38.Канцоньєре Петрарки

Твором Петрарки, яке отримало для нього безсмертя, є «Канцоньєре» - «Книга Пісень».

Поет зневажливо ставився до своїх ліричних пісень, створених народною мовою. Є припущення, що спочатку Петрарка писав їх як тексти для вже готових мелодій. Лише з часом він почав сприймати ці вірші серйозно, багато разів редагуючи їх. Ця робота не припинялася аж до останніх днів життя.

Перша редакція вийшла в 1368 р. і містила 171 вірш, друга - в 1373 р., вона вже налічувала 366 віршів: 317 сонетів, 29 канцон, 9 секстин, 7 балад і 4 мадригали.

Цей збірник Петрарка розділив на дві книги: «На життя мадонни Лаури» («In vita di Madonna Laura») і «На смерть мадонни Лаури» («La morte di Madonna Laura»).

Так у самій композиції збірки з'явився її естетичний центр - образ Лаури і художній час. Він мав інший принцип, ніж у Данте, - мадонна Лаура, безумовно, постаріла би, якщо б не її передчасна смерть.

Любов Петрарки до мадонни Лаури - реальне земне почуття, як сама вона - конкретна жінка, чиєю взаємності поет жадає, хоча дистанція між ним і мадонною Лаурою (мадонна - звернення до пані, обов'язково заміжній жінці) завжди має зберігатися.

В образі Лаури присутня певна алегоричність, недарма її ім'я нагадує про «лаври», тобто про таку бажану поетом Славу. Її ім'я співзвучне і з італійським словом «лаура», тобто повітря, яке нагадує про неземне, відображене у самому вигляді прекрасної дами.

І при всьому цьому Лаура конкретна, поет точно називає дату їх першої зустрічі: він вперше побачив її 6 квітня 1327 р. в Авіньйоні, в церкві Святої Клари, а померла вона у 1348 р.

Портрет її не має виразних обрисів, є лише очі, яким надається цілком виняткове значення, вони нерідко стають символом самої Лаури.

«Ви не побачите моєї зради, - ви, очі, які дали мені любов», - ці рядки Петрарка недарма цитує Фабріціо в «Пармском монастирі» Стендаля: в них не тільки ідея вірності коханій жінці, а й ставлення до краси як вищої мудрості, здатної навчити найбільш прекрасному на землі почуттю.

Політичні мотиви в «Канцоньєре» відобразилися у канцоні «Високий дух», де оспіваний римський трибун К. ди Риенцо, і, особливо, у канцоні «Моя Італія», де поет звертається до володарів своєї батьківщини, закликаючи їх припинити сварки, які спустошують країну і дозволяють «тевтонам» поневолити Італію.

Патріотизм Петрарки не позбавлений національної зарозумілості, поет згадує про славу Стародавнього Риму, про те, що германці - не що інше, як варварські племена, які не знають культури, а тому схильні до війни. Культура, на думку поета, - протилежність війні, вона можлива лише в умовах миру.

39.Дж.Бокаччо «Декамерон»

Біографія:Народився Джованні Боккаччо в 1313 році[1] в Флоренції або Чертальдо. Батько його був крамарем, мати — французькою аристократкою, невдовзі після народження Джованні вона померла. Дитинство Бокаччо провів у Флоренції, перші вірші написав у десять років. Навчався крамарству. У 1327 році крамар, в якого він проходив навчання, направив його до Неаполя.

Боккаччо в 1327 році взявся вчити право, проте після шести років кинув навчання, не завершивши. Завів знайомства серед впливових придворних в Неаполі, зблизився з гуртком гуманістів, що існував при дворі короля Роберта Анжуйського. За непевними свідченнями, в 1336 році був закоханий у Марію, доньку короля Неаполя Роберта Анжуйського, одруженої з графом д'Аквіно. Вона стала прообразом Ф'яметти з його перших літературних творів (роман «Філоколо», 1338; поема «Філострато», 1338; поема «Тезеїда», 1339).

