Психодіагностика самосвідомості

Самосвідомість – це усвідомлення людиною свого суспільного статусу і своїх життєво важливих потреб, вищий рівень розвитку свідомості - основа формування розумової активності і самостійності особистості в її судженнях і діях. Головні функції самосвідомості:

1. Пізнання себе.

2. Удосконалення себе.

3. Пошук смислу життя.

Основні утворення самосвідомості:

1. Прийняття точки зору іншого.

2. Ідентифіккція з батьками.

3. Засвоєння стандартів виконання дій і формування самооцінки.

4. Набуття ідентичності в рамках сімейних відносин з однолітками.

5. Формування статевої і професійної ідентичності.

6. Становлення самоконтролю.

Психодіагностика самосвідомості традиційно спрямована на виявлення продукту самосвідомості - уявлення про себе. При цьому допускається, а потім доводиться, що «Я-концепція» не просто продукт самосвідомості, але й важливий фактор детермінації поведінки людини, таке внутріособистісне утворення, що багато в чому визначає напрямок її діяльності, поведінки в ситуаціях вибору і взаємодії з людьми.

Аналіз «Я-образу» дозволяє виділити в ньому два аспекти: знання про себе і самовідношення. У ході життя людина пізнає себе і накопичує про себе різні знання, ці знання складають змістову частину її уявлень про себе - її «Я-концепцію». Однак знання про себе самого, природно, їй не байдужі: те, що в них розкривається, виявляється об'єктом її емоцій, оцінок, стає предметом її більш-менш стійкого самовідношення. Не все осягається реально в собі самому і не все в самовідношенні чітко усвідомлюється; окремі аспекти «Я-образу» виявляються неусвідомленими.

Уже ці дві тези про будову «Я-образу», тобто теза про знання і відношення до себе як аспекти «Я-концепції» і теза про її усвідомлювану і неусвідомлену частини, дозволяють зрозуміти ряд принципових методологічних проблем, що виникають перед психодіагностикою самосвідомості.

Методики психодіагностики самосвідомості. В області психодіагностики самосвідомості використовуються в основному традиційні класи методик: стандартизовані самозвіти у формі описів і самоописів (тест-опитувальники, списки дескрипторів, шкальні техніки), вільні самоописування з наступною контент-аналітичною обробкою, ідеографічні методики типу репертуарних матриць, проективні техніки, включаючи підклас рефрактивних технік.

А.Анастазі визначає чотири методики, які використовуються найбільш часто: 1) Контрольний список прикметників Г. Гоха. 2) Классифікація В. Стефенсона. 3) Семантичний диференціал Ч. Осгуда. 4) Тест рольових конструктів Г. Келлі.

Стандартизовані самозвіти

До цього типу методик відносяться насамперед тест-опитувальники, що складаються з більш-менш розгорнутих тверджень, що стосується відношення випробуваного до самого себе в різних життєвих сферах; почуттів, думок щодо тих чи інших чи подій обставин у житті суб'єкта; поведінкових проявів; взаємин з іншими людьми. Спосіб відповіді широко варіює в різних опитувальниках: використовується двох-, трьох-, чотирьох-, п'яти-, семиальтернативный вибір, вербальна чи невербальна згода. Наведені нижче опитувальники відносяться до числа найбільш популярних.

Шкала «Я-концепції» Теннессі (1965) — опитувальник, призначений для підлітків (з 12 років) і дорослих. Містить 90 пунктів на аналіз «Я-концепції» і 10 пунктів шкали неправди. Використовується п’ятирівнева шкала відповідей від «цілком згодний» до «абсолютно не згодний». Пункти опитувальника відбиралися за допомогою експертів - клінічних психологів. Була потрібно згода семи експертів у віднесенні кожного твердження до визначених рядка і стовпця. По рядках були представлені: 1) самокритичність, 2) самозадоволеність, 3) поведінка; по стовпцях: 1) «фізичне Я», 2) «моральне Я», 3) «особистісне Я», 4) «сімейне Я», 5) «соціальне Я». Розрахунок показників для рядків і стовпців дає вісім індексів тесту. Додатково обчислюються два індекси: 1) варіабельності - як міри погодженості сприйняття себе в різних областях; 2) розподілу - як міри розташування суб'єктом своїх відповідей за п’ятирівневою шкалою. Вибір в основному середніх значень (низький індекс розподілу) говорить про велике включення захисних процесів, вибір лише крайніх значень може свідчити про шизофренію.

