41.Відродження в Німеччині.

Німеччина була роздробленою країною. Католицька церква втрачала свою монополію на духовне й розумове життя суспільства. Наука прагнула спиратися на реальний досвід, а не на церковний авторитет і догми.

Гуманізм розповсюджувався у Німеччині, як і в романських країнах, але, на відміну від Італії, Іспанії, Португалії і Франції, зустрів простонародну опозицію. Середньовічна епічна поезія майже зникла із суспільного життя країни. Замість лицарської літератури на початку XVI ст. розвивалась простонародна, спрямована проти вищих прошарків суспільства. Німецька сатира — найпопулярніший жанр літератури. Оскільки гуманісти Німеччини хотіли бачити свою країну оновленою, звільненою від церковно-феодальної реакції, то література тяжіла до публіцистики і сатири. На відміну від інших країн Західної Європи, німецькі гуманісти звернулися до жанру сатири в різних її проявах: панегіриків, гумористичних діалогів, філософсько-публіцистичних трактатів, притч. Причому велика увага приділялася богословським проблемам, викриттю ченців і папської курії за відступ від християнства.

Рух Реформації очолив Мартін Лютер. Він переконував, що людину може врятувати лише особиста віра в Христа, а не особливі заслуги святих і добрі справи на користь церкви. Віруючі завжди безпосередньо пов’язані з Христом, і його благодать дана будь-якому християнину через проповідь.

«Корабель дурнів» (1447). Зміст твору у прямому розумінні підслухано на міських ярмарках і майданах, у тавернах і ремісничих майстернях, — скрізь, де лунало народне гострослів’я.

Сатирик у своєму творі вивів сто одинадцять образів дурнів, кожен з яких втілював якусь одну слабкість, що виникла через природну людську дурість. Причому всі вони позбавлені індивідуальності (імен, біографій, характерів). Усі персонажі зібрані на одному кораблі, який відпливав у Наррагонію (країна дурості). Парад дурнів очолював псевдовчений, який знав декілька латинських слів і здатений був тільки на те, аби пускати пил у вічі. Дурень-бібліофіл накопичив багато дорогих книжок, котрих ніколи не читав і не прочитає. Серед «дурнів» — учені-педанти, лікарі-дурисвіти, брехливі астрологи, п’яниці й ненажери, хвальки і грубіяни, перелюбники і картярі, модники і модниці, тобто компанія негативних персонажів. Кожен з них належав до певного прошарку суспільства: пліткарі, інтригани, лікарі-шахраї, гравці в азартні ігри, хабарники тощо. На голові у них були чудернацькі ковпаки з дзвіночками.

Ні мотив дурнів, ні образ корабля не були чимось новим. Віршована сатира письменника — чудова компіляція матеріалу моралізаторського змісту. Дурість — це не омана, а гріх, відхід від заповідей Бога. Новизна книги полягала у тому, що автор був сповнений оптимізму і переконаності у доцільності гуманістичних ідей для покращання світу. На думку письменника, грішник-дурень може мати можливість вічного спасіння, якщо відмовиться від своєї сутності.

Важливий напрям становила демократична література, яка завдяки розвитку книгодрукування набула значного поширення у формі «народних книг». Виникали вони на основі різних джерел; в перших зразках таких творів переказувались французькі рицарські романи, в наступних - німецький героїчний епос і середньовічні шванки. З початку XVI ст. «народні книги», орієнтовані на простонародні запити і смаки, набувають значної популярності. Найбільш цінними були книги викривального сатиричного змісту. У статті «Німецькі народні книги» Енгельс високо оцінив їх за дух опозиції, за багатство вигадки, дотепність і правдиву поетичність.

Широко відомою стала весела книга про Тіля Ейленшпігеля, вперше надрукована близько 1500 р. Вона містить майже 100 шванків, в яких розповідається про життя, пригоди й витівки Тіля Ейленшпігеля. Вдаючи з себе дурника, виконуючи буквально все, що йому говорять, Тіль спілкується з представниками усіх соціальних кіл та станів. Дотепний і кмітливий, великий майстер веселого, а часто й злого жарту, він потішається над становими забобонами дворян, ненажерливістю духівництва, людською глупотою і довірливою простуватістю. Ейленшпігель, «кидаючи виклик середньовічному суспільству, у блазенстві знаходить свободу, яка для нього дорожча над усе і підносить його над сильними світу, їхніми звичаями й засадами. Він - втілення невичерпної народної енергії, винахідливості й вільнолюбності. його жарти і забави, попри весь їх цинізм, несуть у світ апофеоз особистої ініціативи, розуму і любові до життя» (1).

До образу Тіля зверталися й письменники пізніших епох. Зокрема, бельгійський письменник XIX ст. Шарль де Костер використав цей образ у своєму романі «Легенда про Тіля Уленшпігеля і Ламме Гудзака».

Однією з найцінніших німецьких «народних книг» другої половини XVI ст. була книга про Иогана Фауста - ученого кінця XV-початку XVI ст. За свідченнями сучасників, Фауст в 1509 р. одержав ступінь магістра в Гейдельберзькому університеті, а в 1528 р. сам уже називав себе доктором наук. В народі він мав репутацію мага і чародія, оскільки звертався до «таємних наук», заборонених церквою. Про нього розповідали різні незвичайні історії, які зрештою переросли в легенду. Перша книжкова версія історії про Фауста була опублікована в 1587 р. франкфуртським друкарем Йоганом Шпісом. Книга складається з трьох частин.