62. Елементи системного підходу в діяльності вчителя

Сучасну методологію науки неможливо уявити без системного підходу. Саме

він дає змогу уникнути «лінійної логіки», розглядати комплексні, складні

об'єкти в динаміці їх виникнення і змін.

У процесі теоретико-методологічного аналізу нами було розроблено

найпростіший алгоритм системного розгляду об'єктів (необхідний і

достатній перелік якостей, які первинно описують будь-яку систему).

Наведемо у скороченому вигляді основні складові цього переліку.

1. Множинність об'єктів (інколи якісно неоднорідних), що становлять

систему.Будь-яка система виникає та розвивається завдяки тому, що її окремі

складники починають прямо або опосередковано взаємодіяти, вступають у

певні зв'язки. Завдяки цій взаємодії і виникає структура системи, тобто

доволі стійка в часі і просторі сукупність зв'язків усіх ЇЇ елементів.

2. Поява на певному рівні інтеграції особливих якостей, які не можуть

бути визначені, виходячи тільки з якостей окремих елементів та

компонентів.

3. Ієрархічність розташування всередині системи окремих складових, що

призводить до її вертикального структурування.

4. Відносність системної диференціації, одночасне входження умовно

виділеної системи, що аналізується, а також її структурних елементів в

інші системні цілісності.

Тому дослідникові треба мати гнучке

системно орієнтоване мислення, тобто у процесі пізнання вміти чітко

локалізовувати досліджувану систему, виокремлювати її із загального

(метасистемного) фону, будувати її теоретичну модель. При цьому він

повинен:

5. Відносна цілісність (неподільність) кожного структурного елемента,

можливість водночас розглядати його як якісно особливу систему.

6. Інтегративний ефект роботи системи як якісно особливий результат

взаємодії окремих підсистем та елементів. У динаміці свого розвитку

(інтеграції, укріплення своєї єдності) кожна система може проходити

різні етапи, що відображають своєрідність зв'язків між її структурними

елементами: від відносної незалежності (тобто залежності як певної

тенденції розвитку) до жорсткої, однозначної детермінації і навпаки.

7. Наявність на кожному рівні ієрархічної будови системи (в окремих

підсистемах) власних, локальних цілей. Тобто в межах кожної підсистеми

можуть домінувати свої часткові (локальні) цілі, що не збігаються із

загальносистемними. Інколи такі цілі можуть детермінувати напрям подій,

протилежний розвиткові системи. Система зберігається тільки тоді, коли

сукупна дія загальносистемного чинника є впливовішою, ніж локальні цілі.

8. Входження кожного структурного елемента до безлічі систем. Одні й ті

самі структурні елементи можуть водночас утворювати різні системи, що

відрізняються за системоутворювальною ознакою та способом взаємодії

(особливостями системних зв'язків, що виникають).

63.Конфлікти в діяльності вчителя

Життя кожної людини передусім залежить від загального стану суспільства, яке визначає інтегральні чинники впливу й критерії людського життя: стабільність або соціальну напруженість, атмосферу доброзичливості або підозрілості, орієнтацію на деперсоніфіковані цінності або на конкретну особистість тощо. Це зумовлює бажання особистості співпрацювати з державою, представниками урядових органів або прагнення позбутись їх впливу, недовіру, зменшення контактів із різними соціальними і професійними прошарками суспільства.

Загальна атмосфера в суспільстві не тільки визначає прямі форми впливу, вона детермінує людське життя через безліч опосередкованих чинників: норми життя, традиції, сукупність визнаних форм поведінки, соціальні очікування тощо. Водночас будь-яка людина живе в безпосередньому оточенні, яке специфічним чином трансформує та реалізує ці загальні чинники, робить їх неповторними й унікальними, висуває свої вимоги. Зрештою, сама людина також сприймає і перетворює чинники попередніх рівнів, створює власну систему цінностей, трансформує загальні й особливі впливи так, що вони стають якісно новими.

Відомо, що поведінка індивіда підпорядковується так званим конвенційним нормам (системі суспільних вимог). За стабільних життєвих умов дотримання цих норм визначається насамперед індивідуальною схильністю (готовністю) людини наслідувати або порушувати їх, що на психологічному рівні може супроводжуватися бажанням не виділятись із соціального оточення або ж протиставляти себе йому. У кризових ситуаціях виникає інша схема взаємодії людини із суспільством. Ті цінності, які раніше вважались абсолютними, руйнуються, водночас знижується соціальний контроль. Старі норми вже не діють, а нових ще немає або вони поки що недостатньо закріпилися. За такої ситуації можливі два шляхи:

1) суспільство або окремі впливові соціальні групи не встигають виробити нові соціальні стандарти, і процес їх утвердження проходить етапи стихійного формування нових цінностей, досягнення загальної згоди щодо їх значущості й необхідності, асиміляції системи індивідуальних цінностей, вироблення механізму санкцій щодо порушників цих норм (механізму соціального контролю за їх дотриманням) і, нарешті, звички їх виконувати більшістю громадян оновленого суспільства;

2) у суспільстві з'являється соціальна група, яка перебирає на себе нормотворчу ініціативу. Вона висуває сформульовані нею цінності як безумовно важливі, такі, що не підлягають критиці, й не визнає жодних заперечень з боку опонентів. Тут цільовим тиском скорочується (або зовсім анулюється) тривалість перехідного періоду, коли припускаються розбіжності думок і цінностей, сперечання щодо можливих типів поведінки. Люди мають беззастережно прийняти нові цінності та слідувати їм.