Фіксація кордонів. 4 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про державний кордон України», який проголошував недоторканність кордонів, визначав порядок їх охорони та правила переходу. 2. Визначення громадянства. 8 жовтня 1991 року Верховна Рада прийняла Закон «Про громадянство України». Відповідно до цього Закону громадянство надавалось усім, хто проживав на території республіки, незалежно від соціального стану, статі, політичних та релігійних поглядів, хто не був на момент набуття чинності Закону громадянином інших держав і не заперечував проти отримання громадянства України. 3. Визначення національної символіки. У січні–лютому 1992 р. постановами Верховної Ради затверджено як Державний Гімн мелодію М. Вербицького «Ще не вмерла Україна», синьо-жовтезнамено — Державним Прапором, а тризуб — Малим Державним Гербом України. 4. Запровадження власної грошової одиниці. Із метою виходу з рубльової зони в 1992 р. на території республіки були запроваджені купони багаторазового використання, а 2 вересня 1996 р. відповідно до Указу Президента на зміну купону прийшла справжня національна валюта — гривня. 5. Створення власних збройних сил. Власні збройні сили — гарант захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. 11 жовтня 1991 р. Верховна Рада затвердила концепцію оборони та розбудови Збройних сил України. У цьому документі констатувалося прагнення України стати нейтральною, без’ядерною, позаблоковою державою. 6 грудня побачив світ Закон «Про Збройні сили України», у якому Україна як незалежна держава і суб’єкт міжнародного права офіційно проголошувала створення власних збройних сил. Пакет Законів, які було прийнято надалі («Про прикордонні війська України», «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» та ін.), створив певну правову базу для реформування війська. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла «Войськову доктрину України». Документ такої ваги республіка прийняла першою серед країн СНД. Із урахуванням трирічного досвіду він ставив завдання розбудови збройних сил у трьох площинах — військово-політичній, військово-технічній та військово-економічній. Характеризуючи завдання та зовнішні функції української армії, Президент України наголосив, що «хоча ми ні на кого не збираємося нападати, нікому не загрожуємо силою, але ми маємо бути готовими захистити свою державу і свій народ. Це єдине, що визначає характер і зміст Збройних сил України». Таким чином, офіційне затвердження атрибутів державності, створення власних збройних сил — гаранта захисту державної незалежності — лише початок процесу розбудови держави. У межах цього процесу розгортаються і взаємодіють дві суспільні тенденції — трансформація існуючих та формування нових структур. Формування партійно-політичної системи. Становлення інституту президентства

Пріоритетним напрямом державотворчого процессу є формування трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової. Вищий законодавчий орган України — Верховна Рада — дістався в спадок від Української РСР. Її було обрано ще навесні 1990 р., і аж до весни 1994 р. депутати Верховної Ради дванадцятого скликання визначали перебіг законодавчого процесу. У цьому були свої позитивні та негативні моменти. Позитивним було те, що забезпечувалися спадкоємність та керованість суспільного розвитку на початковій фазі реформ, існувала база для розгортання державотворення, а негативним — що більша частина депутатів Верховної Ради посідала консервативну позицію і гальмувала створення правового поля для демократичних перетворень. Перший парламент незалежної України за період своєї діяльності прийняв майже 450 законів. Значна їх кількість мала декларативний характер, не була забезпечена механізмом їхньої реалізації. Суттєво вплинуло на політичний розвиток те, що в структурі виконавчої влади України виник новий важливий елемент. За умов з метою забезпечення сильної виконавчої влади, яка б стала гарантом послідовності перебудовчих процесів, політичної єдності в центрі і на місцях, Верховна Рада Законом від 5 липня 1991 р. запровадила Інститут Президентства. Першим Президентом України було обрано Л. М. Кравчука.

Механізм влади часто гальмував практику реформування, не забезпечував належного соціального захисту населення, самоусувався від керівництва господарськими процесами. Виникло двовладдя, а згодом три центри влади — президент, Верховна Рада та уряд. Криза влади в Україні значною мірою була зумовлена кризою існуючого державного ладу, його несистемним характером.