Біля 1340 року Боккаччо повернувся до батьківського дому, працював у Флоренції як нотар і суддя, відчуваючи певну ностальгію за інтелектуальним життям Неаполя. У гострій політичній боротьбі виявив себе прихильником республіки; брав участь у громадському житті міста. Жив у досить скромних умовах. Брав участь у військових походах: в 1344–1346 роках (Неаполь), 1346 рік (Равенна) та 1348 рік (Форлі). Часом йому довіряють очолити дипломатичні місії. Так в 1350 році він має запросити Петрарку на посаду професора у Флоренцію. Зустріч з Петраркою поклала початок їхньої багаторічної дружби та спільних гуманістичних студій.

У Флоренції Боккаччо написав пасторалі «Амето» (1341) та «Ф'єзоланські німфи» (1344–1345), поему «Любовне видіння» (1342). Роман «Ф'яметта» (1345), в якому Бокаччо прославляє любов і заперечує лицемірну мораль тодішнього суспільства, був кроком на шляху поступового наближення до реалізму. Найвизначніший твір Бокаччо — «Декамерон» (1350–1353) складається зі ста новел. В ньому розкривається реалістична картина тогочасної італійської дійсності. Бокаччо гостросатирично висміював і викривав католицьке духівництво, виступав на захист прав людини та її особистих почуттів.

У 1359 році разом з Петраркою Боккаччо перебуває в Мілані. У 1362 році чернець Джякіно Чіяні з Сієнни навертає його до богомільного життя. 1363 рік Боккаччо проводить у Венеції, знову разом з Петраркою. Потім живе відлюдьком у своєму помісті Чертальдо біля Флоренції, різноманіття вносять лише поодинокі дипломатичні місії: в 1365 році — до папи Урбана V в Авіньйон, в 1367 році — до Риму. В 1368 році знову приїздить до Петрарки, на цей раз в Падую. В 1370–1371 роках перебуває в Неаполі й планує поступити в монастир, але врешті відмовляється від цієї ідеї. Внаслідок хвороби повертається до Флоренції.

Останні роки життя Боккаччо присвятив науковій роботі, писав наукові праці латинською мовою, присвячені античній культурі, яку висвітлив з гуманістичних позицій. У 1373 році взявся за дослідження творчості Данте й виступав з публічними лекціями, присвяченими «Божественній комедії». Був ініціатором першого повного перекладу Гомера латинською мовою. Останні роки життя провів у своєму помісті Чертальдо, де й помер 21 грудня 1375 року. За сюжетом цієї збірки 10 молодих флорентійців (7 жінок, 3 чоловіка) залишають охоплене чумою місто, оселяються на заміській віллі і протягом 10 днів розповідають цікаві і повчальні історії (всього їх 100), які широко відтворюють розмаїте повсякденне життя. «Декамерон» в перекладі з грецької — «десятиденник». Композиція книги мозаїчна — кожна оповідка має завершений сюжет, а всі разом створюють своєрідну енциклопедію людських стосунків. Сюжети новел мандрівні, письменник творчо обробив міські анекдоти, античні сюжети і навіть арабські казки.

«Декамерон» подарував Боккаччо європейську популярність. У «Декамероні» до досконалості доведений жанр міської новели, що відкрив шлях усій ренесансній новелістиці. Приваблювали не тільки цікавість оповідань, яскраві образи героїв, їх соковита мова, але й художня добірність новел Боккаччо, нетрадиційне трактування ряду фабул, поширених у попередній середньовічній літературі, загальний ідейний лад його творів. У «Декамероні» висвітлились нові грані гуманістичного світогляду, в тому числі його антиаскетичні ідеали. У центрі уваги Боккаччо - проблема самосвідомості особистості, що отримала широку перспективу в подальшому розвитку ренесансної культури.

Головний твір Боккаччо - «Декамерон», задуманий в 1348 і створений в 1351-1353 роках. Назва книги грецького походження, в перекладі - «десятиденник», тобто «збірка новел з обрамленням». Така композиція стала вже традицією в літературі, досить згадати східну «Тисячу і одну ніч», італійську збірку межі XIII і XIV століть «Новелино». Боккаччо в той же час став і новатором цієї форми, оскільки підпорядкував її закону «готичної вертикалі» (від низького - до високого), відповідним чином розташувавши новели. Саме поняття низького і високого автор «Декамерона» представив з гуманістичних позицій, так що і самі новели, і спосіб їх композиції придбали гуманістичну тенденцію.