Тема 10. Принципи раціонального природокористування

та охорони природи

Питання за темою:

1. Ветеринарно-санітарні і гігієнічні аспекти охорони земель, води, повітря. Цивілізоване використання природних угідь.

2. Природоохоронні концепції. Охорона екосистем, національні парки, заповідники, заказники.

3. Екологічна політика. Охорона природи на державному та міждержавному рівнях.

Методичні поради.

1. Україна через високий рівень концентрації промислового виробництва та сільського господарства, внаслідок хижацького використання природних ресурсів протягом десятиріч перетворилася в одну з найнебезпечніших в екологічному відношенні країн. Нинішня екологічна ситуація в Україні характеризується як глибока еколого-економічна криза. Вона вимагає, перш за все, формування екологічної культури населення, проведення заходів з охорони земель, води, повітря, цивілізованого використання природних, угідь.

Екологічна культура – це внутрішня суть людини та людського суспільства, що знаходиться "всередині нас" і проявляється в певних діях щодо природи. Дефіцит екологічних знань та екологічної культури проявляє себе у тому, що екологічна інформація не включається у споживацьку сферу особистості. Люди розуміють, що промислове та сільськогосподарське виробництво забруднює середовище життя, але не хочуть відмовитися від екологічно небезпечних виробництв та їх продукції.

Враховуючи синтетичний характер проблем екології, їх органічний зв'язок з усіма політичними, соціальними та економічними факторами, стратегія природокористування в Україні має бути однією з фундаментальних складових стратегії розбудови правової, демократичної держави з розвиненою ринковою економікою. Для вирішення питань охорони земель, води та атмосферного повітря нашою державою були прийняті відповідні кодекси. В них передбачено також проведення ветеринарно-санітарних та гігієнічних заходів.

Земельний кодекс України, прийнятий 13 березня 1992 року, регулює охорону і раціональне використання земель. Він передбачає:

- ефективне використання землі відповідно до цільового призначення;

- підвищення її родючості, застосування природоохоронних технологій виробництва;

- здійснення захисту земель від водної та вітрової ерозій, забруднення та інших процесів руйнування, для збереження і підвищення родючості землі.

При розміщенні, проектуванні, будівництві та введенні в дію нових та реконструйованих об'єктів і споруд повинно передбачатися додержання екологічних та санітарних вимог щодо охорони земель.

Водний кодекс Української РСР (1972 рік) забезпечує правову охорону вод від забруднення, засмічення і виснаження і регулює порядок їх використання. Сільськогосподарські підприємства повинні попереджувати забруднення вод мінеральними добривами і отрутохімікатами, вживати заходи щодо зниження шкідливого впливу біологічних факторів на навколишнє середовище.

Кодекс України про охорону атмосферного повітря, прийнятий у 1991 році, спрямований на збереження сприятливого стану атмосферного повітря, його відновлення і поліпшення для забезпечення екологічної безпеки людини, а також відвернення шкідливого впливу на навколишнє природне середовище.

Ветеринарно-санітарні та гігієнічні аспекти охорони земель, води і повітря передбачають, перш за все, створення благополуччя щодо інфекційних хвороб тварин та захист населення від зооантропонозних хвороб. З цією метою проводиться комплекс загальних та спеціальних зоотехнічно-ветеринарних заходів, який включає:

• дотримання зоогігієнічних та ветеринарно-санітарних норм і вимог при будівництві тваринницьких приміщень, кормоцехів, ветеринарних об'єктів, забійних пунктів, переробних підприємств та ін.;

• утримання в належному ветеринарно-санітарному стані тваринницьких ферм, пасовищ, приміщень для зберігання кормів;

• охорона тваринницьких ферм від занесення збудників заразних хвороб тварин;

• забезпечення виконання ветеринарно-санітарних правил розміщення, годівлі та використання тварин;

• проведення своєчасного прибирання гною, його біотермічного знезараження, дезінфекції, дезінсекції та дератизації приміщень;

• попередження забруднення водойм заразними мікроорганізмами;

• здійснення постійного ветеринарного нагляду за санітарним станом підприємств і місць по заготівлі, переробці та зберіганню тваринницької продукції та сировини;

• проведення планових профілактичних щеплень тварин;

• охорона кордонів держави від занесення збудників інфекційних хвороб тварин.

2. Нині під охороною природи розуміють систему наукових знань та практичних підходів до раціонального використання природних ресурсів, захисту природного середовища від антропогенної деградації та збереження видів флори та фауни від знищення.

Стратегія охорони природи складається із:

а) збереження біологічного різноманіття в природних біомах;

б) вирощування рослин та розведення тварин у ботанічних садах та зоопарках;

в) реінтродукцію рослин та тварин у місцях їх попереднього мешкання;

г) тривале збереження генетичної інформації у формі кріобанків – глибоко заморожених статевих та соматичних клітин.

Швидка антропогенна зміна природного середовища призвела до необхідності збереження її "еталонів", по можливості ще незайманих такими впливами. Сформувалась система створення заповідних територій різних рангів. Новим підходом в охороні природи є створення так званих "місць помешкання видів". Це раціональний метод, оскільки в багатьох випадках види вимирають не в результаті прямого знищення людиною, а в результаті руйнування їх місць помешкання.