В основі державного устрою республіки лежало, по суті, механічне поєднання елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської влади, що зумовлювало чимало внутрішніх суперечностей. Протистояння президент — Верховна Рада відбувалося не тільки в центрі, а й у регіонах, де воно набуло форми конфлікту між місцевими радами та органами місцевої державної адміністрації. Останні були створені навесні 1992 р. відповідно до Закону України «Про представника Президента України» та Положення «Про місцеву державну адміністрацію», затвердженого Указом Президента. Запровадження посади представника президента, формування апарату місцевої державної адміністрації були спробою реформувати радянську систему, створити жорстку виконавчу вертикаль, підпорядковану президентові, та здійснити реформування місцевої влади не вдалося. Верховна Рада 1994 р. ліквідувала місцеві державні адміністрації і повернула державну владу на місцях радам народних депутатів та їхнім виконкомам. Отже, на початковому етапі державотворення (1991 — перша половина 1994 р.) у процесі розбудови та становлення владних структур визріла криза, проявами якої стали такі тенденції: • не вдалося ефективно і зважено здійснити розподіл владних повноважень; • роздвоєність виконавчої гілки влади (президент — уряд) надзвичайно ускладнювала управління і заважала ефективній роботі; • загальна невизначеність у розподілі владних функцій і повноважень зумовлювала тотальну безвідповідальність на всіх рівнях; • послідовна протидія Верховної Ради не дала змоги створити сильну виконавчу владу, необхідну в умовах перехідного періоду.

Конституція — потужний засіб політичного управління суспільством, юридична база всього законодавства держави, основа наукових розробок у сфері права, найважливіше джерело права. Конституції України як Основному Закону держави властиві особливості правового статусу: вона має найвищу юридичну силу, є основою для прийняття інших нормативних актів держави. Їй притаманна підвищена стабільність. Конституційний процес в Україні як процес підготовки нової Конституції України розпочався з прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.). У ній передбачалась розробка нової Конституції. Було утворено комісію з вироблення нового Основного Закону (Конституційна комісія) і відповідну Робочу групу. Вона підготувала концепцію Конституції, яка була схвалена Верховною Радою. Після проголошення незалежності певний час зберігала чинність Конституція УРСР у тій частині, яка не суперечила законам України, прийнятим після 24 серпня 1991 р. Це було зумовлено обставинами перехідного періоду. Проголошення незалежності та референдум 1 грудня 1991 р. дещо активізували конституційний процес.

Новий проект Конституції України Конституційна комісія схвалила 11 березня 1996 р. і передала його на розгляд Верховної Ради. 24 квітня проект було прийнято за основу. 5 травня 1996 р. було створено Тимчасову спеціальну комісію з доопрацювання проекту Конституції, до якої увійшли представники всіх депутатських фракцій і груп. У червні комісія завершила свою роботу. Розпочалася копітка робота з обговорення доопрацьованого проекту Конституції. До 26 червня 1996 р. Верховна Рада України не прийняла жодного розділу Конституції. Вважаючи неприпустимим затягування конституційного процесу, Президент України підписав Указ, яким призначав на вересень 1996 р. Всеукраїнський референдум з питань затвердження нової Конституції. 27 червня Верховна Рада відновила роботу, змінивши технологію розгляду Конституції. Було створено робочі групи з найболючіших питань — власності, символіки, організації влади тощо. Надвечір було відновлено пленарне засідання, яке тривало всю ніч. 28 червня 1996 р. нову Конституцію України було прийнято. Україна одержала Основний Закон, без якого державність є невизначеною. Конституція юридично закріпила політичний і економічний суверенітет Української держави, її територіальну цілісність, основні права і свободи українських громадян.

74. Стан господарства України після розпаду срср. Основні тенденції розвитку економіки в Україні. Пошуки шляхів стабілізації на початку 21ст. Здійснення аграрної реформи.

Політична незалежність України стала передумовою для здобуття республікою економічного суверенітету. Першочерговим завданням було визначено перехід від командної до ринкової економіки, який дав би змогу вивільнити творчу енергію народу та повніше реалізувати можливості вітчизняного економічного потенціалу. Учені розрізняють три моделі переходу від командної мдо ринкової економіки.

Таким чином, після розпаду СРСР і здобуття незалежності Україна вийшла на шлях самостійного як політичного, так і економічного розвитку.

За виробничим потенціалом і чисельністю населення Україна — друга після Росії держава СНД. На початку 90-х років її населення становило 52 млн осіб, що дорівнювало близько 18 % загальної чисельності населення колишнього СРСР. У 1989 р. в Україні було вироблено понад 16 % загальносоюзного національного доходу.

У результаті панування командно-адміністративної системи управління економікою Україна опинилася в стані глибокої економічної кризи. Катастрофічна ситуація в народному господарстві була обумовлена такими факторами:

• загальним одержавленням, що призвело до деградації відносин власності й ліквідації нормальних господарських стимулів;

• деформованою структурою виробництва зі значною мірою мілітаризації;

• викривленням мотивації праці, пануванням соціального утриманства;

• гонитвою за високими темпами зростання.

Немічною і деформованою у господарському плані виявилася Україна після проголошення незалежності.