Як показує опис опитувальника, з його допомогою можна виявити глобальне самовідношення (самозадоволеність) і специфічні форми відносин до свого тіла, до себе як морального суб'єкта, до себе як до члена родини і т.д. Опитувальник також дозволяє зробити диференційований висновок про самовідношення на відміну від змістовного аспекту «Я-концепції».

Шкала дитячої «Я-концепції» Пірса-Харріса. - популярний у США опитувальник, складений з 80 простих тверджень щодо свого «Я» чи тих чи інших ситуацій і обставин, зв'язаних із самовідношенням. Призначений для дітей у віці від 8 до 16 років. Пункти опитувальника засновані на колекції дитячих тверджень щодо того, що дітям у собі подобається, а що не подобається, зібраної А. Джерсильдом (1974). В опитувальник увійшли пункти, що розрізняють досліджуваних з високим і низьким сумарним балом, на які принаймні 50% досліджуваних з високим сумарним балом відповідали в очікуваному напрямку і співвідношення відповідей «так - ні» по якому не перевищувало 9.

Контрольні списки також є різновидом стандартизованого самозвіту. Від опитувальників їх відрізняє стислість пунктів, аж до окремих прикметників. Найбільш відомий контрольний список прикметників Г. Гоха, що містить 300 особистісних прикметників, розташованих за абеткою. Випробуваного просять вибрати ті з них, що відповідають об'єкту. Список містить 24 шкали, 15 з яких відповідають переліку потреб Г. Мюррея, а 9 отримані емпірично. До останнього відносяться: 1) загальна кількість обраних прикметників, 2) захищеність 3) розташування до себе, 4) нерозташування до себе, 5) самоконфіденційність, 6) самоконтроль, 7) лабільність, 8) особистісна пристосованість, 9)готовність до консультування.

Контрольний список, таким чином, передбачає вимір глобального самовідношення, причому незалежно від його позитивного і негативного полюсів («розташування до себе» і «нерозташування до себе»). Істотна наявність шкал «захищеність» і «самоконфіденційність». Остання відбиває, імовірно, вимір самовідношення, названий нами «самоінтерес». У російській лексиці початок розробки подібного списку, що одержав назву «особистісного семантичного диференціала», закладено роботами А.Г. Шмельова (1983).

Списки - відносно зручні діагностичні інструменти в змісті простоти застосування й обробки, однак вони володіють низкою недоліків. По-перше, вони нав'язують суб'єкту оцінку за параметрами, що, можливо, не є значимими для його «Я-концепції», але за якою грамотна людина в принципі може дати оцінку. У результаті може виникати деякий «фантомний» самоопис. По-друге, винесення категоричних суджень щодо значимих для суб'єкта особистісних параметрів наштовхується на внутрішній опір. Так, наприклад, сказати «так» чи «ні» щодо параметрів сміливий, добрий, правдивий, чуйний і т.ін. для деяких людей досить складно й у силу соціальної норми скромності, і в силу неясності обставин прояву цих якостей, так сказати, неясності їхньої життєвої ціни. По-третє, як показано вже в дослідженнях Ч. Осгуда і його колег, значення слів володіють крім предметного, денотативного, також і афективним, коннотативним, значенням. Самоописи на основі вибору прикметників, таким чином, виявляються зв'язаними із самовідношенням і не цілком зрозуміло, який саме аспект - знання про себе чи відношення до себе - у більшій мірі вони виявляють.

Усі ці недоліки приводять до того, що семантична структура самоопису (і опису інших) за допомогою прикметників виявляється нестійкою при розщепленні вибірки навпіл і факторизації кожної половини даних окремо ( Шмельов А. Г., 1983).