Охорону екосистем, включаючи всі їх живі компоненти, покликані здійснювати охоронні території. Чітка класифікація категорій охоронних природних об'єктів у світі відсутня. У Законі України про природно-заповідний фонд розроблений розподіл за категоріями охоронних природних об'єктів та територій. Ці об'єкти підрозділяються на природні та біосферні заповідники, національні природні парки, заказники, заповідні урочища, пам'ятники природи та ін.

Природний заповідник – це територія, яка виділяється для охорони в природному стані типових або унікальних для даної ландшафтної зони природних комплексів з усіма її компонентами. На даній території передбачена повна заборона господарської діяльності.

Біосферний заповідник – це територія міжнародного значення, що виділяється для збереження в природному стані ділянок біосфери, проведення фонового моніторингу та вивчення природного навколишнього середовища. Господарська діяльність у біосферних заповідниках не дозволяється.

Національні природні парки створюються з природоохоронною, рекреаційною, культурно-просвітницькою та науково-дослідницькою метою для охорони та вивчення природних комплексів особливого значення в місцях, які мають природну, оздоровчу, культурну або естетичну цінність. У них виключена господарська діяльність.

Регіональні ландшафтні парки створюються з природоохоронною та рекреаційною метою в місцях з унікальним або типовим ландшафтом. Їх завдання – зберегти ландшафт як комплекс екосистем. Господарська діяльність у межах кордонів таких парків не припиняється.

Заказник – це природна територія або акваторія, що виділена для збереження окремого природного комплексу або навіть окремого його компонента. У них дозволяється господарська діяльність, що не завдає шкоди об'єкту, який охороняється.

Пам'ятники природи – це окремі унікальні природні ділянки, які мають особливе наукове, естетичне або пізнавальне значення. Пам'ятниками природи можуть бути об'єкти живої або неживої природи: окремі водойми, скелі, печери, дерева та ін.

Заповідні урочища – це ділянки лісу, болота, луків, степу та іншої рослинності, які мають наукове або естетичне значення та охороняються для збереження їх природного стану.

Ботанічні сади організовують для вирощування, акліматизації та вивчення рослин у спеціально створених умовах.

Дендрологічні парки служать для охорони та вивчення в спеціально створених умовах деревинно-чагарникової рослинності з метою використання їх композиції для наукового, господарського та естетичного використання.

Зоологічний парк – це місце, де утримуються рідкісні, іноземні та місцеві види фауни з метою охорони їх генофонду та для організації наукової і просвітницької діяльності.

Пам'ятники садово-паркового мистецтва – ділянки, що мають природну, естетичну або історичну цінність. В Україні такими пам'ятниками є, наприклад, "Софіївка" в м. Умань та "Олександрія" в м. Біла Церква.

3. У 70-х роках XX століття розпочалось формування нового явища в розвитку цивілізації — екологічної політики. Це було пов'язано з швидкою деградацією природного середовища в різних країнах світу. Виникли такі гострі проблеми, як регулювання чисельності населення, екологічна конверсія виробництва, екологічна безпека населення. В багатьох країнах світу були створені міністерства або відомства, що спеціально займаються охороною навколишнього середовища. Практично одночасно в усіх країнах світу почалася розробка нормативів якості середовища життя, право людини на користування природним середовищем стало включатися до конституцій держав, розвивається природоохоронне законодавство. Світова громадськість усвідомила, що людство має загальні глобальні інтереси, без вирішення яких неможливий стійкий розвиток жодної держави.

Лідером у формуванні принципів екологічної політики та її проведення є країни Західної Європи. В Україні у 1991 році було створене Міністерство охорони навколишнього природного середовища. В цьому ж році за його ініціативою був прийнятий Закон про охорону навколишнього природного середовища та розпочата розробка пакету законів з екологічних проблем. Суверенна Україна прийняла на себе зобов'язання забезпечувати екологізацію економіки та розв'язання екологічних проблем як першочергове завдання господарської та державної політики. Україна бере участь у роботі програми ООН з навколишнього середовища.

Протягом останніх десятиріч намітилася чітка тенденція вирішення багатьох питань екологічної безпеки на міждержавному рівні. Об'єктивна необхідність міжнародного співробітництва в галузі охорони природи випливає з глобального характеру екологічної кризи та неможливості іншим засобом забезпечити охорону популяцій мігруючих тварин.

У 1992 році на конференції в Ріо-де-Жанейро був прийнятий програмний документ "Порядок денний на XXI століття", що вміщує план міжнародних дій з навколишнього середовища на межі XX та XXI століть.

Таким чином, кінець XX століття ознаменувався усвідомленням взаємної відповідальності держав за стан навколишнього середовища. Стали нормою міжнародного спілкування співробітництво в галузі вирішення екологічних проблем, взаємні консультації та обмін інформацією. Головною метою є вироблення системи світової екологічної безпеки.