90-ті роки для України можна назвати роками економічної трансформації. Суть соціально-економічних перетворень загалом зводилася до того, щоб змінити існуючу економічну систему і забезпечити економічне зростання.

Першим кроком на шляху до незалежної української економіки було прийняття «Декларації про державний суверенітет України» 16 липня 1990 р. Ще перебуваючи в складі СРСР, Україна в такий спосіб заявила про свій намір створення самостійної держави з незалежною і міцною економікою. Практична реалізація цього наміру відбулася після прийняття Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р.

Одним із головних завдань стала розробка науково обґрунтованої соціально-економічної політики, тобто програми стратегічних і тактичних дій держави. Без такої програми успішний розвиток економіки будь-якої країни неможливий. Але в 1991 р. перевагу було надано не науково обґрунтованим висновкам учених, а нав’язаній Україні ззовні так званої «шоковій терапії» за російським зразком.

Уже в січні 1992 р. російський уряд Є. Гайдара, дотримуючись концепції «шокової терапії», зняв державний контроль над ціноутворенням.

Кабінету Міністрів України, очолюваному В. Фокіним, щоб якось захистити український ринок, не залишалося нічого іншого, як повторити цей маневр.

Безмитні кордони, глибока інтегрованість у простір СНД, існування саме в Росії єдиного на той час для пострадянських держав емісійного банку, запрограмованість виконувати накази з Москви стали об’єктивними чинниками, які підштовхнули Україну до цього кроку. Але спроби реформування економіки теж мали місце.

Копіюючи російські реформи, Україна пішла шляхом формування капіталізму зразка XVIII ст. — вільного ринку, — що заперечує регулювальну роль держави. Реформи почалися без обґрунтованих стратегічних цілей, які були б вироблені саме для України з урахуванням її інтересів та історичних особливостей.Разом з тим економічні перетворення, здійснювані в Україні, мали певні відмінності від російських реформ. Так, керівництво країни стало на шлях поступових економічних змін зі збереженням значних регулювальних функцій держави. Заявляючи про прихильність до ринкових регуляторів, уряд намагався зберегти попередню вертикаль системи управління народним господарством,Систему держзамовлень, централізований розподіл найважливіших ресурсів.

Перший рік самостійного існування української держави не приніс позитивних зрушень в економіці, почався процес прискореного зниження основних макроекономічних показників.Невдача України на початковій стадії економічних перетворень певною мірою пов’язана зі стартовими умовами реформ.Деякі з них мають об’єктивний характер і притаманні багатьом колишнім республікам СРСР. Це спадок командно-адміністративної системи, зношеність виробничих фондів, ірраціональна виробнича структура.

Негативну роль відіграли розрив господарських зв’язків із сусідніми країнами та стрибок цін на імпортовані енергоносії. Окрім цього, не можна не враховувати досить високого ступеня інтегрованості України до союзногосподарського комплексу. В економічній структурі країни значною виявилася частка галузей, які потребують постійної підтримки держави і слабко піддаються реформуванню: вугільна, гірничорудна, космічна та інші.

Значну роль в економічному спаді відіграли і суб’єктивні прорахунки уряду України у визначенні народногосподарських пріоритетів, відхилення від виробленого раніше курсу.

У перші місяці 1993 р. спад виробництва дещо уповільнився, що було досягнуто дорогою ціною — посиленням кредитної емісії, безупинною роботою друкарського верстата.

Інфляція, що торік становила в середньому близько 30 % на місяць, стрімко переростає у гіперінфляцію, досягнувши до осені в середньому рівня 70 % на місяць, а в грудні 1993 р. через нове підвищення цін рівень інфляції перевищив 90 %.

Грошова емісія за рік зросла у 25 разів, що призвело фактично до руйнування фінансової системи. Україна пройшла через найвищу у світі гіперінфляцію — 10 155 % (10 255 % з урахуванням попереднього року), тобто ціни зросли у 101,55 раза. Таким чином, 1993 р. не приніс для економіки України очікуваного піднесення. Припущення про сприятливі передумови для створення незалежної економіки не здобули матеріального підтвердження.

В економіці України склалося кризове становище: стара система господарювання була підірвана, нова ще фактично не створена. Особливо гостро це питання постало в сільському господарстві: фермерство ще не могло стати основним виробником сільськогосподарської продукції, а колгоспне виробництво ніяк не вписувалося в нові економічні умови.

Але в 1994 р. уряду вдалося суттєво загальмувати динаміку інфляції: в липні 1994 р. її рівень був найнижчим (2,1 %) за три попередні роки. Уповільнено було і темп зростання цін на споживчі товари та послуги: за січень–липень 1994 р. вони зросли в 1,7 раза.

