33.Епоха Відродження

Відродження, або Ренеса́нс (фр. Renaissance — «Відродження») — культурно-філософський рух кінця Середньовіччя — початку Нового часу, що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину античності.

Середньовічна філософія глибоко і послідовно продумала принцип абсолютної особи, коли скрізь і в усьому бачили примат не природи, не людини, а Бога. У міру переходу до міського способу життя і розвитку промисловості виявляється особлива значущість людини, його своєрідності, його творчої активності. Стала відчуватися гостра потреба в нових переконаннях. Багатьом мислителям представлялося, що новій людині краще всього відповідає антична культурна спадщина, яка в середньовіччі була забута. Мислителі Відродження вважали, що саме ця спадщина передусім зверталася до людини і його умінь ("Людина - міра усіх речей", один з принципів античного філософствування). І це представлення дало назву цілій епосі, епосі Відродження (Ренесансу), тобто повернення, відновлення античних цінностей. Але в епоху Відродження було вироблено все-таки нове, таке, що значно відрізняється від античного, філософський світогляд передусім завдяки творчості цілої плеяди видатних філософів, таких як Микола Кузанский, Марсилио Фичино, Джордано Бруно, Галілей, Коперник,. Леонардо да Вінчі, Мікеланжело.

Визначальні ознаки Передвідродження: актуалізація античної спадщини, пробудження інтересу до людської особистості, певних аспектів реального світу. Витоки цих уявлень, пов'язані із середньовічним світоглядом, передусім Візантії XI —XII ст., згодом поширилися на південнослов'янські країни — Сербію, Македонію, Болгарію, а також Грузію та Вірменію.

Сучасні дослідники виділяють п'ять періодів доби Відродження :

Протовідродження ( Передвідродження) (2-а половина XIII століття — XIV століття);

Раннє Відродження (1410/1425 рр. XV ст. — кінець XV століття);

Високе Відродження (кінець XV — перші 20 років XVI століття);

Пізнє Відродження (середина XVI — 90-і роки XVI століття), співіснування з маньєризмом. В архітектурі — виникнення палладіанства;

Північне Відродження — XVI століття, співіснування з північним і італійським маньєризмом.

35.Відродження в Італії.

Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії. Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст., в ході якого відбулося подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення людей до щасливого життя, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору образотворче мистецтво. Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:

Світський, нецерковний характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) сус­пільного життя загалом від католицького догматизму.

Відродження інтересу до античної культурної спадщини давньоримського зразка, яка була дещо призабута в ранньому середньовіччі чи її риси і стилістика частково використовувались в культурі пізнього середньовіччя.

Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.

Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.

Широке використання теорії «подвійної істини» для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

Переміщення людини, як основної цінності, у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.

При посиленні реакції церкви — пошуки компромісу між гуманізмом та католицизмом, спроби примирити їх.

Данте народився в травні 1265 року у Флоренції в сім’ї дворян. Про родину Данте відомо мало. Його батько належав до політичної флорентійської еліти, мати померла, коли йому не було ще двох років. Очевидно так, як і інші діти його рівня, він вчився у францисканських монахів. Вірогідно, що з дитинства він знав французьку і провансальську мови, що були поширені в Італії. У роки ранньої юності Данте Флорентійська республіка відпочивала після жорстокої боротьби міщан. Оскільки Флоренція на той час була найбільш розвинутим містом роздробленої Італії, то саме тут точилася боротьба між буржуазією та феодалами. Данте замолоду брав участь у політичній діяльності, і це вплинуло на становлення його як особистості. Як виник «новий солодкий стиль». Художня література Італії рідною мовою розвинулась набагато пізніше, ніж в інших країнах. Тут латина довше залишалась літературною мовою. Ні для епічної поезії, ні для рицарської літератури не виникало підґрунтя. Основними культурними центрами були міста, але літературний розвиток відставав від соціального. І тільки в першій половині XIII століття (за 25 років до народження Данте) сталося диво — в різних областях італійських земель розквітла поезія.

Навчаючись юриспруденції в Болонському університеті, Данте захоплюється поезією, особливо школою так званого «нового солодкого стилю», засновником якого вважається викладач Болонського університету вчений-юрист Гвідо Гвін-ніцеллі. Його Данте називав учителем і батьком. Гвінніцеллі намагався з’ясувати питання: що таке людина стосовно Бога. І знайшов відповідь, яка примиряла небо й землю: кохання до жінки — це висока благодать, як і любов до Бога. Жінка — ідеал-ангел, а не диявольська спокуса, як стверджували деякі середньовічні авторитети. Лірика школи «солодкого стилю» поєднувала в собі риси провансальської рицарської поезії з її культом служіння Чарівній Дамі і традиції сицилійської поезії, характерної філософськими роздумами і спогляданням краси. У колах цієї поетичної школи також яскраво спалахнув талант Гвідо Кавальканті — флорентійця, земляка Данте. І Гвінніцеллі, і Кавальканті, а також інші поети «нового солодкого стилю» створили не тільки нову поезію, а й нову літературну мову, очищену від латинізмів і провансалізмів.