Утім, зниження інфляції було досягнуто переважно за рахунок відстрочення бюджетних виплат і величезного зростання заборгованості бюджету. За 9 місяців 1994 р. вона становила 47 трлн крб.

Виконання бюджетного фінансування на освіту становило лише 64 %, медицину — 69 %, науку — 60 %, культуру — 30 %.

Стримування інфляції та зростання цін зовсім не означало стабілізації

й виходу із кризи. Навпаки, негативні тенденції в економіці дедалі більше набирали сили: за шість місяців 1994 р. темп спаду виробництва, порівняно з відповідним періодом минулого року, становив 36 % і був удвічі вищим, ніж у 1991–1993 рр. За цей період особливо значний спад відбувся в паливній промисловості (на 35,6 %), у чорній металургії (на 34,8 %), легкій промисловості (на 50,7 %).

Навіть нетривалий період лібералізації економіки вивів з рівноваги стару систему господарювання, створив атмосферу, за якої повернення до адміністративного регулювання призводить до двох негативних наслідків — послаблення реального впливу держави на розвиток економічних процесів; переміщення господарської діяльності з легальної сфери економіки у тіньову. За даними Українського фонду підтримки реформ, тіньовий сектор економіки України сягнув наприкінці літа 1994 р. 60 %. Монетарна маса, що перебувала поза банківським обігом, становила 40 % .

Отже, у період 1991 — середини 1994 р. віднайти оптимальну формулу реформування національної економіки не вдалося. Країна опинилася в кризовій ситуації. Проте українське суспільство випробовувало різні підходи до реформування, набувало досвіду суспільних перетворень.

Аграрна реформа П. Столипіна

Провадячи боротьбу з революційними рухами, голова ради міністрів Петро Столипін (1862-1911) хотів створити на селі мііщу групу заможних господарів, які були б опозицією проти соціялістичних ідей. Він визнавав недоцільним конфіскацію земель у заможних землевласників. Перед 1905-им роком взаємовідносини між дворянами-поміщиками та селянами значно змінилися. За останні роки продано селянам, головно за посередництвом Селянського Банку, 26.000.000 десятин з дворянських земель; 16.000.000 продано купцям та торговельно-промисловим підприємствам. У руках селян скупчилося, разом з надільними землями, 165.000.000 десятин у всій імперії, а у дворян залишилося 53.000.000 десятин. Таким чином, експропріяція цих поміщицьких земель на користь селянства не могла радикально змінити становища селян. Треба було перевести ґрунтовні реформи.

Головне гальмо у розвитку сільського господарства Столипін вбачав в «общині», до якої були прикріплені селяни і контроль якої тяжив над ними. Селянин не міг покинути її, не міг продати землю, якою користувався, тому, що вона належала «общині». Існування «общини» не давало можливости застосовувати ліпші засоби виробництва, впроваджувати кращі сівозміни, користатися сільськогосподарськими машинами, штучними добривами. «Община» провадила. село шляхом павперизації, що загрожувало революцією. Якщо «община» шкідливо впливала на сільське господарство центральної імперії, то ще гірші наслідки спричиняла вона для України, де населення було звичне до індивідуального господарства, до хуторів.

Щоб запобігти революції й створити міцне селянство, Столипіп перевів аграрну реформу, з цією метою провівши через Думу кілька законів. Закон 9-го листопада 1909 року дав права усій сільській громаді переходити на хутори (у Росії це звалося «отрубами»). В Україні з 1861 року існувало т. зв. «подвірне» землеволодіння:' земля вважалася власністю цілої родини, її не вільно було продавати й ділили між членами родини. Тепер кожний селянин міг вийти з «подвірного» господарства і стати власником своєї землі. Тільки угіддя — ліс, гіножаті — зоставалися у спільному володінні.

Селяни почали покидати села; у деяких селах Волині зосталися тільки церкви, школи, крамниці. Землі, що були раніше у різних клаптях, тепер об'єднували в одну цілість. Касувалося примусову сівозміну.

В Україні аграрна реформа Столипіна мала найбільший успіх, і число селян, які до 1-го січня 1916 року закріпили землю в індивідуальну

власність, було найбільшим. Тоді, як в 40 губерніях Европейської Росії коло 24*/о господарів вийшло з «общини», на Правобережній Україні закріпили землю 50,7°/о, у Південній Україні — 34,2*/о, на Лівобережжі — 13,8*/о.

Аграрна реформа викликала вороже ставлення збоку великих землевласників, які боялися втратити робітників, та соціялісгів різних напрямків, які розуміли, що ця реформа ліквідує сільський пролетаріят.** В Україні лише поодинокі великі землевласники, як Харитоненко, Терещенко, Чикаленко, Є. Журавський (губернський маршалок Волині) — поставилися до неї